"Письменники сучасності"

Про матеріал
У посібнику вміщено короткий життєвий шлях письменників сучасності. Також вміщено твори, та стислий коментар до них.
Перегляд файлу

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Київської обласної державної адміністрації

Богуславський гуманітарний коледж ім.І.С.Нечуя-Левицького

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Н.В.Батрак

Письменники сучасності

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Богуслав 2013

 

Письменники сучасності. / Укл. Н.В.Батрак. Богуслав, 2013р. – 34 с.

 

 

 

 

Обговорено і схвалено на засіданні циклової комісії викладачів української мови та літератури Богуславського гуманітарного коледжу ім..І.С.Нечуя-Левицького

(Протокол №10    від  17  травня 2013р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Укладач:

Батрак Наталія Володимирівна – викладач української літератури Богуславського гуманітарного коледжу ім..І.С.Нечуя-Левицького.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

У 1991 р.Україна  проголосила свою незалежність. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу, розпочалося відкидання догматичних схем розвитку літератури в заідеологізованих рамках

«соціалістичного реалізму» й інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й відображення дійсності.

 Українська література межі XX і XXI століть дуже цікава й неоднозначна: оригінальна і традиційна, лірична й епатажна, акцентована на змісті й формалістська. Ця література твориться саме тепер, і ми, певним чином, є свідками її народження.

У посібнику вміщено короткий життєвий шлях письменників сучасності, твори яких передбачені навчальною програмою. Також вміщено твори, та стислий коментар до них. 

Посібник стане у нагоді студентам та викладачам-словесникам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

 

 

 

 

Поет, прозаїк, драматург, перекладач. Народився у січні 1961 року у Львові. У 1988 р. закінчив Московський літературний інститут ім. Горького. Автор збірок поезій «Вогнище на дощі» (1987), «“Тінь великого класика” та інші вірші» (1991), «Вірші останнього десятиліття» (2001), роману «Рівне/Ровно (Стіна)» (2002). Його поезії та драматургія були перекладені англійською, німецькою, французькою, польською, шведською, російською, білоруською та хорватською мовами. П’єси Ірванця ставилися на сценах Німеччини, Люксембурга, Казахстану. У Польщі була створена радіоп'єса «Recording», а у Кракові вийшла окрема книга його драматургії. Готується до виходу книга прози О. Ірванця «Очамимря». 

 Виростав у Рівному. Закінчив 8 класів Рівненської СШ № 18 (1976

р.), Дубенське педагогічне училище (1980 р.) та Московський Літературний інститут (1989 р.)

 Окремі вірші перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами.

 Підскарбій Бу-Ба-Бу.

 З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом. Останнім часом працює в драматургії і прозі – роман «Рівне/Ровно» опубліковано в квітневому й травневому числах часопису «Кур`єр Кривбасу» 2001 року. Більші за обсягом добірки віршів друкувались у московських «Литературной учёбе» і «Дружбе народов», польских «Literatura na swiecie» (Варшава), «Akcent» (Люблін) , німецькій антології «Reich mir die steinerne Laute» Brodina Verlag, 1996 р. та пам`ятних «Вісімдесятниках», упорядкованих Ігорем Римаруком ( Видавництво КІУС, Едмонтон, 1990 р.).

 

До французького шансоньє

 

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки — з уст в уста. Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі), Та пам'ятай — у цьому світі Є свистуни і стукачі.

Ліричний герой питається у гітари, кому потрібна її душа.

Вдягайся модно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо В глухонімому Нотр-Дам. Він припадав до дзвона тілом, Він разом з ним літав, літав...

О, скільки тих, які хотіли Тілами битися в тіла, А язиками лізли в душі...

Я й сам колись таким грішив. Пісні, мов кошенят задушених, В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла.

 По очах боляче вдарило прозріння.

Про що кричав?

Кому кричав?.. Є вуха, що немов корою, Укриті суєтністю змін. Хай серцем слухають і кров'ю, Як Квазімодо слухав дзвін!..

 

 

Тінь великого класика

 

На вулицю Уїльяма Шекспіра Я дівчину недавно проводжав Був дощ — не дощ, а просто мжичка сіра,

І вулиця Уїльяма Шекспіра, Яка існує в будь-якій з держав.

Я дівчину «під локоток» держав,

І ми ішли з кінотеатру «Космос», Який римується з диктатором Самосою, Якого нахиляли з Нікарагуа...

Я захопився.

Але ніч така була!..

І був індійський фільм — «Любов і помста» — Сам по собі прекрасний привід для знайомства.

Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,

По вулиці Уїльяма Шекспіра...

Ні через рисочку: Уїльяма Шекспіра.

Захоплено щось теревенив я, Всміхалася супутниця моя, — її душа так пристрасно кипіла,

 

 Ліричному герою час вертатись на автобусну зупинку.

 

 Пошуки митцем свого місця в соціумі — провідний мотив лірики О. Ірванця. Навіть закоханість ліричного героя вірша «Тінь великого класика» тісно пов'язана з мистецьким середовищем: герой повертається з супутницею із кінотеатру «Космос» (зв'язок з кіномистецтвом) вулицею імені Уїльяма Шекспіра (літературне, театральне мистецтво). Ця прогулянка навіяла роздуми — спогади, які поет виклав на папері.

 

 

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

 

 

 

  рій І горович Андрухо вич ( 13 березня 1960, Івано-Франківськ) —

поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віцепрезидент АУП.

1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 року Андрухович — співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його чисел.

У часописі «Сучасність» вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей «Центрально-східна ревізія» («Сучасність», 2000, № 3).

Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації так званого «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто. Біографія  рій Андрухович народився 13 березня 1960 року у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991) Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії ІваноФранківського часопису «Перевал» (1991—1995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (1991—1996). Віце-президент АУП (1997—1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.  рій був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об'єднала авторів з Києва, Львова, ІваноФранковська. В ієрархії Бу-Ба-Бу займає посаду Патріарха, звідки й походить прізвисько "Патріарх української поезії". Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» листа. На початку 90-х років разом з  . Іздриком починає видавати перший в Україні постмодерністський журнал

«Четвер». У 1985 році за результатами публікації двох книг віршів прийнятий у СП України, у 1991 році — за ідейним переконанням виходить зі складу Союзу письменників разом з декількома колегами і стає ініціатором установи Асоціації українських письменників. Наприкінці 80-х відомий як активний діяч первісного, ліберально-демократичного Руху. З 1991 року публікується у великих літературних журналах України. У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини ХХ століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників. Певний час був радником мера Івано-Франківська з питань культури. У 1997 році на Україні окремими виданнями вийшли чотири книги Андруховича: «Екзотичні птахи і рослини» (вірші), книга прози (романи «Рекреації» і «Московіада»), роман «Перверзія», який заслужив репутацію культового літературного твору, книга есе «Дезорієнтація на місцевості». Критики називають Андруховича «священною коровою нової української словесності». Кілька років вів рубрику «Парк культури» у

загальнонаціональній щоденній газеті «День» (Київ). Редактор і укладач Хрестоматійного додатку «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (МУЕАЛ). Автор п’ятого перекладу українською мовою шекспірівського «Гамлета» (журнал «Четвер» № 10,2000р.). Естетичні погляди «станіславської» літературної школи, лідером якої є Андрухович, відбиті на сторінках культурологічного журналу «Плерома» (заснована в 1996 р. Володимиром Ешкілевим). Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені 8 європейськими мовами, у тому числі роман «Перверзія» опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії. У російському перекладі видана — невелика збірка віршів (пров. А. МакароваКроткова та І. Кручика, «Дружба народів», поч. 90-х); роман «Рекреації» (пров.  . Ільїн-Король, «Дружба народів», № 5-2000). Головний редактор літературного альманаху сучасної польської прози «Потяг 76».Автор збірок поезій: «Небо і площі» (1985р.), «Середмістя» (1989р.), «Екзотичні птахи і рослини» (1991р.), «Пісні для Мертвого півня» (2004р.), романів: «Рекреації» (1992р.), «Московіада» (1993р.), «Перверзія» (1996р.), «Дванадцять обручів» (2003р.), книг есе: «Дезорієнтація на місцевості» (1999р.), «Диявол ховається в сирі» (2006р.), У 2007 р. вийшла книга «Таємниця». Автор перекладів українською мовою п’єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра й американських поетів-бітників «День смерті пані День» (2006р.). Лауреат літературної премії Благовіст (1993р.), премії Рея Лапіки (1996р.), Міжнародної премії ім.

Гердера (2001р.), одержав спеціальну премію в рамках нагородження

Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк

(2005р.), «За європейське взаєморозуміння» (Лейпціг, 2006р.). Родина: Батько

Ігор Мар’янович (1930-1997р.); мати Ганна Степанівна (1940р.); дружина Ніна Миколаївна (1959р.); дочка Софія (1982р.) і син Тарас (1986р.). Володіє польською, німецькою мовами. Захоплення: фонотека. Присутність

Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації т. зв. «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов'язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, чеською мовами й есперанто. Письменник активно займається і громадською діяльністю. Має яскраво виражену громадянську позицію, підтримуючи європейську інтеграцію України. 10 березня 2008 року дочка Софія (письменниця, перекладачка та публіцистка), чоловік якої — відомий український поет Андрій Бондар, народила дівчинку, яку назвали Варварою.

 

Творчість

Творчий доробок  рія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року  рій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск — балаган — буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена» до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка  рія

Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабуістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Вповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор». Поетичне річище  рія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» (Четвер, № 4) та «Індія» (Сучасність, 1994, № 5). Домінантою поетичної картини рія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою». Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені вісьмома європейськими мовами, у тому числі роман

«Перверзія» опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії.

З прозових творів  рія Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (Прапор, 1989, № ??) — майже фактографія служби автора у війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. У 1991 році з'являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» (Перевал, № 1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та

«Перверзія» (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п’ять днів і ночей у «Перверзії».

Есеїстика  рія Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурноісторичного ландшафту. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу»

(польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст

Андруховича, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця».

Твори автора перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії (окремими книжками), США, Швеції, Іспанії, Росії‚ Австрії (окремими публікаціями).

Поезія Андруховича займає чільне місце у творчості легендарних українських рок-груп «Плач Єремії» та «Мертвий півень».

Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором п’ятого українського перекладу шекспірівського «Гамлета» а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т.

Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон

Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім).

 

 

 Казкар

 Я міг би гнати тепле стадо — мене б життя кудись несло, або пізнав би легко й радо просте корисне ремесло. І так лічив би добрі днини, а дзиґарі з високих веж мене хвалили б щогодини: «Ти мудро й праведно живеш, якщо живеш, якщо живеш!» А я — не той, бо родом з райдуг і я махнув на похвали — мене ви знаєте як зайду, а все ж зовете за столи! Адже в мені бринить як свято земних історій вічний рух: про серце, вірне і завзяте, про творче диво теплих рук, про незугарне і прегарне, про сонний сад і жах темниць, про дівчину з очима сарни, що виросла в краю суниць, про двоголосся неба й хліба, коли у небі віщий птах, коли духмяна груша липня в листках повисне і в літах, а я повім коханій так: ти — достеменна як сльоза найтонша лагідна лоза ти — океан для корабля розкішна маревна земля ти — і колиска і труна найчарівливіша струна в тобі живе моя луна моя небесна борозна я — просто пісенька твоя моє світило золоте холодний і бездарний я коли без тебе все не те і світ як плід у нас надвоє

аж ми ласуємо обоє

 

 

Віг міг би бути звичайною людиною, займатися якимось звичним ремеслом — виготовляти корита, пасти худобу. І його б шанували, хвалили. Але він — казкар, творець, зайда. Проте йому раді, його кличуть за стіл і слухають «земних історій вічний рух», бо слово в його устах — чарівне. Він уміє так освідчитися коханій, що стає «світ як плід» у них «надвоє».

