"Пізнав глибини свого серця…"

Богодухівський ліцей №3

Богодухівської районної ради

Харківської області    

 

 

Позакласний захід

з української літератури

для учнів 9-11-х класів

 

 

Літературна вітальня

       Пізнав глибини свого серця…

           ЖІНКИ В ЖИТТІ Т. ШЕВЧЕНКА

 

 

 

Підготувала

вчитель  української мови

та літератури вищої категорії

                                                          Фатюкова Людмила  Анатоліївна

 

 

 

 

 

Ошатно прибрана зала: портрет Т.Г.Шевченка з вишитим руш­ником.

Обладнання:  репродукції портретів О.Коваленко, В. Рєпніної,  Г. Закревської, А. Ускової, К. Піунової, Х.Довгополенко,Н.Тарновської, Л. Полусмакової, роботи Т. Шевченка; стіл, накритий скатертиною, на ньому ваза із трояндами, люстерко, свічка, чорнильниця, перо, папір та конверт для листа, «Кобзар» Шевченка.

Епіграф         «Я розгортаю томик Кобзаря, і мені здається, то я кладу руки  на трепетне гаряче серце, що так багато пережило». М. Бажай

 

План проведення заходу:

- Світлий ангел дитинства.

Написані пером печалі (1843 рік).

- "Молюсь і плачу пред тобою...".

Спалах зорі кохання в Новопетровській фортеці.

- Гостра душевна драма(1857 рік)

Біль і розчарування останніх років життя.

 

Спроектована мультимедійна дошка з епіграфом

 

                            На голови, де наче солов'ї

                                            Своє гніздо щодня зливають будні,

                                Упав романс, як він любив її

                                 І говорив слова їй незабутні.

Ліна Костенко

Читає учень

Вас так ніхто не любить. Я один.

Я вас люблю як проклятий. До смерті.

Земля на небі., вечір, щастя, дим,

Роки і рік, сніги, водою стерті,

Вони мені одне лиш: ви і ви..

Моя ви пам’ять степу-ковили,

Зорі небесний голос і свободи.

Дивіться, гляньте: мій - то голос ваш:

Як світиться він тепло на світанні…

Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,

Як ліс у грудні свій листок останній!

 

Звучить музика, виходять хлопець і дів­чина.

 

Вона:                Стрілися двоє, що долею схожі,

Може, десь тут або десь там...

Дивлячись в очі: чи вірити можна

Теплій руці і привітним словам?

Він:                   Берег любові в далекім тумані.

І допливем, коли тільки удвох,

І допливем, коли стільки бажання...

Берег любові і хвилі тривог.

Вона:                Стрілися двоє в житейському морі.

Може, сьогодні, а може, колись...

В серця питаються: йти далі поруч

Чи, постоявши, навік розійтись?

Він                    Чому це в тебе печаль на обличчі?

Вона

Чом на щоці твоїй тиха сльоза?                  Музика стихає. Виходять ведучі.

 

Ведуча

Шановні друзі, на­певно, трохи сумною поезією ми розпочали наш вечір... Але ж яка висока і прекрасна мудрість у цих рядках! У кого з нас не щемить душа, коли чуємо ніжні слова?

 

Ведучий

Мало кому в коханні так не щастило, як Тарасові Шев­ченку. Маючи унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, зда­валось би, був приречений на успіх у жінок.

 

Ведуча

Натура творча і вразлива, Кобзар часто закохувався. І в ньо­го закохувались. Та особисте життя великого українця так і не склало­ся. Не судилось Тарасові Шевченку продовжити свій родовід у наступ­них поколіннях.

Сценка «Я тебе нікому не віддам» С.Черкасенка

 

Ведучий

Історія зберегла імена жінок, які полонили серце Тараса. Не завжди  почуття поета лишали слід у поезії. Але ж і сказати, що жінки і світлі почуття до них не відіграли значної ролі в житті і творчості Шевченка - це, значить, погрішити проти істини.

Розповідь про кохання Шевченка і його інтимна лірика допоможе нам глибше розкрити сутність поета. Давайте, торкнувшись цієї делікатної теми, спробуємо піднестись до вершин духу генія, а не приземлити їх, звести велике до дрібного чи дріб'язкового.

Ведуча

Далека і гірка була Тарасова любов,
Одвічні протилежності в житті,
Кружила заметіль навколо доль,
Заплуталось кохання в крижаній імлі…
Але серед снігів, снігів, снігів
ішла у мрії ти, зоря весни!..

