«Подорожі до джерела слова» в середніх класах у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського

«Подорожі до джерела слова» в середніх класах у педагогічній  

        спадщині В.О. Сухомлинського

Головне завдання словесника, за його переконанням, — це виховати в дитини любов до рідної мови. Вчитель повинен зробити рідне слово основою духовного світу дитини. Адже рідна мова — одна-єдина на все життя, тому треба знати, берегти, збагачувати її. У своєму записнику В.Сухомлинський занотовує: «Дві рідні мови — це так само безглуздо, якби ми намагалися уявити, що одну дитину народили дві матері. У дитини є одна мати. Рідна. До смерті. До останнього подиху».[1,123] Цими словами видатний педагог висловив своє педагогічне кредо.

Уся педагогічна діяльність вченого спрямовувалася на те, щоб «життєдайне джерело — багатство рідної мови — було відкрите для дітей з перших кроків їхнього життя»

Хто серцем відчуває слово й може передати найтонші відтінки людської думки і переживання, той піднімається на сходинку високої людської культури. І навпаки, низька мовна культура збіднює духовний світ людини. Із живої думки і слова «почалося становлення людини: мисль, втілена в слово, підняла нас над природою, над усіма речами і явищами, над епохами і століттями. Слово ввібрало в себе найтонші порухи наших почуттів; в ньому закарбувалася душа, звичаї, традиції, радості і болі народу — всі його духовні цінності, творені століттями». [21,323]

Оволодіння культурою слова є неодмінною передумовою успішного навчання і розумового розвитку дитини. Слово й думка нерозривно пов'язані. Коли учень учиться висловлювати думку, він обов'язково вдосконалює і мислення. Вираження думки словом дає змогу заглиблюватись у суть пізнаваного.

Сухомлинський радить вести дітей до невичерпного й вічно нового джерела знань — у природу: в сад, у ліс, на берег річки, в поле. Звертати увагу на найтонші відтінки кольорів, звуків, рухів. Розкрити дітям людську працю як творчість. Усе це має відображатися в слові.

У Павлиській школі присвячувалися спеціальні уроки таким словам, як зоря, вечір, степ, поле, річка, дзюрчить, мерехтить, гримить...

Потрібно вимагати від учнів копіткої роботи над словом, його значенням та емоційним забарвленням.

Красу слова особливо можна відчути в поезії. Захоплюючись віршем чи піснею, діти чують музику слова, проймаються найтоншими емоційними відтінками рідної мови. Школяр дістає велику насолоду, повторюючи слова, що запали йому в душу. Сухомлинський прагнув, щоб діти відчували й переживали музику поетичного слова. На лоні природи в ті хвилини, коли хлопчики й дівчатка були зачаровані красою навколишнього світу, він читав їм вірші. «Одного разу ми вийшли в поле; перед нами відкрився чудовий вид на став, у глибині якого тріпотіло віддзеркалення верб. Я прочитав дітям рядки з вірша Тараса Шевченка:

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами, над ставами

Верби зеленіють...» [20,273]

Діти повторювали за вчителем, творячи живий словесний образ. Насолоджуючись красою побаченого, намагалися висловитися так, щоб зазвучала мелодія слова. У такі хвилини душу дитини проймає поетичне натхнення. Діти шукають і знаходять слова для висловлення своїх почуттів, думок, переживань. Зворушити дитяче серце — означає відкрити ще одне життєдайне джерело думки. «Сила цього джерела в тому, — казав Сухомлинський, — що слово відбиває не тільки предмет, явище, дає їм означення в людській мові, а й втілює глибоко особисті сприймання, почуття, переживання». [3,345].

У дитинстві кожна людина — поет. Але вчитель слушно зауважував, що було б наївним думати, ніби поетичне натхнення приходить як чудесний дар. Душу пробуджує почуття прекрасного. Якщо це почуття не виховувати, учень залишиться байдужим до краси природи і слова. Поетична творчість — найвищий ступінь мовної культури, яка виражає сутність людської культури. Педагог переконував, що поетична творчість доступна кожному і не є привілеєм особливо обдарованих, що вона — таке саме закономірне явище, як малювання, адже малюють усі, через це проходить кожна дитина. Та поетична творчість стає звичайним явищем у духовному житті дітей лише тоді, коли вихователь відкриває перед дітьми красу навколишнього світу й красу слова.