 

 

 

Пісня мандрівного спудея

 Слова:  рій Андрухович

Обробка слів, переклад: Мертвий півень Агов мої маленькі чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ туди, де кров з любов'ю черленяться,

де пристрастей і пропастей сувій...

Я — ваш отець, тож будьте мені вірні!

(які невірні рими в голові!), але коли до серця входять вірші прекрасні, наче крила голубів, які тоді надії!.. Отож — на світ, за діло, чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята! З риторик і поетик академій — гайда на площу, як на дно ріки! Підслухані у вирі цілоденнім, ті рими — вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір)!

Або в поля, як на зелену прощу читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже . прошу,

щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало,

щоб завше був натхненний соловій...

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів благословіть!..

Отож — на світ, за діло, чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

 

 

«Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (які часто самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність, У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов'ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.

 

Балада повернення

 Коли мандрівник повернувся додому, ступив за ворота, зійшов на поріг, здійнявши на плечі дорогу і втому, — всі радощі світу вляглися до ніг.  Його не забули, його зустрічали: вечеря з вином — на широкім столі; чомусь не казав про далекі причали, замкнувши в устах невідомі жалі. І всім було дивно, і жінка до ранку з ітхала в даремній гонитві за сном. А він все дивився туди, за фіранку, де зірка по небу пливла над вікном.

 

Є просто люди і є люди-романтики, яких манить даль, далекі світи. Повернувшись додому з чергової подорожі, вони вже мріють про іншу мандрівку. їх завжди будуть бентежити недосяжні зорі, тихий сімейний затишок — не для них.

 

 

Астролог

 У нього палка потреба, у нього жадання слізне: окраєць нічного неба піймати у фокус лінзи... Бо він живе на горищі, а там сутерени вищі:

 у сутінках — мерехтіння і сонце межує з тінню. Він дивиться тільки вгору, і небо лоскочуть вії, коли в полудневу пору від кухні смаженим віє. Над містом літають птахи, а поруч із ними «ахи», коли роззявлять на площі голодні роти бідолахи. Земля собі пілігримить, кружляє собі й кружляє, а хтось нові пелерини на осінь собі замовляє — а він живе на горищі (там зимно, там вітер свище), але насправді з горища небесна ковбаня ближча. У нього маєтків немає — згори в декольте заглядає, а в місті вічність минає не так, як він загадає. (Балконне крило ажурне  й сентиментальне, мов танґо, обжив бароковий янгол — створіння пухке й безжурне). І взявши голову в руки, він крикне собі з розпуки: «Чого я марную роки?! Візьму попід руку  зьку, піду в пивничку на Руську, забуду святі мороки! Забуду святі мороки...»

 

Він живе у кімнатці на горищі, де дме вітер і холодно. Але для нього найвище щастя — «окраєць нічного неба піймати у фокус лінзи» й поолинути думкою до зірок, намагаючись вичитати в них людську долю. Інколи він сумнівається, впадає у розпач, вирішує жити «як усі», не марити зірками. Та, мабуть, він не зрадить ні себе, ні свого неба в зірках — своєї мрії.

 

ОКСАНА ЗАБУЖКО

 

 

Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в місті Луцьк. За словами письменниці, правдиве родове прізвище оригінально було не «Забужко», а «Забузькі». В Луцьку жила до 8 років, поки її батька не виявило КГБ, що переслідувало його кілька років. Після цього родина була вимушена переїхати до Києва.

Закінчила філософський факультет (1977-1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка.

Була членом КПРС. Учасниця революції на граніті 1990 року.

Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Виключно літераторством трудовий досвід Забужко не обмежується. Довгий час вона працювала викладачем. Причому лекції кандидата філософських наук Забужко пощастило відвідати студентам не тільки Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського, де Забужко читала естетику, а також студентам таких всесвітньо відомих університетів як Гарвардський, Єльський, Колумбійський. Починаючи з 1989 р. Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України.

1992 року викладала україністику в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.

Творча діяльність

«Польові дослідження з українського сексу», 1996

 Обкладинка книги Оксани Забужко Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. Видавництво «Факт», 2007

В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації романулонґселера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором — загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників. Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Panorama», «Столичные новости» тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті.

Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і 1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов'язання, США). Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.

Оксана Забужко живе на письменницькі гонорари. Значна частка її доходу — надходить від книг, виданих за кордоном.Твори Забужко змогли завоювати європейські країни,та мають своїх прихильників у США. У 1985 році вийшов перший збірник віршів Забужко «Травневий іній». Оксана Забужко — член Асоціації українських письменників. У серпні 2006 року журнал «Кореспондент» включив Забужко в число учасників рейтингу ТОП-

100 «Найвпливовіших людей в Україні», до цього в червні книга письменниці «Let my people go» очолила список «Краща українська книга», ставши вибором читачів Кореспондента № 1.

16 січня 2009 року Президент України В. щенко нагородив Оксану Забужко орденом княгині Ольги III ст. за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.

 

 

ГАЛИНА  ПАГУТЯК

 

 

 

 Народилася 26 липня 1958 р. в с. Залокоть Дрогобицького району на

Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер - Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Живе у Львові.   Галина Пагутяк - автор книг прози: "Діти" (К.: Рад. письменник, 1982), "Господар" (К.: Рад. письменник, 1986), "Потрапити в сад" (К.:

Молодь, 1989), "Гірчичне зерно" (К.: Рад. письменник, 1990), "Записки Білого Пташка" (К.: Укр. письменник, 1999), низки есе та циклу поезій. У львівському видавництві "Кальварія" підготована до друку нова книга прози Галини Пагутяк "Досвід самотності". 

 У першу її книгу ввійшли повісті "Діти", "Повість про Марію і Магдалину", "Лялечка і Мацько" та роман "Філософський камінь", у другу - фантастичний роман "Господар" та повість "Соловейко", у третю - роман "Компроміс" та цикл "Трагічні оповідання", у четверту - повісті "Гірчичне зерно", "Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками" та "Бесіда з перевізником", у п'яту - два романи "Смітник Господа нашого", "Радісна пустеля" та повість "Записки Білого Пташка". 