Ведучий

 Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко - юної Беатріче його поезій. ( на екрані - портрет)

Ведуча

Нічого не вийшло з того. Але першого кохання, як перших сліз, видавлених кривдою та несправедливістю, довіку не забувають. Не забув і Тарас своєї Оксани. Героїню кращої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав Оксаною. Згадував Шевченко Оксану, перебуваючи далеко на чужині:

А я так мало - небагато,

Благав у Бога - тільки хату,

Одну хатиночку в гаю

Та дві тополі біля неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку, щоб з нею

Удвох дивитися з гори                                Поетичні рядки читає юнак

На Дніпр широкий, на яри.

Інсценізація уривка з твору «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко

Дійові особи: Тарас, Оксана.

На сцену виходить хлопець у полотняній сорочці, брилі, постолах.

Тарас
Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи то мені чого було,
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Як прийде Оксаночка, скажу: «Ти моя зіронька».

З'являється дівчинка у вишитій сорочці, на голові стрічка.

Тарас (радіє). Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі покажу.
Оксана. Ну що?
Тарас. Та йди ближче.
Оксана. Та я й звідси почую.
Тарас. Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.
Оксана. А чого? Не помирили?
Тарас. Ні, не те: буду там учитися на маляра.
Оксана. О? Так уже годі на кобзаря - підеш на маляра?
Тарас. Років зо два буду малярем!
Оксана. А що це таке - маляр?
Тарас. Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів - дерево, схотів - хату, а схотів - козака.
Оксана. Ти бач! Он воно що!
Тарас. Зароблю грошей - поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях... ех! Козака змалюю на стіні! (Пауза) Тебе змалюю та й дивитимусь на тебе.
Оксана (підходить ближче). Таке вигадаєш! Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.
Тарас. А ти знаєш оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?
Оксана (тихенько). Ну то й що?
Тарас. Гарна ти! Немає кращої за тебе!
Оксана. На всю Кирилівку?
Тарас. І на всю Кирилівку, і на весь білий світ!

Ведучий Минуло багато часу після написання цього вірша. Тарас приїхав до рідного села, перед ним воскрес образ Оксани. Та чи жива ота Оксана кучерява, що з ним колись гралася?

Ведуча  Від брата він дізнався про знеславлення Оксани, і доля дівчини згодом лягла в основу «Капітанші», «Наймички», «Слепой», «Катерини». І все своє подальше життя Шевченко буде шукати в жінках «справжню» подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві була йому Оксана.

Ведучий  Першій музі геніального поета - Оксані - Тарас Шевченко присвятив поему "Мар'яна-черниця", саме про неї, по-дитячому світлу, казково-незабутню, згадував у поезіях "Три літа", "Мені тринадцятий минало", "Ми вкупочці колись росли". Дорогим ім'ям першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів. І ми побачимо, як пізніше цей жіночий тип фатально буде подобатись Шевченкові в жінках, змушуючи його шукати в них ту, "справжню" - подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалась йому Оксана.

Оксана Коваленко після неминучої розлуки, думається, жила просто, природно, по-земному буденно й щасливо: стала на рушник із кріпаком, виростила дітей, досхочу натрудилася, наспівалась пісень і відійшла у вічність чистою-пречистою, бо ж у волю навмивалася слізьми.

                        (Виконавець ролі Т. Шевченка виходить).    

 

Т.Шевченко молодий:

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились,
Та говорили, що колись
Одружать нас. Не вгадали.
Старі зарані повмирали
А ми малими розійшлись,
Та вже й не сходились ніколи..

Т.Шевченко зрілий:

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим,

Таким, як я тепер, старим.

... «Чи жива ота Оксаночка?» - питаю

У брата тихо я. - «Яка?» -

«Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?»

 

Брат Т.Шевченка:

«Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась,

Острижена...»

Звучить романс на слова Шевченка «За що ти караєш її, молоду?»

Ведуча ставить троянду у вазу.

