Посібник до підготовки ЗНО/НМТ "Історія України"
Мета посібника — допомогти здобувачам освіти ПТНЗ у підготовці до успішного складання ЗНО/НМТ. Він містить чітко структурований та систематизований матеріал курсу історії України, поданий у тезах, що дасть змогу повторити, узагальнити і відтворити в памʼяті вивчене (дати, факти, поняття і терміни, портрети історичних осіб, а також памʼятки архітектури та образотворчого мистецтва).
Автор викладач історії та правових знаннь ДПТНЗ «ДЦПТО Царичаньске
відділення» Дерець Іван Петрович
ЗМІСТ
ТЕМА 6. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ(ДРУГА ПОЛОВИНА XVI).................. 37
ТЕМА 8. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII СТ.... 56
ТЕМА 14. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ КІНЦЯ XVIII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.................................. 104
ТЕМА 16. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.. 123
ТЕМА 18. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В 1900-1914 РР............................ 133
ТЕМА 19. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ В 1900-1914 РР.............................. 140
ТЕМА 23. ВСТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ.......... 175
ТЕМА 24. УТВЕРДЖЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ............. 183
ТЕМА 27. УКРАЇНА В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ У 1945-ПОЧАТОК 1950-Х РОКИ............................ 211
ТЕМА 29. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ............................ 231
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ І ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ............................... 271
ТЕМА 1. ВСТУП ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Історія — наука, що вивчає розвиток людського суспільства та його закономірності
Хронологія — 1) послідовність певних подій у часі, 2) допоміжна історична дисципліна, що встановлює точні дати подій, джерел та вивчає стародавні системи літочислення та календарі.
Історичні джерела — все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам’ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови.
Археологія — наука, що досліджує речові (матеріальні) пам’ятки та реконструює за ними стародавню історію людства.
Цивілізація — стадія розвитку людського суспільства, наступна після первісності, за якої виникають міста, писемність, нерівність між людьми та держава.
Історія висвітлює минуле людства з метою розуміння сьогодення та перспективи розвитку.
Історія України як наука вивчає процес розвитку українського народу (а також історію його предків, інших племен і народів на нашій території) на основних землях поселення від найдавніших часів до сучасності.
Наукова історія у своїх висновках та відтворенні перебігу подій спирається на історичні джерела.
Історичні джерела — це пам’ятки минулого, що дають історикам факти, на яких базуються історичні знання.
Джерела з історії України
Основними типами історичних джерел є такі:
1) речові джерела — пам’ятки матеріальної культури;
2) писемні джерела — матеріальні носії письмової інформації, що безпосередньо відображають певні сторони діяльності людей;
3) етнографічні джерела — дані про культуру, звичаї, побут народів; 4) лінгвістичні джерела — дані з розвитку мови; 5) усні джерела — билини, думи, міфи, легенди.
Писемні джерела поділяють на оповідні (літописи, мемуари, листи, щоденники, літературні твори) та актові (документи різних установ, офіційних осіб, договори, укази, накази, протоколи, стенограми).
Після проголошення незалежної України настав новий етап розвитку української історичної науки. Зникли схематизм і упередженість у дослідженнях, які були властиві попередній, тоталітарній добі. По-новому почала розглядатися загальна концепція історії світу (не як боротьба двох політичних систем: капіталізму і соціалізму), об’єктивно почала оцінюватись діяльність багатьох визначних історичних діячів України.
Періодизація історії України
У межах території сучасної України первісне суспільство вчені співвідносять з археологічними періодами-віками, виділеними залежно від матеріалу, з якого виготовляли знаряддя праці: - давній кам'яний вік (палеоліт) - від появи людини до 13 тис. років до н.е. На території України найдавніша людина з'явилася в палеоліті близько 1 млн. років тому. Це доведено розкопками поселення біля с.Королеве на Закарпатті. Найвідомішими стоянками епохи палеоліту є Лука-Врублівецька (Подністров'я), Заскельне (Крим), Антонівка (Донбас). Первісні люди в цей час користувалися примітивними знаряддями праці з дерева і каменю (загострені палиці, рубила, скребла, гостроконечники), займалися збиральництвом і полюванням. У пошуках їжі часто переходили з місця на місце, їх колективи не були сталими (первісне людське стадо). Жили в печерах або житлах - наметах, зроблених з дерева та кісток мамонта. Близько 35-40 тис. років тому з'являється людина сучасного типу, названа людиною розумною. Первісне людське стадо змінюється родовою общиною. Спорідненість у роді визначалася за материнською лінією в силу домінування жінки у суспільному, економічному житті людського колективу (матріархат). Окремі роди об'єднувалися в племена. Виникають релігія, мистецтво (наскальні розписи, різьбярство, скульптура з глини);
- середній кам'яний вік (мезоліт) - від 13 тис. років до н.е. до 7-6 тис. років до н.е. З'являються нові знаряддя праці: кам'яні сокири і тесла; шила, голки, наконечники списів з кісток і рогів тварин. Було винайдено лук і стріли; мисливство стає провідною галуззю господарства, розпочалось приручення тварин (собака стала першою прирученою твариною). Розвивається рибальство. Ширше використовується вогонь. Формується племінна організація;
- новий кам'яний вік (неоліт) - 6-4 тис. років до н.е. Саме в цей час людина переходить від споживацького господарства до відтворюючого (землеробство і скотарство). Історики називають цей перехід «неолітичною революцією». Люди переходять до осілого способу життя, будують хати, займаються ткацтвом, плетінням сіток для лову риби, виготовляють досконаліші знаряддя праці з каменю (ножі, серпи, зернотерки) і кісток (гачки, гарпуни, мотики);
- мідно-кам'яний вік (енеоліт) - 4-3 тис. років до н.е. Люди опановують технології виробництва й обробки першого відомого людині металу - міді; вдосконалюються землеробство, скотарство; з'являється гончарство (винайдено перший штучний матеріал - кераміку), винайдено колісний транспорт. Формуються великі племена, територіальні общини. Найбільш яскравою археологічною культурою доби енеоліту на території України є трипільська культура, відкрита наприкінці XIX ст. В.В. Хвойкою поблизу с Трипілля на Київщині (звідси її назва);
- бронзовий вік - кінець 3 - початок 1 тисячоліття до н.е. У цей період поширюються вироби з бронзи - першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з кольоровими металами (оловом). Основними галузями господарства залишаються землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Подальшого розвитку набувають ремесла, відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. Відбувається перехід до батьківської (патріархальної) общини; зростає майнова і соціальна нерівність (особливо у скотарів). З'являється таке явище, як кочівництво;
- ранній залізний вік - від рубежу 2-1 тисячоліття до н.е. і до початку середньовіччя - V ст. н.е. Цей період характеризується появою залізних знарядь праці. Перехід до залізного віку ознаменувався зростанням соціальної нерівності і формуванням ранньодержавних утворень.
Отже, найдавніші люди, які заселяли територію України, спочатку утворювали людські стада, потім - роди і племена, спільно працювали, володіли майном і знаряддями праці, порівну розподіляли між собою продукти харчування, розвивали матеріальну і духовну культуру. Історію первісного суспільства завершив залізний вік.
ТЕМА 2. СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Поява та розселення людей на території України
Майже 1 млн. років тому на території сучасної України з'явилися давні люди. Стародавню історію України умовно поділяють на чотири періоди (із яких матеріалів виготовлялися знаряддя праці):
Кам'яний вік (1 млн. років тому - IV тис. до н. е.)
Мідно-кам'яний вік (IV - III тис. до н. е.)
Бронзовий вік (II - I тис. до н. е.)
Ранній залізний вік (I тис. до н. е. - початок I тис. н. е.)
Кам'яний вік поділяють:
Палеоліт;Мезоліт; Неоліт
Палеоліт, або давній кам'яний вік (1 млн. років тому - X тис. до н. е.):
Ранній палеоліт; Середній палеоліт; Пізній палеоліт
Ранній палеоліт:
Стоянки раннього палеоліту: село Королеве (Закарпаття) - найдавніша стоянка, село Лука-Врублевецька на Дністрі, м. Амвросіївка на Донбасі. Форма соціальної організації первісних людей - стадо. Основне знаряддя праці - кам'яне рубило.
Середній палеоліт:
Стоянки: Кіїк-Коба (Крим), Молдове (Чернівецька обл.), Холодний Грот, Антонівка.
Неандертальці навчилися видобувати вогонь.
Носять одяг.
Знаряддя праці: кам'яне рубило, гостроконечники, скребла.
Пізній палеоліт:
Стоянки (800): Мізин (Чернігівщина), Кирилівська (Київ), Межиріч (Канівщина) - пізній палеоліт.
Знаряддя праці: скребло, гостроконечник, дротик, рубило, ніж, гарпун, спис, голка.
Стадо перетворюється на родову общину (об'єднання кровних родичів за материнською лінією).
Виникнення релігії.
Виникає образотворче мистецтво.
З'являються музичні інструменти
Мізинська стоянка — пам'ятка археології в Україні. Розташована на Сіверщині, поблизу села Мізин (Коропський район, Чернігівська область). Належить до пізнього палеоліту, датується близько 18 000 років до н. е. Тут знайдено першу у світі колекцію давніх музичних інструментів.
Основними видами релігійних вірувань давніх людей були:
анімізм (віра в душі й духів, які нібито присутні в усіх живих і неживих
предметах);
тотемізм (поклоніння певному виду тварин чи рослин, що вважалися охоронцями
роду);
фетишизм (поклоніння предметам неживої природи, які нібито наділені
чудодійною силою);
магія (обряди, засновані на вірі в здатність людини впливати на інших людей,
явища природи, тварин, богів).
Мезоліт, або середній кам'яний вік (X - VII тис. до н. е.).
Винайшли човен, лук зі стрілами, пліт, приручили собаку.
Основні заняття: рибальство, полювання, збиральництво.
Панувало привласнювальне господарство (форма господарювання, за якої все необхідне для життя людина брала в природі у готовому вигляді).
Перехід до індивідуального полювання
Зростає роль окремої родини
Стоянки періоду мезоліту: Гребениківська (Одеса), Журавська (Чернігівська обл.), Мурзак-Коба, Фатьма-Коба.
Неоліт, або новий кам'яний вік (VII - IV тис. до н. е.).
Винайшли нові прийоми обробки каменю - свердлення й шліфування. старі та винайшли нові знаряддя праці - зернотерку, мотику, серп.
Основні заняття: скотарство, землеробство та ремесла.
Виникло відтворювальне господарство (форма господарювання, за якої людина сама виробляла все необхідне для життя).
Материнську родову общину замінила батьківська родова община (патріархат).
Стоянки: Кам'яна Могила (поблизу Мелітополя).
Відбулася неолітична революція - поступовий перехід від привласнювального до відтворювального господарства, від матріархату до патріархату, від кочового до осілого способу життя.
Неолітична революція
Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого типу господарства, виникнення тваринництва, землеробства. Цей процес сприяв також народженню ремесел та торгівлі.
Неолітична революція полягала в тому що людина від полювання і збиральництва перейшла до відтворювального господарства, тобто почала розводити тварин (рогата худоба, коні, подекуди дикі свині) та почала вирощувати рослини замість того, щоб шукати їх. В епоху мезоліту, що тривала у XI—VIII тис. до н. е., на всіх заселених людиною територіях перестав позначатися вплив останньої фази зледеніння. Сучасні клімат, флора і фауна набули своїх нинішніх географічних меж. Людина набула всіх біологічних характеристик сучасної людини, а людство розділилося на раси. В епоху неоліту (VIII-ІІІ тис. до н. е.) у географічно віддалених людських спільнотах відбулася ціла серія драматичних технологічних і соціальних змін, котрі називаються «неолітичною революцією»
Підсумком «неолітичної революції» було:
-відокремлення землеробства від скотарства, ремесла від сільського господарства, формування відтворюючого господарства;
-розвиток осілого способу життя, початок обміну продуктами праці, перехід до сусідської общини, виникнення нерівності, початок формування класів, різке збільшення чисельності населення.
Поширення землеробства і скотарства на землях України
Оскільки назви давніх народів не збереглися (якщо вони існували), вчені користуються поняттям археологічної культури, яка означає сукупність споріднених речових залишків, здобутих під час археологічних розкопок, що належать до одного історичного часу та території. Найвідомішою культурою на території України є трипільська цивілізація, яка (IV тис. до першої половини III тис. до н. е.).
Суспільне, господарське та духовне життя носіїв трипільської культури:
основа господарства — орне землеробство (пшениця, ячмінь) та скотарство
(корови, свині);
надзвичайно добре володіння технікою вироблення глиняного посуду (трипільську
культуру називають ще культурою мальованої кераміки); виплавка міді (мідна металургія);
висока майстерність у спорудженні житла (протоміста, Талянки, Майданецьке,
близько 15 тис. мешканців);
мешкали родинами, які об’єднувалися в громади, згодом — у племена, очолював
вождь;
віра в Богиню-Матір, символ материнства і родючості, створення основ для появи
писемності.
Найдавніші землероби та скотарі на території України
Але, не навчившись відновлювати родючість землі, під натиском кочовиків вони розчинилися серед інших народів, трипільська цивілізація занепала.
Саме від трипільців, які жили переважно на території Правобережної України, наші далекі предки навчилися вирощувати хліб, опанували скотарство, перейняли ремесла. Окремі елементи трипільської культури стали невід’ємною частиною сучасної української культури. Одночасно з трипільцями на території Лівобережжя існувала середньостогівська культура, основу їхнього господарства становило скотарство. Ще більшого значення це заняття набуло для представників ямної культури, які мешкали в степах України від середини III тис. до початку II тис. до н. е. Бронзовий вік:
перший великий суспільний поділ праці (виділення скотарських племен з поміж
інших);
майнова та соціальна диференціація все помітніше впливають на історичний
процес;
на зміну родовій громаді приходить сусідська, посилення ролі батьків,
установлення патріархальних відносин, подальше виділення з роду парної родини;
початок формування етнічних спільнот людей (тшинецько-комарівська культура
праслов’ян).
Трипільська культура
У лісостеповій зоні України за часів енеоліту поширилася трипільська археологічна культура
Трипільську культуру ( кін.V - сер.III тис. до н.е.) відкрив у 1893 р. археолог В.Хвойка поблизу с.Трипілля на Київщині. Від назви села культура й отримала назву.
Батьківщина трипільців береги Південного Бугу та Дністра, а звідти вони розселилися:
на схід до Середнього Подніпров'я, на захід до Румунського Прикарпаття, на південь до Північного Причорномор'я та на північ майже до сучасних кордонів України.
Етнічна приналежність трипільців невідома.
Поселення
Відомо понад 3 тис. поселень на берегех річок, схилах долин.
Найвідоміші - Майданецьке, Тальянки та ін.
Це так звані протоміста, з населенням 10-20 тис. осіб,будинки в яких розташовані по спіралі.
Житла були дерев'яними,з глиняною піччю та жертовником, могли бути двоповерховами,стіни розписували фарбами.
Основа господарства рільне землеробство і скотарство.
переселення кожні 50-70 років через виснаження землі
виготовлення характерної мальованої кераміки з використанням червоної, жовтої
та чорної фарб.
Релігія і культура
Головним божеством трипільців була богиня родючості. У трипільській культурі створено основу для появи писемності у вигляді глиняних знаків на кераміці.
Причини зникнення трипільської спільноти остаточно не з'ясовані. Основні версії : витіснена кочовиками розпалася внаслідок кризи
Середньостогівська археологічна культура
Археологічна культура мідного віку, поширена в степовому Придніпров'ї, басейні Сіверського Дінця і Нижньому Подонні.Назва походить від урочища Середній Стіг (тепер у межах м. Запоріжжя), де було розкопано поселення цієї культури.
Серед пам'яток інтерес становлять окремі шари поселення Молюхів Бугор Олександрійського поселення, Деріївське поселення і могильник на Дніпрі та багато інших.
Досліджені також могильники Олександрійський, Ігренський та ін. При розкопках могильників виявлено поховання з обрядом трупопокладення на спині з підігнутими ногами. В пам'ятках середньостогівської культури знайдено гостродонні посудини з високою шийкою, оздоблені гребінцевим, шнуровим та іншим орнаментом, бойові молоти з рогу оленя, тесла, мотики, псалії, глиняні статуетки людини, фігурки кабана, риби, крем'яні ножі, наконечники списів, мідні прикраси тощо.
В розвитку культури, що існувала від серед. 4-го до серед. 3-го тис. до н. е., виділяється 2 осн. періоди: раніший — дошнуровий, або волоський, і пізніший — шнуровий, або деріївський.
Основним заняттям племен середньостогівської культури було скотарство (розводили, головним чином, коней, яких одними з перших в Європі приручили для верхової їзди).
Кочові племена на території України в період раннього залізного віку
Ранній залізний вік - період (I тис. до н. е. - початок I тис до н. е.), коли люди почали використовувати залізо для виготовлення знарядь праці. У цей період на території України виникли досить могутні об'єднання землеробських племен у лісостеповій зоні, які вели осілий спосіб життя (чорноліська культура).
Унаслідок Великого переселення народів у степовій зоні перебували племена, які вели кочовий спосіб життя. Основними заняттями кочовиків були скотарство, землеробство, ремісництво (виплавка заліза, виготовлення зброї), торгівля.
Першими на території України перейшли до кочового скотарства.
Основна зброя - луки, у ближньому бою - мечі.
Мистецтво кіммерійців мало в основному прикладний характер: вони оздоблювали геометричними візерунками посуд, зброю, елементи кінської збруї.
Після скіфської навали частина кіммерійців відійшла до Криму і оселилася на Керченському півострові. Скіфи (VII - III ст. до н. е.) - загальна назва іраномовних народів, що з VI ст. до н. е. населяли територію басейнів Дністра, Дніпра, Дону і Дунаю.
Перші згадки про скіфів є в ассирійському літописі VII ст. до н. е. (змальовують напад цих кочовиків на Малу Азію).
На річці Буг, біля грецької колонії Ольвія жили елліни-скіфи; у межиріччі Дністра і Бугу мешкали алазони, вище за течією - скіфи-орачі. У низов'ї Дніпра жили скіфиземлероби. На Лівобережжі Дніпра і далі на схід розкинулись землі скіфів-кочовиків. На сході і півдні вони межували з царськими скіфами (їх володіння доходили до Дону).
Скіфське суспільство було архаїчним і довго зберігало риси патріархату. Його основу складали вільні кінні стрілки з луку. Жили вони великими сім'ями, у яких влада належала їхнім головам. Також існувала знать, найвпливовішими з якої були старійшини (мали велику владу, з царем приймали рішення і могли його скинути).
В Північному Причорномор'ї наприкінці VI ст. до н. е. виникла держава Велика Скіфія зі столицею Кам'янське городище (неподалік від сучасного Нікополя), яка за царя Атея в середині IV ст. до н. е. перетворилася на централізовану державу.
Занепад Великої Скіфії почався у IV ст. до н. е., причинами якого були погіршення природних умов та занепад господарського життя. У III ст. до н. е. після загибелі Великої Скіфії утворилася Мала Скіфія столицею якої був Неаполь Скіфський (неподалік сучасного Сімферополя).
Царські могили-кургани: Чортомлик і Товста Могила (Дніпропетровщина), Солоха і Гайманова Могила (Запоріжжя), де знайшли пам'ятки скіфського мистецтва із золота (пектораль із кургану Товста Могила, гребінь із кургану Солоха).
Сармати (III до н. е. - III ст. н. е.)
«Оперезані мечем»
Кочували у VI - IV ст. до н. е. на території Поволжя та Приуралля, а в III ст. до н. е.
почали переселення до Придніпров'я і поступово зайняли територію від сучасного Казахстану до Дунаю.
Нащадки амазонок та скіфів (у сарматів зберігалися залишки давнього матріархату).
Не єдиний народ: сармати - назва ряду племен (роксоланів, язигів, аланів, аорсів та ін.), що увійшли до сарматського племінного союзу.
Основне заняття: скотарство, шкірне ремесло, ковальство, ювеліри.
Основа сарматського війська - кінні лучники.
Сармати спочатку були союзниками скіфів у боротьбі з грецькими колоніями. Але потім між ними почались чвари і сармати перейшли на бік понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. До східних кордонів Римської імперії сармати підійшли наприкінці I ст. до н. е.
Пануванню сарматів у Придніпров'ї поклали кінець у III ст. н. е. готські племена, а гунська навала остаточно підірвала їхню міць.
Заснування античних міст-колоній у Північному Причорномор'ї та Криму VII - V ст. до н. е. під час Великої грецької колонізації вихідці з Греції заснували на узбережжі Азовського та Чорного морів поселення, які стали містами-державами.
Населення таких міст займалося: садівництвом, землеробством, виноградарством, ремеслами, рибальством, торгівлею як із скіфськими племенами, так і з Грецією.
У середині VII ст. до н. е. виникла перша колонія на Березанському півострові.
У VI ст. до н. е. на Південно-Бузькому лимані виникла Ольвія, на Дністровському лимані - Никоній і Тіра.
У VI ст. до н. е. - початок колонізації Криму. Заснований Херсонес (вихідцями з Гераклеї Понтійської), Феодосія, Пантікапей, Німфей та ін. міста (вихідцями з Мілету).
Історія розвитку грецьких колоній поділяється на два великих періода й кілька етапів.
Перший період - еллінський або грецький (друга половина VII ст. до н. е. - I ст. до н. е.)
Тісні культурні та економічні зв'язки з материковою Грецією та навколишніми племенами.
В духовному і матеріальному житті переважають еллінські традиції, тому цей період називають еллінським або грецьким.
Грецькі поліси за формою політичного устрою - рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки.
Форма правління - монархічна.
У 480 р. до н. е. на території Таманського і Керченського півостровів виникло Боспорське царство - центр у Пантікапеї, воно об'єднало близько 20 грецьких міст.Другий період - римський (сер. I ст. до н. е. - до 70-х років IV ст. н. е.)
Найбільші колонії:
Ольвія (на правому березі Буго-Дніпровського лиману, біля сучасного села Парутине Миколаївської обл.);
Феодосія, Пантікапеї (на Керченському півострові, на місці нинішньої Керчі);
Херсонес (в околицях сучасного Севастополя);
Тіра (біля гирла річки Тірас (Дністр), на місці сучасного Білгорода-
Дністровського);
Керкінітида (на березі Каламітської затоки, на місці сучасної Євпаторії).
Велике переселення народів
Епоха великого переселення народів припадає на ІІІ-ІV ст. н.е. У той час багато різних племен Європи і Азії рушили з місць первісного розселення у пошуках нових земель (на старих землях не вистачало їжі, витісняли вороги, посуха знищила пасовища).
Особливу активність у цьому відношенні проявили германські племена, які жили на південному узбережжі Балтики, а також Південній Скандинавії. Вони по ріках Рейн, Ельба та інших рушили на південь. Частина їх розселилась на берегах Вісли і Західного Бугу.
Другий шлях міграції (переселення) пролягав зі сходу вздовж берегів Чорного моря. У ньому брали участь іраномовні та тюркомовні племена, насамперед гунни.
У перших століттях н.е. через землі Західної Волині вздовж рік Західний Буг, Стир та Горинь з півночі, від берегів Балтійського моря, просувалися групи германських племен. Це були готи. На своєму шляху вони зупинялися на кілька років, засновуючи поселення, при яких виникали могильники. Готи жили у наземних будинках з легкими, покритими глиною стінами. Інколи як житла використовувалися півземлянки з вогнищами. У побуті користувалися ліпним посудом, у невеликій кількості гончарними посудинами. Жили за рахунок розведення домашньої худоби, а також землеробства. Користувалися залізними знаряддями, знали бронзові, бурштинові та скляні прикраси.
Готи мали розвинену військово-племінну організацію.
Ще одним союзом племен, який проходив по наших землях, були гунни. Це велика група кочових племен, які жили в Монголії, на кордоні з Північним Китаєм. Вони розмовляли однією з тюркських мов.
В 375 р. почалося їх масове вторгнення в Східну Європу. На своєму шляху гунни підкорили багато племен і серед них готів і антів. Основна частина гуннів перейшла Карпати і розселилася у Середньодунайській низовині, на території теперішньої Угорщини.
Перші писемні згадки про давніх слов’ян
Прабатьківщиною слов’ян є територія від Дніпра до Одри. До V ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів, наприклад, на межі ер — до зарубинецької та пшеворської культур, у III ст. — до черняхівської культури.
Власне слов’янські археологічні культури постали в V—VI ст. н. е.
Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів) належать римським історикам І—II ст. Плінію Старшому, Тациту й александрійському географові II ст. Птолемею. Ці відомості досить стислі, докладніше розповідає про слов’ян готський історик VI ст. Йордан, називаючи їх ще й антами та склавинамн.
Назва народу «слов’яни» вживається в джерелах з VI ст.
Суспільне, господарське та духовне життя давніх слов’ян: слов’яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Слов’янські племена об’єднувалися у великі військові союзи, наприклад, антське об’єднання. Отже, давні слов’яни в V- VII ст. наблизилися до створення держави. Прокопій Кесарійський у VI ст. писав: «Ці племена, скла- вини й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно»; основними заняттями давніх слов’ян були підсічне орне землеробство й осіле скотарство. З-поміж ремесел особливого розвитку набули ковальство, ливарна справа, гончарство, активно розвивалися промисли і торгівля; релігія — язичництво (боги Дажбог, Перун, Стрибог, Велес), служителі обрядів — волхви.
Слов’яни – це одна з основних гілок давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н.е., представлена зарубинецькою, черняхівською та іншими археологічними культурами.
Також в різних історичних джерелах слов’ян часто називають збірними термінами:
анти, венеди, склавіни.
Всіх слов’ян можна розподілити на три групи:
1. східні (сучасні українці, білоруси та росіяни)
2. західні (поляки, словаки, чехи, кашуби та інші)
3. південні (болгари, македонці).
Перші племінні об’єднання з елементами державності виникають у східних слов’ян у 380-386 рр. н. е. на чолі з Божем, а потім у VI ст., у Прикарпатті – на чолі з Маджаком.
Основні племена, що проживали на території України:
1. поляни (Середнє Подніпров’я)
2. древляни (межиріччя Росі і Прип’яті)
3. сіверяни (басейни рік Сули, Сейму, Десни)
4. волиняни (дуліби) (верхів’я Південного Бугу)
5. уличі (Південне Подніпров’я)
6. тиверці (басейн Дністра)
7. білі хорвати (Закарпаття)
Велике розселення слов’ян
Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.
Розселення антів і склавинів (V—VII ст.) відбувалося під час Великого переселення народів. Активними його учасниками були готи — германські племена, що прибули на територію України з півночі Європи і в ІІІ ст. утвердилися в Причорномор’ї. Тривалий час вони воювати з антами. Зрештою, при допомозі гунів, тюркських племен зі сходу, готів витіснили у межі Римської імперії. Гуни після смерті свого видатного вождя Аттіли (453 р.) швидко занепали. Тоді слов’яни потужним потоком рушили на землі Візантійської імперії.
Наприкінці VI ст. у відносини антів і Візантії втрутилися авари — кочовий тюркомовний народ. Після 602 р. джерела більше не згадують про антів. Згодом перестали згадувати й про аварів.
На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.
Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.
Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.
Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою «венеди», які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.
Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.
Наслідки та значення Великого розселення слов’ян: розселення слов’ян від Балтійського моря до Балканського півострова, від Лаби (Ельби) до Подніпров’я; формування східних (українці — волиняни, деревляни, поляни, сіверяни та ін.), західних (поляки, чехи) і південних (болгари, серби, хорвати) слов’янських союзів племен.
Пам’ятки, які можна назвати власне українськими постали не лише на основі антських археологічних джерел, а переважно на основі пам’яток, що їх залишили склавини. Саме їх найбільше можна назвати предками українського народу.
Отже, Велике переселення народів /Велике розселення слов’ян мало величезне значення для долі слов’ян. Племена перемішалися і на нових землях дали початки сучасним слов’янським народам.
Візуальні джерела до теми:
Золота пекторальз кургану Товста Могила Золотий гребінь з кургану Солоха
Мізинський браслет Кераміка трипільської культури
Грецькі колонії в Північному Причорноморї
ТЕМА 3. РУСЬ-УКРАЇНА (КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА)
Східнослов’янські племена на території України: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби та волиняни, білі хорвати, уличі та тиверці. ⠀
Центри східнослов’янських земель
⠀
Північний центр – Славія
⠀
У ІХ ст. у Новгороді правлять варяги на чолі з Рюриком. Рюрик помирає, його син Ігор був малолітнім, тому править воєвода Олег. ⠀
Південний центр – Куявія
⠀
У Києві править князь Аскольд (можливо разом із Діром).
860 р. Аскольд здійснив військовий похід на Візантію і першим з Руських князів особисто прийняв християнство та уклав з Візантією перший відомий договір.
⠀
У 882 р. новгородський князь Олег вбиває Аскольда і об’єднує Новгородську і Київську землі, утворюється Київська держава.
⠀
Правління Олега
⠀
У 907 р. та 911 р. Олег здійснив вдалі походи на Візантію. Був підписаний вигідний для русичів дипломатичний договір.
⠀
Правління Ігоря ⠀
Ігор – син Рюрика. У 941 та 944 р. Ігор здійснив невдалі походи на Візантію. У 945 р. під час полюддя відбулося повстання деревлян, які стратили Ігоря.
⠀
Правління Ольги
⠀
Спалила столицю деревлян м. Іскоростень. Провела перші реформи: упорядкувала процес збирання данини, поділила державу на погости, визначила розмір данини.
У 955-957 рр. Ольга здійснила мирний візит у Візантію і особисто прийняла християнство.
⠀
Правління Святослава, сина Ігоря та Ольги
⠀
У 964-66 рр. здійснює «східний похід», під час якого знищує Хозарський каганат. Вдало воює з Дунайською Болгарією.
У 971 р. військо Святослава зазнає поразки від візантійців в битві під Доростолом.
У 972 р. Святослав був убитий печенігами.
⠀
Протягом 977-980 рр. тривають міжусобні війни за владу між синами Святослава. Перемогу здобув молодший син Володимир ⠀
Правління Володимира Великого
⠀
Починається період розквіту Київської Русі.
Приєднав Червенські міста (західна Україна) і завершив об’єднання всіх східнослов’янських племен.
Провів реформи: адміністративну, військову, релігійну. Розпочав політику «шлюбної» дипломатії. Карбував перші гроші.
У 988 р. Володимир ОХРЕСТИВ Русь.
Запроваджує шкільне навчання. Будує Десятинну церкву Богородиці в Києві – першу кам’яну церкву на Русі. Помирає у 1015 р.
⠀
Протягом 1015-1019 рр. на Русі тривають міжусобні війни між синами Володимира. Перемагає Ярослав.
⠀
Правління Ярослава Мудрого (1019-1054)
⠀
Ярослав править разом із братом Мстиславом (дуумвірат).
У 1036 р. Мстислав помирає і Ярослав стає єдиним правителем Русі. Будував оборонні міста (м. Юр’єв).
У 1036 р. остаточно розгромив печенігів, і на честь перемоги у 1037 р. побудував собор святої Софії.
У 1036 р. складено збірник законів «Руська правда».
Побудував Золоті Ворота в Києві та бібліотеку при соборі святої Софії.
У 1037 р. була заснована Київська церковна митрополія.
Перед смертю Ярослав склав заповіт, за яким поділив державу між синами.
⠀
Поступе ослаблення Русі. Правління Ярославичів ⠀
Після смерті Ярослава три його старші сини Ізяслав, Святослав і Всеволод утворили тріумвірат.
У 1068 р. Ярославичі зазнають поразки від половців на р. Альта.
У 1097 р. у м. Любеч відбувся з’їзд князів, на якому вирішувалися питання боротьби з половцями, припинення чвар між князями. Було запроваджене право вотчини. Ініціатором з’їзду був переяславський князь Володимир Мономах.
⠀
Правління Володимира Мономаха та Мстислава Великого ⠀
У 1113 р. на київський престол був запрошений переяславський князь Володимир
Мономах, який припинив князівські чвари на Русі. Вдало воював з половцями. Написав
«Повчання дітям». Після смерті править його син Мстислав Великий, який продовжував політику батька.
Після смерті Мстислава у 1132 р. Київська держава остаточно роздробилась на окремі князівства
⠀
Феодальна роздробленість Русі.
⠀
Причини: велика територія держави; самостійність великих феодалів; відсутність чіткого механізму спадкоємності князівської влади.
На території сучасної України утворюється Київське, Чернігівське, Переяславське, Тмутараканське, Волинське й Галицьке князівства.
З 1187 р. для позначення південних земель Русі вживається назва Україна.
У 1185 р. відбулася битва русичів з половцями, що стала сюжетом відомого епосу «Слово о полку Ігоревім». Імовірно, «Слово о полку Ігоревім» було написано в 1187 р.
⠀
Політичний устрій Київської держави
⠀
Монархія. На ранньому етапі вся влада перебувала в руках Київського князя із роду Рюриковичів. Князі спиралися на дружину (військо). Князь радився з боярською радою.
У кінці ХІ ст. Київська Русь поступово перетворюється на федеративну монархію.
⠀
Соціальна структура суспільства Київської держави ⠀
На верхньому щаблі суспільства були князі з роду Рюриковичів. Далі йшли бояри. До нижньої верстви належали смерди – вільні селяни, залежні селяни (закупи, рядовичі). Найнижчою категорією були раби – челядь або холопи.
Економіка Київської держави⠀
В економіці Київської держави панувало натуральне господарство. Основне заняття русичів – землеробство. Найбільший торговий шлях, який проходив через руські землі – «із варяг у греки» – від варягів через Балтійське море по Дніпру в Чорне Море до греків.
⠀
Культура Київської держави
⠀
Формується під впливом візантійської культури, східного християнства (православ’ я) та власних слов’янських традицій.
Перші школи відкривалися при Володимирі Великому.
Ярослав Мудрий організував у Софіївському соборі першу бібліотеку.
Архітектура представлена храмами: Десятинна церква (Київ), Софіївський собор (Київ), Спасо-Преображенськи собор (Чернігів) та ін.
Живопис представлений фресками, мозаїкою, іконописом та книжковою мініатюрою.
Пам’ятки писемності: «Слово про закон і благодать» ( 1050р., Іларіон), «Повість минулих літ» (1113 р. Нестор), «Повчання дітям» (1117 р., Володимир Мономах), «Слово о полку Ігоревім» (1187 р.), «Печерський Патерик» (ХІІІ ст.), Остромирове
Євангеліє (1056-1057 рр.), «Ізборники» Святослава (друга пол. ХІ ст.)
ТЕМА 4. КОРОЛІВСТВО РУСЬКЕ (ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА).
Монгольська навала
Об’єднання Галицького та Волинського князівств. Передумови:
• віддаленість від Києва, особливості природних умов, вдале географічне розташування;
• великі родовища солі сприяли економічному піднесенню;
• потреба об’єднання зусиль обох князівств для боротьби з Польщею та
Угорщиною, згодом — монголами;
• цілеспрямована політика ряду князів, етнічна однорідність обох князівств.
Особливості утворення королівства Руського (Галицько-Волинської держави).
У 1199 р. князеві Роману вдалося приєднати до своїх володінь Галичину й створити Галицько-Волинську державу, столицею якої став Галич.
Політика Романа Мстиславича:
• успішна боротьба з половцями, активна зовнішня політика (відносини з
Візантією, Тевтонським орденом);
• захоплення Києва, понад два роки фактично був великим князем Київським;
• рішуче придушення боярської опозиції в Галичині, зміцнення влади князя; проведення заходів, спрямованих на припинення дроблення Київської держави (заходи «доброго порядку»), зазнали невдачі через опір удільних князів.
Загибель князя Романа в 1205 р. загальмувала формування держави, але в 1238 р. його син Данило Романович оволодів Галичем і зміцнив князівство. Данило Романович правив (1238-1264 рр.) у згоді зі своїм братом Васильком, разом вони відновили могутню батькову державу.
Монгольська навала на південно-західні землі Русі, передумови та значення:
• у 1223 р. на наших землях вперше з’явилися монголи, які на р. Калці здобули перемогу над об’єднаними силами деяких руських князів (у тому числі Данила
Романовича) і половців, але далі не пішли;
• навесні 1239 р. вони знову рушили на українські землі. Першим на шляху навали орд хана Батия стояв Переяслав, зруйнований ординцями, у тому ж році така доля спіткала Чернігів;
• у грудні 1240 р. монголи захопили Київ, перетворивши його на руїни;
• наступного року монголи пройшли вогненним смерчем через Галицько-
Волинське князівство;
• навала Батия зруйнувала всі українські князівства, які потрапили в залежність від монгольської держави Золотої Орди (1242 р.). Особливо у важкому становищі опинилися Київське, Чернігівське та Переяславське князівства.
Залежність українських князівств від Золотої Орди:
• запровадження системи податків і повинностей (данина, мито, корм, ловче, підводне, плужне тощо), які до початку XIV ст. збирали баскаки;
• затвердження золотоординськими ханами руських князів і видача ними ярликів на управління землями;
• обов’язок руських князів направляти воїнів до монгольського війська, брати участь у походах.
Наслідки золотоординського панування:
• розподіл українських земель між кількома державами;
• руйнація та падіння ролі міст, занепад ремесла і торгівлі;
• демографічні втрати; знищення значної частини феодальної еліти.
Особливості золотоординського панування на південно-західних землях Руси:
руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;
• на території Русі не було створено постійного адміністративного апарату загарбників;
• толерантне ставлення ординців до християнства та православного духовенства.
Саме ці особливості панування монголів значною мірою дали змогу русичам не тільки зберегти власну самобутність, а й нагромадити державотворчі сили.
Розбудова Галицько-Волинської держави (королівства Руського) в 1238-1264 рр., розвиток політичного, соціального, господарського життя:
• відновлення єдності Галицько-Волинської держави, приєднання в 1238 р. Галицького князівства;
• розгром тевтонських лицарів під Дорогичином у 1238 р., зупинка їхнього просування на українські землі;
• підпорядкування Києва в 1239 р., доручення правити ним воєводі Дмитрові
Єйковичу;
• розгром під Ярославом (1245 р.) угорсько-польського війська, остаточна ліквідація боярської опозиції;
• поїздка до Золотої Орди наприкінці 1245 р., підтвердження ханом Батиєм прав на князювання;
• активна зовнішня політика, війни з литовськими племенами, Польщею, угоди з
Угорщиною та Польщею;
• зусилля для створення антимонгольської коаліції, коронування в 1253 р. у
Дорогичині з метою отримати допомогу від Папи Римського;
• успішна боротьба з монгольськими загонами темника Куремси, поразка у боях з ордою Бурундая, руйнація найміцніших фортець князівства — Крем’янця, Луцька,
Данилова та інших;
• сприяння розбудові старих і зведення нових (Холм, що став столицею, Львів) міст.
Королівство Руське (Галицько-Волинська держава) за нащадків Данила Романовича. Розвиток політичного та господарського життя:
• після смерті Данила в 1264 р. його королівство розпалося. Найактивнішим з його синів був Лев Данилович, який володів лише галицькими землями, переніс свою столицю до Львова;
• приєднав Люблінську землю та частину Закарпаття з м. Мукачевим;
• мало уваги приділяв економічному розвиткові; зберігав васальну залежність від Золотої Орди;
• мав тісні стосунки з Польщею, Чехією, Тевтонським орденом; Знов об’єднав державу онук Данила Юрій І Львович (1301-1308 рр. або 1301-1315 рр.):
• прийняття титулу короля Русі, як і його дід Данило Галицький;
• створення окремої української православної митрополії — Галицької;
• під правлінням Юрія І «Русь славилася досягненням миру та достатку»;
перенесення столиці до економічно розвинутого Володимира;
• втрата частини Закарпаття (захопила Угорщина) і Люблінської землі (захопила
Польща);
• його сини Андрій і Лев II правили удвох. З їхньою смертю в 1323 р. династія
Романовичів по чоловічій лінії урвалася;
• У 1325 р. галицько-волинські бояри князем обрали Болеслава, сина Марії, сестри Андрія і Лева II, він прийняв православ’я та ім’я Юрія (Юрій II Болеслав), правив до 1340 р.;
• намагався вийти з-під впливу бояр, у головні міста призначив своїх намісників;
• сприяв переселенню в українські землі німців і поляків, лояльно ставився до поширення католицизму;
• тримався союзу з Тевтонським орденом і Литвою, уникав конфліктів з Ордою;
• був отруєний нібито через те, що «став розмножати число латинників і їх віру»;
• його смертю скористалися Польща й Угорщина, які прагнули збільшити свої території за рахунок українських земель. Князівство як єдина держава перестало існувати.
Суспільно-політичне та господарське життя:
• значний вплив багатих, економічно незалежних бояр на внутрішню та зовнішню політику;
• позитивний вплив на господарське життя зв’язків із Європою, негативний — з
Ордою;
• часта зміна столиць, проблеми зі спадкоємністю найвищої влади.
Культура й духовність.
Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис.
Найвідомішими архітектурними пам’ятками Галича були Успенський собор і єдина споруда, що збереглася до наших часів — церква св. Пантелеймона (кінець XII ст.). У Володимирі в 1160 р. також було збудовано Успенський собор. У селі Стовп поблизу Холма у середині XIII ст. була споруджена вежа. У XIII ст. на Західній Волині з’явився новий тип оборонних споруд - великі вежі-донжони.
Серед досягнень образотворчого мистецтва: Холмська ікона Богородиці (XII ст.), Дорогобузька ікона Богородиці (остання третина XIII ст.).
Значення утворення королівства Руського (Галицько-Волинської держави):
• Галицько-Волинська держава, на відміну від багатоетнічної Київської, ґрунтувалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українським історикам
назвати її «першою національною Українською державою»;
зберегла від завоювання й асиміляції південну та західну гілки східного
слов’янства;
• стала новим після занепаду Києва центром політичного й економічного життя;
• здобула значний міжнародний авторитет (коронування князя Данила — свідчення європейської орієнтації зовнішньої політики);
• розширила сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійських культурних впливів;
• продовжила славні дипломатичні традиції Київської держави, ще 100 років після золотоординського ярма представляла східнослов’янську державність на міжнародній арені, забезпечила безперервність розвитку традицій самостійного державного життя на українських землях.
Хронологічний довідник
1199 р. — утворення Галицько-Волинської держави.
1223 р. — битва на р. Калка.
1238-1264 рр. — правління Данила Романовича.
1240 р. — захоплення Києва монголами.
1245 р. — битва біля м. Ярослав; поїздка Данила Романовича в Золоту Орду.
1253 р. — коронування Данила Романовича.
Персоналії
Данило Романович (король Данило; бл. 1201-1264, Холм, тепер у Польщі) — видатний політ., держ. і військ. діяч. Волинський і галицький князь (з 1238), король (1253-1264). Син засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславича, брат князя Василька Романовича. Брав участь у битві на р. Калці (1223). Д. Р. вів тривалу ббу за Галицьке князівство, яке остаточно здобув 1238. У цьому ж році розгромив нім. лицарів під Дорогичином (тепер у Польщі). 1245 здобув разом з братом Васильком перемогу над угорсько-польськими військами під Ярославом (нині у Польщі). 1253 коронувався у Дорогичині, сподіваючись на допомогу Західної Європи у б-бі проти татар. Д. Р. заснував Холм (1237), Львів (1256) та ін. міста, переніс столицю князівства з Галича до Холма.
Лев Данилович (Лев І; бл. 1228 — бл. 1301) — політ., держ. і військ. діяч. Син Данила Галицького, галицько-волинський князь (1264-1301). Одружений з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією. 1252 допомагав Князеві Данилу воювати з монголо-татарськими військами Куремси. Після см. батька (1264) Л. Д. успадкував Перемишльське князівство, брата Шварна (1269) — ін. галицькі землі. 1272 переніс столицю держави до Львова. Підтримував дипломатичні зв’язки з сусідніми
державами. Л. Д. приєднав до Галицько-Волинського князівства частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280) і Люблінську землю (бл. 1292).
Роман Мстиславович (Роман Волинський; бл. 1152 — 19.06.1205, Завихвост, тепер Завихост, у Польщі, похований у Володимирі-Волинському, за ін. даними у Галичі, нині Івано-Франківської обл.) — видатний політ., держ. і військ. діяч. Син вел. князя київського Мстислава Ізяславича й Агнеси, дочки польського князя Болеслава III Кривоустого. Після см. батька волинські землі поділені між його синами, Р. М. добився домінуючого впливу на всій Волині. 1199 йому вдалося встановити свою владу в Галичі й створити Галицько-Волинську державу. 1202 оволодів Києвом, фактично Р.
М. був вел. князем київським. Ініціював проведення реформ т. зв. доброго порядку, які мали зупинити процес розпаду Київської держави, але не встиг їх провести.
Відзначався особистою хоробрістю, прославився як полководець. Загинув у бою.
Юрій І Львович (24.02.1252, за ін. відомостями 1257 — 24.04.1308, за ін. даними 1315) — політ. і держ. діяч. Син Лева І та Констанції, доньки угорського короля Бели
IV. Галицько-волинський князь (1301-1308, можливо, 1301-1315). Об’єднав усі землі
Волині та Галичини під своєю владою. Ю. І Л. переніс столицю до ВолодимираВолинського. Втратив Люблінську землю і частину Закарпаття. За його правління був досить швидкий екон. розвиток. Ю. І Л. 1303 домігся утворення Галицької митрополії. Наслідуючи свого діда Данила Галицького прийняв титул «короля Русі».
Юрій II Болеслав (Тройденович; бл. 1306 — 7.04.1340, Володимир-Волинський, нині Волинської обл.) — політ. і держ. діяч. Син мазовецького князя Тройдена II і Марії, дочки Юрія І Львовича. Галицько-волинський князь (1323-1340). Будучи католиком, прийняв православну віру та ім’я Юрій. Ю. II Б. був одружений з донькою вел. князя Литовського Гедиміна. Вів б-бу проти бояр, підтримував розселення нім. колоністів, задумав запровадити католицизм. Бояри організували змову й отруїли його.
Зі см. Ю. II Б. перестала існувати незалежна Галицько-Волинська держава.
Терміни та поняття
Баскак (від тюркського «представник») — намісник хана Золотої Орди в підвладних країнах у другій половині XIII — на початку XIV ст. Його супроводжували значні військ. загони, проводив облік населення і збирав данину в підкореній країні, часто втручався у взаємовідносини між князями, чинив суд і розправу. Жорстокі дії б. призводили до повстань. На поч. XIV ст. хани перестали посилати своїх представників в Україну, зобов’язавши князів самих збирати данину і відвозити її в Золоту Орду.
Ярлик (від тюркського «наказ, веління») — грамоти ханів Золотої Орди, що надавали право на управління окремими державами чи провінціями, підлеглими татарам. Наданням я. хани затверджували руських князів у їхніх удільних князівствах. Це важливі іст. документи, що містять відомості про адмін.-терит. устрій Золотої Орди, види та порядок феод. залежності.
ТЕМА 5. РУСЬКІ УДІЛЬНІ КНЯЗІВСТВА У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV - ПЕРШІ ПОЛОВИНІ XVI СТ. КРИМСЬКЕ ХАНСТВО
Змагання Польщі та Литви за Галицько-Волинську спадщину. Зі смертю князя
Юрія II Болеслава становище Галицько-Волинського князівства суттєво погіршилося.
Реальним правителем у Галицькій землі був боярин Дмитро Дедько (1340-1344 рр.). Справжня війна за землі Галичини розгорілася 1349 р., тривала вона із змінним успіхом. Зрештою в 1387 р. ці землі були остаточно приєднані до Польського королівства. На Волині ж правив литовський князь Любарт Гедимінович (1340-1385 рр.), який мав дружину з родини галицько-волинських князів.
Входження українських земель до складу сусідніх держав (Угорське королівство, Молдавське князівство, Османська імперія, Московське царство). За землі Галичини і частково Волині йшла запекла боротьба між литовськими князями і польськими й угорськими королями.
Угорщина ще з XI ст. (з перервою 1280-1320 рр.) утримувала Закарпаття. У 1526 р. після поразки угорського війська від турків у битві під Могачем Закарпаття було поділене між князівством Трансільванією (васалом Османської імперії) і австрійськими Габсбургами.
Буковина ще в XIV ст. потрапила під владу Молдовського князівства, яке, в свою чергу, потрапило у васальну залежність від турецького султана.
На початку XVI ст. Чернігово-Сіверщина потрапила під владу Московії.
Розвинути успіх їй перешкодила серйозна поразка, якої вона зазнала під Оршею в 1514 р. від військ. керованих князем Костянтином Острозьким.
Утвердження Литви на Київщині, Чернігово-Сіверщині та Поділлі пов’язують з перемогою князя Ольгерда над військами Золотої Орди на р. Сині Води в 1362 р. З наступного року в Києві князював син Ольгерда Володимир. Наслідки битви:
• більшість українських земель закріплена в Литовській державі;
• територія Золотої Орди була скорочена до Причорномор’я;
• суттєве послаблення впливу татарських орд, що жили на захід від Дніпра, зростання суперечностей в Орді.
Особливості суспільно-політичного життя українських земель у складі Великого князівства Литовського. Причини швидкого підпорядкування литовцями українських земель:
• ослаблення золотоординським пануванням українських земель;
• населення українських земель підтримало Литву;
• ослаблення Золотої Орди внаслідок усобиць і розпаду на частини;
• збереження чинної системи управління, лише князі Гедиміновичі замінили
Рюриковичів;
• збереження судочинства на підставі норм «Руської правди»; поширення дії православ’я на територію Литовської держави; «руська мова» набула статусу офіційної у цій державі.
14 серпня 1385 р. в литовському місті Крево була укладена унія між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Причини Кревської унії:
• у часи князювання в Литві Ягайла для неї та Польського королівства посилилася загроза з боку Тевтонського ордену;
• прагнення Ягайла знайти підтримку в боротьбі з князем Вітовтом;
• прагнення Польщі мирним шляхом через унію з Литвою підпорядкувати українські землі.
Основні умови Кревської унії:
• Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою і стати польським королем і правителем Литви;
• Ягайло зобов’язувався прийняти разом з язичниками Литви хрещення за католицьким обрядом;
• Польща і Литва утворювали єдину державу;
• Литва мала передати Польщі всі будь-коли захоплені руські землі.
Наслідки Кревської унії.
• унія викликала опір литовського боярства, підтриманого частиною руської знаті, очолив боротьбу князь Вітовт. У 1392 р. він визнаний довічним правителем Великого князівства Литовського;
• початок роздачі українських земель польським феодалам, поширення католицизму;
• у 1434 р. Польща із земель Галичини створила Руське воєводство, тоді ж до Польщі було приєднано західне Поділля і створене Подільське воєводство, існувало також Белзьке воєводство;
• 15.07.1410 р. відбулася вирішальна битва військ Тевтонського ордену з польськолитовською армією, у складі якої було чимало українських і білоруських вояків. Німецьких лицарів розгромили.
У жовтні 1413 р. польсько-литовське зближення було закріплене Городельською унією, яка передбачала призначення на вищі урядові посади Великого князівства Литовського тільки литовців-католиків, підтверджено існування Великого князівства Литовського з його політичною самостійністю.
Велике князівство Руське Свидригайла. Новий великий литовський князь
Свидригайло здійснював політику, спрямовану на розрив унії з Польщею. З літопису: «князі руські й бояри посадили князя Свидригайла на Велике княжіння Руське». Поразка під Вількомиром (1435 р.) від польсько-литовського війська Сигізмунда змусила князя обмежитися владою лише на Волині.
Остаточна ліквідація Київського та Волинського удільних князівств. Після смерті Свидригайла (1452 р.) Волинське удільне князівство перестало існувати. У 1471 р., по смерті київського князя Семена Олельковича було ліквідоване Київське удільне князівство. Останні спроби зберегти автономію руських земель було зроблено у 1481 р. («Змова руських князів») і 1508 р. (повстання Михайла Глинського), але невдало.
Виникнення українського козацтва. За таких умов українці мали знайти іншу опору. Такою новою силою, що формувалася на межі степу та лісостепу, у так званому «Дикому полі», стало козацтво. На 1489 р. припадає перша згадка про українських козаків у писемних джерелах.
Причини виникнення козацтва:
• турецько-татарська небезпека, яка загрожувала самому існуванню українського народу, нездатність влади до оборони;
• посилення соціального і національно-релігійного гноблення українців, запровадження кріпацтва;
• прагнення освоїти нові родючі землі;
• організаторська роль (у деяких випадках) місцевих прикордонних землевласників і урядовців.
Утворення Кримського ханства. У XV ст. з посиленням боротьби за владу в Золотій Орді володарі Кримського улусу почали прагнути до самостійного правління. Це вдалося Хаджі-Герею, який у 40-х рр. XV ст. проголосив себе незалежним володарем утвореного Кримського ханства. Столицею держави став Бахчисарай. Кримське ханство як незалежна феодальна держава охоплював територію Криму, пониззя Дніпра, Приазов’я та Кубані.
Перехід кримських ханів у васальну залежність від Османської імперії. Повністю незалежною держава була недовго. В 1475 р. Османська імперія підкорила чорноморські портові міста і вже у 1478 р. хан Менглі-Гірей визнав васальну залежність Кримського ханства від Османської імперії. Заручившись його підтримкою, а також сприянням Московського князівства, він у 1482 р. здійснив похід на Київ, спаливши його і захопивши у полон (ясир) величезну кількість людей. Згодом такі походи відбувалися майже щорічно. Найбільш активно організовував відсіч ординцям князь Костянтин Іванович Острозький, який понад 60 разів бився з ними, зокрема здобув великі перемоги під Вишнівцем (нині Тернопільська обл., 1512 р.) і на річці Ольшаниці (Київщина, 1527 р.).
Соціально-економічне життя:
• провідна галузь — сільське господарство, поширення фільварків і трипільної системи, зростання поголів’я корів і свиней;
• промисли — найважливіша роль рибальства і мисливства;
• розвиток ремесел і торгівлі, за деякими даними існувало близько 130 ремісничих спеціальностей.
Становище суспільних верств. Родову українську знать починали називати шляхтою. Структура панівного стану з середини XV ст.: князі — пани — зем’янишляхта — шляхта-голота — панцирні бояри:
• князі — найзаможніша частина шляхти, нащадки удільних князів;
• пани — заможна шляхта, славилася давністю роду, разом з князями становили групу магнатів;
• зем’яни — середня військово-службова шляхта, залежна від магнатів, здобула титул за службу;
• шляхта-голота — найбідніша, зубожіла шляхта;
• панцирні бояри — дрібні шляхтичі-службовці, що виконували різні доручення;
До привілейованих станів належали також церковні люди — духівництво, майже десята частина населення, окремий стан українського суспільства.
Селян цього часу історики умовно поділяють на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу). Крім того, за характером повинностей, зпоміж селян вирізняють данників, тяглових і слуг:
• данники — особисто вільні й економічно незалежні селяни, сплачували державі данину (чинш);
• тяглові селяни мусили працювати в господарстві свого володаря зі своїм «тяглом» (робочою худобою та інвентарем), тобто відбувати панщину. Були як особисто вільними, так і прикріпленими до своїх наділів. Першим відомим документом, який започаткував закріпачення селян, вважають рішення шляхти Галичини 1435 р. Закріпачення основної маси селян було стверджено у тогочасних кодексах законів — Литовських статутах. Селяни уже в XV ст. почали чинити активний опір, про це свідчить повстання під проводом Мухи (1490 р.);
• слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службі, отримуючи за це земельні наділи.
Наприкінці XV ст. — на початку XVI ст. в українських містах поширилося магдебурзьке право — міське право, що передбачало звільнення міста від управління, судової й адміністративної влади місцевих феодалів (власників міст) і створення міського самоврядування. За магдебурзьким правом містом керував магістрат — орган, що об’єднував раду і лаву. На чолі лави був війт, а раду очолював бурмістр.
Магдебурзьке право встановлювало також порядок організації ремісничих об’єднань
— цехів, регулювало питання торгівлі тощо. Цех становив самоврядну громаду вільних ремісників на чолі з виборним старшиною — цехмістром. Основними видами торгівлі були ярмарки. Серед міщан виділяють патриціат, бюргерство і плебс.
Культура й духовність. На XIV-XV ст. припало становлення уснопоетичного жанру історичної пісні та балади. Найціннішим мистецьким надбанням народу тих часів стали думи, що сягали корінням княжих часів.
Освіта. Існування мережі початкових шкіл в Україні підтверджує те, що багато українців навчалося в європейських університетах. Одним з таких був видатний учений
Юрій Дрогобич. Він став першим українцем, хто був ректором університету (Болонського), першим опублікував свою працю тоді, коли друкарство тільки зароджувалося, першим став доктором філософії. Ю. Дрогобич навчався у
Краківському університеті, там здобув перші наукові ступені, туди повернувся після навчання в Італії.
Початок книгодрукування. Перша друкарня, книги якої мали поширюватися в Україні, з’явилася наприкінці XV ст. у Кракові, заснував її Швайпольт Фіоль. Саме його вважають українським першодрукарем. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги церковнослов’янською мовою, а післямови до них — українською, що й вказує на замовників цих видань.
Українське літописання. До нашого часу дійшли списки літопису Великого князівства Литовського і Волинського літопису, який називають ще Коротким Київським. Нові центри — Кам’янець, Луцьк, Острог, Холм.
Здобутки в галузі архітектури. Не втрачало свого значення будівництво оборонних споруд. За цей час було збудовано немало фортець і замків (Крем’янець, Верхній замок у Луцьку, Меджибізький, Острозький замки, замок Паланок у Мукачевому, Хотинська, Білгород-Дністровська (Аккерманська), Кам’янець-Подільська фортеці, Генуезька фортеця у Судаку). Потреби оборони враховувалися також під час будівництва культових споруд, наприклад, Покровська церква-фортеця в с. Сутківцях. Яскравим прикладом споруд цього часу є церква Зішестя Святого Духа в с. Потелич (1502 р.). На заході — поширення готичного стилю (костел святого Варфоломія в Дрогобичі). Унікальною пам’яткою східної культури на європейських теренах є Вірменський собор у Львові (1363 р.). До наших часів зберігся славетний ханський палац у Бахчисараї — столиці Кримського ханства.
Живопис. До середини XVI ст. розвивалося монументальне малярство — фрески. Активно розвивався провідний жанр тогочасного малярства — іконопис, зразками якого є ікона Успіння Богородиці перемишльського маляра Олексія Горошковича (1547 р.), ікона святого Юрія Змієборця із с. Станиля поблизу Дрогобича та ікона Богородиці з пророками з церкви у Підгородцях. У XV ст. сформувався український іконостас — стіна, перегородка, що відокремлює вівтар від центральної частини приміщення.
Продовжувала розвиватися українська графіка. Вершиною книжкової мініатюри є Київський псалтир (1397 р.).
Отже, навіть у цей складний період були певні набутки в розвитку культури.
Позитивні зрушення в культурі праці та господарювання пов’язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних і культурних зв’язків з Європою.
Хронологічний довідник
1362 р. — битва на р. Сині Води.
1385 р. — укладення Кревської унії.
40-ві рр. XV ст. — створення Кримського ханства на чолі з Хаджі-Гереєм.
1478 р. — визнання Кримським ханством васальної залежності від Османської імперії.
1489 р. — перша згадка про українських козаків у писемних джерелах.
1514 р. — битва біля м. Орша.
Персоналії Вітовт (1350-27.10.1430) — литовський держ. діяч, Вел. князь Литовський (1392-
1430). Виступав проти Кревської унії. В. ліквідував в Україні найбільші удільні князівства. Разом з Ягайлом очолював військо, що здобуло перемогу в Грюнвальдській битві. Розширив кордони своєї держави. В. сприяв розвитку торгівлі та ремесел, запроваджував і в укр. містах магдебурзьке право.
Дрогобич Юрій (Котермак Юрій, син Доната; бл. 1450, Дрогобич, тепер
Львівської обл. — 4.02.1494, Краків, Польща) — видатний учений свого часу. Навчався у Краківському ун-ті, з 1488 — проф. медицини й астрономії у ньому (серед студентів був М. Коперник). Д. викладав медицину, астрономію, філософію у Болонському (Італія) ун-ті, 1481-1482 був ректором цього закладу. 1483 у Римі вийшла книга Д. «Прогностична оцінка 1483 року» — перший друкований твір українця, виданий за кордоном.
Ольгерд (Альгірдас; бл. 1296—1377) — литовський держ. діяч. Син Гедиміна. Вел. князь Литовський (1345-1377). Правив разом зі своїм молодшим братом Кейстутом. Вів б-бу з Моск. князівством, Золотою Ордою, Польщею, Тевтонським орденом. О. відвоював у татар Чернігово-Сіверську землю (бл. 1355-1356), Київщину, Поділля, Переяславщину (1362-1363, після битви на р. Сині Води). У Києві посадив князювати свого сина Володимира Ольгердовича. О. добився у б-бі з Польщею входження до своєї держави Берестейського, Володимирського і Луцького уділів (1377). За його правління укр. (руська) мова стала офіційною мовою Вел. князівства Литовського.
Острозький Костянтин (бл. 1460 — 1530, Київ) — політ., держ. і військ. діяч. Батько К.-В. Острозького. Походив з турово-пінських удільних князів. Займав різні посади, у т. ч. вел. гетьмана литовського. О. К. воював з татарами і Московським князівством, брав участь у битвах під Вишневцем, на р. Ольшаниці та ін. 8.09.1514 розгромив московське військо під Оршею (нині Білорусь). Похований у КиєвоПечерській лаврі.
Свидригайло (Лев; р. н. невідомий — 1452, Луцьк) — політ. і держ. діяч. Син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Ягайла. Після см. Витовта проголошений вел. князем литовським (1430-1432). Усунений внаслідок змови литовської та польської шляхти на чолі з Сигізмундом Кейстутовичем. С. вів тривалу б-бу за владу, в якій його підтримували укр. князі (за твердженням літописця посадили С. на «вел. княжіння Руське»). 1435 зазнав поразки у битві під Вількомиром (нині Укмерге, Литва). 1440 отримав у володіння Волинь, зберігши титул вел. князя.
Хаджі-Герей (р. н. невідомий — 1466) — кримськотатарський політ., держ. і військ. діяч. Родоначальник династії Гіреїв, засновник Кримського ханства (1449, за допомогою польського короля і вел. князя литовського Казимира IV Ягеллончика проголосив незалежність від Золотої Орди).
Терміни та поняття
Дике поле — іст. назва не розмежованих і слабо заселених причорноморських степів між середньою течією Дністра на Заході, нижньою течією Дону і Сіверським Дінцем на Сході. Під загрозою кримських татар тут сформувалося запорізьке козацтво. Назва перестала вживатися у XVIII ст.
Козак — представник сусп. стану вільних від кріпосного права людей, які обороняли Україну від іноземних загарбників і вели госп. діяльність.
Магдебурзьке право — середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду вел. землевласників і створювали органи місцевого самоуправління. Виникло у XIII ст. в Магдебурзі (Німеччина). Воно установлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, спадкування, визначало види покарань за злочини тощо. Укр. міста отримували це право від литовських князів, польських королів і укр. гетьманів.
Магістрат (від лат. «керівна посада, урядова установа») — в укр. містах, що отримали магдебурзьке право, орган міського самоврядування. М. відав адмін., госп., фінансовими, поліцейськими та судовими справами. Об’єднував лаву і раду. Очолював м. (і лаву) війт, до його складу входили помічники війта (бурмістри, очолювали раду), райці (радники) і лавники (засідателі).
Цехи (від нім. «спілка, гільдія») — корпоративні союзи особисто вільних міських ремісників однієї чи кількох близьких професій, які забезпечували своїм членам госп. й особисту незалежність, монополію заняття цим видом ремесла у місті та привілейоване становище на місцевому ринку.
Шляхта (від давньонімецького «рід, порода») — у XIV-XVIII ст. привілейований феод. стан у Польщі та Литві, а також на загарбаних ними укр. і білоруських землях; родова знать, середнє та дрібне лицарство.
ТЕМА 6. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ(ДРУГА ПОЛОВИНА XVI)
Після укладення Люблінської унії у 1569 році становище українських земель кардинально змінилося:
розпочався всебічний наступ польсько-литовської адміністрації на права українців.
Передусім унія посилила соціальну, національну, релігійну та культурну експансію на українські землі.
Однак ця ж унія об’єднала українські землі в одній державі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху та економіки, українські міста перетворилися на магнатсько-шляхетські резиденції , українські землі було залучено до міжнародної торгівлі (передусім через Балтійське море). Тому можна сказати, що унія мала досить суперечливі наслідки для українського населення.
Було запроваджене новий адміністративно-територіальний устрій, у зв’язку з яким українські землі (що опинилися у складі Польщі) були поділені на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ).
У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне з цих воєводств мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. На Київщині, Брацлавщині й Волині спочатку зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, однак згодом запроваджується загальнодержавне право на латинській і польській мові.
Приєднані українські землі до складу Речі Посполитої різнилась за своїм економічним становищем.
Найбільш економічно розвинутими вважалися Волинь, Північна Київщина; Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На Півдні заявили про себе такі міста як Канів і Черкаси. Переяславщина також почала відновлятись після монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго, оскільки набіги кримських татар починаючи з 1482 р. спустошували ці землі.
Сіверщина менше потерпала від кочівників. Тут розвивалися сільське господарство та різні промисли.
У кінці XVI ст. почалася колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Ці землі заселяли селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Відразу після хліборобів сюди приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. В результаті утворювалися, фактично незалежні від польської корони, величезні латифундії.
До середини XVII століття ці пани запровадили кріпацтво, на лівому та правому берегах Дніпра, не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова система, яка закріпила панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини українці зустріли вороже. Підтримані запорожцями, вони готувалися до боротьби з ворогом.
Також нелегке життя було в українських міщан, які жили в Польській державі. Незважаючи на те, що містам було надано магдебурзьке право, ним користувалися виключно поляки і німці, в той час як самоврядування українського міщанства було значно обмежене.
У XV-XVII ст. українських міщан витіснили до окремих кварталів, заборонили купувати та будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці користувались пасивним виборчим правом, тобто вони не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, також вони не могли здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах.
Отже, виділимо такі особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої:
українські землі повністю втратили адміністративний поділ, що брав початок із часів Київської Русі; натомість утворюються Галицьке, Белзьке, Брацлавське,
Волинське, Київське і Подільське воєводства;південні території залишаються практично незаселеними через постійні набіги
татар; почалося формування фільварків.
Насамперед це пов’язано зі зростанням попиту в Європі на зерно та загальне пожвавлення господарської діяльності. У XVI-XVII ст. Річ Посполита стає одним із найбільших експортерів зерна. Перехід до фільваркового господарства супроводжувався посиленням феодального гноблення: замість грошового або натурального оброку селяни мусили відробляти майже щоденну панщину, селянські наділи занепадали.
Зміцнюється політичний та економічний вплив польської шляхти в державі. Величезні українські землі захоплюються польськими магнатськими родами та католицькою церквою. В Україні діяли польське феодальне право і Литовські статути.
Люблінська унія та її вплив на українські землі:
1569 рік - укладення Люблінської унії між Великим князівством Литовським і Польщею, утворення Речі Посполитої.
Передумови об'єднання. Процес об'єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства розпочався в 1385 р., коли між двома державами було укладено династичну Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди обговорювались та укладались близько восьми раз, в тому числі і Городельська унія 1413 р. Причини необхідності об'єднання носили зовнішній характер та були зумовленими посиленням Московського князівства, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. Особливо виснажливим для Литовського князівства виявилась Лівонська війна 15581583 рр., наслідки якої могли призвести до повної поразки Литви та втрати нею усіх білоруських та українських земель. В свою чергу Польща та її політична еліта прагнули поислити свій вплив та розширити свої володіння.
Литовські магнати, що мали панівне становище в державі, були прихильниками незалежності й погоджувалися на об'єднання «двох рівних» за умови існування окремого сейму й забезпечення свого привілейованого становища в державі. Натомість середня і дрібна шляхта, незадоволена пануванням магнатів, сподівалася, що внаслідок об'єднання здобуде такі ж привілеї, якими користувалася у своїй державі польська шляхта.
Польські магнати і шляхта в цілому підтримували ідею об'єднання обох держав. Вони вбачали в ньому можливість отримати нові землі й залежних селян. При цьому польська сторона керувалася ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані, і, відкидаючи пропозиції литовських магнатів, виступала за включення Литви доскладу Польщі.
28 червня 1569 р. на спільному засіданні депутатів польського та литовського сеймів у м. Любліні було підписано угоду про створення Речі Посполитої.
Передумови утворення Речі Посполитої:
Поразка Литви під час Лівонської війни з Московським царством (1558 - 1583 рр.), прагнення отримати допомогу від Польщі.
Прагнення Польщі скористатися воєнними невдачами й ослабленням Литви, поширити свій вплив на українські та білоруські землі.
Умови Люблінської унії:
Спільний виборний короля, сенат, сейм і зовнішня політика;
Ліквідація митних кордонів;
Литовська, українська і польська шляхта зрівнюються у правах; Окремі право і суд, адміністрація, військо, скарб, мова.
Наслідки Люблінської унії для України: майже всі українські землі об’єдналися в одній державі;
об’єднання сприяло інтенсивному розвитку економіки та, з іншого боку,
посиленню експлуатації селянства; українські міста перетворюються на магнатсько-шляхетські резиденції, центри
розвитку ремесел і торгівлі; українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі, передусім через
Балтійське море; поширюється католицизм, почався наступ на православ’я. Оцінки значення Люблінської унії:
Люблінська унія мала велике політичне значення:
1) альтернативою входження до Речі Посполитої було приєднання до Московської держави;
2) Річ Посполита мала обмежену королівську владу, гарантовані політичні права та свободи, тому українці могли долучатися до управління державою;
3) ставлення до релігійного питання було досить терпимим;
4) українці змогли долучитися до західноєвропейської ренесансної культури.
6 воєводств на українських землях:
Руське (з центром у Львові);
Белзьке (Белз);
Подільське (Кам'янець);
Волинське (Луцьк); Брацлавське (Брацлав);Київське (Київ).
Воєводства очолювались призначеними урядом воєводами;
Поділялись на повіти або землі, які очолювалися старостами й каштелянами (коменданти фортець).
Зміни в законах закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 р. Також він остаточно закріпачив селян:
Селяни, які прожили понад 10 років на землі феодала, ставали кріпаками.
Феодали одержували право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років.
На українських землях, які внаслідок Люблінської унії відійшли до Польщі, було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій. Вони поділялися на воєводства, очолювані призначеними урядом воєводами. Воєводства поділялися на повіти, де адміністративна й судова влада зосереджувалася у призначуваних королем старост. У воєводствах і повітах для вирішення місцевих питань, обрання депутатів на загальнодержавний Вальний (загальний) сейм періодично скликалися шляхетські сеймики.
На українських землях, що відійшли до Польщі, було створено систему шляхетських станових судів. У гродських судах цивільні й кримінальні справи розглядали старости. У підкоморських судах суддя-підкоморій розв'язував суперечки, пов'язані з розмежуванням шляхетських володінь. Земські суди складалися із судді, підсудка й писаря та обиралися на сеймиках шляхтою. Вони діяли тимчасово, під час роботи сеймиків і розглядали справи місцевої шляхти.
Для України Люблінська унія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Так, більшість українських земель були об'єднані в межах однієї держави, що сприяло національно-культурному розвитку українського народу. На приєднаних до Польського королівства українських землях було збережено судочинство за нормами Литовських статутів, існуючий адміністративний устрій та ведення діловодства руською мовою.
Представники українських князів і шляхти отримали виключне право обіймати посади в місцевій адміністрації незалежно від віросповідання. Завдяки Люблінській унії українські землі долучилися до нових форм суспільного життя: шляхетської демократії, місцевого самоврядування, станового судочинства тощо. Через Польщу на українські землі поширився західноєвропейський культурний вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів.
Утворення Запорозької Січі
У 1556-1557 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Іванович Вишневенький (Байда) об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на о.Мала Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ.
Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування. Назва «Запорозька Січ» поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво. Дмитро Вишневецький (1517-1564)
(Українсько-литовський магнат на Волині,козацький ватажок, гетьман. Урядник Королівства Польського. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі)
Запорозька Січ стала зародком нової української (козацької) державності, її, як державне утворення, характеризують такі ознаки: Ознаки державності
1. Військовий устрій
Січові козаки складали військо-кіш, кіш поділявся на військові одиниці - курені (38 куренів).
2. Територіальний устрій
Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки (5-10 паланок) на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках.
3. Форма правління
Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь у якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отамана (гетьмана), писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь аналогічно обирав курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня.
4. Правова система
Діяло звичаєве козацьке право, яке склалося в XV -сер. XVI ст.
Козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.
Як бачимо, Запорозька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється тим, що:
- по-перше, Запорозьку Січ створив сам народ, утіливши в ній свій волелюбний характер й ідеали суспільного життя;
- по-друге, щоб вижити в умовах постійної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреччини, Речі Посполитої), козацтву потрібна була внутрішня злагода і стабільність, які забезпечувалися демократичними порядками.
З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.
До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво – сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля.
Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів.
Ставлення уряду Речі Посполитої до козаків
Слідом за козаками в південні степи проникають офіційна влада, литовські, польські, українські магнати та шляхта.
Уряд Речі Посполитої прагнув узяти козаків під свій контроль, щоб використати їх у своїх державних інтересах: для захисту своїх володінь від татар і турків, у протистоянні з Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані в реєстр-список, звідки й отримали назву реєстрових козаків. На кін. XVI ст. реєстр був збільшений до 3 тис. (у подальшому його чисельність змінювалася).
Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, плату грошима, звільнялися від податків і повинностей, мали власне самоврядування. Реєстровці повинні були також контролювати нереєстрових козаків, придушувати анти польські, антифеодальні рухи. Але реєстрові козаки часто брали участь у козацькоселянських анти-польських повстаннях, здійснювали самостійні зовнішньополітичні акції, відстоювали право на власне самоврядування.
Основними напрямами зовнішньої політики Запорозької Січі була боротьба проти татарсько-турецької агресії. Цю функцію козацтво взяло на себе з самого початку свого існування.
Героїчні, найбільш резонансні походи проти татар і турків пов'язані з іменами гетьманів Богдана Ружинського (1575 р.), Самійла Кішки (поч. XVII ст.), Михайла Наймановича (1608 р.), Петра Конашевича-Сагайдачного (1616 р.).
Козаки втручалися у конфлікти, що виникали у стосунках між Кримом і
Туреччиною, прагнули використати їх для зміцнення власних позицій;
Відносини з Московською державою характеризуються як складні і неоднозначні.
Успіхи Запорозької Січі на міжнародній арені сприяли її зміцненню, стимулювали її внутрішньополітичну діяльність, спрямовану на захист українських інтересів.
Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.
Козацькі повстання 90-х років 16 ст.
У другій половині XVI ст. у житті українського суспільства відбувалися суттєві зміни. Дедалі більше селян втрачали особисту свободу і потерпали від збільшення панщини. У важкому становищі опинилися бояри, за якими польська влада відмовлялася визнавати право на приналежність до шляхетства й намагалася перетворити їх на залежних селян.
Невдоволені своїм становищем селяни і бояри поповнювали ряди козаків і разом з ними продовжували боротьбу за свої права.
Одночасно з цим польська влада намагалася силою приборкати козацтво. За законом 1590 р., права й привілеї реєстрового козацтва обмежувалися: відтепер воно опинялася під наглядом місцевої влади, а також шляхтичів, які призначалися на старшинські посади польським урядом.
Підпорядковані польським шляхтичам реєстровці мали негайно усунути всіх нереєстрових козаків із Січі. Заходи державної влади Речі Посполитої спричинили загострення соціальних суперечностей в Україні і, зокрема, зростання незадоволення українського козацтва ігноруванням його станових інтересів.
Успіхи повстанців налякали польську владу, й за наказом польського короля було зібрано посполите рушення (шляхетське ополчення), очолюване князем К. Острозьким.
Причини повстань:
Постійні обмеження реєстру;
Узаконення кріпосного права;
Утиски нереєстровців;
Порушення майнових прав реєстровців; Несвоєчасність надання платні.
Повстання Криштофа Косинського
К.Косинський
(Український військовий діяч Речі Посполитої.Козацький отаман. Полковник Війська Запорозького реєстрового (1590)
Перший великий збройний виступ козацтва за свої станові права розгорнувся на Київщині в 1591–1593 pp. під проводом Криштофа Косинського. Згодом повстання охопило Брацлавщину, Поділля та Волинь.
Маєток Косинського відібрали українські магнати Олександр
Вишневецький та білоцерківський староста Януш Острозький, і він вирішив провчити зухвальців. Під його керівництвом перебував загін козаків, зібраних для захисту Поділля від татар. Козаки, украй роздратовані тим, що польський уряд не видав їм обіцяної платні, охоче підтримали заклик Косинського до повстання й обрали його гетьманом.
Під містечком П'яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом. Повстанці зазнали поразки. Косинський повернувся на Запоріжжя.
Причина: суперечка К. Косинського за землю з князем Острозьким.
Початок: осінь 1591 р.
Територія: Київщина, Поділля і Волинь
Битви: битва під П'яткою 23-31 січня 1593 р. (поразка повстанців)
Наслідки: на захоплених землях установлювався козацький лад, скасовувалися повинності.
Повстання Северина Наливайко
С.Наливайко
(Український військовий діяч, козацький ватажок. Один з керівників повстання 1594—1596 років у Речі Посполитій)
Масової збройної боротьби козаків за свої станові права, набуло повстання 1594–1596 pp. Вагому роль у керівництві повстанцями відіграв козацький ватажок Северин (Семерій) Наливайко.
Певний час він служив сотником у війську князя Констянтина (Василя) Острозького. Навесні 1594 р. він залишив службу і зібрав кількатисячний козацький загін для оборони краю від татарських нападів. Того ж року він успішно відбив татарський напад і погнався за ворогом у Молдавію. Успішні дії козаків-наливайківців викликали антитурецькі повстання у Молдавії та Валахії.
Причина: заборона урядом Речі Посполитої здійснювати походи на Молдавію.
Початок: весна 1595 р.
Територія: Волинь, Брацлавщина, Київщина і Поділля.
Битви: біля урочища Гострий Камінь (переможця не визначено), Солоницька битва травень 1596 р. (поразка повстанців)
Кінець: капітуляція повстанців 18 травня 1596 р.
Значення повстань: розпочали період півстолітнього козацько-польського протистояння, що закінчився Національно-визвольною війною українського народу проти польського панування.
Роль братств та братських шкіл в розвитку української культури
Сучасна українська культура є наслідком впливу на неї самих різноманітних культур та релігій. Однією з найбільш впливових організацій у ХVI – XVIII століттях стали братства.
Братства були національно-релігійними громадськими організаціями міщан різних національностей та релігій: українські (руські) та білоруські (литовські) проповідували православ’я, а польські – греко-католицтво. Діяли вони впродовж трьох століть – з ХVI по XVIII.
