Педагогічне есе "Дещо про шкільні ілюзії..."

Міністерство науки і освіти України

Славутицький ліцей

Славутицької міської ради Київської області

Педагогічне есе

Дещо про шкільні ілюзії…

Автор –

Бондаренко Людмила Вікторівна

учитель української мови та літератури Славутицького ліцею Славутицької міської ради Київської області (м.Славутич, вул. Героїв Дніпра, 6, тел. (04579) 2-22-60),

тел. (04579) 2-73-65;  097 15 71 714

Славутич

2017

Дещо про шкільні ілюзії…

Останнім часом серед освітян не стихають суперечки про реформування школи. Дехто скептично ставиться до реформи, мотивуючи свою позицію тим, що зміни будуть зовнішніми, а не внутрішніми, що в нашій країні змінити щось на краще вкрай складно. Дехто бачить лише негативні моменти (об’єднання предметів - хто буде їх викладати? менша кількість шкільних дисциплін – скорочення вчителів тощо). Інші розуміють, що в XXI столітті неможливо продовжувати вчити дітей дідівськими методами, і покладають велику надію на цю реформу. Як на мене, реформа повинна змінити підходи до шкільного навчання й розвіяти ілюзії, що для багатьох стали переконаннями.

Ілюзія перша. Учні мають знати наш предмет. Тобто те, що ми роками й десятиліттями перечитуємо, обдумуємо, аналізуємо, діти повинні запам’ятати, почувши один раз на уроці та прочитавши декілька разів у конспекті та в підручнику, готуючись до контрольної роботи. Звичайно, мати енциклопедичні знання – це дуже добре. Але якою ціною?

Свого часу французький філософ Мішель Монтень писав: «Найголовніше — це прищеплювати смак і любов до науки, інакше ми виховаємо просто ослів, навантажених книжковою премудрістю».

То, може, кожному з нас треба зрозуміти, що головне на уроці – не дати максимум інформації для запам’ятовування (вивчити чи то столиці Європи й Азії, чи то назви кісток скелета, чи то біографію письменника…), а пробудити інтерес до історії, фізики, літератури тощо. І цей інтерес переросте в любов і постійно підштовхуватиме учня до активного процесу пізнання.

Тож пробуджуймо в дітях любов до свого предмета – і, можливо, наша література, фізика, історія залишиться з ними на все життя.

Ілюзія друга. Реалізація триєдиної мети – обов’язкова умова ефективного уроку. «Ознайомити… розвивати… виховувати», - до автоматизму доведена звичка формулювати мету уроку. Мені здається, прийшов час, коли дидактична мета має поступитися розвивальній. Головне завдання на уроці – розвивати вміння працювати з інформацією будь-якого характеру (аналізувати, порівнювати, вибирати головне, застосовувати на практиці теоретичні знання залежно від специфіки предмета).

Пам’ятаю, як двадцять років тому один із батьків моїх учнів говорив: «Знати все – неможливо, головне – вміти знаходити потрібну інформацію». Так, двадцять років тому доводилося для пошуку інформації ходити до бібліотеки, сидіти в читальних залах, орієнтуватися в каталогах. Усе змінилося. Зараз варто натиснути потрібну кнопку – і гігабайти інформації самі знайдуться в одну мить. Проблема пошуку стала неактуальною. Тепер головне – не загубитися в морі цих гігабайтів, а, порівнявши, проаналізувавши, вибрати саме те, що потрібно.

Ніхто не знає, які знання нам необхідні будуть через декілька років, але залишається незаперечним той факт, що людина, яка відчуває внутрішню потребу вчитися, удосконалюватися, рости, завжди зможе знайти себе й при цьому буде корисною світу.

Тож учімо дітей учитися – і вони досягнуть висот у будь-якій справі.

Ілюзія третя. Вимоги програми повинні бути виконані. Кожен учитель, ідучи на урок, знає, куди, для чого він іде, що робитиме. Самому нічого придумувати не треба, адже в програмі чітко прописані вимоги до знань та вмінь учнів. Варто лише за програмою скласти планування – і вперед! Та, на жаль, за останні десять років (саме десять років складається зовнішнє незалежне оцінювання з основних предметів) у програмах так і не з’явилося жодного речення про те, що вчитель має підготувати випускників до одного з найважливіших іспитів у житті. Ціна питання – можливість здобувати вищу освіту. Тож учитель сам повинен зробити вибір.

Варіант перший - сліпо дотримуватися вимог програми, розглядаючи, наприклад, на уроці мови в 11 (філологічному) класі  такі теми:

Основні поняття риторики: логос, етос, пафос, топос. Ритор і оратор. Риторичні ідеали у різні історичні епохи.

Інвенція. Диспозиція. Методи викладу матеріалу. Теза й аргументація. Різні види аргументації...

Варіант другий – узагальнювати, поглиблювати вивчене в 5-9 класах (інколи повторювати одне й те саме десятки разів), працюючи за програмою незалежного зовнішнього оцінювання.

Я вибрала другий варіант і не шкодую. Хай вибачать мені укладачі програми, але, як на мене, пріоритетне завдання в старшій школі – підготувати учнів до складання зовнішнього незалежного оцінювання, а значить, до можливості отримувати вищу освіту.

Тож не чекаймо змін «згори» (нових програм, підручників, вказівок тощо), визначаймо пріоритети самі.

Маю надію, що освітня реформа нарешті допоможе позбутися ілюзій, адже набагато краще реально оцінювати потреби часу й потреби суспільства.