Пошукова робота "Юрій Литвин. Доля українського дисидента та його родини за радянських часів"

Про матеріал

Виділено наступні завдання дослідження: • дослідити етимологію поняття «дисидентство»; • відтворити героїко-драматичну історія життя українського патріота Юрія Литвина, • розглянути основні ідеї поета- дисидента Юрія Литвина.

Перегляд файлу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДДІЛ ОСВІТИ, КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ ШЕГИНІВСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ ЯВОРІВСЬКОГО РАЙОНУЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Гімназія с. Мишлятичі

Всеукраїнська краєзнавча акція

учнівської молоді «Українська

революція: 100 років надії і боротьби»

$C:\Users\Сергій\Desktop\imagesл2.jpg$

Юрій Литвин

Доля українського дисидента та його родини за радянських часів

Підготувала учениця

8 класу Юркевич М.

Керівник – педорганізатор

Падяк М.Й.

МИШЛЯТИЧІ – 2022

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………..1

1.Що таке дисиденство………………………………………………2

2.Дисидент Юрій Литвин……………………………………………3

3. Основні ідеї поета-дисидента…………………………………….8

Висновок……………………………………………………………...11 Додатки……………………………………………………………….13

Список використаної літератури…………………………… 23

Вступ

Дай Боже нам любити Україну

понад усе сьогодні - маючи, щоб

не довелося гірко любити її,

втративши.

В.Чорновіл.

Історія України ХХ століття цілком може розглядатися як історія руху за національне визволення. Кожен раз, коли здавалося, що його нещадно знищено, він повставав з попелу і набирався нової сили.

Напочатку 60-х років ХХ століття радянська система зіштовхнулася із явищем, яке становило серйозну загрозу для існуючого політичного ладу. У часи, коли «хрущовська відлига» вичерпала усі свої позитивні ресурси на основі невдоволення народу, виник потужний рух на території УРСР, який отримав назву «дисидентство».

Актуальність дослідження: державотворчий процес в сучасній Україні має тривалу історію. Одним із етапів українського державотворення є період дисидентства, який здійснював значний вплив на усе суспільство.

Об’єкт дослідження: українське дисидентство та трагічна доля його представників.

Предмет дослідження: провідні ідеї представників українського дисидентства.

Мета дослідження: проаналізувати суть поняття «дисидентство», висвітлити трагічну долю поета-дисидента Юрія Литвина та життя його родини.

Методи дослідження: книги різних років видання, статті з періодичноїпреси, праці науковихконференцій, матеріалиінтернет-джерел, фотографії.

Виходячи із мети дослідження, ми виділяємо наступні завдання дослідження:

• дослідити етимологію поняття «дисидентство»;

• відтворити героїко-драматичну історія життя українського патріота Юрія Литвина,

• розглянути основні ідеї поета- дисидента Юрія Литвина.

1.Що таке дисидентство.

Термін дисидентство прийшов у загальноприйнятий вжиток на територію України із Заходу, де цим поняттям позначають інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім, це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини». Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю.Зайцева, виділяють чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Пріоритетним завданням дисидентів будь-якої течії була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактору. Коло проблем, які непокоїли дисидентів було, широким, однак основну увагу представники руху звертали на захист прав нації та прав людини, які є тісно пов’язаними. В соціально-політичному ж аспекті нова генерація національно-патріотичних сил продовжувала підтримувати і розвивати демократичні і правові традиції українського суспільства. Отже, дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; використовував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра. Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до «великого брата», а що можливе створення незалежної держави.

Виняткову роль в українському національно-культурномувідродженні, у процесі подолання інерції страху в радянському суспільстві відіграли загиблі чотири в’язні концтабору особливо суворого режиму с. Кучино Чусовського району Пермської області Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус. Вони виявили напрочуд неспинну волю і сміливість, коли підняли голос проти насильства, русифікації, нищення української мови та культури. Довгі часи вони мали тавро «особливо небезпечні державні злочинці», «рецидивісти», хоча не мали ніякого відношення до зради батьківщини. Героїко-драматична історія життя цих сміливих українських патріотів потребує на повніше висвітлення та популяризацію серед пересічних українців.

2.Дисидент Юрій Литвин.

Спираючись на біографічні статті з енциклопедичних і довідкових видань, матеріали віртуального музею «Дисидентський рух в Україні» вимальовуються окремі моменти життя українського дисидента,члена Української Гельсінської групи Литвина Юрія Тимоновича.