Роль братств у суспільно-політичному та культурному житті:
- боротьба проти політики утисків національного та релігійного характеру в
Україні, Білорусі та Польщі; - просвітницька діяльність.
Найбільшим прибутком Львівського братства стала друкарня. А загалом братства існували за рахунок членських внесків, відсотків від наданих позик та прибутків від нерухомості.
Братства виникли в Києві, Дрогобичі, Галичі, Рогатині, Перемишлі та інших містах України. До складу Київського братства входило військо запорізьке на чолі з
Петром Сагайдачним. Згодом братства діяли майже в усіх містах та селах Галичини, Волині та Наддніпрянщини.
Петро Конашевич-Сагайдачний (1575-1622)
(Український полководець та політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі)
Створювалися братства навколо церков, про які дбали його члени. Вони матеріально підтримували своїх членів, захищали інтереси ремісників та торговців, виступали проти національного гноблення.
Діяльність братств можна назвати громадськополітичним рухом, тому що братчики вели активну боротьбу проти польського гніту, релігійних та національних утисків.
Культурна діяльність братств мала прояв у створенні братських шкіл і друкарень.
Братськими школами називають навчальні заклади на території України ХVIXVIII століть, що були основані представниками братств. Вони існували на противагу латинським єзуїтським та протестантським школам, адже однією з метою братських шкіл було зміцнення православ’я.
1586 р. – Успенське братство заснувало першу братську школу. Після чого школи почали з’являтися в інших містах України та Білорусі – Стриї, Миколаєві, Бресті, Любліні, Києві, Галичі, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Луцьку та інших. На базі братської школи в 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію, яка згодом перетворилася на академію.
Отже, братські школи зробили великий внесок в культуру українського народу через ідеї національної та релігійної свідомості, вивчення іноземних мов та друг підручників. Випускниками братських шкіл стали відомі діячі освіти, політики, культури та мистецтва.
Берестейська унія
1596 р. - укладення Берестейської церковної унії, утворення греко-католицької церкви.
Ініціаторами укладення унії вважаються єпископи: Г. Балабан, К. Терлецький, І. Потій, Д. Зборуйський та Л. Пельчинський. У 1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Проте її офіційне проголошення відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі у Бересті. З 8-ми єпархій Київської митрополії унію прийняли 6: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська, Полоцька (Перемиська та Львівська прийняли її відповідно 1692 р. та 1700 р.).
Причини укладення унії: -прагнення католицької церкви розширити свій вплив і підпорядкувати православних папі римському;
-Річ Посполита вважала єдину віру чинником, що укріплює державу, і розцінювала унію як перехідний етап до чистого католицизму;
-православні духовенство і знать намагалися позбавитися нерівноправності з католиками, посилити свої позиції, досягти зближення із західноєвропейською культурою.
В результаті Берестейської унії (1596 р.):
-було утворено Українську греко-католицьку церкву завдяки об’єднанню православної і католицької церкви;
-українська церква зберігала східний обряд, церковно-слов’янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, вживання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись;
-визнавалася зверхність римського папи як першоієрарха всієї християнської церкви та було прийнято учення католицької церкви;
-православне духівництво, шляхта та міщани зрівнювались у правах з католиками, українським єпископам були обіцяні місця в сенаті. Уніатським митрополитом собор затвердив Михайла Рогозу.
Однак не все духовенство та українське суспільство погодилося на унію. Простий люд, інколи й шляхта виступали на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова і Києва. Проти унії також рішуче виступало Запорізьке козацтво.
Берестейська церковна унія 1596 р. призвела до боротьби православних із грекокатоликами, що в свою чергу призвело до загострення релігійних суперечностей в українському суспільстві.
Культура України у XVI — першій половині XVII ст.
Розвиток української науки й культури XVI-XVII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України була розділена між Річчю Посполитою, Угорщиною і Туреччиною. В умовах національного, соціального та релігійного протистояння культура українців зазнавала постійних утисків.
Відсутність єдиного політичного й духовного центру, тяжкий національний гніт, спустошливі набіги турків і татар гальмували культурний розвиток українського народу. Однак навіть ці негативні чинники не змогли припинити духовного життя українців. Боротьба проти унії та героїка козацьких походів сприяли розвитку й відродженню не тільки національної свідомості,а й української культури.
Іншими чинниками її піднесення були: культурна спадщина Київської Русі, ідеї європейського Ренесансу XVI-XVII ст., ідеї Гуманізму й Реформації.
Українська культура взаємодіяла із західноєвропейськими. найобдарованіші молоді люди з України, переважно діти козацької старшини, їздили до закордонних університетів і там здобували освіту. Якщо в XVI ст. на навчання за кордон їздили лише окремі вихідці з України, то в XVII ст. це стало звичайним явищем. Початок книгодрукування
Велике значення для культурного життя України мав винахід друкарського верстата. Попередником книгодрукування в Європі був однобічний друк з дощок, на яких вирізали окремі сторінки тексту й зображення. Перші спроби книгодрукування зробив голландець Л. Костер у першій половині XV ст.
З часом був винайдений прилад для відливання металевих літер, з яких складався текст для друку. Таким новим способом була надрукована перша книга — Біблія. Винахідник такого способу книгодрукування німець Иоганн Гутенберг дуже багато зробив для розвитку й поширення освіти.
Велику роль у розвитку друкарської справи в Україні відігравали братства. Майже всі братські школи відкрили при собі друкарні.
Найбільшими центрами книгодрукування стали Львівська братська школа, Острозька академія та Києво-Могилянська колегія. Мали свої друкарні церкви й монастирі. При Києво-Печерській лаврі був створений великий друкарський дім, який обслуговував увесь Київський край.
Одним з перших українських друкарів уважають Івана Федорова (Федоровича), який на доручення московського царя Івана Грозного разом із Петром Мстиславцем створив у Москві друкарню й почав видавати книжки. 1 березня 1564 року видано «Апостол», 1565 року — «Часословець». Московські ченці, що мали добрий заробіток з переписування книг, звинуватили друкарів у зв'язках з нечистою силою.
Підбурений ченцями натовп спалив друкарню, а самі друкарі, рятуючи життя, втекли до Білорусі. Тут І. Федоров за допомогою литовського магната Г. Хоткевича заснував нову друкарню, отримавши для цього окреме село. Перебуваючи в Заблудові, 1569 року випустив «Євангеліє учительне», а наступного року — «Псалтир».
Згодом друкар перебрався до Львова, де 1574 р. видав «Азбуку» і «Апостол». Невдовзі переїхав до Острога. Тут 1580 року надрукував Новий Заповіт і Псалтир, а 1581 року — знамениту Острозьку Біблію.
І. Федоров був не лише друкарем, а й справжнім просвітником і великим подвижником української культури.
Одним з послідовників І. Федорова (Федоровича) став видатний діяч української культури та освіти Памво Беринда. Найважливіша його праця — перший друкований український словник «Лексиконъ славеноросскій и именъ толъкованіе», який вийшов 1627 р.. Цей словник містить 6 982 поняття, слова церковнослов'янської мови та імена з перекладом та тлумаченням тогочасною українською літературною мовою.
Острозька академія
У 1576-1580 pp. в Острозі на кошти князя Костянтина
Острозького була заснована перша вища школа в Україні — Острозька академія. Першим ректором школи став письменник
Герасим Смотрицький, а викладачами — видатні українські та зарубіжні педагоги, яких запросив князь: Дем'ян Наливайко
(брат керівника козацького
повстання), Кирило Лукаріс та ін. В академії вивчали церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, богослов'я та філософію, а також граматику, математику, астрономію, риторику, логіку.
Вихованцями Острозької академії були гетьман Петро Сагайдачний, письменник Мелетій Смотрицький та ін.
Герасим Смотрицький
(Разом з Іваном Федоровичем Герасим Смотрицький — один із видавців «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту князю Василю-Костянтину Острозькому)
Мелетій Смотрицький
(Письменник, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, український мовознавець, праці якого вплинули на розвиток східнослов'янських мов. Автор «Граматики слов'янської» (1619), що систематизувала церковнослов'янську мову)
На кошти князя К. Острозького була видана Острозька Біблія (1581). Це величезна праця, що мала 1 256 сторінок. Під час підготовки до видання Біблії зібрано всі церковнослов'янські, грецькі, латинські та давньоєврейські
тексти. Це була перша повна друкована Біблія не тільки на східнослов'янських землях, але навіть серед усього слов'янського світу. Острозька Біблія багато разів передруковувалася й скрізь мала велику пошану. Після смерті князя Костянтина Острозького в 1609 р. академія почала занепадати а в 1640 р. припинила своє існування.
Василь Констянтин Острозький (1526-1608)
(Український князь, магнат, воєнний, політичний і культурний діяч, меценат Великого Князівства Литовського. Один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Великого
Князівства Литовського у Речі Посполитій)
ТЕМА 7. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У XVII СТ.
Соціально-економічне життя.Духовність
У першій половині ХVІІ ст. на українських землях відбувалося швидке зростання землеволодіння магнатів, які захоплювали землі, міста й містечка дрібної шляхти або скуповули землі, що втратили законних нащадків.
Основою економіки залишалося сільське господарство, яке ґрунтувалося на фільварково-панщинній системі господарювання.
Фільварок — у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у XIV-XIX століттях панський сільськогосподарський хутір, багатогалузеве господарство, орієнтоване на виробництво збіжжя на продаж. За панщини у фільварках використовувалася праця кріпаків, пізніше — наймана
Фільварки ґрунтувалися на примусовій праці селян, але виготовляли продукцію для продажу на ринку. Окрім землеробства й тваринництва у фільварках розвивалися промисли (млинарство, молочарство, бджільництво, винокуріння), таким чином, сировина не тільки вироблялася, а й перероблялася та продавалася.
Із розвитком фільварків на українських землях поширилося кріпацтво — система залежності селян від землевласника, яка включала в себе прикріплення селян до землі, право землевласника на працю й майно селян, позбавлення селян права розпоряджатися нерухомим майном, виступати в суді.
Поступово обмежувалося право переходу селян до іншого землевласника, зростали панщина, натуральний чи грошовий податки.
Зростала кількість міст і містечок, багато з них — Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець та ін. — мали магдебургське право, що сприяло пожвавленню ремісництва й торгівлі. У містах налічувалося близько 300 ремісничих спеціальностей, але замість цехового ремесла зароджувалося мануфактурне виробництво в залізорудній, паперовій, лісопильній, соляній галузях. На ярмарки у Києві та Львові приїздили купці з українських земель та іноземних держав (Польщі, Литви, Московії, Угорщини, Туреччини).
Міщани сплачували грошовий податок — чинш на користь міста й брали участь в обороні замків. Проте власники міст та королівські старости постійно порушивали міські права й вимагали від міщан виконання різних повинностей і робіт.
У 1615 р. у Києві відкрилася братська школа, при якій заснували друкарню й паперову фабрику. В ній викладали такі видатні культурні діячі, як М. Смотрицький, К. Сакович, Є. Плетенецький та ін. Впливовість та незалежність школі гарантував вступ у Київське братство гетьмана П. Сагайдачного з «усім Військом Запорозьким». У 1631 р. стараннями Петра Могили при Києво-Печерській лаврі теж було засновано школу. Між двома школами спалахнув конфлікт, який вдалося швидко подолати, об`єднавши їх. Так у 1632 р. виникла Києво-Могилянська колегія, яка згодом отримала статус академії - вищого навчального закладу. Важливу роль відіграв Петро Могила у у зміцненні православної церкви, оскільки в 1632 р. він посів митрополичу кафедру.
Його заходи були спрямовані на оновлення церквоного життя, шляхом запровадження постійного нагляду за дисципліною духівництва. У богослужіннях запроваджувалась українська мова, також було обмежено права магнатів втручатись у церквоні справ.
Петро Могила
(Український політичний, церковний і освітній діяч.
Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1633— 1647), екзарх Константинопольського патріарха. Архімандрит Києво-Печерського монастиря)
Заходи Петра Могили щодо оновлення церковного життя:
Запроваджено постійний нагляд за дисципліною духівництва, порядком богослужінь тощо.
Обов’язковим стало проголошення священиками виховних проповідей для парафіян по неділях і у свята.
Обмежено права магнатів втручатися в церковні справи на території своїх маєтків.
Збільшення кількості й оновлення змісту церковних книжок.
Поверталося майно й землі Українській православній церкві.
Відновлення духовних святинь православ’я.
Підвищення культурно-освітнього рівня православних священиків.
Невдоволення селян і міщан своїм становищем виявлялося в покозаченні. Мешканці сіл, міст і містечок відмовлялися визнавати владу старост, обирали своїх отаманів і запроваджували суд за зразком запорозького. Вищою формою протесту селян і козацтва проти соціального, релігійного й національного гніту були національно-визвольні повстання.
До відновлення вищої православної ієрархії 1620 р. чимало зусиль доклав Йов Борецький. Великі надії у справі відродження православної церкви митрополит Борецький покладав на освіту і книгодрукування.
Як засновник і покровитель Київської братської школи, він підтримував її власним коштом.
Йов Борецький
(Український церковний, політичний і освітній діяч, митрополит Київський, Галицький)
Ієрархи греко-католицької церкви вдавалися до енергійних заходів, аби подолати кризу своєї церкви.
Іпатій Потій, якого називали «батьком унії», по смерті Михайла Рогози, став митрополитом.
Був талановитим проповідником, письменником-
полемістом, адміністратором, одначе в боротьбі за унію діяв
здебільшого силою.
Іпатій Потій
( Державний діяч Речі Посполитої, клірик Православної (до 1596) та Унійної церков (з 1596). Митрополит Київський, Галицький) Морські походи козаків
Наприкінці XVI ст. запорожці прославились походами на Крим і Туреччину. Козацькі походи дивували тогочасних свідків, які розносили славу про козаків далеко за межі України. Козаки здійснили низку сміливих морських походів проти турків і татар, перетинаючи море на своїх чайках.
Чайка — безпалубний плоскодонний човен запорізьких козаків XVI—XVII ст. Човен у вигляді величезної видовбаної колоди (з верби або липи), по бортах обшитої дошками. Довжина — 15.5 — 21,5 м, ширина й висота бортів — до 4 м. Ці човни були надзвичайно швидкі і козаки вміли ними вправно користуватись.
Козаки дуже ретельно готувалися до морських походів : крім запасів зброї та військових припасів, запорожці запасалися одягом і харчами, сухарями копченим м’ясом, крупами. Категорично заборонялося брати спиртні напої, а за порушення цього закону винний карався на смерть — п’яницю викидали за борт.
Однак запорожці не боялися галер, невелика чайка ховалася за морським хвилями й тривалий час була не помітною для ворогів.Взагалі у козаків було дуже багато хитрощів які вони використовували за для перемоги. Так, наприклад, щоб підійти до ворога непоміченими, вони могли покілька годин перебувати під водою й дихати через очеритину, а потім нападати.
Звичайно, усі походи козаків на татар відбувалися під керівництвом безстрашних гетьманів. У народній пам’яті назавжди залишаться героїчні постаті захисників рідної землі, мудрих і хоробрих гетьманів Самійла Кішки, та Петра Сагайдачного – ватажків, яких дуже поважали козаки.
Найбільшого розмаху козацькі морські походи набули в перші два десятиліття XVII ст.
Першим трофеєм була фортеця Варна, яка до цього вважалася неприступною – 1606 р.
У 1608 р. запорожці захопили Перекоп,а в наступному році вчинили напад на придунайські фортеці.
1614 р. козаки перепливли Чорне Море, висадились на турецькому березі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд, а в 1615 р. з’явилися під мурами Стамбула і спалили його портові споруди.
Одним з найвідоміших був похід 1616р., у якому козаки здобули Кафу. В липні 1616 року Сагайдачний разом із шістьма тисячами козаків на 120-150 чайках вирушив у морський похід. Козаки розгромили турецьку флотилію та захопили близько половини її суден. Аби ввести турків в оману, щодо своїх подальших дій, Сагайдачний наказав частині війська демонстративно повернутись на Січ із захопленою здобиччю. З рештою війська Сагайдачний близько тижня переховувся поблизу Очакова. Приспавши пильність турків, козаки продовжили свій похід.
22 липня 1616 р. -Сагайдачний разом із 4 тисячами козаків прибув до міста. Вночі козаки висадились на берег і підійшли до воріт Кафи. Частина запорожців, що володіли турецькою, відволікли вартових, вказавши, що вони турецький підрозділ, який прямує на війну з Персією.
Після падіння Кафи в Криму запанувала страшенна паніка, боялися руху козаків вглиб півострова. Хан зобов'язав свого заступника калгу Девлет-Гірея на чолі 2-х тис. татар перего родити шлях П. Сагайдачному.До Гезльова було послане військо, а всіх жінок і дітей кримської знаті переправлено до фортеці Мангуп. Однак козаки, нагнавши страху, вже не з'являлися.
Такою насиченою з весни до осені була козацька епопея 1616 р. на Чорному й Азовському морях. Козаки намагалися діяти одночасно на різних напрямках, через що турки не могли вчинити нічого путнього.
Козацькі повстання 1620-1630-х років
Погодження козацької старшини на вимоги уряду Речі Посполитої (Вільшанецька угода) не могло подобатись загалу козацтва, і серед нього виникло невдоволення. Але у зв’язку з підготовкою османською Туреччиною і Кримським ханством нападу на українські землі і Польщу, козаки змушені, за пропозицією уряду Речі Посполитої, укласти з ним тимчасову угоду для організації відсічі турецько-татарської агресії. Однак, це було тимчасове перемир’я, і після зникнення загрози у 1625 р. конфлікт козаків із Річчю Посполитою розгорівся з новою силою.
Привoдoм дo протистояння стaлo втручaння зaпoрoжцiв у спрaви Криму, дe тoчилaся мiжусoбнa бoрoтьбa мiж брaтaми Мexмeдoм i Шaґiн-Ґiрeями. У 1624 р. Стaмбул пoзбaвив їх oбox влaди, i тoдi брати-хани звeрнулися по дoпoмoгу нa Сiч. Нaвeснi 1624 р. зaгiн кoзaкiв здiйснив в iнтeрeсax брaтiв пoxiд нa Кaфу.
В липнi й сeрпнi, коли турeцький флoт підійшов до Криму, щoб приборкати вaсaлiв, зaпoрoзькa флoтилiя тричi висaджувaлaся в oкoлицяx Стамбула, пaлячи їх і грaбуючи.
У грудні 1624 р. Шaґiн-Ґiрeй уклaв з кoзaкaми, нeмoв з oкрeмoю дeржaвoю, фoрмaльний сoюз. Останньою крaплeю стaлa рeaкцiя зaпoрoжцiв нa вимoгу кoрoля утримaтися вiд мoрськиx пoxoдiв (тільки весною–влітку 1625 р. булo здiйснeнo три чeргoвиx вилaзки на побережжя Босфору). У вiдпoвiдь кoрoлiвськoму пoслaнцю сiчoвики зуxвaлo заявили, що вони знають прo угoду кoрoля з султaнoм, aлe кoзaки з султaнoм угoди нe уклaдaли.
Занепокоєний цим уряд послав у вересні 1625 р. на Київщину 8-тисячну каральну експедицію (іноді наводиться цифра у 30 тис.) на чолі з польним гетьманом С. Конецпольським. 1 (11) жовтня 1625 р. відбувся бій між шляхетським військом і невеликим козацьким загоном під Мошнами на Черкащині. Козаки змушені відступити спочатку до Черкас, а згодом – до гирла р. Цибульник під містечком Криловом. Сюди ж прибули з артилерією запорожці на чолі з гетьманом Марком Жмайлом, який і став на чолі повстанців.
Очолюване М. Жмайлом 20-тисячне повстанське військо 15 (25) жовтня в бою під
с. Таборищем (Кіровоградська обл.) завдало значних втрат супротивникові, але, під натиском переважаючих сил, відступило до Курукового озера (в урoчищi Мeдвeжi Лoзи нaвпрoти сучaснoгo м. Кременчука). Невдалі спроби здобути козацький табір біля Курукового озера змусили С. Конецпольського піти на переговори і він 22 жовтня запропонував умови перемир’я. Враховуючи складні обставини (оточення, відсутність боєприпасів), поміркована частина козацької старшини 5 листопада 1625 р. позбавила гетьманства М. Жмайла, що виступав за продовження воєнних дій (після повстання його доля невідома).
На гетьмана обрано Михайла Дорошенка (?–1628), який 25 жовтня (5 листопада) 1625 р. уклав з військовим командуванням Речі Посполитої компромісну Куруківську угоду. Офіційно угода іменувалася «Ординація запорозьких козаків». За угодою уряд Речі Посполитої зрікався вимагати видачі ватажків, проголошувалась амністія повстанцям. У козацький реєстр записувалося 6 тис. козаків. Реєстр мав бути складений протягом трьох місяців під наглядом осіб, спеціально призначених комісарами.
Михайло Дорошенко
(Козацький полковник, реєстровий козацький гетьман)
Після смерті М. Дорошенка одночасно обрано два гетьмани –
Грицька Чорного і Тараса Федоровича (Трясила).
Гетьман реєстровців Чорний, який, за деякими даними, був уніатом, намагався відстоювати інтереси реєстрових козаків, проводячи лояльну політику щодо держави. Він виступав за досягнення порозуміння з урядом Речі Посполитої. Боротьбу з Г. Чорним очолив Т. Федорович, який весною 1630 р. почав повстання нереєстрових козаків («випищиків») проти реєстровців.
Повстання розпочалось ранньою весною 1630 р. На початку березня близько 10 тисяч нереєстрових козаків виступили з Запорозької Січі на Правобережжя і підійшли до Черкас. У середині березня запорожці Т. Федоровича здобули Черкаси. В місті повстанці захопили у полон гетьмана реєстрових козаків Грицька Чорного і за вироком козацького суду його страчено в Боровиці (тепер село Чигиринського р-ну Черкаської обл.). Для розгортання повстанського руху і приєднання до нереєстрових козаків інших верств суспільства Т. Федорович вперше звернувся до українського народу з універсалами, що закликали вступати до повстанського війська, «здобувати козацькі вольності» та «захищати православну віру».
Тарас Федорович
(Козацький отаман кримськотатарського походження. Один із командирів козацьких найманців у Тридцятирічній війні. Реформував козацьке військо, посиливши роль кавалерії. Кошовий отаман Війська Запорозького нереєстрового)
4 квітня 1630 р.- козацьке військо підійшло до Корсуня, в якому одночасно розпочалося повстання міщан проти польської залоги. Під час бою з повстанцями 3-тисячний загін реєстровців, що перебував у
Корсуні, перейшов на бік повсталих, за рахунок чого повстанці
завдали поразки урядовим військам під Корсунем. Зазнавши цілковитої поразки, залишки польських частин втекли до Бара, де розташовувалась ставка великого коронного гетьмана С. Конецпольського.
29 травня (8 червня) 1630 р. -між С. Конецпольським і козацькою старшиною укладено Переяславську угоду, яка носила компромісний характер. Козаки визнали себе винними в повстанні, каялись і просили помилування у всьому, що відбулося. Трясило, якого вважали за головного призвідника повстання, залишив своє гетьманство, але не був виданий: його взяло на поруки козацьке військо до вирішення його долі королем. Здебільша, договір зберігав основні умови Куруківської угоди
1625 р., але козацький реєстр збільшувався з 6 до 8 тис. осіб.
Ординація Війська Запорізького реєстрового 1638 р. та її наслідки для козацтва
«Ординація Війська Запорізького, що перебуває на службі у Речі Посполитої» - постанова сейму Речі Посполитої ухвалена в січні 1638 р., згідно з якою скасовувалося козацьке самоврядування та судочинство. Реєстр скорочувався до 6 тис. козаків.
Останні могли мешкати лише в Черкаському, Корсунському, та Чигиринському староствах. Усю старшину призначала польська влада причому на посаді полковників і осавулів – тільки польських шляхтичів. Замість вибраного гетьмана козацького військо мав очолити польський комісар який безпосередньо підлягав коронному гетьманові. Передбачалося розмістити на Запорожі два полки реєстрових козаків. Однак запровадження Ординації 1638 р. в життя тоді не відбулося у зв’язку з новим козацьким повстанням на чолі з Я.Острянином. Основні положення Ориднації Війська Запорізького реєстрового:
1. На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовидних судових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними за вірні послуги від наших предків і тепер в наслідок заколотів, утрачених, і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в холопів.
2. Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6 тисяч і які смирилися перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію, згідно з постановою цього сейму.
3. На місце старшого, який більше не буде [вибиратись] з серед козаків, ми будемо ставити старшого комісара, від сейму до сейму, за рекомендацією гетьманів, - людину, яка була б народжена в шляхетському стані, в лицарській справі досвідчена, підтримувала б у війську лад, запобігала б усяким бунтам, була б справедлива до вбогих людей і з розпорядження гетьмана приходила б у той час і на призначене місце, де потребуватиме Річ Посполита. Він мусить бути приведенний до присяги за такою формою...
4. Цьому комісарові мусять коритися осавули, полковники, сотники, як і все військо. Всі вони, також полковники з комісаром, мусять залежати від гетьмана. Більше того: і осавулами мусять бути шляхтичі, досвідчені в лицарському ремеслі, вибробуваної доблесті і віри. Сотники і отамани можуть обиратися з самих козаків, добре заслужених перед нами і Річчю Посполитою, і людей лицарських. Резиденція комісара мусить бути в Трахтемирові, як у центральному пункті. Полковники мусять перебувати кожний при своєму полку, при чому не відлучатися з своїх місць, хіба на законній підставі і то з відома коронного гетьмана.
5. Полки з своїми полковниками повинні ходити по черзі на Запоріжжя для охорони тих місць і щоб перешкодити татарським переходам через Дніпро. Треба невпинно стежити, щоб козацька вольниця не ховалась по островах і звідти не чинила б походів на море. Разом з тим жоден козак не повинен наважуватись ходити на Запоріжжя без паспорта комісара; спійманий комендантом козацьким, він підлягає смертній карі.
6. Попереджаємо також про те, щоб перебуваючі на службі у Речі Посполитої козаки не терпіли від старост і українських підстарост без-судних вироків. Так само козаки не повинні чинити ніяких труднощів у здобуванні доходів у наших маєтках, - за цим полковники і комісар повинні пильно стежити і, якби виявились недбалими в виконанні своїх обов'язків, то підлягають відповідальності перед коронним гетьманом. В разі виникнення справи між міщанином з наших маєтків і реєстровим козаком в судах у такій справі повинно засідати підстарости з полковником.
7. Призначаємо також іменем нашим і Речі Посполитої комісарів для визначення осілості козаків, якою повинні користуватися козаки на вічні часи з тим, щоб не було щорічних приписок на шкоду Речі Посполитій і зменшення доходів з наших маєтків.
ТЕМА 8. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII СТ.
Національно-визвольна війна українського народу. Причини:
• посилення соціального гноблення (зростання шляхетського землеволодіння, панщини);
• посилення національно-релігійного гніту;
• невідповідність між набуттям козацтва фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та різким погіршенням його становища згідно з
«Ординацією» 1638 р.;
• слабкість найвищої державної влади Речі Посполитої.
Це викликало протести не тільки козаків, селян, міщан, але й представників привілейованих станів — православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки. Заходи польської влади мали на меті цілковите загарбання і підкорення України, тобто були колоніальними. Це неминуче мало викликати загальнонародний виступ (національно-визвольну війну).
Її очолив Богдан Хмельницький, обраний на початку 1648 р. гетьманом. Він одразу уклав угоду з кримським ханом Іслам Гереєм III про військову допомогу. Хід воєнних дій:
• перша битва — 5-6 травня 1648 р. під Жовтими Водами, гетьман завдав ворогові нищівної поразки;
• 15-16 травня 1648 р. — ще більша перемога під Корсунем, визволення на осінь
Лівобережної й майже всієї Правобережної України;
• 11-13 вересня 1648 р. відбулася ще одна битва Національно-визвольної війни, цього разу гетьман розгромив польське військо поблизу містечка Пилявці. Біля Замостя. Б. Хмельницький уклав перемир’я з королем Яном II Казимиром і урочисто в’їхав до Києва.
На початку 1649 р. Б. Хмельницький сформулював остаточну мету війни, яка полягала у створенні держави українського народу в його етнічних межах, наголошувалося, що Українська козацька держава є наступницею Київської Русі, основу її устрою складають козацькі порядки. Польську сторону в переговорах представляв визначний політичний діяч Адам Кисіль, що був прихильником примирення Польщі й України.
Головні воєнні події 1649 р. відбулися під Збаражем і Зборовом. Знову проявився талант полководця Б. Хмельницького, перемога була за козаками. Але кримський хан зрадив. 8.08.1649 р. було укладено Зборівський договір:
• влада гетьмана — Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства;
• реєстр встановлювався у 40 тис. козаків;
• шляхта могла повертатися до своїх володінь; Чигирин переходив у володіння гетьмана.
Головною битвою 1651 р. була Берестецька, яка через зраду татар стала першою програною українцями битвою. Б. Хмельницький не зміг очолити козацьку армію в цій битві. Наказним гетьманом був обраний Іван Богун, який зумів вивести з оточення значну частину українських військ. 18 вересня 1651 р. укладено Білоцерківський мирний договір:
• обмеження території Гетьманщини Київським воєводством;
• кількість козацького реєстру скорочувалася до 20 тис. козаків;
• козаки поза реєстром, мали повернутися до своїх панів;
• гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин.
22-23 травня 1652 р. українські війська здобули блискучу перемогу над польською армією біля гори Батіг на Брацлавщині. Це був реванш за Берестечко. Фактично відновлено умови Зборівського миру.
Восени 1653 р. українська армія оточила польське військо під Жванцем, але їх знову врятувала зрада татар, які уклали з Польщею Кам’янецький договір. Гетьман активно шукав інших союзників.
Зміни в суспільно-політичному житті. Утворення української козацької держави — Війська Запорізького. Внутрішньополітична діяльність уряду Богдана
Хмельницького. Переможні битви 1648-1649 рр. сприяли утвердженню Української козацької держави — Війська Запорізького. В історичній науці цю державу називають Гетьманщиною.
Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада — загальна рада всього війська.
Виконавча та судова влада, а також військова й адміністративна зосереджувалися в руках гетьмана. Керувати всіма справами йому допомагав уряд — генеральна старшина, яка утворювала Старшинську раду. Поступово вона стала не обиратися, а призначатися гетьманом.
Столицею і гетьманською резиденцією став Чигирин. Усю територію
Гетьманщини було в 1649 р. поділено на 16 полків які поділялися на сотні. Полками керували полковники, а сотнями — сотники, які здійснювали військово-
адміністративну владу. Містами, що мали магдебурзьке право, керували магістрати на чолі з війтами. У селах справами керували старости. Запорізька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі.
У соціально-економічному житті відбувалися глибокі зрушення: було ліквідоване велике та середнє землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарювання, кріпацтво. Формувалися козацька, селянська і державна власність на землю. Змінилася соціальна структура суспільства. Відбулося покозачення — масовий перехід селян і міщан у козацький стан, який почав відігравати провідну роль. Поліпшилося становище міщан, бо ліквідоване було засилля іноземців і усунуті національнорелігійні перешкоди для підприємництва й торгівлі, участі в самоврядуванні.
Культура. Найвидатніші досягнення в архітектурі й образотворчому мистецтві пов’язані з особою керівника Національно-визвольної війни українського народу: портрет Богдана Хмельницького (гравюра В. Гондіуса, середина XVII ст.), ікона «Покрова Богородиці» (із зображенням Богдана Хмельницького, створена в першій половині XVIII ст.), Іллінська церква у Суботові (1653 р.).
Зовнішньополітична діяльність уряду Б. Хмельницького. Місце Гетьманщини в міжнародних відносинах тогочасної Європи.
Відносини з Річчю Посполитою. На той час країни Європи поділялися на три табори: католицький, православний і протестантський.
Католицькі країни здебільшого підтримували Річ Посполиту, лише Венеційська республіка підтримувала з Україною дружні стосунки.
Протестантські країни спостерігали за цими подіями з певним співчуттям до України, особливо Швеція, яка готова була розпочати війну проти Польщі.
Православні країни загалом теж ставилися позитивно. Але Москві непотрібною була не лише сильна Річ Посполита, а й сильна Україна.
Відносини з Кримським ханством. Ще в березні 1648 р. Б. Хмельницький уклав з Ісламом Гіреєм III Бахчисарайський договір. Він відіграв значну роль у війні, зокрема в перемогах під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовом, Батогом. Незважаючи на певні труднощі, відносини двох держав у 1648-1653 рр. були дружніми.
Відносини з Молдовою. У 1650, 1652, 1653 рр. козацькі війська здійснили молдовські походи, щоб зробити це князівство союзником. Для цього було укладено шлюб сина Б. Хмельницького і доньки господаря Молдови В. Лупула. Допомагаючи своєму тестеві, Тиміш Хмельницький у 1653 р. загинув у Сучаві.
Відносини з Московією. Наприкінці 1653 р. Москва погодилася прийняти Військо Запорізьке і розпочати війну з Польщею. 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася рада, де були присутні близько 200 представників старшини та козацтва. Вирішено було укласти союз з Московією. Того дня склали присягу 284 особи. Письмово українськомосковський договір оформлено «Березневими статтями» (1654 р.):
• чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тис. осіб;
• гетьманові дозволялося підтримувати відносини з іншими державами за умови повідомлення царя;
• збереження прав і вольностей всього Війська Запорізького;
• збереження української адміністрації та її права на збирання податків, суд лишався самостійним;
• зобов’язання московського уряду вступити у війну з Річчю Посполитою весною
1654 р.;
• православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.
Умови договору свідчать про об’єднання України та Московії у своєрідну конфедерацію. Договір був загалом рівноправний і (за умови дотримання) взаємовигідний. Але вже в 1656 р. було укладено московсько-польське Віденське перемир’я, що порушувало українсько-московський договір.
Відносини з Швецією та Трансільванією. Б. Хмельницький домовляється про спільні дії проти Польщі з Трансільванією (укладено договір) і Швецією (намір, союз укладений дещо пізніше). Перші наслідки цих домовленостей були дуже успішними (спільний похід козаків на чолі з наказним гетьманом А. Ждановичем і військ трансільванського князя Ракоці), але влітку 1657 р. виникли труднощі. Можливо вони прискорили смерть видатного державного та військового діяча Б. Хмельницького, який помер 27 липня 1657 р.
Наслідки Національно-визвольної війни українського народу:
• відродження Української держави;
• ліквідація кріпосної залежності селянства;
• об’єднання народу навколо гетьмана і козацької старшини; перетворення козацтва на еліту держави, привілейований стан;
• Україна посіла вагоме місце у міжнародних відносинах Європи.
Хронологічний довідник1648 р. — Жовтоводська, Корсунська та Пилявенька битви.
1649 р. — Зборівська битва. Укладення Зборівського договору.
1651 р. — Берестецька битва. Білоцерківський договір.
1652 р. — Батозька битва.
1653 р. — Жванецька облога. Кам’янецький договір.
1654 р. — Переяславська рада; українсько-московський договір («Березневі статті»).
1656 р. — Віденське московсько-польське перемир’я.
Персоналії
Богун Іван (Федоренко, Федорович; р. н. невідомий — 17(27).02.1664, побл. Новгорода-Сіверського) — видатний військ. і держ. діяч, полководець. Б. брав участь у всіх гол. битвах нац.-визв. війни укр. народу під проводом Богдана Хмельницького, особливо відзначився у битві під Берестечком, де як наказний гетьман зумів вивести значну частину укр. війська з оточення. У січні 1654 відмовився присягати московському цареві. Полковник непохитно стояв на позиціях укр. державності, був противником промосковської і пропольської орієнтації. 1658 брав участь у придушенні заколоту Барабаша — Пушкаря. Розстріляний за наказом польського військ. командування.
Кисіль Адам (1600, с. Низкиничі, нині Іваничівського р-ну Волинської обл. - 1653, там же) — політ. і держ. діяч Речі Посполитої, один з чотирьох православних сенаторів, київський воєвода (1649-1653). К. був постійним представником Речі Посполитої на переговорах з Гетьманщиною, зокрема при укладенні Зборівського та Білоцерківського договорів. Намагався знайте компроміс, прихильник порозуміння України га Польщі. Меценат православної к-ри.
Хмельницький Богдан (бл. 1595, Суботів під Чигирином, тепер Черкаська обл. — 27.07.1657, Чигирин, похований у Суботові) — видатний політ., держ. і військ. діяч, дипломат. У грудні 1647 вирушив на Запоріжжя, де на поч. лютого 1648 став гетьманом. Уклав союз з кримським ханом, здобув перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. X. — засновник Укр. гетьманської держави. Внаслідок переможної Зборівської битви уклав Зборівський договір 1649. Після поразки під Берестечком 1651 змушений був укласти менш вигідний Білоцерківський договір. 1652 здобув блискучу перемогу під Батогом, відновив дію Зборівського договору. X. 1654 змушений був піти на союз з Московією, 27.03.1654 були укладені «Статті Богдана Хмельницького» («Березневі статті»). Після Віденського перемир’я заручився підтримкою Трансільванії та Швеції. Раптова смерть X. зупинила вел. діяльність, спрямовану на зміцнення суверенітету Укр. держави.
Терміни та поняття
Військо Запорізьке — 1) офіційна назва реєстрового козацького війська, утвореного 1572 рішенням польського короля Сигізмунда II Августа для оборони пд. кордонів Речі Посполитої від нападів турків і татар (існувало до 1648); 2) офіційна назва відновленої Укр. держави — Гетьманщини та її збройних сил з середини XVII майже до кінця XVIII ст.
Гетьманщина (Гетьманська держава) — назва в наук. л-рі Укр. держави, відновленої 1648. Офіційна назва — Військо Запорізьке. Столицями були Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. На початковому етапі її територія обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами, хоча влада гетьмана поширювалася на частину Волині та білоруських земель.
Національно-визвольна війна — всенародне нац.-визв. повстання з метою відновлення чи заснування державності. Внаслідок війни під проводом Б.
Хмельницького (перша укр. революція) була відновлена укр. державність.
Покозачення — масовий перехід селян до козацького стану.
ТЕМА 9. ВНУТРІШНЬО- ТА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕТЬМАНІВ КОЗАЦЬКОЇ УКРАЇНИ. ГЕТЬМАНУВАННЯ І. ВИГОВСЬКОГО.
Після смерті Б. Хмельницького Старшинська рада до повноліття Юрася
Хмельницького обрала гетьманом Івана Виговського, який був генеральним писарем і відзначився в розбудові Генеральної військової канцелярії.
Внутрішня і зовнішня політика:
• збереження союзницьких стосунків з Московським царством;
• підписання мирного трактату з шведським королем, який визнав незалежність
України;
• невдоволення певної частини селянства, виступ очолили підтримані Москвою полтавський полковник М. Пушкар і запорізький кошовий Я. Барабаш, які прагнули гетьманства; заколот придушено (1658 р.);
• обставини змусили І. Виговського шукати іншого союзника, відновлення союзу з Кримським ханством;
• досягнення угоди про перемир’я з Річчю Посполитою.
Ухвалення Гадяцького договору. 6 вересня 1658 р. було укладено Гадяцький договір з Польщею (автором проекту домовленостей був Юрій Немирич):
• Україна (у складі Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств під назвою «Велике князівство Руське»), Польща і Литва утворювали федерацію трьох самостійних рівноправних держав;
• Велике князівство Руське очолював гетьман з довічною владою; збройні сили мали становити 30 тис. козаків і 10 тис. найманців;
• Велике князівство Руське не мало права на зовнішню політику;
• окремий монетний двір для карбування грошей;
• відновлення великого землеволодіння, кріпацтва, повинностей;
• скасування церковної унії, свобода віросповідання, слова, друку;
• польські та литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства.
Московсько-українська війна 1658-1659 рр. Договір був більш виваженим і чітким, ніж «Березневі статті», але йому не судилося бути втіленим у життя. Московія розпочала відверту агресію проти України, розпочалася українсько-московська війна 1658-1659 рр. Головна битва відбулася 28 червня 1659 р. під Конотопом. І. Виговський з союзниками татарами завдав нищівної поразки московській армії. Але вже у вересні 1659 р. козаки на раді висловили гетьманові недовіру і він зрікся булави й виїхав на рідну Волинь.
В історичній літературі для періоду громадянських воєн, вторгнень іноземців в Україну, її поділу між іноземними державами, розколу Гетьманщини, жахливого спустошення Правобережжя вживається назва «Руїна».
Причини Руїни:
• активне втручання у внутрішні справи й пряма агресія проти Гетьманщини
Московії, Речі Посполитої, Криму, Туреччини;
• загострення суперечок у середовищі національної еліти;
• виникнення гострих соціальних конфліктів, охоплення значної частини народних мас бунтівними настроями.
Гетьманування Юрія Хмельницького. Новий гетьман під тиском московських військ підписав Переяславські статті (1659 р.), які значно обмежували права України: московські воєводи отримали право прибути з військом не тільки в Київ, а й у
Брацлав, Ніжин, Переяслав, Умань, Чернігів;
• Україна не мала права переобирати гетьмана без дозволу царя;
• гетьман не мав права призначати полковників і старшину без згоди козацьких рад;
• Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Московії. Українсько-московські війська 1660 р. зазнали невдачі під Чудновом, наслідком чого стала українсько-польська Слободищенська угода 1660 р., яка розроблялася на основі Гадяцького договору:
скасування Переяславських статей 1659 р., розрив союзу з Московією,
відновлення зв’язків з Польщею;
• вилучення статті про Велике князівство Руське, зроблено інші невигідні для України зміни, лише автономія у Польщі.
Поділ Гетьманщини.
Після низки невдач у внутрішній і зовнішній політиці Ю. Хмельницький зрікся булави. Державна територія України поділилася на Правобережну та Лівобережну (1663 р.).
Гетьманування П. Тетері. Політика гетьмана Правобережжя (1663—1665 рр.):
• прагнення відновити престиж гетьманської влади, не загравав ні з старшиною, ні з козацькими низами;
• намагання об’єднати Україну в межах Польської держави;
• поновлення союзу з Кримським ханством, пошук шляхів порозуміння з Московією;
• намагання згуртувати навколо себе козацьку старшину.
Гетьманування І. Брюховецького. Політика гетьмана Лівобережжя (1663-1668 рр.):
• обраний на Чорній раді поблизу Ніжина, загравав з козацькими низами та
«черню»;
• підписав Батуринські статті (1663 р.) з московським урядом — зобов’язання безплатно забезпечувати продуктами московські гарнізони в українських містах, заборона на продаж хліба татарам і на Правобережжя, рішення про перепис усіх козаків, міщан і поселян, заборона купцям везти на продаж у Московію тютюн і вино;
• перший український гетьман, який особисто поїхав до Москви, там одружився, отримав боярство;
• підписані Московські статті 1665 р. були особливо важкі для України, збирання податків покладалося на московських воєвод, вони з військом мали право перебувати майже в усіх великих українських містах (крім тих, що раніше: Канів, Кременчук, Новгород-Сіверський, Остер, Полтава та інші, а також у фортеці Кодак).
Політика І. Брюховецького викликала повстання та його вбивство.
30 січня 1667 р. Московія та Річ Посполита уклали Андрусівське перемир’я:
• під владою Москви залишалася Лівобережна Україна і на два роки — Київ, Польщі — Правобережжя;
• Запорізька Січ переходила під контроль обох держав.
Андрусівський договір був укладений таємно, без погодження з Україною. Він перекреслював багато здобутків Національно-визвольної війни українського народу, узаконював насильницький поділ українських земель між сусідніми державами, був важким ударом по козацькій Україні.
Гетьманування П. Дорошенка. П. Тетеря спирався на підтримку Польщі, що викликало невдоволення ним і зрештою призвело до його зречення. 1665 р. гетьманом
Правобережної України став Петро Дорошенко:
• намагання об’єднати всі українські землі та здобути для них незалежність, якщо це не вдасться — допускав іноземну протекцію, уклав Корсунські статті 1669 р. з Османською імперією (допомога турецького султана у здобутті незалежності на території від Перемишля і Самбора до. Севська і Путивля, титул гетьмана залишався довічно і спадково за родом Дорошенка, українське населення звільнялося від податків на користь султана);
• створення 20 тис. найманого війська сердюків (серденят);
• досягнення поєднання сильної гетьманської влади з діяльністю генеральних і старшинських рад;
• установлення на українському кордоні нової митної лінії, карбування власної монети;
• підтримка київського митрополита Й. Тукальського, який перебував у гетьманській столиці Чигирині.
Гетьман Правобережної України П. Дорошенко (1665-1676 рр.) заслужив прізвисько «Сонце Руїни». Йому навіть вдалося в 1668 р. стати гетьманом усієї України, але закріпити свій успіх він не зміг. Війська Московії, Речі Посполитої, татари, а також «свої» претенденти на владу не дали можливості зберегти єдність держави.
Гетьманування Д. Многогрішного. Політика гетьмана Лівобережжя (1669-1672 рр.):
• підписав Глухівські статті (московські воєводи залишалися лише в п’яти містах, не маючи права втручатися у внутрішні справи, реєстр встановлювався у кількості 30 тис. козаків, податки збиралися лише козацькою старшиною, заборона зовнішніх зносин);
• зближення з політикою П. Дорошенка, переговори з турками;
• обстоювання справжньої автономії України, виступав за сильну одноособову владу. Старшина організувала змову проти нього, арештувала й відправила до Москви, звідки його заслали в Сибір.
Гетьманування І. Самойловича. Політика гетьмана Лівобережжя (1672-1687 рр.):
• підписав Конотопські статті, які погіршували становище України, порівняно з Глухівськими (заборона гетьману судити й увільняти генеральну старшину); намагання створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою;
• проголошення гетьманом обох берегів Дніпра 1674 р., фактично після зречення Дорошенка (1676 р.);
досягнення певної стабілізації, про що свідчило піднесення культури,
будівництво низки славетних церков (Троїцький собор Густинського монастиря, Преображенський собор Мгарського монастиря).
Османська імперія розпочала активні воєнні дії на Правобережжі. Польща змушена була підписати Бучацький договір (1672 р.), за яким віддавала Туреччині Подільське воєводство з Кам’янцем, Правобережжя мало бути незалежним на чолі з гетьманом П. Дорошенком (перше використання у міжнародному договорі терміну «Українська держава»).
Чигиринські походи турецько-тагарського війська. Турки оголосили гетьманом Правобережжя Ю. Хмельницького і в 1677 р. рушили на Чигирин. Облога тривала три тижні. Не змогли його повністю захопити. 1678 р. було організовано Другий чигиринський похід, столиця Б. Хмельницького була зруйнована і захоплена після місячної облоги.
Занепад Правобережжя. І. Самойлович організував 1678-1679 рр. «Великий згін», переселяючи мешканців з Правобережжя на Лівобережжя. Воєнні дії між Москвою й Османською імперією та Кримським ханством закінчилися підписанням 13 січня 1681 р. Бахчисарайського мирного договору:
• кордон встановлювався по Дніпру, за турками закріплювалися Південна Київщина, Поділля;
• протягом 20 років землі між Південним Бугом і Дніпром мали залишатися незаселеними;
• територія Лівобережжя, Київ і Запоріжжя визнавалися за Московським царством.
6 травня 1686 р. між Московією і Річчю Посполитою був укладений «Вічний мир»:
• визнання за Московським царством Лівобережжя, Києва і Запоріжжя;
• Північна Київщина, Волинь і Галичина залишалися під владою Речі Посполитої;
• Брацлавщина і Південна Київщина ставали нейтральною зоною;
• православним Польщі гарантувалося вільне віросповідання;
• Московія розривала договори з Османською імперією, вступала до військового союзу з Річчю Посполитою і до антитурецької «Священної ліги».
Наслідок Руїни. Україна була роздерта між Московією, Османською імперією і Річчю Посполитою.
Запорізька Січ у складі Гетьманщини. Економічне і політичне життя:
• основу господарства становили промисли, значний рівень ремесла і торгівлі;
• у господарському житті основними були зимівники — хутірські господарства, утримання худоби;
• залежність від гетьманської платні та царського жалування;
продовжувала відігравати роль основного захисника України від нападів турків і
татар;
• підлягала владі гетьмана, зберігаючи автономію, часто ставала в опозицію до гетьманської влади;
• незважаючи на заборону проводила власну зовнішню політику.
Тривалий час на Запорізькій Січі в цей період кошовим отаманом був Іван Сірко. Він відзначився в боротьбі з турецько-татарськими загарбниками, здійснив низку вдалих походів на суші та на морі, зокрема першим форсував Сиваш, роблячи похід на Крим. Ні він, ні його попередники і наступники не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік відвертих ворогів Української держави.
Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України. На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією були землі, які отримали назву Слобожанщина, або Слобідська Україна. Масові переселення українців на ці землі випали на середину
XVII ст. Економічне та політичне життя краю:
• спочатку діяло право займанщини: кожний переселенець мав право привласнити собі стільки землі, скільки міг обробити, згодом земельні ділянки розподіляли між переселенцями;
• селяни часто оселялися на землях полкової чи сотенної старшини, тому повинні були їй допомагати в обробці землі;
• формування п’яти козацьких полків — Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський і Харківський;
• полки були не тільки військовими, але й адміністративно-територіальними одиницями, ними керували полковники, яких обирали довічно, часто траплялося успадкування посади;
• слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі, склад слобідських полків не був постійним;
• кожен полк у різний час і окремо отримував царську жалувану грамоту, де визначалися його права.
Особливості адміністративно-територіального устрою Лівобережної
Гетьманщини:
• перебування у складі Московського царства на правах автономії;
• керував гетьман, якого обирала старшинська рада на невизначений термін, затверджував цар;
• з кожним новим гетьманом влада підписував новий договір;
• загальновійськову (генеральну) раду скликали за обставинами, вона перестала бути законодавчо-розпорядчим владним органом, її замінила Старшинська рада; існування 10 козацьких полків, полки були не лише військовими, а й
адміністративно-територіальними одиницями, ними керували полковники, яких обирали полкові ради;
Отже, між Слобідською Україною та Гетьманщиною існували певні відмінності.
Особливості господарського життя:
• головне заняття — сільське господарство, провідне становище зернових, зростання ролі технічних культур;
• розвиток ремесел, промислів, торгівлі, використання найманої праці, дрібнотоварне виробництво;
• ярмаркова торгівля, активна зовнішня торгівля, деяке послаблення зв’язків із Західною Європою.
Особливості церковного життя:
• намагання Москви встановити вплив над київською митрополією;
• Москва добилася обрання митрополитом свого прихильника Г. Четвертинського, якого висвятив уже московський патріарх;
• під тиском Московії й Османської імперії константинопольський патріарх погодився на підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові (1686 р.).
Шедеврами церковної архітектури періоду були Троїцький собор Густинського монастиря (1674-1676), Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові (1679-1689 рр.), збудований за кошти І. Мазепи, а також Покровський собор у Харкові (1689 р.).
Хронологічний довідник1658 р. — Гадяцький договір.
1659 р., 28-29 червня — розгром московської армії козацько-татарським військом І. Виговського під Конотопом.
1667 р. — Андрусівське перемир’я.
1669 р. — Корсунська угода рішення; визнання Правобережною Гетьманщиною протекторату Османської імперії.
1681 р. — Бахчисарайський мирний договір.
1686 р. — «Вічний мир» між Московським царством і Річчю Посполитою; підпорядкування київської митрополії Московському патріархатові.
Персоналії
Брюховецький Іван (р. н. невідомий —
8(18).06.1668, під Опішнею, тепер Зіньківського р-ну Полтавської обл., похований у Гадячі, нині Полтавської обл.) — політичний і військовий діяч. 1659-1663 рр. Брюховецький був кошовим отаманом («кошовим гетьманом») Запорізької Січі, умілий оратор і демагог. У червні 1663 на Чорній раді поблизу Ніжина Брюховецького обрано гетьманом Лівобережної України. Першим з гетьманів відвідав Москву (1665), де йому було надано титул боярина, у грудні 1665 підписав Московські статті, які значно обмежували державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московії. На початку 1668 року виступив проти Москви, але коли козаки дізналися про вступ на Лівобережжя військ П. Дорошенка, повстали проти Брюховицького і вбили його.
Виговський Іван (р. н. невідомий —
16(26).03.1664, побл. с. Вільхівець, нині Черкаської обл., похований у Вел. Скиті біля с. Рудка Гніздичова, Галичина) — видатний політ., держ. і військ. діяч. 1648 призначений ген. писарем. В. виконував найважливіші доручення Б. Хмельницького, один з його найближчих радників. 1657 на Корсунській раді обраний гетьманом України. Продовжував політику Б. Хмельницького на досягнення повної незалежності України. 1657-1658 ліквідував заколот Барабаша — Пушкаря. 6(16).09.1658 уклав Гадяцький договір з Польщею. В. проявив
блискучий полководницький талант і здобув перемогу над московськими військами у Конотопській битві 28-29.06(8-9.07). 1659, проте скористатися з неї не зміг через внутріполітичну ситуацію в Україні, що змусила його у жовтні 1659 зректися булави.
Дорошенко Петро (1627, Чигирин, тепер
Черкаської обл. — 19.11.1698, с. Ярополче під
Москвою) — видатний політичний і військовий діяч. Дорошенко — противник союзу з Москвою, підтримував гетьмана І. Виговського. 10.10.1665 правобережні полковники обрали цього старшину гетьманом Правобережної України. Провів ряд важливих реформ. Дорошенко створив постійне 20-тис. наймане військо — т. зв. сердюки (серденята), почав карбувати власну монету, намагався колонізувати нові степові території, часто скликав козацькі ради, щоб почути думку народних мас. Стратегічною метою
політики гетьмана було об’єднання України. 8.06.1668 це йому вдалося — Дорошенко обраний гетьманом обох берегів Дніпра, але на лічені місяці. Восени 1669 він уклав союзний договір з Османською імперією, в основу якого була покладена угода 1651 між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. Дорошенко вів тривалу боротьбу з Польщею за Правобережну Україну, але змушений восени 1676 зректися з гетьманства.
Многогрішний Дем’ян (бл. 1630, Короп, тепер Чернігівської обл. — після 1701, Іркутськ, нині РФ) — держ. і військ. діяч. Гетьман Лівобережної України (1669-1672).
Підтримував гетьмана П. Дорошенка, але обставини змусили М. піти на укладення Глухівських статей і проголошення 9(19).03.1669 гетьманом. Намагався проводити політику, спрямовану на захист держ. інтересів України. Козацька старшина при підтримці Москви у ніч на 13.03.1672 арештувала М., домоглася його заслання на Сибір. 1696 постригся у ченці.
Немирич Юрій (1612, Овруч, нині Житомирська обл. – 1659, с. Свидовець, тепер Бобровицького р-ну Чернігівської обл.) — держ. діяч, дипломат. Навчався у кількох європ. ун-тах. Н. належав до магнатів протестантської віри, 1657 перейшов у віру предків — православну. Ген. писар за часів гетьмана І. Виговського. Як дипломат сприяв укладенню Корсунської угоди зі Швецією та Гадяцького договору, один із творців концепції Вел. князівства Руського. Учасник Конотопської битви. Убитий під час промосковського перевороту. Н. — автор кількох друкованих праць («Роздуми про війну з московитами», «Паноплія» та ін.), один з перших укр. гуманістів, попередник Г.
Сковороди.
Самойлович Іван (р. н. невідомий — 1690, Тобольськ, тепер Тюменської обл., РФ) — політ. і держ. діяч. С. — гетьман Лівобережної України (1672-1687). На деякий час (1676-1681) став гетьманом усієї України, але внаслідок Бахчисарайського договору 1681 втратив владу над Правобережною Україною. С. був прихильником сильної гетьманської влади, намагався зробити її спадковою. За час його правління поступово відроджується екон. життя Гетьманщини. На Коломацькій раді 1687 гетьмана було скинуто, арештовано, а згодом заслано у Сибір, де він і помер.
Сірко Іван (між 1605 і 1610, Мерефа, нині Харківська обл. — 1(11).08.1680, хутір Грушівка, тепер с. Іллінка Томаківського р-ну Дніпропетровської обл., похований побл. с. Капулівка, нині Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.) — військ. і політ. діяч. Багато разів обирався кошовим отаманом Запорізької Січі. Організував похід на Акерман, що призвело до розпаду українсько-польсько-татарської коаліції й не дало можливості скористатися з блискучої перемоги під Конотопом. С. 1663 уперше став кошовим отаманом Запорізької Січі, прославився перемогами над кримськими татарами. Московською владою був засланий у Тобольськ. 1673 С. звільнений, знову відзначився у походах проти турецько-татарських військ.
Тетеря Павло (Моржковський-Тетеря; бл. 1620-1622 — квітень 1671,
Адріанополь, (Едірне), Османська імперія, тепер Туреччина) — політ., держ. і військ. діяч, дипломат. Гетьман Правобережної України (1663-1665). Намагався об’єднати Україну. Зустрічався з турецьким султаном в Адріанополі (Едірне) 1670, там же через рік був отруєний, похований в одній з православних церков.
Хмельницький Юрій (бл. 1641, Суботів, тепер Чигиринського р-ну Черкаської обл. — 1685, Кам’янець-Подільський, нині Хмельницька обл.) — політ., держ. і військ. діяч. Молодший син Б. Хмельницького. 1659 був обраний гетьманом (хоча на раді в Білій Церкві не було більшості козаків). Слабовільний, нерішучий, позбавлений військ. і політ. хисту, X. постійно потрапляв у залежність від Московії, Польщі, Туреччини. Підписав невигідні Переяславські статті 1659, Слободищенський трактат 1660. X. у січні 1663 зрікся булави і постригся в ченці. Турки проголосили його 1677 гетьманом на правах васала. Називав себе «князем Сарматським, малої Росії-України, вождем Війська Запорізького». Після Бахчисарайського договору 1681 позбавлений гетьманства, 1685 знову призначений, того ж року страчений турками.
Терміни та поняття
«Великий згін» — виконання наказу гетьмана І. Самойловича перегнати населення пд. Київщини на Лівобережжя 1678-1679, щоб уникнути загрози нападу турків і перешкодити Ю. Хмельницькому збільшувати лави його прибічників за рахунок мешканців Правобережжя. Внаслідок цього знелюднена вел. частина Київщини перетворилася на пустку.
Руїна — назва, вживана в іст. л-рі для означення періоду громадянських війн, вторгнень іноземців в Україну, її поділу між Річчю Посполитою, Османською імперією та Московією, розколу Гетьманщини, страхітливого спустошення Правобережжя; криза укр. державності у 60-70-х рр. XVII ст., розорення України.
Чигиринські походи — військ. походи турецько-татарської армії 1677-1678 на Чигирин (тепер Черкаська обл.). Перший Ч. п. закінчився невдачею. У червні 1678 року 200-тис. армія під командуванням візира Кара-Мустафи розпочала другий похід. 120тис. військо під командуванням гетьмана І. Самойловича і воєводи Г. Ромодановського у серпні 1678 відійшло на лівий берег Дніпра. Проте турецько-татарська армія була виснажена й відступила з України. Наслідком Ч. п. стало підписання Бахчисарайського миру.
ТЕМА 10. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XVII - ПЕР. ПОЛ. XVIII СТ.
Гетьманування Івана Мазепи
Іван Мазепа (1639-1709)
(Український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704) і
1687 р. - Після усунення від влади І. Самойловича
гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Мазепа (1687 - 1708 рр.), який підписав нову українсько-московську угоду на основі «Глухівських статей».
Іван Мазепа був гетьманом Лівобережної Гетьманщини з 1687 по 1709 р. Його правління відзначилося приходом довгоочікуваної стабільності на Лівобережжя, економічним та, особливо, культурним піднесенням. Щоб забезпечити цю стабільності, гетьман у своїй політиці спирався на два основні чинники: підтримку Москви та інтереси вищих кіл козацтва.
Одразу після приходу до влади підписав з Москвою Коломацькі статті, що фактично обмежили його владу, захищали інтереси старшини і посилювали московську присутність у Гетьманщині.
Але Мазепі вдавалося обходити умови цього договору, бо він тісно товаришував з Петром І. Завдяки військовій підтримці гетьмана, Москвоському Царству вдалося захопити найбільшу турецьку фортецю в регіоні - Азов. А Мазепа з легкістю придушив повстання запорізьких козаків.
Коломацькі статті 1687 року ще більше обмежили автономію України: гетьман не мав права без дозволу царя позбавляти посад козацьку старшину, а старшина - переобирати гетьмана, гетьманському уряду заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами, московські війська на чолі з воєводою вводилися до гетьманської резиденції - м. Батурина.
Визначальна риса внутрішньої політики І, Мазепи - прагнення об'єднати землі Правобережжя, Лівобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній гетьманській державі зі збереженням козацького устрою. На початку гетьманування І. Мазепа вважав, що може втілити свої задуми у союзі з Московською державою, тому брав участь у зовнішньополітичній діяльності царя Петра I (1682 - 1725 рр.).
1689 р. - Українські козаки на чолі з І. Мазепою разом з московськими військами взяли участь у Другому кримському поході. Однак величезні витрати на спорядження козацького війська й невдале завершення походу загострили внутрішнє становище в Україні.
1704 р. - війська І. Мазепи за наказом московського царя допомогли уряду придушити національно-визвольне повстання 1702 - 1704 рр. а Правобережжі, очолене полковником Семеном Палієм. (Правобережжя разом з Лівобережжям на певний час опинилося під владою І. Мазепи).
Із часом І. Мазепа зрозумів згубність відносин України з Московією й почав таємні переговори зі Швецією. Він вирішив скористатися Північною війною (1700 - 1721 рр.) між Росією та Швецією за вихід до Балтійського моря для відродження незалежності України.
1708 р. - Шведські війська почали похід на Москву через українські землі, І. Мазепа уклав договір зі шведським королем Карлом XII:
Гетьманщина мала стати незалежною державою й повернути всі загарбані
Московією землі; шведський король зобов'язувався захищати Гетьманщину й надавати військову
допомогу;;
І. Мазепа призначався довічним князем України, він і старшина зберігали свої права й вольності; гетьман зобов'язувався передати шведам на час війни міста Мглин, Стародуб, Гадяч, Полтаву і Батурин.
З точки зору Мазепи, цар порушив умови підписаної ним союзної угоди. Тому гетьман просто вирішив укласти нову, цього разу – зі шведським королем.
Московський цар Петро I звинуватив І. Мазепу у зраді й наказав переобрати гетьмана, зруйнувати гетьманську резиденцію Батурин, захопити й зруйнувати Запорозьку Січ.
На Мазепу наклали анафему. Усіх його прихильників страчували. Повністю підтримали гетьмана лише запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. За це у травні 1709 р. каральні загони зруйнували їхню Чортомлицьку Січ, а усіх козаків засудили до страти.
27 червня 1709 р. - Поразка шведсько-українського війська. Призвела до краху планів І. Мазепи щодо здобуття незалежності України.
Утікши з-під Полтави до Молдови, яка перебувала під владою Туреччини, І. Мазепа помер у Бендерах.
Перемога Росії в Північній війні призвела до зростання її міжнародного авторитету, але одночасно, сприяла ще більшому обмеженню автономії України.
Після смерті І. Мазепи гетьманом в еміграції було обрано Пилипа Орлика (1710 - 1742 рр.), який уклав угода з козацькою старшиною під назвою «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького». Конституція визначала державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами:
Україна проголошувалася незалежною від Росії та Польщі, Україна визнавалася республікою, де гетьманські повноваження обмежувалися на користь старшині;законодавча влада мала належати Генеральній раді, виконавча влада - Генеральній
старшині, судова влада - Генеральному суду; державною релігією оголошувалося православ'я.
Українські історики вважають Конституцію П. Орлика першою конституцією не тільки в Україні, а й у Європі. Тридцятирічна діяльність П. Орлика в еміграції сприяла поширенню в Європі ідеї незалежності України, однак намагання гетьмана відновити єдність української держави зазнали невдачі через несприятливі внутрішньо- та зовнішньополітичні умови.
У 1713р. ліквідували козацтво на Правобережжі.
Пилип Орлик
(Український політичний, державний і військовий діяч, , Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист. Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично — козацького суспільного договору)
Повстання під проводом Семена Палія
Семен Палій
У 1684-1685 pp. за сприяння Семена Палія були засновані Фастівський, Богуславський, Брацлавський та Корсунський полки. Палій без згоди польського уряду здійснив низку вдалих походів проти турецьких фортець та Кримського ханства, а також проти польської шляхти на Поліссі. У 1686-1687 pp. правобережні козаки спільно з поляками ходили в похід проти турків на Молдову.
Основною метою політики Палія було відродження Правобережжя та об'єднання Правобережної і Лівобережної України під владою єдиного гетьмана.
Боротьбу Палія підтримували його сподвижники – полковники богуславський Самійло Самусь, корсунський Захар Іскра та брацлавський Андрій Абазин. На Правобережжі утворилося автономне козацьке державне утворення.
Проте вже незабаром на відновлені козаками землі почали претендувати їхні колишні власники та їхні нащадки з числа польської шляхти. У Польщі розглядали правобережне козацтво як повторення Хмельниччини. Через те, що шляхетські загони незмінно виганялися з козацьких володінь, польський сейм у 1699 р. прийняв ухвалу про ліквідацію козаччини. Це стало однією з причин розгортання національновизвольного повстання під проводом Семена Палія (1702-1704 pp.).
У 1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва на нараді у Фастові ухвалили почати повстання. Крім Київщини, воно поширилося на Поділля, Брацлавщину й Волинь. Повстанці захопили важливі фортеці Правобережжя – Немирів, Бар, Бердичів. Загони селянських повстанців з'явилися в околицях Золочева й Сокаля в Галичині.
Після невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії Семен Палій спробував знайти союзника в особі шведського короля Карла XII, який саме в цей час воював з Московією.
За погодженням з Палієм богуславський полковник і наказний гетьман правобережних козаків Самійло Самусь визнав зверхність Івана Мазепи над Правобережжям. Після вступу військ Івана Мазепи на Правобережжя в 1704 р. Палій передав владу над Білою Церквою Мазепі, а сам переніс резиденцію до м. Немирова на Поділлі.
Гетьман Лівобережжя І. Скоропадський
Іван Скоропадський
У 1708 р. в Глухові відбулася Старшинська рада, на якій було обрано гетьманом Івана Скоропадського.
В той скрутний час на Лівобережній Україні до 1722 р. гетьманував Іван Скоропадський. Щоб узгодити відносини з царем, він у 1709 р. подав на затвердження так звані «Решетилівські статті».
Ставши гетьманом, він очолив українські козацькі полки, що допомагали російській армії під Полтавою.
При гетьмані Петро І поставив боярина Андрія Ізмайлова, щоб той постійно стежив за діями І. Скоропадського, спільно вирішував усі соціально-економічні та політичні питання, а в разі виникнення нового «заколоту» чи спалаху народного повстання йому дозволялося застосовувати війська. При гетьмані постійно перебувало два московських полки. Гетьманську столицю було перенесено з Батурина до Глухова.
Запорожці гетьмана не визнавали.
За І. Скоропадського тривав процес поступового закріпачення селян, міщан і рядових козаків, обмеження їх прав, посилення феодальної експлуатації. Він видав спеціальні універсали про заборону селянам скаржитися на землевласників. Будучи сам великим землевласником (мав 20 тис. селянських дворів), він роздавав маєтки з тисячами дворів селян і міщан монастирям, російським вельможам, козацькій старшині. Так він роздав приблизно 100 маєтків з 3 тисячами дворів феодально залежних селян і міщан.
Він дбав лише про власне благополуччя і не турбувався про збереження автономії Гетьманщини.
Умови Решетилівських статей: підтвердження тих прав і вольностей, які відповідали інтересам Московії; російські воєводи залишаються в українських містах та мають право втручатися
лише у державні справи та справи зрадників;під час походів прості козаки і навіть сам гетьман переходили під командування
російських генералів; призначення царського резидента Ізмайлова, який мав контролювати гетьмана та
уряд України (додавалися явні і таємні статті Ізмайлову); гетьманська столиця - Глухів;
утримання при гетьмані два російських полки (але розпоряджався ними резидент!).
По факту, навіть ці пункти не виконували, і Петро І втручався у справи гетьмана як хотів. Він продовжував репресії проти ймовірних прихильників Мазепи та роздавав землі московським князям.
Гетьманування Д. Апостола і правління гетьманського уряду
Данило Апостол
Через турецьку загрозу Малоросійську колегію ліквідували і дозволили обрати нового гетьмана. Ним став Данило Апостол, який був головою Гетьманщини на Лівобережжі з 1727 до 1734 р. Подав на затвердження царю «Рішительні пункти», згідно з якими Гетьманщині поверталася відносна автономія. Провадив судову реформу, навів лад у державних фінансах. Вимагав скасувати торгове ембарго (заборону) на продаж товарів за кордон.
Маючи значний авторитет серед козаків, Д. Апостол одразу
після обрання розпочав активну роботу щодо відродження автономії України. Під час коронації молодого імператора Петра II гетьман подав йому петицію з проханням повернути права, закріплені в Березневих статтях Б. Хмельницького. На гетьманський запит цар дав відповідь у вигляді документа з 28 статей, відомого під назвою «Рішительні пункти». Цей документ став законодавчою основою діяльності адміністрації Гетьманщини аж до її ліквідації. За цим документом:
гетьман позбавлявся права на дипломатичні відносини з іноземними державами
без згоди Петербурга; гетьманська столиця залишалася в Глухові;
українське військо обмежувалося трьома полками (крім реєстрових козаків) і
підпорядковувалося російським воєначальникам;генеральну старшину й полководців обирала з-поміж себе козацька верхівка, але
затверджував їх імператор тощо.
«Рішительні пункти» ще більше обмежували права українців, але царський уряд мусив визнати, хоча й дуже обмежену, автономію України.
Незважаючи на контроль з боку Петербурга, Данилові Апостолу вдалося провести ряд управлінських і соціально-економічних реформ, які значно впорядкували життя Гетьманщини. Серед них:
на важливі державні посади призначалися висуванці гетьмана;
укладення «Зводу» українських законів, в основу яких покладено Литовський
статут 1588 року та магдебурзьке право; проведення так званого «Генерального слідства про маєтності», під час якого на основі документів і повідомлень старших людей визначено та повернуто в державне користування рангові землі — державні землі, безпідставно захоплені в приватне володіння;
1722 р. - Після смерті І. Скоропадського Петро I не дозволив обрати нового гетьмана. Наказний (тимчасовий) гетьман Павло Полуботок (1722 - 1724 рр.) намагався відстояти права Гетьманщини й обмежити повноваження Малоросійської колегії. Однак П. Полуботок був звинувачений Петром I у державній зраді (таємних зв'язках із П. Орликом), заарештований та ув'язнений у Петропавлівській фортеці, де помер 1724
р. Вся влада в Україні залишилася у Малоросійської колегії.
1727 р. - Імператор Петро II (1727 - 1730 рр.) вирішив відновити гетьманство, розраховуючи на військову допомогу козаків у війні з Туреччиною. Гетьманом був обраний Данило Апостол (1727 - 1734 рр.). Він отримав від царського уряду «Рішительні пункти», які значно обмежили автономію України. Д. Апостолу вдалося провести реформи у сферах судочинства, фінансів, торгівлі й таким чином тимчасово пригальмувати наступ царизму на автономію України.
Правління Гетьманського Уряду
Після смерті Д.Апостола нова імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою «Правління Гетьманського Уряду» (1734 — 1750).
Він складався із трьох представників української старшини і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою був князь О.Шаховський, а після нього — князь І.Барятинський.
Вони отримали таємні інструкції поширювати думку про неефективність гетьманського правління, переконувати українців, що їм буде вигідніше ліквідувати
Гетьманщину, сприяти, щоб українці зближувалися з росіянами через змішані шлюби, але в жодному разі не допускати подібних зв'язків із правобережними українцями, поляками чи білорусами.
Російська влада не зважала на місцеві закони, звичаї, намагалася знищити місцеве самоуправління, мобілізувала десятки тисяч українських козаків і селян на російськотурецьку війну 1735 — 1739 pp., де загинуло 34 тис. українців.
Києво-Могилянська академія
Заснування Києво-Могилянської академії (КМА) датується 1659 р., але її коріння сягають глибше. У 1615 році у Києві відкрилася Київська братська школа, а в 1631 р. постала школа при Києво-
Печерській лаврі. У 1632 р. обидві школи об’єдналися в Києво-братську колегію, засновником і добродієм якої був Київський
митрополит Петро Могила (1596-1647). Він запровадив там систему освіти на зразок єзуїтських навчальних закладів.
У ті часи це був один із перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Рівень освіти там не поступався європейським університетам. Тут навчали іноземних мов — латини, французької, німецької, польської, грецької, єврейської та російської. Читалися лекції з філософії, богослов’я, граматики, поетики, риторики, математики, астрономії, фізики, історії, географії та музики.
Унікальним на ті часи було те, що тут могла навчатися молодь із усіх суспільних верств без жодних ознак дискримінації. З огляду на високий рівень навчання тут залюбки вчилися закордонні студенти.
ТЕМА 11.УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТОЛІТТЯ
Гетьман Кирило Розумовський
Кирило Розумовський (1728-1803)
(Український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького. Гетьман Глухівського періоду в історії України. Представник козацького роду Розумовських)
Увага! Кирило Розумовський - останній український гетьман!
Причини відновлення гетьманства у 1750 р.: прагнення козацької старшини, яка наполегливо просила
відновити гетьманство; невдоволення українців економічною та внутрішнєю ситуацією в Гетьманщині;
можлива віна з Пруссією;
потреба у використанні економічно-стратегічного потенціалу України у війні з Туреччиною.
Імператриця Єлизавета висунула кандидатом на гетьманство молодшого брата свого чоловіка - Кирила Розумовського.
Задля відновлення автономії України Кирило Розумовський:
отримав під свою владу Київ та Запорозьку Січ; почав відбудову Батурина (повернено статус столиці Гетьманщини) та Глухова; військова реформа (полки стали регулярними, козаків одягнули в уніформу); судова реформа (не була втілена в життя); фінансова реформа; розширив права козацької старшини; обмежив сваволю російських чиновників.
У 1654 році з'явилися укази, які обмежували владу гетьмана. Наприклад, він втрачав право призначати полковників.
Кирило Розумовський намагався установити спадкоємне гетьманство. Тож наприкінці 1763 р. на Старшинській раді було схвалено 23 пункти, які стали основними у чолобитній до імператриці.
Провів судову реформу в Гетьманщині у 1760 p., яка була затверджена у 1763 р. Генеральними зборами. Територію гетьманщини поділив на 20 судових повітів, де були:
суд земський — для цивільних справ; суд підкоморський — для земельних справ;гродські суди — для карних справ, які були в кожному з 10 полкових міст.К. Розумовський спромігся дещо розширити автономію України.
Судова реформа ще більше утвердила привілейоване становище старшини, дала їй змогу закріпити за собою землеволодіння і право на селянську працю.Козацька старшина стала привілейованою козацькою верствою.3 боку козацької старшини було вжито заходів щодо обмеження переходу селянина від одного поміщика до іншого, чим зроблено значний крок до їх закріпачення.Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію, намагаючись обмежити економічні та політичні права України.У 1764 р. Кирило Розумовський зрікся гетьманства.
Останній кошовий отаман Запорізької Січі
Петро Калнишевський
У 1762 р. Петро Калнишевський був обраний кошовим, замінивши на цій посаді Григорія Федорова (Лантуха), але того ж року після зустрічі в Москві з імператрицею Катериною II усунутий з посади.
1 січня 1765 р. всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. Одразу ж на Січі було підготовлено чолобитну на ім’я Катерини ІІ щодо повернення Запорожжю відчужених
російським урядом земель і про підпорядкування Січі Колегії іноземних справ, а не Малоросійській колегії.
Це викликало негативну реакцію офіційного Санкт-Петербурга, але в умовах загострення стосунків Росії з Османською імперією на повторне усунення Петра Калнишевського з посади кошового Катерина ІІ не наважилась. Участь Війська Запорозького Низового у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. була відзначена подякою від імператриці, а кошового отамана, який очолював запорожців в походах до Очакова, Кінбурна та інших фортець і організував козацьку розвідку в Криму, було нагороджено золотою медаллю з діамантами.
Петро Калнишевський виконував дипломатичні місії і брав участь у переговорах з представниками Османської імперії і Кримського ханства, неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга, обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запорожжя.
Діяльність Другої Малоросійської Колегії
Указом Катерини ІІ від 15 листопада 1764 року на Україні було ліквідоване гетьманство і створено Другу Малоросійську колегію (яка стала головним органом управління на українських землях) на чолі з генерал-губернатором Малоросії графом Петром Рум`янцевим, в руках якого зосередилася вся влада і перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам (а також звичайно найкориснішого та найпродуктивнішого використання український земель на благо імператорського уряду).
Колегія складалась із 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2х секретарів (росіянина і українця).
Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель, розповсюдження загальноімперських порядків і на українські землі.
В адміністративному відношенні колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796 р.). У «Секретній інструкції генералгубернатору президенту Малоросійської колегії П.Рум`янцеву» Катерина ІІ описала становище українських земель і окреслила питання, які мали бути вирішені в першу чергу.
Скасування козацького устрою в Слобідській Україні
Адміністративна та військова реформа уряду Російської імперії, проведена у 1763—1765 рр. та націлена на ліквідацію автономії слобідських козацьких полків. У наслідку реформи на території Слобідської України почали діяти російські державні установи, а козацькі полки було реформовано у регулярні гусарські. На території слобідських полків було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.
Від часів Петра І російський уряд почав чимраз більше втручатися у внутрішнє життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. У 1700 р. Петро І позбавляє полки права обирати собі полковників, постановивши, що вони обираються до самої смерті. Тим же наказом, Петро І значно зменшує кількість виборних козаків — приблизно до 3500 чоловік, у том числі у Сумському полку — 1200, Охтирському — 820, Харківському — 850, Ізюмському — 250, Острогозькому — 350 козаків. Усіх інших слобідських козаків було переведено у подпомічникі, які були зобов'язані орати землю, постачати спорядження, коней та зброю для виборних козаків. На посади полковників російське керівництво почало призначати потрібних собі людей, у тому числі іноземцівЗа часів Катерини I слобідські полки переводять до відомства Військової колегії, у наслідку чого у кожному полку було створено регулярну роту.
У 1732 р. за часів правлінні Анни Іоанівни автономію Слобідської України було скасовано. Слобідські полки було перетворено в армійські та підпорядковано спеціальній комісії. Усі питання діяльності полків вирішалися комісією, а полковники запрошувалися лише в окремих випадках.
Ліквідація Запорізької Січі
Причини ліквідації Запорізької Січі російська влада боялася зростання впливу козацтва і розгорнула широкомасштабний наступ на державну територію й економічне становище Запоріжжя.
Ліквідацію Січі відсунула російськотурецька війна 1768-1774 рр., в якій українські збройні сили відіграли помітну роль.