 Її повісті та романи надруковані: "Діти" - у "Дніпрі" (1981.-Ч.7), "Гірчичне зерно" - у "Жовтні" (тепер - "Дзвін") (1988.-Ч.5), "Смітник Господа нашого" та "Біограф Леонтовича"-у "Дзвоні" (відповідно 1996. - Ч.9 та 2001. Ч. 4-5), "Захід сонця в Урожі" - у "Перевалі" (1993. - Ч.3-4), "Книга снів і пробуджень" та "Радісна пустеля" - у "Сучасності"(відповідно 1995. -Ч. 10 та 1997. - Ч.11), "Записки Білого Пташка" та "Кіт з потонулого будинку" - у "Кур'єрі Кривбасу" (відповідно 1997. - Ч..87-90 та 2002. - Ч..148). 

 Її новели вміщені в журналах "Авжеж!" (1991. -Ч.4), "Дукля"(1994.Ч.4), "Кур'єр Кривбасу" (1996. - Ч.53-54; 1999. - Ч.119-121), "Перевал" (1994.

- Ч.2), "Основа" (1995. - Ч.28), в газеті "Літературний Львів" (1995. - Ч.6) та ін. 

 Твори Галини ввійшли в антологію "Квіти в темній кімнаті" (1997:

новели "Тебе спалить сонце" та "Дивись назад") і в хрестоматійний додаток "МУЕАЛ" (Плерома. -1998. - Ч.З: уривки з повісті "Захід сонця в Урожі"). 

 Цікаве й філософсько-дидактичне есе Галини "Беззахисність" (Дзвін. -1998. - 4.5-6). Один раз письменниця виступила і з поетичними творами циклом поезій під назвою "Молитви" (Основа. - 1995. - 4.28). 

 Проза Галини Пагутяк перекладена англійською (оповідання "Потрапити в сад" опубліковане в антології "From Three Worlds" (1996), німецькою (вміщені у трьох антологіях: "Letzter Besuch in Tschornobyl" (1994: уривки з повісті "Захід сонця в Урожі"), "Ein Rosenbrunnen" (1998: новели "Тебе спалить сонце" та "Дивись назад"), "die Kurbisfurstin" (2000: уривок з роману "Радісна пустеля"), російською (її повість "Діти" ввійшла до збірника "Современная украинская повесть" (К.: Молодь, 1988), словацькою (в антології "ZIVE SNY" (1988: повість "Соловейко") та хорватською (журнал "Kolo", 2000. - №.1: новела "Дивись назад") мовами. 

 Давно уже ніхто з жінок в українській літературі так не заворожував читача своєю міфо-поетичною прозою, як це робить Галина Пагутяк. Вона ввійшла в літературу рано, двадцятитрирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом Галина подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи. 

 Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до "вигаданого світу", потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. Недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацькій фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, врешті, несе в собі шарм таємничості й незбагненності. 

 Вона тонко й глибоко відтворює і національну автентичність. 

 Багато її творів сповнені великою тугою за Садом, якого не можна віднайти і який став її мрією за втраченим щастям, а земля - колами пекла. 

 Читаючи її новели, повісті та романи, не можу позбутися відчуття, що більшість з них створена у підсвідомому стані; здається, наче вони самі написали себе й самі поставили останню крапку. 

 У романі "Смітник Господа нашого" авторка хоче втекти від жорстокого і до того ж конкретно означеного світу у свої сни, бо лише там їй легко і затишно живеться. У снах знаходить і своє щастя, якого бракує у реальному житті. Хоча часто видається, що у Галини Пагутяк взагалі розмита межа між реальним світом і сном. Вони у неї злилися, і у цьому реальнонереальному світі блукає вона з відчуттям, що всі ми покинуті Творцем на смітнику. 

 Останніми роками помітніший в її прозі і вплив літератури Сходу, зокрема японської. Так, роман "Книга снів і пробуджень" написаний у жанрі дзуйхіцу, традиційному для японської літератури. 

 Повість "Захід сонця в Урожі" вперше опублікована у журналі

"Перевал" (1993.-Ч.З-4).

 

Ранок без вечора

 Сонце пробивається крізь зелені штори, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень. Чорніють від ягід кущі смородини, падає стигла малина, вишні аж бризкають соком.

Качата стовпилися біля миски з кукурудзяною кашею. Мала п'є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.

У хаті холодно й темно, й дівчинка думає, як би швидше втекти з неї. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала відповідає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати.

На небі — одна тільки хмарка. Дощу, скоріш за все, не буде. У сестрину торбину дівчинка кладе хліб для качат, шматок собі зі смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.

Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самі можуть вибратися на берег.

Дівчинка ставить ноги у воду. По мосту їдуть машини, неподалік бульдозер риє яму. Сонце піднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б їй і допомогти. Дівчинка береться шукати в прозорій воді гарні камінці. У неї їх уже ціла коробка вдома. Качата вилізли на берег, а мала попросилася в них піти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлі будяки, зривала звіробій.

Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке.

Вода гралася з нею, вилазити не хотілося. Сиділа, поки не змерзла.

Проковтнула, як голодне звіря, свій обід, надробила каченятам їхні півхліба, не втерпіла, щоб і собі не відламати шматочок. Треба сидіти, поки баба Орина знову не прижене корову з обіду.

Потім приїде мама з роботи й привезе малій її улюблене морозиво, А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті.

Вона сама не знала, як спало на думку їй це слово, і злякалася.

Озирнулася — ніде нікого. Слово ніяк від неї не відчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неї!

Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.

Мала залізла в кущі, відвернулась від річки, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня.

За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.

Дівчинка відчула, що вони вже пройшли. Серце її застукало рівніше, а мостом проїхала машина.

Коментар

У новелі Г. Пагутяк «Ранок без вечора» змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.

Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю — найвищій цінності, яка є в людини.

Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.

 

Потрапити в сад

 На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому — був. Тільки горобці могли вільно перелітати через огорожу й сідати на гілки з червоними яблучками. Та ще хіба що поети на крилах фантазії.