Ведучий            (на екрані - портрет)

А ми йдемо далі шляхами Кобзаря. Доля готувала йому нову зустріч з жінкою, якій у листопаді 1843 Шевченко адресує такі рядки: "О добрый ангел! Молюсь й плачу перед тобою. Ты утвердила во мне веру в существование святых на земле". Ця жінка - княжна Варвара Миколаївна Рєпніна. Їй було 35, коли вона познайомилась з 29-літнім Шевченком. Яготинська красуня, розумниця з широким світоглядом, що жила молитвами і пристрастями. Нещаслива в особистому житті, прекрасна і добра душа, овіяна серпанком великої поезії, - такою була нова знайома Шевченка, яку він зустрів в Яготині, і яка одразу ж палко покохала поета.

(Під звуки вальсу входить виконавиця ролі В. Рєпніної, підходить до свого портрета, пильно придивляється, далі йде до столу, запалює свічку, пише, замислюється. Відтворити тогочасну епоху допоможуть елементи костюма Рєпніної: строге довге плаття, комірець з мережива, зачіска, та реквізит - чорнильниця, перо).

Варвара Репніна 

Я зі шляхетного роду українських вельмож. Моя мама, княгиня Рєпніна, доводилася ону­кою самому гетьману Кирилу Розумовському. Усі мене називають доброю та щирою.

У жовтні 1843 року сталася для мене надзвичайна подія - до Яготина завітав Тарас Шевченко. Зачарова­на ним, я відчула, що він - обра­нець мого серця.

Коли б я бачила з його боку любов, то, може, відповіла б йому пристрас­тю, бо його не можна не любити.

Я написала повість свого життя і да­ла Тарасові подивитися.

Поміж сторінками виразно читаєть­ся освідчення в коханні.

 Я бачила, о вразила його, але не вдячності я чекала, а чогось більшого.

З великої туги і розпуки я захворі­ла. Моя аристократична роди­на виключила можливість шлюбу колишнього кріпака із спадкоєми­цею роду Рєпніних-Волконських. У подальшому я так і не вийшла заміж.. Відраду для себе знаходила в релігії.

Я чекала його любові, виглядала її, що ось завтра, ось-ось він прийде і скаже все-все... Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він ... Він іноді відповідав мені теплим почуттям, але пристрасним - ніколи.  (Княжна знову бере перо, пише).

Ведучий

Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його збентежила. Він щиро оточив її німбом святості, готовий був молитися на неї, на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси... Його почуття не було тим, чим було почуття княжни до нього.

               Запалюється свічка.

Звучить музика

 (Встають дівчата і з місця читають під музичний супровід):

Перша дівчина:

У княжім домі панночка бліда
Жар серця нишком в вірші вилива.
Листок долоньки свічку затуляє.
Про що вона? Чого їй так болить?
Далекий хтось, "хто під ружжом гуляє".

Друга дівчина:

Їй, панночці б, - та суджений панич!
Зітхання соловейка у альтанці...
У княжім домі, в домі Рєпніних,
Невже нікого, вартого в обранці?!

Третя дівчина:

Нащо тобі за стіни кам'яні,
По вікнах тюрем лячно заглядати?
До Бога правди криком день при дні
За Україну в'ярмлену волати?!
Молилася. При свічці. При серця світлі...

Ведучий

З листа княгині Рєпніної до Шарля Ейнара.

Рєпніна (читає):

Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною. Моє обличчя було мокре від сліз і це було щастям... Це була м'яка, чаруюча, захоплююча музика... Полум'я неповторних настроїв тривожили душу мою.

В день і час його від'їзду я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його, й що я втратила голову. Я ж дуже прив'язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю.

(Складає листа, вкладає в конверт, продовжує):

Вернути б час, і я - Варвара,
Сумна, задумана княжна,
Я б утекла з Яготина
Аж за Урал, де, наче хмара,
Пісок підводивсь над тобою,
Де цар кривавою рукою
Вершив безбожнії діла.
Я б у задушливу казарму
Як вірна подруга, прийшла...
Твоєю стала б я сестрою,
І в Придніпровський рідний край
Листи б од тебе одсилала,
Я б берегла твої пісні...
Щоб чорний вітер Кос-Аралу
Не спопеляв даремно дні.

                            (Виходить).

Ведучий

Після смерті поета, вже 60-літньою, Варвара Миколаївна не соромилася відкидати сніг перед своїм московським будинком. Ще й тоді нею, чарівною, граційною, з німбом легенд над шляхетною голівкою, милувалися постарілі кавалери.