Внаслідок цієї війни Росія приєднала землі між пониззям Дніпра і Південного Бугу, нові кордони пролягли далеко від Січі; відпала потреба в запорізьких землях як буфера між Російською імперією та землями турків і татар; волелюбні традиції запорізьких козаків не вписувалися в імперські структури; велика територія Вольностей Війська Запорізького приваблювала російських землевласників. Ліквідація Запорізької Січі Російська влада вирішила, що тепер настав зручний час для знищення українського козацтва.
Червень 1775 р. — остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі. Козацьку старшину арештували, найбільшого покарання зазнав багаторічний кошовий отаман П. Калнишевський, засланий у Соловецький монастир, де він у жахливих умовах пробув до самої смерті (1803 р.). Наслідки ліквідації Запорізької Січі:
землі Запорізької Січі увійшли до Новоросійської й Азовської губерній, згодом —
до Катеринославського намісництва; колишні володіння Січі влада роздавала російським поміщикам та іноземним
колоністам; одна з найтрагічніших подій за все століття, демократичний устрій Січі
випередив час і став зразком справедливої організації суспільства.
Частина козаків відійшла у гирло Дунаю, де заснувала Задунайську Січ (1775-1828 рр.) під владою Османської імперії.
Ліквідація автономії Гетьманщини
Адміністративна реформа уряду Російської імперії, проведена у 1764–1765 рр. та націлена на ліквідацію автономії Гетьманщини. Протягом XVIII ст. Гетьманщина поступово втратила політичну і економічну автономію.У 1764 р. наказом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію.
Передумови:
1715р. — ліквідація виборності посад.
1722р. — Малоросійська колегія (перша)
1723р. — Арешт Полуботка
1728р. — Рішительні пункти (Апостол)
1734р. — Правління гетьманського уряду (Шаховський)
1750р. — відновлення гетьманства (Розумовський)
1754р. — ліквідація українсько-російського митного кордону 1764р. — ліквідація гетьманства, друга Малоросійська колегія
У 1734–1750 рр. в Гетьманщині діяло Правління гетьманського уряду. Справи
Гетьманщини були передані до Сенату. Подальший наступ на автономні права Гетьманщини продовжувався. У 1734 р. були конфісковано давні документи Києва, заохочувалися шлюби між українцями та росіянами. У 1744 р. кодифікаційна комісія прийняла кодекс законів «Права за якими судиться малоросійський народ», який готувався з 1728 р. У 1735–1739 р. під час російсько-турецької війни українські землі були знекровлені, зазнали великих людських та матеріальних втрат.
За гетьманування К. Розумовського зміцнилися позиції старшини, яка поступово перетворюється на шляхетський стан. Роль старшини зростає. Це була доба її політичного панування в Гетьманщині. У 1763 р. в Глухові старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. К. Розумовський звернувся до Катерини ІІ з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його роді. Але 10 листопада 1764 р. гетьманство в Україні було скасоване.
Гайдамацький та опришківський рух
Причинами посилення антифеодальної боротьби народних мас в першій половині XVIII ст. було посилення польсько-шляхетського гноблення, що супроводжувалось збільшенням панщини, розмірів натуральної та грошової ренти, скорочення селянського землеволодіння, посилення жорстокості у ставленні поміщиків до селян,національно-релігійний гніт утиски прав українства Правобережжя. За своїм характером селянсько-козацькі рухи були національно – визвольними, антифеодальними.
Рушійними силами цього руху були селянство, козацтво, міщанство, робітничі люди, православне духовенство. Повсталі боролися до відношення козацьких вольностей. Визволення після шляхецько–магнатської залежності за права православної церкви. Протест проти польсько- шляхетського гніту на Правобережній Україні та західних українських землях набрав форм гайдамацького та опришківського руху.
Гайдамацький рух – національно визвольний рух проти польського гніту на правобережній Україні що виник на початку XVІІІ ст. на Волині та західному Поділлі.
До гайдамацьких загонів входили: козаки, селяни, міщани.
Галицький рух тривав протягом 20-70 рр.
XVIII ст. і в різні періоди охоплював територію Київщини, Брацлавщини, Поділля, Волині, Чегеринщини.
Найвищого розвитку гайдамацький рух досяг на Правобережжі в другій половині ХVІІІ ст., коли переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Його основною силою було селянство. Виступ розпочався навесні 1768 р. під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Вирушивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Магнат С. Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі з сотником Іваном Ґонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.
У другій половині травня — на початку червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської мали Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні - липні на Правобережжі діяло близько 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоврядування.
Об'єднаними силами польської шляхти і російського царату Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І. Ґонту та його найближчих сподвижників. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір.
Повстання гайдамаків 1768 р.похитнуло політичний режим Польщі у Правобережній Україні й відіграло важливу роль у формуванні національної свідомості та визвольних традицій українського народу.
Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в Західній Україні. Галичина, Холмщина і Волинь упродовж століть були під польським поневоленням, тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.
Максим Залізняк Іван Гонта
Найбільший виступ гайдамаків в Україні – Коліївщину очолили Максим Залізняк та Іван Гонта.
Повстання охопило всю Правобережну Україну. Приводом до повстання стало жорстоке поводження панів з кріпаками-селянами та переслідування і спалення православних храмів католиками. Повстання переросло в жорстоку кровопролитну різню, під час якої знищено панів разом з сімями на усій Правобережній Україні.
У першій половині XVІII ст. на Прикарпатті діяли повстанські загони під назвою опришків.Опришки, які продовжили національно-визвольну боротьбу, розпочату ще Б. Хмельницьким. До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота. Найбільшого розмаху рух опришків набрав в 1738-1745 р. коли їх очолював Олекса Довбуш. Про Довбуша було складено багато народних пісень і переказів. Образ народного героя відтворений в літературі, мистецтві, в музиці, в кіно.
Безстрашний ватажок повсталих селян протягом тривалого часу був грозою для польської шляхти і урядовців. Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населення десятиліттями воювали проти Речі Посполитої — однієї з наймілітарніших держав тогочасної Європи. Діючи на території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині, Закарпатті, сягаючи Перемишля і Кам'янця-Подільського, вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті.
Незважаючи на поразку національно-визвольної боротьби на правобережних та західноукраїнських землях, підвалини Речі Посполитої були розхитані. Польщу роздирали внутрішні соціальні й національні суперечності, вона йшла до занепаду. Свідченням цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині XVIII ст. (1772, 1793, 1795), у результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завершувала століття як колоніальне надбання двох імперій.
Реформи Марії-Терезії та Йосипа ІІ
У 70-80-х pp. XVIII ст. на західноукраїнських землях відбулося чимало змін, пов'язаних із здійсненням в усій імперії реформ імператриці Марії Терезії та її сина Йосифа II.
В аграрній сфері було здійснено перепис земель, якими володіли пани і, відповідно до нього, визначено повинності селян і податки із землевласників, було також обмежено застосування до селян тілесних покарань, заборонено панщину у неділі та свята, примусові роботи без згоди селян тощо.
У 1780-1782 pp. Йосиф II видав декілька законів, за якими селяни звільнялися від особистої залежності та панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Водночас селянам надавалися мінімальні громадянські права - одружуватися без дозволу пана, посилати дітей навчатися до школи, ліквідовано право пана судити селянина тощо. У 1789 р. Йосиф II видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті цю норму скасували.
В адміністративній сфері «королівство Галичини і Лодомерії» було поділено на округи, припинено дію всіх польських законів із 1786 р. і замінено їх на загально імперські.
В релігійній сфері імператриця Марія-Терезія зрівняла у правах греко-католицьку та римо-католицьку церкви. Римо-католикам було заборонено примушувати грекокатоликів змінювати віру. Імператор Йосиф II за законом 1781 р. надав рівні прав у своїх володіннях послідовникам не лише всіх християнських церков, а й євреям.
Некатолики здобули однакові з католиками права на державну службу.
Мета реформ Марії-Терезії (1740-1780) та Йосипа ІІ (1780-1790):
ліквідувати найбільш грубі прояви феодалізму, які заважали розвитку країни.
Реформи Марії-Терезії:
судова: підпорядковувала суди державі, обмеживши свавілля сеньйорів щодо
селян; військова: новий порядок військового набору; рекрутська служба - пожиттєва; фінансова: введення загального податку, ліквідація внутрішнього мита,
збільшення мита на вивіз товарів; кримінальна: обмеження смертної кари та скасування катувань; запроваджено Державну раду, придворну державну канцелярію, міністерства; області поділено на округи;
освітня: започаткована система загальної шкільної освіти; засновано народні
школи для простих людей, ремісничі і сільськогосподарські училища, реформовано гімназії, відкрито університети, які звільнялися від впливу єзуїтів;
Реформи Йосипа ІІ: скасування особистої залежності селян; обмеження самостійності католицької церкви; закриття монастирів; конфіскація майна церкви; едикт про свободу віросповідання; запровадження єдиної централізованої системи управління.
ТЕМА 12. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В КІНЦІ XVIII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
Адміністративно-територіальний поділ Наддніпрянської України
Унаслідок другого (1793 р.) та третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії ввійшли Правобережна Україна та Західна Волинь, а результатом успішної війни з Туреччиною стало приєднання до Росії причорноморських степів та Кримського ханства. Отже, зникли держави, які впливали на розвиток українських земель.
До 1796 р. поділ Російської імперії на намісництва був замінений поділом на губернії. У 20-30-ті рр. XIX ст. губернії об’єднали в генерал-губернаторства.
Адміністративно-територіальний поділ українських земель, що перебували під владою Російської імперії:
|
Регіони |
Генералгубернаторство |
Губернії |
|
Південно-Західний край (Правобережжя) |
Київське |
Київська, Волинська, Подільська |
|
Малоросія (Лівобережжя), Слобожанщина |
Малоросійське |
Чернігівська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р. — Харківська) |
|
Новоросія (Південь) |
НоворосійськоВесарабськє |
Катеринославська, Таврійська, Миколаївська (з 1805 р. — Херсонська) |
|
|
|
|
Губернатори були наділені всіма цивільними, державними та військовими повноваженнями і призначалися царем; до губернського правління входили віцегубернатор, радники, прокурор. Вони спиралися на дворянські збори — становий представницький орган.
Губернії складалися з повітів, очолюваних капітан-ісправниками. Повіти ділилися на стани під контролем поліцейських приставів. Державні податки збирала імперська казенна палата. У 1831 р. було скасовано магдебурзьке право на Лівобережжі, у 1841 р. ліквідовано судочинство за Литовськими статутами на Правобережжі. Ключові посади обіймали російські чиновники.
Соціально-економічний розвиток у першій половині XIX ст.
Україна в першій половині була аграрною країною з кріпосницькими відносинами: земля (близько 75 %) належала поміщикам, понад 60 % населення становило кріпосне селянство.
Сільське господарство
Криза феодально-кріпосницького виробництва:
— Домінування кріпосницьких відносин: поміщик мав право на працю і майно селянина, міг продати його з землею або без землі.
— Основними формами експлуатації кріпаків були відробіткова, грошова, натуральна рента. Посилення експлуатації селян: урочна система (поміщик давав селянам таке завдання (урок), яке неможливо було виконати за 1 день); панщина 4-6 днів на тиждень.
— Витіснення селян на неродючі віддалені землі; знеземелення селян.
— Державні селяни сплачували грошову ренту і несли повинності на користь держави. Найбільше державних селян було на Лівобережжі (50 % селян), найменше — на Правобережжі (13 %). Відбувалося майнове розшарування селян; селяни, що розорилися, йшли на заробітки, передусім у Південну Україну.
— Існували військові поселення (1817-1857 рр.): частина війська передавалася на утримання селянам. Фактично селяни-поселенці перетворювалися на довічних солдатів, які водночас займалися сільським господарством; дітей із 7 років зараховували до кантоністів (новобранців).
— Примітивні й застарілі знаряддя праці не давали можливості запроваджувати прогресивні технології, спричиняли технічну відсталість сільськогосподарського виробництва, неефективне екстенсивне господарювання.
— Зниження прибутків землевласників (майже кожен четвертий поміщицький маєток перебував під заставою).
Проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство.
— Розширення посівів технічних культур (буряки, тютюн; льон, конопля, соняшник), що вимагало поліпшення обробітку землі, використання добрив.
— Початок використання більш продуктивної найманої праці; передання землі в оренду купцям, заможним селянам тощо.
— Зростає товарність виробництва, поглиблення спеціалізації окремих районів і поміщицьких господарств.
Промисловість
— Тісний зв’язок із сільським господарством: млини, крупорушки, ґуральні та інші обробні підприємства в поміщицьких господарствах. Відкриття цукрових заводів.
— Більшість промисловців — поміщики, купці; розвиток державної промисловості.
— Використання як вільнонайманої праці (капіталістичні підприємства), так і кріпосної (поміщицько-кріпосні підприємства). Поступове зростання кількості найманих робітників (із 1825 р. до 1861 р. — утричі).
— 30-40-ві роки XIX ст. — початок промислового перевороту.
Словник
Промисловий переворот — заміна ручної праці на механізовану, мануфактури на фабрику.
— Із 20-х років відбувається розвиток кам’яновугільної та металургійної галузей, прискорений розвиток машинобудівної промисловості.
— Формування робітничого класу і промислової буржуазії.
Торгівля
— Пожвавлення торгівлі внаслідок розвитку промислового й сільськогосподарського виробництва.
— Україна стала складовою частиною загальноросійського внутрішнього ринку.
— Ярмаркова торгівля (понад 2 тисячі ярмарків, найбільші — у Харкові, Єлисаветграді, Сумах, Полтаві). Товари, що вивозилися з України: хліб, м’ясо, вовна, тютюн, сало, олія, цукор; товари, що завозилися з Росії: тканини, вироби з металу, скло, посуд.
— Зовнішня торгівля велася через порти Чорного та Азовського морів.
— Більшість купців — росіяни, поступово з’являються й українці (найвідоміші — Яхненки).
— Розвиток чумацького промислу, який сприяв розшаруванню селянства і був одним з основних джерел накопичення капіталу.
Антифеодальний рух на українських землях
Причини:
— посилення кріпосного гніту;
— безправне становище кріпаків;
— зловживання імперських чиновників.
Мета: скасування кріпацтва й отримання землі.
Основні форми протесту:
— псування знарядь праці;
— відмова виконувати повинності;
— підпалення маєтків та вбивства поміщиків;
— втечі з маєтків;
— збройний спротив поміщикам та місцевій адміністрації, повстання;
— партизанські напади на поміщицькі маєтки.
Масові повстання
— Повстання проти режиму військових поселень у Чугуєві (Харківщина), 1819 р.
— Селянські рухи на Катеринославщині (1818-1820 рр.), Харківщині, Херсонщині, Чернігівщині (1832-1833 рр.).
— Виступи під проводом У. Кармелюка (1813-1835 рр.) на Поділлі.
Це цікаво! За сімейним станом Устим Кармелюк мав звільнення від рекрутчини, але поміщик віддав його в солдати. Кармелюк утік у 1813 р., повернувся в рідні місця та організував групу невдоволених. Учинив понад 100 нападів на поміщиків, купців, шинкарів. П’ять разів Кармелюка ловили, він витримав 100 ударів шпіцрутенами, заслання до Сибіру, але щоразу втікав з ув’язнення.
— «Київська козаччина» (1855 р.) — масовий рух селянства Київщини за повернення козацького стану.
Підсумки повстань:
— повстання були стихійними й неорганізованими, тому не мали успіху;
— засвідчили, що більшість населення України виступає проти кріпосництва і готова до збройного спротиву;
— змусили окремих представників українського дворянства шукати шляхи покращення умов життя селянства.
Україна у війнах Наполеона
У 1812 р. відбувся похід французького імператора Наполеона на Росію, який закінчився загибеллю майже всієї французької армії. З українських земель наполеонівська армія зайняла Західну Волинь, де розгромила 3-тю російську армію під командуванням генерала А. Тормасова.
Плани Наполеона щодо України передбачали відокремлення українських земель від Росії й поділ їх на три частини:
— Правобережна Україна відходила до Великого герцогства Варшавського;
— Галичина й Волинь мали відійти до Австрії за воєнну допомогу у Війні з
Росією;
— на території Лівобережної й південної України планувалося створити дві держави, які б підпорядковувалися Франції. Українське дворянство, незадоволене такими планами, підтримало російську владу. Були сформовані козацькі кавалерійські полки (25 тис. осіб); до російської армії також увійшло 75 тис. ополченців. Так, у Лейпцизькій битві 1813 р., де антифранцузька коаліція розбила наполеонівську армію, брали участь 8 козацьких полків.
Національне відродження в Україні
Стадії національного відродження
— Фольклорно-етнографічна: збирання і публікація народних пісень, вивчення історії, звичаїв, мови свого народу. На підставі вивчення етнографічних особливостей народу формуються аргументи на користь існування окремої нації.
Словник
Національне відродження — це пробудження національної самосвідомості народів, що не мали власної державності; фактично стало процесом становлення нації.
— Культурно-літературна, відродження мови, боротьба за розширення сфери її використання. Поширення літературних, драматичних, наукових творів, написаних рідною мовою. Зростання національної самосвідомості.
— Політична: боротьба нації за звільнення, зародження масового національного руху, який може привести до незалежності нації. Виникнення політичних організацій, програми яких містять вимоги автономії або незалежності.
Основні напрямки визвольного руху в Україні першої половини XIX ст.
— Польський: об’єднував польських патріотів, що боролися за відновлення незалежності Речі Посполитої. Прояви: польське повстання 1830-1831 рр. на чолі з І. Лелевелем, яке почалося в листопаді 1830 р. у Варшаві. Польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Проте українські селяни повстання не підтримали, оскільки вороже ставилися до поляків-поміщиків, а самі поміщики боялися повторення гайдамаччини. Цю суперечність використав російський уряд, пообіцявши селянам свободу за затримку повстанців; у вересні 1831 р. повстання було придушене.
— Російський: представники російського дворянства домагалися лібералізації імперських порядків. Прояви: повстання декабристів 1825 р. (див. нижче).
— Український: об’єднував прибічників боротьби за звільнення від імперського панування.
Декабристський рух в Україні
Причини:
— дворяни розуміють, що кріпацтво і самодержавство є головними причинами відсталості Росії;
— вплив війни з Наполеоном 1812 р., яка виховала патріотизм майбутніх декабристів та зблизила їх з народом, та закордонних походів російської армії 1813-
1814 рр., що ознайомили росіян із західними революційними вченнями;
Словник
Декабристи — представники дворянства Росії, які боролися за повалення царату та скасування кріпацтва. У 1825 р. підняли антицарське повстання, яке закінчилося поразкою.
— розчарування в Олександрі І, який спочатку сприяв розробці реформаторських проектів, а після наполеонівських воєн установив реакційний режим;
— вплив міжнародних подій: зростання національно-визвольного руху в Італії, Греції, Іспанії.
Передумови:
— діяльність масонських лож, які об’єднували представників привілейованої верхівки суспільства і були своєрідною підготовкою до вступу в таємні декабристські товариства (найвідоміші — полтавська «Любов до істини» (1818 р.), київська «Ложа об’єднаних слов’ян» (1818 р.);
Словник
Масонство — релігійно-етичний рух, прибічники якого закликали до морального самовдосконалення й об’єднання людей за принципами взаемо-допомоги, братерства, рівності. Хоча масони заявляли про невтручання в політику, вони відігравали помітну роль у революційних та національно-визвольних рухах.
— створене В. Лукашевичем Малоросійське таємне товариство (1819 р.), що діяло нелегально і мало на меті здобуття Україною незалежності.
Діяльність декабристів
Першими декабристськими організаціями стали «Союз порятунку» та «Союз благоденства» (1816-1818 рр.), внаслідок реорганізації в 1821 р. виникло два осередки — Північне товариство з центром у Петербурзі та Південне з центром у Тульчині (Україна). Згодом було засновано ще дві управи Південного товариства — Каменську та Васильківську. Крім того, у 1823 р. було засновано Товариство об’єднаних слов’ян у Новограді-Волинському (фундатори — брати Борисови).
Між організаціями існували суттєві розходження, які можна простежити в їхніх програмних документах.
1. «Південне товариство, програмний документ» — «Руська правда» П. Пестеля:
— повалення самодержавства шляхом перевороту;
— проголошення республіки; відразу після перевороту потрібно встановити революційну диктатуру для здійснення перетворень;
— виборче право для чоловіків від 20 років без обмежень;
— верховна законодавча влада має належати Народному вічу, виконавча — Державній думі, нагляд за виконанням законів — Верховному суду.
— скасування кріпацтва та наділення селян землею без викупу;
— обмеження поміщицького землеволодіння;
— ліквідація станових привілеїв, рівність громадян перед законом;
— свобода слова, друку, віросповідання;
— ліквідація військових поселень та скорочення строку служби в армії;
— збереження єдиної неподільної Росії, в якій жоден народ не має права на відокремлення, крім Польщі. Україна мала стати однією з 10 областей Росії.
2. «Північне товариство», програмний документ — «Конституція» М. Муравйова:
— формою правління в Росії мала бути конституційна монархія, за якої цар наділений виконавчою владою та є головним державним службовцем;
— законодавча влада мала належати парламенту — Народному віче;
— виборче право — з 21 року зі збереженням майнового цензу;
— скасування кріпацтва, наділення селян 2 десятинами землі та садибою; збереження поміщицького землеволодіння;
— Росія — федерація з 14 держав і 2 областей із самостійним управлінням, але без урахування етнічних кордонів. Україна мала бути поділена на Чорноморську державу з центром у Києві та Українську державу з центром у Харкові.
3. Товариство об’єднаних слов’ян:
— об’єднання слов’янських народів у федеративну республіку;
— парламент республіки, що складатиметься з представників усіх народів, прийматиме тільки основні закони федерації, кожен народ матиме право на широке самоврядування.
Із основних положень декабристських програмних документів можна зробити висновок, що декабристи ігнорували національне питання.
Повстання декабристів
У 1825 р. помер імператор Росії Олександр І, і декабристи вирішили скористатися періодом міжцарювання. 14 грудня 1825 р. вони підняли повстання у Петербурзі, яке було придушене (від місяця в який відбулося повстання, походить назва руху — декабристський). Ця поразка змусила Південне товариство терміново підготувати виступ.
28 грудня 1825 р. С. Муравйов-Апостол піднімає повстання Чернігівського полку. Урядові війська змогли ізолювати повсталих. Солдати здалися практично без бою.
Це цікаво! Сергій Муравйов-Апостол — один з організаторів «Союзу порятунку», член «Союзу благоденства». З 1823 р. разом із М. Бестужевим Рюміним очолював Васильківську управу Південного товариства. Встановив зв'язок із Польським патріотичним товариством. Саме він висунув ідею організації революційної повстанської армії.
Розправа над керівниками й учасниками повстання була жорстокою. П’ятьох із них стратили, багатьох заслали на каторжні роботи до Сибіру або на військову службу на Кавказ.
Основні результати й наслідки:
— декабристи зазнали поразки, оскільки їхні мета й ідеї були незрозумілими народові, вони мали вузьку соціальну базу (дворянство), керівники не проявили рішучості, а перевага урядових військ була безсумнівною;
— декабристи стали взірцем мужності, героїзму, самопожертви й відданості революційній справі для прийдешніх поколінь;
— це було перше в історії Росії та України організоване збройне повстання проти самодержавства і кріпацтва, що дало поштовх революційному рухові в наступні роки (польське повстання 1830-1831 рр., діяльність Кирило-Мефодіївського братства);
— поразка декабристів знаменувала смугу реакції в Росії, репресій проти вільнодумства. Було створено таємну поліцію, посилився нагляд за вищими навчальними закладами.
Початок українського національного руху
Передумови:
— лівобережна козацька старшина мала пред’явити історичні документи, що підтверджували її походження, для набуття російського дворянства;
— діяльність в Україні масонських організацій, які пропагували ідеї свободи, братерства, рівності;
— поширення західноєвропейської ідеї про визнання народу вищим джерелом влади, що має право на власну державу, та ідей романтизму, який тяжів до народної культури.
Прояви:
— Рух дворян-автономістів, метою яких було відновлення втраченої автономії гетьманщини (В. Полетика, Р. Маркович та ін.). Автономісти прагнули зберегти місцеву правову систему (Литовські статути) та відновити козацьку армію.
— Відновлення історії українського народу на основі історичних документів. «Історія Малої Росії...» Д. Бантиш-Каменського твердила, що українці є відгалуженням російського народу, а возз’єднання України з Росією — найвизначніша подія в їхній історії. Натомість М. Маркевич в «Історії Малоросії» обстоює самобутність українців та їхнє право на самостійність. Обґрунтування ідеї незалежності України подано в «Історії Русів» — анонімному історичному творі початку XIX ст. (авторство приписують Г. Кониському та Г. Полетиці). Основна тема «Історії Русів» — боротьба українців проти польського та московського поневолення, порушення Москвою Березневих статей 1654 р.
— Збирання і публікація українського фольклору. М. Цертелєв надрукував першу збірку українських історичних дум (1819 р.); перше видання ліричних українських пісень здійснив майбутній ректор Київського університету М. Максимович (1827 р.).
— Розвиток української мови. Публікація «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.) — першого художнього твору розмовною українською мовою, «Малоросійських оповідань» Г. Квітки-Основ’яненка (1834 р,). У 1818 р. О. Павловський написав
«Граматику малоросійського наречія», в якій уперше розглянуто
граматичну будову української мови, принципи її літературного та розмовного
вжитку.
— Відкриття в 1805 р. Харківського університету, що став центром українського духовного відродження. Гурток «харківських романтиків» під проводом І.
Срезневського вивчав українську історію та культуру, впроваджував українську мову в літературний ужиток. Вийшли популярний журнал «Український вісник», фольклорноетнографічні збірки «Запорізька старовина» (1833-1838 pp.).
— Із 30-х років XIX ст. українські літературні гуртки з’являються у Петербурзі й Москві; у 1841 р. у Петербурзі вийшов альманах «Ластівка», в якому всі твори були написані українською мовою.
— Заснування в 1834 р. Київського університету спричинило переміщення українського інтелектуального центру з Харкова до Києва. Київ став осередком археологічних, історичних, етнографічних, філологічних досліджень.
Значення:
— видано перші етнографічні, історичні та літературні твори, які «відкрили» Україну та обґрунтували уявлення про те, що українці є окремим народом із власною культурою та традиціями;
— початок формування літературної української мови;
— визначено мету українського відродження — самостійність України.
Кирило-Мефодіївське братство
Передумови створення: на початку 40-х років XIX ст. студенти й викладачі Київського університету організували таємний гурток «Київська молода», учасники якого вивчали праці французьких філософів-утопістів, цікавилися національновизвольною боротьбою поляків, чехів, хорватів та інших слов’янських народів.
Поступово гурток оформився в нелегальне товариство — Кирило-Мефодіївське братство (1846 p.).
Організатори: професор Київського університету М. Костомаров; студент (згодом учитель Полтавського кадетського корпусу) В. Білозерський; чиновник М. Гулак; викладач гімназії, письменник П. Куліш; поет Т. Шевченко. Учасники — молоді люди віком 19-30 років, більшість з яких походила з дрібномаєтних дворян.
Мета діяльності: утвердження національної української державності з демократичним ладом у конфедеративному союзі слов’янських держав.
Програмні документи:
— «Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», автор — В. Білозерський;
— «Закон Божий, або Книга буття українського народу», автор — М. Костомаров.
Програмні засади:
— ліквідація кріпосного права;
— національне визволення українського народу;
— створення конфедерації вільних слов’янських держав із демократичним ладом (на кшталт США) зі столицею в Києві;
Словник
Конфедерація — це складна форма державного устрою, союз незалежних держав, що об’єднуються з метою координації своєї діяльності з деяких питань.
— рівні політичні права для всіх слов’янських народів;
— повалення самодержавства і встановлення республіки;
— рівність громадян перед законом, скасування станів;
— ідеалізація козацького минулого України,
Течії:
— поміркована, або ліберальна, на чолі з М. Костомаровим та П. Кулішем; вважали Кирило-Мефодіївське братство легальною просвітницько-науковою організацією, в основі діяльності якої були християнські цінності та ідея слов’янської єдності; противники революційної боротьби; вважали, що поширення ідей Кирило-
Мефодіївського братства сприятиме наближенню реформ;
— радикальна на чолі з М. Гулаком і Т. Шевченком; відстоювали ідею всенародного повстання, в ході якого буде встановлено справедливий суспільний лад; намагалися перетворити Кирило-Мефодіївське братство на бойову організацію.
Практична діяльність:
— поширення програмних документів;
— пропаганда ідей братства в університеті, військових училищах, інших навчальних закладах Києва;
— поширення творів Т. Шевченка;
— розробка проекту створення в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів для всіх верств населення;
— збирання коштів на видання української книги;
— створення першої української абетки — «кулішівки» (за прізвищем її автора П.
Куліща);
— встановлення контактів із литовськими, польськими, чеськими революціонерами, російським гуртком петрашевців.
Словник
Петрашевці — політичний гурток у Петербурзі (1845-1849 рр.), очолюваний М. Буташевичем-Петрашевським. Головним завданням вважали боротьбу проти самодержавства і кріпосництва шляхом пропаганди, а згодом — збройного повстання. Учасники гуртка (21 людина) були засуджені до страти, яку замінили на тривалу каторгу.
Ліквідація Кирило-Мефодіївського братства:
У березні 1847 р. діяльність Кирило-Мефодіївського братства була припинена за доносом О. Петрова. Учасники братства були заарештовані та відправлені до Петербурга. Слідством керував сам Микола І. Братчики отримали різні покарання: Т. Шевченка віддали у солдати й заслали на 10 років без права писати й малювати; В. Білозерського заслано в Олонецьку губернію під нагляд поліції; М. Гулак три роки перебував у Шліссельбурзькій фортеці, після чого був засланий до Пермі. Всі вони (крім Т. Шевченка), були амністовані в 1855 р., після смерті Миколи І.
Значення діяльності Кирило-Мефодіївського братства:
— Перша спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу визвольної боротьби.
— Уперше здійснено спробу об’єднати українську національну ідею із загальнолюдськими християнськими цінностями та ідеєю слов’янської єдності.
— Національне звільнення українців розглядалося в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів.
— За своїми світоглядними принципами братство було схожим на такі європейські організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія», проте відкидало насильство як засіб досягнення мети.
Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. у с. Моринці на Черкащині в родині кріпака. З дитинства захоплювався малюванням і літературою. Навчався у петербурзького художника В. Ширяєва, де його помітив слухач Петербурзької Академії мистецтв І. Сошенко. Т. Шевченка викупили з кріпацтва за гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського пензля К. Брюллова.
У 1838 p. Т. Шевченко вступив до Академії мистецтв. Під впливом Є. Гребінки починає писати вірші, перша збірка яких з’явилася в 1840 р. під назвою «Кобзар». Т. Шевченко працював в усіх поетичних жанрах — у його творчому доробку е балади, ліричні пісні, поеми, послання; писав як українською, так і російською мовами. У своїх творах він звертається до історії України («Гайдамаки»), змальовує життя селянства, відверто викриває самодержавство («Катерина», «Сон»).
У 1843 p. Т. Шевченко повернувся в Україну, де незабаром став членом КирилоМефодіївського братства. Покаранням за просвітницьку діяльність стали 10 років солдатчини в Оренбурзькому краї, з якого товариші визволили його в 1857 р. На цьому етапі творчості у Т. Шевченка переважають філософські роздуми («Неофіти», «Юродивий»).
Уже за життя його визнано класиком української та світової літератури, твори українського поета видано в Лейпцигу разом із поезіями О. Пушкіна, Академія мистецтв визнає його академіком гравірування.
Помер Т. Шевченко 10 березня 1861 р. в Петербурзі. У травні 1861 р. його перепоховали в Каневі на Чернечій (нині Тарасовій) горі.
ТЕМА 13. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ XVIII - В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Галичина в 1772 р. відійшла до Австрії внаслідок першого поділу Польщі, туди ж у 1774 р. — Буковина. Закарпаття ще раніше належало Угорщині, а вона — теж входила до складу Австрійської імперії.
Адміністративно-територіальний поділ західноукраїнських земель. Фактично
Закарпаття управлялося з Буди (Будапешта) Угорщиною — Братиславське намісництво Угорського королівства. Буковина у 1787 р. була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано статус окремої провінції (краю). Інші українські землі були об’єднані разом з польськими у «Королівство Галичини і Лодомерії». На соціальній драбині західноукраїнського суспільства українці займали найнижчий щабель.
Політика Австрійської імперії щодо західноукраїнських земель, її наслідки.
Реформи Марії Терезії та Иосифа II позитивно позначилися на господарському житті Західної України, але вони були не настільки глибокими, щоб суттєво змінити ситуацію.
Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, з яким було пов’язане життя майже всього населення. Початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії дуже негативно вплинув на галицьку промисловість.
Загалом західноукраїнські землі перетворювалися на аграрний придаток вказаних провінцій Австрії. Українцями управляли іноземці: в Галичині — польська шляхта, на Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські пани.
Форми соціального протесту населення.
Відповіддю на посилення кріпацтва в західноукраїнських землях Австрійської імперії (причини антикріпосницького руху) стали виступи селян. Масові заворушення спалахнули на Буковині в 1843-1844 рр. під проводом Л. Кобилиці та в 1846 р. у Галичині.
Традиційною формою відкритої збройної боротьби у Прикарпатті був рух опришків, особливо поширений у 1810-1825 рр. Найбільшу популярність серед їхніх ватажків мав М. Штолюк.
У Закарпатті в 1810-1815 і 1831 рр. відбулися так звані «холерні бунти».
Значення антикріпосницького руху — свідчив про збереження волелюбності українського народу, спричинив певне послаблення гноблення українського населення.
Початок національного відродження. Внаслідок імператорських реформ у Західній Україні виросла суспільна верства, яка виявилася в змозі очолити національне відродження у краї. Нею стали греко-католицькі священники. І. Могильницький у Перемишлі в 1816 р. створив освітнє товариство галицьких греко-католицьких священників. Це місто стало осередком першої хвилі відродження під покровительством єпископа М. Левицького. У 30-х рр. XIX ст. центр українського відродження в Галичині перемістився до Львова.
Діяльність «Руської трійці». Переломною подією в історії національного відродження стала діяльність «Руської трійці» (1833-1837 рр.), до якої належали молоді студенти богослов’я М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький, які були названі «будителями». Головною постаттю був М. Шашкевич, який у 1836 р. виголосив першу публічну промову українською мовою в музеї духовної семінарії перед духівництвом і запрошеними гостями, інші дії:
• збирання українського народного фольклору;
• підтримка використання української мови у побуті інтелігенції;
• підготовка М. Шашкевичем першої української «Читанки» (1836 р., сам термін належить Шашкевичу);
• підготовка до друку збірки поезій народною мовою, у якій виразно звучав заклик до єднання народу, до національного пробудження. У 1837 р. цю збірку (альманах) «Русалка Дністровая» вдалося видати у Буді (Будапешті). Фактично альманах став політичним маніфестом українського національного руху, основні ідеї — визнання єдності українського народу, пропаганда ідеї власної державности, уславлення народних борців за національне визволення.
Очолило український рух греко-католицьке духовенство — єдина освічена соціальна група українців, яка не була зденаціоналізована. На Закарпатті лідером українського національного відродження став О. Духнович.
Західноукраїнські землі в європейській революції 1848-1849 рр. Перебіг українського національного руху під час революції. У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, вимагали демократії, політичної рівноправності всіх класів і станів («Весна народів»). Активними учасниками революції стали українці Галичини, Буковини та Закарпаття. 15 березня 1848 р.
австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію. У Галичині вже в квітні 1848 р. відбулося скасування панщини (селянська реформа), раніше, ніж в інших провінціях імперії (у Буковині — в серпні 1848 р., а в Закарпатті — аж у 1853 р.). За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків.
Діяльність Головної Руської Ради (1848-1851 рр.). Галицькі поляки першими скористалися демократичними свободами, проголошеними революцією. Вони організували в Львові Центральну раду народову. У відповідь на дії поляків українська інтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала у Львові свій орган — Головну руську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. Це була перша політична організація українців у Галичині. Програмні вимоги:
• викладання в школах та видання урядових розпоряджень вести українською мовою;
• забезпечення для українців рівних можливостей обіймати урядові посади:
• запровадження української мови у діловодстві краю;
• об’єднання українських земель Австрійської імперії в одну провінцію;
• поділ Галичини на дві окремі адміністративні одиниці: східну — українську і західну — польську.
Заходи Головної Руської Ради (ГРР):
• ініціатор видання першої українськомовної газети — «Зорі Галицької» (1848 р.);
• затвердила рішення про створення «Галицько-руської матиці», яка мала відати організацією видання дешевих підручників і книг для народу українською мовою;
• відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм;
• створення близько 50-ти місцевих рад у містах і селах;
• перше використання національної символіки — жовто-блакитного прапора і герба із зображенням золотого лева на синьому тлі (герб Галицько-Волинського князівства);
• участь у роботі Слов’янського з’їзду (червень 1848 р., Прага), ухваленння рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань;
• уперше заявлено про єдність галичан і українців Наддніпрянщини;
• у Львівському університеті наприкінці року влада відкрила катедру української мови та літератури, на чолі якої став Я. Головацький;
• 19 жовтня 1848 р. Собор руських учених у Львові окреслив широку програму організації української науки та народної освіти;
• організація української національної гвардії, а на Закарпатті — Народної самооборони і гірських стрільців.
Перший досвід парламентаризму. Ще 10 липня 1848 р. у Відні розпочав роботу загальноімперський парламент. Інтереси українців представляли 39 депутатів, з них 27 були селянами. Вони запропонували парламентові розглянути питання про національно-територіальний поділ Галичини. Уряд пообіцяв це зробити, але до самого розпаду цієї держави обіцянка не була виконана. Парламент було розпущено в березні 1849 р.
1-2 листопада 1848 р. у Львові відбулося повстання, в якому брали участь польська й українська національна гвардія (розпущені після нього), студентство, міська біднота. Було придушено, в місті запровадили стан облоги. Селянське повстання на Буковині (1848-1850 рр.) очолював відомий селянський ватажок Л. Кобилиця, який був депутатом австрійського парламенту. Рух там набув найбільшого розмаху, але після арешту керівника був придушений. На західноукраїнські землі прийшла урядова реакція. Влітку 1851 р влада заборонила діяльність Головної Руської Ради.
Значення подій 1848-1849 рр.:
• скасування панщини і початок засад конституційного правління;
• визнання існування в Галичині українського народу;
• виникнення першої в XIX ст. української політичної організації (ГРР), захисника прав українців;
• уперше українці сформулювали власні політичні програми й усвідомили себе єдиним народом;
• західні українці досягли суттєвих результатів порівняно з іншими народами імперії;
• В. Подолинський під час подій революції уперше обґрунтував право українців на національну незалежність.
Хронологічний довідник
1816 р. — створення освітнього товариства галицьких греко-католицьких священиків.
1833-1837 рр. — діяльність гуртка «Руська трійця».
1837 р. — видання «Русалки Дністрової».
1848 р. — скасування панщини в Галичині; створення Головної Руської Ради; видання першої українськомовної газети «Зоря Галицька».
Персоналії
Вагилевич Іван (2.09.1811, с. Ясенів-Горішній, тепер с. Ясеновець Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. — 10.05.1866, Львів) — гром. діяч, філолог, фольклорист, поет. Закінчив Львівську духовну семінарію. Один із засновників «Руської трійці», співавтор «Русалки Дністрової».
Головацький Яків (29.10.1814, с. Чепелі, тепер Бродівського р-ну Львівської обл. — 13.05.1888, Вільно, нині Вільнюс) — гром. діяч, поет, етнограф, історик л-ри.
Належав до «Руської трійці», учасник видання «Русалки Дністрової» (1837). Закінчив Львівський ун-т (1841), проф. укр. мови і л-ри в ньому (з 1848), ректор цього закладу (1864-1866). 1867 виїхав до Рос. імперії, працював у віденській археографічній комісії.
Духнович Олександр (24.04.1803, с. Тополя, нині Пряшівщина у Словаччині — 30.03.1865, Пряшів, тепер у Словаччині) — закарпатський гром. діяч, письменник і педагог. Закінчив богословську семінарію (1827). Автор патріотичних поезій, підручників для нар. шкіл. Д. домагався запровадження викладання укр. мови у школах, вів б-бу з мадяризацією Закарпаття.
Кобилиця Лук’ян (1812, с. Путила-Сторонець, тепер Путала Чернівецької обл. —
24.10.1851, Гура-Гумора, нині Гура-Гуморулуй, Румунія) — сусп.-політ. діяч. 18431844 очолював повстання селян Буковини. Під час революції 1848-1849 К. був обраний депутатом парламенту, де вимагав скасування кріпацтва і передачу селянам землі без викупу. Знову очолив виступи селян, які тривали до літа 1849. Наступного року К. був заарештований, після катувань важко захворів, помер на засланні.
Могильницький Іван (1777-24.06.1831, Перемишль, тепер у Польщі) — відомий культ. і церк. діяч, учений-філолог. Закінчив богословський ф-т Львівського (за ін. даними Віденського) ун-ту. М. спричинився до заснування вел. кількості нар. (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них ряд підручників. Учений був засновником і керівником першого в Галичині освітнього т-ва священників (1816), ініціатором і першим ректором дяко-вчительського ін-ту в Перемишлі. Один з провісників нац. відродження в Галичині, обстоював викладання у нар. школах Галичини укр. мовою.
Шашкевич Маркіян (6.11.1811, с. Підлисся, нині Золочівського р-ну Львівської обл. — 7.06.1843, с. Новосілки Ліські, тепер Львівська обл., 1893 перепохований у Львові) — видатний сусп.-політ. діяч, письменник, зачинатель укр. нац. відродження на західноукраїнських землях. Ш. — організатор, натхненник і лідер «Руської трійці», ініціатор усіх її справ. Ш. — співавтор і видавець альманаху «Русалка Дністрова» (1837). Був священником у ряді сіл Галичини, помер у злиднях.
Терміни та поняття
«Будителі» («ті, хто пробуджують») - активісти культ.-нац. відродження у середовищі слов’янських народів. На західноукраїнських землях «б.» називали членів «Руської трійці» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич на Галичині), О. Духновича (Закарпаття) та ін.
Весна народів — рев. виступи ліберального та респ. характеру в Європі 1848-1849 рр. Започаткована Лютневою революцією у Франції. В. н. придушена монархічними урядами, однак були «даровані» нові конституції. Під час революцій були закладені основи для подальшої демократизації с-ва.
Революція (від латинського «розгортання, переворот») — докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до ін., від старого до нового в розвитку явищ природи, с-ва чи пізнання.
ТЕМА 14. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ КІНЦЯ XVIII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.
Умови та особливості розвитку культури кінця XVIII - першої половини XIX ст.:
• негативний вплив відсутносте власної державности, національне гноблення та імперські кордони, що ігнорували українську етнічну територію;
• русифікація та культурна асиміляція українців, що здійснювалися в Росії насильницькими методами;
• на західноукраїнських землях відбувалося онімечування, що поєднувалося з полонізацією Галичини, румунізацією Буковини та мадяризацією Закарпаття;
• культурний розвиток на Галичині та Закарпатті був пов’язаний з діяльністю греко-католицької церкви.
Причини культурних зрушень у першій половині XIX ст.:
• потреба у кваліфікованих кадрах для промисловосте, сільського господарства і торгівлі;
• початок українського національного відродження; вплив передових західноєвропейських ідей.
Національне відродження. Найвизначнішим літературним твором стала «Енеїда» І. Котляревського. З опублікуванням її першої частини в 1798 р. починається українське національне відродження, тобто процес пробудження формування самосвідомосте народу, який проявляється в розвиткові його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови.
Освіта. Під тиском громадськосте створювалися нові вищі освітні заклади. 1805 р. — відкриття університету в Харкові, ініціатор — В. Каразін.
1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, 1834 р. — відкриття університету в Києві. Першим його ректором був визначний учений М. Максимович. З 1784 р. працював університет у Львові.
У Російській імперії царський уряд нав’язував в Україні таку систему освіти, яка повинна була задовольнити потреби держави в освічених кадрах, але одночасно знищувала національну свідомість українців, насаджувала почуття меншовартосте, створювала уяву про провідну роль росіян у житті української нації.
На середину XIX ст. одна школа припадала на 9,5 тис., а один учень — на 188 жителів. Це було значно менше, ніж у попередньому столітті. Початкову освіту давали двокласні парафіяльні школи, повітові училища; середню — гімназії, де навчання було платним, діяло 19 закладів, 4 тис. учнів, а також приватні пансіони.
Крім університетів, іншим типом вищих навчальних закладів були ліцеї, яких у Наддніпрянщині було три: Волинський ліцей (Кременець, 1819 р.), відкритий на базі гімназії вищих наук (1805 р.), ліцей імені Ришельє в Одесі (1817 р.), Ніжинський ліцей (1832 р.), колишня гімназія вищих наук (1820 р.).
На українських землях Австрійської імперії було дещо більше початкових шкіл (навчалося 14 % дітей шкільного віку, у сільських парафіяльних школах навчання велося українською мовою), 18 гімназій (8 — Галичина, 9 — Закарпаття, 1 —
Буковина), Чернівецький ліцей. Незважаючи на всі утиски української мови ситуація з нею в системі освіти Західної України була кращою, ніж у Наддніпрянській.
Наука. «Історія русів». Перш ніж остаточно відійти у небуття, козацька еліта спромоглася на цілу низку яскравих історичних, літературно-художніх і публіцистичних творів. Найвизначнішим трактатом на початку XIX ст. була «Історія русів», яку історик Олександр Оглоблин назвав «Декларацією прав української нації..., вічною книгою України». Ця книга лише у 1846 р. була видана Осипом Бодянським.
Здобутки видатних вітчизняних науковців. Значних успіхів в Україні досягли природничі й точні науки. На першу половину XIX ст. припала діяльність видатних математиків М. Петроградського і Т. Осиповського. Справжнім ученименциклопедистом — від історії до ботаніки — був М. Максимович. Великою популярністю серед сучасників користувалася «Історія Малоросії» М. Маркевича.
Наприкінці першої половини XIX ст. з’явилися перші історичні дослідження М. Костомарова, який згодом став автором багатьох важливих праць з історії козацької України.
Основні явища і процеси розвитку культури цього періоду. У цей час почалося збирання і публікації творів народної поезії. Один з перших українських фольклорних збірників М. Цертелєва під назвою «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» вийшов 1819 р. в Петербурзі. Згодом кілька збірок народних пісень видав М. Максимович. Центром збирання історичних документів, фольклору, старожитностей став Харківський університет. Усна народна творчість справила значний вплив на становлення нової літератури.
Характерним явищем культури періоду став романтизм. Він відображав розчарування в ідеалах Просвітництва, прагнув безмежної свободи, удосконалення й оновлення, стверджував неповторність людської особистості, охопив усі сфери тогочасного духовного життя, відкрив шлях для дальшого розвитку культури.
Література. «Батьком» нової української літератури вважається І. Котляревський («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Поряд з ним розкрився талант байкарів П. Гулака-Артемовського (працював у Харківському університеті, деякий час — ректор) і Є. Гребінки (випускник Ніжинського ліцею). Одним з перших українських прозаїків був Григорій
Квітка-Основ’яненко (повісті «Маруся», «Пан Халявський», «Конотопська відьма», «Сердешна Оксана», п’єси «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівні»), У 40-х рр. XIX ст. з’явилися перші історичні повісті Пантелеймона Куліша. Поегичний образ України змалював на сторінках своїх книг Микола Гоголь (випускник Ніжинського ліцею, автор збірок «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», особливе місце посідає повість «Тарас Бульба»). Формування нової української літератури завершилося у геніальній творчості Тараса Шевченка. Вже перша поетична збірка «Кобзар» (1840 р.) показала світові силу українського слова, його здатність передати почуття, думи, прагнення і надії свого народу. Видатним майстром поет постає у творах «Гайдамаки», «І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Єретик», «Сон»,
«Заповіт» і багато інших. У творчості Т. Шевченка знайшли відображення найболючіші проблеми життя українців і України. Боротьба проти соціальної несправедливості тісно перепліталася у творчості письменника з протидією національному гнобленню українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасників. Пророк і геній Т. Шевченко підняв українську мову та літературу на такий рівень досконалосте, який дав змогу дійти висновку: народ, який породив такого генія, не може зникнути.
Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Театр. Центрами мистецтва цього часу стали Харків і Полтава, де зародився український професійний театр. Директором і режисером Харківського театру був Г. Квітка-Основ’яненко, у складі трупи виділявся М. Щепкін. Він же разом з І. Котляревським очолив Полтавський театр (1818-1821 рр.), який посідає видатне місце в історії українського театрального мистецтва. Найбільший успіх у глядачів мали п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.
Котляревського, а також «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» (автор Г. Квітка-Основ’яненко), «Назар Стодоля» Т. Шевченка.
Музика. Найпоширенішим народним інструментальним ансамблем того часу були троїсті музики (скрипка, цимбали, бубон). Народ висунув зі свого середовища визначних кобзарів Андрія Шута, Федора Гриценка (Холодного), Івана Крюковського. Особливо виділявся кобзар Остап Вересай. Музичне життя зосереджувалося переважно в Києві, Харкові, Одесі, Львові. Композитор Йосип Витвицький написав музичний твір «Україна». Алойз Єдлічка тривалий час працював на Полтавщині. Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький.
Архітектура, образотворче мистецтво. Панував класицизм. У Києві 30 років працював архітектором Андрій Меленський, за проектами якого збудовано церквумавзолей на Аскольдовій могилі, перший у місті театр. Інші визначні споруди (будівля Київського університету, 1837-1843 рр., Інститут шляхетних дівчат) зведені за планами В. Беретті. Чудово вписався у краєвид Києва пам’ятник князю Володимиру, 1850-1853 рр., скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, К. Тон. Кілька чудових об’єктів збудовані в Одесі:
Потьомкінські сходи, будівля Старої біржі (1829-1837 рр., архітектори Ф. Боффо, Г. Торрічеллі), пам’ятник градоначальникові та генерал-губернатору А. де Ришельє
(скульптор Іван Мартос, 1828 р.), який став символом міста. Окрасою Катеринослава (Дніпропетровськ) став Преображенський собор 1830-1835 рр., архітектор О. Захаров. Прекрасний палац споруджений у маєтку Григорія Ґалаґана в селі Сокиринці на Чернігівщині (архітектор Павло Дубровський). У Львові збудували ратушу на площі Ринок з високою вежею і годинником, будинок театру.
Живопис. У галузі портретного малярства продовжував працювати В.
Боровиковський. Значний внесок у цю галузь зробив Василь Тропінін («Дівчина з
Поділля», 1816 р.), Василь Штернберг («Садиба Г. Тарновського в Качанівці», 1837 р.),
Іван Сошенко. Але найвищим досягненням українського мистецтва першої половини
XIX ст. стала творчість Т. Шевченка; він написав понад 130 портретів («Автопортрет», 1840 р., «Катерина», 1842 р.), створив серію перших в українській графіці офортів «Мальовнича Україна» на історичну тематику (1844 р.).
«Галицько-руська матиця». Це культурно-освітнє товариство створене 16 липня 1848 р. у Львові. Основна мета організації - видання дешевих підручників і книг для народу українською мовою, розвиток шкільництва на західноукраїнських землях. Перший голова - о. М. Куземський.
Собор руських учених - перший просвітницький з’їзд у Львові, який відбувся 1926 жовтня 1848 р. Скликаний Головною Руською Радою з ініціативи письменника М. Устияновича. Собор окреслив широку програму організації української науки та народної освіти, схвалив єдину граматику української мови, заявив про впровадження рідної мови в усі школи.
Якщо на Західній Україні культурний розвиток був пов’язаний з діяльністю священиків, то на Правобережжі греко-католицька церква у 1839 р. царською владою була ліквідована.
Отже, у складних умовах бездержавності український народ не лише зберіг свою культуру, а й домігся її сходження на новий рівень.
Хронологічний довідник
1805 р. — відкриття Харківського університету.
1834 р. — відкриття університету в Києві.
1839 р. — ліквідація царською владою греко-католицької церкви на Правобережжі.
Персоналії
Гулак-Артемовський Петро (спр. Артемовський; 16(27).01.1790, Городище, нині Черкаська обл. — 1(13).10.1865, Харків) — письменник, педагог. Викладач
Харківського ун-ту з 1818, ректор (1841-1849). Г.-А. — автор сатиричних байок («Пан та собака», 1818), балад, ліричних віршів.
Каразін Василь (30.01(10.02). 1773, с. Кручик, тепер Богодухівського р-ну Харківської обл. — 4(16).11.1842, Миколаїв) — учений, винахідник, освітній і гром. діяч, публіцист. К. — ініціатор відкриття Харківського ун-ту (1805). К. — автор низки важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції та ін., написав бл. 60 наук. праць з історії, економіки, статистики, кліматології, метеорології, агрономії, селекції, хімії, різних галузей промисловості.
Квітка-Основ’яненко Григорій (спр. — Квітка; 18(29).11.1778, с. Основа, тепер у межах Харкова — 8(20).08.1843, Харків) — визначний письменник, культ.-гром. діяч. «Батько укр. прози». Здобув домашню освіту. К.-О. писав укр. і рос. мовами. Автор повістей «Конотопська відьма» (1833), «Маруся» (1834), «Козир-дівка» (1836),
«Сердешна Оксана» (1838), драм. творів «Сватання на Гончарівці» (1835),
«Шельменко-денщик» (1838). Найкращі твори К.-О. одними з перших представляли укр. л-ру європейським читачам.
Максимович Михайло (3(15).09.1804, хутір Тимківщина Золотоніського пов. Полтавської губ., нині с. Богуславець Золотоніського р-ну Черкаської обл. — 10(22).11.1873, хутір Михайлова Гора, тепер у складі с. Прохорівка Канівського р-ну Черкаської обл.) — визначний учений-природознавець, історик, мовознавець, фольклорист, етнограф і письменник. М. 1834-1835 був першим ректором Київського ун-ту, згодом — декан філос. ф-ту. 1845 вийшов у відставку за станом здоров’я. Один з основоположників укр. ботаніки. М. довів безпідставність твердження М. Погодіна про «великоруське» населення Києва часів княжої доби. Він поклав поч. укр.
фольклористиці виданням зб. «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834).
Остроградський Михайло (12(24).09.1801, с. Пашенна, тепер с. Пашенівка Козельщинського р-ну Полтавської обл. — 20.12.1861(1.01.1862), Полтава) — визначний математик і педагог. Навчався у Харківському ун-ті (1816-1820), згодом — у Франції (1822-1828). О. — автор бл. 40 наук. праць, переважно з матаналізу, аналітичної механіки, математичної фізики.
Терміни та поняття
Класицизм (від лат. «зразковий, взірцевий») — один з осн. напрямів у розвитку європейської к-ри, звертання до античності, як до зразка, дотримання твердих норм і правил, виховний зміст творів (XVII — І половина XX ст.). Переосмислення класичного (давньогрецьке та давньоримське) мистецтва.
Романтизм (від лат. «римський») — худ. метод та ідейно-художній напрям у л-рі, мистецтві й гуманітарних науках наприкінці XVIII - на поч. XIX ст. У р. поєднувалися ідеалізація минулого та заклики до оновлення сусп. життя, ствердження неповторності особистості, прагнення до свободи.
ТЕМА 15. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
План
1. Буржуазні реформи 60-70 років та їх здійснення в Україні.
2. Загострення соціально-класових протиріч.
3. Скасування кріпосного права в Російській імперії.
4. Шляхи розвитку буржуазних відносин у сільському господарстві.
5. Особливості завершальної фази промислового перевороту.
6. Культурно-просвітницький етап національного руху. Українофіли. В.
Антонович.
7. Громадівський рух і посилення репресій з боку царизму.
8. Участь українців у польському повстанні 1863-1864 рр. в Україні.
9. Валуєвський циркуляр. Емський указ.
10. Діяльність російських народницьких груп в Україні. М. Драгоманов і зародження українського соціалізму.
Реформи 60-70 рр. XIX ст.
Причини проведення реформ:
Ø криза феодально-кріпосницьких відносин, що призвела до військово-
економічного відставання Росії від західних країн; Ø поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 рр.:
Причини:
• прагнення Росії посилити вплив на Балкани,
• захопити протоки Босфор і Дарданелли та перетворити Чорне море у закритий внутрішній басейн Російської імперії.
Проти Росії виступили Англія, Франція, Османська імперія й Сардинське королівство.
Головні події:
ü 18 листопада 1853 р. – розгром російською ескадрою на чолі
з П. Нахімовим турецького флоту у Синопській бухті.
ü жовтень 1854 – серпень 1855 р. – оборона Севастополя під командуванням П. Нахімова, В. Істоміна, В. Корнілова (349 днів).
Наслідки:
• війна закінчилась поразкою для Росії,
• за Паризьким мирним договором 1856 р., Росія втрачала острови в дельті Дунаю та частину південної Бессарабії.
Ø кріпацтво гальмувало темпи розвитку економіки й формування ринкових відносин у с/г та промисловості через нестачу вільної робочої сили; Ø посилення селянських повстань і заворушень:
1855 р. – Київська козаччина – масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків (імператор Олександр ІІ 1855 – 1881 рр.).
Причини:
ü селяни невірно розтлумачили маніфест Олександра ІІ;
ü поширювались чутки про те, що хто запишеться в козаки і піде воювати у Крим, той стане вільним і отримає поміщицькі землі.
ü селяни масово стали записуватися у козаки, відмовлялися відробляти панщину, дехто став готуватися до переселення в Таврію.
1856 р. – Похід в Таврію за волею – озброєний виступ селян проти поліції та військових.
Привід: до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму - чутки про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані в час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю та допомогу.
Наслідки:
ü великими армійськими силами самодержавству вдалося придушити останній масовий рух селянства напередодні реформи 1861 р.
ü необхідність посилити оборону Росії та бажання повернути військову могутність, що стало неможливим буз капіталістичних реформ;
ü Росія залишалася єдиною європейською державою, де існувало кріпацтво, і це негативно позначалося на її міжнародному авторитеті;
ü розуміння російською верхівкою безперспективності кріпацтва.
Реформи:
1. Скасування кріпосного права (особистої залежності селян):
19 лютого 1861 р. - Олександр ІІ підписав «Маніфест про скасування кріпацтва»:
v Скасовано особисту залежність селянина від поміщика.
v Селяни дістали особисту свободу:
• поміщик не мав права купувати, продавати, дарувати селянина;
• селяни могли тепер вступати в шлюб без дозволу поміщика;
• селяни могли вступати на службу або в навчальні заклади, переходити в інші верстви суспільства (міщан, купців та ін.)
v Селяни отримали економічні права:
• могли самостійно укладати договори і торговельні угоди;
• могли вільно займатися промислом чи торгівлею;
• мали право придбати рухоме і нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та одержувати його за законами у спадок.
v Земля передавалася селянам за викуп:
• 20% - поміщику сплачували селяни, 80% - платила держава;
• селяни мали погасити борг державі з відсотками протягом 49 років;
• реформа дозволила поміщикам залишити собі близько половини землі, причому кращої, а найгіршу – розподілити між селянами.
v До укладення викупної угоди селяни мусили відпрацьовувати панщину і сплачувати оброк, маючи статус тимчасовозобов’язаних.
v Селянська громада несла відповідальність за викупні операції та сплату податків селянами за принципом кругової поруки.
v Для кожної губерній було встановлено норми землеволодіння. Якщо селянський наділ перевищував норму, його землю «відрізали» на користь поміщика. В Україні селяни отримали в чорноземних губерніях по 3-5 десятин на душу чоловічої статі, в нечорноземних – 4-7 десятин. Фактично у селян «відрізали» близько половини землі.
v На Правобережжі селянські наділи збільшили, а стан тимчасовозобов’язаних узагалі не вводився, щоб позбавити польських поміщиків селянської підтримки на випадок чергового антиросійського повстання. Наслідки реформи:
|
Позитивні наслідки |
Негативні наслідки |
|
розвиток капіталістичних відносин; |
зберігалися феодальні пережитки; |
|
пожвавилося технічне переоснащення сільськогосподарського виробництва; |
викупні платежі: з процентами за державну позичку, подушний податок, поземельний податок; |
|
підвищилася врожайність; |
виконували рекрутську повинність; |
|
поява ринку робочої сили, робоча сила перетворилася в товар; |
перебували в залежності від поміщика доти, доки не викуплять у власність землі; |
|
чіткішою стала спеціалізація окремих районів України (вирощення цукрового буряка на Житомирщині, Чернігівщині; зернові – в Степовій Україні). |
поміщицьке землеволодіння; безземелля селян. |
Реформи адміністративно – політичного управління:
2. Фінансова реформа (1860-1864 рр.):
v Управління грошовими ресурсами зосереджено в руках міністерства фінансів.
v Створення незалежних від губернатора контрольних палат, які щомісяця контролювали видатки всіх губернських установ.
v Створення Державного банку (1860 р.), який мав переважне право на кредитування торговельних і промислових підприємств.
v Скасування відкупної системи податків.
v Установлення акцизних зборів, що здійснювалися державними установами.
v Із 1862 р. у пресі публікуються дані про прибутки й видатки держави.
3. Військова реформа (1862-1874 рр.):
v Замість рекрутських наборів запроваджено загальну військову повинність чоловіків, які не належали до дворянського стану, з 20 років.
v Служба скорочувалася з 25 до 6-7 років; особи, що мали освіту, служили менше.
v Заборонено тілесні покарання.
v Держава була поділена на 15 військових округів, в Україні були розташовані Харківський, Одеський, Київський округи.
v Армія переозброювалася за новітніми технологіями, створено паровий військовий флот.
4. Земська реформа (1864 р.):
v У повітах і губерніях обиралися земські управи (земства) – місцеві органи влади, які опікувалися школами, лікарнями, статистикою та ін.
v Були загальностановими органами: до їхнього складу входили дворяни, буржуазія, селянство.
v Не мали політичних повноважень.
v Робота земств сприяла поширенню освіти, наданню медичної допомоги в селах, загальному підвищенню культурного рівня селян.
v На Правобережжі земська реформа була встановлена тільки в 1911 р., оскільки влада побоювалася польського визвольного руху.
5. Судова реформа (1864 р.):
v Запроваджено безстановий суд, незалежний від владних органів.
v Судові засідання стали публічними (могли бути присутні представники преси, публіка).
v Судочинство було побудоване на змагальній основі між адвокатом і прокурором.
v Уведено суд присяжних.
v Дрібні справи розглядав мировий суддя, який обирався земством або міською думою.
v Установлено кілька судових інстанцій: мировий, окружний суди, судова палата; для особливо важливих справ існував Верховний кримінальний суд.
6. Освітня реформа (1864 р.):
vУведено єдину систему початкової освіти.
vСтворено мережу чоловічих і жіночих класичних гімназій (давали можливість вступити до університету) та реальних училищ (давали можливість вступити до вищої технічної школи), до яких міг вступити будь-хто платоспроможний.
vВідновлено автономію університетів.
vСтала можливою вища освіта жіноцтва на приватних жіночих курсах.
vПраво на освіту одержали всі стани, що були здатні заплатити.
vВидавалися підручники, популярна література.
v1865 р. – відкрито Новоросійський університет в Одесі.
7. Реформа цензури (1865 р.):
v Введення попередньої цензури періодичних видань.
v Видавцям заборонено торкатися політичних питань.
8. Реформа міського самоврядування (1870 р. ):
vу містах обиралися міські думи й управи, що опікувалися комунальними проблемами (шляхами, освітленням, соціальними питаннями);
vвибори проводились власниками нерухомого майна;
vдума обирала виконавчий орган – міську управу на чолі з головою.
Економічний розвиток Наддніпрянщини у 60-90-і рр.. ХІХ ст.:
1. У 60 – 80-х роках ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот.
2. Україна стала головною вугільно-металургійною базою Російської імперії – 70% загальноросійського видобутку кам’яного вугілля.
3. Починається розвиток машинобудування: сільськогосподарські машини, паровози, суднобудування.
4. Швидкими темпами розвивається транспорт: залізничний – Одеса – Балта (1863 – 1866); водний – річковий, морський.
5. Розвиток великих міст і торгівлі ( 130 міст). Поряд з ярмарками та базарами зростає постійна торгівля.
6. Занепад середніх міст (Полтава, Ромни, Суми).У містах мешкало 13% населення.
7. Поділ України на промислово розвинений Південно-Східний та аграрний Північно-Західний райони.
8. У 70-ті роки ХІХ ст.. було завершено створення телеграфної мережі в
Україні.
9. Цукрова, харчова, легка промисловість розвивалися на Ліво- та Правобережжі: в Україні вироблялося 80% російського цукру (Яхненко, Терещенко, Харитоненко, Алчевські).
10. Створений перший в Україні цукровий синдикат – одна з форм капіталістичної монополії — договірне об'єднання підприємців, окремої галузі виробництва, що створювалося з метою захоплення ринку шляхом спільного збуту товарів за спільними цінами., який об’єднав 78% усіх цукрових заводів. Синдикат став монополістом у цукро-промисловій сфері, який регулював ціни на цукор на внутрішньому ринку й здійснював експортну політику.
11. Заводи:
Донбас (Юзівка) – видобуток кам’яного вугілля – головного промислового палива;
Кривбас – залізної руди.
12. Центри важкої промисловості – Донецький басейн і Дніпровський промисловий район, де розвивалася важка промисловість: вуглевидобування, металургія, машинобудування.
13. Переважала видобувна галузь і первинна обробка.
Суспільно-політичне життя на Наддніпрянщині в другій половині ХІХ ст..
Політикою царизму заперечувалося існування українського народу, українську мову оголошено говіркою російської. Історик М. Погодін доводив, що українського народу ніколи не існувало (1856 р.). Цю теорію спростували перший ректор Київського університету М. Максимович та М. Костомаров.
1. 1863 р. – Валуєвський циркуляр (автор – міністр внутрішніх справ П. Валуєв):
ü заявлено, що «малоруської мови не було, немає і не може бути»;
ü заборонено діяльність громад;
ü призупинено видання шкільних і релігійних видань українською мовою; ü мета циркуляра – не допустити поширення освіти серед селянства.
2. 1876 р. – Емський указ, який заборонив:
Øдрукувати будь-які книги українською мовою;
Øставити театральні вистави українською мовою (знято в 1881 р.)
Øвлаштовувати концерти з українськими піснями;
Øввозити українську літературу, надруковану за кордоном, без спеціального дозволу;
Øперекладати чужоземну літературу українською мовою;
Øвикладати українською мовою в початкових школах.
Визвольний рух в другій половині XIX ст. в Наддніпрянській Україні був представлений трьома напрямками: російським, українським та польським.
Російський визвольний рух в Україні 1. 50-60-ті роки ХІХ ст. – діяльність радикальних різночинців - «люди різного чину і звання», вихідці з купецтва, міщанства, селянства, духовенства, чиновництва, які займалися розумовою працею., провідником яких став М. Чернишевський.
Радикалізм – політична течія, прихильники якої вимагали проведення демократичних реформ; для їх здійснення вони готові були до збройної боротьби проти влади.
Мета: створення справедливого суспільного ладу на базі селянської громади й кооперативних майстерень.
Діяльність: створення революційної організації «Земля і воля» (1861), яка намагалася підняти селянське повстання, проте безуспішно.
Національним питанням не цікавилися, сподіваючись на відсутність національного гноблення в соціалістичному суспільстві. Проте українці також брали участь у роботі «Землі і волі» (А. Красовський, А. Потебня).
2. 70-80-ті роки – діяльність народників (російські організацій – «чайковці», «Земля і воля»).
Народництво – це рух різночинної інтелігенції в Російській імперії.
Мета: розбудова соціалістичного суспільства.
Основні ідеї:
§ селянство – рушійна сила революції на шляху суспільства до соціалізму;
§ революційна інтелігенція має йти в народ – пропагувати соціалістичні ідеї та готувати його до соціалістичної революції.
|
Гуртки |
Рік заснування |
Діяльність |
|
«Чайковці» (діяли в Києві та Одесі) |
1872 |
пропаганда серед робітників та селян, політичні диспути; 1874 р. – масове «ходіння в народ». Народники влаштовувалися працювати в населених пунктах, читали учням і селянам заборонену літературу, твори Т.Шевченка, М.Вовка, |
|
|
|
|
|
«Київська комуна» (Віра Засулич, Я.Сефанович, В.Дебагорій- Мокрієвич) |
1873 |
І.Котляревського, розповідали про козацьку добу в Україні, проводили бесіди на революційні теми. Проте підняти селян на боротьбу з самодержавством не вдалося, почалися масові арешти. |
|
«Південні бунтарі» (Одеса) |
1875 |
1877 р. – «Чигиринська змова»: народники спробували спровокувати селян Чигиринського повіту на повстання, нібито схвалене царем. Створено нелегальну селянську |
|
|
|
«Таємну дружину». Змову було розкрито, учасників заарештували. |
1878 р. – народники переходять до політичного терору.
1879 р. – розкол «Землі і волі» на 2 нові організації:
o «Чорний переділ» - продовжував агітаційну роботу з підготовки революції; o«Народна воля» - зосередилася на підготовці вбивства царя, вважаючи, що
ця подія призведе до революції.
1881 р. – убитий імператор Олександр ІІ (народниками). Організатори були страчені (А. Кібальчич, А. Желябов, С. Перовська), на поч. 80-х років ХІХ ст. народницькі організації розгромлені.
Польський визвольний рух 50-60-х років ХІХ ст.
1. 1863-64 рр. – Друге польське повстання на Правобережжі.
Ø на боці поляків воювали українці під проводом А. Потебні, А.
Красовського;
Ø але широкої підтримки не було, бо поляки піклувалися тільки про
відновлення самостійності своєї держави;
Ø повстання зазнало поразки;
Ø проте напередодні повстання – розкол польського руху.
2. Хлопомани – таємний гурток частини польських студентів Київського університету, які вирішили присвятити себе захисту інтересів укр. народу.
Очолив – Володимир Антонович. (фото різних періодів життя В. Антоновича).
мета хлопоманів:
§ліквідація царизму і кріпацтва;
§встановлення демократичної республіки на основі рівноправного добровільного співжиття українців, росіян і поляків. діяльність:
§дотримання народних звичаїв, спілкування укр. мовою, носіння укр. народного одягу;
§збирання укр. фольклору;
§просвітницька робота в селі, підняття національної самосвідомості селян. хлопомани припинили діяльність у селах унаслідок поліцейського тиску в 1861 р. і приєдналися до українських груп, що діяли в містах.
Український визвольний рух друг. пол. ХІХ ст.
1. Наприкінці 50-60-х рр. ХІХ ст. – становлення українського визвольного руху.
Передумови:
Ø занепад феодально-кріпосницької системи, скасування кріпацтва і часткова
Ø демократизація суспільного життя внаслідок реформ Олександра ІІ, колонізаційна політика царського уряду. Головне завдання:
Ø культурно-освітня робота і формування національної свідомості;
Ø питання про відновлення державності було на той час не актуальним, це була культурницька фаза розвитку визвольного руху.
Особливості:
Ø відбувається зміна провідників. Козацько-старшинська еліта була втрачена, інтелігенція розвивалася повільно, селянство не здатне було очолити національновизвольний рух.
Основною організаційною формою стали громада – напівлегальні непартійні об’єднання української інтелігенції:
1859 р. – перша громада в Петербурзі.
Мета: підвищення культурно-освітнього рівня укр. народу.
Учасники: В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко (колишні кириломефодіївці).
Діяльність громад:
§ видання в Петербурзі літературно-наукового щомісячного журналу «Основа» (1861-1862 рр.), який виходив укр. та частково російською мовами. Тут друкувалися художні твори, історичні праці Т.Шевченка, Марка Вовчка, Л.Глібова, М.Максимовича, К.Костомарова та ін.;
§ поширення громадівського руху в Україні (Київ, Полтава, Одеса, Харків,
Чернігів) та Росії (Москва, Катеринодар);
60-ті рр. – Київська громада (1860 р.) – очолив колишній хлопоман В. Антонович:
• Чернігівська громада видавала «Чернігівський листок» - щотижневу газету за ред. Л. Глібова;
• організація недільних та щоденних школи для дорослих;
• написання укр. підручників (Т.Шевченко, П.Куліш); збирання коштів на видання укр. літератури; організація публічних лекцій та бібліотек.
В 1863 р. Валуєвський циркуляр спричинив розгром громад.
2. 70 – 90-ті роки XIX ст. – діяльність Старої громади, утвореної за ініціативою В. Антоновича на початку 70-х років у Києві.
Діяльність:
Ø збирання, обробка і публікація етнографічних матеріалів та праць з історії
України;
Ø заснування Історичного товариства Нестора - літописця (1873 р.);
Ø заснування Південно-Західного відділу Російського географічного товариства на чолі з Г. Галаганом.
Секретар – П. Чубинський.
Учасники товариства – В. Антонович, М. Зібер, М.
Драгоманов, О. Русов:
ü займалось географічний дослідженням
Правобережної України;
ü ця установа дала змогу громадівцям якоюсь мірою «легалізувати» свою наукову працю;
Ø видання газету «Київський телеграф» (1873 – 1875 рр.), яка серед іншого публікувала і критичні матеріали щодо
державної політики.
Емський указ (1876 р.) завдав удару по українській культурі:
ü закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства;
ü заборонено видавати «Київський телеграф»; ü звільнено ряд професорів Київського університету; ü стався розкол громадівського руху:
v П. Куліш і М. Костомаров закликали підкоритися політиці царизму й обмежитися культурницькою діяльністю;
v В. Антонович і П. Житецький закликали піти на компроміс із самодержавством та розвивати українську культуру в контакті з російською;
v Б. Грінченко, М. Драгоманов виступили послідовними противниками поширення русифікації.
З 1876 р. діяльність громад стає нелегальною, центр політичної боротьби переноситься до Галичини.
3. Молоді громади – організації радикальної молоді в 70- 80-х років XIX ст., які створювалися в Харкові, Полтаві, Києві, Чернігові.
Лідери: М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський
Мета:
• здобуття незалежності України;
• рішення політичних проблем;
• повалення самодержавства; завоювання демократичних свобод шляхом революції.
Проте поширене на той час захоплення марксизмом призвело до того, що більшість молодих громадівців або порвала з українським рухом і приєдналася до російських революційних гуртків і організацій, або звузила українське питання до автономії України в складі Російської федерації.
Діяльність МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА ДРАГОМАНОВА
(1841 – 1895):
üнародився у м. Гадячі на Полтавщині;
üпрацював у Київському університеті;
üактивний учасник Старої громади та Південно-
Західного відділу Російського географічного товариства;
üпісля звільнення з Київського університету за наказом Олександра ІІ виїхав за кордон. Працював у Софійському університеті.
Погляди М. Драгоманова:
ØФедералізм – політична автономія України.
ØЄвропеїзм – тісні зв’язки України з Західною Європою.
ØСхвалював ідеї марксизму, окрім диктатури пролетаріату.
ØСоціалізм має бути демократичним і враховувати національні особливості.
ØЗасуджував тактику терору російських народників та польсько-
шляхетський шовінізм - пропагування національної винятковості, панування однієї нації над іншою.
ØСпочатку сприймав укр. рух як культурницький, а наприкін. 70-х років він визнав необхідність політичної боротьби за національне визволення укр. народу.
Закордонна діяльність:
v За дорученням і на кошти Київської громади організував у Відні видання укр. пропагандистської та науково-популярної літератури.
v Видавав український політичний журнал «Громада».
v 1886 р. – розійшовся з поміркованими громадівцями та втратив їхню фінансову підтримку.
Братство тарасівців – таємна студентська організація (1892 – 1893 рр.), створена І.
Липою, В. Шеметом, М. Міхновським.
Учасниками братства стали відомі письменники та науковці Б. Грінченко, М. Коцюбинський, М. Вориний, Є. Тимченко та ін.
Мета: цілковита державна незалежність України.
Програма:
§ Самостійна суверенна Україна, соборна й неподільна «від Сяну до Кубані, від Карпат до Кавказу».
§ Створення Української федерації Лівобережної, Правобережної, степової України, Кубані й Галичини.
§ Державу очолюватимуть гетьман (президент) і сойм (парламент).
§ У державній власності мають перебувати земля і земні надра, велика промисловість і гуртова торгівля.
§ Відокремлення церкви від держави, свобода віри.
§ Загальна трудова повинність.
§ Загальна безоплатна освіта.
§ Створення національної армії. Діяльність тарасівців:
організація лекцій, таємних зборів, українських вистав, нелегальної бібліотеки; встановлення зв‘язків з аналогічними гуртками в Полтаві, Одесі, Херсоні та інших містах;
У 1893 р. відбулися арешти «тарасівців», братство припинило існування.
Загальноукраїнська безпартійна організація – була створена в 1897 р. в Києві.
Лідер: В. Антонович та О. Кониський.
Мета: згуртувати всіх українських діячів в одному об’єднанні.
Діяльність:
ü відкрили літературне товариство «Вік», велику друкарню в Києві;
ü влаштовували Шевченківські свята, концерти, вистави, лекції,
розповсюдження літератури;
ü організовували всеукраїнські студентські з’їзди.
Хронологія:
19 лютого 1861 рр. – царський маніфест про скасування кріпосного права в
Російській імперії;
1863 рр. – Валуєвський циркуляр;
1863–1864 рр. – польське національно-визвольне повстання; 1865 р. – завершення будівництва першої залізниці Одеса–Балта;
1876 р. – Емський указ.
Визначення:
«Київська козаччина» - антикріпосницький селянський рух, приводом до якого став царський маніфест від 25 січня 1855 р. про створення рухомого ополчення. Селяни сприйняли зміст маніфесту як звільнення від кріпосної залежності. Вони масово записувались у «козаки», відмовляючись виконувати повинності. Придушений військовими.
«Земства» - адміністративно-територіальні одиниці утворені в результаті реформи 1864 р. на території Російської імперії.
«Громадівський рух» - низка напівлегальних організацій українсько інтелігенції створених в 60 – 90-ті рр. XIX ст. з метою громадської, культурної та просвітницької діяльності.
Розгляньте карту:
«Україна в складі двох імперій (друга половина XIX ст.)»
ТЕМА 16. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
Політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель
— 1867 р. — перетворення Австрійської імперії на конституційну АвстроУгорську монархію.
— Розподіл імперії на австрійську Цислейтанію, до складу якої увійшли Галичина та Буковина, та угорську Транслейтанію, до складу якої увійшло Закарпаття.
— Зміна державотворчого принципу з централізму на федералізм.
— Створення нової адміністративної одиниці — коронний край; найбільший — Королівство Галичини та Лодомерії зі столицею у Львові, до якого входили Східна Галичина і Північна Буковина з переважно українським населенням.
— Встановлення польського домінування в результаті австро-польського компромісу.
— Створення підґрунтя для розгортання національно-політичних рухів; надання українському руху нового імпульсу.