Грицькові уявлялося, що однієї теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері, увійде в сад, ляже в сплутану траву, притулиться до матінки-землі й спитає, у кого ж він вдався такий нещасний та волоцюга.

Міліція всієї залізниці знала Грицька й не чіпала, бо не мав чоловік ні хати, ні жінки, лише гармошку та чорну хворобу ще з війни. Лікарня — єдиний його притулок. А ще сестра Нуська, але не сидиться йому в неї. Не може він зі своєю хворобою в чотирьох стінах. А мандрівників у світі й без хвороби вистачає, от, наприклад, Григорій Сковорода. Не кожному тісно між стінами, не кожному...

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон, дренькнув гармошкою.

Люди бачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких штанях. Грицько, дарма що волочився, дбав, щоб завжди все було чисто. Заграв «На сопках Маньчжурії», потім «Прощання слов'янки», і цього було досить, щоб у наставлений капелюх посилалися копійки. Чоловік кожному, навіть дитині, казав: «Цілую руку». Проходив ще два вагони, потім сідав, і ніяка сила не примусила 6 його заграти ще.

Грати його навчив тато, як повернувся з війни додому без ноги. Грицько вже тоді мав чорну хворобу [епілепсію] від переляку. Німець жартома вистрілив йому над вухом, хотів злякати. Після війни стали ходити з батьком по базарах. Тато грав на гармошці, а хлопець збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби й померла, а старий замерз п'яний, повертаючись із міста. Гриць пробував описати цю жалісливу історію на папері, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, перед очима ставав його тато-каліка, що не мав щастя змалку й до останку.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою — його найулюбленішою їдою. Голови й шкірки забирав із собою — для котів чи собак.

Одного разу, весело тупцяючи по перону, зустрів Стьопу. Дав йому жменю дрібних монет, а той сказав, що Микольця дуже слабкий і просить Грицька зайти до нього. Пішли разом. Стьопі хотілося похмелитися. Грицько тільки пошкріб потилицю. Що з чоловіком зробили? Золоті ж руки мав...

Вулицю незабаром мали зносити, тому ніхто не дбав про порядок. Микольця жив у малесенькій хатці, лагодив людям черевики.

Грицько зайшов до хати. На нього війнуло теплом — добре таки змерз, мабуть.

Микольця зрадів товаришеві. Хоч і слабий був (серце прихопило), але в хаті чисто, натоплено. Глянув на Грицькові черевики, сказав, що давно вже їх треба лагодити. Грицько сказав, що Миколі слід до лікарні, а той відмахнувся — краще хай заграє, ото й буде його лікування. Грицько заграв, а Микольця схлипнув і сказав, що добре йому з ним, хай залишається — віддасть хату й собаку. Грицько ж весело сказав, що його візьмуть до будинку престарілих, от тільки поки ще не вийшли. Або ожениться.

Микольця сказав, що немає кращого, як своя хата. І попросив, щоб не кидав собаку Боска, бо заберуть його на буцегарню.

Грицько, відчуваючи напад хвороби, хотів піти, але Микола сказав, щоб лишався, він йому допоможе. І попросив почитати «Кобзаря» — «Перебендю».

Вночі був вітер із дощем. Грицько довго не спав, слухаючи, як дихають Микольця і Боско.

Стіни аж двигтіли. Грицько подумав, чи не завалить їх. Але старі хати стоять міцно. Тоді Грицько подумав про сад. Мабуть, вітер усі яблука позриває. От тільки 6 гілля не поламав. Та за муром не так дме.

 

 Коментар

Гола, неприкрита й неприкрашена правда життя. Як часто ми відвертаємося від жебраків, інвалідів, безпритульних, зневажаємо їх. Можливо, хтось і заслуговує такого ставлення. А якщо це жертви непереможних обставин? Нещасний Грицько, невезучий, та є у нього свої поняття про гордість і честь, товариську взаємодопомогу, тяга до книги й філософських роздумів про життя. Такий же й Микольцо. Зворушливе їхнє ставлення один до одного, до собаки, до духовних цінностей. Письменниця закликає завжди пам'ятати, що ми — люди, берегти й шанувати в людині її внутрішній гуманний потенціал.

 

 

 

 

ІГОР  РИМАРУК

 

 

І гор Микола йович Римару к (  4 липня 1958, М'якоти, Ізяславський район, Хмельницької область — † 3 жовтня 2008, Львів) — український поет.

Лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка (2002).

Президент Асоціації українських письменників. Радник міністра культури з питань книговидання.

 Життєпис

Народився 4 липня 1958 року на Волині.

Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Працював у пресі та видавництвах.

Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».

За кілька днів до смерті на одній із вулиць Львова поета збила автівка.

Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.

Творчість 

Ігор Римарук на презентації збірки «Бермудський трикутник» у Києві,

2007

Автор книг «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988),

«Нічні голоси» (1991), «Goldener Regen» («Золотий дощ», 1996, видавництво «Brodina», німецькою та українською мовами), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007), «Сльоза Богородиці» (2007).

Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990, Едмонтон).

Вірші перекладалися багатьма мовами світу, друкувалися в англо-, іспано-, польско-, російсько-, румуно-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

Особливості поезії

У поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти «легітимації», охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук — вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80, який уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників».

↑ Ігоря Римарука насмерть збив автомобіль

Ігоря Римарука поховали на Личаківському цвинтарі під червоночорним прапором

 

Обнови

 

молодій душе радій обновам — лавровий вінок стає терновим стражники у мученики пруть

хрест не орден хрест не одберуть на крилатий герб у консуляті задивились коники крилаті а буланий змій а вороний — де ви нині

в упряжі якій мчить полями бричка макабрична деренчить горлянка візника

і твоя душе зоря одвічна

в небесах оновлених зника

 

Вірш «Обнови» написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. «Лавровий вінок стає терновим», — це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже «стражники у мученики пруть». Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору жттєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.

 

Зірка

 

Може, так би невидимо й жив — та котроїсь липневої ночі впала зірка з високих верхів у дитячі незамкнені очі, пропекла борозну межи брів і засіяла пам'ять золою... Затулитись од неї хотів — та долоня була замалою.

