Поема як вид у творчості П.Куліша

Поема як вид у творчості П.Куліша

Світосприйняття крізь призму суб'єктної типізації характерне для доби романтизму, заглибленої в психологію національного героя. Долаючи абстрактне розуміння особистості, письменство цього періоду тяжіло до уявних концептів, проекцій мислиннєвого акту на тлі фантастичних, або умовно-історичних реаліїв у відтворенні романтичного характеру. Прискіпливе виявлення душевного стану людини позначилося на жанровій системі, модифікованій за рахунок зміщення внутрішньої та зовнішньої форми, посередника між ліричним відтворенням емоцій та самим автором. Поглиблення тематики спричинило не лише дифузію жанрових форм, а також обов'язкову, наприклад для елегії, єдність тону та стилю.

П.Куліш тяжіє до виражального образу, поліфонічного символу мистецтва. І так само, як О.Бодянський в "Наських українських казках запорожця Іська Материнки", міфологізує дійсність, відроджуючи первісне життя у викладі естетичних засад "хутірної філософії". Його світосприйняття зросло з тих паростків писемної літератури, що грунтувалися на відтворені народного епосу. Тому характерною рисою поетично творчості письменника є тяжіння до детальних, емоційно наснажених описів історичних подій, модифікованих до рівня узагальнених, алегоричних абстракцій завдяки міфопоетичним настановам поета, що передбачають докорінну зміну жанрової природи за рахунок збереження лише основних родових ознак.

Оскільки поезія П.Куліша має історіософський характер в цілому, розгляд тематичних груп підпорядкований висвітленню внутрішньої форми, що вплинула на специфіку зовнішніх означників структури. Цим принципом керувався А.Каспрук у дослідженні "Українська поема кінця XIX - початку XX ст.: Ідеї, теми, проблеми жанру" (К.,1973). Дослідник окреслив основні риси різновидів поеми як жанру (соціально-побутової, історичної, філософської, а також поеми на сюжети з фольклору) крізь призму авторської інтерпретації тенденцій унормованості зображально-виражальних засобів [1,с.24]. Румунська дослідниця М.Ласло-Куцюк окреслила  тенденцію канонізації єдиних еквівалентів художнього мислення в контексті традиції оновлення. Література – тенденційна за своєю сутністю, має рефлективні нашарування, - це той синтез, на який спирається автор під час змагання зі своїми попередниками в межах жанру, що порушує хронотоп, оскільки досягає, за визначенням Аристотеля, етелеохії, самототожності. Отже, структура, видозмінена індивідуальними рисами письменства, здатна вирізнити міру наслідування в контексті циклічної  природи мистецтва, що передбачає становлення та занепад як авторських канонів, так і жанрів з формальними ознаками. С.Крижанівський виділив теоретичний та практичний аспект цієї проблеми, зрегресувавши назву, оскільки термін "жанр" застосовується в трьох позиціях (рід-вид-різновид (підвид), починаючи з 20-х років ХХ століття. Дослідник дотримується робочої назви жанру як виду, а не як роду, чи різновиду [2,с.155]. Позиція видається слушною під час аналізу та групуванню творів, враховуючи ступінь авторського вияву, вираженого певною формозмістовою єдністю в оцінці реципієнта, оскільки історіософська тональність жанрової системи поетичної творчості П.Куліша порушує межі канону доби романтизму поза тематичним критерієм.

Прагнучи відтворити цілісну картину світобудови, поет поєднує епічні, драматичні та ліричні елементи в певних співвідношеннях, створюючи органічну  структуру, в котрій більшою чи меншою мірою переважає той чи інший формотворчий чинник не менш важливої віршової побудови твору. Завдяки ритмо-мелодиці відбувається трансформація художніх засобів прози, яка під впливом драматичного начала надає динамізму сюжетним лініям.