Народився Юрій Литвин 26 листопада 1934 року в селі Ксаверівка Васильківського району на Київщині у сім’ї сільських учителів. Мати, Надія Антонівна Парубченко ледве пережила голод 1933 року, а в 1934 народила двох хлопчиків-близнят. Один із них помер. Важким видався 1933 рік, згадувала згодом. У вересні 1933 року до школи прийшло лише четверо її третьокласників з 24-х. Коли розпочалася німецько-радянська війна, батька забрали на фронт, потім він партизанив у загоні Сидора Ковпака і помер у шпиталі від ран 1944 року. Похований у братській могилі в Проскурові (Хмельницький).

Вдова із сином перебралася в село Барахти поблизу Василькова. Початкову освіту Юрій здобув у місцевій семирічці. Голодного 1946 року вона, не маючи змоги прогодувати єдину дитину, відправляє сина до брата

Миколи на Кавказ. Юрій згадував, як мати завезла його в Харків, купила квитка на потяг та хлібину, а сама причепилася до київського потяга.

Отак 12-літній Юрко опинився на Кавказі, десь у районі озера Ріца. Оточення було російськомовне, що позначилося на його подальшій парадоксальній письменницькій долі. Там Юрій потрапив в автокатастрофу: загорілася машина, лопнув скат – його відкинуло у кущі глоду. Про хлопця згадали десь через дві години. Декілька місяців пролежав він у лікарні, якийсь час навіть із зав’язаними очима. Лишилися йому від того пам'ятки: обгоріле тіло, ледь помітне заїкання та оголена чутливість до людської біди. Там, у лікарні, із зав’язаними очима й почав складати вірші.

Згодом Литвин повернувся до матері в Барахти. Після 7-го класу, закінченого в місцевій школі, щоб вирватися з колгоспного кріпацтва, пішов Юрій у гірничо-промислову школу в місті Шахти. Працював на Донбасі, але став слабувати на ноги і знову повернувся до матері. Не міг миритися з усілякою несправедливістю. Якось дізнався, що юнаки – його односельчани – домагалися довідок на виїзд із села для навчання. У наївний спосіб «шантажували» голову колгоспу пропажею колгоспної телиці, яку вони прив’язали до дерева в ліску. Юрій не був до того причетний, але пішов з друзями «правдатися» з головою: «Якщо будете такі несправедливі до молоді, то вона вчинятиме всілякі злочини». Голова колгоспу Ніколаєнко повідомив про це міліції. 24 червня 1953 року Юрко разом з декількома хлопцями був заарештований і 29 липня засуджений Васильківським районним судом за ст. 4 Указу від 4.07.1947 р. «Про кримінальну відповідальність за грабіж державної та суспільної власності». Найбільше – 12 років – дістав саме Юрій. Щоб не був таким розумним. Покарання відбував на будівництві Куйбишевської ГЕС на Волзі у Кунєєвському виправно-трудовому таборі.

Мати тим часом клопоталася про звільнення сина. Сидір Ковпак на той час обіймав посаду голови президії ВР УРСР, до нього й звернулася вдова

Тимона Литвина. Ковпак згадав відважного побратима й допоміг щодо помилування для його сина Юрія.

31 січня 1955 року хлопець вийшов на волю, і подався до Ленінграда, там жив дядько по материнській лінії. Але не встиг хлопець на повні груди вдихнути повітря свободи, як знову опинився за ґратами. Цього разу його звинуватили в тому, що він у таборі, де відбував покарання, створив разом із однодумцями “Братерство вільної України”, головна мета якого - самостійна Україна та боротьба проти комунізму. У вересні 1955 року за “зраду Батьківщини” Юрія засудили до 10 років таборівта 3 років позбавлення прав. Усього в цій справі було засуджено 16 юнаків-українців – в’язнів Кунєєвського табору.

Спочатку Литвина етапували в Сибір, потім у Мордовію. Там він написав книгу “Трагічна галерея”. У своїх віршах він описав трагічну долю свого покоління, торкнувся теми жертв терору. Збірку присвятив Левку Лук’яненку.