 

 

Темою вірша «Зірка» стали роздуми про те, що таке божий дар. Ліричний герой пояснює читачам, як він отримав божу іскру. Метафоричний образ зірки набуває особливого звучання. Адже могло бути все буденним: «Може, так би невидимо й жив», та якось «липневої ночі впала зірка з високих верхів», коли ліричний герой ще був дитиною. І впала вона: «у дитячі незамкнені очі». А коли зірка «пропекла борозну межи брів», — це ніби остаточне закріплення дару, бо, за народним повір'ям, між бровами знаходиться так зване «третє око», воно є лише в людей, наділених особливими талантами. А те, що зірка «засіяла пам'ять золою», свідчить: віднині життя ліричного героя зміниться, він муситиме творити, бо «зола» не даватиме спокою: спалахуватиме, тлітиме, болітиме, і все це мусить бути виражено в божій іскрі — творах. Ліричний герой не зміг протистояти чи протестувати проти божого дарунку, він не міг навіть прикритися рукою, бо «долоня була замалою». Тож він ще з дитинства приречений писати, адже таке його покликання, такий дар він отримав із неба. Вірш зовсім невеликий за обсягом, проте емко й повно передає головну думку автора про самореалізацію людини. 

 

 

Різдво

 

Множиться зоря

у твердих снігах у дзеркальних мурах і з дороги збилися тріє царі у маскхалатах ясна пані

клубок розмотує вузлики тихо зав'язує стомлений тесля дрімає при щербатій сокирі око ліхтарика

вихоплює з темряви велетенські ясла обігрілося немовля

під боком у мінотавра

 

Поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, — це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог — це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов’ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов’язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав’язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

 

Сиві гриви зірниць,  вузлувата дорога...  Чую клич: "Озирнись!"  Озиратись - на кого?

 

 Лиш опока золи -  золотими степами,  що всуціль заросли  соляними стовпами.

 

 Під копитом змина  понадземна відплата  і старі письмена,  і нові письменята.

 

 Незатуплений гнів  підтинає коріння.  До комонних огнів  промовляє каміння.

 

 

 

     Віктор НЕБОРАК

 

 

 

 

Народився 9 травня 1961 p. y смт. Івано-Франкове Львівської області. З 1963 р. — мешканець Львова. Закінчив українську філологію Львівського державного університету ім. І. Франка (тепер — Львівський національний університет ім. І. Франка) (1983) та аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г.

Шевченка НАН України (1989). Учителював на Ворошиловградщині (тепер

— Луганщина) (1983—1984) та Львові (1984—1985) у системі профтехосвіти. Займався продюсеруванням поезо-симфо-рок дійств, був концептуалістом кількох фестивалів («Вивих», Львів, 1992; «Альтернатива», Львів, 1994), продюсером і ведучим театралізованих акцій «Реберітація»

(Львів, 1992—1994, понад 20 дійств), читав лекційні курси з різних періодів української літератури у рідному університеті (1993—2000). 1985 р. разом з  рієм Андруховичем та Олександром Ірванцем заснував відому в Україні поетичну групу «Бу-Ба-Бу» і є Прокуратором «Бу-Ба-Бу» — «носієм верховної виконавчої влади». З 1991 р. працює у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Лауреат премій фонду ім. Щербань-Лапіки (1996) та ім. Павла Тичини (2002). Член Націо­нальної спіли письменників України та Асоціації українських письменників. Живе у Львові.

Його перша збірка — «Бурштиновий час» — вийшла разом з поезією Олександра Ірванця та Сергія Рачинця.

Віктор Неборак відомий передовсім як поет, член літературного угруповання «Бу-Ба-Бу», з яким часто виступав в Україні та Європі, та як колоритна постать культурно-мистецього життя Львова. Впродовж п'яти років (з січня 1995 р. до грудня 1999 р.) організував і вів у Львівському музеї етнографії та художнього промислу популярний цикл літературних вечорів «Третє тисячоліття» (58 авторських вечорів сучасних українських письменників, у тому числі і з діаспори, на основі яких були створені літературні програми для Львівського телебачення).

Роман «Базилевс» спочатку друкувався уривками під різними назвами: «Пан Базьо та решта», «У пошуках Базилевса». Уперше Віктор оприлюднив увертюру до роману у «Перевалі» (1993. — 4.1), а згодом низку розділів — у «Сучасності» (1994. — 4.5: «(Пляш-космоктач) — (Вода)»; 1995. — 4.9: «(Балаканина) — (Потоки)») та книзі «Бу-Ба-Бу. Твори» (1995: Трохи «Балаканини»). Продовженням роману є і «Монолог на вулиці

Марка», який письменник опублікував під псевдонімом Анонім в альманасі «Королівський ліс» (2000). Вікторова проза вміщена також у «Дзвоні» (2002. — 4.4).

Як літературознавець Віктор Неборак цікавиться широким спектром нової української літератури. Це помітно і в монографії «Перечитана «Енеїда», яке на сьогодні є не лише новим поглядом на Котляревського і його знамениту поему, що перевертає усталені її трактування, а й новим виміром самого Віктора як творчої особистості — оригінального і вдумливого науковця-інтерпретатора.

Серед інших літературознавчих праць письменника я виділив би статті: «Світ, народжений від пострілів (Про поезію Євгена Плужника)» (Дзвін. — 1990. — 4.7), «Смерть і вічність у поезії Володимира Свідзінського (Натурфілософський аспект)» (Світо-вид. — 1992. — 4.2), «Наукове і ненаукове пізнання світу: літературознавство і поезія (Павло Тичина «Не Зевс, не Пан...»)» (Записки Перекладацької Майстерні. — Львів, 2001. — С.83—93).