Особливу увагу вчитель має звертати на виразність, правильність мови. Юнаки й дівчата люблять висловлювати свої думки в бесідах із друзями і, висловлюючись, немовби прислухаються до кожного слова, зважують його повноту, змістовність, виразність. У цьому віці зростає інтерес до краси слова, посилюється емоційна насиченість мови.

В.Сухомлинський учив дітей замислюватися над словом: що воно означає, і коли його краще вживати. Для цього вже в початкових класах учні мали записну книжечку — «Словесну скриньку». До неї занотовували слова, які здавалися цікавими чи незрозумілими. Учитель потім пояснював дітям значення або емоційне забарвлення слова. У «Словесну скриньку» вміщувалися також звороти, фрази, речення, що сподобалися учневі.

Подорожі до джерел живого слова тривають і в підлітковому віці та в роки юності. Твориться скарбниця рідної мови, а одночасно проходить активний процес розумового, морального й естетичного виховання. Адже слово не тільки розгортає понятійну систему, а й впливає на діяльність емоційної сфери мозку. «Я не уявляю викладання мови, — переконував Василь Сухомлинський, — без походів і екскурсій по рідному краю, без споглядання картин природи, без вияву почуттів у словах. На березі річки, в полі, біля нічного багаття, в курені під тихий шум осіннього дощу я вчу дітей висловлювати думку про те, що їх оточує. Радію, що моя любов до слова передається дітям, захоплює їхні думки й почуття. Вони відчувають красу, аромат, найтонші відтінки слова, творять свої оповідання-мініатюри про природу, складають вірші. Чутливість до краси слова — це величезна сила, що облагороджує духовний світ дитини. У цій чутливості одне з джерел людської культури».[7,34]

Великого значення надається учнівським творам, бо «складання творів — це загально педагогічна проблема, від розв'язання якої залежить розумовий розвиток дітей, багатство їхнього духовного життя». У Павлиші з перших днів перебування в школі дітей учили думати про те, що вони бачать, і говорити про те, що вони думають. Спостерігаючи явища природи, діти складали твори з натури.

Творчість словом — це складний процес, який активізує розумову й психічну діяльність дитини, це ні з чим незрівнянний духовний стан, у дитини радісно б'ється серце, вона відчуває приплив енергії, переживає гордість творця.

Складати твори-мініатюри діти можуть навіть у період дошкільної підготовки, бо сприйняття довкілля в них досить гостре й активне. Саме дитяче мислення схильне до творчості. Треба вести учнів на берег річки, ставу, разом з ними спостерігати, як сідає сонце за горизонт, відсвічуються різними барвами вода, поле, луки; допомогти дитині знайти потрібне слово для висловлення думки, побудови фрази.

Упродовж навчального року учні початкової школи писали по п'ять-шість творів з натури, у 5—7-х класах — по сім-вісім, у 8—10-х — по три-чотири. Складати твори, за порадою вченого, діти повинні ще в період дошкільної підготовки, а починати записувати їх слід у третій чверті першого року навчання. У 5—7-х класах даються теми, пов'язані з програмними творами. У власних роботах школярі висловлюють свої думки, ставлення до життя, до людей, до навколишнього.

Добра обізнаність Сухомлинського з особливостями мовлення учнів дала йому змогу визначити оптимальний варіант творчих робіт з мови. Ось деякі теми творів, що їх писали учні.

5-й клас. Вранішня і вечірня зоря. За вікном осінній дощ. Багряний захід сонця. На сіножаті. Перший осінній заморозок. Птахи відлітають у вирій. Вечір у лісі. Лелеки. Для чого людина живе на світі. Друзів пізнають у біді. Світ через краплю води.