— Відкриття шляху до здобутків європейської демократії; пробудження національної гідності декларуванням рівності усіх народів імперії; утвердження парламентаризму.
|
|
Розвиток кооперативного руху |
|
Мета |
— Кредитування і страхування селян, заощадження їхніх коштів. — Засновник — В. Нагірний. |
— 1883 р. — заснування споживчого кооперативу «Народна торгівля».
— 1892 р. — заснування страхової компанії «Дністер».
— Поширення кооперативами сучасних методів господарювання, підтримка освіти, видання громадсько-політичної та навчальної літератури.
Трудова еміграція
Причини
— Злиденні заробітки або їхня відсутність.
— Зубожіння більшої частини селянства; нестача землі.
— Тягар національного гноблення й політичного безправ’я.
Напрямки
Бразилія, Аргентина, США, Канада.
— Виїзд селян на тимчасові сезонні роботи до Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції тощо.
— Створення для організації набору й перевезення переселенців спеціальних компаній.
Суспільно-політичне життя
Москвофіли
Москвофільство (галицьке русофільство) — мовно-літературна та суспільнополітична течія серед українського населення Галичини, Буковини та Закарпаття, яка обстоювала національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність із російським народом.
Основні ідеї та діяльність:
• заперечення існування окремого українського народу; віра в існування «єдиного великорусского народа»; заперечення самостійності української мови, проголошення її діалектом російської;
• чітка антипольська спрямованість, опір будь-яким проникненням західних модерних впливів; фінансова підтримка російської влади;
• культурно-просвітницька діяльність (створення читалень, бібліотек, шкіл, кооперативів, товариств); видавнича діяльність;
• 1870 р. — заснування політичної організації — Руська рада.
Народовці
Народовці — представники галицької, буковинської та закарпатської інтелігенції, які орієнтувалися на народ, обстоювали його інтереси, дбали про формування національної свідомості українців.
Основні ідеї та діяльність:
• українці — окрема нація, яка живе від Кавказу до Карпат; розвиток української мови на основі народної, створення єдиної літературної мови; піднесення культурного рівня; згуртування національних інтелектуальних сил;
• заснування періодичних видань (газети «Батьківщина» за редакцією Ю.
Романчука, «Діло» за редакцією В. Барвінського);
• 1868 р. — створення товариства «Просвіта» (керівник — А. Вахнянин);
• відкриття першого українського професійного театру;
• 1873 р. — засування у Львові Літературного товариства ім. Т. Шевченка (від 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка);
• 1885 р. — створення Народної ради на чолі з Ю. Романчуком.
Радикали
— Передумови виникнення: поширення європейських модерних теорій, зокрема соціалізму; вплив ідей М. Драгоманова.
— Лідери: І. Франко, М. Павлик.
Основні ідеї та діяльність:
• критика старорусинства (москвофільства) й народовства;
• поширення соціалістичних ідей, пропагандистська робота;
• політизація українського руху: створення першої політичної партії — РУРП
(Русько-української радикальної партії);
• висунення ідеї єдності українських земель і політичної самостійності України (під впливом книги Ю. Бачинського «Україна irredenta»).
|
Політизація національного руху й утворення перших політичних партій |
|
|
Русько-українська радикальна партія (РУРП), 1890 р. |
Лідери: І. Франко, М. Павлик. |
|
— Найближча перспектива — автономія у складі Австро-Угорщини; віддалена — незалежність України. — Передача землі селянам, колективна організація праці, колективна власність на засоби |
|
|
|
виробництва. — Видання газет «Хлібороб», «Громада». — Відсутність широкої підтримки через радикалізм, антиклерикалізм і соціалістичну ідеологію. |
|
Українська соціалдемократична партія (УСДП), 1899 р. |
Лідери: М. Ганкевич, Ю. Бачинський. — Поширення ідей марксизму. — Відстоювання інтересів українського робітництва. — Незалежність України. — Нечисленність через відсутність широкої соціальної бази. |
|
Українська Національнодемократична партія (УНДП), 1899 р. |
Лідери: М. Грушевський, Є. Левицький. — Соборність і національна незалежність України; програма-мінімум — автономія краю у складі Австрії. — Поміркована, народовська тактика, фінансова підтримка з Наддніпрянщини. — Значний вплив на «Просвіту», інші організації та установи. — Провідне місце, прихильність більшості населення. |
|
|
|
ТЕМА 17. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XIX-НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Піднесення української культури. Українські підприємці-благодійники
Розвиток української культури відбувався в несприятливих умовах панування в Україні імперських режимів Австро-Угорщини й Росії. Усупереч перепонам, які чинили австро-угорський та російський уряди, національна інтелігенція ставала впливовою силою, здатною підняти національну свідомість і спрямувати культурний розвиток.
В українській літературі та мистецтві розвивалися різноманітні художні напрями: реалізм - художній напрям, якому притаманні достовірне відображення
дійсності, усіх сфер життя й духовного світу людини;романтизм - художній напрям, якому притаманні інтерес до духовного світу
людини, прагнення до свободи і самовдосконалення; модернізм - сукупність течій у мистецтві, які характеризуються відмовою від
традицій класичного мистецтва й пошуком нових форм.
Прогрес української культури був пов'язаний із меценатською діяльністю підприємців Терещенків і Симиренків, які віддавали значні кошти на розвиток освіти, матеріально підтримували діячів науки, літератури й мистецтва. Завдяки зусиллям меценатів і благодійників відкривалися бібліотеки, історричні й художні музеї.
З 1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову загальноімперську систему освіти. Встановлювалися такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: початкові парафіяльні училища, повітові училища та гімназії. Офіційно закріплювався становий характер права здобуття освіти. Парафіяльні училища призначалися для дітей «нижчих станів» і навчали у них лише закону Божому, арифметиці та грамоті. За змістом нова система освіти була спрямована на виховання «вірнопідданих» у проімперському стилі.
У 1850 р. в усіх початкових школах Наддніпрянщини навчалося лише 67 тисяч учнів. Переважна більшість населення залишалася неписьменною. Особливий характер мала система освіти на ПравобережжіНавчання у школах здійснювалося у пропольському патріотичному дусі. Ситуація в краї змінилася після придушення польського повстання 1831 р. Русифікація системи освіти стала складовою приведення Правобережжя у відповідність до інших губерній імперії. На початку ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні з'явилися перші професійні школи – ремісничі училища, фельдшерські школи. Єдиним вищим позастановим навчальним закладом на українських землях на початку ХІХ ст. залишалася Києво-Могилянська академія.
Імперський уряд у 1817 р. спеціальним рішенням ліквідував її та створив замість неї Духовну академію, де здобували виключно богословську освіту діти духівництва.
У 1834 р. було відкрито Київський університет, який мав філософський та юридичний факультети. Контингент студентів університету поступово змінювався: спершу переважала польська шляхта, потім – українське і російське дворянство, а з 60х рр.– українська молодь із різних соціальних верств.
Проміжну ланку між середніми та вищими навчальними закладами становили ліцеї, які у своєму дев’ятирічному курсі поєднували гімназичну та університетську програми: Волинський ліцей у Кременці (1805 р.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1818 р.), гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.).
Початок українського національного відродження спричинив зростання зацікавленості до історії та народної культури. Відтак з’явилося багато історичних, мовознавчих, етнографічних праць. Окрім свого значення як підвалин українського націотворення, вони також стали поштовхом до подальших наукових досліджень.
Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В.Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811–1818 рр.).
Василь Каразін (1773-1842)
(Український вчений, винахідник, громадський діяч. Засновник Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою)
Його члени популяризували передові методи ведення сільського господарства, нову техніку, сприяли створенню підприємств із переробки сільськогосподарських продуктів.
Діяльність Філотехнічного товариства зініціювала появу інших
товариств.
Значну роль у розвиткові наукових досліджень відігравало Товариство наук при Харківському університеті (1812–1829 рр.). Популяризації поглядів його членів сприяло видання спеціальних періодичних збірників. Проте утиски місцевої адміністрації змусили товариство припинити свою діяльність.
Тарас Григорович Шевченко
Тарас Шевченко (1814-1861)
Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори
якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії
1840 року побачила світ збірка творів Шевченка «Кобзар», що містила вісім творів: «Думи мої ..», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». 1841 року вийшов альманах «Ластівка» із п'ятьма творами Шевченка: баладою «Причинна», поезіями «Вітре буйний», «На вічну пам'ять Котляревському», «Тече вода в синє море...», першим розділом поеми «Гайдамаки» – «Галайда», окремим виданням вийшла поема «Гайдамаки». У вересні того ж року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину «Циганка-ворожка».
Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою національну мову, на користування нею, піклувалися про її розвиток.
У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова — це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.
Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко та інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку.
Г.Квітка-Основяненко (1778-1843)
(Український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі)
Вирішальну роль у повному становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури — І. Котляревського, Г. КвіткиОснов'яненка, П. Гулака-Артемовського ,Є. Гребінки і особливо великого українського національного поета Т. Шевченка.
Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769— 1838).
Іван Котляревський (1769-1838)
(Український письменник, поет, драматург,
засновник нової української літератури, громадський
діяч.Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою)
Народившись 29 серпня 1769 р. у місті Полтаві в родині дрібного канцеляриста (з дворян) міської управи, Котляревський навчався у дяка й місцевій семінарії, потім працював у поміщицьких маєтках домашнім учителем, служив у армії, 1806 року брав участь у поході проти Туреччини, а після виходу у відставку з 1810 р. оселився назавжди в Полтаві. 1812 року сформував козачий полк для участі у боях проти військ Наполеона. У 1818—21 pp. був директором Полтавського театру, потім обіймав посаду попечителя «богоугодних закладів».
Написана барвистою народною мовою, «Енеїда» містить гумористично-сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України другої половини XVIII ст.
Культурний розвиток України в другій половині XIX-на початку XX ст.
Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім — ідею державної самостійності України.
Якщо у XIX ст. відбулося становлення української національної культури та її входження у світовий культурний процес, то на початку XX ст. українська культура утверджується як культура світового рівня. Культурний процес в українських землях в цей період стимулювався соціально-економічною модернізацією, активізацією суспільно-політичного життя і національно-визвольного руху, все глибшим проникненням національних ідей в народні маси і утвердженням національної самосвідомості українців. Великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався початок XX ст, позначилися на культурному житті, обумовивши його особливості, збагативши духовне життя чималим досвідом.
Важливим чинником пожвавлення культурного життя став розвиток освіти. У зв'язку з подальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, під впливом революційного руху в Наддніпрянщині мережа початкових шкіл та середніх навчальних закладів, а також учнів у них збільшувалися. Так, протягом 1897-1911 рр. кількість початкових шкіл зросла з 13 570до 18 719. У 1914-1915 рр. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл і понад 60 професійно-технічних училищ, у яких навчалося відповідно 12,5 тис. та 5 тис. осіб. Однак все це далеко не задовольняло потреб населення в освіті: близько 70% його не вміло читати і писати, обсяг і рівень знань набагато відставали від вимог часу, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання у школах рідною мовою.
На початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. — «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови.
Початок XX ст. позначений подальшим розвитком науки в Україні.
Багато українських науковців відзначилися важливими науковими відкриттями. Зокрема, Ілля Мечников описав клітинний імунітет та фагоцитоз, за що отримав Нобелівську премію. Учнем Мечникова був мікробіолог та спеціаліст з епідемій Данило Заболотний.
Багатогранну діяльність проводили наукові товариства. Розгортає свою діяльність Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові (НТШ), яке фактично перетворилося в академію наук. Очолюване М.Грушевським, НТШ згуртувало навколо себе найбільш відомих науковців України - А.Кримського, Б.Грінченка, В.Гнатюка, І.Франка, К.Студинського та інших. Їхні праці друкувалися у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», «Збірнику математично-природничої і лікарської секції», «Етнографічному збірник» та інших виданнях товариства. У 1907 р. за ініціативою М.Грушевського на зразок НТШ створено Українське наукове товариство у Києві, яке видавало свої наукові записки та збірники, популярні видання.
Першою масштабною узагальнюючою працею з історії України можна назвати
«Історію України-Руси» М. Грушевського, професора Львівського університету.
Агатангел Кримський (1871-1942)
(Український історик, письменник і перекладач, один з організаторів Академії наук України (1918). Науковець мав кримськотатарське коріння та вважав себе кримським татарином. Жертва сталінського терору)
Активізація суспільно-політичного життя обумовила піднесення суспільних наук. Значний вклад у розвиток історичної науки в Україні
внесли В.Іконников, Д.Багалій, В.Барвінський, Д Яворницький, І.Франко. Вченим зі світовим ім'ям на поч. XX ст. став М.Грушевський.
Дмитро Яворницький
(Український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929)
Наприкінці 70-х рр. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60–70 рр.. У 1882 р. під керівництвом М.Кропивницького в Єлисаветграді було створено
першу українську професійну трупу, до складу якої ввійшли М.Садовський, М.Заньковецька, О.Маркова, І.Бурлака та ін. Після гастролей до Києва у 1883 р. до трупи Кропивницького приєдналась аматорська трупа М.Старицького, який і очолив театр.
Марко Кропивницький
(Український письменник, драматург, театральний актор. З іменем Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру на підросійській частині України й наступний етап розвитку реалістичної драматургії)
Марія Заньковецька
(Українська акторка і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця ХІХ і початку ХХ століть)
У музичному мистецтві варто розпочати з Семена ГулакаАртемовського, якого вважають автором першої української опери «Запорожець за Дунаєм».
Опера — складний жанр для виконання. Особливої популярності в ньому здобула Соломія Крушельницька.
Основоположником української класичної музики був М.В.Лисенко, який написав чудові опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т.Шевченка. Створений Лисенком варіант «Заповіту» Шевченка ми співаємо й досі. А «Молитва за Україну» стала духовним гімном.
У Західній Україні слід відзначити творчість М.М.Вербицького, І.Лавровського, І.Воробкевича, А.Вахнянина та ін.
Микола Лисенко
(Український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч)
Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості
аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.
Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі.
Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.
ТЕМА 18. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В 1900-1914 РР.
Особливості економічного та соціального розвитку. У 1900-1903 рр. економічна криза охопила найрозвинутіші галузі промисловосте України, металургійну та кам’яновугільну.
У наступні роки господарство перебувало у стані депресії (застою). Криза супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими та збільшенням великих, що отримало назву «концентрація виробництва».
Процес монополізації. Утворення монополістичних об’єднань в Україні. Великі підприємства, як правило, були акціонерними товариствами. Вони прискорювали процес концентрації виробництва і підготували появу монополій. Це були об’єднання підприємств певної галузі чи місцевосте.
Найпоширенішою формою монополій спочатку були синдикати — угоди самостійних у виробничих відносинах власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об’єднаний орган зі збуту. Дуже велику роль у розвитку монополістичного капіталу в промисловості України відіграв вугільний синдикат Донбасу «Продвугілля». З одного боку, монополії пом’якшували руйнівну дію криз, з іншого, часто штучно підтримували нестачу виробів з метою підвищення цін на свою продукцію.
Напередодні Першої світової війни депресію змінило промислове піднесення, яке лише сприяло посиленню господарського визиску України. Інші особливості, крім концентрації виробництва й утворення монополій:
• спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу;
• нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку;
• Україна стала одним з головних промислових районів імперії.
Розвиток сільського господарства:
• гальмування розвитку поміщицьким землеволодінням і селянським малоземеллям;
• спеціалізація - виробництво зерна, особливо у Південній (Степовій) Україні. На Правобережжі (частково й на Лівобережжі) переважала обробка технічних культур: цукрових буряків, картоплі, тютюну;
• незважаючи на деякі успіхи, Україна залишалася краєм з відсталим сільським господарством (слабке використання машин тощо);
• в Україні існувало велике аграрне перенаселення. Уряд не забороняв переселення селянства за Урал, на Далекий Схід;
• зі складної ситуації селянам вихід пропонував М. Левитський — створення сільськогосподарських спілок;
• посилилення майнової диференціації й експлуатації селян.
Становище робітників було також досить непростим, тому, починаючи з 1900 р., щорічно зростала кількість страйків. Україну в економічну прірву заганяв її цілеспрямований визиск, здійснюваний імперським центром.
Становлення й консолідація української нації:
• селянство поступово втрачали традиції, переселяючись до міста;
• українська буржуазія особливо помітна в цукровиробництві, дрібній і середній промисловості;
• серед робітників українців було відносно мало;
• роль національної еліти виконувала інтелігенція;
• відбувається формування української літературної мови, усвідомлюється мовна єдність народу;
• у програмах українських політичних партій з’явилася ідея соборності України.
Створення політичних партій Наддніпрянщини. Загострення соціальних суперечностей посилювало соціальну напруженість у суспільстві, викликало активізацію суспільно-політичного руху, в якому брали участь різні політичні сили. Російські соціал-демократи розкололися на меншовиків, які орієнтувалися на парламентську боротьбу, реформи, демократію, а також більшовиків, які прагнули соціалістичної революції та диктатури. В Україні було немало прихильників російських соціалістів-революціонерів (есерів). Національному питанню загальноросійські політичні партії особливої уваги не приділяли.
Самостійницька й автономістська течії в національному русі.
Головною течією суспільно-політичного життя був український національний рух, бо він представляв інтереси більшості населення. Характерною його рисою став поступовий перехід від культурно-освітньої діяльносте до політичної. У цьому плані переломною подією став вихід брошури Миколи Махновського «Самостійна Україна». Вона уперше в Наддніпрянській Україні відкрито проголосила завдання боротьби за власну незалежну державу. З іменем М. Махновського пов’язують зародження українського націоналістичного руху в Наддніпрянщині. Яскравим представником цього руху, ідеологом українського консерватизму став В’ячеслав Липинський.
• Першою політичною партією Наддніпрянської України стала в 1900 р. Революційна українська партія (РУП), створена у Харкові. Соціалістичний напрям, відкололася соціал-демократична спілка;
• Загальна українська організація, створена ще в 1897 р., вирішила створити Українську демократичну партію (УДП). Незабаром від неї відкололася група, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). У 1905 р. обидві партії об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Її лідерами були Свген
Чикаленко, С. Єфремов, Б. Грінченко. Ліберально-демократичний напрям;
• у 1905 р. РУП була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію, її керівниками були Володимир Винниченко, М. Порш. Усі ці організації представляли автономістську течію;
• на принципах цілковитої державної самостійності України стояла лише утворена М. Міхновським у 1902 р. Українська народна партія (УНП). Характерною рисою початку XX ст. була абсолютна перевага в українському русі лівих національносоціалістичних сил.
Національно-визвольний рух у роки російської революції 1905-1907 рр. Події революції в Україні.
У 1905-1907 рр. Російська імперія стала ареною демократичної революції, деякі її події відбувалися в Україні. Першим великим виступом на флоті та в збройних силах у цілому було повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолював Григорій
Вакуленчук, а після його вбивства — Опанас Матюшенко. 25 червня 1905 р. матроси здали корабель румунській владі, а самі стали політичними емігрантами.
Далі народний рух швидко політизувався. Це привело до загальноросійського жовтневого політичного страйку. Царизм був змушений піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. імператор Микола II видав Маніфест:
• обіцянка населенню громадянських прав і свобод;
• скликання Державної думи як законодавчого органу імперії;
• дозвіл створювати політичні партії — умови для легальної політичної діяльності.
Російські ліберали створили Конституційно-демократичну партію (кадети) і
«Союз 17 октября» (октябристи). Почали виникати ради робітничих депутатів (перша — у Катеринославі) і професійні спілки. У листопаді 1905 р. відбулося повстання моряків у Севастополі на чолі з П. Шмідтом і повстання саперів у Києві на чолі з Б. Жаданівським, обидва жорстоко придушені. В грудні 1905 р. відбулися робітничі збройні повстання в Олександрівську, Харкові, містах Донбасу, зокрема в Горлівці. Після їх поразки революційних рух пішов на спад.
У ході революції ще гучніше заявив про себе український національний рух. Царизм змушений був іти на поступки, дозволяв видання літератури національними мовами. Перша українська газета «Хлібороб» почала виходити у листопаді 1905 р. в Лубнах.
Щоденна газета «Рада». У грудні 1905 р. в Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка». Коли її у середині 1906 р. заборонили, видавець замінив назву газети на «Рада», яка й виходила до 1914 р. Її видавав і фінансував видатний громадський діяч, меценат Є. Чикаленко. Влада постійно тиснула на часопис, однак Є. Чикаленко не відступав, вважаючи, що «Україну любити треба не лише до глибини душі, але й до глибини кишені». Газету закрили на початку Першої світової війни.
Діяльність «Просвіти»:
створення перших у Наддніпрянській Україні «Просвіт» (Катеринослав, Одеса)
1905 р.;
• до середини 1907 р. було створено 35 організацій;
• у них працювали видатні діячі культури Леся Українка, Б. Грінченко, М.
Коцюбинський, Панас Мирний та ін.;
• почалося запровадження української мови у школах і університетах;
• під час реакції 1907-1914 рр. майже всі «Просвіти» закриті, наслідки їх діяльності були загалом ліквідовані, але не пройшли безслідно.
Діяльність українських парламентських громад у І і II Державних думах. Українські політичні сили взяли активну участь у виборах до І та II Державних дум. У І Думі 45 депутатів-українців створили свою власну парламентську громаду, головою якої був Ілля Шраг. Головні питання, на які група звертала увагу: земельна, освітня й питання автономії. У II Думі українських депутатів було ще більше — 47, їх об’єднання називалося Трудовою громадою. Але II Дума (як раніше Перша) була розпущена. Це сталося 3 червня 1907 р., коли цар підписав новий виборчий закон, який обмежував права селян і робітників, це було порушенням обіцянок 17 жовтня 1905 р.
Тому ці події називають державним переворотом, закінченням революції 1905—1907 рр.
У процесі розвитку революції виникли нові суспільно-політичні явища:
• переплетення та взаємовплив робітничого, селянського і національновизвольного рухів;
• виникнення широкомасштабних народних виступів;
• усвідомлення народними масами результативності спільного натиску на самодержавство;
• посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії;
• розширення меж легальної політичної та культурної діяльності; активізація процесу масової самоорганізації суспільства тощо.
Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на Україну. Після поразки революції у Російській імперії запанувала реакція, її головним провідником був прем’єр-міністр П. Столипін. Але одночасно вживалися заходи для послаблення протистояння між різними верствами суспільства, селянське питання переросло в політичне.
Саме тому 9.11.1906 р. розпочалося проведення аграрної реформи:
• руйнування общини і кожному селянинові надавалося право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі й створювати «хутір»;
• надання кредитів селянам через Селянський земельний банк;
• сприяння переселенню селян до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.
Столипінська реформа ставила за мету:
• створити на селі заможне селянство, яке стало б опорою влади; підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва; вирішити проблему аграрного пернаселення.
Особливості запровадження Столипінської аграрної реформи в Україні — те, що процес купівлі-продажу землі проходив інтенсивніше, реформа сприймалася краще, ніж у Росії. На Правобережній Україні та Полтавщині майже вся земля перейшла в приватну власність. І все ж реформа увінчалася лише частковим успіхом. Потік мігрантів з України на Далекий Схід був таким потужним, що в окремих районах (Зелений Клин) українці склали більшість населення. Разом з тим у південні та східні райони України масово переселялися російські селяни, що закріплювало російськомовний характер міст і ускладнювало боротьбу за відродження Української держави.
Посилення національного гніту в 1907-1914 рр., причини та наслідки.
Після поразки революції помітно посилювався великоросійський шовінізм. Фактично його підтримували і російські ліберали та соціалісти за незначними винятками. Український рух збагатився важливим уроком: російський опозиційний рух є таким же централізаторським, як і його супротивник — царське самодержавство.
• Уряд заборонив викладання українською мовою у тих школах, де в період революції воно було введено;
• спеціальним циркуляром учителям заборонялося розмовляти з учнями українською мовою поза школою;
• вже в 1907 р. кількість українських газет зменшилася вдвоє, у пресі заборонялося вживати терміни «Україна», «український народ»;
• велася боротьба проти українського театрального мистецтва;
• заборонялося вшановувати пам’ять Т. Шевченка;
• було закрито майже всі «Просвіти», українські клуби тощо.
У 1908 р. в Києві створено «Клуб російських націоналістів», що мав вести боротьбу проти українського руху, членами якого були чорносотенці.
П. Столипін 20 січня 1910 р. підписав циркуляр, що забороняв реєструвати будьякі «чужородні» товариства та видавництва. Зарахувавши українські організації до таких, уряд тим самим визнав українців окремим неросійським народом. Розгортався антисемітизм, про що свідчить зокрема «Справа Бейліса» (1911-1913 рр.).
Спробою погіршити стосунки українського і польського народів було утворення в 1913 р. Холмської губернії.
Послабилася діяльність українських партій. У 1908 р. на нараді УДРП вирішено було перейти до роботи у формі безпартійної організації. Нове об’єднання отримало назву Товариство українських поступовців (ТУП). Воно ставило такі вимоги:
парламентаризм, федеративна перебудова Росії, національно-територіальна автономія України у складі Російської федерації.
Отже, після поразки революції 1905-1907 рр. розпочався широкомасштабний наступ реакції, зокрема масові арешти, погроми прогресивних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо. Напередодні Першої світової війни політики Наддніпрянщини шукали свій, український шлях.
Хронологічний довідник
1900 р. — створення РУП, першої політичної партії Наддніпрянської України.
1905 р. — створення першої в Наддніпрянській Україні «Просвіти».
1908 р. — створення ТУП.
Персоналії
Липинський В’ячеслав (5.04.1882, с. Затурці Володимир-Волинського пов.
Волинської губ., нині смт Локачинського р-ну Волинської обл. - 14.06.1931, санаторій Вінервальд, побл. Відня, Австрія, похований у Затурцях) — видатний історик, публіцист, гром.-політ. діяч, філософ. Навчався агрономії, філософії та історії у Ягеллонському (Краків, тоді Австро-Угорщина, тепер Польща) і Женевському (Швейцарія) ун-тах. Дійсний член НТШ (з 1914). У червні 1917 взяв участь у формуванні УХДП, написав її програму, осн. положення якої передбачали створення незалежної Укр. держави і збереження приватної власності на землю. Л. 1918-1919 був послом України в Австрії, залишився там в еміграції, мешкав також у Німеччині. 1930 організував Союз укр. хліборобів-державників, ставши гол. ідеологом і лідером гетьманського руху, конфлікт з гетьманом П. Скоропадським призвів до розпуску Союзу. Автор іст. і публіц. праць: «Данило Братковський» (1909), «Україна на переломі 1657-1669» (1920), «Листи до братів-хліборобів» (1925) та ін. Л. стверджував, що ідею створення самостійної Укр. держави може реалізувати лише весь народ під проводом «хліборобської верстви», а забезпечити єдність укр. руху мала легітимна фігура укр. монарха, на його думку, спадкова монархія була б найкращою формою політ. устрою України. Став ідеологом укр. консерватизму. Хоч Л. був принциповим критиком демократії, його ідеологія спричинилася до утвердження ліберальнодемократичних цінностей і подолання тоталітарних тенденцій в укр. політ. думці XX ст.
Міхновський Микола (31.03.1873, с. Турівка Прилуцького пов. Полтавської губ., нині Корюківського р-ну Чернігівської обл. — 23.05., за ін. даними — 3.05.1924, Київ) — видатний гром.-політ. діяч, ідеолог держ. незалежності України, основоположник і перший ідеолог укр. націоналізму. Закінчив юрид. ф-т Київського ун-ту, працював адвокатом у Харкові. 1891 був серед організаторів Братства тарасівців. 1900 на замовлення керівництва РУП написав програму, видану в Львові під назвою «Самостійна Україна», 1902 — ініціатор створення УНП, члени якої боролися за незалежність України. У статтях і відозвах «Робітнича справа в програмі УНП» (1902), «Десять заповідей» (1903), «Справа української інтелігенції в УНП» М. виклав основні теоретичні засади укр. націоналізму. 1909-1914 керував роботою національнопатріотичної о-ції «Третє товариство взаємного кредиту», редагував укр. видання. Під час Першої св. війни М. був мобілізований до рос. армії.
Чикаленко Євген (21.12.1861, с. Перешори Херсонської губ., нині Ананьївського р-ну Одеської обл. — 20.06.1929, Прага) — видатний гром. і політ. діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Навчався на природничому ф-ті
Харківського ун-ту. Належав до Громади, УДП (з 1904), УРДП (з 1905), ТУГІ (з 1908). Ч. був видавцем щоденних укр. газет «Громадська думка» (1906), «Рада» (1906-1914), фінансував багатьох укр. письменників і науковців. З 1919 Ч. — на еміграції в Австрії та Чехо-Словаччині.
Терміни та поняття
Відруб — надання кожному селянинові права вимагати виділення йому землі в одному масиві згідно з пунктами столипінської аграрної реформи (з 1906).
Монополія (від гр. «сам продаю») — зосередження будь-чого в розпорядженні держави, однієї о-ції, фірми, особи тощо, переносно — виняткове право на щось; об’єднання підприємств певної галузі чи місцевості, які регулювали обсяг виробництва, розподіляли ринки збуту продукції, встановлювали ціни, закривали неприбуткові фабрики та заводи.
Страйк (від англійського «страйк») — одночасна колективна відмова робітників і службовців від праці з пред’явленням підприємцям чи урядові екон. і політ. вимог.
Хутір — невеликий населений пункт, часом одна-дві хати, з господарствами на деякій відстані від міст і сіл.
Чорносотенці — члени російських шовіністичних організацій, «чорних сотень», збройних загонів декласованих елементів, організованих владою для б-би з нац. і рев. рухом.
ТЕМА 19. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ В 1900-1914 РР.
Економіка західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії.
Становище промисловості та сільського господарства. На початку XX ст. принципових змін у соціально-економічному та політичному становищі західноукраїнських земель не сталося:
• завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості й визначилися напрями її дальшого розвитку, збереглося майже повне переважання дрібної промисловости;
• почався новий період в історії нафтодобування, завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. Галузь, як і всі інші, цілком була в руках іноземного капіталу;
• друге місце після нафтодобувної посідала деревообробна промисловість. Що ж до цукрової промисловости, то її у 1870-1910 рр. не було зовсім. Успішно почали розвиватися швейна, взуттєва і килимарська промисловість. У цілому промисловість мала однобокий, переважно сировинний характер розвитку;
• певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій у повітових містах і великої електростанції в Львові, але основна частина робітників працювала не на фабриках, а ремісниками.
Отже, промисловість зробила деякий крок уперед, однак орієнтація на добування та первинну обробку сировини, залежність від іноземного капіталу, перетворили Західну Україна на ринок збуту.
• Поглибилася соціальна диференціація селянства;
• заможні польські, румунські й угорські землевласники становили близько 10 % від усіх селян, але їм належало близько 50 % усієї землі;
• економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким, що посилювало еміграцію;
• примітивне селянське господарство переживало глибоку кризу, особливо повільні темпи розвитку;
• селяни гостро відчували не тільки соціальний, а й національний гніт;
• однією з форм боротьби селян були народні віча;
• 1902 р. відбувся загальний страйк близько 200 тис. селян, що працювали у поміщицьких маєтках. Найвище піднесення селянського руху.
У промисловості на кваліфікованих роботах працювали поляки, умови праці українців були складними. Торгівля була винятково в руках євреїв, а на державну службу брали переважно поляків. Отже, певна автономія Галичини в складі АвстроУгорщини була автономією для поляків.
Розвиток кооперативного руху. Дискримінація за національною ознакою лише згуртовувала українське населення. Українська національна самосвідомість зростала швидкими темпами. Велике значення у цьому плані мала робота товариства «Просвіта». Осередки українського економічного життя створювали кооперативи (усього діяло близько 1500 кооперативів). Кооперативний рух зміцнив господарське становище багатьох українських селян. Сприятливо на становищі селян позначилися масова еміграція та виїзд на сезонні роботи. Отже, при всій складності життя становище селян не було таким безпросвітним, як у середині XIX ст.
Діяльність західноукраїнського політичного руху на початку XX ст., причини його активізації. Радикалізація українського політичного руху. Галичина ще у другій половині XIX ст. стала центром українського національного руху, «українським П’ємонтом». На початку XX на місці пригнобленої та безправної селянської маси виросла свідома своїх економічних, культурних і політичних інтересів українська нація. Політична боротьба поєднувалася із соціальними виступами галицьких селян і робітників. Головними гаслами українського політичного руху, який став значно радикальнішим, були поділ Галичини й національна автономія для її української частини, заснування українського університету в Львові, а також загальне виборче право. Стратегічним завданням була незалежність України.
Діяльність політичних партій. У боротьбу за загальне виборче право активно включилося кероване політичними партіями (УНДП, УРП, УСДП) селянство:
у 1907 р. в Австро-Угорській імперії впроваджено загальне виборче право для
чоловіків. Загальні вибори різко збільшили представництво українців у парламенті, у 1879 р. їх було 3, а після виборів 1907 р. стало 27 з Галичини і 5 з Буковини. Поляки в Галицькому сеймі почали підтримувати «москвофілів» на противагу українському рухові, але їх надії не справдилися. Вплив «москвофілів» швидко й неухильно зменшувався;
загострення конфлікту між українським і польським рухами. Під час виборів
польська влада вдалася до масового побиття українських селян. У відповідь на криваву розправу український студент М. Січинський здійснив замах на життя намісника Галичини А. Потоцького, який був ініціатором такого «проведення» виборів.
Результати активізації західноукраїнського політичного руху на початку XX ст.:
• у 1913 р. було обрано 30 представників національного табору й лише одного «москвофіла». В австрійському парламенті українські депутати постійно висували основну вимогу — надання українським землям політичної автономії у складі Австро-
Угорщини, член УНДП Ю. Романчук став заступником його голови;
• одним з важливих напрямів українського руху була боротьба за окремий український університет. У липні 1910 р. дійшло до збройної сутички, в якій загинув український студент А. Коцко. Після тривалих переговорів австрійський уряд погодився, щоб не пізніше 1916 р. для українців збудували окремий університет;
• у 1912 р. з Відня до Львова надійшли інструкції — ставитися однаково до поляків і українців;
• україно-польська компромісна угода 1914 р. не була реалізована через початок Першої світової війни.
Діяльність національних і спортивно-фізкультурних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Українські патріотичні організації на початку XX ст. здійснювали значну роботу з виховання у національному дусі молоді. Ще в 90-х рр. XIX ст. було засновано спортивно-фізкультурну організацію «Сокіл», важливу роль у її розбудові відіграв Іван Боберський, який очолював центральний провід «Сокола» в 1908-1914 рр. У 1900 р.
Кирило Трильовський заснував перший гурток спортивно-фізкультурної організації «Січ». Обидві організації були масовими й налічували близько 12 тис. членів. Щоб проводити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток «Пласт». Військове навчання молоді здійснювало утворене в 1912 р.
товариство «Січові стрільці». Отже, в Галичині розгорнулася гостра політична боротьба на захист прав і свобод українців, за національну автономію Галичини.
Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв’язку із загальним українським відродженням. У Чернівцях в 1909 р. була створена «Руська рада», відома також під назвою «Селянська партія» на чолі зі Степаном СмальСтоцьким. Як і раніше, на початку XX ст. національний рух залишався слабким у Закарпатті. У політичному й культурному житті краю переважали «москвофіли». Українська орієнтація була пов’язана з тижневиком «Наука». Його редактором з 1903 р. був Августин Волошин, який згодом відіграв велику роль у національновизвольному русі в Закарпатті.
Вплив Української греко-католицької церкви на піднесення національної свідомості населення західноукраїнських земель. Роль А. Шептицького. Налагодженню добрих відносин з представниками інших народів сприяли діячі визвольного руху. Особливе місце серед них займав Андрей Шептицький:
• у 1900 р. Обраний митрополитом Української греко-католицької церкви (УГКЦ);
• під його впливом чимало священників порвало з «москвофільством» і приєдналося до українського національного табору, виступали, як і митрополит, на боці народовців;
• у 1913 р. А. Шептицький заснував у Львові Український національний музей, його головний меценат;
• домовився з польською владою Галичини про виборчу реформу, яка мала збільшити представництво українців у Галицькому сеймі, війна перешкодила реалізувати ці плани;
• своєю відданою працею митрополит зумів прихилити до себе і УГКЦ народні маси й ще до Першої світової війни був уже визнаний усіма як український патріот. Він об’єднав зусилля греко-католицьких священників і світської інтелігенції у досягненні спільної мети — національного визволення українців.
На студентському з’їзді у Львові виходець зі Східної України Дмитро Донцов заявив про необхідність політичного відокремлення від Росії. Щоправда, більшість українських політиків не дотримувалися такої ж думки.
А створення єдиної, незалежної, соборної України було головним завданням її народу в XX ст.
Хронологічний довідник
1900 р., травень — створення Кирилом Трильовським у с. Завалля Снятинського пов. першого укр. спортивно-протипожежного т-ва «Січ». З «Січей» вийшла укр. військ. о-ція «УСС» (1914 р.).
1900 р. — обрання А. Шептицького митрополитом УГКЦ.
1902 р. — сел. страйк у Галичині.
1903 р. — редактором тижневика «Наука» укр. орієнтації (Ужгород) став А. Волошин.
1907 р. — впровадження в Австро-Угорській імперії заг. виборчого права для чоловіків.
1908 р., 12 квітня (за новим стилем) — убивство Мирославом Січинським намісника Галичини графа Анджея Потоцького, який був ініціатором масового побиття укр. селян у день виборів.
1908-1914 рр. — т-во «Сокіл» очолював Іван Боберський, поширення діяльності оції на всю Галичину.
1910 р., 1 липня (за новим стилем) — заворушення студентів Львівського ун-ту, вбивство польськими шовіністами укр. студента Адама Коцка.
1911 р. — створення молодіжної о-ції «Пласт» у Львові при допомозі Петра Франка та Івана Чмоли (12 квітня 1912 р. перші львівські пластуни склали присягу).
1912 р. — створення військово-патріотичного т-ва «Січові стрільці».
1913 р. — вибори до Галицького сейму. Серед обраних українців було 30 посланців нац. табору і лише один «москвофіл».
1914 р., 14 лютого — досягнення польсько-українського компромісу в Галичині. Українці мали одержати третину місць у Галицькому сеймі. Поляки зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню укр. ун-ту в Львові.
1914 р., 28 червня — укр. нац. здвиг у Львові, активну участь в якому взяли о-ції «Січ» і «Сокіл».
Персоналії
Боберський Іван (4.08.1873, с. Доброгостів Дрогобицького пов., тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл. - 17.08.1947, Тржич, Югославія) — гром. діяч, один із засновників укр. спортивного руху. Навчався в унтах Львова, Відня і Граца (Австрія). 1890-1914 викладав нім. мову і фізичну к-ру в академічній гімназії Львова. Б. став одним з організаторів сокільсько-стрілецького руху, 1910-1914 — голова «Соколабатька». Редагував періодичні видання «Вісті з Запорожжа» (1910-1914) і «Січові вісті» (1912-1914). На поч. І св. війни Б. увійшов до складу Бойової управи УСС, з 1915 — член ГУР. За часів ЗУНР був референтом пропаганди у держ. секретаріаті військ. справ. З 1920 до 1931 перебував у Пн. Америці. Останні 15 років життя мешкав у Тржичі. Автор підручників з фізичного виховання — «Забави й ігри рухові» (19041905), «Копаний м’яч» (1906) та ін.
Волошин Августин (17.03.1874, с. Келеничі, нині Міжгірського р-ну Закарпатської обл. - 11.07.1945, Москва) — визначний гром.-політ. і держ. діяч. Навчався на теологічному ф-ті Будапештського ун-ту. Добре знав чеську, нім., угорську, сербську, словацьку, лат. та гр. мови. 1912-1938 — директор учительської семінарії в Ужгороді, 1897-1938 — редактор єдиної укр. газети «Наука» (з 1925 — «Свобода»). Лідер укр. руху на Закарпатті.
Трильовський Кирило (псевд. Клим Обух, Січовий батько та ін.; 6.05.1864, с.
Богутин Золочівського пов., тепер с. Поморяни Золочівського р-ну Львівської обл. - 19.10.1941, Коломия Станіславської, нині Івано-Франківської обл.) — гром.-політ. діяч, адвокат, видавець, публіцист. Організатор січового та січово-стрілецького руху в Галичині. Т. вивчав право в ун-тах Чернівців і Львова. Член РУРП. 5.05.1900 організував у с. Завалля Снятинського пов. (тепер Івано-Франківська обл.) осередок укр. пожежно-гімнастичного т-ва «Січ», згодом — численні осередки «Січей» у селах і містах Галичини. З 1908 очолював Гол. січовий комітет, з 1912 — ген. отаман Укр. січового союзу, при якому 1913 було засновано напіввійськову о-цію УСС. Т. обирався депутатом австр. парламенту і галицького сойму. З серпня 1914 очолював Бойову управу УСС. Входив до складу ЗУР (з 1915), був членом парламенту ЗУНР. Опублікував низку поезій, статей, січових пісень, іст. нарисів.
Шептицький Андрей (Роман-Олександр-Марія; 29.07.1865, с. Прилбичі, тепер Яворівського р-ну Львівської обл. - 1.11.1944, Львів) — видатний церк., гром. і культ. діяч, граф. Навчався на юрид. ф-ті Краківського і Вроцлавського (нині Польща) ун-тів, 19.05.1888 здобув наук. ступінь доктора права. 28.05.1888 вступив до монастиря у Добромилі (тепер Львівська обл.), згодом студіював філософію і теологію в Кракові, доктор філософії та доктор теології. 17.12.1900 став галицьким митрополитом УГКЦ. Ш. був депутатом галицького сейму і палати панів австр. парламенту, відстоював інтереси укр. населення Галичини. Митрополит заснував церк. музей (1905, нині Нац.
музей ім. митрополита А. Шептицького), нар. лічницю (1903, згодом шпиталь), Земельний банк (1910), виступав як меценат укр. к-ри, підтримував діяльність т-в «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Під час окупації рос. військами Львова Ш. 18.09.1914 був арештований і вивезений у Росію, повернувся у вересні 1917. Член Укр. Нац. ради ЗУНР 1918, двічі інтернований польськими властями. За ініціативою Ш. було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наук. т-во (1929), Укр. католицький ін-т церковного з’єднання ім.
митрополита Рутського (1939). В умовах польської окупації західноукраїнських земель митрополит постійно залишався оборонцем укр. населення. Ш. у березні 1939 вітав проголошення незалежності Карпатської України, влітку 1941 — відновлення укр. державності та створення уряду Укр. держави — Укр. Держ. Правління на чолі з Я. Стецьком. Митрополит негативно ставився до нім. окупаційного режиму, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення до райхсфюрера Г. Гіммлера, за його згодою значна кількість євреїв переховувалася у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Ш. 21.11.1942 видав пастирський лист «Не убий!», в якому містилися заклики до примирення. Похований у крипті собору св. Юра у Львові.
Терміни та поняття
Загальне виборче право — право усіх осіб відповідного віку обирати та бути обраним на виборах до представницьких органів або на виборні посади. Запроваджене в 1907 з. в. п. в Австро-Угорщині надавало його лише чоловікам з 24 років.
Митрополит (від гр. «столиця, метрополія») — другий після патріарха сан у православній церкві; високе звання православних і католицьких єпископів.
Молодіжна фізкультурно-спортивна організація — загальна назва т-в «Сокіл» і «Січ», які здійснювали патріотичну і військово-спортивну підготовку молоді.
Народне віче — нова форма протесту (мітинг), що з’явилася у Галичині наприкінці XIX - на поч. XX ст. (перше н. в. відбулося 1891 в Коломиї). На них порушувалися важливі питання сусп.-політ. життя, зокрема вимоги заг. виборчого права, запровадження укр. мови у сільських адміністраціях, удосконалення системи освіти, політ. свободи, сприятливі умови для розвитку укр. к-ри тощо.
«Пласт» — дитячо-молодіжна о-ція, покликана виховувати молодь на моральнохристиянських засадах, плекати почуття лідера та виховувати почуття укр. патріотизму. Перша укр. о-ція виникла при філії Академічної гімназії у Львові 1911 при допомозі Петра Франка та Івана Чмоли. Відразу була взята назва «П.» (у запорізьких козаків пластунами називали розвідників). Масовості пластовий рух набув 1921 з виходом першого укр. підручника «Життя у «Пласті» за редакцією Олександра Тисовського. З 1930 П. працював у підпіллі, а з 1939 — за кордоном. У 90-х рр. діяльність П. Україні була відновлена.
«Січ» — укр. фізкультурно-спортивна о-ція 1900-1930 рр. у Галичині, Буковині, Закарпатті та в еміграції. Перша «С.» була організована Кирилом Трильовським у травні 1900 в с. Завалля Снятинського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). 1913 в Галичині діяло понад 900 первинних о-цій «С.», у яких налічувалося бл. 80 тис. членів.
Відіграли важливу роль у патріотичному вихованні й оздоровчій роботі серед молоді.
На окупованих Польщею землях діяльність т-в «С.» була заборонена 1924 (у с. Горбачах біля Львова «С.» проіснувала до 1930). Діяльність «С.» на Закарпатті сприяла створенню 1938-39 Збройних сил Карпатської України — Карпатської С.
«Сокіл» — перше укр. фізкультурно-спортивне (спортивно-руханкове) та протипожежне т-во, створене у Львові 11 лютого 1894. 1914 на західноукраїнських землях діяли 974 місцеві осередки, які об’єднували бл. 33 тис. членів. Завдяки діяльності Івана Боберського (очолював «С.» 1910-1914) фізична к-ра стала обов’язковим предметом в укр. гімназіях. У 1910-30-х рр. т-во відіграло вел. роль в оції спортивного і нац.-культ. життя українців Галичини і Буковини. Ліквідоване 1939 з приходом Червоної армії на Зах. Україну.
ТЕМА 20. УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Україна в геополітичних планах країн Антанти і Центральних держав.
Територіально-політичні плани ворогуючих держав щодо українських земель. Першу світову війну розпочали два військово-політичні блоки: Антанта (Велика Британія, Франція, Росія, згодом приєдналося ще понад 20 держав) і Троїстий союз, який у ході війни перетворився на Четверний (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Болгарія). У цій війні Україна стала об’єктом зазіхань агресивних держав Європи:
• Російська імперія, володіючи більшістю українських земель, планувала захопити ще й Галичину, Буковину і Закарпаття. Крім того, вона прагнула ліквідувати організаційні центри українського визвольного руху. Свої грабіжницькі наміри російська пропаганда прикривала заявами про прагнення зібрати воєдино всі
«російські» землі, до яких вона відносила й Україну;
• Австро-Угорська імперія хотіла приєднати Волинь і Поділля;
• Німецька імперія добивалася розширення територій за рахунок українських земель Сходу і Півдня. Загарбання України серед німецьких політиків вважалося найважливішим кроком до розгрому Російської імперії.
Позиції українських політичних сил Наддніпрянської України та західноукраїнських земель щодо війни. В умовах війни перед українськими політиками постало питання, яку позицію зайняти щодо неї. Єдиної лінії представникам українських політичних сил виробити не вдалося. Спільне було те, що всі прагнули використати війну для поліпшення національно-культурного становища України:
• Симон Петлюра у статті «Війна і українці» закликав всебічно підтримати Росію у війні проти Німеччини й Австро-Угорщини. Він надіявся, що після переможного закінчення війни російський уряд змушений буде надати Україні автономію (згодом зрозумів помилковість позиції). Марність цих сподівань показали вже перші дні війни. У Наддніпрянщині були закриті нечисленні українські газети, журнали, видавництва,
«Просвіти». Чимало українських діячів, зокрема М. Грушевського було заслано. Лідер
УСДРП В. Винниченко засудив війну;
• Товариство українських поступовців (ТУП) закликало українців підтримати Російську імперію, 1916 р. у декларації «Наша позиція» закликало до нейтралітету, не підтримувати жодну з сторін, що воювали;
• у 1915 р. в Харкові виникла організація «Юнацька спілка», деякі члени виступала за поразку Росії.
Українські політичні партії Галичини (УНДП, УРП, УСДП) створили 1 серпня
1914 р. Головну українську раду (ТУР) на чолі з К. Левицьким. Вона у своєму «Маніфесті» закликала до боротьби за визволення України шляхом всебічної підтримки Австро-Угорщини. Головні вимоги Ради в національному питанні були такі: утворення самостійної Української держави на територіях, які до війни належали Російській імперії, і національно-територіальна автономія західноукраїнських земель, об’єднаних в один коронний край. За ініціативою ГУР у серпні 1914 р. відбувається формування легіону Українських січових стрільців (УСС), який розглядався як зародок майбутньої національної армії.
4 серпня 1914 р. у Львові група українців — емігрантів з Наддніпрянської України
— створила Союз визволення України (СВУ). Члени організації (Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський та інші) у програмному документі «Наша платформа» виступали за відокремлення України від Росії й створення незалежної демократичної Української держави у формі конституційної монархії.
ГУР і СВУ в 1915 р. об’єдналися у Відні в Загальну українську раду. Але СВУ проводила окрему роботу:
• пропагандистську — видання брошур, преси, читання лекцій;
• дипломатичну — налагодження відносин з урядовими колами країн Четверного союзу і нейтральних;
• з полоненими-українцями у німецьких і австрійських концтаборах, яка сприяла зростанню їхньої національної свідомості;
• адміністративно-організаційну — формування з українців органів місцевої влади на окупованій Німеччиною території Волині, Полісся, Підляшшя, заснування зокрема 134 шкіл.
Перебіг воєнних дій на території України. Російська армія виграла у серпнівересні 1914 р. Галицьку битву в австро-угорського війська, взяла Львів і зайняла Галичину та Буковину. Це оцінювалося як завершення справи Івана Калити, який почав процес об’єднання московських земель. Протягом 1915 р. німецько-австрійські війська відвоювали майже всю Галичину та Буковину, захопили частину Волині.
В 1916 р. російські війська Південно-Західного фронту під командуванням А. Брусилова провели операцію, відому під назвою «Брусиловський прорив», захопивши знову значну частину Галичини й Буковини.
1917 року російське військо відступило з усієї окупованої території.
Діяльність австрійської та російської адміністрацій у Галичині та
Буковині. Галичину й Буковину царизм розглядав як частину Росії. На цих територіях було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке очолив граф Г. Бобринський, відомий українофоб. Він намагався знищити усі прояви українського життя: газети, журнали, книгарні, видавництва, партії, організації. Гонінь зазнала УГКЦ, митрополит А. Шептицький був заарештований і засланий на північ Росії. Тисячі українських діячів були вислані в Сибір. Вся політика російської окупаційної влади була спрямована на те, щоб знищити національні особливості галичан, русифікувати їх. Російський діяч П. Мілюков назвав це «європейським скандалом». Становище змінилося лише в 1917 р., коли Галицько-Буковинське генералгубернаторство очолив відомий український діяч, історик Дмитро Дорошенко. Австрійська влада, використовуючи окремі факти співробітництва «москвофілів» з російською окупаційною владою, також здійснила масові репресії проти галичан, яких навіть звинувачували у своїх поразках. Таким чином, західноукраїнське населення опинилося між двох вогнів, зазнаючи переслідувань при владі обох сторін, які воювали.
Українці в арміях воюючих держав. Обидві сторони проводили мобілізації, зокрема до російської армії протягом війни залучили близько чотирьох мільйонів українців, до австро-угорської — понад 300 тисяч. Наші земляки опинилися у ворожих арміях, тисячами гинули за чужі інтереси, оскільки не мали власної держави.
Бойовий шлях легіону Українських січових стрільців:
• його початок припадає на вересень 1914 р., коли вони захищали в Карпатах
Ужоцький перевал;
• справжнє бойове хрещення січові стрільці пройшли 29 квітня — 2 травня 1915 р.
у боях за гору Маківка;
• відомими сторінками історії УСС стали бої на горі Лисоні поблизу Бережан на
Тернопільщині (1916 р.);
• біля села Конюхи у цьому ж краї (червень 1917 р.).
Австрійське та німецьке командування не раз відзначало героїзм УСС, навіть називали їхній полк «найкращим підрозділом всієї австро-угорської армії». Стрільці навіть у жорстоких умовах війни знаходили час для громадської та національнокультурної роботи. Першим командувачем УСС був М. Галушинський, згодом цю посаду обіймали Г. Коссак, А. Варивода, Ф. Кікаль, В. Вишиваний.
Суспільно-політичне становище населення впродовж війни. Після поразок російської армії в 1915 р. уряд змушений був допустити громадські організації до справи забезпечення армії продовольством і спорядженням, до опіки над шпиталями, біженцями та населенням з прифронтової зони. Виник ряд впливових організацій, зокрема Військово-промисловий комітет, Союз міст і земств, «Товариство допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від воєнних дій». У них активну роль відігравала українська інтелігенція.
Соціально-економічне становище населення впродовж війни. Промисловість, транспорт і фінанси не витримували перевантажень воєнного часу і розладнувалися. Вони не могли забезпечити потреби фронту й тилу. Швидко наростали продовольчі труднощі. Все це викликало загострення соціальних суперечностей, назрівання революційної кризи, особливо в Наддніпрянщині (повстання у с. Нижня Сироватка, Сумщина).
Соціально-економічні та політичні наслідки війни для українського суспільства:
• розорення західноукраїнських земель, евакуація, виникнення проблеми біженців, депортованих, переміщених осіб;
• значні людські втрати (близько півмільйона осіб), велика кількість поранених, полонених, інвалідів;
• кризовий стан економіки, диспропорції у промисловості, інфляція;
• скорочення кількосте мешканців, посилення селянських виступів;
• послаблення Російської й Австро-Угорської імперій, що прискорило майбутні революційні події;
• створення українських збройних сил, набуття воєнного досвіду; порушення «українського питання» на міжнародному рівні.
Отже, незважаючи на великі людські та матеріальні втрата, розкол національного руху, придушення опозиційних сил, Перша світова війна сприяла визріванню свідомосте українського народу, перетворенню його на повноцінну націю, готову до створення власної держави.
Хронологічний довідник
1914 р., серпень — створення у Львові Головної української ради; створення Союзу визволення України; формування легіону УСС.
1914 р. — Галицька битва.
1915 р. — утворення Загальної української ради.
1916 р. — Брусиловський прорив.
Персоналії
Вишиваний Василь (Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотринген; 1895, Пула, Австро-Угорщина, нині Хорватія - 1948, Київ) — військовий діяч, політик, дипломат, поет, архікнязь з династії Габсбургів. Брав участь у 1-й світ. Війні, 1918 очолював УСС. Вважався неофіційним претендентом на трон у разі утворення незалежної монархічної України. Арештований 1947 у Відні рад. спецслужбами, загинув у в’язниці.
Галушинський Михайло (26.09.1878, с. Звиняч, тепер Бучацького р-ну
Тернопільської обл. - 25.09.1931, Львів) — гром.-політ. і військ. діяч, педагог. Закінчив Тернопільську гімназію, навчався у Львівському (1898-1900) і Віденському (1900-1901) ун-тах. З 1909 — директор Рогатинської (нині Івано-Франківська обл.) гімназії, визначний організатор гімназійної освіта в Галичині. На початку Першої св. війни Г. став першим командувачем легіону УСС (до 14.03.1915).
Донцов Дмитро (10.09.1883, Мелітополь Таврійської губ., нині Запорізька обл. — 30.03.1973, Канада) — визначний публіцист, політ. діяч, літ. критик. Навчався у
Петербурзькому та Віденському ун-тах. 1914-1918 — голова і активний член СВУ.
Жук Андрій (1880, с. Вовчок, тепер Потавської обл. - 1968, Відень) — гром.-політ. діяч. Член РУП, емігрував з Рос. імперії. 1914 Ж. — один з гол. діячів СВУ, з 1915 — ЗУР. Був дипломатом Укр. Держави, з 1930 відійшов від політики. Автор іст., публіц. праць, статей у часописах.
Левицький Кость (18.11.1859, Тисмениця, тепер Івано-Франківська обл. — 12.11.1941, Львів) — визначний гром.-політ. і держ. діяч, публіцист. Л. 1899 був співзасновником, а згодом головою УНДП. На поч. Першої світ. війни Л. став головою ГУР, а з травня 1915 — ЗУР. 9.11.1918 політик став головою уряду ЗУНР — Держ. Секретаріату (до поч. 1919).
Терміни та поняття
Галицько-Буковинське генерал-губернаторство — тимчасова адмін.-терит. одиниця, створена царським урядом наприкінці 1914 на окупованих рос. військами землях Галичини та Буковини з центром у Чернівцях, існувала до середини 1917. Очолювали рос. військ. генерал-губернатори Г. Бобринський (1914-1915) і Ф. Трепов (1916). Окупаційна влада проводила послідовну антиукраїнську політику, закривала всі укр. заклади, запроваджувала росіянізацію. Відбувалися масові депортації укр.
інтелігенції (у т. ч. митрополита УГКЦ А. Шептицького) углиб Росії. У серпні 1917 внаслідок відступу рос. військ з Галичини і Буковини було ліквідоване.
Евакуація (від лат. «спорожняю») — 1) вивезення з місцевості, що перебуває під загрозою нападу ворога або стихійного лиха, з театру воєнних дій у тил населення, поранених, полонених, а також матеріальних засобів; 2) відведення військ з р-нів, які вони раніше займали на основі укладених угод, договорів тощо.
Мобілізація (від лат. «рухомий») — 1) призов військовозобов’язаних запасу в армію під час війни; 2) переведення збройних сил держави на о-цію і склад воєнного часу; 3) зосередження сил і засобів для досягнення певної мети.
Світова війна — надзвичайний стан, до якого спонукали світ, спільноту міждержавні суперечності, що нагромадилися на попередніх етапах сусп. розвитку. Крайнє загострення цих суперечностей, що не могли бути розв’язані ін. методами призводить до застосування зброї. Найбільш жорстокими і спустошливими в історії людства були Перша й Друга с. в.
ТЕМА 21. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Українська революція
Українська революція (також Перші визвольні змагання) — низка подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917—1921 рр.
Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го.
Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.
Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.
Цікаво, що термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Громадянська війна».
Етапи революції 1917–1921 років:
березень 1917р.– квітень 1918р. Утворення та діяльність Української Центральної
Ради, проголошення її Універсалів;
29 квітня – 14 грудня 1918р. Правління гетьмана Павла Скоропадського; грудень 1918р. – листопад 1921р. Встановлення влади Директорії УНР,
розгортання та придушення масштабного повстанського руху.
Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в
Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР), що стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський.
Михайло Грушевський (1866-1934)
(Український історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–
У період 1917—1921 рр. Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська Держава, ЗУНР, Кубанська НР, а також Кримська НР). Українські етнічні території були розділені між Українською СРР, Польською Республікою, Королівством Румунія та Чехо-Cловацькою Республікою. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.
Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.
Причини і передумови революції
1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.
2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і проблеми соціального захисту робітників.
3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.
Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу в боротьбі за свою державність.
Перемога Лютневої демократичної революції в Російській імперії 27 лютого 1917
р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України.
Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап її суспільнополітичного й духовного розвитку.
Основну роль у розробці стратегії УЦР відігравав М. Грушевський. У своїх публіцистичніх статтях «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде», опублікованих у 1917 р., головною метою Грушевський поставив вимоги національнотериторіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку.
Українізація армії
Із розвитком російської революції набирав сили український національний рух в армії. 25 березня 1917 р. відбулась 20-тисячна військова демонстрація вояків-українців, які перебували у складі Петербурзького гарнізону. Проходила вона під синьо-жовтими прапорами за участю солдатів, офіцерів, козаків і справила великий вплив на громадськість.
1 квітня 1917 р. відбулась 100-тисячна демонстрація в Києві, у якій брали участь 30 тис. вояків Київського гарнізону.
1 травня 1917 р., на заклик полуботківців, із солдатів- українців, які квартирувалися в Києві, було створено Перший український козачий полк ім. Б. Хмельницького.
Щоб надати українському національному руху організованого характеру, Центральна рада 18 травня 1917 р. скликала перший Всеукраїнський військовий з'їзд із 700 представників усіх армій російського фронту, Балтійської та Чорноморської ескадр.
Поряд із політичними питаннями (національна територіальна автономія України, Центральна рада – вищий компетентний орган України тощо) було ухвалено рішення про «негайну націоналізацію армії на національно-територіальному принципі». На з'їзді було обрано Український генеральний військовий комітет (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Міхновський та ін.).
Володимир Винниченко (1880-1951)
(Український політичний та громадський діяч, прозаїк, драматург та художник.
Одразу після Лютневої революції Винниченко повернувся до України й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом, 15 червня, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Виступав супроти мілітаризму, за розпуск збройних сил та створення міліції замість регулярного війська, через що зазнавав
критики опонентів, зокрема з боку С. Петлюри)
Симон Петлюра (1879-1926)
(Український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради)
Військова розбудова, яка розпочалася в Україні, викликала негативну реакцію як Тимчасового уряду, так і більшовиків. Одні вважали дії українців небезпечними для фронту, бо збиралися воювати до «переможного кінця», інші вважали, що українські ініціативи шкодять єдності революційних сил.
Перший Універсал Центральної Ради
16 травня 1917 р. – делегація на чолі з В. Винниченком була відряджена до Петрограду, де вручила Тимчасовому уряду вимогу про проголошення автономії України. Тимчасовий уряд відмовився визнати право України на автономію та усіляко намагався зберігти «єдину і неподільну» Росію.
Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий уряд Росії висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 червня (23 червня за новим стилем) та проголошений на Другому Військовому з'їзді.
10 червня 1917 р. - ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд: видання Першого Універсалу
«До українського народу, на Україні та поза Україною сущого».
Сутьність Першого Універсалу:
проголошення Україною автономії у складі федеративної Росії;
Українська Центральна Рада - найвищий державний орган України, який має право приймати акти
конституційного значення - Універсали; повідомлення про намір скликати Всеукраїнські Установчі збори для прийняття законів України.
Перший Універсал сприяв зростанню авторитету
Української Ради, а також піднесенню Української революції.
З українського боку участь в переговорах брали: Михайло
Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління в Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — Першим Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту».
15 червня 1917 р. - утворено Генеральний секретаріат (перший український уряд) на чолі з В. Винниченком.
В Універсалі проголошувалося:
«Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані все людним рівним і традиційним голосуванням Всенародні українські збори (Сейм)».
В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде «творити новий лад вільної автономної України».
В Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, які живуть разом в Україні з українцями будуватимуть автономний устрій, здатний покінчити з безладдям у краї.
Універсал справив величезне враження на суспільство. З місць йшли сотнями телеграми, в яких висловлювалися солідарність з Радою і запевненням у щирій підтримці.Іншою була реакція на універсал з боку Тимчасового уряду.
Другий Універсал Центральної Ради
Тимчясовий уряд засудив Перший Універсал УЦР, оголосовши його «проявом сепаратизму» з боку України.
29 червня 1917 р. - до Києва прибула урядова делегація у складі О. Керенського, І. Церетелі, М. Терещенка для переговорів з УЦР. Під час переговорів уряд змусив УЦР піти на компроміс і відмовитись від деяких положень Першого Універсалу.
3 липня 1917 р. - Українська Центральна Рада прийняла Другий Універсал, у якому були викладені основні засади компромісу УЦР і Тимчасового уряду.
Тимчасовий уряд визнавав автономію України у складі федеративної Росії, однак УЦР відмовлялася від самочинного проголошення автономії України до прийняття цього рішення на Всеросійських Установчих зборах.
Тимчасовий уряд визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат вищими органами влади в Україні, однак територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради і Генерального Секретаріату, не окреслювалася, УЦР мала поповнитися представниками національних меншин, що проживали в Україні, повноваження Генерального Секретаріату не уточнювалися, а його склад затверджувався Тимчасовим урядом.
Тимчасовий уряд погодився на українізацію армії, однак під контролем російського командування.
Компроміс Української Центральної Ради і Тимчасового уряду викликав незадоволення певних політичних сил як в Україні, так і в Росії. (в Петрограді виступили кадети, які вийшли зі складу Тимчасового уряду на знак протесту проти надання Україні автономії).
Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів Микола Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росіяни.
Фактично до території автономної Української Народної Республіки входили території Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської губерній.
Щодо армії, то в Універсалі зазначено:
«Що торкається комплектовання військових частей, то для сього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральнім Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенню Військового Міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєспособности армії.»-з тексту Другого Універсалу.
У ніч з 4 на 5 липня 1917 р. у Києві відбувся організований самостійниками збройний виступ українського полку ім. П. Полуботки. Його учасники намагалися примусити УЦР відмовитися від Другого Універсалу й проголосити незалежність України. Виступ був придушений військами УЦР, а самостійників полуботківців було заарештовано і відправлено на фронт.
Проголошення Української Народної Республіки (УНР)(Третій універсал
УЦР)
Важливою подією в історії Української революції стало прийняття Української Центральною Радою (УЦР) 7 (20) листопада 1917 року ІІІ Універсалу.
Вперше ідею проголошення УНР висунуто Михайлом Грушевським у вступній промові у день відкриття З'їзду поневолених народів Росії. Україна вже відійшла від Російської республіки, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридично оформити цей факт
У цьому документі УЦР проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), що мала бути автономною частиною у складі федеративної не більшовицької Росії. За умов відсутності російського демократичного центрального уряду, УЦР оголошувала про намір взяти на себе історичну відповідальність за відновлення держаного життя на території колишньої Російської імперії шляхом перебудови Росії на федеративних засадах. В ІІІ Універсалі УЦР офіційно оголошувала про намір стати «на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї Росії».
Вперше в ІІІ Універсалі УЦР визначила територіальні межі української автономії. Визначення державної приналежності земель відбувалося на основі етнічного принципу – там, де більшість населення складали українці, визнавалась їхня державна приналежність до УНР.
Території Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської губерній, а також Таврія без Криму оголошувались землями, які мали увійти до складу УНР.
ІІІ Універсал вперше окреслив широку програму соціально-економічних та національно-культурних перетворень, що закладали підґрунтя державного ладу УНР, чого не було у попередніх Універсалах УЦР.
Універсал проголошував скасування приватної власності на поміщицькі землі та землі інших «нетрудових господарств» сільськогосподарського призначення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі.
Четвертий універсал УЦР
Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат —Радою Народних Міністрів.
Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.
Умови IV Універсалу:
УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;
З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;
Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;
Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської
війни;
УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;
УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною; УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян; Держава має встановити контроль над торгівлею та банками.
III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.
IV Універсал закінчувався актуальним закликом:
«всіх громадян самостійної Української Народньої Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української.»
Проголошення Четвертого Універсалу нерозривно було пов’язано з підписанням 9 лютого (27 січня) 1918 р. договору між УНР та державами Четверного союзу - БрестЛитовський мирний договір, за яким: Німеччина визнавала незалежність УНР, а УЦР - вищим органом влади УНР, Німеччина зобов’язувалась надати військову допомогу УЦР у боротьбі з більшовиками, УЦР зобов’язувалась в обмін на допомогу надати 1 млн тонн продовольства.
Останній період діяльності УЦР (березень—квітень 1918 р.) відзначений рядом важливих актів:
запровадження національної валюти - гривні, державного герба УНР - тризуб
князя Володимира; закону про землю, в основі якого лежав принцип соціалізації землі (перерозподілу поміщицької землі без викупу та ліквідації права приватної власності на землю), Конституції УНР (гарантувала демократичні свободи, включно з активним і пасивним виборчим правом для всіх громадян, що досягли 20 років; вища законодавча влада мала належати Всенародним Зборам, виконавча - Раді
Народних Міністрів, судова - Генеральному суду; самоврядування на місцях належало виборним радам та управам громад, волостей, земель).
За спогадами сучасників, на цьому ж засіданні М. Грушевського було проголошено Президентом УНР.
Згідно з домовленостями з УЦР у Бресті 18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська перейшли у наступ, увійшовши 2 березня 1918 р. до Києва. 7 березня до міста повернувся провід Центральної Ради. Народний секретаріат евакуювався до Полтави. 29 квітня 1918 р. німецьке командування розігнало УЦР.
Відносини УЦР з Тимчасовим урядом
Активізувались контакти Тимчасового уряду Росії з УЦР і на особистому, і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулась у другій половині травня під час перебування О.Керенського у Києві). УЦР підтримали скликані у Києві у травні 1917 р. всеукраїнські з’їзди: військовий, селянський і робітничий. Всеукраїнський військовий з’їзд ухвалив рішення про українізацію армії; із солдат запасу – українців - було сформовано Перший полк ім.Б.Хмельницького.
На місцях було утворено губернські, повітові і міські «українські ради». Але до літа 1917 р. відносини УЦР з Тимчасовим урядом значно загострились через політичну лінію загальноросійської влади.
1 червня, коли Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги УЦР надати їй національно-територіальну автономію у складі Російської держави, призначити свого уповноваженого комісара в Україну, а в себе прийняти уповноваженого комісара від України, а також залишати в розпорядженні України податки, стягувані на території України, - розпочався новий період у політичній історії УЦР.
Внаслідок цього виконком УЦР 10 (за новим стилем – 23) червня прийняв перший Універсал – державний правовий документ у формі звернення до населення.
Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду; саме непоступлива позиція Тимчасового уряду стала рішучим поштовхом до перетворення УЦР з «національно-політичного центру» в орган національної державності. УЦР виявила себе владою, встановленою українським народом, здатною управляти ним, а тому її постанови і накази підлягали обов’язковому виконанню українською спільнотою.
На початку липня пленум УЦР ухвалив рішення про те, що УЦР як орган української революційної демократії складається, головно, з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також представників від Генерального Військового комітету, учительської спілки, кооператорів, студентства і духовенства та губерній, великих міст і колоній; було ухвалено й спеціальне рішення про обов’язкове представництво в УЦР національних меншин.
Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди відродженню української державності. Лідери УЦР після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва на чолі з О.Керенським, були змушені тимчасово піти на поступки щодо автономії України і в ІІ Універсалі від 3 липня 1917 р., виходячи з угоди з Тимчасовим урядом, утворення автономії України передбачалось аж після скликання Всеросійських Установчих Зборів. А Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений УЦР уряд – Генеральний Секретаріат, водночас Генеральний Секретаріат був підзвітний і Малій Раді – комітету, створеному УЦР для оперативного вирішення найважливіших питань.
Війна радянської Росії з УНР
У грудні 1917 р. почалася перша війна радянської Росії проти УНР.
4 (17) грудня 1917 р. - Раднарком Росії висунув ультиматум Генеральному секретаріату Центральної Ради з вимогою заборонити переправляти з фронту козачі частини на Донбас і Дон для підтримки антибільшовицького повстання отамана Каледіна і допомогти переправляти туди червоногвардійські частини для придушення повстання. Генеральний секретаріат відмовився виконати ультиматум Раднаркому, визнавши його втручанням у внутрішні справи України.
8 грудня 1917 р. - війська Раднаркому під командуванням В. Антонова-Овсієнка захопили Харків.
11 - 12 грудня 1917 р. - у Харкові відбувся I Всеукраїнський з'їзд Рад, який проголосив установлення радянської влади в Україні й утворення радянської Української Народної Республіки. Вищими органами влади оголошувалися Центральний Виконавчий комітет Рад України (ВУЦВК) і Народний секретаріат. Грудень 1917 - січень 1918 рр. - більшовицькі війська захопили Павлоград, Лозову, Синельниково, Олександрівськ, Катеринослав, Одесу, Миколаїв, Херсон і встановили там радянську владу.
6 січня 1918 р. - більшовицькі війська почали наступ із Харкова на Полтаву і Київ.
11 (24) січня 1918 р., коли більшовицькі війська під командуванням М. Муравйова вже знаходилися на підступах до Києва, УЦР прийняла Четвертий Універсал Центральної Ради
УЦР проголосила незалежність Української Народної Республіки та розрив усіх зв'язків з радянською Росією.
Проголошувалася програма соціально-економічних реформ: націоналізація всіх природних ресурсів, ліквідація права приватної власності на землю, передача землі селянам без викупу, установлення державного контролю над банками, переведення підприємств на випуск мирної продукції (демілітаризація), соціальна допомога безробітним і потерпілим від війни.
УЦР повідомила про необхідність виходу України з Першої світової війни й початок негайних мирних переговорів із країнами Четверного союзу.
Прийняття Четвертого Універсалу стало важливим кроком у державотворчому процессі. Вперше у новітній історії український народ проголосив створення незалежної суверенної Української держави. УЦР підтвердила прагнення перебудови українського суспільства на демократичних засадах.
Проте УЦР не вдалося відстояти державність України.
16 (29) січня 1918 р. - більшовицькі війська розгромили загін студентів, гімназистів і військових курсантів на чолі із сотником В. Омельченком у бою під Крутами.
26 січня (7 лютого) 1918 р. - більшовицькі війська під командуванням М. Муравйова зайняли Київ. Установивши владу у Києві, більшовики розпочали «червоний терор», жертвами якого стало близько 5000 «ворогів революції».
В умовах війни з радянською Росією Центральна Рада почала пошуки союзників і звернулася до країн Четверного союзу. Коли УЦР покидала Київ, евакуюючись до Житомиру, делегація УНР підписувала Брестський мирний договір.
Грудень 1917 - січень 1918 рр. - УЦР утратила контроль над більшою частиною території України.
«Всеукраїнський з’їзд рад» у Харкові
Скликаний за ініціативою більшовиків з метою встановлення в Україні влади рад робітничих, солдатських і селянських депутатів; відбувся 24–25 (11–12) грудня 1917 в м. Харків.
Спочатку з'їзд планувалося провести в Києві разом з Українською Центральною Радою. Однак через незгоди і суперечності 124 делегати, головних чиновників більшовики, залишили Київ, переїхали до Харкова, де об'єдналися з делегатами 3-го обласного з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів .
У роботі форуму взяли участь понад 200 делегатів із правом ухвального і 6 – дорадчого голосу від 89-ти рад та однотипних з ними армійських військовореволюційних комітетів.
До порядку денного були внесені питання: про поточний момент; про владу в Україні;про самовизначення України; про самовизначення Донецького і Криворізького басейнів; вибори ЦВК рад України.
У схвалених резолюціях з'їзд заявив про повну і беззастережну підтримку Жовтневого перевороту в Петрограді 1917, вітав політику РНК Росії, проголосив встановлення в Україні влади рад, визнав Укр. республіку федеративною частиною Рос. рад. республіки, поширив на Україну дію декретів і розпоряджень РНК Росії, а постанови УЦР закликав вважати недійсними. У спеціальній резолюції засуджувалась політика поділу Донецько-Криворізького басейну між каледінцями та УЦР і говорилося про прагнення домагатися єдності області в межах республіки.
Бій біля станції Крути
Грудень 1917 року. Рада народних комісаріатів Росії ставить ультиматум українській владі – легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їхнє роззброєння. Відмова вважатиметься оголошенням війни. Українська Центральна рада жодним чином не відповіла на ці вимоги, натомість проголосила IV Універсал, що проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії.
22 січня 1918 р. країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією.
У той час з Харкова 20-тисячний більшовицький загін під командуванням Антонова-Овсєєнка попрямував захоплювати землі на сході України. З Росії наступав загін Михайла Муравйова – близько 6 тисяч осіб, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів. Саме з ними доведеться зійтися у бою українським військам під Крутами.
Захищати столицю було нікому. 15-тисячна армія, яку на той момент мала УНР, була деморалізована довгою війною, розчарована у політиці Центральної Ради та, врешті-решт, порушила наказ. Значну роль в цьому зіграла також більшовицька пропаганда.
В цих умовах стати на захист Києва були здатні, мабуть, лише гімназисти та студенти. 5 січня 1918 року було створено студентський курінь Січових стрільців. Він нараховував дві сотні добровольців, в основному студентів київських університетів.
Вранці 28 січня сотні студентського куреня прибули на станцію Крути та почали рити окопи, займаючи позиції.
Бій під Крутами розпочався 29 січня о дев’ятій ранку з бойового зіткнення захисників з передовим загоном матросів, які намагалися взяти станцію одним ударом. Більшовики мали значну чисельну перевагу, їхній трьохтисячний загін намагався взяти захисників в кільце. З тилу крутян підтримував бронепоїзд з гарматою, який обстрілював нападників.
В цій ситуації юнкери та студенти почали відступати. У бійців Омельченка позаду була відкрита місцевість, тож старшина прийняв рішення багнетною атакою деморалізувати ворога, щоб мати змогу відступити з меншими втратами. Зіткнувшись в рукопашному бою з професійними військовими, крутяни понесли великі втрати, загинув і старшина Омельченко.
За різними джерелами, українська сторона втратила вбитими від 300 до 400 чоловік, але змогла затримати більшовицьку армію, вигравши для УНР трохи часу.
Ця затримка дала змогу Центральній Раді заключити Берестейський мир 9 лютого 1918 року та зберегти молоду Українську Державу.
Події 1917-18 рр. в Криму
Після лютневої революції в Росії 25 березня 1917 року в Сімферополі було скликано Всекримський мусульманський з'їзд, у роботі якого взяли участь 1500 представників з міст і сіл Криму.
Він обрав Тимчасовий Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет на чолі з Номаном Челебіджиханом. Мусульманський виконком став проводити активну діяльність з управління внутрішнім життям кримських татар: готувалися зміни в сфері освіти, випускалися газети, робилися кроки зі створення кримськотатарських військових частин.
Встановлювалися і зміцнювалися зв'язки з національними рухами на території Російської імперії.
Номан Челебіджихан (1885-1918)
( Кримськотатарський політичний і державний діяч. Один з організаторів першого Курултаю, перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної республіки)
1-2 жовтня 1917 року (за старим стилем) Мусульманський виконком провів з'їзд представників кримськотатарських організацій, на якому Н. Челебіджихан висловив спільну думку ініціаторів, що у зв'язку з новими політичними обставинами питання про подальшу долю Криму повинен вирішити Курултай. Рішення про скликання Курултаю було прийнято одноголосно.
Була створена комісія з підготовки Курултаю з 5 чоловік. До неї увійшли Номан
Челебіджихан, Джафер Сейдамет, Амет Озенбашли, Сеітджеліль Хаттат і Алі Боданінський. З’їзд призначив вибори на 17 листопада, а проведення Курултаю –з 17 листопада по 7 грудня.
Курултай відкрився 26 листопада о 14.00 в м. Бахчисараї, в Ханському палаці, після здійснення делегатами намазу. Біля палацу зібралося багато людей, грав військовий марш. Коротку вступну промову виголосив Муфтій Криму, Голова Центрального виконавчого Комітету Мусульман Криму Номан Челебіджихан.
Були сформовані Президія та Секретаріат Курултаю.
Курултаю перейшли всі повноваження Мусульманського виконкому. Засідання Курултаю тривали в грудні 1917 року. На ньому розглядалися питання державного ладу Криму, взаємини кримських татар з іншими національностями на півострові, політика національного уряду, вироблення законів, що визначають різні сфери суспільного життя кримських татар, проведення корінних реформ.
Курултай оголосив створення Кримської народної республіки, прийняв Конституцію, державну символіку, після чого оголосив себе парламентом. Головою парламенту був обраний Асан Сабрі Айвазов, головою національного уряду - Н. Челебіджихан. До складу уряду, сформованого 18 грудня, увійшли Джафер Сейдамет, Амет Шюкрі, Амет Озенбашли, Сеітджеліль Хаттат.
