Павло Тичина - біографія письменника

Павло Тичина. Брунько Ярослав

Павло́ Григо́рович Тичи́на (11 [23] січня 1891[4], Піски, Щаснівська волость, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія, нині — Бобровицька міська об'єднана територіальна громада, Ніжинський район, Чернігівська область, Україна[5][6][7] — 16 вересня 1967, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський поет, перекладач, публіцист, політик, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР. Старший брат Євгена Тичини.

Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941— 1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутат Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань. Член ЦК КПУ (1952—1967). Міністр освіти УРСР (5 березня 1943 — 7 серпня 1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941), лауреат Шевченківської премії (1962). Кавалер п'яти орденів Леніна. Разом з Ліною Костенко та Іваном Драчем був номінантом на Нобелівську премію з літератури. Автор слів Гімну Української РСР.

«Сонячні кларнети»Після Березневої революції 1917 року Павло Тичина під впливом піднесення українського національного руху видав першу збірку «Хвиля» (1918) у київському видавництві «Сяйво». Наступні історичні події, зокрема діяльність Центральної Ради, Директорії та більшовицьке захоплення Києва, стали тлом для створення його наступних збірок [26]. Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), у якій він дав своєрідну українську версію символізму базовану на поетиці Грицька Чупринки з впливом німецького експресіонізму (Тракль) та інфантилізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, він зміг дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни[27]. Ці та інші події стали історичною основою написання як «Соняшних кларнетів», так і наступної збірки Павла Тичини «Замісць сонетів та октав» (1920 р.).