 

Генезис літаючої голови

 

 (віршоване шоу)

 І. Фантазія метро

 Фарба це ще не простір ти спробуй все ж прорубати цю чорну шия твоя кровоточить а голова у шибі стартує а голова крізь товщу камінного моря крізь рибу дніпрову і кригу крізь бібліотечні сховища пропалюючи собі хід летить урочисто хвилина до карнавального вибуху губи її тяжко рухаються: я-лі-та-ю-ча-го-ло-ва 

 

 ІІ. НЛО

 Ми нарекли десантний човен «К-АТАС-ТРОФА» вся гума в латках, ми щомиті йдемо на дно. Та є легені. Нас тримає кров здорова, і робить невагомими лайно.

 Ми відпливли колись давно у розпал літа. І з того часу наплювати нам на час. В усі епохи і часи шляхи відкрито. Червоним в назві світиться «АТАС»!вимір нас поглинув просто з хвиль. Хай з дір залатаних повітря грізно свище — це наш двигун — літаюча таріль!

 Сенсація! Тарілка! Катастрофа! ...Це ще питання, хто за ким спостерігав.

— 

 Фантазія метро

 Це тіло це вбивство це привид це вішалка цей блазень бере черепи ціцерон дерталець шекспір адольф чаплін Йосип сковорода

людино ворон христос динозвір комаха

свиня ікласта ніч все вужчий тунельний протяг чорний попіл облич тяжко голосять тіні пронизлива мить

потвори покручі привиди виють тобою зграєю і тіло твоє примірюють

як чобіт старий рипиш

 

— Фантазія на тему ранкового автобуса

 

 Твій час і простір — цей автобус № 20. Він шлях винюхує і виє, наче пес. Ти в ньому мало не сконав сьогодні вранці, коли юрба натисла на твій прес.

 Куди ці люди? — По білети. — Де їх душі? —

 О передайте — моє серце — п'ять копійок. Водій чатує в темній перспективі, де автоматичних пальців рух веде тоді, як твоя монета закривавлена гряде.

 Тіла автобус чавить, як цитрини. А душ екстракт замінює бензин. А в чорних шибах сунуть лімузини — в них манекени, схоплені з перин.

 Ось ваша здача, геній — арифметик. Збагнеш, коли зійдеш на лютий брук: не в тому сенс, що вирвав ти білетик, а в доторках липких і теплих рук!

 

 

 

 VІІІ. Літаюча голова. Виробничий автопортрет  А голову літаючу монтують за подобою моєю в шахті, бригада упирів в комбінезонах тарабанить триметровий ніс.

 У ніздрях — фейерверки, і дроти, і серпантин, два гучномовці зяють вниз.  Мій ніс — масивний, хлопський, ніс

монументальний — де там різній шляхті! каркас триповерховий

сектор управління опускають краном, мозок перетворено на важелі, педалі і кермо.

 Чоло моє — напнутий алюміній — варять металістепід'єднують

 

 

 X. Вона піднімається, як голова, відрубана голова волоцюги. Вона промовляє уперше, і вдруге, і втретє свої потойбічні слова:

Я ЛІТА ЧА ГОЛОВА!

Над юрмищем площі нависло навскіс її всевидюще летюче бароко. Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз тінь відкидає, важку і глибоку:

Я ЛІТА ЧА ГОЛОВА!

Сокира невидима в місто ввійшла, стягнути з помостів тіла безголові, роззяви напились дешевої крові,

та зішкребе слід іржавий з чола

ПРИВИД ЛІТА ЧА ГОЛОВА!

Жереш мелодрами телевізійні?

Ти розглядаєш драконів за склом! Стіну тобі проламає чолом ожила куля з Оркестру Фелліні — Я ЛІТА ЧА ГОЛОВА!

Запам'ятай, не сховатись ніде!

Площа приходить у схови, площа! Бруківку темну свято полоще і в Реберітаційне небо гряде

МАСКА - ЛІТА ЧА ГОЛОВА

 

«Віршоване шоу» із збірки «Літаюча голова» (1990). Калейдоскопом постають образи, змінюючись, трансформуючись, перебираючись із одного місця на інше і тим самим викликаючи асоціації, почуття та роздуми. «Фантазія метро» — справді фантазія, оскільки перед нами постає фантасмагоричний малюнок з «літаючою головою», що її тобі «підпилює двійник» з тьмяної і ряхтливої шибки вагону підземки. У вірші «НЛО» — теж політ, і неважливо як — з головою чи без неї — на фантастичному десантному човні «К-АТАС-ТРОФА» з безліччю дір то в глибинах океану, то в безмежному космічному просторі. У третій поезії — ще одній «фантазії метро» — автор у своєрідній манері описав усю історію не тільки людства, але й планети Земля в підземеллі метро, там, де «все вужчий тунельний протяг». Поетичні рядки «Фантазії на тему ранкового автобуса» не рясніють різними привидами і духами, як у попередньому творі, але поїздка в цьому громадському транспорті постає в апокаліптичному вигляді: «Тіла автобус чавить, як цитрини. А душ екстракт замінює бензин». Наступні вірші «Фантазія метро. Відображення» та «Метро. Версії», за задумом автора поступово переносять його дух із горизонтальної площини у вертикальну. Детальніше цей процес відображений у наступних віршах збірки: «Вертикальне скло тяжке і гостре» та «Вертикаль». Вірші ж восьмий («Літаюча голова. Виробничий автопортрет») і десятий («Вона піднімається як голова...») остаточно створюють фантасмагоричну атмосферу «поетичного шоу». Автор досить вільно поводиться і з правилами словотвору, ніби жонглюючи словами, і з традиціями віршування. Цей яскравий взірець модерної літератури приваблює читачів своєю новизною й незвичністю.

 

Гра

 

Давайте зберемося всі друзі

влаштуємо собі забаву не від світу цього — будемо шукати минуле щастя по крихтах вицвіла джинсова матерія протерта тканина часу розстелена на галявині внесе дух творчості

ми зіграємо всі найприємніші хвилини

люди в теперішньому дивіться, дивіться диваки дивіться скоморохи

ми збираємо дзеркало! розбите на друзки відображення.