Після відбуття покарання 14 червня 1965 року поїхав у Москву, де зумів прорватися в канадське посольство і розповісти про становище політв’язнів у концтаборах. Співробітники посольства його вивезли, і він мав можливість поїхати до матері в с. Барахти Київської області. Там одружився з Вірою Мельниченко. У 1967році у них народився син Ростислав. Литвин працював на заводі холодильників у м. Васильків, на трубному заводі. Був обраний до профкому. Він намагався переконати робітників, що профспілка – це інструмент захисту робітників, а не маріонеткова установа від партії. Про це стало відомо КДБ, Литвину пригрозили за крамолу новим арештом.

І він таки стався. 1974 року Литвина знову заґратували. Тепер його засудили за “Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад”. Його звинуватили в тому, що він роками пише й розповсюджує твори, які паплюжать СРСР та суспільний устрій. Зібравши до купи роботи Литвина (“Трагічна галерея”, “Вступ”, “Два дебюти”, “Ми і Ви”, “Сен-Казка”, “Горпиха”, “Монолог Стрільця”, “Тези про державу”, “Анархо-

комуністичний маніфест”, “Записки робітника”), вишукали в них наклепи на радянську політику й долучили до обвинувачень. Юрій вини не визнав, свідчити відмовився. Суд довів провину та оголосив вирок – три роки суворого режиму в таборі Верхній Чов, що в Комі АРСР.

Тяжко прийшлося Литвину, тут в’язнів взагалі за людей не мали. Єдина розмова начальства – гумовий кийок. Тут Юрій захворів на виразку шлунка. Під час складної операції ледь не віддав Богові душу.

У 1977 році Литвин знову переступив поріг рідного дому. Але ще півтора року був під пильним адміннаглядом. За межі села виїжджати заборонено. Із 9 вечора до 7 ранку мав сидіти вдома. За цей час він переніс ще дві операції. У 1978 році до нього завітала член-засновник правозахисної Української Гельсінської групи Оксана Мешко. «Нема кому працювати в Групі… Руденко, Тихий, Маринович, Матусевич заарештовані…» – «Про що мова, Оксано Яківно?» У червні 1978 р. Литвин став членом УГГ, підготував декілька її документів. У квітні 1979 написав статтю «Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи», де, зокрема, відзначив: «Суспільство – це живий організм, що живе і розвивається за природними законами з тенденціями до все більшої свободи... Інакодумство в Україні має свої глибокі революційно-демократичні та ліберальні традиції... Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації».

19 липня 1979 року на день народження сина Ростислава, Литвин із родичем та знайомим пішов до річки з пляшкою вина. Несподівано з’явилася автівка з якої вискочило п’ять міліціонерів, спитавши хто з них Литвин, заштовхали Юрія й повезли у відділок. Там його оштрафували, ніби то за пиятику, побили та відпустили. А 8 серпня “за вчинення опору працівникам міліції” засудили до трьох років суворого режиму». В останньому слові Литвин сказав: «Ви хочете знищити Литвина, але це вам не вдасться. Убити в мені людину, вбити в мені віру в любов, у прекрасне, правду, і свободу – вам не вдасться, панове прокурори, Литвин вас не боїться, панове начальники. Не

боїться, хоч знає, чого ви варті, добре знає ваше справжнє єство, знає, що таке радянська дійсність і радянська влада, що таке її каральні органи».

Ніхто з ув’язнених членів УГГ на волю не виходив. За півтора місяця до закінчення терміну, 24 червня 1982 року, Київський обласний суд визнав Литвина особливо небезпечним рецидивістом і засудив до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Йому інкримінували написання низки статей, а також «зведення наклепів на органи радянської влади в усній формі». До справи були долучені документи «Борцям за свободу і незалежність Чехословаччини», «Слово про грішників, що каються», «Некролог», «Радянська держава і радянський робітничий клас» та інші публіцистичні твори.

У 1983-му тяжко хворого Литвина етапували в село Кучино Пермської області. Виснажений морально й фізично Юрій Тимонович вже не міг звестися з ліжка. 23 серпня 1984 року його знайшли в бараці з розрізаним животом. Помер у лікарні 4 вересня 1984 року. Чи це було самогубство, чи вбивство – достеменно невідомо. У свідоцтві про смерть, яке видали матері Литвина, зазначено, що помер від “проникаючого різаного поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника”. Там його й поховали. Поховати сина в рідній землі матері не дозволили, – за радянським законом не можна було забрати тіло померлого в’язня, поки не закінчиться термін його ув’язнення. Зламаною була і доля сина Ю. Литвина Ростислава. В 18 років його посадили, а в 35 з половиною він помер від інсульту.