 

Виходить учениця в образі Ганни Закревської

Ганна Закревська             (на екрані – портрет)

Перебуваю­чи в селі Мойсівці на банкеті у Вол­ховської, познайомилася з Шевчен­ком. Мій чоловік, Платон Закревський,- поміщик, один із власників села Березова Рудка на Полтавщині. Неодноразово запрошував до нашо­го маєтку Тараса Григоровича, щоб написав наші портрети. Наші зустрічі переросли в кохання. Шевченко… Шевченко… У всіх на вустах Шевченко! Відверто кажучи, художник з нього набагато сильніший, ніж поет. Він написав мій портрет. Це якесь диво! Справжнє диво!
Тарас Григорович також адресував мені цілу низку віршів, схованих під двома літерами "Г.З.":

Та чи могла я зраджу­вати свого Платона?

Закревська:

Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступне переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно-синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей. Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом пристрасно дивився в мої очі, ніби казав: "У чергуванні світла і тіней - краса життя".

(Входить Шевченко).

Закревська:

Шевченко не любив друкувати на віршах посвят жінкам. Таких посвят є лише декілька. Вірш "Якби зустрілися ми знову", всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами Г. З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

 (Шевченко і Закревська стають поруч, але обернені спинами одне до одного, наче якась перешкода не дає їм бути разом. Читають Шевченка на фоні музики)               

Шевченко:

Якби зустрілися ми знову,
чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?

Закревська:

Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши : "Снилося дурній..."

Шевченко:

А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!

Закревська:

Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє,
Колишнє лишенько лихе.

Шевченко:

Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!

                         Музика стихає. Шевченко і Закревська виходять.

Ведучий

Узимку 1854-1855 р. Шевченкові знов блиснула зірка кохання й закотилася.

У часи солдатчини у Т. Г Шевченка виник платоніч­ний роман із дружиною коменданта "форту Агатою Усковою.         (на екрані - портрет)

Вона була не молода й не така вже красуня, але досить приваблива й жіночна.

Поет майже щодня обідав в Ускових, і єдиною його розвагою були часті прогулянки з Агатою за фор­том.

«Ця найпрекрасніша жінка для мене - справжня благодать Божа,- писав він друзям.- Я покохав її високою чистою любов'ю».

Глузування оточуючих з приводу спільних прогулянок зробило своє. Платонічний роман скінчився.

Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Агата Ускова довго здавалася йому вершиною досконалості.

(Входить виконавиця ролі Агати Ускової.  Зупиняється поглядом

на своєму портреті.)

Ускова (стримано, дещо надмірно):

   - Першого враження не пам'ятаю. На зріст був середній, кремезний. Обличчя відкрите, добродушне. Голос приємний. Говорив чудово, особливо добре читав уголос.
      Ближче познайомившись з ним, я знайшла в ньому чесну, правдиву, високоморальну людину. Що ж до релігії - я в церкві його ніколи не бачила і тому про це нічого сказати не можу. У товаристві тримався скромно, любив бувати у нас більше тоді, коли нікого із посторонніх не було. Великого товариства уникав.
      Розмови у нас про його сердечні почуття до мене ніколи не було. Шевченко часто гуляв зі мною. Він був дуже розвиненою людиною, з чудовою пам'яттю. Тому теми для розмов під час прогулянок були найрізноманітніші і давали велике задоволення. Шевченко мав приємний голос, говорив гарно, плавно, особливо дуже добре читав уголос. Тарас був у нас, як у рідній сім'ї, всі його дуже любили. Наше товариство відзначало, що в моєму портреті Шевченко благородно використав божественні рембрандтівські світлотіні, передав в очах ніжність і материнство і просто опоетизував мене. А розчарування? Так, воно було ...А як він любив прості польові квіти!..  (Бере зі столу ромашки, пригортає  їх,  виходить).

Ведучий  А розчарування відбилося, зокрема, в прозових творах Шевченка. Агафія в "Матросе, или Прогулке с удовольствием и не без морали" і Агафія Ємельянівна в "Художнике" - це вона, Агата Ускова. (Починає звучати музика). Виходить учениця в образі Надії Тарновської