У романі "Дон Жуан" та поемі-переспіві "Чайльд Ґарольдова мандрівка", "Євгеній Онєгін" віршова побудова твору визначає її поетику, оскільки в самому вірші закладена певна емоційність зображення подій, суголосних долі поета. У цих творах епічна оповідь чергується з емоційними спалахами величезної експресивної сили, що знайшли своє вираження в ліричних відступах, представлених медитацією, інвективою. Оскільки поет тяжіє до суб'єктивізації почуттів, що суперечать поетиці класицистичної поеми, то переосмислення фольклору, міфології видозмінено завдяки прямому авторському втручанню в розвиток подій.

Епічний плин оповіді поступається місцем емоційно наснаженій діалогізованій мові персонажів, виразників авторського монологу, який виконує не лише функцію пожвавлення, увиразнення: введений нерідко в найбільш напружений момент, драматизує поему.

Поет ускладнює сюжетну канву екстремними ліричними екскурсами з історії козацької шляхти. Незважаючи на подальше забарвлення жартівливого, гротес­кового стилю, у творі збережена їдка сатира поета, що не спиняється, безцеремонно висміюючи риси менталітету не лише української нації. У цій самоіронії криється поетове ставлення до московських посіпак, його обурює меланхолійна пасивність українського народу, що зумовлює довголітнє рабство. Поет пророкує перемогу Добра над Злом, яке неодмінно здолає нащадок пращурів великих.

У двадцятих роках минулого століття "Іродову мороку" П.Куліша мав намір перевидати М.Грушевський, взявши за основу публікацію С.Яричевського та Ю.Романчука, який намірявся свого часу встановити автентичний текст на підставі передруку петербурзького видання 1879 року.

М.Грушевський, високо оцінюючи художні якості драматичної поеми, якнайкраще відтворив першу редакцію, в якій видозмінено містеріальний зміст вертепної драми в традиційних образах. Поет відобразив українські реалії крізь призму вічного буття. З огляду на це, багаторівневість плану вираження виконує функцію розрізнення гротескового відображення подій з метою сакралізації часопросторової площини, акцентуючи увагу читача на неперехідності вічних істин Священної історії. Акумулюючи цим віру в безмежність сили духу Господнього, поет оспівує звитягу героя, постать якого з'являється лише в четвертій яві, опосередковано фігуруючи в описах передчуттів негативних персонажів.

Поет міфологізує історичні події, пов'язані з побудовою міста на Неві в контексті плекання ідей про безперервність розвитку української нації, символізо­ваної архетипним мисленням в образі неопалимої купини, захисник якої долає всі перешкоди характерництвом. П.Кулішеві алюзії конкретизують ліричні монологи статистів, життя яких триває в поемі дочасно, протягом однієї дії, окресленої появою Гайдамаки, козака-невмираки. П.Куліш завершує поему інвективою, прого­ло­шеною головним персонажем як носієм святощів, що знищує марево темряви.

Уникаючи подій, поет присвячує всі монологи іпостасей Ірода (представлених в образі Кривди, війська та слуг) негації духу української нації. У цих описах нечистої чуттєвості з самоіронічною відвертістю викриває власну позицію щодо історії козацтва протягом життя.

Дуалізм світу уяви П.Куліша знайшов своє вираження в образі хору, плачу  українського, сакралізованого поліфонією тригласного вияву поетового "я". Увираз­ню­ючи цим символом загальну тональність драматичної поеми, митець досягає надзвичайного ліризму в екскурсах, епічне начало яких поступається драматичному.

Лірична напруга поеми зростає в безперервній стагнації занепадницьких ідей, відтворюючи які, поет послуговується синекдохою та інверсією. Використовуючи елементи вертепної драми ХVІІІ сторіччя, поет внутрішньо полемізує з "присто­со­ва­ною" особистістю, яка прагне уникнути конфліктів з цензурою за вигаданою поста­ттю Якима Сліпого, що уособлює свідка, позачасового кобзаря, який, ніби, навіяв усю тематику "хутірної філософії". Тому, приписуючи йому авторство, поет спрос­то­вує семантичне поле образно-символічної системи: в останній редакції Ірод постає царем турецьким; Ослабивши цим силу й експресію своєї ідеї поет перейменовує москалів на сердюків, найманців. Однак різкий тон осуду тиранії залишається сати­рично викривальним, оскільки письменник відверто заявляє про давність походження етносу, кількатисячолітню історію України, що зазнала наруги від московських колонізаторів.