Більшовицький уряд Росії не визнав Кримську Народну Республіку і кримськотатарський уряд.
26 січня 1918 р. більшовицькі збройні загони з Севастополя перейшли до активних військових дій. Кримськотатарський уряд був повалений, а контроль над Кримом тимчасово перейшов до більшовиків. Голова кримськотатарського уряду Номан
Челебіджихан був заарештований більшовиками і 27 днів утримувався в Севастопольській в'язниці. 23 лютого 1918 р. Н.Челебіджихан був розстріляний, його труп викинули в Чорне море.
Встановлення радянського режиму в Криму в 1920 році, хоча і призвело до заснування Кримської АРСР з метою привернути корінний народ до нової влади, на практиці супроводжувалося посиленням репресій відносно його найяскравіших представників. Була проведена грунтовна чистка державного апарату від кримських татар, запідозрених у прагненні до національного відродження, тисячі сімей сільських жителів вислані під час колективізації, знищений цвіт кримськотатарської інтелігенції.
Похід Петра Болбочана на Крим
20 квітня 1918 року розпочався військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з командиром із націоналістичним світоглядом, полковником Петром Болбочаном на Крим проти більшовиків з метою встановлення на території півострову української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту.
10 квітня 1918 року, наступного дня після переформування дивізії в корпус, штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду, оголошений військовим міністром Олександром Жуківським. Генералові Олександру Натієву належало виділити з корпусу окрему групу, забезпечену всіма видами зброї на правах дивізії під командуванням полковника Болбочана.
22-го квітня 1918 року в ході Кримської операції під проводом полковника Петра Болбочана армія УНР форсувала Сиваш і звільнила від більшовиків Джанкой, першу вузлову станцію в Криму. Завдяки цьому українська армія отримала можливість для розгортання подальшого наступу та раніше за німців дісталася Сімферополя. Перемога була досягнута з мінімальними втратами.
Петро Болбочан (1883-1919)
(Український військовий діяч, полковник Армії УНР)
Однак далі через політичний конфлікт між керівництвом УНР і союзниками німецької імперії війська УНР були вимушені покинути Крим, не дійшовши до Севастополя, як це було передбачено первісним планом.
В авангарді армії УНР перебував Запорізький корпус полковника Петра Болбочана. Отже, знову прояв
націоналізму в дії, – неперервна тяглість боротьби усіх поколінь за Свободу, про що засвідчує сама назва корпусу. Згодом цю традицію переймуть, створені ОУН, відділи легендарної УПА.
Успішному та стрімкому просуванню запорожців сприяли 2 фактори: по-перше, війська корпусу рухалися вздовж головних залізничних шляхів, не даючи противнику можливості ані організувати відступ, ані ефективну оборону. По-друге, як згадували безпосередні учасники тих подій, на момент військових дій весни 1918-го року Червона армія являла собою «розбійничі, розпутні банди», які не могли «протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам німецьких військ, ні молодій патріотично налаштованій українській армії».
Основне завдання тодішньої військової акції було реалізоване: 29 квітня 1918 року, під впливом подій, Чорноморський флот у Севастополі підняв український національний прапор. Керівництво флоту оголосило про своє підпорядкування уряду в Києві. Це був націоналістичний чин – гідний для наслідування нащадкам.
ТЕМА 22. РОЗГОРТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. БОРОТЬБА ЗА ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ
Причини гетьманського перевороту:
• УЦР виявилася неспроможною забезпечити постачання до Німеччини продовольства, не виконувала своїх зобов’язань;
• конфлікт УЦР з консервативними колами України;
• небажання і невміння УЦР створити регулярну українську армію;
• нездатність УЦР налагодити систему державного управління,;
• нерішучість у вирішенні соціально-економічних питань; складна економічна і політична ситуація, господарська криза;
• утрата УЦР соціальної опори, втома населення від нестабільності.
Гетьманський переворот і утворення Української Держави. 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот. Німецькі війська розпустили Раду, а Всеукраїнський з’їзд землевласників вирішив встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України було проголошено генерала Павла Скоропадського. Перші рішення: встановлення Української Держави замість УНР (Грамота до всього українського народу, Закон «Про Тимчасовий державний устрій України»).
Внутрішня політика урядів гетьмана П. Скоропадського:
• гетьманський уряд — Раду Міністрів — очолив Ф. Лизогуб, більшість його членів були зрусифікованими українцями, кілька представляли національні меншини
України. Оточення гетьмана складалося з помірковано-консервативних діячів;
• великі землевласники відновлювали свою власність на землю і майно, селянство чинило опір, відбувалися повстання;
• відновлення права приватної власносте у промисловості;
• певна стабілізація відбувалася в промисловості, фінансах, на транспорті, конвертована гривня, відкрито українські банки;
• збільшення робочого дня, зростання безробіття, страйки;
• українська мова державна, але багато урядовців нею не володіли;
• відкрито українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському, 150 державних гімназій;
• створено УАН, архів, бібліотеки, історичний музей тощо.
Зовнішня політика урядів гетьмана П. Скоропадського:
• розширення міжнародних контактів;
• до Української Держави належали деякі етнічні землі, які нині не входять до складу України;
• переговори з Кримом і Кубанню про об’єднання з Україною;
• 14.11.1918 р. П. Скоропадський опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Був призначений новий уряд, у якому переважали політики проросійської орієнтації.
Причини падіння режиму гетьмана П. Скоропадського:
• залежність стабільності держави від німецьких збройних сил;
• революція в Німеччині та її поразка в Першій світовій війні;
• відсутність регулярної потужної української армії;
• вузька соціальна база — заможні верстви;
• посилення впливу на державну лінію гетьмана російських кіл; наростання соціальної напруги, формування сильної опозиції.
Прихід до влади Директорії. 14 листопада 1918 р. — утворення Директорії на чолі з В. Винниченком (всього п’ять осіб) для керівництва збройною боротьбою проти гетьмана. Без підтримки німецьких військ гетьман зумів утриматися лише місяць. Повстання проти нього стало всеукраїнським. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва, гетьман зрікся влади і виїхав за кордон.
Внутрішня політика урядів Директорії:
• було відновлено УНР, її основні політичні принципи. Законодавча влада мала належати Трудовому конгресові, але він проіснував лише тиждень у зв’язку з воєнними подіями. Урядом була РНМ;
• через непродуманий радикалізм Директорія залишилася без підтримки більшості спеціалістів, промисловців, чиновників;
• незадоволеними аграрною політикою були бідняки та куркулі; 8-годинний робочий день, робітничий контроль над заводами; заходи з надання допомоги нужденним категоріям населення.
Зовнішня політика урядів Директорії. З листопада 1918 р. почався наступ російські більшовицькі війська, друга радянсько-українська війна.
Воєнна інтервенція Антанти на півдні України. На півдні України висадилися війська Антанти, розпочавши інтервенцію. Переговори з представниками Антанти, які вимагали відставки найрадикальніших діячів Директорії й уряду, були важкими. Зрештою В. Винниченко у лютому 1919 р. пішов у відставку, але допомоги від військ Антанти УНР так і не дочекалася. Внаслідок повстання французьких моряків війська Антанти у квітні 1919 р. евакуювалися з території України.
Друга війна більшовицької Роси з УНР. Директорію УНР очолив С. Петлюра. 3 січня 1919 р. російські війська зайняли Харків, який став столицею більшовицької України, резиденцією маріонеткового уряду радянської України. 5 лютого більшовики зайняли Київ (першим увійшов Богунський полк на чолі з Миколою Щорсом). Справа була не в силі більшовицьких військ. Причини невдач Директорії:
• селяни-повстанці після розгрому гетьмана покинула армію. Частина з них, очолена отаманами (Ангел, Зелений, Григор’єв), не визнавали ніякої влади.
Отаманщина підривала Директорію зсередини;
• суперечлива внутрішня політика, невирішене аграрне питання;
• відсутність ефективної моделі державотворення;
• протистояння В. Винниченка і С. Петлюри, інших лідерів;
• міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій тощо.
Утворення ЗУНР. У ніч на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. Головну роль в організації цього «Листопадовому зриву» (повстання) відіграв Дмитро Вітовський. Першим урядом став тимчасовий Державний Секретаріат, який очолив К. Левицький. Нова держава проголошена 13 листопада 1918 р. із назвою Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Внутрішня політика урядів ЗУНР:
• ефективну систему управління. Парламентом стала Укр. Нац. Рада, яка обрала
Президентом ЗУНР Євгена Петрушевича;
• центральні органи спиралися на систему місцевого управління;
• соціальна стабільність, у квітні 1919 р. — аграрна реформа;
• 8-годинний робочий день, державна монополія на деякі продукти;
• створення Української Галицької армії;
• українська національно-культурна політика, права нацменшин.
Зовнішня політика урядів ЗУНР. Акт злуки УНР і ЗУНР:
• настроям більшості населення відповідало прагнення уряду ЗУНР до об’єднання з УНР. Ця історична подія відбулася 22 січня 1919 р., коли в Києві було проголошено Акт злуки. ЗУНР отримала назву Західна область Української Народної Республіки й повну автономію. Є. Петрушевич став членом Директорії;
• відкриття дипломатичних представництв у ряді країн світу, участь у Паризькій мирній конференції;
• війна з Польщею, напружені стосунки з Румунією, Росією.
Історичне значення об’єднання українських держав (Акт злуки):
• прагнення українського народу до соборності держави;
• виявив прагнення народу до самозбереження як окремої нації.
Український національний рух на Буковині й у Закарпатті. 3 листопада 1918 р. Крайовий комітет на чолі з Омеляном Поповичем провів у Чернівцях Буковинське народне віче, де було вирішено приєднатися до Західноукраїнської держави. Однак Румунія тоді ж у листопаді ввела в край, а також і в Бессарабію, зокрема Хотинщину, свої окупаційні війська. Закарпаття деякий час перебувало у складі відновленої Угорщини. 21 січня 1919 р. народні збори в Хусті за ініціативи братів Бращайків ухвалили рішення про єднання з УНР. Але східну частину краю, за винятком Гуцульської республіки з центром у Ясіні, захопила Румунія, а західну частину — новоутворена Чехословаччина, до неї згодом, відійшло все Закарпаття.
Причини та наслідки українсько-польської війни 1918-1919 рр. Територіальні претензії Польщі на українські землі.
Уже 1 листопада 1918 р. у Львові почалися збройні сутички між українськими і польськими військами. З Польщі на допомогу місцевим полякам постійно надсилалося підкріплення. 21 листопада українські війська почали відступати з міста. На весну 1919 р. Українська Галицька армія (УГА) — збройні сили ЗУНР — нараховували понад 100 тис. вояків. Але польська армія була ще численнішою, до того ж набагато краще озброєною.
«Чортківська офензива». На червень 1919 р. УГА була затиснута в трикутнику між Дністром і Збручем. Українське військо під керівництвом нового командувача генерала О. Грекова несподівано перейшло в контрнаступ, відомий під назвою Чортківська офензива (8-28 червня 1919 р.). Це була блискуча операція УГА, але вона до краю виснажилася, брак боєприпасів, резервів призвів до її відступу з території ЗУНР. УНР не змогла надати допомоги ЗУНР, оскільки сама перебувала в складній ситуації.
Наслідки:
• Паризька мирна конференція визнала права Польщі на окупацію Східної
Галичини;
• за Сен-Жерменським договором Буковина відійшла до Румунії, Закарпаття — до
Чехословаччини;
• 16-18 липня 1919 р. УГА відійшла за Збруч, ЗУНР окупована.
«Київська катастрофа». Обидві армії в липні 1919 р. об’єдналися на Поділлі й розпочали наступ на Київ. 30 серпня українським військам вдалося зайняти столицю УНР, але вже наступного довелося її залишити під тиском нового ворога — російської білогвардійської армії. Ці події відомі під назвою «Київська катастрофа». Після цього українські війська потрапили в так званий «трикутник смерті» й змушені були вести бої з трьома силами, кожна з яких переважала їх: більшовиками, білогвардійцями та поляками. Ослаблені тяжкими боями, недоїданням і ранніми заморозками, жертвами епідемії тифу стали вояки обох українських армій, велика смертність без медикаментів.
Перший Зимовий похід. Генерал М. Омелянович-Павленко очолив частину армії УНР, яка 6.12.1919 р. вирушила у славетний І Зимовий похід. Війська пройшли по тилах білогвардійської та Червоної армій понад дві тисячі кілометрів і 6.05.1920 р. з’єдналися з українським військом на Поділлі.
Денікінський режим в Україні. На осінь 1919 р. більшу частину України зайняли білогвардійські війська генерала А. Денікіна. Уже перші кроки денікінців свідчили про їхнє прагнення знищити всі сліди існування Української національної держави.
Відновлювалося колоніальне гноблення. Реакційна шовіністична політика білогвардійців викликала масові селянські повстання. Значної шкоди денікінцям завдали загони під командуванням
Нестора Махна. Своєю впертою боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна сприяла швидкій перемозі більшовиків над денікінськими військами. Свою роль в ослабленні денікінського режиму та у перебігу подій громадянської війни відіграла об’єднана армія УНР і ЗУНР. 12 грудня Червона армія зайняла Харків, а 16 грудня — Київ, на весну 1920 р. — всю Україну, крім Криму й західноукраїнських земель.
Більшовицький режим в Україні. 28 листопада 1918 р. у Суджі (радянська Росія) було сформовано маріонетковий уряд України (голова — Г. П’ятаков). У січні 1919 р. цей «уряд» радянської України (РНК) очолив X. Раковський, назву УНР змінено на УСРР, столицею якої став Харків.
Ухвалення конституції УСРР 1919 р. Ще в березні 1919 р. була ухвалена Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), створена за зразком конституції радянської Росії:
• закріплення диктатури пролетаріату, влади трудівників у формі рад;
• позбавлення прав заможних, скасування приватної власносте;
• формально незалежна держава, перебувала у федеративних зв’язках з радянською Росією.
Внутрішня політика урядів УСРР:
• економічна політика більшовиків отримала назву «воєнний комунізм». Головною її рисою на селі була продовольча розкладка. Селяни безкоштовно отримали значну частину поміщицької землі, але майже всі плоди своєї праці мали так само безплатно віддавати більшовицьким продовольчим загонам;
• влада розгорнула «червоний терор», активно діяла Всеукраїнська надзвичайна комісія (російська абревіатура ВЧК). Повстання;
• майже всі промислові підприємства було націоналізовано, загальна трудова повинність, мілітаризація праці, зрівнялівка в оплаті;
• більшовицький режим у 1920 р. пішов на певні поступки в національному питанні, порівняно з 1919 р., дозвіл на існування УКП.
Наслідки — економічна криза, поширення насильницьких методів, погіршення умов життя народу, розгортання масового повстанського руху.
Повстання М. Григор’єва. 8.05.1919 р. отаман звернувся з універсалом «До українського народу», в якому закликав до боротьби проти російських продзагонів і комісарів, створення рад без більшовиків. М. Григор’єву вдалося звільнити значну частину центру і півдня України, але під тиском більшовиків відійшов на Херсонщину, де його війська об’єдналися із загонами Н. Махна, під час конфлікту з яким отаман і загинув. Повстання було придушено, однак воно відтягнуло значні сили більшовиків, що полегшило їх вигнання в 1919 р.
Зовнішня політика урядів УСРР — військово-політичний союз з радянською Росією.
Причини підписання С. Петлюрою Варшавського договору:
• потреба УНР у зовнішній допомозі для боротьби за незалежність;
• прагнення Польщі узаконити завоювання західноукраїнських земель, здобути вплив на УНР, зберегти існування УНР як буфера між Польщею і радянською Росією.
Варшавська угода між УНР і Польщею. Квітень 1920 р. — Варшавська угода:
• польська влада визнавала незалежність УНР на чолі з С. Петлюрою;
• українська сторона визнавала належність Зах. України до Польщі;
• союзники мали звільнити територію УНР від більшовиків;
• польські війська на території України утримуються за рахунок УНР.
Наслідок Варшавського договору — спільні воєнні дії союзників проти радянської
Росії.
Польсько-радянська війна на території України. 25 квітня 1920 р. розпочалася радянсько-польська війна. Спочатку вона була успішною для українських і польських військ. які вже 6 травня зайняли Київ. Але Червона армія була значно численнішою, вже 12 червня вона відвоювала це місто й продовжувала наступ на захід.
Утворення Галицької СРР. У ході цих дій більшовицькі війська зайняли частину Галичини, де в липні 1920 р. створили маріонеткову Галицьку соціалістичну радянську республіку (ГСРР) на чолі з Галицьким революційним комітетом, який очолював В. Затонський. Припинила своє існування вона у вересні, коли під натиском польських військ Червона армія відступила з Галичини. Ще раніше, в серпні, вона зазнала поразки під Варшавою, битва відома під назвою «диво на Віслі». У жовтні 1920 р. між сторонами було укладене перемир’я.
Зміст Ризького мирного договору. 18 березня 1921 р. між Польшею, радянською Росією і УСРР:
• Польща порушила Варшавську угоду, де мала не визнавати УСРР;
• кордони між Польщею та УСРР встановлювалися приблизно такі ж, як і за
Варшавським договором: Польща зберегла за собою Галичину, до неї відійшли
Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся;
• Польща зобов’язалася забезпечити належні умови для національно-культурного розвитку українців.
Другий Зимовий похід Армії УНР. У листопаді 1921 р. українські війська під командуванням генерала Юрія Тютюнника зробили останню спробу регулярними військами відновити незалежність УНР. Цей наступ отримав назву Другий Зимовий похід, або Листопадовий рейд. Біля містечка Базар на Житомирщині учасники походу були розбиті, 359 полонених були розстріляні. Так закінчилася збройна боротьба регулярних військ УНР, повстанські загони воювали ще кілька років. Яскравим прикладом такого руху є «Холодноярська республіка» (1919-1922 рр.), центром якої було с. Мельники на Черкащині.
Розбивши білогвардійські війська П. Врангеля (листопад 1920 р.) і загони махновців (серпень 1921 р.), більшовицька влада утвердилася на більшій частині території України, що засвідчувало поразку національно-патріотичних сил і болючий територіальний розкол українських земель.
Культура та духовність. Умови розвитку культури в 1917-1921 рр. були неоднозначні. З одного боку, жорстока боротьба різних національних і соціальних груп не сприяла йому, з іншого, крах Російської імперії, боротьба за утворення незалежної України викликали духовне піднесення суспільства, яке проявилося в галузі культурного життя. Знову з’явилися й активно діяли «Просвіти», доки більшовики в 1921 р. не пішли на їх ліквідацію. Всі влади, крім білогвардійської, дещо зробили для розвитку української освіти. Навіть більшовики змушені були зробити кроки для українізації освіти. Але особливо багато здійснено за часів гетьманату. Тоді ж
(листопад 1918 р.) було засновано Українську академію наук, президент — Володимир Вернадський, неодмінний секретар — Агатангел Кримський, всіх разом перших академіків 12.
Частина письменників (В. Винниченко, О. Олесь, М. Вороний) емігрувала за кордон. Але в літературу прийшло ціле покоління молодих письменників, які започаткували новий етап розвитку українського красного письменства.
Найвидатнішим поетом став Павло Тичина, який у 1918 р. видав збірку «Сонячні кларнети». Інші літератори себе особливо проявили в 20-х рр.
Активно почали працювати в цей період молоді театральні режисери Лесь Курбас і Гнат Юра. Виникли знамениті музичні колективи Державна українська мандрівна капела (ДУМКА) під керівництвом Нестора Городовенка, Українська державна капела під орудою Олександра Кошиця. Плідно працювали композитори М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. Визначним явищем в історії українського мистецтва було утворення наприкінці 1917 р. Української академії мистецтв, її першими членами стали Михайло Бойчук, Михайло Жук, Василь і Федір Кричевські, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут (автор проектів грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, картини «Еней та його військо» тощо). Перший в Україні пам’ятник Т. Шевченкові спорудив у м. Ромни скульптор І. Кавалерідзе.
Отже, культурні процеси 1917-1921 рр. посіли в історії помітне місце, вони суттєво сприяли дальшому розвиткові української культури.
Тривалий час велася боротьба за створення автокефальної церкви. У 1921 р. була офіційно створена Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), митрополитом якої був обраний Василь Липківський. Це було визначною подією церковного життя України. Служба в автокефальних храмах велася українською мовою.
Причини поразки національно-визвольних змагань (національно-демократичної революції в Україні):
• суспільство було розколоте в питаннях про політичний устрій Української держави, про соціально-економічний лад;
• отаманщина перетворилася на справжню «ракову пухлину»;
• надто багато було зовнішніх ворогів української державності;
• недостатньою виявилася національна свідомість українського народу, що звузило соціальну базу руху.
Історичне значення відновлення української державності на східно- і західноукраїнських землях:
• українці зробили крок на шляху перетворення на сучасну націю;
• досвід державотворення вкарбувався в історичну пам’ять народу;
• рівень національної самосвідомосте значно виріс;
• прагнення народу до самозбереження як окремої нації не зникло;
• народжувалося переконання, що нормальний розвиток неможливий без власної держави - запоруки майбутнього відродження України.
Хронологічний довідник
1918 р., 29 квітня — державний переворот, прихід до влади П. Скоропадського.
1918 р., 1 листопада — Листопадовий зрив у Львові.
1918 р., 13 листопада — проголошення ЗУНР.
1918 р., 14 листопада — утворення Директорії.
1918 р., листопад — заснування Української академії наук (УАН).
1919 р., 22 січня — проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР.
1919 р., грудень - 1920 р., травень — Перший Зимовий похід армії УНР.
1920 р., квітень — Варшавська угода.
1921 р., березень — Ризький мирний договір.
1921 р. — утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).
1921 р., листопад — Другий Зимовий похід армії УНР.
Персоналії
Вернадський Володимир (12.03.1863, Петербург - 6.01.1945, Москва) — видатний природознавець, мінералог і кристалограф, основоположник геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, вчень про ноосферу і біосферу. Походив з давнього козачого укр. роду, дитинство минуло у Харкові та Полтаві. З 1909 академік Петербурзької АН. З червня 1917 В. мешкав в Україні. 1918-1921 — перший президент УАН, 1920-1921 — проф. Таврійського ун-ту в Сімферополі. 1922-1939 — директор створеного ним Петроградського (з 1924 Ленінградського) радієвого ін-ту та ін. наук. установ. Гол. праця — монографія про біосферу і ноосферу (1941-1944). Автор бл. 400 праць.
Вітовський Дмитро (8.11.1887, с. Медуха, неподалік Галича, тепер Галицького рну Івано-Франківської обл. — 4.08.1919, під Ратибором, Польща, похований у Берліні) — визначний військ. і держ. діяч. 1914-1915 В. командував сотнею, пізніше куренем УСС. Наприкінці жовтня 1918 очолив Укр. військ. генеральний комісаріат, який під його керівництвом організував і провів переможне Листопадове повстання 1918 у Львові. 9.11.1918 призначений держ. секретарем військ. справ ЗУНР. Брав участь у Паризькій мирній конференції, загинув в авіакатастрофі.
Липківський Василь (19.03.1864, с. Попудня Липовецького пов. Київської губ., тепер Монастирищанського р-ну Черкаської обл. - 27.11.1937, Київ) — визначний реліг. діяч. Навчався у Київській духовній академії. 9.05.1919 відправив першу службу укр. мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921
Всеукраїнський церк. собор затвердив проголошену 1.01.1919 автокефалію і обрав Л. митрополитом УАПЦ (висвячений 23.10.1921). Проводив українізацію церк. життя, сприяв перекладу реліг. книг укр. мовою, особисто відвідав бл. 500 парафій, чим підняв авторитет УАПЦ в Україні. 1927 під тиском влади змушений залишити сан митрополита, перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів перебував під арештом. 20.11.1937 засуджений до страти і незабаром розстріляний.
Махно Нестор (26.10.1888, с. Гуляйполе Катеринославської губ., нині районний центр Запорізької обл. — 25.07.1934, Париж) — повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху. М. організував повстанський загін проти гетьмана, вів б-бу і проти військ Директорії УНР, одночасно 1919 воював з військами Антанти і Денікіна. Кілька разів укладав союз з Червоною армією, але ненадовго. На поч. вересня 1919 переформував свої загони, назвавши їх «Революційна повстанська армія України»
(махновців, нараховувала бл, 80 тис. бійців). Завдав значної шкоди військам Денікіна і Врангеля, сприявши утвердженню рад. влади. Колишні союзники-більшовики з листопада 1920 розпочали ліквідацію частин М., 1921 він емігрував.
Нарбут Георгій (Юрій; 9.03.1886, хутір Нарбутівка Глухівського пов.
Чернігівської губ., нині Глухівського р-ну Сумської обл. - 23.05.1920, Київ) — визначний художник-графік. Проф., згодом ректор УАМ. 1910-1912 виконував ілюстрації до казок Г. X. Андерсена, байок 1. Крилова, нар. казок. За часів УНР і Укр. Держави Н. виконав проекти грошових знаків, поштових марок, держ. герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо.
Петлюра Симон (22.05.1879, Полтава — 25.05.1926, Париж) видатний гром.політ. і держ. діяч, публіцист. 14.11.1918 став членом Директорії і гол. отаманом армії УНР. П. у лютому 1919 вийшов з УСДРП і очолив Директорію УНР. За його ініціативи у квітні 1920 підписано Варшавський договір. П. з листопада 1920 керував роботою еміграційного уряду УНР. Убитий більшовицьким агентом С. Шварцбартом.
Петрушевич Євген (3.06.1863, Буськ, тепер Львівська обл. — 29.08.1940, Берлін) — видатний гром.-політ. і держ. діяч. 19.10.1918 як президент Укр. Нац. Ради П. проголосив створення на укр. землях Австро-Угорщини Укр. держави. 4.01.1919 обраний у Станіславі (нині Івано-Франківськ) президентом Укр. Нац. Ради (фактично — Президентом ЗУНР). Після проголошення 22.01.1919 Акту Злуки ЗУНР і УНР П. став членом Директорії УНР. 9.06.1919 призначений Диктатором ЗОУНР, Директорія не визнала цього акту і вивела П. зі свого складу. Розходився з С. Петлюрою у ряді пилянь державотворення. 15.11.1919 виїхав на еміграцію.
Скоропадський Павло (15.05.1873, Вісбаден, Німеччина — 26.04.1945, Меттен, Німеччина, похований в Оберсдорфі) — визначний політ. держ. і військ. діяч. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду. 29.04.1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі генерала обрано гетьманом України, він видав «Грамоту до всього українського народу» і «Закон про тимчасовий державний устрій України». За допомогою нім. військ С. прийшов до влади і добився відносної екон. стабільності, спираючись на поміщиків, вел. промисловців і фінансистів. У міжнародних відносинах відстоював інтереси Укр. Держави. Екон. політика С. викликала масові селянські повстання і робітничі страйки. 14.11.1918 видав «Грамоту», в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до поч. повстання проти гетьманського режиму під проводом Директорії. 14.12.1918 гетьман підписав зречення від влади, емігрував.
Терміни та поняття
Автокефальна церква (від гр. «сам» і «голова») — у православ’ї церква, адміністративно незалежна від ін. церков, повне самоврядування церкви, її незалежність.
«Воєнний комунізм» — соціально-економічна політика більшовиків в УСРР періоду 1919-1921. Полягав у більшовицькому насильстві в екон., політ. і соціальній сферах, що викликало масовий опір населення. Характеризувався встановленням прод. розкладки (диктатури), забороною торгівлі, націоналізацією всіх підприємств, згортанням грошового обігу, загальною трудовою повинністю. Через масові повстання у березні 1921 скасований.
Директорія УНР — тимчасовий орган держ. влади УНР, створена 14 листопада 1918 у Києві спочатку як тимчасовий верховний орган для о-ції антигетьманського повстання, згодом — як найвищий держ. орган УНР, склад — В. Винниченко (голова), О. Андрієвський, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. Після проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 членом Директорії УНР став Є. Петрушевич. 11 лютого 1919 В. Винниченко вийшов зі складу органу, який очолив С. Петлюра. Наприкінці 1920 Директорія УНР втратила контроль над територією України.
Інтервенція (від лат. «втручання») — насильницьке втручання однієї чи кількох держав у внутр. справи ін. держави, спрямоване проти її незалежності та терит. цілісності.
«Київська катастрофа» (від укр. «Київська» і гр. «переворот, кінець, загибель») — надзвичайно важке становище армії УНР восени 1919 після втрати Києва 31 серпня 1919.
Отаманщина — явище в нац. русі періоду Укр. революції анархічного характеру; причинами її були як традиційні селянські настрої, так і більшовицька агітація, швидко розклала армію Директорії, не дала можливості їй дати відсіч Червоній армії, навести порядок в Україні. Місцеві отамани не визнавали ніякої центр. влади, захищали лише групові чи терит. інтереси, що й призвело до о. Гол. з них — Григор’єв, Зелений, Тютюнник, Струк, Ангел — командували досить значними військами, але не під єдиним командиром.
Соборність України — ідея об’єднання в єдиний держ. устрій усіх етнічних укр. земель. Про це писав Павло Чубинський у творі, який став нац. гімном, Микола Міхновський у праці «Самостійна Україна» та ін. Уперше ідея була здійснена в підписаному 22 січня 1919 Акті Злуки (Соборності) між УНР і ЗУНР. На згадку про цю подію 22 січня в Україні — День Соборності.
Червоний терор (від укр. «червоний» і лат. «страх, жах») — офіційна політика придушення політ. і потенційних противників насильницькими методами, яку здійснювали більшовики в роки громадянської війни (в Україні — у часи Укр.
революції 1917-1921). Ініціатором і натхненником масового терору був В. Ленін. Він переконав своїх соратників у необхідності застосування «найжорстокішого рев. терору». 7(20).12.1917 створено спеціальний орган — Всеросійська надзвичайна комісія для б-би з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем (рос. абревіатура ВЧК). 5.09.1918 РНК ухвалив постанову про ч. т., яка надавала насильницькій політиці офіційного, держ. характеру. Дослідники вважають, що жертвами більшовицького терору стали сотні тисяч осіб, значна частина з них — в Україні.
Чортківська офензива (від назви районного центру Тернопільської обл. та лат. «контрнаступ, наступ, прорив, пролом») — наступальна операція Галицької армії 7-28 червня 1919 з метою розгрому угруповань ворога у р-ні Чорткова і визволення всієї території ЗУНР. У ході Ч. о. військо ЗУНР вийшло на підступи до Львова. Але брак зброї, боєприпасів і військ. спорядження, відсутність допомоги з боку армії УНР, яка сама потребувала підтримки для боїв з більшовиками, нерівні сили змусили УГА відступити під тиском численнішого і краще забезпеченого польського війська.
ТЕМА 23. ВСТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ
Причини вступу УСРР у СРСР. Всі радянські республіки мали спільне політичне керівництво. Правлячою була більшовицька партія, місцеві республіканські організації якої не мали автономії. Керівництво радянськими республіками здійснювалося з одного центру — ЦК РКП(б). Система угод між радянськими республіками характеризувалася як «договірна федерація». Насправді державні органи УСРР не мали автономії й підпорядковувалися Москві. Це дає підстави охарактеризувати УСРР на початку 20-х рр. як псевдодержаву. Те саме засвідчив і договір між УСРР і РСФРР, укладений у грудні 1920 р. У середовищі КП(б)У проявлялося відверте, цинічне ігнорування національної культури, презирливе ставлення до неї.
Входження УСРР до складу СРСР. 10.12.1922 р. в Харкові відбувся Сьомий
Всеукраїнський з’їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення СРСР. І з’їзд рад СРСР відбувся 30 грудня 1922 р. На ньому було ухвалено декларацію і договір про утворення СРСР. До його складу увійшли Білоруська СРР, Закавказька Федерація, Російська Федерація й УСРР. Завершилося оформлення СРСР з ухваленням
Конституції, це відбулося 31 січня 1924 р. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому закріплено вступ радянської України до СРСР.
Наслідки вступу УСРР у СРСР:
• втрата навіть формальної незалежності, повноваження стосувалися лише внутрішніх справ, культурно-освітньої сфери, місцевої промисловості, охорони здоров’я, сільського господарства, право на вихід зі складу СРСР було фікцією;
• закріплення територіальної цілісності України, хоча й в несправедливих щодо України кордонах, існування власного адміністративного апарату, визнання культурноосвітніх прав українців.
Масовий голод у південних губерніях УСРР (1921-1923 рр.). Економічне становище після кількох років війни було дуже складним;
• у 1921 р. воно погіршилося через посуху і неврожай, які охопили степові райони
України. Урожай сягав лише 30 % від рівня 1916 р. за рахунок північних і правобережних земель, які постраждали менше;
• війська перекрили всі шляхи, що зв’язували Північ з Півднем;
• незважаючи на неврожай, на Півдні тривали хлібозаготівлі. Жодна з губерній, яка голодувала, не була звільнена від податку. Безперечно, головною причиною трагедії була політика влади;
• хліб з України вивозили в Поволжя, що голодувало, промислові центри Росії, експортували за кордон;
• Москва фактично випробувала голод як ефективний засіб придушення повстанського антибільшовицького руху.
Антицерковна кампанія. Атеїстична влада скористалася голодом як зручним приводом для посилення репресій щодо духовенства:
• вилучалися коштовності із храмів нібито для закупівлі зерна за кордоном;
• держава спровокувала конфлікти між духовенством і чиновниками, що здійснювали конфіскації у культових спорудах;
• відбувалися арешти і розстріли священників і вірян;
• Ленін закликав: «Чим більшу кількість представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії нам... вдасться розстріляти, тим краще»;
• терор щодо духовенства посилював соціальне напруження в суспільстві.
Це викликало величезні жертви: 1,5-2,0 млн померлих осіб. У той же час з інших районів Росії, Казахстану, де також голодували, переселяли людей в Україну. Лише з другої половини 1922 р. деяка допомога населенню районів, що голодували, почала надаватися міжнародними організаціями (більша частина пожертвувань йшла в Росію). Але голод в Україні був ліквідований тільки в 1923 р.
Причини та особливості впровадження непу в Україні: внутрішнє становище УСРР на початок 20-х рр. характеризується як господарська розруха. Керівництво й далі стояло на позиціях «воєнного комунізму» з його продовольчою розкладкою; але в країні вибухнула гостра криза, в основі якої було неприйняття широкими народними масами цієї політики. У лютому 1921 р. на території УСРР зафіксовано 118 значних повстань, спрямованих проти політики «воєнного комунізму». Незадоволення більшовицькою диктатурою наростало і в робітничому середовищі. Отже, РКП(б) зіткнулася з масовим опором її політиці комуністичного будівництва.
X з’їзд партії (березень 1921 р.), відмовився від «воєнного комунізму».
Особливості:
• неп у 1921 р. так і не прийшов в українське село (а в 1922 р.);
установлення високої ставки продподатку, при його вилученні застосовувалися
репресивні заходи.
Неп в УСРР та його складові:
• першим і найголовнішим кроком до нової економічної політики (непу) була заміна продрозкладки на продподаток;
• допускалося застосування вільнонайманої праці в селянських господарствах, оренда землі;
• сприяння кооперації, гальмування розвитку великих господарств;
• у місті ця політика запроваджувалася швидше. У 1921 р. були скасовані заборони на дрібне приватне підприємництво і торгівлю. Деякі підприємства передавалися в оренду, концесії;
• дозвіл найманої праці у промислових і торгових закладах;
• зміни в керівництві державною промисловістю: відмова від жорсткої централізації, трудових мобілізацій, широке впровадження економічних методів господарювання, господарського розрахунку. На цих засадах працювали державні підприємства, які об’єднувалися в трести. Зрівнялівка в оплаті праці відходила в минуле.
Але доки політична влада була в руках більшовиків, великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля залишалися державними, керівництво було спроможним тримати під контролем капіталістичні відносини в економіці. Отже, неп був реакцією на об’єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації.
Неп обмежувався сферою економічного життя. Відповідних політичних змін у суспільстві не відбувалося. Тоталітарні тенденції посилювалися.
Відбудова народного господарства. Процес стабілізації економічного та соціального життя в Україні:
• перехід до непу поклав початок відбудові народного господарства. До середини 20-х рр. виробництво електроенергії та продукції машинобудування перевищило довоєнний рівень, а от рівень чорної металургії був далекий від цього показника.
Питома вага продукції промисловості України в СРСР становила майже 24 %;
• особливо швидко відбудовувалася легка і харчова промисловість. У цих галузях були досить сильні позиції приватного капіталу;
• підвищення продуктивності праці, підвищення рівня життя населення, але періодичні економічні кризи, зростання безробіття;
• можна вважати, що на кінець 1925 р. відбудова промисловості України закінчилася. Сільське господарство перевищило обсяг довоєнної валової продукції у 1926-1927 господарському році;
у грудні 1925 р. черговий з’їзд РКП(б) перейменував партію на ВКП(б), ухвалив
рішення за короткий термін перетворити країну з аграрної в індустріальну, тобто взяв курс на індустріалізацію.
Наприкінці 20-х рр. відбувається згортання непу і перехід до директивної економіки.
Національна політика радянської влади в УСРР. Причини «українізації». Перехід до непу визначив зміст і напрями розвитку національної культури в 20-х рр. Держава прагнула за всяку ціну зберегти контроль над культурою, усіма проявами духовного життя:
• керівництво бачило, що без задоволення мінімуму національних потреб українського народу доля більшовизму буде під загрозою;
• прагнення посилити контроль і вплив комуністичної партії в суспільстві через українську мову;
• створення позитивного образу більшовиків на міжнародній арені;
• українізація мала замінити певний суверенітет УСРР, втрачений після входження до СРСР.
Саме ці обставини були основою політики «коренізації», яка після XII з’їзду РКП(б), що відбувся в 1923 р., стала впроваджуватися в усіх радянських республіках, а в Україні мала назву українізації.
Політика «коренізації» в УСРР (українізація):
• виховання кадрів із представників корінної національності;
• запровадження в роботу партійного, радянського та господарського апаратів рідної для населення мови;
• розширення мережі шкіл із рідною мовою, видання преси, книг; розвиток національної культури під керівництвом партії.
Важливе значення мало те, що ключовим у справі українізації наркоматом освіти в 1924-1927 рр. керував Олександр Шумський, а в 1927-1933 рр. — Микола Скрипник. Вони зробили чимало для ліквідації пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції.
Наслідки українізації, її вплив на суспільство й українську культуру:
• сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, повернувся в Україну видатний історик М. Грушевський, актор М. Садовський, приїхали галицькі діячі;
• кількість українців у держапараті зросла з 35 до 54 %, в апараті ЦК партії 42 % володіли мовою народу;
• на діловодство українською мовою перейшло 75 % місцевих державних установ і організацій;
рідною мовою навчалися у 25 % вишів, 50 % технікумів, 85 % початкових шкіл,
97 % дітей у школах;
• українською мовою видавалося до 89 % періодичних видань, ставили п’єси близько 75 % театрів;
• відбувся стрибок у розвитку культури («Відродження», згодом «Розстріляне відродження»);
• забезпечено культурно-національні права нацменшин (1927 р. — визнані росіяни, 1924 р. — утворення Молдавської автономії);
• українці перетворилися на модерну урбанізовану та консолідовану націю, що порушило рівновагу між комуністичним режимом і українським національним рухом.
Суспільно-політичне життя. Ліквідація багатопартійності. Але це явище більшовиками підпорядковувалося основному завданню — перебудові культури в Україні на засадах комунізму. Українізація допускалася лише тією мірою, якою не суперечила інтересам найвищого партійного керівництва. Багато українських керівників, будучи росіянами або російськомовними, чинили опір українізації.
Повільний хід дерусифікації партійних структур визначив характер і темпи українізації в цілому.
У самому середовищі КП(б)У існувало невдоволення диктатом Москви в усіх сферах життя. У 1926 р. О. Шумський піддав критиці політику більшовиків, спрямовану на насадження на керівних постах представників неукраїнської частини населення. Він піддав критиці керівника КП(б)У Л. Кагановича, вимагаючи замінити його українцем, але сам поплатився посадою. Молодий економіст Михайло Волобуєв аргументовано довів, що Україна, як і за часів царизму, залишається економічною колонією Росії. Виступи цих діячів були проявом національно-комуністичних поглядів.
Така ж доля очікувала більшість членів УКП, яка існувала протягом 1920-1925 рр. таким чином, крім більшовицької партії інших не існувало, зміцнюється тоталітарний режим.
Отже, українізація створила своєрідну соціально-політичну ситуацію, котра стимулювала сплеск національно-комуністичних настроїв в Україні. Але наприкінці 20-х рр. ці тенденції були перервані.
Утворення Кримської АСРР. У жовтні 1921 р. в південній частині Таврійської губернії (на півострові) створена Кримська АСРР, яку всупереч логіці адміністративно віднесли до РСФРР. Проіснувала до 1945 р.
Молдавська АСРР. 12 жовтня 1924 р. утворена Молдавська АСРР у складі УСРР, до складу якої увійшли 11 районів Лівобережжя Дністра, центром стала Балта, згодом — Тирасполь. Метою її створення був тиск на Румунію, довести, що молдавани зовсім окремий народ від румунів, щоб зрештою приєднати Бессарабію до СРСР. Населення автономії наполовину складалося з українців. Ліквідована в 1940 р.
Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих. Одним з важливих завдань культурно-освітньої роботи була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Ставилося завдання не лише навчити робітників і селян читати, писати та рахувати, а й прищепити їм комуністичну ідею. Уся навчальна література мала забезпечити поєднання елементарної освіти з вихованням відданосте новому ладові, непримиренносте до його противників. З 1921 р. — створення шкіл для ліквідації неписьменності (лікнепи), з 1923 р. —товариство «Геть неписьменність!», очолював Г. Петровський. 70 % дорослих у містах і 50 % у селах навчилися грамоті — кінець 20-х рр.
Українське національне відродження 20-х рр. Особливості розвитку української культури. Освіта. Наприкінці 1925 р. поза школою залишалося ще понад 40 % дітей шкільного віку. Українці серед студентів вишів становили лише трохи більше половини, хоча їх було 80 % від усього населення республіки.
Наука. Всеукраїнську академію наук у 20-х рр. очолювали визначні природознавці В. Липський і Д. Заболотний. Особливо плідно діяв історико-філологічний відділ, у якому працювали видатні мовознавці А. Кримський і С. Єфремов. Дедалі більшою ставала ідеологізація діяльності наукових установ.
Література. Найпомітнішою постаттю в літературі того часу був Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов), лідер Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). У літературній дискусії 1925-1928 рр. про шляхи розвитку української літератури він наполягав на недоцільності однобічної орієнтації на російську культуру, закликав брати найкраще з європейських досягнень. Письменник був розкритикований генеральним секретарем ЦК КП(б)У (1925-1928 рр.) Л.
Кагановичем. Інші видатні письменники — П. Тичина, В. Сосюра, М. Зеров, М.
Рильський, М. Драй-Хмара, В. Підмогильний, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, М. Куліш.
Образотворче мистецтво. Тривала діяльність художників оригінальної школи послідовників М. Бойчука, в творчості яких у неповторний синтез зливалися елементи староукраїнського та візантійського живопису. Засяяв талантом молодий графік В.
Касіян (літографія «Гуцул з квіткою», естамп «Карпатська мати», 1923 р.).
Продовжував плідно працювати Ф. Кричевський («Життя», триптих «Любов. Сім’я. Повернення», 1925-1927 рр.). В архітектурі досягненням слід вважати зведення в тодішній столиці УСРР Харкові будівлі Держпрому (1925-1928 рр.). У галузі скульптури плідно працював І. Кавалерідзе, пам’ятники Г. Сковороді в Лохвиці, Т. Шевченку в Полтаві. У театральному мистецтві виділявся театр ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри й, особливо, театр «Березіль», на чолі якого стояв видатний режисер Лесь Курбас. Наприкінці 20-х рр. прославився своїми фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля» кінорежисер Олександр Довженко.
Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні. Існування УАПЦ влада дозволяла поки тривав неп і діяв курс на українізацію. Офіційно проголошено свободу совісти, відокремлено церкву від держави і школу від церкви. У 1921-1923 рр. під приводом боротьби з голодом відбулося відкрите пограбування храмів. Протягом 20-х рр. не припинялася атеїстична пропаганда.
Хронологічний довідник
1921-1923 рр. — масовий голод в Україні.
1922 р. — входження УСРР до складу СРСР.
1923 р. — початок політики коренізації/українізації в УСРР.
1925 р. — проголошення курсу на індустріалізацію.
Персоналії
Волобуев Михайло (24.01.1900, Миколаїв — 20.06.1972, Ростов-на-Дону, нині у РФ) — учений-економіст. Екстерном закінчив екон. відділ Харківського ін-ту професійної освіти. У 20-х рр. — наук. працівник науково-дослідного інституту ВУАН у Харкові. 1928 опублікував у журналі «Більшовик України» дві статті під назвою «До проблем української економіки», в яких обґрунтовано доводив, що Україна за рад. влади, як і в часи Рос. імперії, залишається екон. колонією Росії. Через деякий час В., зазнавши переслідувань з боку офіційних рад. о-цій, був змушений написати спростування своєї теорії та засудити свої попередні погляди як помилкові, згодом репресований (1933-1938). Згодом завідував кафедрою Ростовського фін.-екон. ін-ту.
Хвильовий Микола (спр. Фітільов; 13.12.1893, с. Тростянець Харківської губ., тепер районний центр Сумської обл. — 13.05.1933, Харків) — відомий письменник, публіцист. Воював на фронтах громадянської війни у повстанському загоні УНР, згодом у Червоній армії. З 1919 — член КП(б)У. 1921 почав друкуватися, переїхав до Харкова. Належав до літ. о-цій «Гарт» (з 1923), ВАПЛІТЕ (1925-1927). Ініціював літ. дискусію (1925-1928), закликав орієнтуватися на «психологічну Європу», висунув гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!», яке набрало політ. звучання. Змушений був «каятися», «визнавати помилки». На знак протесту проти арешту свого товариша М. Ялового покінчив життя самогубством. X. — автор зб. поезій, оповідань, роману «Вальдшнепи», публіц. праць та ін.
Шумський Олександр (2.12.1890, с. Рудня Борова Житомирського пов. Волинської губ., тепер с. Нова Борова Володарськ-Волинського р-ну Житомирської обл. — 18.09.1946) — відомий політ. діяч. Член УПСР (1917-1919), боротьбистів (1919-1920), з 1920 — у КП(б)У. Член УЦР. З вересня 1924 до лютого 1927 НІ. — нарком освіти, активно проводив політику українізації, порушив питання про усунення Л. Кагановича з посади ген. секретаря ЦК КП(б)У і заміщення його українцем В. Чубарем. 1927 звільнений з посади. Ш. був заарештований 13.05.1933, перебував в ув’язненні та на засланні. 1946 намагався повернутися в Україну, дорогою був убитий за особистим розпорядженням Й. Сталіна, Л. Кагановича і М. Хрущова.
Терміни та поняття
Індустріалізація (від лат. «діяльність, старанність») — система заходів, спрямованих на прискорений розвиток важкої промисловості з метою технічного переозброєння економіки й зміцнення оборони країни, процес створення вел. машинного виробництва в усіх галузях господарства країни.
«Коренізація» — політика більшовиків у мовно-культурному питанні, спрямована на залучення на бік рад. влади інтелігенції та селянства корінних національностей (у тому числі українців). Сприяла створенню видимості гармонійного та вільного розвитку республік у складі СРСР. Запроваджена на XII з’їзді РКП(б) 1923, її укр. видозміна називається «українізація».
Нова економічна політика (неп) — екон. політика більшовиків 1921—1928, що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму»; відмова від негайного переходу до комунізму, при цьому політ. влада цілком зберігалася в більшовиків. Один з осн. елементів — продподаток, передбачався комплекс заходів для денаціоналізації частини підприємств, легалізація торгівлі, допускалася оренда, дрібна прив. власність, розширилася сфера товарно-грошових відносин, скасування зрівнялівки в оплаті праці робітників, створювався ринок робочої сили та ін.
Тоталітарний режим, тоталітаризм (від фр. «сукупність, повнота», яке в свою чергу походить від лат. «весь, цілий») — політ. лад, за якого держ. влада зосереджується в руках певної групи (найчастіше політ. партії), яка знищує дем.
свободи, повністю підпорядковує всі сфери життя своїм інтересам і утримує контроль над с-вом методами терору, політ. й духовного закабаления.
Українізація — тимчасова політика ВКП(б), здійснювана в Україні у 1920 — на поч. 30-х рр., укр. різновид політики коренізації. Її суть полягала у тому, щоб управлінські структури оволодівали мовою і к-рою місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити моск. центрові контроль над Україною не тільки силовими, а й адмін.- політ. засобами. Однак в офіційних документах декларувалося, що осн. метою цієї політики є сприяння розвиткові укр. мови та к-ри. На 1923 тільки 797 з 11 826 відповідальних працівників парт.-держ. апарату УСРР заявили, що знають укр. мову. Нац. склад держ. апарату республіки був переважно неукраїнським. Найактивнішими діячами у. були Олександр Шумський і Микола Скрипник, які посідали пост наркома освіти УСРР у 1924-1927 і 1927-1933 відповідно. Найвищі посади продовжували займати неукраїнці. З 1927 став помітним процес згортання у., з 1930 почалося масштабне цькування нац. інтелігенції, з 1933 у. була остаточно припинена, а її активні діячі або прихильники були репресовані.
ТЕМА 24. УТВЕРДЖЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ
Радянська модернізація в Україні. У 1928 р. неп було відкинуто, розпочалася радянська модернізація, що тривала близько 10 років. Її основними завдання були форсована індустріалізація, насильницька колективізація, ідеологізація суспільного та культурного життя. Для здійснення цих завдань влада ухвалювала п’ятирічні плани розвитку народного господарства. План першої п’ятирічки був затверджений у 1929 р., але її часові рамки відносять до 1928/1929-1932, а другої — до 1933-1937 рр., тобто період радянської модернізації в Україні становить 1928-1938 рр.
Причини форсованої індустріалізації. У 1929 р. було вирішено перейти до форсованої індустріалізації, тобто прискореного створення великої промисловосте «за всяку ціну»:
• забезпечення економічної незалежносте, зміцнення оборони;
• створення матеріально-технічної бази для модернізації промисловості та сільського господарства;
• створення економічної бази для побудови соціалізму.
Сутність політики форсованої індустріалізації. Керівник СРСР Й. Сталін у статті «Рік великого перелому» (1929 р.) оприлюднив економічний приріст держави виший від попередніх планових показників. Це рішення не було підкріплене відповідними матеріальними ресурсами. Серйозних обґрунтувань економічного стрибка не зробили. Цифри були абсолютно нереальні. Звичайно, п’ятирічні плани не виконувалися.
Джерела фінансування політики форсованої індустріалізації:
• перекачування коштів із сільського господарства та інших галузей;
• режим економії, зростання податків;
• внутрішні позики, згодом переважно примусові;
• продаж за кордон сировини, продовольства, культурних цінностей;
• використання безкоштовної праці в’язнів концтаборів, дешевої праці робітників і селян;
• зростання продажу алкогольних напоїв;
• пропаганда патріотизму: перевиконання планів, суботники, понадурочні роботи та інше.
Політика форсованого розвитку зазнала провалу, хоча зроблено великі кроки вперед. За роки перших п’ятирічок в Україні були збудовані: найбільша на той час у
Європі електростанція Дніпрогес, Харківський тракторний завод, металургійні заводи
«Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроспецсталь», Новокраматорський машинобудівний завод, Дніпровський алюмінієвий завод, реконструйований Луганський паровозобудівний завод тощо. Приватні підприємства закрилися.
Сталінізм продовжував експлуатувати революційний ентузіазм частини робітничого класу. Найвідоміший трудовий почин, пов’язаний з іменем шахтаря Олексія Стаханова, який застосував новаторський підхід до праці. В інших галузях народного господарства з’явилися послідовники стахановського руху. Це було використано владою для посилення тиску на трудящих.
Наслідки політики форсованої індустріалізації:
• напередодні Другої світової війни частка України в промисловості СРСР становила близько половини у видобутку вугілля, виплавці чавуну, виробництві сталі, дві третини видобутку залізної руди;
• головна увага приділялася розвиткові важкої промисловості, що не супроводжувалося відповідним приростом продукції легкої та харчової промисловості, соціально-культурної сфери;
• індустріальна потужність України була зорієнтована не на задоволення повсякденних погреб людини;
• розміщення продуктивних сил продовжувало бути нерівномірним і нераціональним, сформувалася директивна економіка;
• досягнення важкої промисловості були, але продукцією України розпоряджалися центральні відомства;
• відбувалася урбанізація, в 1939 р. кожен третій мешканець України жив у місті.
Це сприяло певній українізації міст;
• сформувались національний робітничий клас і технічна інтелігенція, ліквідовано безробіття;
• ускладнилася житлова і продовольча проблема, життєвий рівень населення знизився;
• серед працівників значно збільшилася кількість жінок;
• УСРР перетворювалася на індустріально-аграрну республіку.
Причини політики насильницької колективізації. Більшовики з самого початку приходу до влади намагалися створити на селі колективні господарства, провести колективізацію сільського господарства:
• колгоспи — зручна форма, з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету;
• забезпечення міста коштами на потреби індустріалізації, дешевими харчами та сировиною;
• поширення контролю держави за сільським господарством; ліквідація куркулів, створення слухняного колгоспного селянства; збільшення товарності сільського господарства.
Сутність політики форсованої колективізації. В умовах «хлібозаготівельної кризи» Й. Сталін висунув гасло суцільної колективізації. У листопаді 1929 р. було ухвалене рішення про насильницьку колективізацію. С. Косіор 24 лютого 1930 р. підписав листдирективу місцевим парторганізаціям, де вимагав закінчити колективізацію в Україні до осені 1930 р.
Примусові хлібозаготівлі. Опір селянства. Держава фактично відновила колишню продрозкладку, примусово забираючи майже все продовольство. Це викликало опір, загальна кількість повстанців у 1930 р. становила близько 40 тис. осіб.
У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Й. Сталін поставив завдання «ліквідації куркульства як класу». «Розкуркулення» торкнулося близько 200 тис. селянських господарств, що разом з членами родин становило майже 1,5 млн осіб. Більшість виселили на Північ і до Сибіру.
Створивши колгоспи, держава встановила над ними всеосяжний контроль. Колгоспники перетворювалися на людей «нижчого ґатунку», головне призначення яких — забезпечення індустріалізації дешевим хлібом. Сталінське керівництво, запровадивши «паспортну систему», фактично прикріпило селян до землі, зробило їх державними кріпаками.
Наслідки політики насильницької колективізації:
• дезорганізація виробництва, зниження його товарності;
• порушення балансу між промисловістю і сільським господарством;
• винищення найкращих господарів на селі; хронічне відставання сільськогосподарського виробництва.
Причини Голодомору 1932-1933 рр. Найстрашнішим злочином сталінізму проти українського народу був організований ним Голодомор 1932-1933 рр. Причинами цього голоду були тільки штучні національно-політичні та соціально-економічні чинники, оскільки урожай 1932 р. був лише на 12 % нижчим від середнього врожаю за 1926-1930 рр., наближення катастрофи відчувалося вже в середині 1932 р.:
• необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, що загрожувала Москві;
• прискорена насильницька колективізація, небажання селян працювати в колгоспах, прагнення кари;
• непосильні плани хлібозаготівлі, конфіскація владою продовольчих запасів, експорт продовольства;
• економічні прорахунку спроба влади будувати соціалізм воєнно-комуністичними методами.
1932-1933 рр. — Голодомор в Україні. Й. Сталін особисто написав закон про охорону соціалістичної та колгоспної власності, відомий під назвою «закон про п’ять колосків», який передбачав за крадіжку колгоспного майна розстріл або позбавлення волі не менш, як на 10 років з конфіскацією майна. Але забезпечити хлібозаготівлі не вдавалося. Тоді в Україну прибула надзвичайна комісія на чолі В. Молотовим, яка запровадила «чорні дошки», наприкінці 1932 р. — Л. Каганович, а в січні 1933 р. на постійну роботу — П. Постишев. Разом з місцевими керівниками С. Косіором, В. Чубарем, Г. Петровським, М. Хатаєвичем вони стали основними винуватцями Голодомору.
Масштаби та наслідки Голодомору 1932-1933 рр.:
• голод був і на інших територіях, але найбільших масштабів набрав саме в
Україні, тобто був геноцидом українського народу. У 2010 р. СБУ встановило близько 4 млн прізвищ загиблих від Голодомору 1932-1933 рр., але жертв було більше. Деякі дослідники називають цифри 7-10 млн осіб, померлих від голоду;
• остаточно зламав опір селян колгоспно-феодальній системі;
• суттєво підірвав сили у відстоюванні національних прав;
• переселення до України селян з Росії та інших територій.
Один з тодішніх керівників України М. Хатаєвич сказав: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили та їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!». Як кажуть, коментарі тут зайві.
Взаємозв’язок між різними складовими економічної політики сталінського режиму (індустріалізація, колективізація, «культурна революція, масові репресії). Значні економічні ресурси села були кинуті на розвиток важкої промисловості:
• переважно аграрний характер економіки України відійшов в історію, з’явилися нові промислові центри;
• міське населення становило тепер третину мешканців У країни;
• колгоспи та радгоспи оснащувалися технікою, була створена мережа машиннотракторних станцій (МТС) для виробничо-технічного обслуговування і посилення впливу держави на село;
• структура економіки України практично не змінилася, Україна залишалася придатком імперського центру.
Зміни в соціальній структурі населення. В умовах здійснення радянської модернізації України утвердився тоталітарний режим. Змінилася соціальна структура населення. Зникли приватні підприємці, заможні селяни, помітно зросла кількість робітників, інтелігенції, майже усіх селян після колективізації називали колгоспниками. У СРСР формувався новий правлячий клас — номенклатурна верхівка партійно-державного та господарського апарату.
Національно-демографічні зміни. Значно зменшилася загальна кількість населення, зросла питома вага росіян, а українців — відсоток навпаки понизився.
Особливості суспільно-політичного життя періоду. 1934 р. — перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва. Фактичним диктатором України в 1933-1937 рр., хоча й був другим секретарем ЦК КП(б)У, став П. Постишев. Конституція 1937 р. перейменувала республіку на УРСР. Демократичні положення основного закону не були наповнені реальним змістом,) вони не підкріплювалися практикою життя. Тоталітарний режим виключав будь-які прояви незалежного від держави громадсько-політичного життя.
Політичні процеси 1920-х - початку 1930-х рр. Брутальні розправи з тими, кого вважали противниками радянської влади не припинялися протягом 20-х рр. У 1928 р. відбувся процес над «шкідниками» (так звана «Шахтинська справа»), а по суті — суд над старими спеціалістами вугільної промисловосте Донбасу. Метою цього процесу було залякати стару технічну інтелігенцію. Представників гуманітарної інтелігенції на чолі з академіком С. Єфремовим зібрали на процесі «Спілки визволення України» (СВУ), який відбувся у березні-квітні 1930 р. У зв’язку зі справою СВУ в республіці було репресовано близько 5 тис. осіб. Цій справі передували акції, спрямовані на боротьбу з націонал-ухильництвом, так званими «шумськізмом», «хвильовізмом», «скрипниківщийою», «волобуєвщиною».
Згортання українізації. Почалося особливо з 1933 р., її активних діячів знищено, М. Хвильовий і М. Скрипник застрелилися. Влада остаточно повернулася до великодержавної асиміляторської політики. Україною прокотилася нова хвиля боротьби з «націоналістичними ухилами». Сам процес українізації поступово почав розглядатися як буржуазно-націоналістичний. Сталінізм продовжував шовіністичну русифікаторську політику царизму.
Масові репресії та їх ідеологічне виправдання більшовицьким режимом. Масова кампанія репресій розгорнулася після вбивства 1 грудня 1934 р. більшовицького діяча С. Кірова. У той же день ухвалено постанову про порядок розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів, яка відводила на слідство у цих справах не більше 10 днів. Справи розглядалися без прокурора й адвоката. Оскарженню чи помилуванню не підлягали. Смертну кару могли застосовувати до звинувачених осіб, починаючи з 12 років. Вирок мав виконуватися негайно. Слідство велося із вживанням до арештованих найжорстокіших тортур. Ця практика в 1937 р. була навіть узаконена. Мільйони людей опинилися в радянських концтаборах, які прийнято називати ГУЛАГ (від російського скорочення «главное управлєніє лагерей», українською ГУТаб).
У 30-х рр. репресії охопили всі категорії населення («Великий терор»). Вони торкнулися навіть найвищого керівництва України (загинули всі, крім Г.
Петровського). У 1937-1938 рр. сильно постраждали від переслідувань військові. Найбільше серед репресованих було селян і робітників, оскільки їх була основна маса населення. Але, якщо рахувати у відсотках, найбільше постраждала інтелігенція.
Найвідоміше місце масових поховань жертв репресій — Биківня під Києвом, де захоронено понад 100 тис. людей.
Масові репресії були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони:
• у політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, контролювали суспільство;
• в економічній сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували майже дармовою робочою силою;
• у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одна одній, створювали атмосферу взаємної підозри.
Ідеологізація суспільного життя, культ особи:
• установлення монополії комуністичної ідеології;
• ідеологізація освіти та культури, жорстка цензура, контроль за ЗМІ;
• повне підкорення особистосте інтересам держави та колективу;
• партійний контроль над діяльністю інтелігенції, культ особи Сталіна.
Особливості культурного життя періоду. На зміну українському культурному відродженню 20-х рр. прийшов новий комуністичний наступ, який характеризувався ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства.
Освіта. Ці процеси існували навіть у початковій школі. У 1930 р. було започатковано 4-класне обов’язкове навчання. Було подолано в загальних рисах неписьменність серед дорослих. У 1933 р. відновлено діяльність університетів у таких містах: Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ (нині Дніпро).
Наука. Незважаючи на репресивний тиск продовжувала розвиватися наука, визнання здобули дослідження О. Богомольця, О. Палладіна, Є. Патона. Видатне відкриття в 1929 р. зробив Юрій Кондратюк, яке через 40 років використали науковці США при польоті на Місяць. Репресовані академіки математик М. Кравчук, історики М. Слабченко, М. Яворський, генетик І. Агол та інші.
Література і мистецтво. Особливо постраждала від репресій українська література. Загалом зазнали тих чи інших переслідувань близько 500 письменників. Знищені були такі видатні літератори, як М. Куліш, М. Зеров, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник і багато інших. Продовжували писати поети П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан, письменник і кінорежисер О. Довженко але тепер уже у дусі соціалістичного реалізму (соцреалізму). Розстріляла більшовицька влада й видатних митців зі світовим іменем — художника М. Бойчука і театрального режисера Л. Курбаса. Творили далі талановиті митці композитор Г. Верьовка, який згодом створив і керував відомим хором, а також хореограф П. Вірський. Покоління визначних діячів української культури 20-30-х рр. називають «розстріляним відродженням».
Певними досягненнями мистецтва цього періоду є творчість художника К.
Малевича, картини «Бій Богуна з Чарнецьким під Монастирищем в 1653 р.» (1931),
«Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким» (1934) М. Самокиша, пам’ятник Т. Шевченку в Харкові, 1934-1935 рр., архітектор Й. Лангбард, скульптор М. Манізер, будівлі Ради Міністрів (тоді РНК) УРСР в Києві, 1935-1937 рр., архітектори І. Фомін, П. Абросімов, Верховної Ради УРСР в Києві, 1936—1939 рр., архітектор В. Заболотний тощо.
Антирелігійна кампанія. Нищівного удару було завдано по УАПЦ: було репресовано 3 митрополити, 23 єпископи й архієпископи, близько 2 тис. священиків. У другій половині 30-х рр. в Україні не залишилося парафії з українською мовою богослужіння. У 30-х рр. влада розгорнула масове нищення культових споруд.
Жертвами радянських вандалів стали Михайлівський Золотоверхий собор,
Богоявленський собор Братського монастиря, церква Успіння Богородиці (Пирогоща) й тисячі інших. У середині 30-х рр. діяло 9 % церков порівняно з 1913 р. Державний атеїзм посилював вплив партії, але спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.
Сталінська модернізація України означала й осучаснених її населення, а це означає, що з часом вони неминуче мали порушити питання про відродження своєї держави. Модернізація, навіть у її сталінському варіанті, все-таки наближала цю перспективу.
Хронологічний довідник
1928 р. — судовий процес у «Шахтинській справі».
1928/1929-1932 — перша п’ятирічка.
1929 р. — початок насильницької колективізації.
1930 р. — судовий процес у справі «Спілки визволення України».
1932-1933 рр. — Голодомор в Україні.
1934 р. — перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва.
1937 р. — ухвалення Конституції УРСР.
1937-1938 рр. — «Великий терор».
Персоналії Бойчук Михайло (30.10.1882, с. Романівка, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. - 13.07.1937) — видатний живописець-монументаліст і педагог, один із основоположників укр. монументального мистецтва. Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ВУЦВК на
Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (19331935). Б. — автор портретів Б. Лепкого і С. Жеромського (поч. XX ст.), ряду декорацій для вистав «Молодого театру» Л. Курбаса у Києві (1918). 1936 заарештований і згодом розстріляний.
Довженко Олександр (10.09.1894, с. Сосниця, нині Чернігівська обл. - 25.11.1956, Москва) — видатний кінорежисер, письменник, гром. діяч, художник. 1926-1928 Д. — режисер і сценарист Одеської кіностудії («Звенигора», 1928), 1929-1941 — Київської кінофабрики («Арсенал», 1929, за власним сценарієм, як і всі наступні фільми; «Земля», 1930, визнаний 1958 одним з 12 найкращих фільмів всіх часів і народів; «Іван», 1932; «Аероград», 1935; «Щорс», 1939).
Курбас Лесь (Олександр; 25.02.1887, Самбір, тепер Львівська обл. - 3.11.1937,
Сандармох, Карелія, РФ) — визначний театр. діяч і режисер. 1926 театр К. переїхав у
Харків. 5.10.1933 К. було усунуто від обов’язків мистецького керівника театру
«Березіль», згодом його позбавили звання нар. артиста УСРР, яке було йому присвоєне
1925. Наприкінці 1933 арештований, згодом розстріляний. Поставив на сцені п’єси «Чорна пантера і білий ведмідь» В. Винниченка, «У пущі» Лесі Українки, «Драматичні етюди» О. Олеся, «Цар Едіп» Софокла, більшість творів М. Куліша та ін. В історію укр. театру К. увійшов як його реформатор, організатор, режисер, який шляхом експерименту прищеплював йому нові ідеї та форми.
Малевич Казимир (23.02.1878, Київ - 15.05.1935, Ленінград, нині Петербург, похований під Москвою) — видатний художник. Був одним із засновників абстрактного мистецтва, 1915 започаткував новий модерністський напрям — супрематизм («Чорний квадрат на білому тлі», «Біле і чорне»). 1927 переїхав до Києва, де зусиллями М. Скрипника йому були створені нормальні умови для творчосте. Публікував статті на мистецьку тематику, викладав у Київському худ. ін-ті. Поч. репресій в Україні проти інтелігенції змусив М. повернутись у Ленінград. Автор картин: «Динамічна композиція» (1915), «Дівчата в полі» (1928-1932) та ін.
Терміни та поняття
Геноцид (від гр. «рід» і лат. «вбивати») — сукупність дій або політика, спрямовані цілковито чи частково на знищення окремих груп населення за расовими, нац., реліг. або соціальними мотивами; один з найважчих злочинів проти людства. Прикладами г. є Голодомор проти укр. народу, Голокост єврейського народу.
Голодомор — штучний голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947, навмисно створений більшовицькою владою, соціально-господарське явище, що виявляється у позбавленні населення мінімуму необхідних продуктів харчування і призводить до зміни демографічної і соціальної структури населення. Охопив він осн. сільськогосподарські регіони, зокрема заселені переважно українцями (геноцид укр. народу). Особливо масштабним був Г. 1932-1933. Держава штовхала село до Г., бо воно не сприймало колгоспної системи.
ГУЛаг (ГУТаб; від рос. «Главное управлєніє лагерей») — комплекс таборів примусової праці в СРСР.
«Закон про п’ять колосків» — закон про охорону соц. власності від 7.08.1932, написаний власноручно Й. Сталіним. За крадіжку колгоспного майна мінімальне покарання — десять років, а дуже часто і розстріл.
Колективізація сільського господарства (від лат. «збірний») — політика об’єднання господарств прив. сільських господарів у спілки (колгоспи, радгоспи), що спираються на колективну власність на засоби виробництва. У СРСР і Україні зокрема була проведена наприкінці 20-х — у 30-х рр. Супроводжувалася політикою ліквідації куркульства як класу, насильства і Голодомору. Завершена на кінець 30-х рр.
Націонал-ухильництво — у СРСР негативна оцінка тих діячів, що «перебільшували нац. особливості».
Паспортна система — запровадження в СРСР 1932 системи внутр. паспортів та інту прописки. Селяни паспортів не отримали, що унеможливлювало їх переїзд до міст. Посилення контролю держави над населенням.
П’ятирічки, п’ятирічні плани — вид рад. планового господарства на відміну від ринкової економіки. Всього за рад. часів їх було 12, перша з них у 1928-1932, остання 1986-1990.
Репресії (від лат. «придушення») — каральні заходи, утиски, переслідування, вжиті держ. органами, заходи держ. примусу.
«Розкуркулення» — ліквідація заможних господарств, репресії проти тих, що не хотіли йти в колгоспи, складова частина політики примусової колективізації сільського господарства. Поч. 1927-1928. Й. Сталін поставив це завдання у грудні 1929, а постанова вийшла у січні 1930. Особливо активно «р.» проводилося на поч. 1930, піддано цьому явищу було бл. 1,5 млн людей.
«Розстріляне відродження» — нове покоління, покликане до творчості Укр.
революцією та українізацією, умовна назва літературно-мистецької генерації 20 — поч. 30-х рр., репресованої більшовицьким режимом. Цей термін відбиває трагічну долю багатьох представників нац.-культ. відродження 20-30-х рр. XX ст., що стали жертвами репресій і переслідувань у роки сталінського режиму (бл. 500 письменників та ін. діячів к-ри).
Соціалістична індустріалізація (від лат. «діяльність, старанність») — система заходів, спрямованих на прискорений розвиток важкої промисловосте з метою технічного переозброєння економіки й зміцнення оборони країни, процес створення вел. машинного виробництва в усіх галузях господарства країни. Уперше курс на с. і. був проголошений більшовиками 1925 на XIV з’їзді ВКП(б). Відбувалася в СРСР і Україні наприкінці 20-х-30-х рр., у роки перших п’ятирічок.
Соціалістичний реалізм, соцреалізм (від лат. «гром., сусп., товариський» і «суттєвий, дійсний») — творчий метод л-ри та мистецтва, який вимагає зображення дійсносте відповідно до ком. ідеології. У 30-х рр. зводився до худ. коментування сталінських «теоретичних положень», прославляння рад. дійсності. Він виник у першій половині XX ст., його засновником намагалися виставити Максима Горького.
Визначальною рисою с. р. була ком. партійність. Влада вважала, що він «якісно новий, вищий етап розвитку, осн. принципами якого є правдиве, історично конкретне зображення дійсносте в її рев. розвитку».
«Чорна дошка» — особливий список районів, у яких за рішенням влади конфісковували продовольчі та посівні фонди, припинялося постачання товарів, посилювалися репресії, що прирікало населення на неминучу смерть.
ТЕМА 25. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
Причини поділу українських земель між різними державами на початку 20-х рр. та його наслідки для суспільства. Правовий статус західноукраїнських земель. У результаті подій 1914-1920 рр. західноукраїнські землі потрапили під владу іноземних держав: Західна Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя — Польщі, Буковина, Північна і Південна Бессарабія — Румунії, Закарпаття — Чехословаччини. Про це було
відзначено у різних міжнародних договорах (Сен-Жерменському, 1919 р., Тріанонському, 1920 р., Ризькому, 1921 р., Бессарабському протоколі, 1920 р.). Найдовше був неясним статус Галичини, але в 1923 р. Рада послів великих держав визнала її частиною Польщі. Усі три країни проводили політику соціальноекономічного та національного гноблення.
Економіка українських земель:
• мала колоніальний характер, перевага аграрного сектору; екстенсивний характер господарства, розвиток кооперації;
• наслідком безземелля, малоземелля і безробіття є еміграція.
Національна політика та міжнаціональні відносини. Економічне і соціальне становище населення:
• закриття українських шкіл (закриті всі на Буковині, багато на Волині, у Галичині чимало перетворені на утраквістичні, на Закарпатті відкриті нові, але згодом обмеження);
• національне гноблення українців (найменше — у Чехо-Словаччині, найбільше — в Румунії);
• заборона українцям обіймати посади в державних установах;
• злиденне існування значної частини західноукраїнського населення;
• обмеження політичних прав українців, особливо у Румунії;
• спрямованість політики держав на асиміляцію (денаціоналізацію) українського населення.
Вплив міжнародної ситуації 1920-1930-х рр. на становище західноукраїнських земель:
• до рішення ради послів Антанти 1923 р. — прагнення Польщі здобути юридичні права на Галичину;
• після легітимізації прав 1923 р. — явне бажання якнайшвидше асимілювати українців Волині й Галичини;
• після перевороту Ю. Пілсудського 1926 р. — прагнення стабілізувати становище, політика федералізації;
• 1918-1928 рр. — утвердження румунської влади, всякі заборони;
• 1928-1938 рр. — пом'якшення румунського режиму;
• 1938-1940 рр. — диктатура, заборона всіх політичних партій;
• до 1938 р. — відсутність обіцяної автономії Закарпаття, дозвіл українцям займати державні посади;
• надання Закарпаттю автономії у зв’язку з Мюнхенською угодою 1938 р.;
• проголошення незалежності Карпатської України 1939 р. через розвал ЧехоСловаччини, окупацію Чехії.
Політика уряду Польщі в українських землях. Українська кооперація. Польський уряд поділив територію країни на дві категорії — Польщу «А» (корінні землі) і Польщу «Б» (східні землі — Західна Україна та Західна Білорусь, які вони називали «східні креси»). У першій були зосереджені основні галузі промисловості, друга була сировинним додатком і ринком збуту. Більшість земель у Галичині й на Волині роздавалися не українським селянам, а полякам-осадникам, які мали стати опорою влади в краї. Українці створили розгалужену мережу кооперативів, що було виходом для певної частини людей. Осадництво поглиблювало злиденність життя українців, внаслідок чого близько 250 тис. українців емігрувало за океан, існувала і політична еміграція. Опір селянства викликав у 1930 р. пацифікацію (умиротворення) — побиття, арешти, переслідування активістів українського руху, закриття українських організацій.
Стан освіти та культури. Просвітні організації краю. Польський уряд гальмував розвиток народної освіти, закривав українські школи. У 1924 р. був ухвалений закон, за яким основним типом школи стала так звана утраквістична, тобто двомовна, але вона була по суті польською. У Галичині було лише 5 державних українських середніх шкіл і 18 приватних. У Львівський університет допускали не більше 5 % українців. Протягом 1921-1925 рр. діяв Таємний український університет у Львові, в якому викладали найкращі спеціалісти Західної України. Існували також «Просвіти», НТШ, які чимало зробили для розвитку української освіти та культури.
Українські політичні та громадські організації. Причини і наслідки діяльности політичних сил. У Галичині існувало 12 українських політичних партій:
• найчисельнішим і найвпливовішим було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО, з 1925 р.). Його очолював Дмитро Левицький, згодом — Василь Мудрий. Це була організація ліберального напряму, що виступала за конституційну демократію та незалежність України;
• головним виразником соціалістичних тенденцій краю була найдавніша — Радикальна партія, яка пізніше отримала назву Українська соціалістична радикальна партія;
• у 20-х рр. поширювалися і прокомуністичні погляди у зв’язку з непом і українізацією в УСРР. 1923-1938 рр. існувала підпільна Комуністична партія Західної України (КПЗУ). У 30-х рр. її й так незначний вплив зменшився, оскільки народ мав певну інформацію про Голодомор і масові репресії в СРСР.
Радикалізація політичного життя в 1930-х роках. Причини:
• антиукраїнська асиміляційна політика Польщі;
• неможливість легальної боротьби за державу Україну; перебування у підпіллі змушувало до жорсткої дисципліни; розчарування в демократичних ідеалах.
Ідеологією революційного руху в цей час був український інтегральний націоналізм, головні засади якого розробив Д. Донцов. Він стверджував, що нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави, яку має очолити вождь з необмеженою владою.
Українська військова організація та ОУН. Ще в 1920 р. була створена Українська військова організація (УВО), якою керував Є. Коновалець. У 1929 р. члени УВО об’єдналися з іншими патріотичними організаціями й створили Організацію українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету добитися Української самостійної соборної держави. ОУН використовувала різноманітні методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти, саботаж, а також терористичні акти. ОУН мала популярність серед українців краю, особливо серед молоді.
ОУН — чинник, який дестабілізував внутрішню ситуацію в Польщі й підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність. НайвіДомішу акцію організація здійснила в 1934 р. — було вбито польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, який був відповідальним за проведення жорстокої пацифікації. Цей акт організував один з керівників ОУН Степан Бандера, за що був засуджений до довічного ув’язнення. Багато членів організації перебували у єдиному польському концтаборі Береза Картузька.
Після вбивства в 1938 р. радянським агентом керівника ОУН Є. Коновальця організацію очолив Андрій Мельник, а в 1940 р. вона розкололася, революційну її частину очолив С. Бандера, що звільнився з ув’язнення.
Особливе місце серед українських партій посідав Український союз хліборобівдержавників, яким керував В’ячеслав Липинський. Він став ідеологом українського монархізму. Політичним ідеалом В. Липинського була конституційна монархія. Отже, незважаючи на істотні відмінності в програмах різних політичних партій, їх об’єднувало щире прагнення до національного відродження України, побудови незалежної держави.
Духовність. Великий вплив на суспільно-політичне життя мала церква, особливо УГКЦ. Українська православна церква на Волині також намагалася захищати права українців, але вона була значно менш захищена, ніж УГКЦ, і не мала такого лідера, як митрополит А. Шептицький.
Українські землі у складі Румунії. Політика уряду Румунії в українських землях. Ще гіршим було економічне становище українських земель Румунії. Про це свідчать зокрема Хотинське повстання 1919 р., Татарбунарське повстання 1924 р. Становище українського населення завжди було нелегким, але особливо воно погіршилося в період світової економічної кризи 1929-1933 рр.
Суспільно-політичне життя. Румунія оголосила, що на Буковині живуть румуни, які забули рідну мову, а тому тут закрили всі українські школи. На Буковині існувала лише одна легальна українська партія. Дозволили її тільки в 1927 р., а в 1938 р. до влади прийшли військові й діяльність політичних партій була заборонена. Українською національною партією (УНП) керував В.-С. Залозецький-Сас, вона перебувала на ліберальних позиціях. Формувалася на Буковині націоналістична організація на засадах ОУН. Вона діяла підпільно. Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні була форсована асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності українського населення.