В листопаді 1989 року тлінки Юрія Литвина, а також тлінки Василя Стуса й Олекси Тихого перевезли до Києва і з почестями перепоховали на Байковому кладовищі.

За своє життя Юрій Литвин писав повісті та вірші. Більшість із них до сьогодні не знайдено. Сам письменник говорив: «Може, 10 відсотків із того, що я написав, досягло мети, а решта – у кадебістських сейфах. Але навіть якби лише один відсоток побачив світ – усе одно слід було писати».

3. Основні деї поета- дисидента

На 50-му році життя загинув у неволі поет-дисидент,публіцист, член правозахисної Української Гельсінської групи Юрій Литвин. П’ятьма судами ув’язнений був на 43 роки, з яких устиг відбути 20, не рахуючи півтора року адміністративного нагляду. Це ж яким жахливим злочинцем треба бути, щоб заслужити таку кару! А Литвина карали за літературні твори, сповнені гуманізму, за правозахисну діяльність, за критичний спосіб мислення, даний йомуТворцем.

19 листопада 1989 року. Саме цього осіннього дня через Київ ішла небачено велелюдна похоронна процесія. Відбувалось перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина. Попереду понад головами довжелезної процесії пливли домовини у Вічність, у Пам'ять..Для багатьох українців то був день осяяння, маленька часточка всенародного протесту проти несправедливості, поступу в боротьбі за визволення. Людям хотілося більше знати про тих в’язнів сумління, в яких “нема зерна неправди за собою”. Серед них - поет-дисидент Юрій Литвин, духовний подвиг якого не згасне в людській пам’яті. Він одна з найсвітліших постатей визвольних змагань 50-80 х років минулого століття. У його характері незламність, трагічність і полум’яний заклик...

Напочатку 60-х Юрій Литвин познайомився в мордовському таборі з Левком Лук’яненком. Вони вирішили передати на Захід достовірну інформацію, як жорстоко поводяться з політв’язнями в Радянському Союзі. Восени 1964 року було готове “Звернення”. Юрій Литвин вивчив його напам’ять, а потім, вийшовши з-за ґрат, зміг передати текст на волю, його опублікували. Йому належать слова: “Я виступив проти держави, тому що люблю життя, людей, а держава чинить зло…”. Його розум науковий і чіткий, він автор статті “Правозахисний рух на Україні — його засади та перспективи” (1978—1979), яка стала програмним маніфестом і була видрукувана за кордоном кількома мовами, а ще трактату “Советское государство и рабочий класс глазами рабочего-диссидента”.

Юрій Литвин був не тільки активним правозахисним діячем та публіцистом,а й здібним поетом. Його перу належать вірші українською та російською мовами. Він вірив, що з часом перекладе їх сам або хтось із друзів-перекладачів, і всі вони зазвучать українською. Юрій навіть звертався до Миколи Лукаша, “але щось йому завадило…”Табірні побратими, передусім Ростислав Доценко, зібрали поезії Литвина з різних приватних і державних архівів, і маємо найповніше видання.

Юрій Литвин самокритично зазначав:

Я не поет, але любов до краю

І ненависть до виблюдків життя

Розжарює, мов на горні, чуття,

І ось тоді свої вірші складаю…

У його віршах б’ється пульс непокірного серця, ці вірші “зов к миру сквозь тюремное окно” (“Борису Олейнику и прочим официальным поэтам”).Поетичний ідеал Юрія Литвина нагадує Павла Грабовського, душа якого полум’яніла:

Уперед за край рідний та волю,

За окутий, пригноблений люд,

Хоч нічого не знайдеш, крім болю,

Хоч нас жде невіддячений труд!…

Юрій Литвин, як Іван Франко, писав тюремні сонети.

Животіти соромно і бридко,

Нащо жить, коли нема мети.

Коли кращого тобі не видко

І не знаєш, як його іти?

Його душу проймало все величне й священне й викрешувало вогонь, як це бачимо у віршах “Спартак”, “Петефі”, “Прометей”, “Дума про Кобзаря”. До речі, в концтаборі в Кучино він написав есе “Шевченко - правозахисник”, яке конфіскували “при черговому шмоні”. Перебуваючи в неволі, Юрій Литвин заступався за несправедливо зганьблених, замучених: “Вчера, 11 июня 1977 года, умер осужденный Жеребцов Валерий. Он неоднократно обращался в медчасть, жалуясь на боли в области сердца. Однако ему не только не оказывали помощи, но даже не было произведено необходимого обследования”.