Отже, антагонізм образної системи, представленої персоніфікованими поняттями Добра і Зла, Правди і Кривди досягається письменником завдяки надзвичайній поетизації звитяги захисників рідної землі, що свідчить про яскравий вияв козакофільства крізь призму пародійної проекції, самоіронії. Незважаючи на те, що це суперечить усталеним поглядам щодо негації історії козацтва в останньому періоді творчості П.Куліша, драматична поема "Іродова морока" (1868) свідчить про незмінність позиції, а також про пошуки рівноваги між реальним життям та ідеалом.

Пошуками істинного шляху в житті цей твір суголосний низці хуторних недогарків, зокрема поемі "Григорій Сковорода" та "Нагай. Підспів під Вольфганга Гете", головний персонаж якої схожий на Чайльд Гарольда, Євгенія Онєгіна, на героя втраченого покоління. Якнайкраще відбивають його характер такі рядки твору: "я потерялъ и то, чемъ сердце было полно, И то, чемъ умъ, какъ подвигомъ, гордился.... Я теперь, какъ Фавстъ, сижу я на престолъ Учености безцельной й ничтожной, как путникъ безъ дороги въ снежном поле, Гдь путь мой? Где пріютъ? [4,т.2,с.260]". Осмислення буття в контексті морально-етичних засад християнства висвітлено в поемі "Григорій Сковорода" з меншим рецидивом драматичного начала. Епічний плин оповіді чергується з ліричними роздумами поета над долею генія, охоплюючи багатогранність вияву таланту. Трагедію митця в поемі розкрито в плеканні морально-етичного катарсису козацтва крізь призму негації його діяльності, тому чимало внутрішніх монологів наснажені неабияким ліризмом, присвячені генезі менталітету українства: "Козак в статутах не довбався: Він шаблею зробив закон [4,т.2,с.297]", "Та людоїди-гетьмани І їх червоні жупани [4,т.2,с.332]". Текстологічний аналіз поеми здатен похитнути стереотип щодо постаті П.Куліша, діяльність якого розглядалася з позиції вульгарного соціологізму в аспекті генези його походження. Аналіз тексту поеми "Григорій Сковорода" заперечує безпідставність цих літературно-критичних положень.

Вибудова догм викликає в уяві реципієнта супротивне, прискорюючи мислиннєвий процес під час читання рядків, які свідчать, що глибокий філософський підтекст історичних подій в аспекті соціологічних досліджень, адже співвіднесення поетового "я" з постаттю Г.Сковороди, пояснює власну позицію. Поетова брутальність з позиції вивірених часом морально-етичних засад світогляду різко окреслює негацію зради в усій повноті вияву. Тому поет ідеалізує постать філософа, незважаючи на те, що "Не воскресали мертві душі: Він серця панського не зрушив, Простоті ж духа не підняв: Бо рідне слово занедбав [4,т.2,с.295]". На думку П.Куліша, герой очистився од скверни "Тих розумів і тих сердець, Що нашу націю велику В ораву обернули дику... Де Каїн Авеля вбивав? [4,т.2,с.305], бо знав, "де щира простота, А де лукавство й суєта [4,т.2,с.302]". П.Куліш убачав заслугу філософа перед нащадками у тому, що він поводився як справжній герой, уникаючи світських спокус: "Стовпа, мовляли, Церкви й віри Хотіли із Грицька зробить знакомці славні, лицеміри. Та не вдалось його вловить..." На. думку поета, що аргументує власну позицію крізь призму діяльності Г.Сковороди: "Ся фарисеївська спокуса Ніде так, як серед похвал Диявол душі не вловляє: Він похвали перед людьми До пекла робить нам дверми [4,т.2,с.302]". На відміну від поеми "Нагай", вирішення есхатологічної проблематики, яку висвітлено в діалогах, епічність цього твору покликана відтворити глибину образу головного персонажа як носія позитивних рис.