Українські землі у складі Чехословаччини. Політика уряду Чехословаччини в українських землях.
Чехо-Словаччина вела політику, яка поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою Закарпаття. У розвиток краю вкладалося більше коштів, ніж вилучалося з нього. На Закарпатті мережа українських шкіл спочатку навіть розширилася, але в 1925 р. українська мова була визнана «чужою» для населення краю.
Суспільно-політичне життя. На Закарпатті політичне життя було особливо складне. Тут існувало три політичних течії:
• москвофільство або русофільство, апологети якого вважали місцевий люд частиною російського народу;
• русинство, прихильники якого стверджували, що на Закарпатті сформувався окремий народ — русини;
• українофільство — єдність з українським народом. Найпослідовніше українську позицію відстоювала Християнсько-народна партія під керівництвом А. Волошина. Він і його соратники багато років формували українську свідомість закарпатців.
У 1938 р. становище на Закарпатті внаслідок Мюнхенської угоди Франції та
Великої Британії з Німеччиною суттєво змінилося. 11 жовтня край під назвою Підкарпатська Русь отримав автономію. Уряд спочатку очолили москвофіли, але дуже швидко змушені були передати владу українофілам на чолі з А. Волошиним. Так званий Віденський арбітраж віддав Південне Закарпаття Угорщині. Тому столиця Карпатської України розмістилася в Хусті. У січні 1939 р. було засноване Українське національне об’єднання, яке перемогло на лютневих виборах до Сойму (парламенту автономії). 15 березня 1939 р. на засіданні Сойму було проголошено незалежність Карпатської України, а її Президентом став А. Волошин. Та ще за день до цього угорські війська почали наступ на Закарпаття. Воєнізована організація Карпатська Січ чинила героїчний опір, але не змогла стримати вторгнення сильніших ворогів.
Політичне та культурне життя української еміграції. Друга хвиля української еміграції була зумовлена політичними та соціально-економічними чинниками. Основна маса втікачів від більшовиків осідала в країнах Європи, не зменшувався потік переселенців до Америки. Центрами культури були Німеччина й, особливо,
Чехословаччина, де працювало кілька вищих шкіл. Існувало чимало українських партій і напрямів: прихильники УНР, гетьманці, монархісти тощо. 1926 більшовицький агент убив лідера української еміграції С. Петлюру. Деякі емігранти повернулися в радянську Україну, де згодом були репресовані. Частина ж і далі вела свою діяльність на чужині.
Український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. Проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Це прагнення українського народу до створення власної держави, готовність до жертв заради досягнення цієї мети.
Хронологічний довідник
1920 р. — підписання Бессарабського протоколу, визнання країнами Антанти входження Бессарабії до складу Румунії.
1923 р. — визнання країнами Антанти входження Сх. Галичини до складу Польщі. Саморозпуск уряду ЗУНР.
1925 р. — створення УНДО.
1929 р. — створення Організації українських націоналістів (ОУН).
1930 р. — проведення польською владою акції «пацифікації».
1938 р. — надання автономії Підкарпатській Русі у складі Чехословаччини.
1939 р., 15 березня — проголошення в Хусті Соймом незалежності Карпатської України.
Персоналії
Волошин Августин (17.03.1874, с. Келеничі, нині Міжгірського р-ну Закарпатської обл. — 11.07.1945, Москва) — визначний гром.-політ. і держ. діяч. 1922 був одним з гол. організаторів ХНП, 1925-1929 — депутатом чехословацького парламенту.
26.10.1938 діяча було обрано прем’єр-міністром автономного уряду, а 15.03.1939 — Президентом незалежної Карпатської України. Після окупації краю угорськими військами В. емігрував до Праги. 15.05.1945 захоплений рад. контррозвідкою, вивезений до Москви і страчений.
Залозецький-Сас Володимир-Сергій (Залозецький; 28.07.1884, Чернівці - 13.07.1965, Іспер, Австрія) — гром. і політ. діяч. З.-С. очолював Укр. правління Буковини, член Укр. Нац. Ради ЗУНР (1918-1919). Співзасновник і голова УНП (1927), посол до рум. парламенту, сенатор (1928-1938). З. 1933 у британському парламенті виголосив промову проти політики штучного голоду в УРСР. Емігрував до Австрії (1944).
Коновалець Євген (14.06.1891, с. Заліків, нині Жовківського р-ну Львівської обл. — 23.05.1938, Роттердам, Нідерланди) — визначний військ. і політ. діяч. З січня 1918 — командувач Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. Цей загін відіграв вирішальну роль у перемозі під Мотовилівкою 18.11.1918. Надалі брав участь у боях з більшовицькими і денікінськими військами. У серпні 1920 він створює і очолює УВО, з 1922 змушений жити в еміграції. 28.01-3.02.1929 у Відні створено ОУН, головою проводу якої було обрано К. Його діяльність з розбудови ОУН, викликали занепокоєння Москви. Провідник ОУН загинув від рук агента рад. спецслужб.
Мудрий Василь (19.03.1893, с. Вікно Скалатського повіту, тепер Підволочиського р-ну Тернопільської обл. - 19.03.1966, Нью-Йорк, США) — гром.-політ. діяч, журналіст. Навчався у Львівському ун-ті. М. — гол. редактор газети «Діло» (19271939). 1925 був одним із співзасновників УНДО, з 1935 — голова об’єднання, виступав ініціатором політики «Нормалізації» українсько-польських відносин у Зах. Україні. У вересні 1935 обраний віце-маршалком польського сейму. Емігрував у Зах. Німеччину, 1949 — у США.
Терміни та поняття
Інтегральний націоналізм (від лат. «цілий» і «народ») — дієвий, активний, чинний націоналізм (патріотизм). Осн. засади течії розробив Д. Донцов у 20-х рр. Його взяла на озброєння популярна серед молоді о-ція ОУН. Він оголошував націю абсолютною цінністю, а досягнення незалежності України — найвищою метою, для досягнення якої прийнятні будь-які методи.
Осадництво — осідання, поселення неукраїнських мешканців (переважно польських колоністів) на Зах. Україні, колонізація у 20-30-х рр. Декрет про створення господарств осадників було видано 1919. Явище поширилося, учасники — бл. 300 тис. поляків, їм належало понад 12 % усіх земельних угідь.
Пацифікація (від лат. «утихомирення, умиротворення, заспокоєння») — офіційна назва масових репресій щодо укр. населення Галичини, проведених урядом Польщі восени 1930. Приводом для неї послужили численні протипольські акції влітку-восени 1930. Проводилися обшуки (5 тис.), арешти (1739), фізичні розправи, моральне приниження жертв тощо.
Політична еміграція (від гр. «управління» і лат. «переселення») - вимушена чи добровільна зміна місця проживання з політ. причин. П. е. складали переважно борці за Україну, частина з них осіла на Зах. Україні.
Русинство — одна з політ. течій на Закарпатті, виникненню сприяли століття ізоляції від ін. укр. земель. Його прихильники абсолютизували місцеві особливості, стверджували, що слов’янське населення тут перетворилося на окрему націю, відмінну від українців.
ТЕМА 26. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.
Наслідки радянсько-німецьких договорів 1939 р. для українських земель, і 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також додаткові таємні протоколи. Цей документ увійшов в історію під назвою пакт Ріббентропа — Молотова. Секретними протоколами Польща поділялася на сфери впливу, радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася уздовж лінії річок Нарев — Вісла — Сян. 28 вересня 1939 р. обидва тоталітарні режими підписали договір про дружбу, кордон і співробітництво, який дещо змінив кордон в окупованій Польщі, приблизно по лінії річок Західний Буг — Сян. До Німеччини відійшли українські етнічні землі Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина.
Початок Другої світової війни. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко війська окупантів дійшли до Бреста і Львова. 17 вересня 1939 р. — вступ Червоної армії на територію Західної України, окупацію польської території («визвольний похід») розпочали частини Червоної армії — Український фронт під командуванням Семена Тимошенка. СРСР офіційно виправдовував свої дії необхідністю «надати допомогу українцям перед загрозою, що насунулася».
Окупація Червоною армією Галичини, Волині, Північної Буковини, Хотинщини та
Південної Бессарабії. До СРСР було приєднано понад половину території колишньої
Польщі, переважно землі, населені українцями та білорусами. У жовтні 1939 р. на Західній Україні було проведено вибори до Народних зборів, які прийняли декларацію про проголошення радянської влади та з проханням про возз’єднання з УРСР. 1 листопада 1939 р. — Східну Галичину і Західну Волинь включено до складу УРСР.
У червні 1940 р. радянські війська зайняли територію Північної Буковини та Бессарабії. 2 серпня 1940 р. була створена Молдавська РСР, до якої включені українські етнічні землі Придністров’я, а територія Північної Буковини та Північної Бессарабії (була створена Чернівецька область) і Південної Бессарабії (Ізмаїльська область) включена до складу УРСР. На Волині й Галичині створено ще 6 областей.
Масові політичні репресії 1939-1940 рр. Наслідки політики радянізації новоприєднаних до УРСР територій. У новостворених областях негайно розпочалися заходи з радянізації краю:
• формування радянських органів влади, кадри — зі Сходу;
• заборона діяльносте усіх українських партій і організацій;
• експропріація близько 2 тис. промислових підприємств, ліквідація поміщицького землеволодіння;
• початок колективізації сільського господарства (спочатку поділ землі між селянами) й індустріалізації;
• розширення мережі українських шкіл, поліпшення медичного обслуговування
(безплатне), зокрема на селі;
• широкомасштабна депортація населення (близько 1,2 млн осіб);
• масові арешти, утиски церкви, особливо УГКЦ, насадження комуністичної ідеології.
Принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції у СРСР, а в творенні незалежної соборної Української держави.
Початок німецько-радянської війни. Бойові дії в 1941-1942 рр. 22 червня 1941
р. гітлерівська Німеччина разом зі своїми союзниками напала на СРСР, розпочалася радянсько-німецька війна, яку радянські історики й ті, хто дотримується подібних поглядів, називають Велика Вітчизняна війна.
Суть гітлерівського плану «Барбаросса». Німеччина мала швидко розгромити війська СРСР, захопити Україну з метою створити вигідний плацдарм, забезпечити себе ресурсами для дальшого ведення війни.
Мобілізаційні заходи. Запровадження воєнного стану; створення ДКО на чолі з Й.
Сталіним;
• організація мобілізації в Червону армію, з України — понад 2 млн;
• створення загонів народного ополчення з числа добровольців, спорудження оборонних укріплень;
• організація збору коштів на оборону, перебудова народного господарства на військовий лад;
• евакуація всього цінного, тактика «випаленої землі», те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню, навіть те, що вкрай необхідне для виживання населення на окупованій території.
Злочини комуністичного тоталітарного режиму. В перші місяці німецькорадянської війни НКВС без суду та слідства розстріляло десятки тисяч в’язнів тюрем у Західній Україні, до того ж загиблі були знайдені зі слідами численних тортур, жорстоких катувань. Це ще раз підтвердило нелюдську сутність комуністичного режиму.
Відступ Червоної армії. Окупація України військами Німеччини та її союзників. На Україну наступала німецька група армій «Південь», яку очолював Г. Рундштедт. Найбільшою на початку війни була танкова битва в районі міст Рівне - Дубно - Броди - Луцьк у червні 1941 р., переможцем у якій вийшла Німеччина. Досить швидко їй вдалося захопити більшу частину України. Тривалий час оборонялися Київ
(11 липня — 19 вересня, 72 дні), Одеса (5 серпня — 16 жовтня, 73 дні), Севастополь (ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р., 250 днів). Південно-Західний фронт під командуванням Михайла Кирпоноса через помилки Й. Сталіна потрапив в оточення, понад 665 тис. бійців і командирів потрапили в полон, значна частина на чолі з командувачем фронту загинула. Це була найбільша поразка Червоної армії у цій війні. Ще двох серйозних невдач радянські війська зазнали в травні 1942 р. під Харковом і на Керченському півострові. 22 липня 1942 р. німецька армія зайняла Свердловськ, вся територія України опинилася під нацистською окупацією.
Причини поразок Червоної армії у 1941-1942 рр.:
• репресії влади проти військового командування напередодні війни (лише 7 % командного складу мали вищу освіту);
ігнорування даних розвідки про підготовку Німеччини до війни;
• недовіра Й. Сталіна до близької агресії Німеччини, оскільки вона воювала з
Великою Британією;
• відсутність планів оборонної війни;
• тоталітарний характер влади не сприяв проявам ініціативності; недостатня обороноздатність СРСР порівняно з Німеччиною.
Нацистський окупаційний режим:
• захопивши Україну, окупанти ліквідували її цілісність. 20 серпня 1941 р. було утворено райхскомісаріат «Україна» на чолі з Е. Кохом, центр — Рівне;
• Галицькі землі під назвою «дистрикт Галичина» було віднесено до складу генерал-губернаторства, створеного на території Польщі, центр — Львів, дещо м’якший режим;
• Одещину, частину Вінниччини та Миколаївщини (землі між Південним Бугом і
Дністром) об’єднали в губернаторство «Трансністрію» під управлінням Румунії, центр — Одеса;
• північні і східні області (Донбас, Чернігівщина, Сумщина, Харківщина) утворили «прифронтову зону».
Суть гітлерівського плану «Ост». Установлення «нового порядку» на окупованих територіях передбачалося планом «Ост», розробленим ще в травні 1940 р. Планувалося здійснити таке:
• знищення місцевого населення для звільнення українських земель, щоб оселилися німецькі колоністи;
• депортація населення на роботи в Німеччину (остарбайтери);
• перетворення України в аграрно-сировинний придаток Німеччини, місцевого населення на рабів;
• інші заходи з пограбування населення та економіки України.
Нацистський «новий порядок» в Україні:
• масове знищення мирного населення (близько 4 млн пересічних українців було знищено);
• створення системи концтаборів;
• особлива жорстокість була виявлена до євреїв, які зазнали Голокосту — масового знищення, катастрофи (Бабин Яр у Києві й багато інших місць масових розстрілів, понад два мільйони осіб);
• на роботу в Німеччину в нацистське рабство було вивезено майже 2,5 млн молодих людей, які стали остарбайтерами;
• вивезення хліба та інших продтоварів, устаткування заводів;
• збереження колгоспів під новою назвою «ліґеншафти» як зручної системи викачування продовольства;
• з нашої землі вивезли понад 40 тис. предметів культури;
запровадження трудової повинності від 18 до 45 років, згодом — від 14 до 65
років;
• становище тих людей, що залишилися під окупацією було надзвичайно складним, з 1943 р. — деякі зміни. Незначна частина населення пішла на співробітництво з окупантами, спричинивши колабораціонізм:
• визнання радянською владою військовополонених зрадниками штовхало їх на співпрацю з ворогом;
• прагнення помститися більшовицькій владі за її злочини;
• часто був єдиним шансом на виживання певної особи та її родини, пристосування до нових умов життя.
Опір окупантам. Український визвольний рух. Такий нацистський «новий порядок» викликав рух Опору. В ньому було дві течії, одна боролася за створення незалежної Української держави, друга керувалася радянськими гаслами. ОУН на початку війни створила «похідні групи» з метою організації зі свідомих українців самоуправління на території, звільненої від більшовицької влади. Уже 30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт відновлення Української держави та формування національного уряду — Державного правління на чолі з Ярославом Стецьком. Однак 15 вересня 1941 р. він і керівник ОУН-Б, ініціатор проголошення незалежності С. Бандера були ув’язнені в німецькому концтаборі, де провели три роки. Було арештовано багатьох інших членів ОУН, а 25.11.1941 вийшов німецький наказ про страту членів підпілля ОУН, яке на той час поширилося майже на всю Україну, а в 1942 р. — і на Крим, Кубань, Східну Україну. У лютому 1942 р. в Києві німецькі окупанти розстріляли визначну поетесу Олену Телігу, яка належала до ОУН, її соратників.
Утворення УПА. Ще в 1941 р. існували організовані ОУН дрібні збройні загони. У
1942 р. їх кількість зросла, загони ставали більш масовими, особливо на Волині та
Поліссі, вони почали об’єднуватися під єдиним командуванням і отримали назву
Українська повстанська армія (УПА). 14 жовтня 1942 р. — день Покрови святої Богородиці, яка вважалася покровителькою Війська Запорізького, — стало офіційною датою створення УПА. У середині 1943 р. бандерівці взяли під контроль загони, підпорядковані А. Мельнику й Тарасові Бульбі (псевдонім Тараса Боровця, який ще в 1941 р. створив збройні загони, об’єднані в «Поліську Січ»), і розгорнули партизанську війну великими силами. Їхні масові підрозділи було створено в Галичині, на
Поділлі, загони УПА з’явилися на Київщині та Черкащині. Було сформовано ударні групи під назвами: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь. Головним командиром армії став Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
Польсько-український конфлікт. Причини:
• національна політика Польщі на західноукраїнських землях;
• відмова польського емігрантського уряду визнати ідею незалежності України, співробітничати у боротьбі проти спільного ворога — Німеччини;
провокації з боку гітлерівців і радянських партизанів.
Волинською трагедією називають взаємне винищення мирного населення поляками й українцями, складова багатовікового протистояння на Західній Україні, особливо в 1943 р. на Волині. Жахливі події розпочалися ще восени 1941 р. на Холмщині та Підляшші, де польська Армія Крайова здійснила масові убивства мирних українців. Згодом акції поширилися на інші землі, а найбільші жертви з обох боків сталися у 1943 р. на Волині. Очевидно, винними у трагедії є обидві сторони, точніше, їхні воєнізовані формування: Армія Крайова та УПА. Лише в 1945 р. вони домовилися не воювати одне з одним, а організувати спільні дії проти радянських збройних формувань.
Діяльність українського визвольного руху. Вже навесні 1943 р. цілі райони Волині та Полісся опинилися під повним чи частковим контролем УПА (наприклад, Колківська республіка), а з осені 1943 р. — те ж саме діялося в Галичині. У липнілистопаді 1943 р. УПА провела 120 боїв, знищивши за неповними даними, 4,5 тис. солдатів та офіцерів і навіть одного генерала. Крім гітлерівців, УПА довелося вести бої і з радянськими та польськими партизанами, які не хотіли воювати проти німців єдиним фронтом. Оскільки УПА, на відміну від руху Опору в Європі та радянських партизанів, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження та зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару. Отже, УПА спиралася на сили власного народу.
Створення Української головної визвольної ради (УГВР). Влітку 1944 р. на Львівщині постала УГВР на чолі з К. Осьмаком як всеукраїнський орган політичного керівництва національно-визвольним рухом.
Розгортання радянського партизанського руху. Діяльність радянських партизанів.
Особливості:
• спочатку взагалі не планувалося існування радянського партизанського руху, лише літом 1942 р. — штаб;
• першими радянськими партизанами вимушено ставали бійці Червоної армії, що потрапили в оточення;
• спроби організації партизанів належать працівникам спецслужб;
• піднесення радянського партизанського руху настало зі створенням у травні 1942
р. Українського штабу партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.
Найбільші загони були створені у Чернігівській і Сумській областях. Найвідоміші партизанські керівники двічі Герої Радянського Союзу Сидір Ковпак, Олексій
Федоров, Герої Радянського Союзу М. Наумов, О. Сабуров, Я. Мельник та інші.
Згодом вони робили глибокі рейди на Захід, отримуючи завдання боротися із частинами УПА. Під час Курської битви радянські партизани провели операцію «Рейкова війна», знищивши чимало ворожих ешелонів, не даючи змоги перекидати резерви на фронт. У багатьох містах і селах діяли радянські підпільники. Широко відомі організації «Партизанська іскра» на Миколаївщині, «Молода гвардія» в Краснодоні на Луганщині тощо. Партизанські загони зробили свій вагомий внесок у перемогу.
Перебіг найважливіших воєнних подій. Вигнання з України нацистських загарбників почалося в ході Сталінградської битви. 18 грудня 1942 р. Червона армія зайняла перший український населений пункт — село Півнівка Ворошиловградської (тепер Луганської) області. Широкомасштабне вигнання ворога з території України розпочалося після перемоги Червоної армії в Курській (Орловсько-Курській) битві (липень-серпень 1943 р.), яка завершилася взяттям Червоною армією Харкова.
Вигнання німецьких військ та їхніх союзників з Правобережної та Південної України. Радянські війська швидко наблизились до Дніпра і форсували його, хоча німецькі укріплення («Східний вал») були досить міцними. Битва за Дніпро (серпеньгрудень 1943 р.) закріпила ініціативу за Червоною армією. В ході цієї битви 6 листопада 1943 р. радянські війська І Українського фронту (командувач М. Ватутін) вступили до Києва, зазнавши значних невиправданих втрат, використовуючи «чорносвитників», оскільки виконували наказ Й. Сталіна взяти місто до більшовицького свята «за будь-яку ціну». Корсунь-Шевченківська наступальна операція. У січні-лютому 1944 р. в Корсунь-Шевченківській операції радянські війська оточили й знищили чимале угруповання ворога, цю битву ще називають «Сталінград на Дніпрі». Відкрився шлях для визволення Правобережної та Західної України.
Депортація кримських татар та інших народів Криму (травень 1944 р.). У квітнітравні 1944 р. Червона армія успішно здійснила Кримську наступальну операцію. Після цього все кримськотатарське населення (близько 240 тис.) було звинувачене в колабораціонізмі (це спростовують хоча б подвиги пілота Амет-Хана Султана) й депортоване в Середню Азію. Така ж доля спіткала греків, вірмен і болгар. До половини виселених загинуло.
Завершення бойових дій на території України. В другій половині 1944 р. радянські війська здійснили Львівсько-Сандомирську (липень 1944 р.), Яссько-Кишинівську (серпень 1944 р.) і Карпатсько-Ужгородську (вересень-жовтень 1944 р.) наступальні операції. 8 жовтня 1944 р. звільнено с. Лавочне тодішньої Дрогобицької області — останнє на території УРСР, а 28 жовтня 1944 р. зі всієї території України (разом із Закарпаттям) нацистські окупанти були вигнані.
Українці у військових формуваннях держав Об'єднаних Націй. Багато українців билося з ворогом у лавах європейського руху Опору (наприклад, Василь Порик). Українські фронти, разом з бійцями й офіцерами інших радянських фронтів та місцевими силами Опору, внесли значний вклад у визволення європейських країн і остаточний розгром нацистської Німеччини. Зокрема вони брали участь у вигнанні гітлерівських військ з Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини,
Чехословаччини, Австрії, у заключній операції війни — Берлінській битві. 16 квітня війська 1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів почали Берлінську наступальну операцію, яка закінчилася 2 травня капітуляцією берлінського угруповання. У числі 589 воїнів 23 національностей, удостоєних за взяття Берліна найвищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу, було 108 українців, багато тисяч одержали ордени і медалі СРСР. Прапор перемоги над рейхстагом серед трійці героїв підняв і українець О. Берест. Повна перемога над Німеччиною настала 8 травня 1945 р., коли було підписано акт про її капітуляцію. 9 травня 1945 р. стало Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
Завершення Другої світової війни. З розгромом Японії 2 вересня 1945 р. закінчилася Друга світова війна (капітуляцію від СРСР приймав українець К. Дерев’янко). Головні нацистські злочинці та їхня ідеологія були засуджені на Нюрнберзькому процесі (1945-1946 рр.).
Внесок українського народу в перемогу над нацизмом. Культура й духовність, особливості в період війни.
• Україна внесла величезний вклад у перемогу. У окладі Червоної армії воювало близько 7 млн мешканців України, загинуло 4 млн;
• серед командувачів фронтами було чимало українців: С. Тимошенко, М. Кирпоніс, Р. Малиновський, І. Черняхівський, А. Єременко, багато командувачів армій та інших осіб командного складу;
• пілот Іван Кожедуб був тричі удостоєний звання Героя Радянського Союзу, 32 особи — двічі Герої;
• перемогу над гітлерівцями українці наближали також своєю героїчною працею в радянському тилу;
• свій внесок зробили і діячі культури: учений-фізик Є. Патон (автоматичне дугове зварювання під флюсом), лікар М. Стражеско, фізіолог О. Богомолець (сироватка для лікування ран), біохімік О. Палладін (препарат для прискорення згортання крові), поети П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра (вірш «Любіть Україну'»), письменник і кінорежисер О. Довженко («Україна в огні»), письменник-емігрант і політичний діяч Іван Багряний (роман «Тигролови»), співачка Зоя Гайдай, хоровий диригент Г. Верьовка і багато інших.
Українське питання на Тегеранській, Ялтинській і Потсдамській конференціях. Належність Західної України розглядали лідери СРСР, США та Великої Британії на своїх зустрічах, зокрема в Тегерані вирішили, що кордон між СРСР і Польщею після війни пройде приблизно згідно з лінією Керзона. Остаточно це питання розв’язане в Ялті. Були здійснені масові переселення українців і поляків стосовно цієї лінії. Ще раз це питання порушувалося в Потсдамі, але українські землі Закерзоння (Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина) залишилися у складі Польщі.
Ціна війни. Основні результати та наслідки війни для України й українського народу:
• у цій війні Україна втратила близько 8 млн осіб, п’яту частину населення;
• понад 10 млн мешканців залишилися без даху над головою. Було зруйновано близько 700 міст, 30 тис. сіл, понад 16 тис. промислових підприємств, матеріальні збитки становили 42 % від усіх збитків СРСР.
Попри всі негаразди та величезні жертви, участь українського народу в Другій світовій війні дала поштовх його національній консолідації, згуртуванню як сучасної європейської нації. Відчуття причетності до Великої Перемоги зміцнювало самоповагу, сприяло загальнонаціональному піднесенню.
Хронологічний довідник
1939 р., 23 серпня — радянсько-німецький договір про ненапад і таємний протокол до нього («пакт Молотова — Ріббентропа»).
1939 р., 1 вересня — початок Другої світової війни.
1939 р., 17 вересня — вторгнення Червоної армії на територію Західної України.
1940 р., червень — вторгнення Червоної армії на територію Бессарабії та Північної Буковини.
1941 р., 22 червня — напад Німеччини та її сателітів на СРСР.
1941 р., 30 червня — проголошення Акта відновлення Української держави.
1942 р., 14 жовтня — створення на Волині УПА.
1942 р., грудень — початок звільнення України від гітлерівців.
1943 р., 6 листопада — вигнання нацистів з Києва.
1944 р., 24 січня - 17 лютого — Корсунь-Шевченківська битва.
1944 р., 28 жовтня — завершення вигнання нацистських окупантів і їх союзників зі всієї території України.
1945 р., 8 травня — підписання капітуляції нацистської Німеччини.
1945 р., 9 травня — проголошення Й. Сталіним Дня Перемоги над нацистською Німеччиною.
1945 р., 2 вересня — закінчення Другої світової війни.
Персоналії
Багряний Іван (спр. Лозов’яга, зросійщене Лозов’ягін; 2.10.1906, с. Куземин
Охтирського пов. Харківської губ., тепер Охтирського р-ну Сумської обл. —
25.08.1963, Новий Ульм, ФРН) — видатний поет, прозаїк, публіцист, гром.-політ. діяч. 16.04.1932 Б. арештований, відбув ув’язнення, згодом — ще раз. Це частково відображено в романах «Тигролови» (ін. назва — «Звіролови», 1944), «Сад Гетсиманський» (1950), драмі «Морітурі» (1947). Під час нім. окупації працював художником в охтирському театрі, друкувався у пресі, 1943-1944 брав участь у підпіллі ОУН та УПА. 1945 у Зах. Німеччині організував Укр. рев.-дем. партію. Вел. відгук отримав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?». Б. у післявоєнний період перевидав частину поезій під назвою «Золотий бумеранг» (1946), написав повісті «Огненне коло» (1953) і «Людина біжить краєм прірви», роман «Буйний вітер» (тт. 1-2, 1953, 1957), п’єси «Розгром» і «Генерал» (обидві — 1948), казки для дітей та ін. Творчість Б. дістала широкий розголос у світі. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1992) за романи «Сад Гетсиманський», «Тигролови».
Бандера Степан (1.01.1909, с. Старий Угринів Калуського пов. на Станіславщині, тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл. - 15.10.1959, Мюнхен, ФРН) — визначний політ. діяч, один з лідерів укр. нац.-визв. руху 30-50-х рр. XX ст. У Кракові (Польща) 10.02.1940 створив і очолив рев. провід ОУН (ін. назва — ОУН(Б)). На поч. рад.-нім. війни 1941-1945 ставить завдання відновлення укр. державності, яке було проголошено у Львові 30.06.1941 Ярославом Стецьком. 6.07.1941 Б. був заарештований нім. окупаційними властями за відмову скасувати Акт відновлення Укр. держави, три роки провів у концтаборі Заксенгаузен, двоє його братів загинули 1942 в таборі смерті Аушвіц (Освенцим). Після Другої св. війни мешкав у Зах. Німеччині й Австрії, очолював Закордонні частини ОУН (з певною перервою). Загинув від рук рад. агента Богдана Сташинського. Б. — автор декількох праць, зокрема «Перспективи Української Національної Революції» (1958). Герой України (2010).
Берест Олексій (9.03.1921, с. Горяйстівці, тепер Охтирського р-ну Сумської обл. — 4.11.1970, Ростов-на-Дону, РФ) — лейтенант Червоної армії, що встановив, разом з М. Єгоровим та М. Кантарією, Прапор перемоги на даху нім. рейхстагу о 21.50 30 квітня 1945. Герой України (2005).
Бульба Тарас (Тарас Боровець; 9.03.1908, с. Бистричі Рівненського пов.
Волинської губ., нині Березнівського р-ну Рівненської обл. — 15.05.1981, Торонто,
Канада) — політ. і військ. діяч. Деякий час працював муляром. 1930 заснував о-цію Укр. нац. відродження, кілька разів був арештований, 1934-1935 перебував у польському концтаборі Береза Картузька. На поч. рад.-нім. війни сформував і очолив партизанські відділи Поліської Січі в Олевську (Житомирська обл.). У березні-квітні 1943 вів переговори з штабом УПА-Північ, однак пропозицію про входження його відділів в єдиний повстанський рух Б. відхилив. У липні 1943 перейменував очолювані ним загони в Укр. нар.-рев. армію і створив спільно з І. Мітрингою Укр. нац.-дем. партію. 18-19.08.1943 УНРА була роззброєна частинами УПА. Наприкінці 1943 заарештований гестапо у Варшаві та ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен, звільнений у вересні 1944. З 1948 жив у Канаді. Автор спогадів «Армія без держави».
Дерев’янко Кузьма (14.11.1904, с. Косенівка, нині Уманського р-ну Черкаської обл. — 30.12.1954, Москва) — укр. рад. військ. діяч, генерал-лейтенант, приймав від СРСР капітуляцію Японії 2.09.1945. Герой України (2007).
Кожедуб Іван (8.06.1920, с. Ображіївка, тепер Шосткинського р-ну Сумської обл. — 8.08.1991, Москва) — рад. військ. діяч. Учасник Другої св. війни, де відзначився як пілот, здійснивши 330 бойових вильотів, збивши 62 літаки ворога (у тому числі один реактивний). Брав участь у Корейській війні (1950-1953), влада КНР пропонувала поховати К. у їх країні. Закінчив Військово-повітряну академію (1949), Академію генштабу (1956). Генерал-полковник авіації (1970). Тричі Герой Рад. Союзу (1944, 1944, 1945).
Мельник Андрій (12.12.1890, с. Воля Якубова Дрогобицького пов., тепер
Львівська обл. - 1.11.1964, Клерво, Велике герцогство Люксембург, похований у місті
Люксембург) — визначний військ. і політ. діяч. Після загибелі Є. Коновальця
11.10.1938 став головою проводу ОУН, 1940 після розколу очолив одну з фракцій о-ції. У роки Другої св. війни М. послідовно відстоював ідею незалежності України, за що потрапив під арешт, а з 26.02.1944 був ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. Після звільнення 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі, обраний довічним головою проводу ОУН (мельниківців). 1957 висунув ідею створення св. конгресу, реалізовану 1967, сприяв консолідації укр. емігрантських сил.
Осьмак Кирило (9.05.1890, Шишаки, нині Полтавська обл. - 16.05.1960, Владимир, тепер РФ) — гром.-політ. діяч. Закінчив Моск. с-г ін.-т. Член УЦР, за що кілька разів арештований у часи більшовицької влади. 1944 О. обраний президентом УГВР. Через кілька місяців арештований, загинув в ув’язненні.
Порик Василь (17.02.1920, Соломирка, нині с. Порик Вінницької обл. -
22.07.1944, Аррас, Франція) — військовик, лейтенант, учасник руху Опору, командир партизанського загону, загинув. Герой Рад. Союзу (1964).
Стецько Ярослав (псевд. З. Карбович, Є. Орловський, Б. Озерський та ін.; 19.01.1912, Тернопіль — 5.07.1986, Мюнхен, ФРН) — визначний політ. і держ. діяч. Чоловік Ярослави Стецько. Вивчав право і філософію у Краківському (Польща) і Львівському ун-тах. Член ОУН, 1934-1937 був ув’язнений польською владою. Підтримував політ. лінію С. Бандери, з 1941 — його заст. 30.06.1941 за дорученням проводу ОУН(Р) проголосив у Львові Акт відновлення самостійності України і очолив укр. уряд — Укр. Держ. Правління. 12.07.1941 арештований нацистами, з вересні 1941 до вересня 1944 перебував у концтаборі Заксенгаузен (Німеччина). Був одним з ініціаторів створення ЗЧ ОУН. 1946-1986 С. очолював Антибільшовицький блок народів. 1968-1986 — голова проводу ОУН (Р). Автор книг «ЗО червня 1941» (1967), «Українська визвольна концепція» (1987) та ін.
Султан Амет-Хан (25.10.1920, Алупка, нині АРК - 1.02.1971, Моск. обл., РФ), пілот, нац. герой кримськотатарського народу. Під час війни збив 30 літаків противника, двічі Герой Рад. Союзу (1943, 1945). Згодом С. — підполковник, заслужений льотчик-випробувач СРСР. Загинув при виконанні випробувального польоту.
Теліга Олена (дів. — Шовгенова; 21.07.1906, с. Іллінське побл. Москви - 21.02.1942, Київ) — видатна поетеса, політ. діячка. Батько — відомий ученийпрофесор, хрещеною була визначна рос. поетеса З. Гіппіус. 1917 родина переїхала у Київ, 1920 батько емігрував (деякий час працював у Раді Нар. Міністрів УНР), 1923 майбутня поетеса з матір’ю переїхала в Польщу, 1924 — Чехо-Словаччину. 1926 вийшла заміж за сотника армії УНР М. Телігу. Навчалася на іст.-філол. ф-ті Укр. пед. ін-ту ім. М. Драгоманова (1925-1929). 1929-1939 Т. працювала вчителькою в укр. школі (Варшава). 1932 вступила в ОУН, з 1940 — в ОУН(М). У жовтні 1941 вирушила з похідними групами ОУН до Києва, організувала Спілку укр, письменників, редагувала літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» — «Литаври». 7.02.1942 разом з чоловіком арештована і розстріляна у Бабиному Яру. Посмертно видано зб. віршів «Душа насторожі» та «Прапори Духа».
Шухевич Роман (псевд. Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та ін.; 30.06.1907, Львів — 5.03.1950, с. Білогорша побл. Львова) — видатний військ. і політ. діяч. Після розколу ОУН підтримав С. Бандеру. На поч. рад.-нім. війни був одним з командирів «Дружин укр. націоналістів» у складі нім. армії, надіючись на допомогу Німеччини у створенні самостійної України. Протестував проти арештів членів ОУН, перейшов на нелегальне становище. З листопада 1943 Ш. став головнокомандувачем УПА.
Терміни та поняття
Бандерівці — послідовники лідера українського націоналістичного руху С. Бандери.
«Випалена земля» — тактика повного знищення будь-яких об’єктів пром., сільськогосподаського, цивільного призначення при відступі, щоб вони не дістались противникові.
Голокост (від гр. «спалений цілком») — катастрофа, систематичне переслідування і тотальне винищення (геноцид) нацистами та їхніми пособниками значної частини єврейського населення Німеччини й окупованих країн у 1933-1945, зокрема в Україні у 1941-1944.
Депортація (від лат. «відношу») — примусове виселення з місця постійного проживання, вигнання, висилка окремих осіб чи цілих народів.
Колабораціонізм (від фр. «співробітництво») — співробітництво урядів окремих держав чи певних осіб з окупаційним режимом, зокрема під час Другої світ. війни, зрадництво.
Концтабори — вел. в’язниці для військовополонених і цивільних осіб у воєнний час або в країнах з тоталітарним режимом, особливо в СРСР.
Нацистський «Новий порядок» — терористичний режим нацистів в окупованих країнах, зокрема в Україні; ліквідація суверенітету, дем. та соціальних здобутків держав, проведення екон. експлуатації, примусова мобілізація робочої сили до Німеччини, масові розстріли і депортації місцевого населення.
Остарбайтери (від нім. «робітники зі Сходу», «Сх. робітники») — офіційна назва осіб, вивезених на примусові роботи до Німеччини та ін. країн з окупованих 1941-1944 р-нів СРСР. Це були переважно молоді люди, найздоровіші, бл. 2,4 млн осіб (з України). Більшість о. працювала на прив. підприємствах, жили у спец. таборах під суворим наглядом. За спробу втечі каралися смертю або ув’язненням у концтаборі. Більшість їх після закінчення війни було насильно репатрійовано в СРСР, де майже всіх звинувачено у «зраді батьківщини» і репресовано. 1994 нім. уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім о.
План «Барбаросса» — кодова назва плану воєнної операції нацистської Німеччини проти СРСР. Підписаний А. Гітлером 18.12.1940. Передбачалося розгромити Червону армію за два-три місяці, вийти на лінію Архангельськ — Волга. Таким чином планувалося окупувати усю територію України, яка входила до складу СРСР.
План «Ост» (план «Схід») — нім. план управління сх. окупованими територіями, був затверджений як директива А. Гітлером 25.05.1940. Планувалося перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток райху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Ним передбачалося знищення мільйонів людей, перетворення на рабів райху залишених живими слов’ян та ін. народів Сх. Європи. Планувалося виселити зі Сх. Європи бл. 50 млн осіб, а на вивільнені території переселити 10 млн німців, а місцевих жителів, що залишалися (за розрахунками гітлерівців — бл. 14 млн) поступово «понімечити».
«Поліська Січ» — перший укр. повстанський підрозділ, що діяв на Рівенщині та Житомирщині 1941-1943. Була створена за ініціативою уряду УНР на еміграції, керівником був Тарас Боровець, який узяв псевдонім Тарас Бульба. На поч. рад.-нім. війни нараховувала бл. 1000 осіб. У жовтні 1941 почала називатися Укр. повстанська армія — «П. С.», діяла в районі Олевськ (Житомирська обл.) — Сарни (Рівенська обл.). Навесні 1942 нараховувала 5-8 тис. осіб, діяльність виразно носила протинімецький характер. Тарас Боровець вів переговори з членами ОУН, які створили УПА, зрештою у липні 1943 перейменував свої збройні сили на Укр. нац.-рев. армію. Частина цих загонів влилася в УПА, а командувач був ув’язнений у нім. концтаборі Заксенгаузен.
Окремі загони продовжували свою діяльність до 1945.
Похідні групи — створені ОУН («мельниківцями») та ОУН («бандерівцями») з метою о-ції зі свідомих українців на укр. землях органів місцевого самоуправління під час Другої св. війни. Організацією П. г. ОУН (б) та їх керівництвом займався штаб на чолі з В. Куком (псевдо: Коваль, Леміш). Діяльністю ОУН на Наддніпрянщині керував Олег Кандиба (Ольжич). Заг. к-ть учасників П. г. бл. 5 тис. осіб. Удалося створити осередки ОУН на Сх. та Пд. України.
Радянізація — комунізація, установлення рад. влади й проведення відповідних соціально-економічних перетворень, намагання зробити з населення рад. людей. У Зах. Україні її проводили двічі: 1939-1941 і з 1944. Внаслідок репресій сотні тисяч людей було замордовано і понад півтора млн депортованих. Саме р., а не агітація ОУН примусила величезну кількість людей взятися за зброю. Це завдання не було вирішене рад. владою.
Український визвольний рух — нац.-визв. рух на етнічних укр. землях з метою відновлення Укр. незалежної держави.
Чорносвитники (чорнопіджачники, чорна піхота) — умовна назва частин Червоної армії, сформованих з слабко озброєних, непідготовлених і необмундированих осіб з цивільного населення звільнених окупованих територій. Найчастіше використовувалися 1943-1944, зокрема під час форсування Дніпра, де масово гинули.
ТЕМА 27. УКРАЇНА В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ У 1945-ПОЧАТОК 1950-Х РОКИ
Україна-співзасновниця ООН
В 1945 р. зусиллями 51 країни засновано ООН. Україна стала засновницею та взяла участь у діяльності новоствореної організації. Що зроблено, щоб залучити республіки до ООН:
пленум ЦК ВКП(б) ухвалив розширити зовнішньополітичні права усіх республік
(27.01.1944); загальносоюзний Наркомат закордонних справа (НКЗС) перетворено на союзно-
республіканський; з’явився НКЗС УРСР (очолює Дмитро Мануїльський).
Під час конференції в Думбартон-Оксі (серпень 1944), СРСР запропонував вважати всі свої республіки співзасновниками ООН. Москві відмовили. Проте на Ялтинській конференції (4–11 лютого 1945) Ф. Рузвельт і В. Черчилль погодилися прийняти до ООН Українську та Білоруську республіки за внесок у боротьбу з гітлерівською Німеччиною.
Україна та організація ООН
У травні 1945 р. делегація Д. Мануїльського (всього 12 представників УРСР) прибула до Сан-Франциско. А вже 6 травня вона почала працювати в комітетах і комісіях Конференції Об’єднаних Націй.
Д. Мануїльський очолив Перший комітет з розробки преамбули та першого розділу Статуту майбутньої організації. Сам Статут було підписано 26 червня за участю української делегації.
У вересні Д. Мануїльський як 1-й заступник голови Підготовчої комісії розробляв в Лондоні порядок денний майбутньої ООН і її спеціалізованих установ. 10 січня 1946 року стартувала сесія Генеральної Асамблеї ООН.
Україна в ООН: перші роки
Протягом 1946 року УРСР стала членом низки спеціалізованих установ:
Економічна та соціальна рада;
Комісія з прав людини;
Статистична комісія;
«Комісія народонаселення»;
Фіскальна комісія;
28.03.1947 року республіка ввійшла до Європейської економічної комісії (ЄЕК), головним завданням якої була повоєнна відбудова континенту.
13.11.1947 року Україна вперше стала непостійним членом Ради безпеки ООН на 1948–1949 рр. За участю нашої республіки відбувалися дискусії довкола встановлення миру на Близькому Сході, в Індонезії тощо.
1948 року УРСР прийняли до:
Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ);
Всесвітнього поштового союзу (ВПС);
Міжнародної організації праці (МОП);
Міжнародного союзу електрозв’язку;
Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО).
Звісно, дії УРСР в ООН, як і в міжнародній політиці в цілому, було підпорядковано зовнішній політиці СРСР. Київ не мав самостійності щодо власних ініціатив і ухвалення рішень.
Відбудова
Перші кроки відбудови міста
Відбудова - період в історії УРСР і СРСР після визволення окупованих у роки Великої Вітчизняної війни районів до початку 1950-х pp.; процес відновлення зруйнованого війною промислового потенціалу, соціально-культурної сфери, повернення населення до мирного життя.
- 1943-1945 pp. - відбудова найбільш життєво важливих об'єктів в міру визволення території від німецько-фашистських загарбників;
- 1945-1950 pp. - широкомасштабна відбудова згідно з IV п'ятирічним планом.
У внутрішній політиці головним завданням була швидка відбудова економічного потенціалу республіки. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946 – 1950 рр.»
В ньому були визначені такі головні завдання:збільшити обсяги промислового виробництва на 3 % у порівнянні з 1940 рр. (для
промисловості республіканського та місцевого підпорядкування – на 8,6 %); збільшити виробництво електроенергії на 13 % від довоєнного рівня; підвищити продуктивність праці на 36 %;
досягнути довоєнний рівень посівних площ, відновити довоєнне поголів’я худоби
всільському господарстві.
Методи відбудови промисловості України :
«мобілізація коштів населення» на відбудову народногого сподарства через систему оподаткування, державних позик; значні капіталовкладення з державного бюджету (в першу чергу на відбудову
важкої промисловості); максимальне залучення трудових резервів; широке використання праці в’язнів.
Наслідки відбудови промисловості слід оцінювати позитивно. В роки четвертої п’ятирічки (1946 – 1950 рр.) обсяг промислового виробництва у цілому перевищив довоєнні показники на 15%, тобто на 10% більше ніж планувалося. Темпи зростання промислового виробництва були надзвичайно швидким – понад 30% на рік.
У 1950 р. підприємства України давали 47,8% загальносоюзного видобутку вугілля, 54,2 коксу, 30,6% сталі, 38,4% металургійного обладання, 71% цукру-піску.
Вантажообіг по залізницях республіки у 1950 р. на 18% перевищував показник 1940 р.
Автоперевезення дорогами УРСР в цей період здійснювало понад 18 тисяч вантажівок. Розпочалась електрифікація українських сіл, у 1950 р. в УРСР електрифіковано 18% колгоспів, 88% МТС, 90% радгоспів. Варто зазначити, що електроенергія використовувалась у першу чергу для освітлення приміщень, а не для механізації парці колгоспників.
Проте були і серйозні недоліки. Відбудова промисловості здійснювалась екстенсивними методами, ще більше поглибилась диспропорція у розвитку важкої і легкої промисловості. Відбудовані підприємства починали відразу працювати на загальносоюзний народногосподарський комплекс. Існувала нагальна потреба в модернізації промислового виробництва. В грудні 1947 р. була одночасно скасована карткова система (введена в роки війни) та проведена конфіскаційна грошова реформа.
Сільське господарство за підсумками четвертої п’ятирічки досягло лише 90% довоєнного рівня. До головних причин відставання сільського господарствау 1945 – 1953 рр. слід віднести:
наслідки військових дій;
відсутність економічної самостійності колгоспів та радгоспів у поєднанні з
недостатнім фінансуванням з боку держави;жорстока та негнучка аграрна політика, які ігнорувала інтереси
сільгоспвиробників; важке матеріальне становище трудівників села, відсутність зацікавленості
врезультатах праці; голод 1946 –1947 рр.
Більше того сільське господарство мало стати одним з головних джерел відбудови народного господарства, саме тому, основний тягар ліг на українське селянство, яке було прикріплене до колгоспів. Перед війною частка чоловіків серед працездатних колгоспників становила 49%, а в останньому воєнному році - трохи більше 20%. У МТС катастрофічно не вистачало техніки, запчастин та пального.
Щоб активізувати працю селян влада продовжувала практикувати соціалістичні змагання, продовжувався наступ на українське селянство, 21 лютого 1948 р. було видано указ Президією Верховної Ради СРСР «Про виселення з УРСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільсьому господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя».
Голодомор в Україні 1946—1947 рр.
Одним із наслідків радянської моделі відбудови народного господарства був голод 1946– 1947 pp.
У повоєнний час на селі склалося вкрай несприятливе становище: скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук. Усе це вимагало зміни державної політики щодо села. Але сталінське керівництво і думки не мало про якісь зміни, село повинне було стати одним із головних джерел для проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР та ЦК КП(б)У планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, урожайність і хлібозаготівлю.
Голод 1946–1947 pp. поряд із іншими факторами – втрати у війні, міграції населення, входження до складу УРСР західноукраїнських земель, відбудова - мав значний вплив на демографічне становище України.
Через демографічні зміни 1940-х pp. населення республіки в 1951 р. становило 37,2 млн осіб, що на 4,1 млн менше, ніж у довоєнному 1940 р.
Значно змінився і етнічний склад УРСР. Зменшилась кількість таких національних меншин, як євреї, поляки, німці та інші, натомість збільшилася частка росіян.
Суттєвий вплив на демографічні процеси мала відбудова та подальший розвиток промисловості, які прискорили процес урбанізації і сприяли скороченню кількості сільських жителів.
Війна і повоєнна розруха призвели до катастрофічного падіння рівня життя населення. Не вистачало продовольства і найнеобхідніших речей. Гостро постали житлова проблема, проблема безпритульних дітей, злочинності та ін. Але на їх вирішення, за планом четвертої п'ятирічки, виділялися незначні ресурси. Це зумовило те, що на кінець п'ятирічки легка промисловість досягла лише 80 % рівня 1940 р. Значна частка мешканців міст змушена була вести підсобне господарство, щоб забезпечити сім'ю продуктами харчування.
Операція «Вісла» і «Захід»
Операція «Вісла» - етнічна чистка, здійснена у 1947 році (28 квітня - 28 серпня 1947 р.) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини.
Полягала у примусовій депортації (виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 р. належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР.
Приводом до початку Операції «Вісла» стала загибель 28.03.1947 р. в районі с. Яблоньки (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (командир — майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського.
Цього ж дня на засіданні політбюро ПРП було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства — Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.
У ході операції «Вісла» було депортовано близько 150 тис. українців, а УПА зазнала великих втрат. Депортаційні заходи проходили в три етапи:
1) з 28.04.1947 р. до 15.06.1947 р. виселялись українці з повітів Ліско, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любачів, Горлиці, Ярослав;
2) до 30.06.1947 р. вивозилося українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів.
3) до кінця жовтня 1947 р. депортовано населення з решти повітів Закерзоння.
На 31.07.1947 р., за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.
1 серпня 1947 р. таємна інспекція Державної комісії безпеки наказала командуючим Краківського і Люблінського воєводств виселити всіх українців, що залишилися на їх території після акції «Вісла», без огляду на ступінь лояльності і партійну приналежність та організувати контрольні бригади з перевірки кожного виселеного села, щоб у них не залишилася жодна українська чи змішана родина.
Операція «Захід» — примусове виселення населення Західної України (за винятком Закарпаття), проведене 21 жовтня 1947 року.
Головним завданням операції було послабити український визвольний рух на Західній Україні. Протягом одного дня з Західної України депортували понад 76 тисяч осіб.
Операція «Захід» розпочалася 21 жовтня, о другій годині ночі. Командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР Микола Дятлов. Протягом доби виселили 26 644 родини, загалом 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини.
На всіх них чекали каторжні роботи в копальнях і колгоспах Сибіру. Протягом довгої дороги на Північ 875 виселенців намагалися втекти з ешелонів, але 515 із них було схоплено. Такими були дані офіційних звітів МДБ.
А в документах українського підпілля фігурувала цифра понад 150 тисяч вивезених осіб.Під час транспортування, яке відбувалося в товарних вагонах, сотні дітей та літніх людей померли.
Свої вчинки карателі прикривали ще й гаслами боротьби з куркулями. Майно виселенців передали колгоспам. Проте навіть радянська статистика свідчить, що виселені, приміром із Дрогобицької області, мали по одній (зрідка дві) корови на подвір'я, 22 % із цих господарств — по двоє коней, лише третина — по свині й тільки чверть — плуги та борони. «Ворогами трудящого люду» зробили звичайних селян.
Радянізація західних областей України
Розвиток західних областей України в післявоєнні роки мав свої особливості. Радянський лад зіткнувся з ворожим ставленням греко-католицької церкви, сильним впливом ідей націоналізму серед населення, різко негативним ставленням більшості селянства до колективізації, збройними діями з боку підпілля ОУН-УПА.
На західноукраїнських землях були здійснені:
індустріалізація (до 1951 р. промислове виробництво виросло на 230 % у
порівнянні з 1945 р. і склало 10 % промислового виробництва республіки); колективізація, що завершилася до початку 50-х рр.;
соціальні зміни (формування місцевого робітничого класу, верстви українських
інженерів і техніків та ін.); розвиток освіти (у 1950 р. у вузах Західної України навчалося близько 33 тис. студентів) та інші зміни, що отримали назву «радянізація».
Ці перетворення проходили в умовах запеклої боротьби. Органи НКВС застосовували широкомасштабні репресії, висуваючи звинувачення в націоналізмі, депортації в східні райони країни (було виселено понад 200 тис. чоловік); була заборонена діяльність греко-католицької церкви. Зі свого боку УПА використовувала партизанську збройну боротьбу, методи терору, намагалася змінювати тактику, зважаючи на зміни ситуації. У 1950 р. в бою загинув командир УПА Р. Шухевич, а на початку 1950-х рр. ОУН і УПА як організації припинили існування в Західній Україні.
Ліквідація УГКЦ
Москва готувала «самоліквідацію» УГКЦ. З допомогою НКВС було створено ініціативну групу на чолі зі священиком Г. Костельником, яка почала готувати собор, щоб скасувати Берестейську унію.
У березні 1946 р. відбувся Львівський собор, учасниками якого було 216 делегатів від духовенства, 19 мирян і делегація Московської патріархії. Жоден з єпископів УГКЦ участі у соборі не брав, що робило його неканонічним.
Собор вирішив скасувати рішення Берестейського собору 1596 р. і проголосив про возз’єднання УГКЦ з Російською православною церквою.
Було ліквідовано церковні освітні установи, проведено арешти монахів і духівництва. 2,2 тис, священиків, які відмовилися визнати рішення Львівського собору, вислано до Сибіру, 200 — розстріляно.
Греко-католицьку церкву було розпущено, але не знищено; вона продовжувала діяти в підпіллі. За аналогічним сценарієм у серпні 1949 р. було ліквідовано УГКЦ на Закарпатті.
Національно-визвольний рух
Радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У цих акціях використовувалися переважно війська МВС та НКВС.
У відкритих боях, зважаючи на явну перевагу противника в чисельності та озброєнні, бійці УПА, як правило, зазнавали поразок. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосовував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися в форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували українських селян. Зі свого боку, таємна поліція ОУН також безжально винищувала прорадянські елементи.
Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони.
У 1947-1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Закордонний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою прийняв рішення про виведення великих підрозділів УПА з України через Словаччину в Західну Німеччину і Австрію.
Підрозділи, які виявили бажання залишитися, подрібнювалися на невеликі, глибоко законспіровані групи, здатні діяти автономно.
На прикінцевій стадії боротьби загони УПА зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Також партизани влаштовували провокації – лже-енкаведистські групи.
Зрозуміло, що така нерівна боротьба з імперією не могла тривати довго – попри всю патріотичність та героїзм, УПА була приречена на поразку. У березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піл Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка).
Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті харизматичного лідера Шухевича. Командарм загинув у нерівному бою.
Це, однак, не означало припинення діяльності всього націоналістичного підпілля на Західній Україні. Великі загони були фактично ліквідовані до кінця 1953 р. Окремі дрібні групи діяли до початку 1956 р. 23 травня 1954 року був заарештований останній головний командир УПА Василь Кук, діяльність якого на той час щільно контролювалася радянськими спецслужбами.
Василь Кук
(Генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950 (після загибелі Р. Шухевича)
Розгортання ідеологічних кампаній
Розвиток культури в повоєнні роки мав суперечливий характер. Сталінська система намагалася загнати мистецтво, літературу й науку в жорстокі межі з метою встановлення контролю над духовним життям радянського суспільства.
Наступ сталінізму на культуру отримав назву «ждановщина» за ім'ям секретаря ЦК ВКП(б) О. Жданова.
«Ждановщина» - система заходів радянського керівництва, що мала на меті відновлення ідеологічного контролю над суспільством.
«Ждановщина» виявилася: у звинуваченні української інтелігенції в «космополітизмі»(космополітизм -
теорія, що проповідує байдуже ставлення до історії Батьківщини, свого народу,
національної культури, політики) й «низькопоклонстві перед Заходом»; у переслідуванні вчених (генетики М. Гришко, І. Поляков, С. Делоне);
у переслідуванні письменників (Ю. Яновський, «Жива вода», В. Сосюра, «Любіть
Україну», О. Вишня, «Мисливські усмішки»);у переслідуванні композиторів (К. Данькевич, опера «Богдан Хмельницький»).«Ждановщина» завдала величезного удару по розвитку української культури.
Культурне життя у повоєнні роки
Церква
Одна з трагічних сторінок української культури — спроба властей викреслити релігію, церкву з духовного життя народу.
В роки війни Й. Сталін у пропагандистських цілях дав згоду на відкриття в країні православних храмів, щоб використати релігійні переконання людей для активізації їх патріотичних почуттів. В Україні православні храми були відкриті під час окупації, їх діяльність не заборонялася властями і після війни Інша доля спіткала українську грекокатолицьку церкву (УГКЦ), яка була провідною конфесією у Західній Україні — її Й. Сталін вирішив ліквідувати 15 березня 1945 р. він схвалив пропозиції Ради у справах Російської православної церкви при Раднаркомі СРСР про організацію у Львові за рахунок греко-католицької церкви православної єпархії, якій був переданий спочатку один з греко-католицьких соборів.
Одночасно з метою послаблення церкви, ізоляції від віруючих її провідних пастирів у ніч на 12 квітня були заарештовані митрополит Й. Сліпий, єпископи М. Будка, М. Чарнецький, Г. Хомишин, І. Лятишевський. Арешти церковних діячів продовжувалися також пізніше.
Йосип Сліпий
(Єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви; з 1 листопада 1944 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 року Верховний Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви)
Наука
У повоєнні роки розширилась мережа науково-дослідних установ, збільшилась чисельність наукових кадрів. У березні 1944 р. повернулася з евакуації Академія наук України. Вже у вересні 1944 р. у її складі було 24 науково-дослідних інститути, в яких працювало 50 академіків і 63 члени-кореспонденти. А в середині 50-х років у складі АН України були 81 академік та 100 членів-ко-респондентів. У повоєнні роки було внесено зміни в організацію наукових досліджень. Якщо в 1945 р. налічувалося 267 науково-дослідних установ, то в 1950 р. — 462, було створено понад 30 нових інститутів — радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур у Харкові, машинознавства та автоматики, суспільних наук, геології, корисних копалин у
Львові, металофізики, металокераміки і сплавів у Києві та ін. Зміцнювалася матеріально-технічна база
Олександр Богомолець
(Український учений-патофізіолог. Основоположник української школи патологічної фізіології, ендокринології і геронтології, організатор української науки. Засновник перших в Росії і Україні науково-дослідних закладів медичного профілю)
Література
Постійного контролю зазнавали діячі літератури і мистецтва.З ініціативи партії в Україні було проведено кампанії, спрямовані проти творчої інтелігенції.
Великої втрати зазнала українська культура в результаті вилучення з бібліотек у 1954 р. 111 назв книг, які вийшли у 1925—1953 pp. Під заборону потрапили книги багатьох політичних діячів і письменників (М. Скрипника, П. Любченка, С. Єфремова, О. Олеся, В. Еллана-Блакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка, Д. Гофштейна та ін.).
Обходячи політичні утиски, українські літератори доносили до читача високі ідеї гуманізму, почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини.
Так, у ці роки прийшли до широкого загалу поеми А. Малишка «Прометей», О. Гончара «Прапороносці». М. Рильський створює «Ленінградські нариси», М. Бажан — «В дні війни», П. Воронько — «Весняний грім», М. Стельмах — «Шляхи світання», В. Некрасов — «В окопах Сталінграда», Ю. Яновський — роман «Жива вода», П. Панч — роман «Гомоніла Україна», в якому змалював події з української історії 1639—1648 pp., та ін. Плідно працювали О. Довженко, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, П. Тичина, М. Рильський, О. Копиленко, М. Стельмах.
ТЕМА 28. УКРАЇНА В УМОВАХ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ
Сутність процесу лібералізації суспільно-політичного життя УРСР в середині 1950-1960-х рр.: припинення масових репресій, часткова реабілітація. 5 березня 1953 р. було оголошено про смерть Й. Сталіна. Почалася активна боротьба за владу, в яку втягнулося і керівництво УРСР (першим українцем на посту першого секретаря ЦК КПУ в 1953 р. став Олексій Кириченко). При його активній допомозі в цій боротьбі переміг М. Хрущов.
Причини:
• нове керівництво розуміло неможливість продовження сталінської репресивної політики;
• відбулася низка повстань політичних в’язнів у сталінських концтаборах (19531954 рр.), у яких важливу роль відіграли колишні бійці УПА, члени ОУН, що поклало початок ліквідації ГУТабу.
Сутність. Зупинила оберти сталінська машина репресій. У 1954 р. створюється комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів щодо масових репресій другої половини 30-х рр. Важливу роль у зміцненні законності відіграло запровадження в УРСР 1955 р. прокурорського нагляду за її дотриманням. Це свідчило про перші кроки лібералізації суспільно-політичного життя в країні.
Важливим кроком на шляху демократизації став XX з’їзд КПРС (лютий 1956
р.). На закритому засіданні М. Хрущов зачитав доповідь «Про культ особи та його наслідки»:
• з’їзд засудив репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як
«культ особи Й. Сталіна»;
• на Сталіна та Берію покладено практично всю відповідальність за організацію масових репресій;
• причинами культу особи Сталіна названо його риси характеру; початком незаконних репресій називався 1934 р.
Засудження дій Сталіна (десталінізація) було обмеженим, неповним. Суспільнополітичний лад СРСР не зазнав докорінних змін. Тоталітарна система дозволяла вести критику свого творця у визначених нею рамках. Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з’їзд започаткував важливі зміни в суспільстві.
Наслідки процесу лібералізації. В Україні рішення XX з’їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією:
• після лютого 1956 р. широко розгорнулася політична реабілітація громадян, репресованих у попередні десятиліття. Додому повернулися десятки тисяч в’язнів сталінських концтаборів;
• не піддавалися сумніву необхідність депортації селян у роки колективізації
(розкуркулення), масових виселень людей із західних областей у повоєнні роки;
• хоча депортація кримських татар, німців та інших етнічних груп з південних районів України була визнана незаконною, повернутися на батьківщину їм було заборонено;
• зросла частка українців у партійному та державному апараті, уповільнилася русифікація;
• позитивне значення мало деяке розширення прав союзних республік в адміністративно-політичній сфері.
В Україні було створено ряд нових союзно-республіканських міністерств. Розширювалися права республіки у формуванні свого бюджету, питаннях матеріальнотехнічного постачання, збуту продукції. До компетенції України належало ухвалення цивільного, кримінального і процесуального кодексів, розроблення законодавства про судоустрій і судочинство. У відання республіки передавалися питання
адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, всеукраїнського підпорядкування. Ці зміни майже не відбилися на становищі населення України, вони не змінили унітарного характеру СРСР.
Прорахунки в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики обумовили становище, яке спричинило усунення М. Хрущова від керівництва. Змова виникла на найвищому рівні. За усунення першого секретаря ЦК КПРС виступив навіть Микола Підгорний, який у 1957-1963 рр. очолював КПУ, і якого саме М. Хрущов висунув на відповідальну роботу в Москву. М. Хрущова звинувачено у волюнтаризмі й суб’єктивізмі, знято з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. На ці посади було обрано Леоніда Брежнєва, вихідця з України, і А. Косигіна. Так закінчився період «відлиги» (1953-1964 рр.).
Отже, суть змін полягає в лібералізації суспільного життя, яка виявилася в частковій реабілітації жертв сталінських репресій, припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації, зростанні українського чинника в державному та громадському житті, розширенні прав республіки в економічній, фінансовій і юридичній сферах тощо.
Зміни адміністративно-територіального устрою УРСР.
19 лютого 1954 р. (на честь 300-річчя «возз’єднання України з Росією») було ухвалено рішення Верховної Ради СРСР про входження Кримської області до складу УРСР. У тому ж році створена Черкаська область. Ліквідовано Дрогобицьку (1958 р.) та Ізмаїльську (1954 р.) області.
Причини входження Кримської області до складу УРСР:
• це диктувалося перш за все інтересами центру, потребами відновлення господарства;
• Крим був пов’язаний з Україною протягом усієї своєї історії. Частина цієї території належала Київській Русі. У період існування Кримського ханства українці у певний час переважали за кількістю населення;
• внаслідок депортації в 1944 р. кримськотатарського народу національний склад півострова суттєво змінився, господарське життя Криму було паралізоване. У Крим було переселено значну кількість росіян, які, потрапивши у незвичайні умови, не могли здійснити господарське освоєння цієї південної території, і навіть тікали назад, на північ Росії.
Наслідки входження Кримської області до складу УРСР:
• спроба перекласти на плечі України частину моральної відповідальносте за депортацію з півострова кримськотатарського населення і примусити її займатися відновленням у Криму господарського і культурного життя. При цьому московський центр нічого не втратив, бо так само безроздільно контролював Україну;
• розширення курортного потенціалу України;
• збільшення в Україні питомої ваги росіян, що становили більшість населення Криму, не було здійснено заходів з дерусифікації півострова, досі загроза для стабільносте в Україні.
Зміни в промисловості. У 50-х рр. на перший план вийшли питання модернізації, структурної перебудови промисловосте УРСР. Та впровадження досягнень НТР вступило в суперечність з чинною централізованою системою управління народним господарством, котра гальмувала цей процес:
• все більша увага почала приділятися розвиткові машинобудування. Нова галузь
— легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Випуск найбільших у світі суховантажних суден і риболовецьких траулерів у Миколаєві, реактивних повітряних лайнерів Ту-124 в Києві;
• виходить на проектну потужність Каховська, будують Дніпродзержинську,
Київську, Кременчуцьку ГЕС;
• у Криворіжжі діяв найбільший у Європі гірничо-збагачувальний комбінат, нарощувалося виробництво у ВПК, зросли обсяги видобутку вугілля, нафти, газу.
Саме на шляхах нарощування традиційних галузей промисловосте керівництво СРСР сподівалося «наздогнаи і перегнати» капіталізм. Однак НТР вимагала цілком нових технологій, які в СРСР не розробляли.
Зміни в сільському господарстві. У вересні 1953 р. вперше реально оцінено становище села. Плани удосконалення чинної колгоспної системи:
• капіталовкладення в сільське господарство значно зросли, підвищено закупівельні ціни на продукцію села;
• ліквідовано деякі податки на селянські господарства. Загальна сума податку з господарств колгоспників була зменшена в 2,5 разу, а заборгованість за попередні роки скасована;
• як і раніше, держава здійснювала політику екстенсивного розвитку сільського господарства.
Керівництво СРСР найраціональнішим вважало введення в господарський обіг нових земель, особливо в Казахстані. Туди з України виїхало понад 100 тис. осіб, переважно молоді. Бажаних результатів освоєння не дало, а на сільське господарство України це справило негативний вплив.
Деяке зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів, розширення сфери товарно-грошових відносин сприяли у середині 50-х рр. поступу сільського господарства. У травні 1957 р. М. Хрущов висунув утопічне завдання: «Найближчими роками наздогнати США з виробництва м’яса, молока й масла на душу населення». Для досягнення поставленого завдання були необхідні величезні капіталовкладення та ряд інших заходів, однак:
• тривало укрупнення колгоспів (творення агроміст), яке супроводжувалося оголошенням безлічі дрібних сіл і хуторів «неперспективними». Недоцільна реорганізація сотень колгоспів у радгоспи;
• негативний вплив на розвиток сільського господарства справила заборона тримати худобу в приміській зоні, на околицях міст, спроби зменшити розміри присадибних ділянок колгоспникам;
• у широких масштабах стала впроваджуватися кукурудза, котра швидко витіснила традиційні культури;
• становище сільського господарства ускладнив неврожай 1963 р.
Держава змушена була купувати хліб за кордоном, виділяючи зі свого бюджету все більші суми.
Зміни в соціальній сфері. Період «відлиги» ознаменувався суттєвими змінами в рівні життя населення:
• помітні зрушення відбулися в грошовій оплаті праці колгоспників, виплачувалася щомісяця;
• у 1956 р. на 80 % було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам їх держава не оплачувала. У липні 1964 р. ухвалено закон про пенсії членам колгоспів, селянам почали видавати паспорти;
• високими темпами розвивалося житлове будівництво, хоча зводили переважно малогабаритні помешкання, так звані хрущовки;
• поліпшилося постачання населення товарами широкого вжитку, набула поширення побутова техніка;
• грошова реформа 1961 р. спричинила загальне зростання цін, а в 1962 р. вони зросли на ряд продуктів харчування;
• скасовано плату за навчання у старших класах середньої школи;
• на початку 60-х рр. відбувся перехід фабрик і заводів на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями, зарплати робітників суттєво зросли, вільний перехід на іншу роботу.
Соціальна політика — складова частина політики «відлиги» — стала більш вагомою, незважаючи на ряд прорахунків і невдач (призвели до страйків, зокрема, численних жертв у Новочеркаську).
Спроби реформування управління економікою в середині 1950-1960-х рр. У 1957
р. було здійснено спробу докорінної реорганізації органів управління промисловістю і будівництвом. Ліквідуються галузеві міністерства і замість них створюються територіальні органи управління — Ради народного господарства (раднаргоспи). В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів (згодом — 14, ще пізніше — 7).
Наслідки економічних реформ для українського суспільства:
• ця реформа підривала майже повний контроль центру над економікою України. Тепер усі підприємства в регіонах керувалися раднаргоспами, які перебували в підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР. Найбільший прояв економічної самостійності КПУ;
• утворення раднаргоспів сприяло розвиткові легкої промисловості;
• економічна самостійність регіонів дозволяла нагромаджувати й ефективно використовувати засоби для поліпшення житлового будівництва, транспорту, легкої промисловості, соціально-культурної сфери регіонів.
У 1962-1964 рр. стали проявлятися деякі негативні риси, пов’язані з діяльністю раднаргоспів, зокрема послаблення господарських зв’язків між підприємствами різних регіонів, місництво. Ці недоліки планувалося подолати шляхом укрупнення раднаргоспів, але життя вимагало впровадження госпрозрахунку, самостійності підприємств, справжнього економічного суверенітету республіки. Центр на це не пішов, вбачаючи замах на імперську суть СРСР.
Здобутки й особливості розвитку культури.
Освіта. Лібералізація суспільного життя сприяла активізації творчих сил, піднесенню культурного життя. Істотний вплив на духовне життя мало рішення XXII з’їзду КПРС про «формування нової людини», яким будь-які відхилення від офіційної ідеології, як і раніше, заборонялися й переслідувалися. Закон про освіту, ухвалений у квітні 1959 р., передбачав запровадження обов’язкової восьмирічної освіти, давав батькам право вирішувати, якою мовою має відбуватися навчання у певній школі. Проти цього виступили письменники, які добре розуміли, що це питання вирішуватимуть не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на русифікаторські плани центру. Уже на середину 60-х рр. українською мовою навчалося лише 60 % школярів, а в містах — 21 %. Русифікація стала однією з найхарактерніших рис організації освіти, особливо вищої.
Наука. В Україні проводилися дослідження з ряду визначальних напрямків науково-технічного прогресу. В 1964 р. у фізико-технічному інституті АН УРСР збудовано найбільший у світі прискорювач електронів. Україна була одним із центрів розвитку кібернетики, академік Віктор Глушков написав цикл праць з теорії цифрових автоматів, створено ряд ЕОМ. У 1961 р. одержано перші штучні алмази. Україна залишалася лідером у галузі електрозварювання, дослідження проводилися під керівництвом Бориса Патона, який у 1962 р. очолив Академію наук УРСР. Миколою Боголюбовим були розроблені нові метода квантової теорії поля та статичної фізики. Розпочав свою діяльність видатний учений-хірург Микола Амосов. Незважаючи на певні успіхи, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переїзд талановитих учених на роботу до Москви (головний конструктор космічних кораблів С. Корольов). Україна внесла вирішальний вклад в успіхи СРСР в освоєнні космосу: 1957 р. запущено перший штучний супутник Землі, 1961 р. відбувся перший політ людини в Космос (Юрій Гагарін).
Виникнення руху «шістдесятників». У ці роки в культуру стрімко увірвалося блискуче своїм яскравим талантом покоління «шістдесятників» — поети Ліна Костенко (збірки «Проміння землі», «Мандрівки серця»), Василь Симоненко (збірки
«Тиша і грім», «Земне тяжіння», посмертно), Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, прозаїки Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, літературознавці Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художники Алла Горська, Людмила Семикіна, П. Заливаха та багато інших. Вони в 1959 р. утворили київський Клуб творчої молоді «Сучасник», який очолював театральний режисер Л. Танюк:
• плеяда молодих митців внесла свіжий струмінь в українську культуру, відкинувши її ідеологічні штампи;
• в центр своєї творчості поставила людину з її ідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи;
• мріяли про оновлення радянського суспільства, відродження української мови.
Уже на початку 60-х рр. деякі з «шістдесятників» зазнали переслідувань з боку влади.
Мистецтво. У цей період створено ряд визначних музичних творів, до них слід віднести Третю симфонію композитора Бориса Лятошинського, твори Левка
Ревуцького, опери Георгія Майбороди «Милана» та Юлія Мейтуса «Украдене щастя».
Великої популярності набули пісенні твори композитора Платона Майбороди на слова Андрія Малишка. Заслуговують на увагу картони «Колгоспне поле» (1948-1949), «Хата в Богданівні» (1955) Катерини Білокур, «Тарас Бульба на чолі війська» (1955), М. Дерегуса, «Весілля» (1964) Тетяни Яблонської, графіка Василя Касіяна, пам’ятник Т. Шевченкові у Москві (1964). Таким чином, українська культура скористалася новими можливостями в часи «відлиги», але вийти за рамки, встановлені керівництвом СРСР, вона була неспроможна.
Причини виникнення дисидентського руху наприкінці 1950 - на початку 1960-х рр.
Прагнення влади будь-що втримати народ під контролем неминуче вело її до конфлікту з інтелігенцією та критично налаштованими представниками інших верств населення. Наслідком цього стала поява наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. руху українських інакодумців — дисидентства (незгодних). Вони підхопили естафету боротьби вояків УПА та підпільників ОУН:
• припинення збройної боротьби ОУН і УПА перевело український рух до нових форм боротьби;
• помітний вплив на формування дисидентів справляли зовнішні фактори, зокрема виступи в країнах так званого соціалістичного табору, особливо в Угорщині;
• лібералізація режиму, що привела до активізації національно-визвольного руху;
• дальші утиски й обмеження національного життя українців, монополія партії на владу.
Як форма національно-визвольного руху, український рух інакодумців вирізнявся певними рисами:
• мирна, ненасильницька форма боротьби;
• рух мав чітко виражені організаційні форми;
• дисидентський рух був загальноукраїнським явищем;
• у ньому брали участь різні соціальні верстви населення, а найбільше — інтелігенція.
Течії дисидентського руху:
• український національно-визвольний (за незалежність України);
• рухи нацменшин (кримськотатарський, єврейський за повернення на історичну батьківщину);
• за права людини;
• за свободу совісті (релігійне дисидентство);
• за соціально-економічні права (робітничий рух)
Антирежимні виступи 1960-х рр. У 1959 р. на Львівщині утворена Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яку організував Левко Лук’яненко. Вона ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР мирним шляхом, що було гарантовано конституцією. Л. Лук’яненко був засуджений до страти, заміненої 15річним ув’язненням. До тривалих термінів були засуджені його соратники. Такі організації, як УРСС, були не поодинокі й існували в різних частинах України: Об’єднана партія визволення України, Український національний комітет, Український національний фронт, донецька група Григорія Гайового, запорізька група Володимира Савченка і Володимира Чернишова й ряд інших. На початку 60-х рр. відбулося ряд робітничих страйків: у Донецьку, Жданові (нині Маріуполь), Києві, Краматорську, Кривому Розі, Одесі, Харкові, Черкасах. У 1965 р. були поведені масові арешти дисидентів, серед них — Валентин Мороз, Святослав Караванський, І. Світличний, П. Заливаха, Ігор Ґерета. Репресій зазнав і генерал Петро Григоренко.
Значення антирежимного руху. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів
«відлиги» стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Письменник Борис Антоненко-Давидович назвав її «меморандумом покоління». Ця праця дала могутній поштовх до дальшого розгортання дисидентського руху. Устами молодого публіциста найактивніша частина української інтелігенції заявила про розрив з тоталітарною системою. Антирежимний рух формував демократичні ідеали, які згодом використали наступні покоління борців з комуністичною системою.
Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується, з одного боку, невдалими спробами реформування освіти, русифікацією, адміністративним утвердженням атеїзму, а, з іншого, певним ослабленням тиску системи на культуру, розширенням меж для творчої та наукової самореалізації, появою перших паростків національного відродження, виходом на літературні й суспільні обрії творчої молоді.
Хронологічний довідник
1953-1954 рр. — повстання політичних в’язнів у сталінських концтаборах. Ліквідація ГУТабу.
1954 р., 19 лютого — входження Кримської області до складу УРСР.
1956 р. — XX з’їзд КПРС, засудження культу особи.
1959 р. — утворення Української робітничо-селянської спілки. Утворення Клубу творчої молоді «Сучасник» у м. Київ.
Персоналії
Білокур Катерина (7.12.1900, с. Богданівка, нині Яготинського р-ну Київської обл. - 10.06.1961, там же) — видатна художниця. Малювати вчилася самотужки. Твори: «Квіти увечері» (1942), «Квіти» (1943), «Буйна» (1944—1947), «Цар-колос» (1949), «Хата у Богданівці» (1955), «Натюрморт з хлібом» (1960), портрети («Оля Білокур», 1928, «Тетяна Бахмач», 1932-1933), автопортрети (1950, 1955, 1957). Деякі картини Б. були виставлені у Парижі, після чого не повернулися до авторки. Нар. художниця УРСР з 1956.
Горська Алла (18.09.1929, Ялта, нині АРК — 28.11.1970, Васильків Київської обл., похована у Києві) — художниця і діячка правозахисного руху. Закінчила Київський худ. ін-т (1954). 1959-1965 разом з І. Світличним, В. Симоненком, В.
Стусом, Л. Танюком та ін. була одним з організаторів і активним членом КТМ «Сучасник» у Києві. Авторка численних худ. творів: «Автопортрет із сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962-1963), «Портрет В. Симоненка» (1963) та ін. Трагічно загинула при нез’ясованих обставинах.
Корольов Сергій (12.01.1907, Житомир Волинської губ. - 14.01.1966, Москва) — видатний учений-винахідник, конструктор ракетно-космічних систем. Навчався у Київському політехнічному ін-ті (1924-1926), 1930 закінчив Моск. вище технічне училище і одночасно Моск. школу пілотів. 1937 був репресований, звільнений 1938, під час Другої св. війни займався проблемами оснащення бойових літаків реактивним прискорювачем на рідкому паливі. Після війни К. очолював розробку і запуск багатьох балістичних ракет, ракетоносіїв пілотованих космічних кораблів «Восток», «Восход», на яких було здійснено перші польоти в космос. Під його керівництвом були сконструйовані супутники серії «Космос»; створені ракетно-космічні системи дозволили зробити запуски штучних супутників Землі, польоти автоматичних станцій до Місяця, Венери, Марса.