У віршах Юрія Литвина тонкі порухи поетової душі, збуруненої від баченої несправедливості й віддзеркалення природних стихій: “До весни”, “Вже село заснуло…”, “Зриваю квітня день з календаря…”, і відбиток подій сучасності: “Орел пошматував Вкраїни тіло…”, “Бетховен”, а також філософські роздуми.Є поезії в осяянні кохання: “Пригадуєш, коли тремтячі зорі…”, “Під Новий рік я так думки напружу…”, “Не приходи в мой сон…”, “У него было много любви”, “Не осуди, коли мої вірші трояндами не пахнуть…” У віршах Юрія — поєднання ніжності й твердості характеру. Чи не кожен з них, як “відрубаний шматок руди”, загартований громом, а на прапорі слова: “Дерзати!” Зворушують рядки про скорботну матір. Вірш Юрія Литвина, їй присвячений:

Полетіли ген на теплий захід

Журавлі, а клич такий журливий!

Вчуєш на світанку, рідна мати,

Сум і мій у крику журавлинім…

Під час ув’язнень сина були материнські поїздки в табори. Їй не відразу дозволяли побачення, вона благала тюремне начальство, а під час коротких зустрічей ледве впізнавала свого знеможеного сина. Серце матері надривалося. Їй судилося пережити ранню смерть та озлобленість і зловорожість сусідів.

Багато його прозових літературних творів досі не знайдені. 1980 року Закордонне представництво УГГ видало брошуру «Юрій Литвин (портрети

сучасників)». 1991 у Львові вийшла збірка віршів Василя Стуса і Юрія Литвина «Передчуття». 1996 в Харкові коштом його друга, колишнього політв’язня Івана Пашкова, видано збірку віршів Литвина «Трагическая галерея». 42 документи справи – рукописи, статті, заяви, листи – в 1991 передані з СБУ матері Литвина. Більшість публіцистики 1999 р. видано окремою книжкою у видавництві імені О. Теліги «Люблю – значить живу» (упорядник Анатолій Русначенко). 2009 року вийшла найповніша книжка Юрія Литвина «На лезах блискавок». Її підготував його друг-співв’язень, перекладач Ростислав Доценко. Указом Президента України від 8.11. 2006 усі члени УГГ нагороджені орденом «За мужність» І ступеня, Юрій Литвин – посмертно.

1992 року зусиллями Дрогобицького «Меморіалу» побудовано нову хату для матері Литвина в с. Барахти, де вона дожила віку (14.10.1914 – 26.10.1997). У Барахтівський школі 1994 року відкрита кімната-музей Юрія Литвина, а на могилі його матері, Надії Антонівни, височіє на горі неподалік хати кам’яний хрест.

Висновок

Немає сумніву, що загиблі в’язні сумління були сповна обдаровані благородними та гуманістичними чеснотами, які цінувалися серед людей у всі часи: мужністю в аристотелівській інтерпретації, – як осмисленою готовністю жертвувати власним життям заради добра, чесністю, чутливістю, високою морально-релігійною вимогливістю до себе та інших. Послідовні правозахисники, вони були моральним прикладом для інших діячів українського руху.

Кучинський в’язень Юрій Литвин належить до культової фігури української історії, якого неможливо було залякати – його можна було тільки цинічно знищити.

В умовах, коли легітимність радянської влади забезпечувалася головним чином за рахунок державної пропаганди, а радянські люди відчували себе частиною системи «ми» і виявляли громадську покірність та одностайність, інакодумці, навіть якщо вони не вели політичної боротьби, руйнували політичну систему, радянську ідеологію самим фактом свого існування. Це пояснює жорсткий тиск з боку влади на інакодумців – переслі-дування та засудження громадян за переконання (за політичними мотивами), громадську ізоляцію та суспільний остракізм для тих, хто виявляв незгоду з радянською політикою.

І через десятиліття сповнилися слова Василя Стуса, звернені до катів: “Наша жертовна кров, пролита в Кучинському концтаборі, навіки пробуде нашою славою, а вашою чорною ганьбою”.

І сьогодні линуть гордо і велично слова - звернення Юрія Литвина до нащадків: «І хай моя пісня летить,мов промінь, просторами неба,туди, де Дніпро гомонить, - на рідну Вкраїну».