Поет послуговується детальними описами, історичними екскурсами з метою відображення антагонізму світу Зла та Добра, на захист якого виступає головний герой, сповідуючи віру в свою правоту, оскільки прагне відродити правдиве висвітлення подій, і не бажає "У пекло вторити народи, І людожерну старину Вславляли як Сьвяту войну... Сьвята война, сьвятий ножака, Сьвяте терзаньнє чистих душ, Сьвяте гулянь­нє круг катуш, Сьвятий злодюга й розбишака [4,т.2,с.333]". Незважаючи на не­спри­й­нят­тя громадою поглядів, П.Куліш з властивим йому милосердям захищає перед лицем Божим не конкретних гонителів, а позачасовий вияв рис менталітету, прагнучи цим до його видозміни: "Прости їм, Господи, прости Задля ума їх темноти [4,т.2,с.333]". Висвітленню цього конфлікту ідей присвячена драматична поема "Нагай", яка вирізняється з-поміж інших надзвичайною виразністю думки, чіткістю структури сюжетної канви та оригінальною палітрою мовних засобів. Тональність твору, суголосна творчості Дж.Байрона, О.Пушкіна та В.Ґете, модифікована в кон­тексті "хуторної філософії" П.Куліша. Митець поєднує мандрівний мотив самот­ності, притаманний добі романтизму, антагонізм демонічної особи перед лицем фатуму, переосмислює в площині буттєвості, співмірності явищ. Конфлікт внутріш­нього плану, втрачаючи домінантні риси, вирізняє пародіювання, заперечення запо­зи­че­ного відтворення подій крізь призму романтичного світосприйняття. Дієвість як провідна риса нової культури, означеної в межах позитивізму, позначилася на структурі поеми. Це помітно не лише на рівні образно-символічної системи, де імена героїв представлені в аспекті кодифікації певних культурологічних понять, алюзій. Композиція поеми містить багатоплановість вираження світоглядних агонів "я". Поет дискутує з кількома власними іпостасями, зумовлюючи виявлення єдиного знаменника - істинної позиції митця, актуальної тогочасної проблематики, форму­вання суспільної думки в умовах реорґанізації давньої інституції на терені Росії та України. Крім вираження світоглядних засад, маємо об'єктивний, відсторонений аналіз власної оцінки історичних подій. З властивою самоіронією поет не зізнається, ідентифікує переживання персонажа як свої: "я честно сослужитъ Культуре службу [4,т.2,с.273]". Утаєм­ни­чення поетового "я" поступається місцем поліфонії образного ряду, оскіль­ки його власна історія схожа на сон, казку, міф, а його образ - це маска, що  культивує типологію мислення. Поет, об'єктивно аналізуючи, запере­чує роздуми Нагая, уособлення кочівного виразника запозичень, який як Гамлет прагне відродитися з новою силою, проте натхнення його згасає в пошуках першо­початку: "Начало... О, давно готовимся мы, други, своєю жизнью жить, И все живе­мо чужою [4,т.2,с.278]". Трагедія полягає не в зміні поколінь, а в порушенні законів буття, оскільки Нагай "батьківщини зрікся", віддаючи перевагу світу науки та культури. Спустошення затьмарило його серце-розум, що призвело до подальшої деградації особистості, зневіри.