6-й клас. Під лежачий камінь вода не тече (твір за прислів'ям). Яка людина є для мене прикладом. Яких кольорів і відтінків набуває листя, що опадає. Як змінюється степ пізньої осені. У лісі взимку. Весняні струмки. Твір за картиною А.Куїнджі «Українська ніч». Чи можна виявити стійкість, мужність у мирний час. Що для людини найдорожче в житті.

7-й клас. День «бабиного літа». Зимовий день у лісі. Степ восени. Вечірня зоря зимового дня. Твір за картиною-портретом О.Венеціанова «Дівчина з волошками». Мої думки про людей, що загинули за свободу і незалежність своєї батьківщини. Шила в мішку не сховаєш. Куй залізо, поки гаряче (твори за прислів'ями). Для чого нам потрібні знання. Нехай ніколи не буде війни!

8-й клас. Веселка. Цвітуть яблуні. Місячна ніч на Дніпрі. Жайворонок у блакитному небі. Як росте трава. На кого я хочу бути схожим. Мій улюблений герой у художній літературі і в житті.

9-й клас. Осінь у саду. Сонячний димовий день. Пам'ятний день мого дитинства. У чому щастя. Твір за картиною А.Куїнджі «Березовий гай». На кого я рівняюсь у житті (мій ідеал).

10-й клас. Бережи честь змолоду. Що я люблю і що я ненавиджу. Весняні краплі. Солов'ї у гаю. Перший день жнив. Степ літнього дня. Літній ранок. Твір за картиною В. Сєрова «Дівчина з персиками». Птахи відлітають у вирій.

В. Сухомлинський радив використовувати такий ефективний засіб навчання, як зразок письмового твору. Хай це буде «повнометражний» твір чи твір-мініатюра — не має значення. Василь Олександрович спочатку разом з дітьми складав твір, допомагав створити образ, сформулювати думку, розгорнути сюжет, а згодом заохочував їх до творчості готовими зразками. Таких пейзажних етюдів у павлиського вчителя було дуже багато.

Довершувало систему учнівської творчості вироблення індивідуального стилю. Цьому сприяють, по-перше, добре усвідомлений словник; по-друге, сформоване чуття слова, здатність повністю відтворити мовну ситуацію; по-третє, усвідомлення того, що ту саму думку можна висловити по-різному. Творчості необхідно вчити — це стійке переконання видатного педагога на основі багатого вчительського досвіду.

Навчити правильно говорити — це одна з ланок навчально-виховної роботи, від успіху якої великою мірою залежить духовне життя людини.

Сухомлинський вважав, що зацікавлення учнів рідною мовою сховане, насамперед, у самій мові. Слід тільки по-справжньому розкрити її красу. Він рішуче не погоджувався з думкою, ніби мова належить до «сухих» навчальних предметів. «Засушують» її бездарні вчителі своїми примітивними уроками, байдужістю до рідного слова і дітей. У таких горе-учителів рівень грамотності й мовної культури їхніх учнів, як правило, низький; учні зневажливо ставляться до рідної мови, не знають жодного вченого-мовознавця, жодного вірша про рідну мову.

У зв'язку з цим заслуговує на увагу позиція вченого щодо особистості вчителя рідної мови. «Викладати цей предмет повинні найздібніші й найталановитіші. Бо це не просто передача знань, практичних умінь, навичок. Це передусім виховання. Викладання мови — це майстерність творення людської душі, бо воно є найтоншим, найніжнішим дотиком до серця людини. Викладання мови — людинознавство, бо в слові поєднуються думки, почуття, ставлення людей до всього навколишнього світу». [7,67]

Творче осмислення спадщини видатного українського педагога й методиста збагачує досвід роботи над словом на уроках української мови. Заглиблюючись у його поради, побажання, переконуєшся, що кращої методики навчання рідної мови, як у Василя Олександровича Сухомлинського, по суті, нині немає. Варто лише вчителям опанувати її й уміло використовувати на практиці.