Надія Тарновська (на екрані- портрет)Познайоми­лися ми з Тарасом Григоровичем у селі Качанівка через мого брата-поміщика. Багато віршів і малюнків своїх подарував Шевченко, називав кумою, бо 1845 р. у с. Потік на Київщині ми разом хрестили дити­ну в дяка. Відчувала, що подобаюся Шевченкові, він приділяв мені багато уваги. Тарас досить небайдуже ставився до мене, коли приїжджав до Качанівки, а в інший час ми з Тарасом листувалися. Але я Шевченка швидше всього сприймала як брата. Шевченко мені освідчувався і пропонував вийти заміж, але отримав від мене відмову. Я підтримувала Шевченка в найтяжчі періоди його життя, була віддушиною в останні роки. Все, що мала від Шевченка, я передала до колекції свого племінника Василя Тарновського-молодшого. На пам’ять про наше знайомство Тарас Шевченко присвятив мені декілька віршів.  Маю ще один, дорогий для мене подарунок - збірочку «Кобзар» з дарчим написом: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській - кум «Т. Шевченко». Відчувала, що подобалася поетові, та... не судилося.

Запалюється свічка.

 Виходять молода попівна Федосія Кошиць, Агата Ускова -жінка коменданта форту, Харитина Довгополенко - гарненька дівчина-кріпачка. Усі вони з тро­яндами у руках.              (на екрані- портрети)

Ведучий

Під час перебування в рідному селі 1843 року сподобалася поетові донька отця Григорія Кошиць - Феодосія.

Феодосія Кошиць

Коли Тарас приїхав до Кирилівки, то наші симпатії були взаємними, і він посватався до мене. Та мій батько був людиною практичного складу, зовсім позбавлений того, що ми називаємо духовністю. Наймит для нього був наймитом, пан – паном, а піп - попом. Тарас ще дитиною служив у мого батька буфетником, посилали його на всі польові та господарські роботи. Слова «поет», «художник» для мого батька нічого не значили. Сама думка про те, що колишній його наймит-попихач, отой мізерний сирота, на якого він дивився, як на істоту нижчого порядку, міг стати його зятем, була йому немислима. Батько спершу хотів відшити залицяльника делікатно, але був дуже хитрий, і вирішив скористатися з нагоди: в селянина Прокопа Демченка народилося дитя, мене з Тарасом запросили за кумів. Батько був задоволений, адже за тодішніми законами, куми не мали права одруження між собою. Та я вирішила боротися за своє щастя: на батьків фортель відповіла своїм не менш вигадливим. Запросила в куми іншого чоловіка. І тоді батько сказав Шевченкові рішуче «Ні!».

Ведуча Дівчина так щиро любила Шевченка, що потім ні за кого не вийшла заміж. Те, що сталося з волі її батька, повільно точило її душу, довівши до психічної хвороби.

Учень читає вірш «Не женися на багатій»

        Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі,

Яка буде, така й буде,

Чи гола, то й гола.

Та ніхто не докучає

І не розважає -

Чого болить і де болить,

Ніхто не питає.

Удвох, кажуть, і плакати

Мов легше неначе;

Не потурай: легше плакать,

Як ніхто не бачить.

Ведучий

Під час останньої подорожі в Україну Шевченко встиг уподобати кріпачку князя Лопухіна, наймичку Харитину Довгополенко. (на екрані - портрет)

Та дівчина кохала іншого. Хоч і мав знайомства у вищих колах, проте одружитися хотів із простою селянкою, кріпачкою, наймичкою, сиротою. Коли йому пропонували обрати собі пару серед панянок Шевченко відповідав: «Я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же себе поєднати з панською кров’ю. Та й що освічена, вихована по-шляхетськи панночка робитиме в моїй мужицькій хаті?».

Ведуча

Несподівано для всіх Шевченко захотів одружитися із Харитиною Довгополенко, гар­ненькою дівчиною-кріпачкою, що була служницею у троюрідного бра­та Варфоломія.                (на екрані - портрет)

Від вересня 1859 р. до кінця чер­вня 1860 р. поет довідувався у лис­тах, чи вона піде за нього, просив її намовляти. Брат відмовчувався, а згодом відповів, що Харита стала грубіянкою, завела роман із писа­рем. Таким чином поета хотіли переконати  в необачності такого шлюбу. «Шкода, а мені луччої жін­ки не треба»,- сумовито погодився поет.

Звучить лірична мелодія.

Ведучий

В останні роки життя Шевченка охопила туга за родин­ним теплом, жіночою ласкою та опікою. «Оженіть, будьте ласкаві,- писав він своїм друзям в Україну.- А то так і пропаду бурлакою на чужині». Поет мріяв про влаштування влас­ного гнізда над Дніпром та господи­ню,- друга в хаті, близьку й віддану дружину.