Нагай для П.Куліша - це уособлення власних пошуків поета, його самоаналіз, об'єктивні оцінка чуттів та порухів серця, тому відсторонені монологи інших персонажів відбивають палітру поетових почувань до сповідуваної позиції: "Хмельнищину щасливу зневажає і проклинає славне гайдамацтво [4,т.2,с.269]". Поет намагається найбільш повно висвітлити соціальні обставини, що зумовили появу подібної особистості. Поет вкладає в уста героя російськомовні культорологічні екскурси, проектуючи дуалізм епохи з низкою понять про високе та низьке в оцінці звироднілого прошарку суспільства, що зневажає своє походження. П.Куліш, одягаючи маску кочівника культури, пере­осмислює генезу українського світогляду, розгляду якого присвячені всі репліки такого персонажа, як Пригара та Сипко Нагай, від імені цих героїв поет висловлює погляди, здатні пояснити засади його просвітницької діяльності, епатажні заклики: "культурі спасенній служімо!" -  зразки тексту з метою детального аналізу конфлікту ідей цього твору лише підкреслюють максимальну об'єктивність вираження авторських позицій. Риси П.Кулішевого протеїзму в межах однієї ідеї сприймаються реципієнтом на рівні негації не козацтва як військової структури, державної інсти­туції, а рецидивів занепаду української культури. У рядках, що свідчать про синтез християнських поглядів кирило-мефодіївського братчика та праукраїнського світобачення язичника, висвіт­лена програма творчої та громадської діяльності поета, який звіряєтеся громаді в істинних положеннях "хутірної філософії": "... я чув гуканьнє Про давню волю і преславну Січ. Мене не здивувало їх буяньнє: Так мусить бути, се наслїдня річ. Скрізь по сьвітах народи квітувались За пращурів, крівавих розбишак Покіль інстинкти дикі вгамувались І гору в жизні взяв культурний смак [4,т.2,с.271]". П.Кулішеве ставлення до козацтва та його бардів осмислене, логічно умотивоване, з позиції історії культури, недостатньо аргументоване в аспекті пасіонарного її вияву. Усвідомлюючи недосконалість наукового вчення, яке нездатне задовольнити запитів, поет плекає ідею: "Отечество ж собі грунтуймо в ріднім слові: воно, одно воно, від пагуби втече, Поддержить націю на предківській основі [4,т.2,с.515]", незважаючи на те, що не один "погибав Дажбожий внук Від побурсачених наук [4,т.2,с.294], оскільки "Забувши думи стародавні, На псальми з'їхало воно: Що ж Бояни співали славні, того не тямимо давно [4, т.2,с.294]". Зрада ідеалам народу, на думку П.Куліша, постає найпершою передумовою забуття. Враховуючи те, що похвала для поета, найбільше зло, то його критика та негація будь-чого сприй­мається як актуалізація формотворчих чинників української державності, які по­требують осмислення в аспекті оновленої модифікації з урахуванням інших форм, упевненість П.Куліша зростає з пагінців віри в краще майбутнє: "Возродиться, зросте наш староруський дух, І не підклониться учительству новому [4,т.2,с.515]".