Костенко Ліна (19.03.1930, смт Ржищів, тепер місто Кагарлицького р-ну
Київської обл.) — видатна поетеса, гром. діячка. Закінчила Літ. ін-т ім. М. Горького
(Москва, 1956). Друкується з 1946. Уже перші зб. К. — «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961) — засвідчили прихід у л-ру талановитого поета, сильної індивідуальності. Поезії К. властиві потужна інтелектуальна напруга, тяжіння до афористичної влучності вислову.
Лук’яненко Левко (24.08.1928, с. Хрипівка, тепер Городнянського р-ну Чернігівської обл. - 7.07.2018, Київ) — видатний політ. і гром. діяч, дисидент, дипломат, юрист. Л. створив УРСС, яка мала програму легального виходу України з СРСР, за що засуджений до смертної кари, заміненої на 15-річне ув’язнення (1961-
1976). Один з організаторів УГГ, за членство в якій відбув друге ув’язнення (19771988). Л. очолював УГС (1988-1990), УРП (1990-1992). Нар. депутат України кількох скликань (1990-2007, з перервами). Л. — автор Акту проголошення незалежності України 24.08.1991. Був першим послом України в Канаді (1992-1993). Герой України (2005).
Сверстюк Євген (13.12.1928, с. Сільце, нині Горохівського р-ну Волинської обл. - 1.12.2014, Київ) — видатний філософ, культуролог, літературознавець, письменник, гром. діяч. Закінчив Львівський ун-т (1952). С. чотири рази звільнявся з роботи за політ. мотивами. С. 1972-1983 перебував в ув’язненні «за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву». Автор книг «Собор у риштованні» (ПарижБалтимор, 1970), «Блудні сини України» (1993), «На святі надій. Вибране» (1999), численних есе і статей та ін. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1995) за книгу «Блудні сини України».
Світличний Іван (20.09.1929, с. Половинкине, нині Старобільського р-ну Луганської обл. - 25.10.1992, Київ) — визначний правозахисник, поет, мовознавець, літ. критик. Закінчив укр. відділення філол. ф-ту Харківського унту (1951), аспірантуру Ін-ту л-ри АН УРСР ім. Т. Шевченка (1955). С. виступав проти політики русифікації, захищав «шістдесятників» від необґрунтованої критики. 1965 арештований, після восьмимісячного ув’язнення не міг працювати за фахом. У січні 1972 знову арештований, засуджений до 7 років таборів і 5 років заслання. Звільнений у січні 1983 С. був важкохворим. Лавреат премії ім. В. Стуса (1989), Держ. премії України ім. Т. Шевченка (1994) за зб. поезій, поет. перекладів і літ.-крит. статей «Серце для куль і для рим». 1998 вийшла книга «Доброокий. Спогади про Івана Світличного».
Симоненко Василь (8.01.1935, с. Біївці Лубенського р-ну Полтавської обл. - 14.12.1963, Черкаси) — визначний поет, прозаїк, журналіст. 1957 закінчив ф-т журналістики Київського ун-ту. Автор зб. поезій «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), «Лебеді материнства» (1981). Найгостріші вірші поета були спотворені рад. цензурою, більшість надруковано посмертно. Один із найяскравіших представників покоління «шістдесятників» у л-рі, «лицар укр. відродження». Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1995).
Стус Василь (6.01.1938, с. Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл. -
4.09.1985, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., РФ, похований у с. Борисово, перепохований у листопаді 1989 в Києві) — видатний поет, правозахисник. Навчався на іст.-філол. ф-ті пед. ін-ту в Сталіно (тепер Донецьк, до 1958), в аспірантурі Ін-ту лри ім. Т. Шевченка АН УРСР зі спеціальності «Теорія літератури» (1963-1965, відрахований за участь в акції протесту проти арештів 4.09.1965 під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків»). 1970 у Брюсселі виходить зб. поезій «Веселий цвинтар».
Танюк Лесь (Леонід; 8.07.1938, с. Жукин Київської обл. - 18.03.2016, Київ) — визначний режисер, театрознавець, перекладач, гром. і держ. діяч. Закінчив Київський театр. ін-т (у М. Крушельницького, 1962, його викладач — з 1991). Т. працював у театрах України і тривалий час змушений бути режисером у Москві. Належав до плеяди «шістдесятників», був президентом КТМ «Сучасник» у Києві. Нар. депутат України (1990-2007). Автор сценарію фільму «Голод-33» (Київська кіностудія, у співавторстві, 1991), перекладів творів В. Шекспіра, Л. Піранделло, Р. Тагора, «Лінія життя» (уривки з щоденників, тт. 1-2, 2004) тощо. Т. з 1991 — голова Спілки театр. діячів України, з 1989 — голова т-ва «Меморіал» ім. В. Стуса. Засл. діяч мистецтв України з 1995.
Терміни та поняття «Відлига», хрущовська «відлига» — літ. назва періоду десталінізації (1953-1964).
Не виправдала пов’язаних з нею сподівань, але закладена в ній демократизація екон. життя зумовила підвищення ефективності рад. екон. системи. Характеризувалася політикою десталінізації, політ. реабілітацією та непослідовністю реформ.
Десталінізація (від лат. «віддалення, виділення, скасування, припинення, усунення» і прізвища Сталін) — спроба частково реформувати тоталітарний режим, зробити його ефективнішим, процес подолання наслідків діяльності Й. Сталіна. Д. відбувалася 1953-1964, була суперечливою, непослідовною, але це гол. досягнення М. Хрущова.
Дисидентво (від лат. «незгодний, інакодумець») — напрям, опозиційний панівній ідеології в СРСР у 50-80-х рр. У дисидентському русі в Україні брали участь представники різних верств населення, особливо інтелігенція (П. Григоренко, І. Дзюба, Л. Лук’яненко, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, В. Чорновіл та ін.). Вони різними формами і методами виступали проти всевладдя КПРС, переслідувань за політ. та реліг. переконання, збочень у проведенні нац. політики, порушення прав людини. Д. не вдавалися до активних насильницьких дій, але все одно їх жорстоко переслідували.
Культ особи (від лат. «поклоніння, шанування» і укр. «особа») — безмірне звеличення особи, що посідає високу посаду, сліпе поклоніння, а часом і обожнювання її, явне перебільшування ролі лідера. К. о. виникає при концентрації в руках однієї людини повної влади. Термін уперше використаний 1956 при критиці к. о. Й. Сталіна замість вказування на тоталітарний характер системи влади. Існував к. о. й ін. керівників СРСР, ком. країн.
Лібералізація (від лат. «вільний») — надання більшої свободи, пом’якшення політ.
режиму у часи хрущовської «відлиги».
Політична реабілітація (від лат. «відновлення») — виправдання, відновлення доброго імені несправедливо звинуваченої чи засудженої особи.
Раднаргоспи (Ради народного господарства) — терит. органи управління господарством у СРСР, наслідок реформи 1957 — перехід від галузевого до терит. управління. Існування р. вважають корисним для України.
«Шістдесятники» — умовна назва групи молодих літераторів, митців і вчених, які на поч. 60-х рр. (звідси й назва) в епоху «відлиги» своїми творами і активною гром. діяльністю намагалися відроджувати нац. свідомість, боролися за збереження укр. мови та к-ри, сприяли демократизації сусп.-політ. життя в Україні. Вони об’єднувалися в клубах творчої молоді «Сучасник» (Київ) і «Пролісок» (Львів). Найвідомішими представниками «ш.» були письменники М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Симоненко, Г. Тютюнник, В. Шевчук, художники Алла Горська, П. Заливаха, Людмила Семикіна, режисери Ю. Іллєнко, Л. Осика. З 1963 на їхню адресу розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень, насамперед у націоналізмі, більшість з них втратили можливість видавати свої твори, працювати.
ТЕМА 29. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ
Ідеологічні орієнтири партійно-радянського керівництва. Причини політикоідеологічної кризи радянського ладу в Україні (середина 1960 - початок 1980-х рр.). Період від середини 60-х до середини 80-х рр. в історії СРСР називають «застоєм». Ідеологічним орієнтиром керівництва були положення програми КПРС, схваленої в 1961 р., згідно з якою до 1980 р. у СРСР мав бути побудований комунізм.
Уже наприкінці 60-х рр. стало ясно, що ці обіцянки виконані не будуть:
• у цих умовах влада пустила в обіг термін «розвинутий соціалізм». Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього. У масовій свідомості визрівало переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму;
• все більша кількість людей втрачала віру в реальність комуністичних ідеалів та спроможність тих, хто перебував на чолі держави, їх досягти, настало розчарування в правильності шляху;
• посилюється ідеологічний тиск на українське суспільство;
• населення спостерігає розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;
• в українському суспільстві зростають опозиційні настрої, розвивається дисидентський рух.
Зміни в політичному керівництві УРСР на початку 1970-х рр., їх наслідки. Основною силою, що мала забезпечувати просування українського
суспільства до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була КПУ. З 1963 р. її очолював Петро Шелест:
• виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки;
• незадоволення П. Шелеста посиленням політики русифікації;
• залишаючись переконаним комуністом, противником десталінізації, намагався зберегти помірковану економічну самостійність;
• видав книгу «Україно наша Радянська», яка згодом викликала критику з боку московського керівництва, звинувачення у «місництві та потурання націоналізмові».
1972 р. відбулася зміна політичного керівництва УРСР, першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький:
• виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України;
• йому та його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру;
• нова політика посиленої русифікації набувала різних форм — від повного управління українськими підприємствами з Москви до скорочення сфери вживання української мови, практично усі державні та партійні заходи проводили російською мовою.
Українські дисиденти (з якими В. Щербицький вів завзяту боротьбу) називали найвище керівництво УРСР колоніальною адміністрацією.
Ключові положення Конституції УРСР 1978 р. 20 квітня 1978 р., за зразком союзної, Верховна Рада України ухвалила Конституцію УРСР («Конституція розвинутого соціалізму»):
• УРСР визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою;
• мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, декларативний характер цієї конституційної норми;
• побудова розвинутого соціалістичного суспільства;
• шоста стаття закріплювала керівну і спрямовуючу роль партії, яка є ядром політичної системи суспільства;
• влада належить народові через ради народних депутатів;
• економіка УРСР є частиною єдиного союзного народногосподарського комплексу;
• невідповідними реаліям тоталітаризму були декларовані демократичні права і свободи.
Конституція ще раз підтвердила одну з рис тодішнього режиму — обман громадян — шляхом декларування привабливих гасел і реалізацію жорсткої, антигуманної політики.
Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Великі надії покладалися на рішення березневого і вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Мета — запровадження певних рис економічного регулювання.
Сільське господарство:
• тверді плани заготівель сільськогосподарської продукції на роки;
• суттєво підвищувалися закупівельні ціни, зросли капіталовкладення в сільське господарство;
• впроваджувалися надбавки за надпланову продукцію, знижено податки, ціни на техніку і запчастини.
У промисловості передбачалося:
• підвищити рівень планування, з прибутків підприємств створити окремі фонди, зміцнити прямі договірні зв’язки між підприємствами, більше увагу приділяти легкій промисловості;
• розширення сфери госпрозрахункових відносин;
• значно скорочувалася кількість визначених згори показників: основним критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити обсяг реалізації виробленої продукції.
«Косигінська реформа», як її називали за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР, могла дати певний ефект. Але її здійснювали люди незацікавлені, ідеалом яких була сталінська тоталітарна модель. Було ліквідовано раднаргоспи, уряди союзних республік втрачали контроль над більшістю заводів і фабрик, це зміцнювало імперську сутність СРСР.
Незважаючи на суперечливий і непослідовний характер реформ 1965 р., вони деякий час справляли позитивний вплив на економіку.
Радянські економісти назвали восьму п’ятирічку «золотою»:
• національний дохід зріс на 30 %, дві третини приросту отримано за рахунок підвищення продуктивності праці;
• валова продукція сільського господарства зросла майже на чверть.
Але вже на початок 70-х рр. економічні реформи загальмувалися. Реформа 1965 р. засвідчила: посилення централізму несумісне з ринковими елементами, економічне реформування неможливе без політичного, без демократизації органів влади, без реального державного суверенітету республік.
Економічна ситуація в УРСР. Стан промисловості. У 1970-1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали:
• розширення виробництва досягалося за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів;
• важким тягарем були величезні витрати на військові цілі;
• старіли основні виробничі фонди, про оновлення не було мови;
• низька якість продукції не давала можливості виходити на світовий ринок;
• пріоритет надавали важкій промисловості, з’являлися нові промислові гіганти, через застарілі технології забруднювалося довкілля;
• погіршувалося становище з водою. Штучні моря поглинули близько 1 млн гектарів родючих земель Придніпров’я;
• в Україні інтенсивно будувалися підприємства «великої хімії», що не відповідало потребам республіки.
Розвиток атомної енергетики. Протягом короткого часу без належного обґрунтування, розрахунків, без урахування геологічних особливостей місцевості, у густонаселених і маловодних регіонах будували 8 атомних електростанцій, 5 з них було споруджено (Запорізька, Південно-Українська, Рівненська, Хмельницька і Чорнобильська).
Стан сільського господарства. Значно знизився приріст продукції сільського господарства:
• величезні витрати на розвиток села себе не виправдали і виконання Продовольчої програми, прийнятої в 1982 р., не забезпечили. Якість сільськогосподарської техніки була низькою;
• не вистачало міндобрив, засобів хімічного захисту рослин;
• нераціонально використовувалися землі (меліорація тощо).
Дедалі різкішими стали відмінності соціально-побутових умов мешканців сіл і міст. У таких умовах посилилася урбанізація, високими були темпи зростання кількості жителів міст, чисельність мешканців сіл зменшилася на 4,6 млн осіб, зникло понад 1500 сіл.
Отже, у 70-80-х рр. для розвитку народного господарства України були характерні диспропорційність, затухання темпів, тенденція до стагнації.
Тенденції розвитку, здобутки та проблеми соціальної сфери. За рівнем життя Україна на початку 80-х рр. перебувала на 50-60-х місцях:
• збільшилися реальні зарплата, пенсії, стипендії; ціни за комірне, комунальні послуги, транспорт — низькі;
• зведено значну кількість житла, шкіл, лікарень, будинків культури, освіта і медицина — безкоштовні;
• поліпшилося забезпечення побутовою технікою, користування підручниками в школі стало безплатним;
• за роки «застою» виробництво товарів народного споживання збільшилося в 2 рази, а грошова маса в обігу — в 3,1 разу. Дедалі більше товарів потрапляло в розряд дефіцитних;
• складною залишалася житлова проблема. Черга на квартиру становила 1,5 млн осіб (урбанізація);
• населення багатьох сіл не одержувало задовільного побутового обслуговування, не було забезпечене транспортом, газопостачанням. Третина сіл не мала жодних медичних закладів;
• високою залишалася смертність, у 1979 р. у селах Чернігівської області вона перевищила народжуваність — депопуляція;
• намагаючись не допустити зниження життєвого рівня громадян влада йшла на значну закупівлю за кордоном товарів широкого вжитку. Нафтовий «бум» 70-х рр. закінчився і в бюджеті стали виникати багатомільярдні недостачі, посилювався товарний дефіцит, на якому наживалися спекулянти;
• в обстановці всевладдя і безконтрольності партійно-державна номенклатура утворила власну, закриту систему постачання товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін.
У цілому неефективна екстенсивна економіка загострила суперечності між потребами суспільства і рівнем політичного керівництва, його здатністю розв’язати назрілі проблеми народу.
Явища у сфері культури та духовного життя. Зросійщення. Освіта. Все більше дітей навчалося у російськомовних школах (близько 60 %), хоча їх і було менше. Рідну мову витісняли з вищої школи, кінотеатрів, наукових закладів, театрів, державних і партійних органів, тобто зросійщення (русифікація) посилювалося.
Наука. Певний внесок у розвиток фундаментальних досліджень зробили вчені Інституту теоретичної фізики на чолі з М. Боголюбовим, Інституту кібернетики, керованого В. Глушковим, Інституту електрозварювання, директором якого був Б. Патон (президент АН УРСР з 1962 р.), Інституту матеріалознавства, керованого І. Францевичем. Визначним авіаконструктором був Олег Антонов. Микола Амосов вивчав проблеми кардіохірургії, біологічної кібернетики. Селекційну роботу Миронівського науково-дослідного інституту очолював В. Ремесло.
Застій спостерігався у галузі суспільних наук. Тих учених, які нестандартно мислили, прагнули критично осмислювати минуле і дійсність, позбавляли можливості працювати (скажімо, М. Брайчевський). Певним досягненням можна назвати 26-томну «Історію міст і сіл Української РСР», яку підготував численний авторський колектив на чолі з Петром Троньком.
Література. Навесні 1968 р. почалося цькування видатного українського письменника О. Гончара за роман «Собор». Були піддані несправедливій критиці твори Романа Іваничука «Мальви», Івана Білика «Меч Арея», Володимира Дрозда «Мертва зона», Павла Загребельного «Південний комфорт» та ряд інших. Ліна Костенко 16 років не могла видати жодної книги, лише у 1979 р. вийшов її видатний роман у віршах «Маруся Чурай». Надруковані нові книги М. Вінграновського, І. Драча, В. Коротича, Д. Павличка та інших.
Мистецтво. Ще гірша ситуація склалася в українському кінематографі. З 20-ти фільмів кіностудії ім. О. Довженка українською мовою знімали 2-3, з 6-ти Одеської кіностудії — жодного. І все ж українське поетичне кіно відзначилося фільмами «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вавилон — XX» Івана Миколайчука. Вагомий внесок у кінематограф зробили актор і режисер Л. Биков, а також Б. Ступка. Зуміли зберегти національний колорит і творчий потенціал хор ім. Г. Верьовки, ансамбль танцю ім. П. Вірського, композитор О. Білаш. У 1979 р. загадково загинув талановитий композитор Володимир Івасюк. Славили Україну оперні співаки: Євгенія
Мірошниченко, Марія Стеф’юк, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко та чимало інших. Продовжувала плідно працювати народна художниця Марія Примаченко: картини «Синій бик» (1947), «Гороховий звір» (1971), «Дикий чаплун» (1977). Значимим стало відкриття пам’ятника засновникам Києва (Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь), 1982 р., скульптор В. Бородай.
Отже, адміністративно-командна система не могла забезпечити науково-технічний прогрес, культурний, духовний і національний розквіт українського народу. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, гальмував духовний розвиток суспільства.
Дисидентський рух: течії, форми і методи боротьби, причини активізації:
• криза системи, зневіра значної частини населення в комуністичних ідеалах;
• наступ неосталінізму, згортання демократичних процесів;
• посилення тиску союзних органів на Україну, російщення, зневага до української мови та культури.
Напрями і вимоги:
• національно-визвольний, розширення національних прав аж до незалежності;
• правозахисник дотримання конституційних прав людини;
• демократичний соціалізм, соціалізм з «людським обличчям», соціальна справедливість;
• релігійний, свобода віросповідання, припинення тиску на церкву, відновлення
УГКЦ;
• кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на батьківщину, лідер — Мустафа Джемілєв.
Методи боротьби:
• у 1965 р. під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» з критикою першої хвилі арештів дисидентів виступили І. Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус;
• дисиденти писали листи-протести, кілька сотень представників передової інтелігенції підписували їх, наражаючись на гнів влади, критику, а часто й арешти; поширення підготовлених ними книг, статей, відозв — «самвидав», «тамвидав» (видані за кордоном). Прикладами таких книг є «Лихо з розуму» В. Чорновола (він також редагував підпільний журнал «Український вісник», 1970-1972 рр.), «Серед снігів» В. Мороза, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка і низка інших;
• характерною особливістю правозахисної діяльності став рух кримських татар. Їх підтримував П. Григоренко, якого запроторили в психіатричну лікарню спеціального типу, як і Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, Василя Рубана та інших.
У 1972 р. прокотилася друга хвиля масових арештів дисидентів, за ґрати потрапили понад 100 діячів опозиційного руху.
У 1975 р. СРСР підписав Гельсінські угоди, де йшлося і про права людини, продовжуючи їх ігнорувати. У відповідь на це в листопаді 1976 р. у Києві виникла Українська Гельсінська група (УГГ) — перша легальна правозахисна організація в опозиційному русі України. Її очолив Микола Руденко, членами стали 36 осіб, найвидатніші українські дисиденти.
УГГ ставила за мету:
• ознайомлення широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини;
• сприяння виконанню статей Підсумкового Акта з питань безпеки і співробітництва в Європі;
• домагання, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава повинна бути представлена окремою делегацією;
• акредитування в Україні представників зарубіжної преси.
Незважаючи на цілковиту законність діяльності УГГ, її членів постійно переслідували, майже всі вони зазнали арешту. У таборах загинули В. Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий.
Шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х - початку 60-х рр. спричинила зародження та зростання релігійного дисидентського руху. Одним з активних борців за права УГКЦ був Й. Тереля. Мужньо відстоював права вірних один з найвидатніших дисидентів В. Романюк. Завдяки його діяльності з’явилася опозиція режимові в РПЦ, яка на той час була під повним контролем держави. Значну частину релігійних дисидентів становили протестанти.
Значення опозиційного руху. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Правозахисники доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалася думка про необхідність виходу України з СРСР і створення власної самостійної держави.
Хронологічний довідник
1965 р. — перша хвиля масових затримань діячів антирежимного руху.
1970-1972 рр. — видання самвидавного «Українського вісника».
1972 р. — друга хвиля масових затримань діячів антирежимного руху.
1976 р. — утворення Української Гельсінської групи (УГГ).
Персоналії
Амосов Микола (19.12.1913, с. Ольхове, тепер Череповецького р-ну Владимирської обл., РФ - 12.12.2002, Київ) — видатний лікар, учений у галузі медицини, біокібернетики, письменник. Закінчив Архангельський (РФ) мед. ін-т (1939). З 1952 мешкав у Києві. А. був директором Ін-ту серцево-судинної хірургії.
Академік АН УРСР (1969). А. — один із засновників легеневої та серцевої хірургії в СРСР, засновник укр. школи біологічної, мед., психологічної кібернетики. Праці з тематики хірургічного лікування захворювань серця, легень, моделювання психічних функцій мозку. Ленінська премія (1961). Герой Соц. Праці (1973). А. — автор книги «Думки і серце» (1964), «Моделювання психіки і мислення» (1965), «Записки з майбутнього» (1966), «ППГ- 2266» (1974), «Роздуми про здоров’я» (1978), «Книга про щастя і нещастя» (1983) та ін.
Антонов Олег (7.02.1906, с. Трійці Подольського пов. Московської губ. — 4.04.1984, Київ) — видатний авіаконструктор. Закінчив машинобудівний ф-т
Ленінградського політехнічного ін-ту імені М. Калиніна (1930). А. з 1946 працював у Києві, очолював конструкторське бюро. У 60-х рр. підтримував інакодумців. З 1962 — генеральний конструктор. А. створив понад 60 літаків і планерів типу «АН» (пасажирських, транспортних та ін.). Автор праць з питань літакобудування та економіки. Академік АН УРСР (1967, літакобудування).
Биков Леонід (12.12.1928, с. Знам’янка, нині у складі смт Черкаське Донецької обл. — 11.04.1979, Київ) — визначний актор театру та кіно, режисер. Нар. артист УРСР (1974). Постановник фільмів «У бій ідуть лише «старики» (1974, автор сценарію і виконавець ролі Титаренка), «Ати-бати, йшли солдати...» (1977, роль Святкіна). Шевченківська премія (1977).
Брайчевський Михайло (6.09.1924, Київ - 23.10.2001, там же) — історик, археолог, гром. діяч. Закінчив іст. ф-т Київського ун-ту (1948), доктор іст. наук, проф. Автор багатьох визначних праць, зокрема трактату «Приєднання чи возз’єднання?» (1966), який став частиною «самвидаву». Підписував листи протесту проти арештів, за що був звільнений з роботи. Підгримував б-бу за незалежність України.
Гончар Олесь (3.04.1918, с. Суха, тепер Кобеляцького р-ну Полтавської обл. -
14.07.1995, Київ) — видатний письменник і гром. діяч. Очільник СПУ (1959-1971), голова Укр. респ. комітету захисту миру (з 1973). Автор романів «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968, зазнав вульгарно-суб’єктивістської критики після публікації, роман був заборонений 20 років), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повістей, новел, публіцистики, «Щоденників» та ін. Академік АН УРСР (1978, літературознавство). Держ (Сталінські) премії (1948, 1949), Держ. премія СРСР (1982), Ленінська премія (1964). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1962) за роман «Людина і зброя». Герой Соц. Праці (1978). Герой України (2005).
Григоренко Петро (16.10.1907, с. Борисівка Ногайського пов. Таврійської губ., тепер Мелітопольського р-ну Запорізької обл. — 21.02.1987, Нью-Йорк, США) — видатний правозахисник, гром.-політ. і військ. діяч. Г. — учасник рад.-нім. війни (1944-1945), генерал-майор. Г. восени 1963 організував підпільну Спілку б-би за відродження ленінізму, 1964-1965 примусово перебував на лікуванні у спеціальні психлікарні. Згодом включився у б-бу кримських татар за повернення в Крим, підтримав «Празьку весну». Г. 1969 вдруге заарештований, звинувачений в «антирадянській агітації та пропаганді», знову перебував на примусовому лікуванні
(1970-1974). У листопаді 1976 брав участь у створенні УГГ, 1977 виїхав на лікування у США, став закордонним представником УГГ. Г. — одна з центр. фігур опозиції в СРСР.
Джемілєв Мустафа (13.11.1943, с. Ай-Серез, нині АРК) — визначний діяч кримськотатарського нац.-визв. руху. Очолював рух свого народу за повернення на іст.
батьківщину, за що сім разів був судимий, бл. 15 років провів в ув’язненні. Перший голова меджлісу кримських татар (1991-2013). Нар. депутат України (з 1998).
Дзюба Іван (26.07.1931, с. Миколаївка, тепер Волноваського р-ну Донецької обл.) — видатний літературознавець, критик, гром. діяч. Працював літ. консультантом відділу першої книги видавництва «Молодь» (1964-1965, звільнений за участь у протестах проти політ. арештів 1965), редактором видавництва «Дніпро» (1969-1972, звільнений, арештований, засуджений за «антирадянську діяльність» на 5 років таборів, помилуваний у листопаді 1973). Перебував під наглядом, до літ. роботи доступу не мав. Дз. — гол. редактор часопису «Сучасність» (з 1992), міністр к-ри
України (грудень 1992 - серпень 1994), співголова Гол. редакції Енциклопедії суч.
України (з 1997). Автор праць «Звичайна людина чи міщанин» (1959),
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), «У всякого своя доля» (1989), «Між культурою і політикою» (1998), «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008) і багато ін. Академік ПАНУ (1992, літературознавство). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1991) за серію публіц. виступів «Бо то не просто мова, звуки...», «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» Герой України (2001).
Івасюк Володимир (4.03.1949, Кіцмань Чернівецької обл. — квітень 1979, Львів, похований 22.05.1979 у Львові) — визначний композитор, один із основоположників сучасної укр. естрадної музики. Закінчив Чернівецький мед. ін-т (1973), навчався (1973-1979) у Львівській консерваторії. Автор пісень «Я піду в далекі гори» (1968),
«Червона рута» (1969), «Водограй» (1969), «Пісня буде поміж нас» (1971), «Два перстені» (1973), музики до вистави «Прапороносці» за романом О. Гончара (1975, Львівський укр. драм. театр ім. М. Заньковецької) та ін. Знайдений повішеним у Брюховецькому лісі неподалік Львова. Похорон І. перетворився на масову акцію протесту проти ком. режиму. Деякий час у 80-х рр. творча спадщина композитора була під забороною. На честь найвідомішої пісні І. з 1989 проводиться фестиваль укр. пісні «Червона рута». Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1994) за видатний внесок у розвиток укр. нац. мистецтва. Герой України (2009).
Марченко Валерій (16.09.1947, Київ — 7.10.1984, Ленінград, тепер Петербург, РФ, похований у с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київської обл.) — відомий журналіст, правозахисник, літературознавець, учений-сходознавець і перекладач.
25.06.1973 заарештований і засуджений за «націоналізм» на 6 років колонії суворого режиму і 2 роки заслання. Член УГГ (з жовтня 1983). 21.10.1983 вже важкохворого М.
арештовують вдруге, через рік він помирає у тюремній лікарні.
Миколайчук Іван (15.06.1941, с. Чорториї Кіцманського р-ну Чернівецької обл.
— 3.08.1987, Київ) — видатний кіноактор, сценарист, режисер. Закінчив 1965 Київський ін-т театр. мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Ролі у фільмах: Тарас Шевченко («Сон», 1964), Іван «Тіні забутих предків», 1964), Петро («Білий птах з чорною ознакою», 1971, співавтор сценарію) та ін. Поставив фільми «Вавилон — XX» (1979, співавтор сценарію, автор муз. оформлення, роль Фабіана), «Така пізня, така тепла осінь» (1982, співавтор сценарію, головна роль Корчака). 1988 посмертно М. присуджена Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка за створення різнопланових нац. образів у фільмах «Сон», «Тіні забутих предків», «Бур’ян», «Комісари», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон — XX», «Така пізня, така тепла осінь». 1991 у Києві була опублікована книга спогадів про М., сценарії його фільмів та інтерв’ю з ним.
Параджанов Сергій (9.01.1924, Тбілісі — 20.07.1990, Єреван) — визначний кінорежисер. За національністю вірменин. Міжнародне визнання (16 призів різних кінофестивалів) здобув фільм П. «Тіні забутих предків» (1964, екранізація повісті М.
Коцюбинського). Підписував листи протесту проти переслідувань укр. інтелігенції. 17.03.1973 був заарештований за сфабрикованими звинуваченнями, завдяки міжнародній кампанії протесту звільнений 30.12.1977 із забороною жити в Україні.
Руденко Микола (19.12.1920, с. Юр’ївка, нині Лутугинського р-ну Луганської обл. — 1.04.2004, Київ) — визначний гром. і політ. діяч, письменник. Засновник і перший голова УГГ (9.11.1976), за що був арештований, 1977-1987 перебував в ув’язненні.
Чорновіл В’ячеслав (24.12.1937, с. Єрки, тепер Катеринопільського р-ну Черкаської обл. — 25.03.1999, побл. с. Городища Бориспільського р-ну Київської обл., похований у Києві) — видатний політ. і гром. діяч, журналіст, видавець, публіцист. Закінчив ф-т журналістики Київського ун-ту (1960). Активний учасник нац. руху
«шістдесятників». 4.09.1965 разом з І. Дзюбою і В. Стусом виступив у Київському кінотеатрі «Україна» на захист арештованих укр. інтелігентів. Ч. перебував в ув’язненні 1967-1969, 1972-1979, 1980-1985. Редактор підпільного «Українського вісника» (1970-1972, відновив 1987).
Терміни та поняття
Дефіцит (від лат. «не вистачає») — нестача матеріальних цінностей порівняно з потребою у них. Брак якісних прод. чи пром. товарів у СРСР і зокрема в Україні за рад. часів. Гол. причина — невідповідність між зростанням грошової маси і виробництвом товарів нар. споживання на користь першого.
«Застій» — період неухильного поглиблення кризи рад. с-ва. Суттю його фактично було відхід від лібералізму до неосталінізму. Номенклатура перетворилася на панівний клас рад. с-ва (1964-1985).
Номенклатура (від лат. «перелік, список») — панівний клас рад. с-ва, парт.-держ.
керівництво. Ця верства сформувалася ще у 20-30-х рр., та особливо чітко вирізнилася у 60-80-х рр. Представники її утворили власну, закриту систему постачання продовольства і пром. товарів, яка не знала дефіцитів і спекулятивних цін. Маючи зарплату в 2-3 рази вищу, ніж робітники, вони могли придбати товарів у 5-10 разів більше — ось такий парадокс, який пояснюється доступом до якісних і дешевих товарів. Н. твердила про справедливе с-во, а створила витончену соціальну нерівність.
Правозахисники — особи, які захищали права людини, люди в мирній, легальній опозиції до влади, дисиденти, їх заслугою є те, що вони виробили власну ідеологічну платформу. Осн. їх прагненнями було: реалізація права на самовизначення, задоволення культ. потреб, у першу чергу використання рідної мови, формування елементів гром. с-ва, дотримання прав людини. Найактивніші з них (10) створили 1976 УГГ. Хоча вони і керувалися законами, але всі отримали вел. терміни покарання.
«Розвинутий соціалізм» (від укр. «розвинутий» і лат. «суспільний»)
— термін запущений до повсякденного обігу в період «застою», його називали найдосконалішою формою сусп.-політ. устрою, але що це таке конкретно
— достеменно не знав ніхто, навіть автори поняття. Цим терміном відкидалося чи відкладалося на невизначений час «світле ком. завтра», про що люди вже більш-менш розуміли і надіялися. Тепер люди зрозуміли, що заговоривши про нього, партія визнала утопічність побудови ком. с-ва, хоч його вважали перехідним етапом до комунізму.
«Самвидав» — одна із форм діяльності дисидентів, у 60-80-х рр. спроба частини інтелігенції в СРСР усупереч офіційним заборонам і переслідуванням, без санкції властей виготовляти і множити літ., публіцистичні та ін. тексти, висловлюючи протест проти терору та всеосяжного контролю держави (партії) у сфері друкованого та ін.
публічного слова. Ці матеріали потай переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук у руки. Так називалася система поширення інформації. «Тамвидав» — одна із форм діяльносте дисидентів, видання їхніх творів за кордоном.
ТЕМА 30. ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ.
Зміст та основні напрями політики «перебудови». Початок «перебудови». З початку 80-х рр. криза охопила всі сфери життя:
• СРСР відставав у соціально-економічному розвитку від лідерів;
• зростали соціальні суперечності у радянському суспільстві;
• науково-технічне відставання СРСР поглиблювалося;
• неспроможність СРСР належним чином реагувати на глобальні проблеми, падіння авторитету КПРС.
Ця критична ситуація змусила генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про зміни у політиці СРСР. Був узятий курс на «перебудову»:
• в економічній галузі — «прискорення», спроба використовувати деякі елементи ринкових відносин;
• у внутрішній політиці — демократизація, гласність, плюралізм, згодом — курс на багатопартійність;
• у зовнішній політиці — «нове політичне мислення».
«Перебудова» стала означати оновлення, політику реформ, модернізацію всіх сфер життя, «очищення» соціалізму від негативних нашарувань минулого, надання йому гуманного, привабливого для народу вигляду.
Причини загострення соціально-економічної кризи:
• економічний розвиток з тенденцією до зменшення темпів;
• деформування структури розміщення продуктивних сил, загострення екологічних проблем;
• зрівнялівка в оплаті праці, поглиблення кризи організації праці;
• розростання бюрократичного апарату, ускладнення демографічної ситуації.
Наслідки загострення соціально-економічної кризи. Започаткована «стратегія прискорення соціально-економічного розвитку» на практиці виявилася пропагандистським закликом, а не добре продуманою системою:
• наростання інфляції, збільшення дефіциту державного бюджету;
• надзвичайного поширення набувають натуральні (бартерні) обміни, криза платежів;
• у 1990 р. національний доход УРСР зменшився на 1,5 %;
• вирішення економічних проблем все більше лягало на керівництво України, яке до цього не було готове;
• крах економіки призвів до падіння життєвого рівня населення.
«Прискорення» не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, без розкріпачення особистої ініціативи виробника, без переходу до ринкових відносин.
Особливості соціально-економічної ситуації в УРСР:
• зношеність основних фондів підприємств України досягала 60 %;
• нічого не було зроблено для структурної перебудови промисловосте, подолання численних деформацій;
• лише 30 % промисловосте працювало на споживчий ринок;
• близько 80 % загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу;
• гострота продовольчого питання була додатковим фактором росту соціальної напруженосте в суспільстві.
Фінансове становище та погіршення життєвого рівня населення, причини та наслідки:
• невдачі у проведенні реформ через відсутність послідовної та чіткої стратегії розвитку, некомпетентності;
• прагнення влади поєднати командно-адміністративну та ринкову моделі розвитку, що несумісно;
• прагнення союзних структур зберегти свою владу, засилля ВПК;
• підприємства і колгоспи дістали певну свободу вирішення формування фонду зарплати, яка швидко зростала. Але результатом її підвищення стало поступове знецінення грошей (інфляція);
• розрив між грошовою і товарною масою збільшився до 10 млрд рублів і мав тенденцію до зростання;
• навіть те, чого завжди було вдосталь (крупи, макарони, мило, цукор), ставало дефіцитом;
• розбалансованість споживчого ринку, існування «чорного ринку».
Падіння авторитету КПУ. Причини:
• відсутність реальних прав КПУ у вирішенні республіканських проблем, лише виконання рішень Москви;
• відсутність ініціативності, вироблення периферійного типу мислення — «провінціалізму»;
• нездатність КПУ стати національно-комуністичною організацією;
• нерозуміння в Комуністичній партії тенденцій суспільного розвитку і настроїв широких народних мас.
КПУ програвала у боротьбі зі своїми критиками ще до того, як вони оформилися в окремі політичні партії. 1.10.1989 р. ЦК КПРС ухвалив рішення підвищити платню працівникам партійного апарату на 50-100 %. Це призвело до подальшого падіння авторитету партії.
Чорнобильська катастрофа. Екологічною катастрофою світового рівня став вибух на Чорнобильській АЕС у ніч на 26 квітня 1986 р. Наслідки:
• небачене забруднення біосфери, радіоактивне опромінення тисяч людей, постраждалих — 3 млн осіб;
• поява на території України 30-кілометрової «зони відчуження», забрудненими визнано майже 3 тис. сіл;
• масове переселення жителів із забруднених земель в інші регіони;
• України мусила майже повністю взяти на себе справу ліквідації наслідків катастрофи;
• ще довго Україна змушена буде виділяти величезні кошти на ліквідацію наслідків Чорнобиля, захист постраждалих;
• за вказівками партійного керівництва ретельно приховувалися страшні розміри та жахливі наслідки аварії.
Зростання соціальної та національної активності українського суспільства наприкінці 1980-х рр. Культура. Духовне відродження. Після Чорнобильської катастрофи населення України гостро відчуло своє безправ’я. Чорнобиль став символом приниженості України, неспроможності її керівництва захистити своє населення. З іншого боку, він посилив активність українства. Цьому сприяла політика гласності:
• В. Чорновіл у 1987 р. відновив видання «Українського вісника»;
• тоді ж розпочав роботу Український культурологічний клуб, у якому активно співпрацювали представники дисидентів, колишніх політв’язнів, демократичної інтелігенції;
• у 1988 р. УГГ була перетворена на Українську Гельсінську спілку, яку очолив Л.
Лук’яненко;
• тема національного відродження виразно зазвучала в Західній Україні, оскільки рівень національної свідомосте українців там виявився вищим, ніж в інших частинах України;
• у лютому 1989 р. в Києві відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка (голова Д. Павличко), яке активно сприяло ухваленню Закону «Про мови в Українській РСР» (жовтень 1989 р.), яким закріплювався державний статус української мови, гарантувалася рівноправність мов усіх народів;
• у 1989 р. створено Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (голова Л. Танюк), яке привертало увагу до реабілітації жертв політичних репресій, вшанування та повернення пам’яті про невинно репресованих, білих плям української історії, а також екологічна асоціація «Зелений світ» (керівник Ю. Щербак);
• повертаються в культуру твори представників «розстріляного відродження» та
«шістдесятників»;
• активно почали відроджуватися УАПЦ (у 1990 р. обраний патріарх Мстислав) і УГКЦ (митрополит М.-І. Любачівський).
Загальноукраїнський страйк шахтарів. Виявом політичної активності населення стали численні мітинги та інші масові акції. Новим явищем суспільного життя стали страйки шахтарів, що розпочалися влітку 1989 р. на Донбасі й поширилися по всіх вугледобувних регіонах.
Головною причиною страйків була невирішеність багатьох економічних і соціальних питань (значна частка ручної праці, висока смертність від нещасних випадків, зростання робочого дня).
З часом страйкова боротьба посилилася. Почали висувати й політичні вимоги:
• ліквідація парткомів на підприємствах, відставка місцевого партійно-державного керівництва;
• націоналізація майна КПРС, відставка уряду, деполітизація правоохоронних органів.
Значення. Уперше за роки радянської влади робітники відкрито продемонстрували, що їхні інтереси розходяться з інтересами Комуністичної партії.
Політичні реформи. Керівництво змушене було реагувати на зростання активності суспільства:
• передбачалося забезпечити поступовий перехід влади від партапарату до конституційних органів;
• у березні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР на основі нового виборчого закону. Однак партійно-державний апарат не здавав своїх позицій;
• у лютому 1990 р. було скасовано 6-у статтю конституції, яка проголошувала керівну роль КПРС. Натомість запроваджено посаду Президента СРСР, яким став М.
Горбачов;
• зміни в політичному керівництві УРСР. 28 вересня 1989 р. було звільнено з посади першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, який був гальмом перебудови в Україні. На цю посаду було обрано Володимира Івашка.
Формування багатопартійності. У 1989-1990 рр. в Україні почали активно формуватися партії:
• Українська національна партія, об’єднання «Державна самостійність України» (націонал-радикальні);
• Українська республіканська партія (створена на базі УГС, центристська, голова
Л. Лук’яненко);
• Демократична партія України (центристська, за незалежність України, голова Ю.
Бадзьо);
• Партія зелених України (за «екологічне солідарне суспільство», голова Ю.
Щербак);
• Соціал-демократичні партії, що виступали за розширення повноважень України в межах СРСР та інші.
На початок 1991 р. — 13 партій, більшість з яких виступали за самостійну Україну, були малочисельні, не мали чітко визначеної ідеології та соціальної бази, але багатопартійність відіграла значну роль у формуванні суспільної свідомосте.
Український національно-демократичний рух. Створення Народного руху України за перебудову (НРУ).
8-10 вересня 1989 р. в Києві відбувся Установчий з’їзд Народного руху України за перебудову, який очолив І. Драч. Програмні вимоги:
• демократичне і гуманне суспільство, народовладдя, добробут;
• відродження та всебічний розвиток української нації, надання українській мові статусу державної в УРСР;
• забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп;
• створення суверенної Української держави, яка перебуватиме в СРСР на підставі нового союзного договору;
• з 1990 р. — вимоги про вихід України зі складу СРСР, усунення КПРС від влади, проведення виборів на багатопартійній основі, з назви Руху виключено слова «за перебудову».
НРУ, як найбільша з новоутворених громадсько-політичних організацій, зробив чимало для демократизації виборчої системи в республіці, утвердження української мови як державної, оприлюднення правди про трагічні сторінки історії українського народу. Він символізував зв’язок між масовим національно-демократичним і дисидентським рухами як різними формами українського визвольного руху.
Вибори до Верховної Ради УРСР і до місцевих рад. У березні 1990 р. відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР. Демократичний блок здобув понад чверть депутатських мандатів, а в Галичині — переконливо переміг. Уперше Верховна Рада почала працювати у парламентському режимі. У ній сформувалися комуністична більшість «Група 239», або блок «За суверенну Радянську Україну» на чолі з О. Морозом, а також опозиційна Народна рада, керована І. Юхновським.
Головою Верховної Ради УРСР 4 червня 1990 р. був обраний В. Івашко, але через місяць він подав у відставку, оскільки став заступником генерального секретаря ЦК КПРС.
Ухвалення Декларації про державний суверенітет.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила важливий документ — Декларацію про державний суверенітет України. Цьому сприяли настрої широких народних мас, а також великодержавна політика центру, що грубо ігнорував інтереси союзних республік.
Зміст Декларації про Державний суверенітет України:
• найголовніше положення Декларації — державний суверенітет характеризувався як «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»;
• основний принцип державотворення сформульовано такими словами:
«Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя»;
• підкреслювалася необхідність проведення власної економічної політики, право на власні банківську, податкову, фінансову, цінову системи, грошову одиницю.
Декларація передбачала також такі неодмінні складові суверенітету, як «безпосередні зносини з іншими державами», постійний нейтралітет, дотримання трьох неядерних принципів.
Цьому документові не було надано статусу конституційного акта. Але 3 серпня було ухвалено важливий Закон про економічну самостійність України. Невдовзі обрано нового Голову Верховної Ради УРСР — ним став Л. Кравчук.
У жовтні 1990 р. у центрі Києва відбулося студентське голодування
(«Революція на граніті») з вимогами:
• відставка голови уряду Віталія
Масола;
• відмова парламенту від підписання нового союзного договору;
• передача місцевим органам влади
• майна КПРС і комсомолу;
• проходження юнаками України служби за межами республіки лише на добровільних засадах;
• перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі весною 1991 р.
Керівництво УРСР мусило піти на компроміс. Новим головою уряду став Вітольд Фокін. Інші вимоги студентів влада теж обіцяла виконати.
Створення Автономної Республіки Крим (12 лютого 1991 р.).
У лютому 1991 р. Верховна Рада УРСР, враховуючи погляди значної частини населення півострова, пішла назустріч депутатам Кримської обласної ради і відновила Кримську АРСР (згодом АРК), що була скасована ще в 1945 р. Автономія мала територіальний характер, не враховувала інтересів кримськотатарського народу, який повертався на історичну батьківщину. Проросійські настрої підігрівалися з Москви. Це стало для України справжньою «бомбою уповільненої дії».
Меджліс кримськотатарського народу (червень 1991 р.).
Наприкінці 80-х рр. почалося повернення кримських татар на історичну батьківщину. Для представництва інтересів народу перед українською і кримською владою у червні 1991 р. було створено меджліс, який прийняв гімн і прапор кримських татар. Головою меджлісу став визначний національний діяч М. Джемілєв.
Спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 р. Акт проголошення незалежності України.
19-21 серпня 1991 р. у СРСР була спроба державного перевороту, який організували реакційні сили в керівництві КПРС і силові органи. Вони створили неконституційний орган Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, російською мовою — ГКЧП). Проти наступу реакції рішуче виступили демократичні сили Росії.
• В Україні представники НРУ і новостворених демократичних партій виступили з пропозицією засудити заколот, а в разі захоплення влади ДКНС — закликати народ до непокори;
• керівництво Верховної Ради УРСР вичікувало, фактично зайняло нейтральну позицію;
• дії ДКНС підтримало керівництво КПУ, Кримської автономії.
21 серпня путч остаточно провалився. Опозиційні сили зміцніли, члени КПУ були деморалізовані. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради ухвалила історичний документ — Акт проголошення незалежності України.
Зміст Акта проголошення незалежності. «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною в зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 р.:
– продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
– виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
– здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України чинними є виключно Конституція і закони України». Вирішено було І грудня провести референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. 30.08.1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила Указ «Про заборону діяльності Компартії України».
Проведення референдуму та виборів Президента України. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. увійшов в історію України як одна з найсвітліших подій, день національної гідності її народу. 90,32 % виборців, що взяли в ньому участь підтвердили Акт проголошення незалежності. Головними причинами цього були:
• віковічне прагнення українського народу до самостійності;
• певна стабільність порівняно з іншими республіками українського товарного ринку;
• фактичний розпад СРСР, прагнення прокомуністичних сил у владних структурах зберегти свої позиції в Україні за умов наступу антикомунізму в Москві.
У той же день народ уперше голосував за Президента України. 61,6 % підтримали Л. Кравчука. Майже чверть усіх голосів набрав В. Чорновіл.
Причини розпаду СРСР і його наслідки для державотворення в Україні:
• глибока соціально-економічна криза, нездатність союзного керівництва її подолати;
• дискредитація КПРС і усієї союзної влади, втрата залишків авторитету після путчу 19-21 серпня 1991 р.;
• зростання національної свідомосте й активізації національно-визвольних рухів внаслідок демократизації;
• політика русифікації й асиміляції, унітарний характер СРСР, ігнорування національних особливостей.
Всеукраїнський референдум став вирішальною подією на шляху до повної ліквідації центральних владних структур. 7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі неподалік Бреста лідери Білорусі (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин), України (Л. Кравчук) підписали угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД), що означало припинення існування СРСР.
• Незалежність України стала фактом, який визнавався всіма державами, що виникли на теренах колишнього СРСР, а також іншими країнами світу;
• Україна здобула незалежність мирним шляхом у ході масових антикомуністичних виступів (революція);
• більшість колишніх комуністів підтримала незалежність України, діяльність КПУ було заборонено.
Міжнародне визнання України. Першим кроком на шляху незалежної зовнішньої політики стало визнання України державами міжнародного співтовариства. Вже 2 грудня 1991 р. Україну визнала Польща. Почався принципово новий етап історії України.
Хронологічний довідник
1985 р., квітень — початок «перебудови».
1986 р., 26 квітня — вибух на Чорнобильській АЕС.
1989 р., вересень — створення Народного руху України за перебудову.
1990 р., березень — проведення перших альтернативних виборів до Верховної Ради УРСР.
1990 р., 16 липня — ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України.
1990 р., жовтень — «Революція на граніті».
1991 р., 24 серпня — ухвалення Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України.
1991 р., 1 грудня — проведення Всеукраїнського референдуму та виборів Президента
України. Обрання Президентом України Леоніда Кравчука
.
Персоналії
Кравчук Леонід (10.01.1934, с. Великий Житин, тепер Рівненського р-ну
Рівненської обл.) — відомий політ. і гром. діяч. 1958 закінчив екон. ф-т Київського унту. 1958-1991 був членом КПРС. З 1970 працював в апараті ЦК КПУ, з 1989 — секретар ЦК КПУ з ідеології, з 1990 — другий секретар ЦК КПУ. 24.07.1990 К.
обраний Головою Верховної Ради УРСР. 1.12.1991 став першим всенародно обраним Президентом України (до липня 1994).
Терміни та поняття
Багатопартійність (багатопартійна система) (від укр. «багато» і лат. «розділ, частина, група однодумців») — наявність у с-ві ряду політ. партій (більш ніж однієї), взаємини між якими базуються на реальній конкуренції за владу. З’явилася в Україні після скасування шостої статті конституції (1990).
Гласність — політика максимальної відвертості та правди в діяльності держ. і гром. о-цій, дієва й активна форма участі гром. думки в дем. розв’язанні найважливіших проблем країни, майже повна ліквідація цензури. Проголошена М. Горбачовим 1987, була частиною його програми реформ, ставила за мету сприяти розвиткові демократії, плюралізму думок.
Незалежність — можливість ухвалювати самостійні рішення; для держави — політична самостійність, відсутність підлеглості, суверенітет.
«Перебудова», горбачовська «перебудова» — політ. курс керівництва КПРС
(особливо М. Горбачова) на оновлення, оздоровлення, модернізацію всіх сфер життя, «очищення» соціалізму від нашарувань минулого, надання йому привабливого для народу вигляду (1985-1991).
Плюралізм, політичний плюралізм (від лат. «множинний») — теорія сусп.-політ.
устрою, згідно з якою сусп.-політ. життя являє собою конкуренцію багатьох політ.
партій і о-цій, що виражають інтереси певних соціальних груп. П. — один із складників горбачовської «перебудови». Система влади, що ґрунтується на взаємодії і протидії політ. партій та гром.-політ. о-цій.
Президент (від лат. «той, що сидить попереду») — виборний глава держави у країнах з республіканською формою правління, вибирається на встановлений термін (в Україні — на п’ять років).
Референдум (від лат. «те, що має бути повідомлене») — всенародний опит шляхом голосування з найважливіших питань держ. життя, спосіб прийняття законів. У р.
можуть брати участь усі громадяни, що мають виборчі права. Особливо важливим для українців був р. 1 грудня 1991, у результаті якого понад 90 % українців схвалили Акт про незалежність України, ухвалений Верховною Радою України 24 серпня 1991.
Ринкові відносини — соціально-економічна відносини, що розвиваються на основі прив. власності та товарно-грошових відносин. У сучасній Україні формується з 1992 (деякі елементи — дещо раніше).
Суверенітет, державний суверенітет (від фр. «верховна влада») — повна незалежність і самостійність держ. влади країни у внутр. і зовн. справах. Його основою є право націй на самовизначення. Проголошений Верховною Радою 16.07.1990, підтверджений Актом про незалежність 24.08.1991.
Український національно-демократичний рух — нац.-визв. рух з метою створити незалежну демократичну державу. У. н.-д. р. на поч. «перебудови» виступав за демократію та укр. к-ру, згодом, об’єднавшись у НРУ, ставив політ. мету — незалежність України.
ТЕМА 31. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ ЯК НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ
Державотворчі процеси в незалежній Україні. Чинники, які сприяли державотворчому процесові:
• державотворчі традиції, демократичний вибір, підтримка народу; мирний шлях здобуття самостійносте, світове визнання України.
Незалежній Україні в перші роки її існування потрібно було виконати два завдання — сформувати систему власних державних органів і установ, а також створити систему законодавства. Поєднувалися дві тенденції:
• трансформація чинних елементів держави; добудова структур, яких не вистачає.
Пріоритетним напрямом державотворчого процесу було формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової.
Найвищий законодавчий орган України — Верховна Рада — залишився їй у спадок від Української РСР.
Ще 5 липня 1991 р. вона запровадила інститут президентства. Президент України є главою держави та виконавчої влади. Він пропонує Верховній Раді для затвердження персональний склад Кабінету Міністрів і Прем’єр-міністра. КМ вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку.
Новим елементом виконавчої влади стали введені весною 1992 р. в усіх областях, містах Києві та Севастополі посади представників Президента України, які очолювали місцеві державні адміністрації.
Складовими частинами судової влади є Верховний Суд України, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за виконанням законів покладався на Генеральну прокуратуру республіки. Новою ланкою судової системи став Конституційний Суд України, заснований у 1992 р.
Сучасний устрій країни є фактично нагромадженням елементів президентського правління, парламентської республіки та радянської влади.
Заснування Збройних Сил. Важливим моментом створення державного механізму незалежної України була розбудова власної армії. 6 грудня 1991 р. було ухвалено Закон про Збройні Сили України, в якому офіційно проголошувалося про їх створення. В жовтні 1993 р. Верховна Рада ухвалила «Військову доктрину України», у якій ставляться завдання розбудови Збройних Сил у військово-політичній, військовотехнічній і військово-економічній сферах. У цій галузі нагромадилося чимало болючих проблем.
Ухвалення державної символіки, формування інституту громадянства. На початку
1992 р. стала державною національна символіка: блакитно-жовтий прапор, малий герб - тризуб, музика М. Вербицького до тексту вірша П. Чубинського «Ще не вмерла України...» (слова затверджені 6.03.2003 р.).
8 жовтня 1991 р. було ухвалено Закон «Про громадянство».
Отже, процес державотворення протікав суперечливо й неоднозначно. Певні позитивні зрушення, але:
виявилася слабка координація та відсутність єдності в діях різних гілок влади; зростання суперечностей між центром і органами влади на місцях; низька ефективність контролю за виконанням прийнятих рішень.
Повернення кримських татар на батьківщину. Статус Криму. Ще з кінця 80-х рр.
почалося повернення кримських татар на історичну батьківщину. З лютого 1991 р. існувала відновлена Кримська АРСР, 1992-1994 — Республіка Крим, з 1994 — АРК, що була скасована ще в 1945 р. Автономія мала територіальний характер, не враховувала інтересів кримськотатарського народу. Проросійські настрої підігрівалися з Москви. Центром боротьби за права корінного етносу Криму став Меджліс, головою якого був М. Джемілєв. У першій половині 90-х рр. робилися спроби «відродження державности» Криму, приєднання його до РФ, але без прямого втручання Росії місцеві антиукраїнські сили не змогли серйозно розхитати ситуацію. Українське керівництво, не допускаючи силових методів, утримало стабільність і порядок.
Суспільно-політичне життя. Дострокові вибори до Верховної Ради та вибори Президента України. Розбудова Української держави відбувалася за умови загострення соціально-економічної кризи. Частина людей пов’язувала чинні негаразди з діяльністю Президента і Верховної Ради. З вимогою їхнього переобрання виступали учасники багатьох мітингів, страйків, зокрема шахтарських, депутати різних рівнів тощо. Парламент за погодженням з президентом ухвалив провести в першій половині 1994 р. дострокові вибори парламенту та президента.
Вибори ВРУ проходили за мажоритарною системою. Новим Головою парламенту став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Основними претендентами на пост президента були чинний Президент України Л. Кравчук і колишній прем’єр-міністр Леонід Кучма. У другому турі (липень 1994 р.) завдяки вагомій підтримці в східних і південних областях Президентом України обрано Л. Кучму. У 1999 р. він був переобраний на наступний 5-річний термін.
Особливості формування багатопартійності:
• велика кількість малочисельних слабких, географічно зорієнтованих партій;
• існування потужних проросійських лівих сил, відновлення КПУ;
• розпорошеність національно-демократичних, державницьких сил;
• формування «партії влади», формально не об’єднаний державно-бюрократичний апарат.
Ухвалення Конституції 1996 р. та змін до неї. У житті суспільств і держав особливу роль відіграють конституції. Уже наприкінці 80-х рр. стало ясно, що Україні потрібен новий Основний закон. Важливим кроком вперед став підписаний 8 червня 1995 р. Конституційний договір між Президентом і Верховною Радою. Оскільки за рік парламент не ухвалив конституції, Президент України 26 червня 1996 р. оприлюднив
Указ про проведення Всеукраїнського референдуму щодо ухвалення Конституції України. Цей крок президента міг призвести до розпуску Верховної Ради, що прискорило конституційний процес. Після двох діб напруженої безперервної роботи парламент 28 червня 1996 р. ухвалив Конституцію України — Основний закон нашої суверенної держави.
8 грудня 2004 р. до конституції були внесені зміни, які робили Україну з 1 січня 2006 р. парламентсько-президентською республікою. 1 жовтня 2010 р. Конституційний суд незаконно скасував ці зміни, повернув державу до тих положень, які діяли з 28 червня 1996 р. У лютому 2014 р. зміни до конституції знову почали діяти.
Економіка України в 1991-1998 рр. та в 1998-2004 рр. Риси економічного та соціального життя. Утвердження політичної незалежності неможливе без створення стабільної, високоефекгивної національної економіки. Головні завдання, що стояли перед державою:
• Україні необхідно було докорінно реформувати економіку на ринкових засадах;
• розгорнути структурну перебудову промисловості;
• створити ефективну систему економічної кооперації всередині країни та з іноземними державами.
Спад економіки розпочався ще з 1990 р. Причини негативних тенденцій:
• нерішучість, прорахунки, допущені у здійсненні реформ, рівень інфляції в 1993 р. був найвищим у світі;
• політична нестабільність, відсутність спадкоємності в політиці урядів, що часто змінювалися;
• відсутність чіткої економічної програми, правової бази;
• економіка України була складовою загальносоюзного комплексу;
• переважання важкої промисловості, її висока енергозатратність;
• енергетична криза, Україна власними енергетичними ресурсами забезпечена лише на 45-50 %.
За умов відсутносте підтримки власного товаровиробника ринок заполонили не найкращі товари іноземного виробництва. Глибока соціально-економічна криза, що охопила Україну, особливо гостро далася взнаки в сільському господарстві. Реформи в цій галузі мали формальний характер і в повному обсязі не реалізовувалися. Лише 25 жовтня 2001 р. відбулося ухвалення Верховною Радою України Земельного кодексу. Отже, віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки в 90-х рр. не вдалося.
Приватизація засобів виробництва. Важливим компонентом економічних перетворень в Україні стали процеси роздержавлення і приватизації. Її цілі були закладені Верховною Радою у Концепції, ухваленій 31 жовтня 1991 р.
• Приватизація проводилася непрозоро, в інтересах правлячих кіл;
• бартерні угоди, приватизація сприяли збагаченню близьких до влади людей у перші роки реформ;
• податкове законодавство не відповідало потребам, розквіт «тіньової економіки»,
«чорного ринку»;
• неповага до закону створювала сприятливу ситуацію для розграбування національних багатств, корупції.
Лібералізація цін. З початку січня 1992 р. російський уряд скасував державний контроль за ціноутворенням, різке зростання цін почало відбуватися й в Україні. Держава з 10 січня запровадила купони багаторазового використання, які повинні були стати прообразом національної валюти. Лібералізація цін повинна була відбутися, але вона носила характер обвального росту цін. Емісія набула лавиноподібного характеру. Кожне чергове підвищення зарплати призводили до нового витка інфляції. Фінансова сфера держави опинилася в кризовому стані.
Грошова реформа (1996 р.). Протягом 1995-1996 рр. завдяки енергійним зусиллям Національного банку України, очолюваного Віктором Ющенком, вдалося зупинити обвальне падіння купонокарбованця. Це було важливою передумовою грошової реформи, яку було проведено у вересні 1996 р. Завдяки продуманій стратегії запроваджена національна валюта (гривня) не спричинила ні фінансових, ні соціальних потрясінь.
Створилися передумови виходу з кризи, який розпочався у 1999-2001 рр., коли уряд України очолював В. Ющенко. Припинилося падіння обсягів виробництва продукції, нарешті почалося економічне піднесення. На початку XXI ст. економіка України була на піднесенні. Темпи її розвитку були то більші, то менші, але було зростання. 2005 р. Україну визнали державою з ринковою економікою.
Демографічні та міграційні процеси. За 25 років незалежності населення України скоротилося з 52 до 45 млн осіб і продовжує зменшуватися. Середня тривалість життя в Україні майже на 10 років менша, ніж у розвинутих країнах світу. Вдвічі вищим є рівень дитячої смертності. Чорною тінню над генофондом України нависла Чорнобильська катастрофа.
Криза економіки негативно позначилася на матеріальному становищі основних верств суспільства. Природним наслідком впровадження ринкових відносин, процесу «початкового нагромадження капіталу» є соціальна диференціація, тобто розшарування населення. Це неминуча ціна за прогрес:
• зростання безробіття, явного і прихованого, значна еміграція серед українців, заробітчанство;
• невідповідність заробітної плати потребам населення, низький рівень медичного обслуговування, житлово-побутового обслуговування, невирішеність житлової проблеми;
• активно розвивалися міграційні процеси, мільйони людей виїздили на заробітки в країни Європи;
• стрімке розшарування суспільства. У 90-х рр. за межею бідності опинилося дві третини населення;
• в Україні формується «середній клас», його основу складає нова соціальна група — дрібні та середні підприємці. Дальше збільшення середнього класу — основа формування в Україні громадянського суспільства і стабілізації соціальних відносин.
Олігархічна система. Уже в перші роки незалежності, особливо в часи президентства Л. Кучми, зароджується і зміцнюється олігархічна система. Деякі особи (олігархи) стали надбагатими не завдяки економічній діяльності, а через розграбування вже створеного національного багатства, завдяки впливу влади, корупції.
Причини європейської інтеграції України:
• природний наслідок незалежності України, витоки - в історії України як європейської держави;
• бажання жити в економічно розвинутій, соціально орієнтованій, демократичній країні;
• необхідність упровадження нових технологій, пошук ринків збуту для українських виробників;
• 2004 р. ЄС став безпосереднім сусідом України, відносини з яким мають винятково важливе значення;
• можливість здійснення стратегічного вибору на перспективу; безпрецедентний всебічний тиск з боку Москви.
Початок інтеграції у європейський, світовий простір. Україна в системі міжнародних відносин Будучи формально членом ООН з 1945 р., Україна після здобуття незалежності стала повноправним членом цієї світової організації. Першим кроком на шляху незалежної зовнішньої політики стало визнання України державами міжнародного співтовариства. Вже 2.12.1991 р. Україну визнала Польща. На 2000 р. наша держава уклала дипломатичні стосунки з 153 країнами.
Як одна з великих держав Європи, Україна бере участь у загальноєвропейських і світових процесах:
• у липні 1992 р. Президент України Л. Кравчук підписав Гельсінський
Підсумковий акт і наша держава стала членом Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБОЄ);
• У січні 1994 р. було підписано тристоронню угоду між Україною, Росією і США, яка стала правовою основою повного ядерного роззброєння України (на її території перебувало 176 міжконтинентальних балістичних ракет — третій ядерний потенціал світу);
• 16 листопада 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї;
• 9 листопада 1995 р. Україна вступила до Ради Європи;
• 1996 р. наша країна стала співзасновницею ГУАМ (об’єднання Грузії, України,
Азербайджану, Молдови);
• У липні 1997 р. було підписано «Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО».
Політична розбудова суспільства. Рухи протесту на початку 2000-х рр. Суспільство на межі тисячоліть активізувалося, незадоволене соціальноекономічною та суспільно-політичною ситуацією. Каталізатором подій став «касетний скандал», що викликав протестну акцію «Україна без Кучми» (почалася ще наприкінці 2000 р.). вона не отримала логічного завершення, стала передумовою подальших протестів.
Помаранчева революція. Важливою подією політичного життя країни стали президентські вибори 2004 р.:
• вони відбувалися з численними порушеннями законності та фальсифікаціями при підрахунку голосів;
• брутальне втручання російських політиків у виборчий процес-2004;
• падіння авторитету українських інститутів влади (рівень довіри до президента Л.
Кучми впав до 3 %);
• боротьба фінансово-олігархічних кланів за політичний вплив, корупцією просякнута вся влада;
• реальне запровадження цензури, поширення брехливої інформації; усвідомлення громадянами України національних інтересів.
Це викликало масові народні виступи, відомі під назвою «Помаранчева революція» (22 листопада - 8 грудня 2004 р.). За рішенням Верховного Суду 26 грудня 2004 р. відбулося повторне голосування другого туру, в якому В. Ющенко набрав 52 % і обраний Президентом України, а його головний суперник Віктор Янукович — 44 %.
23 січня 2005 р. новообраний президент вступив на посаду, маючи значні повноваження менше року, оскільки з 2006 р. вступали в дію поправки до конституції про парламентсько-президентську республіку.
Культура й духовність. За національним складом населення Україну дехто відносить до поліетнічних, тоді, очевидно, майже всі країни світу такі. Українці становлять майже 80 % населення, що значно більше, ніж дві третини, необхідні для держави з титульною нацією.
В Україні традиційним вважається високий рівень міжнаціональної толерантності в суспільстві. У нерівноправному становищі перебувають хіба що українці, продовжується дискримінація української мови.
Духовне розкріпачення українського народу, зняття партійно-державного контролю, політичної цензури відродження національної свідомості змінили умови розвитку культури Українське суспільство отримало можливість вільно висловлювати свою точку зору, працювати у різних літературно-мистецьких стилях, вільно використовувати надбання світової культури та національної духовної спадщини.
За умов економічної кризи зменшилися можливості державної допомоги культурі. Це призвело до того, що, поряд із відродженням духовних цінностей українського народу, набуває небаченого поширення так звана «масова культура». Серйозною проблемою духовно-культурного життя сучасної України є проникнення й адаптація на національному ґрунті далеко не найкращих рис системи цінностей західної цивілізації.
В умовах розбудови державності зросла кількість україномовних шкіл. Освіта перебуває у процесі майже безперервних реформ:
• 1999 р. запроваджено 12-річну освіту, 2010 р. — відкладено, планується повернутися;
• відбувся перехід на 12-бальну систему оцінювання, запроваджено зовнішнє незалежне оцінювання;
• 2005 р. Україна долучилася до Болонського процесу реформування вищої школи.
Наука. У цих складних умовах плідно працюють українські вчені у галузях точних та природничих наук: матеріалознавстві, електрозварюванні (Б. Патон і його учні), новітніх космічних технологіях (першим космонавтом незалежної України став Л.
Каденюк). Серед представників гуманітарних наук слід виділити історика Я. Дашкевича, мистецтвознавця Б. Возницького.
Література. Найвидатнішими літературними творами, написаними за часів незалежності, можна назвати роман у віршах «Берестечко» Ліни Костенко, історичні романи «Северин Наливайко» М. Вінграновського, «Орда» Р. Іваничука, «Листя землі» В. Дрозда, твори про сучасне життя «Стовпотворіння» П. Загребельного, «Щоденний жезл» Євгена Пашковського, роман Марії Матіос «Солодка Даруся», твори Валерія Шевчука, Анатолія Дімарова, Юрія Андруховича та інші.
Мистецтво. Певне піднесення переживає театральне мистецтво. Різко скоротилися обсяги виробництва кінопродукції. Визначним актором театру й кіно був Б. Ступка. До здобутків можна віднести фільми «Пастка» (за твором І. Франка, режисер Олег Бійма), «Молитва за гетьмана Мазепу» (Ю. Іллєнко, заборонений до показу). Кращі традиції українського оперного мистецтва продовжують Вікторія Лук’янець, Валентина Степова, Анатолій Кочерга. Співачка Руслана Лижичко у 2004 р. виграла «Євробачення». Плідно працюють композитори Є. Станкович, М. Скорик, В.
Сильвестров, Леся Дичко та інші. Серед художників слід виділити творчість І. Марчука та А. Криволапа.
Разом з тим, спостерігається гостра криза національного книгодрукування. Потужними темпами іде русифікація українського книжкового ринку, телевізійного простору, інших сфер культури. Тільки здійснення широкої програми заходів може надати необхідні умови для розвитку культури.
Спорт. Україна — держава з розвинутими спортивними традиціями. Незважаючи на труднощі з матеріальною базою, українські спортсмени досягли чималих успіхів на міжнародній арені. Найкращим футболістом слід визнати А. Шевченка, володаря «Золотого м’яча» 2004 р. Р. Пономарьов був наймолодшим чемпіоном світу з шахів (2002-2003 рр.). Брати Віталій і Володимир Клички — видатні боксери, багаторічні чемпіони у найважчій ваговій категорії. Чотири золоті медалі чемпіонки Олімпійських ігор має плавчиня Яна Клочкова, дві — гімнастка Лілія Підкопаєва. На зимовій Олімпіаді перемогла фігуристка Оксана Баюл. На літніх Олімпійських іграх Україна у загальному заліку регулярно входить у 20-ку, а 1996 р. посіла 9-е місце серед найкращих збірних команд світу.
Релігійне життя. Сучасна релігійна ситуація характеризується поліконфесійністю.
Найбільше вірних належить до УПЦ-КП, яку тривалий час очолює Патріарх Філарет. Міцні матеріальні позиції посідає церква Московського патріархату, яка не завжди займає проукраїнську, а інколи — відверто ворожу позицію щодо держави, на території якої має храми та парафії. Це створює великі проблеми для духовності й обороноздатності українців. Значний вплив, особливо на Заході України, має УГКЦ (у 2001-2011 рр. очолював Л. Гузар). Немало прибічників є у протестантських церков.
Частина українців є атеїстами або сповідують нехристиянські релігії.
Хронологічний довідник 1991 р., 6 грудня — започаткування Збройних Сил України.
1994 р., липень — обрання Л. Кучми Президентом України.
1995 р. — обрання України членом Ради Європи (РЄ).
1996 р., 28 червня — ухвалення Конституції України.
1996 р., вересень — запровадження нац. грошової одиниці — гривні.
2004 р., листопад - грудень — «Помаранчева революція» (Майдан); обрання Президентом України В. Ющенка.
Персоналії Гузар Любомир (26.02.1933, Львів - 31.05.2017, Київ) — реліг. діяч. 1949-1969 мешкав у США, де навчався у низці вищих шкіл, доктор богослов’я (1972), того ж року прийняв чернецтво. 1993 повернувся в Україну. Г. — Глава УГКЦ, з 2005 офіційно змінив титул на «Верховний Архієпископ Києво-Галицький» (2001-2011).
Каденюк Леонід (28.01.1951, с. Клішківці Хотинського р-ну Чернівецької обл. - 31.01.2018, Київ) — космонавт, учений, гром. діяч. Перший космонавт незалежної України. К. 1997 здійснив космічний політ у складі інтернаціонального екіпажу на американському кораблі «Колумбія». Нар. депутат України (2002-2006). Герой України (1999).
Кучма Леонід (9.08.1938, с. Чайкине Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл.) відомий політ. і держ. діяч. 1960 закінчив Дніпропетровський ун-т, інженермеханік. Працював у конструкторському бюро «Південне», кандидат техн. наук, певний час був керівником космодрому Байконур (Казахстан). 1986-1992 К. — ген. директор ракетно-будівельного концерну «Південний машинобудівний завод». 19901994 — нар. депутат України. З жовтня 1992 до вересня 1993 працював прем’єрміністром України. 10.07.1994 обраний Президентом України, переобраний у 1999 (перебував на посаді до 23.01.2005).
Ющенко Віктор (23.02.1954, с. Хоружівка Недригайлівського р-ну Сумської обл.) — гром.-політ. діяч, фінансист. Закінчив Тернопільський фін.- екон. ін-т (1975, тепер
Тернопільський нац. екон. ун-т). Ю. був головою правління Нац. банку України (19931999), прем’єр-міністром України (1999—2001), нар. депутатом України (2002-2005, керівник найбільшої фракції «Наша Україна»). 26.12.2004 обраний Президентом України (23.01.2005-25.02.2010).
Терміни та поняття
Корупція (від лат. «підкуп») — підкупність і продажність держ., політ. і гром. діячів, а також урядовців і службовців держ. апарату. Це явище було й за часів СРСР. Багато політиків обіцяють викоренити це ганебне явище, але чомусь знаходять лише стрілочників, а «вел. риба» спокійно плаває.
Олігарх (від гр. «нечисленний» і «влада») — особа, що володіє особливо вел.
багатством і має серйозний вплив на органи держ. влади та засоби масової інформації; член олігархії.
Поліконфесійність (від гр. «багато» і лат. «визнання, сповідання») — наявність багатьох релігійних течій на території однієї країни.
Помаранчева революція — масові нар. виступи проти фальсифікацій президентських виборів, проти антинародного режиму 22 листопада - 8 грудня 2004. У революції взяли участь сотні тисяч, якщо не мільйони людей. Події у Києві підтримані масовими виступами на місцях. Люди підтримали її, навіть власними грішми. Нар. революція змусила Верховний суд ухвалити рішення про проведення повторного голосування другого туру президентських виборів. Одна з найзначніших подій за всі роки незалежності.
Тіньова економіка — підприємництво, яке діє на принципах приховування доходів, переказування валютних коштів у офшорні зони, ухиляння від сплати податків, контрабанди і відвертого криміналу. Взагалі вона існувала і за рад. часів, хоча про це не афішували. Складовою її частиною є так званий «чорний ринок». Чим більше розвинута держава, тим менше її, навпаки у проблемних країнах вона процвітає. Причинами тут є погане податкове законодавство, недостатньо рішуча політика влади, нестабільність економіки, корупція у владі. Слід зробити так, щоб вона стала невигідною.
ТЕМА 32. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В 2005-2013 РОКАХ
Після призначення Прем'єр-міністром країни Ю. Тимошенко новий уряд узявся активно реалізовувати обіцянки, що були дані на Майдані. Програма уряду була підтримана більшістю депутатів ВРУ, за неї голосували й опозиційні депутати. Проте втілення в життя гасел і обіцянок виявилось не простою справою.
Уряд поставив перед собою кілька ключових завдань:
1) наповнити державний бюджет за рахунок ліквідації пільг в оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем отримання доходів; припиненням контрабанди, маніпуляціями з поверненням НДС;
2) підвищити доходи громадян за рахунок збільшення заробітної плати, розширення соціальних виплат тощо;
3) реприватизація незаконно приватизованої власності. Крім того, відбувалися значні кадрові зміни, що призвели до заміни понад 13 тис. посадовців різних ланок.
Відбулись арешти окремих осіб, що звинувачувалися в корупції та інших злочинах. Резонансними стали самогубства міністра транспорту і зв'язку М. Кірпи, ексміністра внутрішніх справ Ю. Кравченка.
Планувалося започаткувати адміністративну реформу.
Але реалізація такого курсу Президента та уряду викликала як розбіжності в самій команді, так і опір тих сил, інтереси яких зачіпали перетворення. Починаючи з весни 2005 р., стрімко зросли ціни на м'ясо (поштовхом стала програма уряду по боротьбі з контрабандою (Контрабанда – STOP!) і зростанням попиту в результаті збільшення доходів громадян), потім на нафтопродукти (спровоковані стрімким зростанням світової ціни на нафту і змовою російських нафтотрейдерів, які монопольно володіли українським ринком), а згодом і на цукор (прагненням «цукрових королів» отримати надприбутки), як наслідок – розкручувався маховик інфляції. Для подолання цих негараздів уряд удався до адміністративного втручання, тим самим заперечуючи проголошені принципи вільного ринку.
Ще одним провалом «помаранчевої» влади стали переговори з Росією щодо постачання газу. Ціна газу зросла майже вдвічі, а сама схема поставок була заплутаною та непрозорою через посередницьку структуру РосУкрЕнерго.
У виборах 2006 р. взяли участь 45 партій і блоків. Проте 3 % бар'єр подолали лише п'ять партій. Найбільше голосів набрала Партія регіонів (32,14 %), другу позицію посів «Блок Юлії Тимошенко» (22,29 %), далі йшли «Наша Україна» (менше 14 %), Соціалістична партія (5,6 %), Комуністична партія (3,6 %). Вибори 2006 р. вперше відбулися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська кампанія фактично стала продовженням президентських виборів 2004 р., а перемога Партії регіонів розглядалася як реванш за попередню поразку. Проте набраної кількості голосів регіоналам було недостатньо для формування самостійної парламентської більшості. До того ж «помаранчеві» сили в сукупності мали більше голосів. Така ситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу навколо створення парламентської більшості.
Авторитарний режим В.Януковича
На президентських виборах 2010 р. за кандидатуру В. Януковича проголосувало менше половини тих,хто прийшов на виборчі дільниці. Попри це, Янукович одразу почав узурпацію влади. Він створив Уряд завдяки депутатам-перебіжчикам, хоча Конституція вимагала, щоб уряд формували виключно партії, які здобули підтримку на виборах.
Восени 2010 року Конституційний суд незаконно передав Януковичу значно ширші повноваження, ніж ті, з якими він був обраний: право звільняти весь уряд, формувати склад всіх міністерств і відомств, Генеральної прокуратури тощо.
Влада відірвалася від потреб суспільства у своїй гонитві за приватним зиском. Режим узяв під контроль бізнес та телеканали країни. Один із синів Януковича швидко перебрав контроль за левовою часткою економіки. На чільних позиціях у владі переважали вихідці з однієї області. Ті, хто не був пов‘язаний з найближчим оточенням Януковича, не мали шансів добитися успіху. Беззаконня несло загрозу фактично кожній людині. Для людей, не повязаних з владою та великими грішми, майже не було можливостей добитися правосуддя. Правоохоронні органи зрослися з криміналом,їхньою ключовою метою став захист інтересів можновладців.
Зростання злочинності :2010 +15,2%,2011 +3%,2012 +23%,2013 +1,3%
За оцінками авторитетних експертів, кримінальна «сім‘я» Януковича тільки в енергетичній сфері і державних закупівлях щороку незаконно привласнювала щонайменше 10 мільярдів доларів. Економіка швидко виснажувалася. Якщо у рік приходу Януковича до влади вона за інерцією ще зростала, то у 2012 р. зростання зупинилося, а з 2013 р. почалося її падіння. На момент обрання Януковича державний зовнішній борг становив 24,3 млрд доларів, а в березні 2014 р. – уже 36,9 млрд. доларів.