Ведуча

Останньою його любов’ю стала Ликера Полусмак, колишня кріпачка, а потім наймичка.                                   (на екрані - портрет)

Неправда те, що люблять тільки раз

І лиш одну в житті чи там одного.

Не перше я люблю й не першу вас,

Та не любив ніколи так нікого.

Виходить учениця в образі Ликерії

Я народилася 1842 року у с. Безухлівці на Чернігівщині, рано осиротіла. Була кріпачкою дворянина О. Макарова. Молодою переїхала до Петербурга, де стала покоївкою. Певна річ мріяла про родинне щастя. Коли поет посватався до мене (а я на той час служила в Петербурзі в українських помі­щиків), його друзі були шоковані. Такий нерівний шлюб засуджували всі, та поет лишався невмолимим.

До ролі дружини геніального поета я була не готова. Хоча він любив мене всім серцем і на застереження друзів не зважав. Найзаповітнішою мрією моєю було визволитися від кріпосного рабства, і вона здійснилася, бо наречений мій прагнув усією душею зроби­ти мене вільною. Поет найняв для мене вчителя, щоб стала я пись­менною.  Він найняв мені окрему кімнату, справив гарний посаг. Ось-ось мало бути одруження. І коли вже наближалося весілля, настала розв’язка: мій коханий застав мене в обіймах іншого. Розрив наших стосунків загострив хворобу Шевченка. Біль у грудях, на який він все частіше скаржився, поєднався з душевним болем.  Ликера кладе квітку у вазу.

Ведучий

Пізніше Ликера вийшла заміж. Шлюб виявився невдалим. Чоловік пиячив, бив; сини і дочки виросли, Ликера залишила Петербург і оселилася в Каневі. Жила тихо, багато працювала. Знімала кімнату в чужих людей. Мріяла про свою хату, але мрія не здійснилася. Шила жіночий одяг і з того жила. Хотіла хоч після смерті бути похованою коло Шевченка. Для цього вирішила купити клаптик землі під горою, у ногах Тараса. Замовлень на одяг мала багато і таки купила б той клаптик, але в господині в якої мешкала Ликера, захворів син. Вдова тяжко побивалася над єдиною дитиною, і Ликера не витримала: віддала заощаджені гроші на лікування хлопця.

Ведуча

І все ж багато років потому вже старою Ликера приїхала з Петербурга до Канева. Мабуть, щоб замолити гріхи юності, вона до кінця свого життя доглядала за могилою Кобзаря і була похована біля Тарасової гори.

Ти, Ликеро, ти - моя причинна.
Тополина з берега Дніпра.
Ти прийшла - чи так мені здалося?
Ти схилилась - свічечка в руці.
І війнули пахощі волосся,
І сльоза скотилась по щоці.
Ликера:
Ми з тобою на Чернечій - разом:

Я ось тут - на тому світі ти.
Я тобі наречена, Тарасе,
Забери з собою і прости.
Тарас:
Там Харон і Стікс, і тиша раю.
Тут - Дніпро і небо, і земля.
Хай тебе, Ликеро, Бог прощає.
Хай прощає... і благословля.

Ти, Ликеро, ти - моя причинна.
Тополина з берега Дніпра.
Ти прийшла - чи так мені здалося?
Ти схилилась - свічечка в руці.
І війнули пахощі волосся,
І сльоза скотилась по щоці.
Юнаки, по черзі піднімаючись з місця, читають напам 'ять.

Якби з ким сісти хліба з'їсти,
Промовить слово, то воно б
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Ні, треба одружитись
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині.
Пшениця, жито
Вій у мене тут - у серці...

Ведучий

О, як він хотів раю! До останньої миті свого непростого життя шукав той рай і хотів, але... Рай так йому і не трапився. І на все життя залишилися лише оскомина і гіркота, і вічне запитання: "Хоч, небоже, раю? Він у мене тут...". "Але в тім і є сенс життя, що між хотінням і раєм часом постають невидимі мури - які ні проломити, ані облогою здобути, ані перестрибнути-перелетіти їх, ані обійти, ані конем об'їхати", - відзначає Валентин Чемерис у своїй повісті-феєрії "Я любила Шевченка".

Ведуча

Ликера Полусмакова була і гарна, і ніби ж розумна (вміла читати, писати). Він впевнений, що провиною всьому оте прокляте кріпацтво. Воля і достаток змінять Ликеру на краще! Починається останній самообман у житті поета. Та не судилося...