У поемі "Григорій Сковорода" поет розмірковує над долею втраченого знання, полишеного на орбітах праукраїнської міфології. Структура поеми вирізняється чіткістю вираження об'єктивної аналітики, зосередженої в колі освітніх питань, генеза яких простежується в українському слові, тональність поеми найкраще представлена в заспіві твору, однак парадигма втаємничення мисленнєвих процесів митця характерна для циклу в цілому.

"Хуторні недогарки" (1873-1890), невеликі за обсягом, ліро-епічні твори. Спробуємо означити провідні мотиви в одній площині, оскільки їх кілька, зокрема феміністичний та історіософський. Перший недогарок - "Уляна Ключниця", композиція якої складається з кількох частин, представлених описом історичних передумов формування соціальних прошарків суспільства. Поема постає цілком як історіософська, міра об'єктивізму збережена, незважаючи на ліричні відступи, в яких автор обмежується викладом спостережень, позбавлених біографізму. Поет узагальнює досвід поколінь, виражений релігійними уявленнями щодо відродження чистої душі: "якъ роса, въ потомстви засыяєшъ [3,с.20]". Звертання до досвіду світової історії та культури в образах діячів слід розглядати як алюзії на певні поняття в історіософії П.Куліша, адже імена Данте, Гомера чи Шекспіра в творчості поета актуалізують пласт духовної чистоти героїв, тобто лицарів і слова, і діла, людей, які "великого достойныхъ шанування, хоча в їх "нызькій юдоли рабування... що не досягъ спасенний свитъ наукъ [3,с.5]". Для П.Куліша характерним є сповідальний тон оповіді про "хуторный народъ", схильний до саморуйнації. Тому провідним образом поеми є персоніфікація поняття правди, яка "невмируща", адже "Вона, одна вона, безсмертя намъ дає [3,с.20]". Поет повсякчас звертається до образу жінки в усій повноті вияву, зокрема на рівні використання понять жіночого роду в українській мові. Крім того, поет схильний до антагонізму світобудови, яка в уяві поета постає як архетипно підпорядкована система збірних та індивідуальних образів. Тому козацтво сприймає крізь призму генеалогії зла. П.Куліш намагається об'єктивно оцінити діяльність українського лицарства, стримуючи особисті почування прихильності. Поет засуджує певні риси менталітету будь-якої нації в аспекті модифікації генотипу, персоніфікація якого здійснюється на рівні кодифікації морально-етичної ознаки, представленої в межах синекдохи: "ни Ляху, Ни Нимцю й Британу, ни злюци Козакови [3,с.22]", нація якого зрадила власним ідеалам: "Й пробиратися въ Московщину тихцемь. И пидклонытыся, мовляли, постолови, И звати Кацапа, кожушника, оццемъ [3,с.29]". Детальний історичний екскурс, представлений у цих піснях, присвячений генезі занепаду української держави, тому парадигма жіночого образу праматері-землі постає в низці відтворень (Руїна, правда, "шкура" – зрада), які вирізняють риси головного персонажа поеми в ІV-ХIІ та XLIІІ піснях як носія особливих можливостей, які передбачають втаємничені знання. Це ще раз підкреслює поетову феміністичну настанову (жіночості), опосередковану впливом творчості Дж.Байрона та Б.Спінози крізь призму архетипного, міфологічного мислення. На прикладі текстологічного аналізу поеми можна помітити схильність поета до відтворення специфіки мислення українця не лише на мовному рівні. Старослов'янізмами поет послуговується утилітарно. Ця легковажна поетична гра лексемами покликана спроектувати рецепцію плюралістичного світовиду українця, який занедбав спадок - найцінніший скарб - найкращу зброю, означену в "Слові о полку Ігоревім". Тому рудименти віршувань індоєвропейських народів, виражені в творчості поета крізь призму історіософських каскадів ліричних сповідей-пісень, формотворчих складових композиції поеми, які підпорядковані провідному мотиву, проекції світоглядної настанови П.Куліша. З огляду на це, суголосний вибір носія знань в якості жінки в творчості П.Куліша та кельтських бардів цілком умотивований, оскільки генеза поняття, заглиблена в позачасовість міфу. Тому поет може лише позначити символом утаємничену світобудову сущого, провокуючи цим реципієнта до пошуків істини, ключі розуміння які віддано жінці, Уляні-Ключниці. Тому в цьому творі відсутній мотив співмірності чоловічої та жіночої сутності ("Адам і Єва", "Сторчак і Сторчачиха", "Магомет і Хадиза").

У циклі, представленому кількома думами, казкові елементи народно-пісенного епосу переплетені з рисами писемної літератури раннього християнства. Поет модифікує фольклорні засоби за певною ознакою апокаліпсичних пересторог християнства, окреслених в контексті потойбіччя. Образ смерті в ліро-епіці П.Куліша трансформовано в структурі жанру пісні, думи як іронічний світ доброго Харона, завдяки якому перехід у цей стан душі відбувається безболісно. Сон та пісня з елементами повторюваності історії традиційних персонажів: дід, баба, курочка Ряба та яйце-райце як уособлення безперервності життя постає суголосним уявленням праукраїнця щодо світобудови. Тому тенденція казкового світобачення, представлена перехідними елементами потойбіччя з метою висвітлення істинності буття людини. На думку поета, "все мана: єдино на потребу - Любити ближнього, як любиш сам себе [5,т.1,с.478]", оскільки правда-матір "вселенна в серці, а не поза ним”. ( "Додумок до чотирьох дум", 1890) відбиває основні засади християнства, яке вирізнило з-поміж язичницьких традицій основи гуманістичного світосприйняття як безмежну віру людства в перемогу Добра, Істини, силою Слова. У цій думі про найвищий дар письменник узагальнив учення про працю праведну - "у послузі народу, В тій послузі святій, що б з неї всім було - І вбогим землякам, і дукачам - добро [5,т.1,с.477]". Засуджуючи непотрібні війни, П.Куліш закликає до відродження вчення Христа, зосередженого в аспекті вічних істин, знаряддям якого може бути лише мова. На думку Н.Широкової, дослідниці кельтської міфології, джерела якої слід шукати в індоєвропейській культурі, красномовство - найважливіший чинник успішної діяльності такого міфічного героя, як Геракл [7,с.315]. Прадавні уявлення позначилися на свідомості людства, витворюючи структури архетипного мислення, поєднуючи апріорні форми психіки, генетичний досвід в проекції колективного підсвідомого в конкретній індивідуальності. З огляду на це, в кожному поколінні відбувається актуалізація знання з новою силою вираження духовного центру, що впливає на оновлення світу в різноманітних формах етногенезу.Тому смерть вважалася перехідним станом у прекрасний світ вічної молодості. Оскільки міфологічний час був сакралізованим відтворенням в теперішньому першопочатку, то мистецтво сприймалося як смерть форми завдяки вічній духовній буттєвості. З огляду на це, тематика дум П.Куліша цілком умотивовано поступово висвітлює розвиток людства на рівні образно-символічної системи, виразника певних усталених міфологем гуманістичної культури людства.                       

Історіософська тональність поезії митця, означена в межах жанрових та наджанрових явищ індивідуального стилю як системи певних незмінних прийомів зображення в контексті хронологічно означеного культурно-історичного періоду іманентного відродження, постає крізь призму неоднорідності способів вираження думки на межі драми, епіки та лірики, що не становить в творчості П.Куліша окремої тематичної групи: любовні, громадянські, природоспівні мотиви видозмінені з позиції "особистої долі" поета крізь призму естетичних засад поезії мистецького покликання.

Оскільки жанрово-стилістична парадигма має характер безперервного циклічного витвору, аналіз естетичної системи творчості П.Куліша в аспекті тяглості історичних модифікацій літературних канонів слід розглядати з врахуванням форматних ознак родо-видового критерію.

                                       Література                       

1. Каспрук А.А. Українська поема кінця ХІХ-початку XX ст.: Ідеї, теми, проблеми жанру. - К.: Наукова думка, 1973. - 247с.
2. Крижанівський С.А. Художні відкриття і літературний процес: огляди, статті, роздуми. - К.: Радянський письменник, 1979. - 240с.
3. Кулишъ П.А. Хуторнии недогарки. - Х.: Типо-Литографія "Печатноє Дело"/ кн. К.Н.Гагарина, 1901. - 112 с.
4. Куліш П.О. Твори: В 6-ти томах. - Львів: Просвіта. - Т.1. -1908. - 504с.; Т.2. - 1909. - 556с.; Т.З. - 1909. - 575с.; Т.6.-1910. - 670с.
5. Куліш П.О. Твори: В 2-х томах. - 2-ге видання/ Редкол.: І.О.Дзеверін (голова) та ін. - К.: Наукова думка, 1998.
6. Ласло-Куцюк М. Засади поетики. – Бухарест: Критеріон, 1983. – 395с.
7. Широкова Н.С. Культура кельтов и нордическая традиция античности. - СПб.: Евразия, 2000.-352с.