Великою загрозою для України стала ідея втягнути країну до Митного та Євразійського союзів, створених Росією. Керівництво Росії прагнуло відновити імперію і потребувало для цього ресурсів України – матеріальних і трудових.
Російське керівництво підтримувало перебування злодіїв при 3 владі в Україні, оскільки це виснажувало життєві сили України, здешевлювало українські підприємства, уможливлювало спільне розкрадання українських активів. Росія прагнула позбавити Україну перспектив розвитку нормального розвитку за зразком європейських держав. Адже деградовану країну значно легше підкорити. Більшість керівників силових відомств України за часів режиму Януковича, включно з міністрами оборони, керівниками розвідки, внутрішніх військ, СБУ тощо, були російськими агентами і працювали на шкоду інтересам України.
Завдяки відносинам з Європейським Союзом Янукович сподівався отримати визнання на Заході та отримати більшу підтримку виборців в Україні, які прагнули європейських стандартів життя та захисту людських прав.
Вираженням цієї політики стала Угода про асоціацію України з ЄС, що передбачала співпрацю у проведенні реформ, в енергетиці, захисті прав людини, встановленні безвізового режиму з ЄС тощо. Асоціація з ЄС була інструментом оновлення країни та давала надію на розвиток.
За кілька днів до саміту «Східного партнерства» ЄС у столиці Литви Вільнюсі, де мала бути підписана Угода про асоціацію України з ЄС, уряд ухвалив рішення відмовитися від її підписання. Це відбулося після раптового візиту Януковича до Москви.
Хоча упродовж кількох років сам Янукович і його урядовці в один голос доводили вигідність асоціації з ЄС для України. Рішення спричинило шок у суспільстві. Всі попередні уряди заявляли про європейську інтеграцію України. Чимало українців згоджувалися терпіти корумповану і недолугу владу в обмін на сподівання хай і поступової, але еволюції в майбутньому. Тепер ця надія зникала. Крім того, відмова від Асоціації сприймалася багатьма українцями як загроза самому існуванню України. Адже стала очевидною повна залежність голови держави від Росії.
Революція гідності
Першопричинами Революції Гідності були: протест проти узалежнення України від Росії, бажання ліквідувати корупційну систему та відкрити можливості для розвитку країни. Чимало людей усвідомлювали, що підкорення України Росії могло означати фізичне знищення і геноцид українського народу, як це було в ХХ столітті.
21 листопада 2013 р. кілька журналістів вийшли на Майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклик до всіх небайдужих приєднатися.
На Майдані того дня зібралося півтори тисячі осіб, переважно журналісти та молодь. Першими до Євромайдану долучилися студенти. Спочатку протестувальники вимагали лише підписання Угоди з ЄС, через що акцію було названо «Євромайданом».
Згодом протест підтримала опозиція.
Перший мітинг на Європейській площі у центрі столиці виявився найбільш масовим за останні кілька років – понад 100 тисяч учасників.
Хоча Євромайдан не було заборонено судом, за кілька днів уночі загони міліції «Беркут» напали на студентів, що ночували на Майдані Незалежності. Молодих людей били кийками, переслідували на вулицях, добивали ногами. Було поранено майже сто осіб. Частина євромайданівців знайшли прихисток у Михайлівському монастирі.
Країна була шокована небаченою в Україні брутальністю побиття й тим, що жертвами стала переважно молодь, щира у своїх прагненнях добра для своєї країни. Вже за день, під час мітингу 5 протесту, кількість мітингарів у Києві сягнула, за різними даними, від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб.
Люди вимагали відставки силових міністрів і розслідування побиття студентів.
Влада мала перевагу завдяки силовим структурам і була зацікавлена, аби перевести протест у насильницьку форму, аби збити його масовість, залякати людей та виправдати репресії. Увечері кількадесят осіб імітували напад на охорону Адміністрації Президента, а згодом розчинилися у натовпі та серед самих правоохоронців. У відповідь спеціальні силові підрозділи жорстоко побили та заарештували
багатьох непричетних мітингувальників.
Наслідками Революції Гідності стали:
Відвернення безпосередньої загрози знищення України Росією;
Відновлення основних громадянських свобод, порушених «диктаторськими законами»;
Припинення визискування ресурсів країни кланом Януковича;
Відновлення можливостей для реформування країни;
Відновлення руху України до Європи;
Становлення України у світовій громадській думці як держави з власною самобутністю, історією та гідністю;
Зростання самоповаги, патріотизму та солідарності громадян України. Майдан продемонстрував здатність українців до самоорганізації, взаємодопомоги та самопожертви, виявив, що для наших співгромадян, незалежно від регіону проживання, етнічної належності та мови важливими цінностями є свобода, людська гідність, право обирати свою долю.
Небесна сотня
Прийнята в Україні збірна назва загиблих протестувальників, які мали безпосередній стосунок до ідеї та акції Євромайдану (Революції Гідності) у грудні 2013 — лютому 2014 року.
21 лютого 2014 року офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Цього дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких у жалобних промовах назвали «Небесною сотнею».
Вранці 20 лютого 2014 року українці прокинулись в іншій країні – в країні, де влада вбиває своїх громадян. Тоді ця інформація ошелешила весь цивілізований світ – на Майдані силовики розстрілюють беззбройних активістів.
Янукович намагався виграти час, сподіваючись, що Майдан «видихнеться» або, принаймні, ослабне у внутрішніх суперечках. Натомість вищі російські чиновники публічно закликали Януковича до негайного силового придушення протестів. До Києва прибули агенти російських спецслужб, які координували плани знищення Майдану, з Росії літаками надходила вибухівка і спеціальні боєприпаси. За спеціальним планом операції «Бумеранг» понад 22 тис. бійців спецпідрозділів мали знищити Майдан.
18 лютого тисячі мітингувальників рушили до будівлі Верховної Ради на вулиці Михайла Грушевського з вимогою повернути Конституцію 2004 року, аби зменшити незаконно привласнені права Януковича, та покарати винних у побиттях та вбивствах.
20 лютого зранку снайпери влади відкрили вогонь і по майданівцях, і по деяких правоохоронцях. «Беркут» почав відступати, а влада оголосила про евакуацію Верховної Ради і Кабінету міністрів. Ймовірною метою цих дій було спровокувати розгром Верховної Ради майданівцями, щоб дати привід для масштабного розстрілу Майдану та паралізувати парламент – єдиний вищий орган влади, що міг виступити (і, зрештою, виступив) проти диктатури Януковича.
Російська газета «Комсомольська правда» навіть встигла опублікувати матеріал про те, що демонстранти вже спалили Верховну Раду. Але провокація не вдалася: попри біль від втрат загиблих, Майдан не пішов нищити Верховну Раду.
Однак, нечисельні групи майданівців рушили по вул. Інститутській услід за відступаючим «Беркутом», де їх чекала засідка і кулі снайперів та автоматників.
Кадри розстрілів беззбройних людей, прикритих хіба що дерев’яними чи алюмінієвими щитами та пластиковими касками, облетіли увесь світ.
Анексія Криму
Анексія Автономної Республіки Крим та Севастополя Росією — насильницьке протиправне тимчасове відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України та приєднання їх до РФ на правах так званих суб'єктів федерації, що було проголошено Москвою 18 березня 2014 р. (нібито внаслідок «референдуму» у Криму
16.03.2014).
Один з наслідків і одна зі складових частин російської збройної агресії проти України з 2014 р.
Анексії у лютому-березні 2014 р. передували організовані антиукраїнські виступи у містах Криму, блокада і захоплення стратегічних об'єктів півостріва і військових частин ЗСУ підрозділами російської армії у деяких випадках під прикриттям окремих цивільних осіб і новостворених спецслужбами РФ так званих «загонів самооборони Криму», що поклало початок окупації Криму Росією.
Насильницька анексія Криму, як і псевдореферендум, не визнаються українською державою і більшістю країн, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеційської комісії, натомість російською владою трактується як «повернення Криму до Росії».
Згідно з Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» територія Кримського півострова внаслідок російської окупації вважається тимчасово окупованою територією.
У кінці лютого — початку березня 2014 перекинуті з Росії і кримських баз Чорноморського флоту РФ війська без розпізнавальних знаків, скориставшись моментом зміни влади в Україні внаслідок Євромайдану, захопили Кримський півострів. Також було створено збройне формування з російських «козаків», яке називало себе «самооборона Криму».
16 березня 2014 на території Криму і міста Севастополя пройшов псевдореферендум про статус півострова, за сфальсифікованими результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні ЄС, ні США не визнали це незаконне голосування й початок тимчасової анексії Криму.
Агресія Росії проти України
Росія мала на меті загарбати стільки території, скільки зможе. Гаслом «Новоросії» та «русского міра», що його підняла російська пропаганда, намагалися виправдати агресію проти українського народу, позбавлення його право на власну державу, культуру, історію.
Більша частина земель, які в Росії шовіністи називали «Новоросією», історично належали до Київського князівства та Війська Запорізького, а їхні сучасні мешканці за авторитетними соціологічними опитуваннями у своїй більшості вважають Україну своєю Батьківщиною і не прагнуть відокремлюватися.
У березні проросійські сепаратисти за підтримки російських спецслужб почали вуличні акції на Донбасі та в деяких інших регіонах під гаслами приєднання до «Митного Союзу», «федералізації» тощо.
Як і під час Другої Світової війни, знайшлися люди, які стали колаборантами, тобто зрадниками своєї країни, співпрацюючи із загарбниками. Чимало людей накликали біду на свій край, перебуваючи під впливом російської пропаганди. Деякі зраджували свою країну, розраховуючи на більші соціальні виплати у разі окупації Росією. Інші, серед них злочинці та наркомани, сподівалися, що переворот винесе їх нагору і дасть змогу безкарно грабувати та займатися мародерством. Натомість, ядро сепаратистів становили російські агенти.
Після усунення від влади Президента України В.Януковича сепаратистські настрої в Криму вибухнули з новою силою. 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг, на якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки.
25 лютого акції сепаратистів були проведені перед Кримським парламентом, але вона було нівельована проукраїнським мітингом.
У ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму були захоплені «зеленими чоловічками» (російським спецпідрозділом), над ними підняли прапор Російської Федерації. Захоплення будівлі не завадило зібратися депутатам Верховної ради Криму і ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу півострва. Того ж дня було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, зупинено паромну переправу в Керчі.
Починаючи з 1 березня російські війська розпочали масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів. Захопити відразу жодного об'єкту не вдалося, незважаючи на зраду командуючого флоту України Д.Березовського. Після майже місячної облоги і силових дій воєнні об'єкти України в Криму були захоплені. Дві третини особового складу частин перейшли на бік ворога. У той же час були непоодинокими приклади героїзму українських військових. Так, на аеродромі в Бельбеку українські військові на чолі з полковником Ю.Мамчуром без зброї, строєм, з розгорнутим прапором частини, виконуючи Гімн України, розблокували частину. Морські піхотинці у Феодосії вчинилили силовий спротив нападникам. Екіпажі кораблів у заблокованому Донузлавському озері до кінця чинили опір оккупантам.Частина курсантів воєнноморського училища в Севастополі відмовилася давати присягу на вірність Росії тощо.
Тим часом, 11 березня 2014 р. Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, згідно з якою у разі рішення народів Криму в результаті референдуму увійти до складу Російської Федерації, Крим буде оголошений суверенною республікою і саме в такому статусі звернеться до Російської Федерації з пропозицією про прийняття на основі відповідного міждержавного договору до складу Російської Федерації як нового суб'єкта Російської Федерації.
Добровольчі батальйони
Добровольчі військові формування України (знані також як Добровольчі батальйони або Добробати) — військові, поліцейські та парамілітарні формування, вступ до яких відбувався на добровольчій основі, створені з 2014 року у відповідь на російську агресію з метою захисту територіальної цілісності та суверенітету України.
На початку березня 2014 був створений Перший добровольчий батальйон який носив ім’я свого керівника Кульчицького.
Потім на Дніпропетровщині з’явився добровольчий батальйон Дніпро-1. В лавах ЗСУ був сформований в основному з мешканців Луганської області добровольчий батальйон «Айдар».
Потім сформувався батальйон «Азов». Ще в Харкові створили добробат «Харків», також з’явилися добробати «Львів», Чернігів», «Слобожанщина» і багато інших. Додалися і добровольчі підрозділи НГУ та ЗСУ.
Згідно призначення і підпорядкування розрізняються на чотири групи: створені під керівництвом Міністерства оборони України батальйони територіальної оборони, під керівництвом Міністерства внутрішніх справ — добровольчі формування Національної гвардії України і патрульної служби поліції особливого призначення, а також на незалежні від державних силових структур добровольчі формування.
З початком збройної агресії РФ проти України навесні 2014 року, Міністерство оборони України почало набір до батальйонів територіальної оборони, що формувалися при облдержадміністраціях з мешканців-добровольців областей.
Оголошення про створення львівського 3 БТрО «Воля» було оприлюднене вже 18 березня 2014 року, у день прийняття Криму до складу РФ.Загалом було створено 32 батальйони територіальної оборони, серед яких: 24 БТрО «Айдар», 25 БТрО «Київська Русь», 39 БТрО «Дніпро-2», 40 БТрО «Кривбас».
На повністю добровольчій основі формувалися також деякі підрозділи кадрових формувань Збройних сил України. Так була сформована ОЗШР «Карпатська Січ» в складі 93 ОМБР та 3-й аеромобільний батальйон «Фенікс» у Миколаєві.
Внаслідок переформування добровольчого батальйону Нацгвардії «Донбас», з військовослужбовців, що висловили бажання перейти під командування Збройних сил України, було створено 46-й батальйон спецпризначення «Донбас-Україна».
Спроби мирного врегулювання
З метою збору фактів інцидентів у сфері безпеки України та міжнародного суспільного висвітлення даної інформації, 21 березня 2014 року Постійною радою Організації з безпеки і співробітництва в Європі ухвалено рішення щодо направлення в Україну Спеціальної моніторингової місії міжнародних спостерігачів терміном на 6 місяців. Улітку того ж року в результаті трансформації окремих терористичних актів у системні та масові бойові дії зі застосуванням військової техніки, мандат цієї місії був продовжений до 31 березня 2016 року, а
чисельність збільшена до 500 осіб, з яких близько
350 спостерігачів направлено в епіцентр глобального конфлікту — до Донецької та
Луганської областей
5 вересня 2014 року в Мінську в будівлі «Президент-готель» відбулася третя зустріч Контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України, в ході якої сторонами конфлікту узгоджено виконання «Плану мирного врегулювання ситуації на сході України» П. О. Порошенка, з урахуванням ініціатив президента Російської Федерації В. В. Путіна. Дія угоди набрала чинності в той же день о 19:00 .
Починаючи з вересня 2014 року розпочала роботу робоча група спільного Центру з контролю і координації питань припинення вогню і поетапної стабілізації лінії розмежування сторін на Сході України, до складу якої увійшли представники української сторони, моніторингова група ОБСЄ і 76 військовослужбовців ЗС РФ на чолі з заступником головнокомандувача Сухопутних військ РФ генерал-лейтенантом Ленцовим А. В.
20 вересня 2014 року рішенням четвертого засідання Контактної групи затверджений Меморандум щодо двостороннього припинення застосування зброї, який тлумачив шляхи імплементації 1 пункту рішення протоколу.
Меморандум передбачав: загальне припинення застосування зброї; зупинка військових формувань сторін на лінії зіткнення станом на 19 вересня; відведення засобів ураження калібром понад 100 міліметрів від лінії зіткнення на відстані не менше 15 кілометрів з кожної сторони; заборону на розміщення важких озброєнь і важкої техніки в районі, обмеженому певними населеними пунктами; заборону на польоти авіації та іноземних літальних апаратів, крім апаратів ОБСЄ; виведення іноземних найманців із зони конфлікту.
З моменту укладання Меморандуму над її виконанням фактично працювала лише українська сторона. Верхівка Російської Федерації та керовані нею бойовики взяті на себе зобов'язання саботували.
Євроінтеграційний поступ України
Євроінтеграція – цивілізаційний вибір України, одна з ключових вимог Революції гідності. У системі зовнішньополітичних пріоритетів України вона посідає особливе місце.
Виступаючи на XVII саміті Україна – ЄС, який відбувся у Києві 27 квітня 2015 р., Президент України П. Порошенко наголосив, що перспектива членства у ЄС є стратегічним орієнтиром українських прагнень до перетворення і ключовою метою, заради якої проводяться реформи. Уперше Україна брала участь у саміті в статусі держави, яка уклала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом.
Для України європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС. Як невід’ємна частина Європи Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель соціально-економічного розвитку.
Підписання Угоди про асоціацію України і ЄС
За пропозицією Сторони ЄС було уточнено назву Угоди, і за згодою Української Сторони угода отримала остаточну офіційну назву - «Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами – членами, з іншої сторони».
Підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС відбулося в два етапи.
21 березня 2014 р. під час Позачергового Саміту Україна – ЄС було підписано політичнучастину Угоди та Заключний акт Саміту, які від імені України підписав Прем’єр-міністр А. Яценюк. Зокрема, підписані Преамбула, Стаття 1, Розділи І «Загальні принципи», ІІ «Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпековоїполітики» і VII «Інституційні, загальні та прикінцеві положення» Угоди. На Саміті Українською Стороною також була зроблена заява, що зобов’язання України, які випливають зі статті 8 Угоди про асоціацію стосовно ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінальногосуду 1998 р. будуть виконані після внесення відповідних змін до Конституції України.
27 червня 2014 р. в ході засідання Ради ЄС Президентом України П.Порошенком та керівництвом Європейського Союзу і главами держав та урядів 28 держав – членів ЄС булапідписана економічна частина Угоди – Розділи III «Юстиція, свобода та безпека», IV «Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею», V «Економічне та галузеве співробітництво» та VI «Фінансовеспівробітництво та положення щодо боротьби із шахрайством», які разом з рештою тексту Угоди становлять єдиний документ.
16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський Парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.
Українська Сторона передала до депозитарію ратифікаційні грамоти і завершила таким чином всі внутрішньодержавні процедури.
Угода про асоціацію за своїм обсягом і тематичним охопленням є найбільшим міжнародно-правовим документом за всю історію України та найбільшим міжнародним договором з третьою країною, коли-небудь укладеним Європейським Союзом.
Вона визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС на принципах «політичної асоціації та економічної інтеграції» і слугуєстратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ в Україні. Передбачена Угодою поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі між Україною та ЄС визначатиме правову базу для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, частково робочої сили між Україною та ЄС, а також регуляторного наближення, спрямованого на поступове входження економіки України до спільного ринку ЄС.
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ І ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К.. 1991.
2. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі.
- К, 1993.
3. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність.
- К, 1994.
4. Аркас М. Історія України-Русі. — К., 1990. 5. БагалійД. Нарис історії України. - К., 1994.
6. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. - К, 1993.
7. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. -К., 1993.
8. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. - Кн.1-2.
- К, 1994.
9. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник. - К., 2002.
10. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997.
11. Брайчевський М. Конспект історії України. -К., 1993.
12. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - Львів, 1993.
13. Верстюк В., Дзюба О., Репринцев В. Україна від найдавніших часів досьогодення. Хронологічний довідник. - К, 1995.
14. Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. - К., 1995.
15. Голод 1921-1923 років в Україні: Збірник документів і матеріалів.
- К, 1993.
16. Голод 1932-1933років на Україні: очима істориків, мовою документів.
- К, 1990.
17. Грицак Я. Нариси історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. -К, 1996.'
18. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990.
19. Дорошенко Д. Нариси історії України. -Л., 1991.
20. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
21. Іванис В. Симон Петлюра - Президент України. - Дрогобич, 1991.
22. Історія Русів. - К., 1991.
23. Історія України в особах: IX - XVIII ст. -К., 1993.
24. Історія України в особах: ХІХ-ХХ ст. - К., 1995.
25. Історія України/Керівник авторського колективу Ю.Зайцев.
-Львів., 1996.
26. Історія України: нове бачення: у 2 т. /Під редакцією В. Смолія.
- К., 1995.
27. Коваль В. Барбароса. -К, 1989.
28. Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. - К., 1996.
29. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. - К., 1996.
30. Крип'якевич І. Історія України. -Львів, 1990.
31. Кульчицький С. Ціна "великого перелому". - К., 1991.
32. Лановик Б., Матисякевич 3., Матейко Р. Історія України. - К., 2000.
33. Лановик Б., Лазарович М. Історія України. —К., 2001.
272
34. Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. -Львів, 1991.
35. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія січових стрільців. - К., 1992.
36. Мручко Є., Олійник М., Яременко В. Актуальні питання історії України. - Хмельницький, 2002.
37. Мироненко О., Римаренко Ю., Ксенко І., Чехович В. Українське державотворення. Словник-довідник. - К., 1997.
38. Нагаєвський І. Історія Української держави XX століття. -К, 1993.
39. Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. - 4.1-3. - К, 1993- 1999.
40. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. - К, 1992.
41. Політична історія України/За ред. В.І. Танцюри. - К., 2002.
42. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник. -Львів, 2004.
43. Сергійчук В. Національна символіка України. - К., 1992.
44. Сергійчик В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали.
- К., 1996.
45. Смолій В., Степанков С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. -К, 1995.
46. Семененко В., Радченко Л. Історія України. З прадавніх часів до сьогодення. - Харків, 2000.
47. Субтельний О. Україна: історія. -К., 1991.
48. Толочко П. Київська Русь. - К., 1996.
49. Ткачук І. Вітчизняна історія в системі підготовки спеціалістів вищоїкваліфікації. - Хмельницький, 2001.
50. Шаповал Ю. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. -К., 1990.
51. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця
XVIII ст. - К, 1997.
52. https://pidruchnyk.com.ua/5klas/istoria_ukrainy5/
53. https://pidruchnyk.com.ua/6klas/istorija_starodav6/
54. https://uahistory.co/pidruchniki/ukraine-history.php
55. https://pidruchnyk.com.ua/8klas/istorija_ukrainy8/
56. https://pidruchnyk.com.ua/9klas/istorija_ukrainy9/
57. https://pidruchnyk.com.ua/10klas/istorija_ukrainy10/
58. https://pidruchnyk.com.ua/1260-istoriya-ukrainy-11-klas-vlasov.html
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ПЕРЕЛІК ДАТ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗНО/НМТ
Найдавніші часи – перша половина XVI ст.
|
Дата |
Подія |
|
1 млн років тому |
Поява давніх людей на теренах України |
|
IV – середина III тис. до н. е. |
Розселення землеробських племен трипільської і середньостогівської археологічних культур на території України |
|
IX–VII ст. до н. е. |
Розселення кіммерійців у степовій і частково лісостеповій зонах України |
|
VII–III ст. до н. е. (ІІІ н. е.) |
Панування скіфів у Північному Причорномор’ї |
|
VIII–VI ст. до н. е. |
Велика грецька колонізація |
|
VII–V ст. до н. е. |
Грецька колонізація Північного Причорномор’я, заснування вихідцями з Греції (Мілет) своїх поселень на узбережжі Чорного та Азовського морів (Борисфеніда; Ольвія, Пантікапей (Боспорське царство) |
|
480 р. до н. е. |
Боспорське царство |
|
III ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. |
Розселення сарматів на українських землях |
|
ІІІ ст. |
Черняхівська археологічна культура; племена готів |
|
Друга половина V – VII ст. |
Велике розселення слов’ян по території Європи, формування перших політичних об’єднань східних слов’ян–союзів племен; Балканські війни |
|
ІV ст. |
Антський союз |
|
IV–VI ст. |
Велике переселення народів; гуни; Аварський каганат |
|
V ст. |
Перші відомості про заснування Києва |
|
Кінець VI ст. – VII ст. |
Діяльність літописного князя Кия |
|
IX–XII ст. |
Княжа доба в історії України |
|
IX ст. |
Утворення Русі-України (Київської держави) |
|
860 |
Похід Аскольда на Константинополь, укладання першого відомого договору Русі з Візантією, прийняття Аскольдом християнства |
|
882 |
Об’єднання князем Олегом північних та південних руських земель, початок правління династії Рюриковичів |
|
882–912 |
Правління князя Олега в Київській державі |
|
907, 911, 941, 944 |
Походи князів на Константинополь |
|
907, 911 |
Переможні походи Олега на Візантію |
|
912–945 |
Правління князя Ігоря Рюриковича в Київській державі |
|
941, 944 |
Морські походи Ігоря на Візантію; перший – розбитий «грецьким вогнем» |
|
945 |
Повстання деревлян (Ікоростень), очолюваних князем Малом, убивство Ігоря (полюддя) |
|
945–964 |
Правління княгині Ольги в Київській державі |
|
946–947 |
Здійснення Ольгою перших державних реформ (уроки, погости) |
|
957 |
Подорож Ольги до Константинополя |
|
964–972 |
Правління Святослава в Київській державі |
|
964 |
Розгром Святославом Хозарського каганату |
|
967–968, 969– 971 |
Перший і другий Балканські походи Святослава (м. Переяславець) |
|
980–1015 |
Правління князя Володимира Великого в Київській Русі |
|
988 |
Запровадження князем Володимиром християнства як державної релігії |
|
989 |
Закладання Володимиром Великим церкви Пресвятої Богородиці (Десятинної церкви) |
|
1017–1037 |
Спорудження Софійського собору, укріплень навколо «міста Ярослава»; будівництво Золотих воріт у Києві |
|
1016 |
Перша літописна згадка про «Руську правду» – писемне зведення законів Київської Русі |
|
1019 |
Битва Ярослава зі Святополком на р. Альта |
|
1019р.–1054 |
Князювання Ярослава Мудрого в Києві (з 1036 р. – одноосібно) |
|
1036 |
Розгром печенігів князем Ярославом Мудрим |
|
1037–1050 |
Написання митрополитом Іларіоном твору «Слово про закон і благодать» |
|
1056–1057 |
Створення Остромирового Євангелія |
|
1068 |
Поразка руських дружин Ізяслава (повстання киян), Всеволода і Святослава Ярославичів в битві на р. Альта проти половців |
|
1072 |
Вишгородська нарада князів, прийняття «Правди Ярославичів» |
|
1073, 1076 |
Створення «Ізборника» Святослава |
|
1073–1078 |
Будівництво Успенського собору Києво-Печерського монастиря |
|
1108–1113 |
Будівництво Михайлівського Золотоверхого собору Михайлівського монастиря в Києві |
|
1113 |
Укладання «Повісті минулих літ»; початок правління Володимира Мономаха в Києві |
|
1115 |
Укладення Мстиславого Євангелія |
|
1097 |
Любецький з’їзд (снем) князів, ухвалення принципу «кожен хай держить отчину свою» |
|
1113–1125 |
Князювання в Києві Володимира Мономаха (повстання киян через ціну солі) |
|
1125–1132 |
Князювання в Києві Мстислава Володимировича |
|
1157 |
Будівництво Успенського собору в Галичі |
|
1169 |
Спустошення Києва військом володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського |
|
1185 |
Похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, розгром половцями руської дружини на р. Каяла |
|
1153–1187 |
Правління Ярослава Володимировича Осмомисла в Галицькому князівстві |
|
1187 |
Перша згадка назви «Україна» в писемних джерелах; створення «Слово о полку Ігоревім»; смерть переяславського князя Всеволода Глібовича |
|
1199 |
Об’єднання волинським князем Романом Мстиславичем галицьких і волинських земель, утворення Галицько-Волинської держави |
|
1199–1205 |
Правління Романа Мстиславича в Галицько-Волинській державі |
|
1203 |
Захоплення Києва галицько-волинським князем Романом Мстиславичем |
|
1223 |
Битва біля р. Калка (перша зустріч руських князів з монголами) |
|
1238 |
Придушення Данилом Романовичем боярської опозиції та відновлення єдності Галицько-Волинського князівства |
|
1238 |
Розгром військом Данила Романовича німецьких рицарів-хрестоносців під м. Дорогичином |
|
1238–1264 |
Правління Данила Романовича |
|
1238–1239 |
Вторгнення монголів під проводом хана Батия в Переяславське й Чернігівське князівство |
|
1240 |
Захоплення Києва монголами |
|
1241 |
Вторгнення монголів у Галицько-Волинське князівство |
|
1238–1264 |
Розбудова Галицько-Волинської держави (королівства Руського) |
|
1245 |
Битва біля м. Ярослав (на р. Сян ) |
|
1245 |
Поїздка Данила Галицького до Золотої Орди, підтвердження ханом Батиєм його права на Волинь і Галичину |
|
1253 |
Коронування Данила Романовича посланцем Папи Римського у м. Дорогичин |
|
1264–1301 |
Князювання Лева І Даниловича в Галицько-Волинській державі |
|
1301–1308 |
Правління Юрія І Львовича в Галицько-Волинській державі |
|
1303 |
Заснування Галицької православної митрополії галицько-волинським князем Юрієм І Львовичем |
|
1308–1323 |
Князювання Андрія та Лева ІІ Юрійовичів у Галицько-Волинській державі |
|
1325–1340 |
Князювання Юрія ІІ Болеслава (Тройденовича) в Галицько-Волинській державі. |
|
1340 |
Початок боротьби Польщі, Угорщини та Литви за галицько-волинські землі |
|
1340–1377 |
Князювання Любарта Гедиміновича на Волині |
|
1345–1377 |
Князювання великого князя Ольгерда в Литві |
|
1349 |
Остаточний занепад Галицько-Волинської держави, входження Галичини до Польщі, а Волині – до Литви |
|
1359 |
Входження Шипинської землі (Буковина) до складу Молдавського князівства |
|
1362 |
Битва біля р. Сині Води (розгром монголів українсько-литовськими військами на чолі з великим князем литовським Ольгердом) |
|
1370 |
Захоплення Галичини Угорщиною |
|
1377–1434 |
Князювання Ягайла Ольгердовича у Великому князівстві Литовському |
|
1385 |
Укладення Кревської унії (державно-політичний союз між Польським королівством і Великим князівством Литовським) |
|
1387 |
Остаточне захоплення Галичини Польщею |
|
1392 |
Підписання Острівської угоди між польським королем Ягайлом і литовським князем Вітовтом |
|
1392–1430 |
Князювання Вітовта в Литві |
|
1410 |
Розгром тевтонських рицарів об’єднаними польсько-литовсько-українським військом у Грюнвальдській битві |
|
1413 |
Укладення Городельскої унії між Польщею й Литвою |
|
1432–1435 |
Боротьба українських і білоруських князів на чолі із Свидригайлом за незалежність від Польщі; утворення Великого князівства Руського |
|
1434 |
Загарбання Західного Поділля Польщею, утворення Подільського й Руського воєводств |
|
1435 |
Поразка війська Свидригайла в битві під Вількомиром із польсько-литовськими військом Сигізмунда |
|
1447 |
Перший напад орд кримського хана на українські землі |
|
1452 |
Остаточна ліквідація Волинського удільного князівства |
|
1471 |
Остаточна ліквідація Київського удільного князівства |
|
1475 |
Вторгнення турецьких військ до Криму, захоплення Кафи, Судака та інших генуезьких фортець на південному узбережжі півострова |
|
40-ві роки XV ст. (1449) |
Утворення Кримського ханства |
|
1478 |
Визнання Кримським ханством васальної залежності від Османської імперії |
|
1482 |
Напад орд кримських татар на українські землі, зруйнування Києва (ясир) |
|
1489 |
Перша згадка про українських козаків у писемних джерелах (Мартин і Йоахим Бєльські «Польська хроніка») |
|
1490–1492 |
Повстання селян на чолі з Мухою та Борулею в Буковині й Галичині |
|
1503 |
Приєднання Чернігово-Стародубського й Новгород-Сіверського князівства Московським князівством |
|
1508 |
Повстання української знаті під проводом князя Михайла Глинського проти польсько-литовського панування |
|
1514 |
Битва військ Костянтина Острозького біля м. Орша |
Друга половина XVI – кінець XVIII ст.
|
Дата |
Подія |
|
1556 |
Заснування князем Дмитром Вишневецьким на о. Мала Хортиця першої відомої Січі |
|
1556–1561 |
Створення Пересопницького Євангелія |
|
1529 |
Перший Литовський статут |
|
1566 |
Другий Литовський статут (урівнення в правах боярства-шляхти з князівсько-магнатською аристократією; виборні суди; система повітових сеймиків) |
|
1569 |
Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої (виборний король, спільний сейм, єдина грошова система, урівнено в правах польську та українську шляхту; Литва зберігала за собою право та суд, адміністрацію, військо, «руську мову») |
|
1572 |
Реєстрове козацтво Сигізмунда Августа |
|
1574 |
Видання книг І. Федорова «Апостол» та «Буквар» (перший друкований підручник для навчання грамоти) |
|
1576 |
Відкриття Острозької слов’яно-греко-латинської академії (ректор Г. Смотрицький; викладачі: І. Княгинецький, Д. Наливайко, К. Лукаріс та ін., серед вихованців: М. Смотрицький, П. Конашевич-Сагайдачний, Й. Борецький) |
|
1577–1578 |
Похід І. Підкови на Молдову (страчений у Львові) |
|
1578 |
Козацька реформа Стефана Баторія (600 осіб реєстровців) |
|
1581 |
Видання Острозької Біблії І. Федорова |
|
1582 |
Запровадження григоріанського календаря (папа Григорій XIII) |
|
1586 |
Утворення першої братської (слов’яно-греко-латинської) школи у м. Львів (Антіохійський патріарх Йоаким затвердив Статут Львівського Успенського братства, згодом воно отримало право Ставропігії (підпорядкування Константинопольському патріарху) |
|
1588 |
Третій Литовський статут (селяни, що прожили понад 10 років у пана, ставали кріпаками) |
|
1590 |
«Порядок щодо козаків та України» (у випадку війни з Туреччиною кількість реєстровців зростає, заборона селянам іти на Запоріжжя) |
|
1591 |
Вихід твору Л. Зизанія «Адельфотес» |
|
1591–1593 |
Повстання Криштофа Косинського (охоплення району Білої Церкви, Черкас, Канева; поразка повсталих від військ В.-К. Острозького під П’яткою) |
|
1596 |
Берестейська церковна унія; утворення Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) |
|
1596 |
Повстання С. Наливайка (поразка від військ С. Жолкевського в Солоницькій битві поблизу Лубен; страчений у Варшаві) |
|
1596 |
Вихід твору Л. Зизанія «Граматика словенська» |
|
1615 |
Заснування Київського Богоявленського братства (вступ П. Конашевича-Сагайдачного з Кошем Запорозьким) |
|
1616 |
Здобуття козаками П. Конашевича-Сагайдачного м. Кафи (сучасна Феодосія) де розташовувався невільничий ринок |
|
1617 |
Заснування Луцького Хрестоздвиженського братства |
|
1618 |
Похід козаків під проводом П. Конашевича-Сагайдачного на Москву; підписання Деулінських угод; Річ Посполита отримала Чернігово-Сіверщину та Смоленщину |
|
1620 |
Битва під Цецорою (поразка С. Жолкевського від Туреччини) |
|
1620 |
Відновлення вищої православної церковної ієрархії; висвячення Феофаном на посаду митрополита Йова Борецького (з ініціативи П. Конашевича-Сагайдачного) |
|
1621 |
Хотинська війна (участь військ гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного проти Османської імперії разом із військами С. Жолкевського; поразка Османа у війні) |
|
1625 |
Куруківська угода (протистояння С. Конєцпольського з військами М. Жмайла поблизу м. Бар; створення 6 полків реєстровців) |
|
1630 |
Повстання нереєстровців під проводом Т. Федоровича (Трясила); бій під Переяславом, «Тарасова ніч»; підписання Переяславської угоди (кількість реєстровців – 8 тис. козаків) |
|
1631 |
Заснування П. Могилою Лаврської школи |
|
1632 |
«Пункти для заспокоєння руського народу» |
|
1632 |
Утворення Києво-Могилянської колегії |
|
1635 |
Захоплення та руйнування І. Сулимою фортеці Кодак (збудована французьким інженером Ґ. Л. де Бопланом з метою не допускати козаків у походи на турків і татар) |
|
1637–1638 |
Повстання під проводом Павла Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні |
|
1637 |
Поразка повсталих під Кумейками |
|
1638 |
«Ординації Війська Запорозького реєстрового…..», Жовнинська битва (повсталих козаків очолювали Я. Остряниця, Д. Гуня, К. Скидай) |
|
1638–1648 |
«Золотий спокій»; зародження невдоволення українців польською владою |
|
1646 |
Видання творів: «Требник» П. Могили, «Православне сповідання віри» І. Трофимовича |
|
травень 1648 |
Битва під Жовтими Водами |
|
травень 1648 |
Битва під Корсунем (розгром 20-тисячних військ М. Потоцького) |
|
вересень 1648 |
Битва під Пилявцями; оголошення «посполитого рушення» (шляхетського ополчення) |
|
вересень 1648 |
Захоплення військами М. Кривоноса Високого Замку у Львові |
|
грудень 1648 |
Урочистий в’їзд Б. Хмельницького до Києва (Хмельницького зустрічали єрусалимський патріарх Паїсій та митрополит Сильвестр Косів) |
|
лютий 1649 |
До Переяслава прибуває польське посольство, виголошення гетьманом програми розбудови української держави |
|
1649 |
Похід Литовський князя Я. Радзивілла через Білорусь на Київ (йому протистояли війська козацького полковника М. Кричевського; бій під Лоєвим; смерть полковника) |
|
1649 |
Зборівська битва, Зборівський договір (під владою гетьмана – Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства,; кількість реєстровців – 40 тисяч) |
|
1651 |
Похід Я. Радзивілла на Київ; пограбування міста |
|
1651 |
Берестецька битва, Білоцерківський договір (під владою гетьмана – Київщина, кількість реєстровців – 20 тисяч; поляки повертаються на свої землі) |
|
1652 |
Батозька битва (помста за Берестечко) |
|
1652–1709 |
Існування Чортомлицької Січі на р. Чортомлик |
|
1652 |
Заснування І. Дзиковським слободи Острогозьк (вихідці з Острога) |
|
1653 |
Похід Т. Хмельницького на Молдову (допомога своєму тестю); смерть Тимоша |
|
1653 |
Битва під Жванцем, Камʼянецький договір (домовленість поляків і татар про припинення воєнних дій; Хмельницький у переговорах участі не брав) |
|
1654 |
Переяславська рада, українсько-московський договір («Березневі статті») (присяга |
|
|
гетьмана і козаків на вірність московському царю Олексію; Конфедерація) |
|
1654 |
Заснування Харкова. Існування 5 полків на Слобожанщині |
|
1655 |
Вигнання московсько-українськими військами під командуванням І. Золотаренка поляків з Білорусі |
|
січень 1655 |
Охматівська битва; похід на Галичину; перемога над польськими військами С. Потоцького під Городком |
|
1656 |
Московсько-польське Віленське перемир’я (обіцянка Речі Посполитої надати корону російському царю Олексію) |
|
жовтень 1656 |
Утворення союзу Трансільванії та України проти Польщі (Швеція брала участь у переговорах) |
|
1657 |
Похід Юрія ІІ, Дердя Ракоці та військ Антона Ждановича на Польщу, взяття Варшави; капітуляція трансильванського правителя; повернення козаків в Україну. Смерть Б. Хмельницького |
|
1657 |
Корсунська рада (обрання І. Виговського гетьманом) |
|
1658 |
Гадяцький договір (сторони договору: Польща, Литва, Велике князівство Руське) |
|
1659 |
Конотопська битва; московсько-українська війна |
|
1659 |
Гетьманство Ю. Хмельницького; Чуднівська кампанія (граф В. Шереметьєв) |
|
1660 |
Слободищенська угода |
|
1663 |
Фактичний поділ України на Правобережну (П. Тетеря); та Лівобережну (І. Брюховецький) (Чорна рада в Ніжині); зречення гетьманства Ю. Хмельницьким |
|
1665 |
Поїздка І. Брюховецького до Москви; Московські статті |
|
1663–1664 |
Похід П. Тетері з поляками на Лівобережжя |
|
1665–1676 |
П. Дорошенко – гетьман Правобережжя; створення «сердюків» |
|
1667 |
Андрусівський перемир’я між Московією та Польщею (без українців); юридичний поділ України |
|
1668 |
П. Дорошенко – гетьман обох боків Дніпра |
|
1669 |
Корсунська угода, визнання Правобережною Гетьманщиною протекторату Османської імперії |
|
1669–1672 |
Д. Многогрішний – (наказний) гетьман Лівобережжя; підписання Глухівських статей (27 пунктів); утворення «компанійців» |
|
1672–1687 |
І. Самойлович – гетьман Лівобережжя. Утворення бунчукового товариства, укладання Конотопських статей; забудова Троїцького собору Густинського монастиря під Прилуками; церкви Іоанна Предтечі |
|
1672 |
Протистояння П. Дорошенка з Мохамедом IV проти М. Ханенка (його підтримувала Польща) на Брацлавщині, перемога П. Дорошенка, похід на Галичину; підписання Бучацького договору |
|
1677–1678 |
Перший і другий чигиринські походи Туреччини |
|
1678–1679 |
«Великий згін» (насильницьке переселення мешканців з Правобережної України на Лівобережну, організоване гетьманом І. Самойловичем) |
|
1681 |
Бахчисарайський мирний договір (сторони договору: Туреччина, Московія); середня Київщина 20 років залишалася незаселеною |
|
1686 |
«Вічний мир» між Московським царством і Річчю Посполитою (Брацлавщина та південна Київщина мали бути нейтральними). Підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові |
|
1687 |
Перший Кримський похід В. Голіцина (допомога І. Самойловича, якого звинуватили в невдачі); мета – вихід Московії до Чорного моря, війна з Кримським ханством |
|
1687 |
Підписання Коломацьких статей новообраним гетьманом І. Мазепою |
|
1689 |
Другий Кримський похід В. Голіцина |
|
1692 |
Заворушення в Переяславському, Миргородському, Полтавському полках (переросло в повстання під проводом П. Іваненка-Петрика) |
|
1698–1712 |
П. Іваненко-Петрик – гетьман так званої Ханської України |
|
1699 |
Карловицький мир між Польщею та Туреччиною (Правобережна Україна, якою володіли турки (в основі Поділля), перейшла до Польщі) |
|
1702–1704 |
Повстання С. Палія. Перехід І. Мазепи через Дніпро, зайняття Київщини й Волині, придушення повстання І. Палія |
|
1704–1709 |
Об’єднання Правобережної та Лівобережної України під владою І. Мазепи |
|
1708 |
Україно-шведський союз, зруйнування Батурина |
|
1708–1722 |
Призначення І. Скоропадського гетьманом (для наглядання над гетьманом призначався царський резидент А. Ізмайлов) |
|
1709 |
Перехід кошового отамана Запорозької Січі К. Гордієнка з військом на бік І. Мазепи. Полтавська битва. Поразка шведів та І. Мазепи, втеча до Бендер |
|
1709 |
Зруйнування московитськими військами Чортомлицької січі, Полтавська битва |
|
1710 |
Смерть І. Мазепи |
|
1710 |
«Конституція…» Пилипа Орлика («Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького»: вступ і 16 статей). Обрання П. Орлика гетьманом |
|
1711 |
Похід П. Орлика разом з татарами на Україну (дійшли до Білої Церкви і повернули назад до Бендер). Прутський похід Петра І |
|
1711–1728 |
Існування Олешківської Січі (на території Кримського ханства) |
|
1713 |
Ліквідація козацтва на Правобережній Україні |
|
1720 |
Укази Петра І: про реорганізацію Генеральної військової канцелярії, про укладання адміністративних документів російською мовою |
|
1722–1727 |
Перша Малоросійська колегія (складалася з 6 офіцерів, яких очолював граф Вельямінов) |
|
1722 |
Надання першому ієрархові Київської митрополії титулу архієпископа Київського та Малої Росії (призначати його мав церковний Синод на чолі з царем у Петербурзі) |
|
1727–1734 |
Д. Апостол – гетьман; «Рішительні пункти»; завершено укладання зводу «Права, за якими судиться малоросійський народ» |
|
1734 |
Заснування Нової (Підпільненської) Січі (кошовий отаман І. Білицький, край поділено на 8 паланок (округів) |
|
1734 |
Гайдамаччина. Повстання Верлана проти Польщі |
|
1735 |
Скорочення урядом реєстровців; поділ козаків на заможних (виборних козаків), та збіднілих (підпомічників) |
|
1738–1759 |
Виступи загонів О. Довбуша, В. Баюрака, І. Бойчука; виступ «опришків» |
|
1751 |
К. Розумовський – гетьман |
|
1752 |
Створення Нової Сербії в північно-східній частині Запоріжжя (з 1775 – м. Єлисаветград, сучасний Кропивницький); утворення Словʼяносербії (сучасні Луганська, Кіровоградська, частина Донецької областей) |
|
1760 |
Проведення судової реформи на Гетьманщині |
|
1761 |
Перетворення Мотрининського монастиря на осередок православного руху |
|
1764 |
Остаточна ліквідація посади гетьмана |
|
1764–1782 |
Утворення Другої Малоросійської колегії (очолював П. Румянцев, який здійснив Генеральний опис Малоросії) |
|
1767 |
Створення Законодавчої комісії, член якої Г. Полєтика намагався повернути українській шляхті старі привілеї |
|
1768–1774 |
Російсько-турецька війна (закінчилася Кючук-Кайнарджинським договором, кордони Росії відсунулись на південь і таким чином Січ опинилася в межах Російської імперії) |
|
1768 |
Коліївщина (керівники: М. Залізняк, І. Гонта; повстання охопило Київщину та |
|
|
Брацлавщину, зокрема гайдамаки взяли Умань; повстання придушене російською владою; страта гайдамаків відбувалась у м. Кодня) |
|
1772 |
І поділ Речі Посполитої (Галичина відходить до Австрійської імперії) |
|
1775 |
Остаточна ліквідація Запорозької Січі (наказ Катерини ІІ генералові П. Текелі; російська армія напала і зруйнувала Січ, останній кошовий отаман П. Калнишевський ув’язнений у Соловецький монастир. Задунайська Січ, Банатська Січ |
|
1780–1782 |
Ліквідація особистої залежності селян в Австрійській імперії |
|
1781 |
Поділ Гетьманщини на три намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (згодом вони утворили Малоросійське генерал-губернаторство) |
|
1783 |
Закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України. Підкорення Російською імперією Кримського ханства (ліквідований полковий устрій, запроваджено повіти) |
|
1784 |
Повстання С. Гаркуші (повстання придушене російською владою) |
|
1785 |
«Грамота про вільність дворянства» (українську шляхту урівняно в правах з російським дворянством) |
|
1787–1791 |
Російсько-турецька війна (закінчилася Ясським мирним договором, Крим було закріплено в складі Росії) |
|
1787 |
Утворення групи автономістів на чолі з В. Капністом (відстоювали автономію Гетьманщини, виступали за відновлення козацького війська) |
|
1788 |
Утворення Чорноморського козацького війська |
|
1791 |
Місія В. Капніста до Берліна, переговори з канцлером Пруссії |
|
1792 |
Переселення Чорноморського козацького війська на Кубань, з 1860р. має назву Кубанське козаче військо |
|
1793 |
ІІ поділ Речі Посполитої (Правобережжя переходить під контроль Російської імперії) |
|
1795 |
ІІІ поділ Речі Посполитої (Річ посполита припинила своє існування, до Росії відходять землі західної Волині) |
Кінець XVIII ст. – 1914 р.
|
Дата |
Подія |
|
1798 |
Видання «Енеїди» І. Котляревського |
|
1805 |
Відкриття Харківського університету (з ініціативи В. Каразіна) |
|
1806–1812 |
Російсько-турецька війна (закінчилася Бухарестським мирним договором, до Росії відійшла Бессарабія) |
|
1810–1825 |
Рух опришків на Прикарпатті (очолював М. Штолюк) |
|
1812 |
Напад Наполеона Бонапарта на Росію |
|
1813–1830 |
Повстання (з перервами) під проводом У. Кармелюка на Поділлі |
|
1816–1857 |
Утворення військових поселень (з 25 округів військових поселень три зосереджені на Харківщині, Катеринославщині, Херсонщині) |
|
1816 |
Створення освітнього товариства греко-католицьких священників (у Перемишлі під патронатом єпископа М. Левицького помічник І. Могильницький зібрав гурт священників і заснував перше просвітницьке товариство греко-католицьких священників) |
|
1817 |
Оголошення Одеси відкритим містом (порто-франко) |
|
1817 |
Повстання бузьких козаків на Херсонщині |
|
1817 |
Закриття Києво-Могилянської академії. Відкриття в Одесі Рішельєвського ліцею. Заснування Львівського інституту Оссолінських |
|
1818–1819 |
Утворення в Полтаві масонської ложі «Любов до істини» (членом ложі був І. Котляревський) |
|
1818 |
Переїзд М. Щепкіна з Харкова до Полтавського театру (Полтавський театр припинив свою роботу 1821 р.) |
|
1819 |
Повстання військових поселенців у Чугуєві |
|
1820 |
Відкриття гімназії Вищих наук у Ніжині |
|
1821 |
Малоросійське товариство (очолював В. Лукашевич); програмний документ – «Катехизис автономіста» |
|
1821 |
Утворення Південного (П. Пестель, «Руська правда») й Північного товариства (М. Муравйов, «Конституція») декабристів (офіцерські організації (декабристи) ставили за мету скинути самодержавство без будь-чиєї допомоги) |
|
грудень 1825 – січень 1826 |
Повстання Чернігівського полку |
|
1828–1829 |
Російсько-турецька війна (перехід Задунайської Січі в межі Російської імперії, ініціатор переходу – Й. Гладкий) |
|
1828 |
Ліквідація Задунайської Січі |
|
1830–1831 |
Польське визвольне повстання |
|
1830-ті – 1880-ті |
Промисловий переворот у Російській імперії |
|
1831 |
Ліквідація Магдебурзького права на Лівобережжі |
|
1831 |
«Холерні бунти» на Закарпатті |
|
1832 |
Створення Азовського козачого війська (проіснувало до 1866 р.) |
|
1833–1837 |
Діяльність «Руської трійці» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич) |
|
1834 |
Відкриття університету в Києві (Університет святого Володимира, ректор М. Максимович) |
|
1837 |
Видання «Русалки Дністрової» (у Будапешті стараннями Я. Головацького) |
|
1839 |
Ліквідація царською владою Греко-Католицької Церкви на Правобережжі |
|
1840 |
Перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка (Петербург) |
|
1844 |
Повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині |
|
1841 |
Ліквідація судочинства за Литовським статутом |
|
1846 |
Видання «Історії Русів» (Москва) |
|
1846–1847 |
Діяльність Кирило-Мефодіївського братства (засновники: М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський; програмні документи: «Книга буття українського народу», «Статут братства св. Кирила та Мефодія») |
|
1848 |
Скасування панщини в Галичині |
|
1848 |
Створення Головної Руської Ради. Видання першої українськомовної газети «Зоря Галицька» |
|
1848 |
«Весна народів» (революційні події проти самодержавства в європейських країнах). Проголошення конституції в Австрійській імперії, відкриття парламенту. Діяльність видавництва Галицько-руська матиця; відкриття кафедри української мови та літератури у Львівському університеті (очолював Я. Головацький) |
|
жовтень 1848 |
Собор руських вчених у Львові |
|
1848–1850 |
Повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині |
|
1848–1851 |
Діяльність Головної руської ради |
|
1849 |
Слов’янський з’їзд у Празі (організації-учасниці: Центральна рада народова, Головна руська рада, «Руський собор») |
|
1853–1856 |
Кримська війна |
|
1854 |
Спроба підняти національно-визвольне повстання під проводом М. Чайковського (Садик-паша) |
|
1855 |
Селянський рух «Київська козаччина» (селяни складали списки вільних козаків і |
|
|
відмовлялися від панщини) |
|
1856 |
Селянський рух «У Таврію за волею» |
|
1859 |
Виникнення першої громади; відкриття в Києві першої в Російській імперії недільної школи |
|
початок 1860х |
Діяльність «хлопоманів» |
|
1860-ті – 1890-ті |
Формування в Україні Донецького вугільно-металургійного, Криворізького залізорудного, Нікопольського марганцевого промислових центрів; прискорений розвиток зернового і цукробурякового виробництва |
|
1860 |
Фінансова реформа; утворення Державного банку; розвиток мережі приватних банків |
|
1860 |
Початок громадівського руху в Україні; створення в Києві Української громади |
|
1861–1862 |
Видання в Петербурзі першого українського журналу «Основа» |
|
19 лютого 1861 |
Царський маніфест про скасування кріпосного права в Російській імперії (категорія тимчасовозобов’язаних була скасована через 20 років; відрізки / прирізки на Правобережжі) |
|
1863 |
Валуєвський циркуляр (заборона друкування українською мовою освітніх і релігійних видань) |
|
1863–1864 |
Польське національно-визвольне повстання (повстання проти Росії, охопило й Правобережну Україну) |
|
1863–1865 |
Будівництво залізниці Балта-Одеса |
|
1864 |
Судова реформа. Земська реформа. Освітня реформа |
|
1865 |
Цензурна реформа |
|
1865 |
Відкриття Новоросійського університету (Одеса) |
|
1866 |
Отримання волі державними селянами Російської імперії |
|
1868 |
Створення у м. Львові товариства «Просвіта» |
|
початок 1870х |
Відновлення громадівського руху |
|
1870-ті |
Діяльність в Україні «чайковців»; «Київська комуна» (народники) |
|
1870 |
Міська реформа (у містах утворено думи, які очолюють голови) |
|
1873 |
Створення у м. Львові літературного товариства ім. Т. Шевченка (від 1892 р. – Наукове товариство ім. Тараса Шевченка) |
|
1873–1876 |
Діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства |
|
1874 |
Військова реформа (тривалість служби – 6–7 років) |
|
1874 |
Здійснення народниками масового «ходіння в народ» |
|
1875 |
Початок діяльності гуртка «Південних бунтарів» |
|
1875 |
Відкриття Чернівецького університету |
|
1876 |
Емський указ (заборона української мови імператором Олександром ІІ) |
|
1877 |
Створення «Таємної дружини»; «Чигиринська змова» |
|
1878 |
Початок закордонної діяльності М. Драгоманова; журнал «Громада» |
|
1890 |
Створення Русько-української радикальної партії (РУРП) |
|
1892–1893 |
Виникнення таємної студентської організації «Братство тарасівців» |
|
1895 |
Видання книги Ю. Бачинського «Україна irredenta» (Україна уярмлена) |
|
1897 |
Створення Загальної української організації |
|
1898 |
Створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) |
|
1899 |
Створення Української національно-демократичної партії та Української соціалдемократичної партії |
|
кінець ХІХ – |
Розгортання процесу монополізації Наддніпрянської України |
|
початок ХХ ст. |
|
|
1900 |
Будівництво Луганського паровозобудівного заводу |
|
1900–1903 |
Економічна криза в українських губерніях Російської імперії |
|
1900 |
Створення Революційної української партії (РУП) |
|
1900 |
Видання брошури М. Міхновського «Самостійна Україна» |
|
1900 |
Створення першого гуртка спортивно-фізкультурної організації «Січ» |
|
1900 |
Обрання Андрея Шептицького митрополитом Української Греко-Католицької Церкви |
|
1901–1902 |
Заснування Української народної партії |
|
1902 |
Масовий селянський страйк у Західній Україні |
|
1905–1907 |
Демократична революція в Російській імперії |
|
9 січня 1905 |
«Кривава неділя» |
|
1905 |
РУП перейменовано в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Обʼєднання УДП і УРП в Українську демократично-радикальну партію (УДРП) |
|
17 жовтня 1905 |
Маніфест Миколи ІІ про громадянські свободи та створення І Державної Думи |
|
1905 |
Створення перших в Наддніпрянській Україні товариств «Просвіта» (Катеринослав, Одеса) |
|
1905 |
Вихід першої української газети «Хлібороб». Закон, який дозволяв видавати літературу національними мовами, створювати культурно-освітні національні товариства і відкривати національні театри |
|
1906 |
Початок видання в Києві щоденної української газети «Громадська думка» |
|
1906 |
Офіційне скасування обмежень української мови, уведених Емським указом |
|
1906–1907 |
Діяльність української парламентської громади у І та ІІ Державних думах |
|
1906 |
Указ, що започаткував Столипінську аграрну реформу (завершена законами від червня 1910 р. і травня 1911 р.) |
|
червень 1907 |
Третьочервневий переворот, закінчення революції. Початок діяльності в Києві Українського наукового товариства (УНТ) |
|
1907 |
Упровадження в Австро-Угорській імперії виборчого права для чоловіків |
|
1908 |
Створення Товариства українських поступовців (ТУП) |
|
1908–1913 |
Промислове піднесення Наддніпрянської України |
|
1910 |
Циркуляр Столипіна із забороною реєструвати будь-які чужорідні товариства й видавництва |
|
1911 |
Справа «Бейліса» |
|
1911 |
Створення таємного гуртка «Пласт». Розправа в Дрогобичі над виборцями до АвстроУгорського парламенту |
|
1912 |
Створення військово-патріотичного товариства «Січові стрільці» |
|
1912 |
Перший у післяреволюційний період масовий виступ українців (під час поховання М. Лисенка) |
|
1913 |
Виступ Д. Донцова з програмою політичного відокремлення від Росії |
|
1914 |
Протести проти заборони святкування в Києві століття від дня народження Т. Шевченка |
1914 р. – 1939 р.
|
Дата |
Подія |
|
серпень 1914 |
Початок Першої світової війни |
|
серпень 1914 |
Створення Головної Української Ради. Формування легіону Українських січових |
|
|
стрільців (УСС). Створення Союзу визволення України (СВУ) |
|
серпеньвересень 1914 |
Галицька битва |
|
вересень 1914 |
Російський окупаційний режим у Галичині; утворення Галицько-Буковинського генерал-губернаторства |
|
1915 |
Утворення Загальної української ради (Відень) |
|
1915 |
Бій за гору Маківка (42 легіонери було вбито і 76 поранено) |
|
1915 |
Контрнаступ австро-угорських військ; звільнення Галичини. Горлицька операція |
|
1916 |
«Брусиловський прорив» |
|
вересень 1916 |
Бій УСС за гору Лисоня |
|
1917 |
Лютнева демократична революція; повалення самодержавства; Тимчасовий уряд; ради робітничих і солдатських депутатів |
|
березень 1917 |
Утворення Української Центральної Ради (УЦР) |
|
квітень 1917 |
Всеукраїнський Національний Конгрес. Легітимізація діяльності УЦР. Створення «Українського клубу ім. П. Полуботка» стараннями М.Міхновського. Утворення полку ім. Б. Хмельницького |
|
травень 1917 |
Перший Військовий з’їзд. Утворення Військового Генерального комітету (головою обрано С. Петлюру), делегація (на чолі з В.Винниченком) до Тимчасового уряду |
|
червень 1917 |
Перший Універсал УЦР (проголошення автономії). Утворення Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком |
|
липень 1917 |
Другий Універсал УЦР. Приїзд до Києва І. Церетеллі, О. Керенського, М. Терещенка. Компроміс із Тимчасовим урядом. Урядова криза в Росії, виступ більшовиків; збройний виступ самостійників |
|
серпень 1917 |
«Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Державна нарада в Москві – корніловський заколот |
|
вересень 1917 |
З’їзд народів Росії в Києві |
|
25 жовтня (7 листопада) 1917 |
Більшовицький переворот у Петрограді. Нейтральна позиція УЦР |
|
листопад 1917 |
Третій Універсал УЦР (проголошення Української Народної Республіки (УНР), соціально-економічні питання) |
|
грудень 1917 |
Маніфест Ради Народних Комісарів (РНК) до українського народу з ультимативними вимогами до УЦР |
|
грудень 1917 |
Установлення більшовицької влади в Харкові. З’їзд рад у Харкові. Створення Народного секретаріату |
|
грудень 1917 |
Проголошення Кримської народної республіки |
|
9(22) січня 1918 |
Четвертий Універсал УЦР (проголошення незалежності Української Народної Республіки) |
|
січень 1918 |
Початок наступу червоних військ на Київ. Бій під Крутами. Вступ військ М. Муравйова до Києва |
|
січень (лютий) 1918 |
Берестейській мирний договір між УНР та державами Четверного союзу |
|
березень 1918 |
Підписання Брест-Литовського мирного договору між РСФРР і Німеччиною. Повернення УЦР до Києва. |
|
29 квітня 1918 |
Державний переворот і прихід до влади Павла Скоропадського. Українська держава (виконавчий орган влади – Рада міністрів) |
|
серпень 1918 |
Утворення Українського національного союзу (УНС) (голова – В. Винниченко) |
|
1 листопада 1918 |
Листопадовий зрив у Львові |
|
13 листопада 1918 |
Проголошення Західноукраїнської народної Республіки (ЗУНР). Створення Державного секретаріату ЗУНР. Утворення Української Галицької армії (УГА) |
|
1918–1919 |
Українсько-польська війна |
|
14 листопада 1918 |
Утворення Директорії (голова – В. Винниченко) |
|
листопад 1918 |
Заснування Української академії наук (УАН) (президент УАН – В. Вернадський) |
|
грудень 1918 |
Зрічення влади П. Скоропадським; перехід влади до рук Директорії. Домовленості з радянської Росією, Антантою, А. Денікіним, Н. Махном |
|
22 січня 1919 |
Проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР |
|
лютий 1919 |
Вступ (другий) більшовиків до Києва |
|
1919–1922 |
Холодноярська республіка |
|
січень 1919 |
Затвердження офіційної назви радянської України – Українська Соціалістична Радянська Республіка. Перейменування Тимчасового робітничо-селянського уряду України в Раднарком (голова – Х. Раковський) |
|
1919 |
Паризька мирна конференція |
|
квітень 1919 |
Створення Кримської Соціалістичної Радянської Республіки. Декрет ВУЦВК про продовольчу диктатуру (політика «воєнного комунізму») |
|
червень 1919 |
Чортківська офензива. Контрнаступ Української Галицької армії під командуванням О. Грекова |
|
липень 1919 |
Перехід військами ЗУНР р. Збруч і об’єднання з військами УНР; військові дії в Києві |
|
серпень 1919 |
«Київська катастрофа». Установлення Денікінського режиму. «Білий терор». Поділ території на три області: Українську, Харківську, Новоросійську |
|
серпень 1919 |
Утворення Революційної повстанської армії України (махновців). |
|
жовтень 1919 |
Перехід радянських військ у наступ (третій прихід більшовиків в Україну). Поразка військ Директорії та УГА |
|
грудень 1919 – травень 1920 |
Перший Зимовий похід армії УНР (під керівництвом М. Омеляновича-Павленка) |
|
грудень 1919 – (квітень 1920) |
Відступ денікінців з Києва; прихід радянських військ. Утворення Всеукрревкому (на чолі – Г. Петровський) |
|
квітень 1920 |
Варшавська угода між Польщею та УНР (підписали Ю. Пілсудський, С. Петлюра) |
|
травень 1920 |
Вступ польської армії і військ УНР у Київ |
|
червень 1920 |
Контрнаступ радянських військ. Наступ Західного фронту на Варшаву, Південнозахідного – на Львів |
|
серпень 1920 |
Проголошення в Східній Галичині Галицької соціалістичної радянської республіки на чолі з Галревкомом (голова – В. Затонський). Проголошення в Сколівському повіті Бойківської радянської республіки. Переговори делегації УНР з П. Врангелем |
|
1920 |
Утворення Української військової організації |
|
1920 |
Підписання Бессарабського протоколу, визнання країнами Антанти входження Бессарабії до складу Румунії |
|
жовтеньлистопад 1920 |
Перемир’я Росії та Польщі (розрив з УНР). Самостійні військові дії українських військ; відступ з території України під тиском Червоної армії. Війна більшовиків (командувач М. Фрунзе) та махновців проти П. Врангеля. Штурм Перекопу; встановлення радянської влади в Криму. Розрив радянським командуванням угоди з махновцями |
|
березень 1921 |
Ризький мирний договір (сторони договору: Польща, РСФРР, УСРР, БСРР) |
|
березень 1921 |
Х з’їзд РКП(б) (проголошення нової економічної політики (неп)) |
|
вересень 1921 |
Залишення махновцями України |
|
листопад 1921 |
Другий Зимовий похід армії УНР (під керівництвом Ю. Тютюнника) |
|
1921 |
Заснування Таємного університету у Львові |
|
1921 |
Утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) |
|
1921–1923 |
Масовий голод в Україні |
|
1922 |
Початок роботи театру «Березіль» під керівництвом Л. Курбаса |
|
грудень 1922 |
Створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) (УСРР, РСФРР, БСРР, Закавказька федерація (Азербайджан, Вірменія, Грузія) |
|
1923 |
Проголошення коренізації (українізації) |
|
1923 |
Визнання країнами Антанти входження Східної Галичини до складу Польщі, саморозпуск уряду ЗУНР |
|
1924 |
Уведення двомовних (утраквістичних) шкіл у Східній Галичині |
|
1924 |
Татарбунарське повстання |
|
1925 |
Ухвалення Конституції УСРР |
|
1925 |
Проголошення курсу на індустріалізацію |
|
1925 |
Утворення Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) |
|
1926 |
Державний переворот у Польщі; установлення режиму «санації» |
|
1926–1928 |
Утворення Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) (М. Хвильовий, літературна дискусія) |
|
1927 |
Формування Української національної партії на Буковині |
|
1928 |
Виступ М.Волобуєва в журналі «Більшовик України» зі статтею «До проблеми української економіки» |
|
1928 |
Судовий процес у «Шахтинській справі» |
|
1928/29–1932 |
Перша п’ятирічка, перехід СРСР на планову економіку |
|
1929 – початок 1930 |
Ліквідація Української автокефальної православної церкви |
|
1929 |
Початок насильницької колективізації. Форсована індустріалізація. Будівництво Київської кіностудії |
|
1929 |
Утворення Організації українських націоналістів (ОУН) |
|
1930 |
Судовий процес Спілки визволення України (СВУ) |
|
1930 |
Постанова про загальне обов’язкове навчання |
|
1930 |
Проведення польською владою акції «пацифікації» (Східна Галичина) |
|
1932 |
Закон про охорону соціалістичної власності («закон про п’ять колосків»). Запровадження внутрішнього паспорта. Уведення в дію Дніпрогесу |
|
1932–1933 |
Голодомор в Україні. Самогубство М. Хвильового, арешти письменників |
|
1934 |
Перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва Створення Спілки письменників України; ліквідація літературних об’єднань. Арешт і розправа над українськими кобзарями в Харкові |
|
1934 |
Убивство членами ОУН Б. Перацького |
|
1935 |
Почин О. Стаханова з м. Кадіївки; початок соціалістичних змагань |
|
1936 |
Варшавський та Львівський судові процеси над членами ОУН |
|
1937 |
Ухвалення Конституції УРСР (нова (Сталінська) Конституція УРСР) |
|
1937–1938 |
«Великий терор» («Розстріляне відродження») |
|
1938 |
Постанова про вивчення російської мови в школах України з неросійською мовою викладання |
|
1938 |
Убивство в Роттердамі керівника ОУН Є. Коновальця |
|
1938 |
Надання автономії Підкарпатській Русі у складі Чехо-Словаччини |
|
15 березня 1939 |
Проголошення незалежності Карпатської України |
1939 р. – початок ХХІ ст.
|
Дата |
Подія |
|
23 серпня 1939 |
Радянсько-німецький договір про ненапад і таємний протокол до нього («пакт Молотова–Ріббентропа») |
|
1 вересня 1939 |
Початок Другої світової війни; вторгнення нацистських військ на територію Польщі |
|
17 вересня 1939 |
Вторгнення Червоної армії на територію Західної України |
|
28 вересня 1939 |
Договір про розмежування зони німецької та радянської окупації по лінії Керзона (Закерзоння: Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Підляшшя) |
|
27 жовтня 1939 |
Проведення урядом СРСР Народних Зборів у Львові; проголошення радянської влади в Західній Україні |
|
1 листопада 1939 |
Рішення Верховної Ради СРСР «задовольнити прохання» населення Західної України |
|
1939 |
Розкол організації ОУН після вбивства в Роттердамі Є. Коновальця на ОУН(б) (за С. Бандеру) та ОУН(м) (за А. Мельника) |
|
червень 1940 |
Вторгнення Червоної Армії на територію Бессарабії та Північної Буковини |
|
22 червня 1941 |
Напад Німеччини на СРСР |
|
23–29 червня 1941 |
Танкова битва на початку війни на лінії Луцьк–Рівне–Броди |
|
30 червня 1941 |
Проголошення Акта відновлення Української Держави |
|
літо 1941 |
Створення Тарасом Бульбою-Боровцем загонів «Поліської січі» |
|
вересень 1941 |
Захоплення Києва |
|
вересень 1941 |
Початок розстрілів в Бабиному Яру (у лютому 1942 р. розстріляно українську письменницю, члена ОУН Олену Телігу, автора альманаху «Литаври») |
|
листопад 1941 |
Прийняття Гітлером рішення про штучне створення голоду |
|
червень 1942 |
Створення Українського штабу партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. |
|
липень 1942 – лютий 1943 |
Сталінградська битва (після неї розпочалося звільнення території СРСР від нацистів). Наказ про «загороджвальні загони» |
|
14 жовтня 1942 |
Створення Української Повстанської Армії (УПА) |
|
грудень 1942 |
Початок вигнання німецьких військ та їх союзників з України |
|
весна 1943 |
Створення зусиллями мельниківців і В. Кубійовича (очолював єдиний легальний Український центральний комітет) дивізії СС «Галичина» |
|
1943 |
Трансформація «Поліської Січі» в Українську Народну Революційну армію |
|
1943 |
Рейд загону С. Ковпака «Від Путивля до Карпат» з метою ліквідації нафтового басейну Дрогобич–Борислав |
|
липень – вересень 1943 |
Битва на Курській дузі (найбільша танкова битва за часів ІІ світової війни). |
|
1943 |
Звільнення з увʼязнення за клопотанням М. Бажана та О. Довженка деяких українських письменників (серед них – Остап Вишня) |
|
літо 1943 |
Завершення О. Довженком кіноповісті «Україна в огні» (твір був підданий жорстокій критиці) |
|
1943 |
Тегеранська конференція |
|
6 листопада 1943 |
Вигнання німецьких окупантів з м. Києва |
|
січень-лютий 1944 |
Корсунь-Шевченківська наступальна операція |
|
початок 1944 |
Створення у Львівській області Української головної визвольної ради (УГВР) на чолі |
|
|
з К. Осьмаком |
|
травень 1944 |
Депортація кримськотатарського народу з Криму |
|
червень 1944 |
Бій дивізії СС «Галичина» проти радянських військ (дивізія кинута в бій і розбита під Бродами) |
|
1944 |
Смерть митрополита Андрея Шептицького; новий керівник Української ГрекоКатолицької Церкви – Йосип Сліпий |
|
1944 |
Утворення в УРСР міністерства закордонних справ (Д. Мануїльський) та міністерства оборони (В. Герасименко) |
|
28 жовтня 1944 |
Завершення вигнання німецьких військ та їх союзників з України |
|
лютий 1945 |
Ялтинська конференція |
|
квітень 1945 |
Україна – співзасновниця Організації Об’єднаних Націй (ООН) |
|
9 травня 1945 |
День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні |
|
липень-серпень 1945 |
Потсдамська конференція |
|
2 вересня 1945 |
Завершення Другої світової війни |
|
1945 |
Входження Закарпаття до складу УРСР |
|
1945 |
Видання «Нарису історії української літератури» |
|
1946 |
Постанова ЦК КП(б)У про перекручення та помилки у висвітленні історії української літератури |
|
березень 1946 |
Ліквідація УГКЦ |
|
лютий 1947 |
Визнання Румунією приналежності Північної Буковини до УРСР |
|
1946–1947 |
Масовий голод в Україні |
|
квітень – липень 1947 |
Проведення польською владою операції «Вісла» |
|
1947 |
«Жданівщина» |
|
1947 |
Скасування системи продовольчих карток; грошова реформа |
|
жовтень 1947 |
Операція «Захід» |
|
1948 |
Прийняття закону «Про виселення осіб, які ухилялись від трудової діяльності» |
|
1948 |
Сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (критика генетики, лисенківщина) |
|
1948 |
Запуск газопроводу Дашава–Київ |
|
березень 1950 |
Знищення військами НКВС командира УПА Р. Шухевича |
|
1951 |
Встановлення західного кордону УРСР |
|
1953–1954 |
Повстання політичних в’язнів у сталінських таборах. Ліквідація ГУТАбу |
|
червень 1953 |
Обрання на посаду першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка |
|
листопад 1953 |
Уведення в експлуатацію першого в СРСР суцільнозварного мосту через Дніпро (за проєктом Є. Патона) |
|
лютий 1954 |
Початок освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, Алтаю та Сибіру |
|
лютий 1954 |
Входження Кримської області до складу УРСР |
|
лютий 1956 |
ХХ з’їзд КРПС, засудження культу особи |
|
1957 |
Реформа управління економікою – створення раднаргоспів |
|
1957 |
Запуск першого штучного супутника Землі |
|
грудень 1958 |
Закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР» |
|
1959 |
Утворення Української робітничо-селянської спілки |
|
1959 |
Утворення Клубу творчої молоді «Сучасник» м. Київ |
|
1961 |
Суд у Львові над членами дисидентської організації – Української робітничо- |
|
|
селянської спілки (Л. Лук’яненко, Г. Кандиба та ін.) |
|
1961 |
Політ першого космонавта в космос (Ю. Гагарін) |
|
жовтень 1961 |
ХХІІ з’їзд КПРС (ухвалення нової програми КПРС) |
|
1961 |
Грошова реформа |
|
1962 |
Заснування Шевченківської премії з літератури та культури |
|
липень 1963 |
Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного; призначення на цю посаду П. Шелеста |
|
жовтень 1964 |
Усунення з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова; обрання Л. Брежнєва |
|
вересень – грудень 1965 |
Підготовка І. Дзюбою праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» |
|
1965 |
Перша хвиля масових затримань діячів антирежимного руху |
|
1966–1970 |
VIIІ п’ятирічка («Золота п’ятирічка») |
|
квітень 1967 |
Підготовка В. Чорноволом збірки матеріалів «Лихо з розуму» про арешти в Україні |
|
січень 1968 |
Публікація роману О. Гончара «Собор» |
|
березень 1968 |
Протест 139 діячів культури України проти арештів і утисків української культури |
|
квітень 1968 |
Оприлюднення «Листа творчої молоді Дніпропетровська» (І. Сокульський) |
|
1970–1972 |
Видання «самвидавного» журналу «Український вісник» |
|
1972 |
Друга хвиля масових затримань діячів антирежимного руху |
|
травень 1972 |
Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста; обрання на цю посаду В. Щербицького |
|
вересень 1972 |
Перехід до загальної середньої освіти |
|
1976 |
Утворення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) |
|
жовтень 1977 |
Ухвалення нової Конституції СРСР |
|
квітень 1978 |
Ухвалення нової Конституції УРСР |
|
травень 1982 |
Прийняття Продовольчої програми СРСР |
|
березень 1985 |
Обрання М. Горбачова генеральним секретарем ЦК КПРС |
|
квітень 1985 |
Початок «перебудови» |
|
травень 1985 |
Постанова ЦК КПРС про подолання пияцтва та алкоголізму |
|
4 вересня 1985 |
Смерть В. Стуса в таборі Мордовії |
|
квітень 1986 |
Постанова ЦК КПРС про прискорення вирішення житлової проблеми в СРСР |
|
26 квітня 1986 |
Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (АЕС) |
|
травень 1986 |
Постанова ЦК КПРС про боротьбу з нетрудовими доходами |
|
листопад 1986 |
Закон «Про індивідуальну трудову діяльність» |
|
початок 1988 |
Перетворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод на Українську Гельсінську спілку |
|
лютий 1989 |
Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка |
|
травень 1989 |
Установча конференція товариства «Меморіал» |
|
липень 1989 |
Страйк шахтарів України |
|
вересень 1989 |
Створення Народного руху України за перебудову |
|
вересень 1989 |
Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького; обрання на цю посаду В. Івашка |
|
жовтень 1989 |
Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» |
|
1990 |
Відродження громад Української Греко-Католицької Церкви. Створення Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Перший собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) |
|
березень 1990 |
Проведення перших альтернативних виборів до Верховної Ради УРСР |
|
травень 1990 |
Початок роботи Верховної Ради як постійно діючого парламенту України |
|
червень 1990 |
Перехід Демократичного блоку у Верховній Раді УРСР до конструктивної опозиції, утворення Народної Ради |
|
16 липня 1990 |
Ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України |
|
липень 1990 |
Відставка В. Івашка; обрання головою Верховної Ради УРСР Л. Кравчука |
|
серпень 1990 |
Закон УРСР про економічну самостійність республіки |
|
жовтень 1990 |
«Революція на граніті» |
|
листопад 1990 |
Реєстрація Української республіканської партії (опозиційна до КПРС) |
|
1990 |
Запровадження продажу товарів за картками споживача з купонами |
|
лютий 1991 |
Ухвалення Верховною Радою постанови про відновлення автономії Криму |
|
червень 1991 |
Створення Меджлісу кримськотатарського народу |
|
19–21 серпня 1991 |
Спроба антиконституційного перевороту в СРСР (ДКНС) |
|
24 серпня 1991 |
Ухвалення Верховною Радою Акта проголошення незалежності України |
|
30 серпня 1991 |
Прийняття Указу Президії Верховної Ради України «Про заборону діяльності Компартії України» |
|
1 грудня 1991 |
Проведення Всеукраїнського референдуму та виборів Президента України |
|
6 грудня 1991 |
Започаткування Збройних Сил України |
|
1992 |
Вступ України до Наради з безпеки і співробітництва в Європі (з 1995 р. – ОБСЄ) |
|
липень 1994 |
Обрання Леоніда Кучми Президентом України |
|
1995 |
Обрання України членом Ради Європи |
|
28 червня 1996 |
Ухвалення Конституції України |
|
вересень 1996 |
Запровадження грошової національної одиниці – гривні |
|
жовтень – грудень 2004 |
«Помаранчева революція». Обрання Президентом України Віктора Ющенка |
|
2008 |
Вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ) |
|
січень 2010 |
Обрання Президентом України В. Януковича |
|
листопад 2013 – лютий 2014 |
«Революція Гідності». Повалення авторитарного режиму |
|
18 березня 2014 |
Окупація Криму. Включення Криму з ініціативи В. Путіна до складу Російської Федерації |
|
14 квітня 2014 |
Початок антитерористичної операції (АТО) на сході України |
|
червень 2014 |
Обрання Президентом України П. Порошенка |
|
2014 |
Підписання Україною Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (ЄС) |
|
вересень 2014; лютий 2015 |
Мінські домовленості |
|
січень 2019 |
Вручення Патріархом Варфоломієм томосу про автокефалію Православної Церкви України митрополиту Київському і всієї України Епіфанію |
|
2019 |
Обрання Презедентом України Володимира Зеленського |
|
24 лютого 2022р |
Повномасштабне вторгнення армії російської федерації на територію України |
про публікацію авторської розробки
Додати розробку