 ми складаємо давні розсипані актори пам'яті гляньте

 

 

Сад Восьма

забарвлена в зелений колір це час коли приходить з роботи батько впускаючи в хату зелений вечір він мало говорить він втомлений сірою втомою рано лягає спати

 

я бачу крізь стіни опускає гілки його травневий сад з давньої чорно-білої фотографії на мої долоні падають смарагдові краплі

...затишно і бентежно

«Сад» — це поезія з першої збірки автора «Бурштиновий час» (1987). Зауважимо, що бурштин називають каменем, у якому застиг час. Можливо, авторові теж хочеться спинити час, аби застигли побачені моменти життя (сад) і відчуття краси, яка полонить його серце. У вірші «Сад» панує зелень, навіть час для ліричного героя має зелений колір: «Восьма забарвлена в зелений колір». Слово «сад» викликає асоціацію із зеленим кольором, і все довкола стає зеленим. Герой не може цього пояснити, він просто «так відчуває». Зелень поступово заповнює все довкола, навіть у кімнаті: «Яскравішає зелене на килимі, на кріслі, на томах Франка, в передпокої стає помітним зелене пальто». Цьому сприяє навіть прихід батька, бо він впускає «в хату зелений вечір». Зелений колір — колір буяння рослинності, символ життя на землі. Навіть чорно-білий сад зі старого фото раптом оживає зеленим кольором і струшує на долоні ліричному героєві «смарагдові каплі». У цій обмеженій простором реальності панує зелений — це колір життя і розвитку, від якого на душі «затишно і бентежно». Ми не зустрічаємо в цьому вірші нарочитого гротескного чи пародійного звучання, навпаки — твір сповнений тонкого ліризму і спокою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Анісімова Н. Український поетичний авангард кінця XX ст.        // Дивослово. – 2003. – № 6. – С. 2-10.

Бестселери українського читача  : огляд сучасних українських письменників // Шкільна бібліотека. – 2008. – № 10. – С. 167-168.

Бійчук Г. Література постмодернізму: реальність чи віртуальність?  //

Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 56-62. Даниленко В. Суспільство у сучасному дзеркалі новелістики :

(психологічні тенденції української малої прози 80 – 90-х рр. XX ст.)        // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – № 5. – С. 46-53.

Жулинський М. Чи відчуваємо ми катастрофу в простій українській душі? : (бесіди про сучасну літературу) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – № 2. – С. 50-64.

Логвиненко О. “Зупинилось небо у вікні” молодої української поезії  // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 53-57.

Москальчук В. Українська література кінця XX століття (література постмодерну)  // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 63-67.

Наєнко М. Типи творчості в епоху постмодернізму  // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 59-60.

Пахаренко В. Нарис української поетики // Українська мова та література. – 2001. – № 29-32. – С. 43.

Поліщук Я. Що змінюється в сучасній літературі  // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2005. – № 4. – С. 104-112.

Поліщук Я. Постколоніальний аспект сучасної літератури             //

Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 98-102.

Рубчак Б. “XXI сторіччя прийшло разом із постмодерністами”, або

Про літературу, право вибору, дух імпровізації, міт України і не тільки про це 

// Тарнашинська Л. Б. Закон піраміди : діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. – К. : Унів. вид-во “Пульсари”, 2001. – С. 182-191. Ткачук М. Літературний процес 90-х рр. XX ст.  // Українська мова та література. – 2000. – № 22. – С. 16. Харчук Р. Покоління постепохи  : проза // Дивословою. – 1998. – № 1. – С. 6-12.

Штонь Г. Художня реальність і постмодерн  // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 63-64. Яровий О. Постмодернізм – це антибуття // Слово і час. – 2002. – № 4.

– С. 69-70.

Гундорова Т. Постмодерна бездомність  // Післячорнобильська бібліотека : український літературний постмодерн. – К., 2005. – С. 165-171.

Десятерик Д. “Не розумію, для чого займаюся справою, від якої тобі важко”  : Сергій Жадан про нові книжки, дві українські літератури та ліву ідею // День. – 2005. – 23 лист. –С. 7.

Корнелюк І. Битва за відсоток  // Контракти. – 2008. – № 5. – С. 68-71.

Кушнір А. Бути Жаданом  // Дзеркало тижня. – 2006. – № 51. Лихограй Р. Поезія нової доби  : (поет, прозаїк, перекладач Сергій

Жадан) // Українська культура. – 2006. – № 9. – С. 18 

Сучасний літературний процес: імена та тенденції : аналітично - інформаційне видання / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. С. В.

Сагайдак, Г. П. Кашуба. – Суми, 2008.

Баліна К. Н. Манливі лакуни прози  рія Андруховича і Милорада

Павича  // Зарубіжна література в школах України. – 2008. – № 5. – С. 8-10 Масенко Л. Мовна гра в літературній антропонімії роману  рія Андруховича “Дванадцять обручів”  // Урок української. – 2007. – № 6. – С.

18-20. Осипенко С. “Я не навчу вас жити на землі...”  : творчість  .

Андруховича // Українська мова та література. – 2001. – № 48. – С. 5.

Поліщук О. Позиція персонажа в українській постмодерній прозі  // Слово і час. – 2003. – № 2. – С. 70-74.

Харчук Р.  рій Андрухович не для дітей?  // Дивослово. – 2006. – №

12. – С. 27-30.

Якубовська М. Відчути на дотик епоху  : (Літературний портрет  рія Андруховича) // Якубовська М. У дзеркалі слова : есеї про сучасну українську літературу. – Львів: Каменяр, 2005. – С. 308-318.

 

Сайт  рія Андруховича // http://www.andruhovych.info

 

 Сайт Галини Пагутяк : http://pahutjak.boom.ru/

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

Вступ……………………………………………………………………3

Олександр Ірванець…………………………………………………..4-6  рій Андрухович……………………………………………………6-14

Оксана Забужко……………………………………………………..14-15

Галина Пагутяк……………………………………………………...15-20

Ігор Римарук………………………………………………………...20-24

Віктор Неборак……………………………………………………...24-29

Список використаних джерел……………………………………...30-31

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

pdf
Додав(-ла)
Батрак Наталія
Додано
18 вересня 2019
Переглядів
509
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку