Поетична збірка "Між берегів любові"

Сукач Ірина Ігорівна

 

 

Між берегів любові

(поетична збірка)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гусятин, 2013 р.

 

Упорядник:

Сукач І.І. – вчителька основ християнської етики

    ЗОШ І-ІІІ ступенів смт. Гусятин

 

 

 

 

МІЖ БЕРЕГІВ ЛЮБОВІ

(поетична збірка)

 

 

У збірці подано вірші Сукач Ірини Ігорівни, у якій золотою ниткою проходить основний лейтмотив творів: земне життя пропливає між берегами людської і Божої любові, щасливий той, у кого в серці оселилося це сонцесяйне почуття…

Рекомендовано вчителями основ християнської етики для використання на уроках.

 

Для вчителів основ християнської етики.

 

 

Рецензенти:

Козачок Н.В. – методист-психолог Гусятинського                

   районного методичного кабінету

Ізбаш Т.А.  –   заступник директора ЗОШ І-ІІІ ступенів

                         смт. Гусятин

 

 

Рекомендовано методичною радою

Гусятинського районного методичного кабінету

(Протокол №01 від 23.01.2013 року)

Покликання

 

Людина Богом послана на землю,

Щоб з Богом жити і добро творити.

Він кожному із нас дав дар,

Без дару жодного не зміг

він залишити.

У вчителя він особливий, знаю,

Тому свою роботу я шаную

і люблю.

Велике задоволення від праці

цеї маю,

Найбільшу цінність людства – діточок.

Я мудрості і людськості навчаю.

А в вільний від роботи час

Пишу вірші, пісні складаю.

Щоби любові вогник не погас

До отчого прославленого краю.

Його в серцях дитячих я плекаю.

Свою любов, уміння, часточку душі

Нащадкам на папері я лишаю.

 

Зростаємо з Богом

 

Довгі  роки панувала тьма на Україні,

Вчили Бога забувати, нищили святині,

Відвертали всіх від церкви, сіяли зло в душі,

Та люд вірив: «Сила Божа перемогти мусить!»

 

І прийшла жадана хвиля: чуєм слово Боже.

В школі, перед образами молиться з нас кожен.

Вчимось Господа любити, все про нього знати,

На землі добро творити і з Богом зростати.

 

Вчитель

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Робота вчителя воістину від Бога,

Бо сам Христос був вчителем для всіх.

І хоч важка й терниста ця дорога,

Й не кожен йти по ній би зміг,

Та скільки радості зароджується в серці,

Коли дитячі оченьки-озерця

Вдивляються у вчительки лице

І ловлять кожне сказане слівце.

Коли у них читаєш вдячність і любов,

То починаєш вірити ти знов,

Що ти потрібний їм, отим малятам,

Щоби вершини знань разом дістати.

Святе покликання оце – для дітей жити,

Добру навчати і добро творити.

Якщо ти за покликанням учитель

 

Якщо ти за покликанням учитель,

Якщо ти вибрав цей тернистий шлях,

То пам’ятай, що ти покликаний любити

Й любов вселяти у людських серцях.

Бути достойним цього ймення,

З терпінням всі долати перешкоди,

Щоби сьогодні висіяна жменя

Завтра дала врунисті, пишні сходи.

Через образи, біль іти порою,

Розумне, вічне сіяти охоче,

Щоби, учителю, при зустрічі з тобою

Любов’ю, радістю світилися дитячі очі.

Даруй себе всього цим пташенятам,

Віддай усе, що можеш лиш віддати,

Щоб кожен день в дитячих оченятах

Ти зміг любов, пошану прочитати.

Акровірш «Універсал»

 

Учительська важка, але й і благородна праця.

Не кожному стать вчителем удасться.

І не один хотів би це почесне ймення мати,

Все вміти і усе-усе пізнати,

Енергію, знання, любов віддати дітям.

Радіти разом з ними, вчить їх жити.

Своїм здоров’ям, відпочинком жертвувати,

А їм, маленьким, заміняти маму й тата;

Любити працю, в праці знемагати…

Джерело життя – то любов

 

Наші діти, то наша втіха,

Щастя, радощі, іскорки сміху.

Ми всі різні – велика родина,

Дай нам, Боже, любові й терпіння.

 

Джерело життя – то любов,

Біля тебе дитя - дай любов.

Хай на світі живе доброта,

Мир і злагода землю віта.

 

Школа – радості й мудрості дім,

Тепло й затишно хай буде в нім.

Тут чекають тебе – усміхнись,

Тут любов і надія злились.

 

Мої діти

Живі, безпосередні і завзяті,

Лагідні і ніжні, вперті і затяті,

Немов потік бурхливий, що стрімко греблю рве.

Усе це - мої діти, чудовий 6-В.

Це клас, що не дає всім розслаблятись,

Ці учні вчать терпіння набиратись.

Люблять співати, виступати, спілкуватися,

Не дай їм їсти, дай можливість позмагатися.

Часом доводиться мені їх посварити,

Та цих дітей не можна не любити,

В них чисті душі й благородні мрії.

Хай завжди з ними поруч йдуть

Любов і Віра, і Надія.

 

 

 

 

 

 

Святий вечір

 

З самого ранку  настрій святковий,

Пахне грибами із часником,

Все чистотою виблискує в домі,

Бо на порозі Христове Різдво.

 

Як тільки перша зірка засяє,

В час, що родилося Боже Дитя,

Всіх біля столу зараз збирає

Свята вечеря – багата кутя.

 

Запашне сіно накрите обрусом,

У кутку злотого жита сніпок.

Всіх думки зараз з маленьким Ісусом.

Інших в нікого немає думок.

 

Мати поклала вже на стіл страви,

От і вечеряти настає час.

Батько урочисто і величаво

Вголос  проказує «Отче наш».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Молимось всі. І серце наповняє

Радість від того, що всі ми разом,

Що віра в народження Божого Сина

Всіх нас збира за різдвяним столом.

 

Батько всім зичить здоров’я міцного,

Дякує Богу за все, що послав,

Що цей рік наш рід не втратив нікого,

Що до Різдва кожен з нас дочекав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А по вечері ми колядуєм.

Радісно всім: і великим, малим.

Подумки всі з пастушками мандруєм

В стайню убогу у  Вифлеєм.

 

Де народився Ісусик на сіні,

В яслах маленький, сповитий лежить.

Всіх закликає до себе він нині,

Всіх він нас любить, благословить.

 

І ми всім серцем його вітаємо

З святим, величним Божим Різдвом.

Йому колядки щиро співаєм

І так, як він нас, любим Його.

Вишиванка

 

 

Вишита сорочка – символ українства,

В ній твоє коріння, спогад про дитинство,

Про юність і зрілість, про перше кохання,

Про батьківське слово строге й повчальне.

В ній матусі руки, що у праці зморені,

Життєві стежинки, в труднощах подолані,

В ній відвічна сила рідного народу,

Що передавалась з роду і до роду,

Завзяття, відвага козацького духу.

Груди сильним прикрашала, а не малодухам.

 

 

 

 

Життя прожить…

 

Ох, те дитинство – золота пора,

Коли тебе шкодують всі, і люблять, й доглядають…

Та жаль – назад дороги вже нема, -

В дитячі роки тільки в снах вертають.

Воно, дитинство, залишає нас…

І губиться у пам’яті глибоко.

Приходить юність – неповторний час

Й нікого не лишає одиноким.

О юність! Юність! Самий смак життя,

Пора, ущент наповнена коханням…

 І в неї теж немає вороття,

Хоч всі б туди вернулись без вагання.

Вона, як той манливий, білий птах,

Впіймати хочеш й падаєш в знемозі.

А там, дивись, і ти уже в літах,

Вже й сива старість стала на порозі.

Ніщо не зробиш тут! Такий закон життя.

Хоч  дещо строгий, але справедливий.

І той, хто  пройде отой довгий шлях,

Як тяжко би не жив – вважається щасливий.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Над світом лине Кобзарева слава

 

Над світом лине Кобзарева слава

Дух волі у народі не зітлів,

Вже визнав світ українську державу –

Колиску запорізьких козаків.

 

Шевченку, батьку, сину України,

Ти наша слава, мудрий наш пророк ,

Твоє життя – взірець для всіх нас нині,

А твій «Кобзар» - безцінний скарб книжок.

 

Він совість наша, правда і порада,

Жива, страшна історія віків.

Таврує він розбрат, зневіру, зраду,

Любити вчить святу землю батьків.

 

Шевченку, батьку, сину України,

Низький уклін складаємо тобі

За вірність мові нашій солов’їній,

Палку любов до рідної землі.

 

Тебе, Тарасе, увесь світ вже знає,

Твоїх пісень нев’янучий вінок

Над світом зіркою велично сіяє

Найяскравіше серед всіх зірок.

 

Шевченку, батьку, вчителю наш мудрий,

Клянемось жити, як навчав нас ти.

Від зла, облуди душі всі розкути

І славу свого роду берегти.

 

 

Ой ти, земле моя українська

 

Десь співає в саду соловейко,

Вільно плине Дніпра течія,

Квітне сад, лине пісня тихенька –

Все то мила Вкраїна моя.

Простяглись від Карпат аж до моря

Ці родючі безмежні поля.

Ой ти, земле моя українська,

Ти страждальниця люба моя

Натерпілась ти горя по вінця.

Довго гнули тебе вороги,

Ой ти, земле моя українська

Скільки сили в тобі і снаги.

А сьогодні, рідненька, на тобі

Вже тягар смертоносний лежить.

Ой ти, земле, мій славний народе,

Вірю, виживеш, мусиш ти жить!

Ще порадуєш цвітом вишневим,

Стиглим колосом рідних ланів.

Будеш жити в віках, вільна нене.

Ти – колиско козацьких синів.

 

Рідна земля

 

Коли в надвечір’ї усе затихає,

Змовкають в садах солов’ї,

Я думкою лину до тебе, мій краю,

Квітучий куточку землі.

 

До болю знайома тут кожна стежина

Все рідне і близьке мені, -

Батьківська оселя, червона калина,

Чарівні вкраїнські пісні.

 

Їх мама навчала у раннім дитинстві,

У думу вливала мені

Шевченкове слово, красу барвінкову,

 Чарівність святої землі.

 

О, земле моя дорога, українська,

Ти гордість і слова моя.

Ти біль мій, моя найніжнішая пісня,

Надіє, колиско моя.

Стражденна земля України

 

Скажи мені, мамо, чи є де у світі

Багатша й миліша земля, як моя?

Чи є ще так густо могилами вкрита

І кров’ю полита стражденна земля?

Україна, доню, найкраща у світі,

Багатств не злічити твоєї землі.

Століття топтав її ворог неситий.

Могили – то свідки за волю борні.

Могили, могили, козацькі могили –

Німі свідки слави моєї землі.

Могили, могили, високі могили -

То біль України, то рани її.

Терпів наш народ знущання жорстокі

Татарських, турецьких і польських катів,

В степах виростали могили високі,

Та скніти у рабстві ніхто не хотів.

Вставали на битву за волю і віру,

Конали в Сибіру і на Соловках.

Розп’яв Україну мою Україну

Безжальний, лютий московський кат.

Могили, могили, стрілецькі могили

Ви пам’ятки вічні Базару і Крут.

Могили, могили, високі могили,

Ніколи стежки до вас не заростуть.

Народу мого нікому не здолати,

Не вбити дух волі, в ярмо не втягти

З могил українському цвіту не встати

Ми мусимо землю свою берегти.

Калині Ватаманюк

 

Ваші слова мені давали сили,

Коли нести хреста було несила.

Ваші книжки відкрили шлях до Бога

Через Ісуса Хресную дорогу.

Через страждання, біль, через терпіння

Іде той шлях до вічного спасіння.

І той ввійде до Царства благодаті,

Хто зможе Богу все в житті віддати

Хто зможе з радістю життєві нести муки,

За все, що має, Богу дяку скласти,

Своє життя Отцю віддати в руки,

Молитись і просити з неба ласки.

Покору дуже цінить в нас Господь,

Смиренним серцем Бог не погордує,

Хто спраглий був, тому подасть він воду,

А хто голодний, - того нагодує,

Сльозинку кожну із лиця зітре,

Образу з серця кожну залікує,

На небо душу чисту підійме

І вічне щастя–радість подарує.

 

 

 

 

Ті сльози, що з очей течуть, – водяві,

Ті, що із серця капають, – криваві,

Вони невидимі, але такі болючі,

Немов метал розтоплений, пекучі.

Надія України

 

До дідуся і бабусі

Приїхали в гості,

Повдягали вишиванки,

Сіли на помості,

Закурив я люлечку,

Та й думку гадаю:

«Як ми нашу Україну

Прославити маєм?!»

- Запальним народним танцем,

Пісні диво-словом,

Пречудовим вишиванням,

Вінком калиновим.

Своє рідне, українське

Будем захищати,

Нашу неньку – Україну

В світі прославляти.

Ой, тремтіте, вороги,

Зайди й запроданці, -

Підростає покоління

Що у вишиванці!

Найдорожчій матусі

 

Промчали, пробігли роки,

Мов із гарної казки коні,

І якось непомітно, не знати коли

Побіліли твої чорні скроні.

В сивині тій багато відбилось:

Світла радість й непрохане горе,

Але серце твоє золоте не змінилось

І не зміниться вже ніколи.

Бо ти вмієш прощати і вмієш любити,

Лиш ненавидіти не вмієш,

Стерпиш всім, щоб усіх примирити,

Бо за кожного серцем болієш.

Кожен день ти добро розносиш

І у душі наші кладеш.

Лиш для себе нічого не просиш,

Бо для інших на світі живеш.

Про маму

 

- Що найдорожче є у світі?

Що у житті - найбільша радість?

- То мудрі й добрі мами діти,

Її надія на щасливу старість.

Дбаймо про наших матерів,

Не даймо передчасно посивіти.

Вони ж бо нам дали життя –

Найбільший скарб у всьому світі.

- Що пронесем крізь все життя?

Чого завжди нам бракувало?

- Ніжності материнських рук,

Що нам сорочки вишивали.

Цінуймо руки матерів,

Що нас маленьких сповивали,

Що все життя так тяжко працювали,

Щоб рід наш славний не збіднів.

- Де ласки нам усім шукати?

Де зачерпнути нам добра?

- У серці матері - теплом багатім.

Воно нас в радості і в горі зігріва.

Бережім серця матерів,

Вони благають в Бога добру долю,

Їх факел все життя нас ніжно грів.

Не завдаваймо серцю мами болю!

- Що гріє нас впродовж життя?

- То материнські добрі, милі очі.

У них - тривога, смуток, каяття.

Вони гляділи нас і дні, і ночі.

Шануймо наших матерів,

Щоби їх очі радістю світились,

Щоб покоління мудрості в них вчились,

Щоб вогник радості за нас у них горів.

Мамі

Чи є що у світі дорожче, ніж мама?

Чи є що рідніше, як очі її?

Ласкаві і добрі - вони завжди з нами.

На їхній любові тримається світ.

Любов материнська - бездонна криниця,

П'янке, життєдайне, цілюще зілля.

Без неї порожня батьківська світлиця,

Без неї безплідна і бідна земля.

Моя люба мамо, пораднице мила,

Мені ти дала найдорожче - життя.

Твої ніжні руки мене сповивали,

Ростили, пестили маленьке дитя.

Матусю рідненька, голубонько мила,

Цілую натруджені руки твої.

За все це добро, що для мене зробила.

Кланяюся низько тобі до землі.

У день золотого весілля

 

Хоча побрались ви в пору студену,

Вогонь сердець стопив холодний лід.

Любов свою несете незбагненну

Благословенних п'ять десятків літ.

Просторої ви не шукали стежки,

В житті легкого хліба не було.

Терпіння й праця виплели мережку,

Два кольори лягли на полотно

Батьківсько-материнської любові,

Батьківсько-материнської журби...

Ми вдячні вам за пісню колискову,

За непохитні вірності стовпи.

Йдемо до вас і в радості, і в горі,

В хвилини щастя і у мить туги,

Нам світять ваші зорі вечорові,

Дають нам силу ваші береги.

Вам дяку скласти можем тільки в дітях -

По совісті навчити в світі жити,

Любити Бога і життю радіти,

Як ви це робите, ми хочем їх навчити.

Хай ваша людяність в їх душах проросте,

Жертовності вогонь, талант терпіння,

Нехай сповниться правило просте, -

Жнива такі, яке було насіння.

Я бачу сонце, я чую вітер

Я відчуваю ніжність,

Я знаю: все це життя розмаїття

Ти подаруєш мені на вічність.

Але не будеш від цього бідний,

Бо в слякоть, в холод, в ніч непогідну.

Я стану зіронькою у небі,

Сіятиму хмарам на зло – для тебе.

Хай трави не плачуть понад стежками,

Якими ходили ми опівночі,

Хай пахне подушка твоїми руками.

Губами твоїми. Бо ти -  мої очі,

Мій сон, моя совість, мій сміх і невдачі…

Спасибі, мій милий. Що  трави не плачуть.

 

Сонце без тебе світить, не гріє,

Серце без тебе живе без надії.

Разом ми радість ділили і горе,

Разом злетіти б у вись неозору.

Та перед злетом турбот ще багато:

Треба синочку закінчити хату,

В світі навчити по совісті жити

З гарною дівчинкою одружити.

Треба ще нам онучат дочекати,

Няньчити, пестити і догоджати.

Треба. Ще дуже багато треба.

Очі в надії звертаю до Неба…

Хочу щоб був ти здоровим, веселим,

Щоб затишно було у нашій оселі,

Сміхом і радістю повнилась хата

Добром, милосердям, любов’ю багата.