14 вересня 1860 р., в день розриву з Ликерою, Шевченко напише вірш (правда, з присвятою Н. Я. Макарову, "На память 14 сентября"), у якому йтиметься про його нещасливе сватання до Ликери.

Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався
Та недосвіт перед світом                       
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив... Поморозив...
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода.

Ведучий

Через тринадцять днів буде написано поезію, позначеною літерою. Перша поезія - '"Ликері", тепер тільки "Л". Натяк прозорий. Та поет уже не бажає, аби ця зрадниця приходила до нього навіть у сни. Більше того, він, її, здається, остерігається.

Читець (читає поезію напам'ять):          

Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені... І ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.

Ведуча

Через 44 роки по смерті Шевченка, у Канів на Чернечу гору, до могили поета прибуде Ликера (вже Ликера Іванівна, 65 років) і в книзі записів, що лежатиме в хаті біля могили її колишнього нареченого, тремтячою рукою, плачучи, ковтаючи сльози, напише: "13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь".

"Твоя люба, мій друже..." - Ликера пам'ятала, як Шевченко їй сорок чотири роки тому писав: "Моя ти любо, мій ти друже..."

(Звучить мелодія пісні "Зоре моя вечірняя")

Ведучий

Вісім прекрасних тро­янд було у житті Шевченка, та, на жаль, вони всі зів'яли, так і не пода­рувавши поетові справжнього  щастя.

За словами сучасників Т.Шевченко жінку боготворив. В ній бачив ідеальне створіння природи, ніжну вразливу істоту.      Але доля розпоряджувалася з ним по-іншому. На його шляху ставали жінки, кожна з яких незаслужено приносила йому тільки гострий, пікучий біль розчарування. 
Шевченка чекала самотність аж до трагічного кінця:

Минули літа молодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!
Сиди один в холодній хаті -
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись. Нема.
Анічогісінько нема!

Сповідь у коханні Шевченку:                  

Читає ведуча

Любове свята моя,
Богине моя страждальна,
вже скільки спливло років,
а ти для  мене світанна.
І скільки б лишилось днів
на рідній землі прожити...
Та навіть як стану житом,
знов шепотітиму вітру,
щоб ти повернувсь мені,
журавлику-чорнокрилий,
загублений мій, коханий,
я навіть в свій день останній
летіти до тебе стану,
допоки вистачить сил.
Поетична сповідь             

Читає ведучий
Шевченковсе життя  хотів
поставить хату і кімнату,
Садок - райочок насадить,
І батьком, і коханим стати,
В раю земному мирно жить…
Та мрія залишилась мрією,
До дійсності і не дійшло,
А доля мукою засіялась,
Притулок в серці не знайшла.
Та не цвіла любов даремно,
Свої плоди вона дала:
На Україну - бідну, темну -
Красу і світло принесла…
Звучить романс «Очі дівочі, де ж ви на­вчились зводить людей?».
Усі «жінки»  з життя Кобзаря з’являються на сцені.

На сцену виходять  усі учасники заходу.
Учитель     (на фоні наростаючої, життєстверджуючої музики):

Жінки Шевченкової долі…

І не зірки, і не квітки.

Не манекени злотоголі,

І все ж незвичні то жінки.

Вони були в його житті

Чужі й миттєво дорогі.

В буденній підлості і в дикій суєті,

Такі безвольні й вольові.

Їх не судімо, бо не в цьому суть.

Вони поету подавали лиш надії…

 

Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище, до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

У повісті-феєрії Валентина  Чемериса "Я любила Шевченка" є такі рядки, якими хочеться закінчити нашу зустріч:

«Життя - це полювання за щастям... Хтось із французів сказав. Чи не Cтендаль, бува? А втім... То може, хоч пощастить? Спробуйте, якщо вполюєте його, - буду рада за вас. Бо з щастям все ж таки краще, як без нього... Бо щастя - це світло. Без нього - пітьма».

 

Учасники театралізованого заходу  від щирого серця бажають усім присутнім  справжнього людського щастя у всіх періодах свого життя!

Боріться за своє щастя! Впіймайте свого  птаха щастя!

Нехай усім вам щастить!  Просто будьте і залишайтеся  по-справжньому щасливими!

Дякуємо, що були разом з нами!

До нових зустрічей!!!