Посібник "Поетичні стежки Тараса Григоровича Шевченка"

 

 

 

Автор-упорядник: Мартиненко Т.В. - вчитель української мови та літератури

 

 

 

 

 

Рецензенти: Горайчук Н.М. - вчитель української мови та літератури

                       Рижук В.О. - вчитель української мови та літератури

 

 

 

 

 

 Посібник містить біографічні відомості Т.ШЕВЧЕНКА, вірші програмового вивчення(5-8  класів) та літературні аналізи.

 Видання стане у нагоді учням, учителям української літератури  на уроках у школі, при підготовці до конкурсу ім.  Т. Шевченка

 

 

 

 

 

 

 

Схвалено до друку на засіданні методичної ради

Протокол №1 від 10 лютого 2020року

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

1. Відомості про письменника....

5 клас

2. За сонцем хмаронька пливе...........
3. Аналіз вірша “За сонцем хмаронька пливе”
4. Садок вишневий коло хати......
5. Аналіз вірша “Садок вишневий коло хати”

6 клас

6. Думка.......
7. Аналіз вірша “Думка”
8. Іван Підкова.....
9. Аналіз вірша “ Іван Підкова”

  7 клас

5. Мені тринадцятий минало
6. Аналіз вірша “Мені тринадцятий минало”......
7. Тополя.....
8. Аналіз вірша “Тополя”
9. Як умру, то поховайте....
10. Аналіз вірша “Як умру, то поховайте”

8 клас

11. Думи мої, думи мої.....
12. Аналіз вірша “Думи мої, думи мої”
13. Ой три шляхи широкії...
14. Аналіз вірша “Ой три шляхи широкії”
15. Мені однаково, чи буду...
16. Аналіз вірша “Мені однаково, чи буду”

 

 

 

 

ШЕВЧЕНКО
Тарас Григорович (1814-1861)

 Видатний український поет, художник, громадський діяч, перекладач, автор "Кобзаря", співробітник Київської Археологічної комісії, академік гравірування (1860)
 Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко. Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгарда - поміщика, що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис. десятин землі. Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки, у ній, окрім Тараса, було 6 дітей - старші - Катерина та Марія, брат Микита, молодші - Ярина, Марія, брат Йосип.

 1843 року Шевченко змалює хату в Кирилівці, де провів своє дитинство. У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи, до кирилівського дячка-вчителя Павла Рубана. 1823 р., коли Тарасу було дев'ять років, померла мати. Батько одружується вдруге на Оксані Терещенко, 1825 року помирає і сам батько Тараса.

 Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька Павла, який став опікуном сиріт. Згодом майбутній поет іде школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського, де його життя було постійно напівголодним. Звідти він тікає у Лисянку до диякона-живописця, а згодом - у село Тарасівку до дяка-маляра, але дяк відмовив йому. Утративши надію стати маляром, Т. Шевченко повертається до Кирилівки й пасе громадську череду.

 1827 року Т. Шевченко наймитує у кирилівського священика Григорія Кошиця. Із ранніх років він цікавився народною творчістю, у дяків навчився читати й писати, рано виявився у хлопця хист і до малювання, який помітив маляр із села Хлипнівці, але на той час Шевченкові було вже чотирнадцять років і його зробили козачком В.В. Енгельгардта.

 Восени 1829 року разом з обслугою Енгельгардта Шевченко виїздить до міста Вільно. Помітивши здібності козачка до малювання, Енгельгардт віддає Тараса вчитися у досвідченого майстра, можливо, Яна Рустемаса. 1831 року сімнадцятирічний Шевченко приїздить до Петербурга, куди було переведено Енгельгардта, 1832 року Енгельгардт законтрактував Шевченка на чотири роки Ширяєву - різних живописних справ майстру.

 1836 року Т.Г. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. Цього ж року він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим. У лютому 1837 року Товариство заохочення художників дозволило Шевченкові (неофіційно) відвідувати навчальні класи. У квітні 1837 року Брюллов створює портрет Жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500 карбованців. За ці гроші було викуплено Тараса Шевченка з кріпацтва. 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова йому була вручена Жуковським відпускна.

 Цього ж року Т.Г. Шевченка було офіційно зараховано "стороннім учнем" до Академії мистецтв. Український митець із великою жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї - швидко здобуває знання. 1838 року Шевченко знайомиться із художником Штернбергом.

 У січні 1839 р. Т.Г. Шевченка зарахували пансіонером Товариства заохочення художників, а згодом, у квітні, нагородили срібною медаллю 2-го ступеня за малюнок з натури. 1840 року його було нагороджено срібною медаллю 2-го ступеня за першу картину олійними фарбами "Хлопчик-жебрак дає хліб собаці". У цей період життя митця захоплює і літературна творчість. 1837 року ним була написана балада "Причинна", 1838 - поема "Катерина", елегія "На вічну пам'ять Котляревському", 1839 - поезія "Тополя", "До Основ'яненка".

 1840 року побачила світ збірка творів Шевченка "Кобзар", що містила вісім творів: "Думи мої ...", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч". 1841 року вийшов альманах "Ластівка" із п'ятьма творами Шевченка: баладою "Причинна", поезіями "Вітре буйний", "На вічну пам'ять Котляревському", "Тече вода в синє море...", першим розділом поеми "Гайдамаки" - "Галайда", окремим виданням вийшла поема "Гайдамаки". У вересні того ж року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину "Циганка-ворожка".

 Із-під пензля Шевченка виходять малюнки "Козацький бенкет" (1838), "Натурниця" (1840) та низка портретів. Він ілюструє чимало художніх творів. 1840 р. з'являється "Марія" - малюнок до поеми О.С. Пушкіна "Полтава", 1841 - до оповіданнь Квітки-Основ'яненка "Знахарь", Надєждіна "Сила волі", 1842 - "Зустріч Тараса Бульби з синами" до повісті "Тарас Бульба". Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами "Катерина" 1842 року. Захоплюючись театром, Шевченко пробував свої сили і в драматургії. 1842 року з'явився уривок із п'єси "Никита Гайдай", написаної російською мовою та поема "Слепая". 1843 року Шевченко завершив драму "Назар Стодоля", а 1844 р. у Петербурзі окремим виданням вийшла поема "Гамалія".

 19 травня 1843 року Т.Г. Шевченко разом із Є.П. Гребінкою їде в Україну. Зупинився Т.Г. Шевченко в Качанівці, яка належала Тарновському. Із Качанівки поет виїздить до Києва, де виконує кілька малюнків історичних пам'яток. Під час перебування у Києві він познайомився з М. Максимовичем, П. Кулішем та з художником Сенчило-Стефановським, із яким вони 1846 р. брали участь у розкопках могили Переп'ятихи біля Фастова. Із Києва Шевченко поїхав до Гребінки в "Убіжище" біля Пирятина, а звідти до с. Мойсівки (тепер с. Мосівка Драбівського району на Черкащині), де знайомиться з О. Капністом, П. Лукашевичем. Разом із ними Шевченко побував у Яготині в маєтку Рєпніних. На деякий час Шевченко знову приїздить до Києва, потім відвідує Запорізьку Січ, острів Хортицю, села Покровське, Чигирин, Суботів. У серпні 1843 р. у селі Березівка письменник побував у П. Лукашевича. У вересні Т. Шевченко відвідує Кирилівку, зустрічається з братами і сестрами, пише малюнок "Хата батьків Т.Г. Шевченка в с. Кирилівці".

 В Україні Шевченко зробив чимало ескізів олівцем до задуманої серії офортів "Живописна Україна". З Кирилівки їде на Березань, де пише вірш "Розрита могила". Деякий час поет живе в Ісківцях у Афанасьєва-Чужбинського, робить спроби перекладати твори польських поетів. Із жовтня 1843 р. Т. Шевченко живе переважно в Яготині у Рєпніних. Тут Шевченко робить на замовлення дві копії портрета М. Рєпніна, малює дітей В. Рєпніна та автопортрет, пише поему "Тризна", яку присвячує Варварі Рєпніній, знайомиться із сестрами Псьол.

 Із Яготина поет їздив у Лубни, Пирятин, Березову Рудку, Ковалівку. Залишивши Яготин, Шевченко відвідав Мойсівку, побував у Я. Бальмена у Линовиці, де бачив альбом "Вірші Тараса Шевченка", переписаний латинським алфавітом та ілюстрований Я. Бальменом і художником М. Башиловим. Побував Т. Шевченко у селі Турівці у маєтку М. Маркевича. Відвідав Київ і на початку 1844 р. виїхав до Москви, де знайомиться з істориком Бодянським, Шафариком, зустрівся з Щепкіним. Пише поезію "Чигирине, Чигирине...".

 Із Москви Шевченко виїхав до Петербурга. У листопаді 1844 року побачив світ перший випуск "Живописной України", до якого увійшли шість офортів: "У Києві", "Видубицький монастир у Києві", "Старости", "Судня рада", "Дари Богдановії українському народові", "Казка". 1844 р. поет закінчує поему "Сова", створює поему "Сон", поезії "Дівичії ночі", "У неділю не гуляла...", "Чого мені тяжко, чого мені нудно...", "Заворожи мені, волхве..." та вірш "Гоголю".

 У березні 1845 р. Т. Шевченко закінчив навчання в Академії мистецтв, йому було присвоєно звання "некласного художника". У кінці березня Шевченко виїздить до Москви, де зустрічається зі Щепкіним та Бодянським. У квітні 1845 року Шевченко приїздить в Україну, щоб постійно тут жити і працювати. 22 квітня поет прибув у Київ, де зустрівся із Максимовичем.

 Одержавши від Київської Археологічної комісії доручення зарисувати історичні пам'ятки, Шевченко вирушає на Звенигородщину. У Густинському монастирі він виконує кілька малюнків. У середині серпня Т. Шевченко приїздить до Переяслава, де змальовує кілька пам'яток. Відвідавши село Андруші, він малює дві сепії "Андруші", у вересні 1845 гостює у Кирилівці.

 На початку жовтня Т. Шевченко приїхав у Миргород. Тут він написав поезії "Не женися на багатій...", "Не завидуй багатому..." та містерію "Великий льох". У Переяславі, де він живе у Козачковського, Шевченко пише поеми "Наймичка", "Кавказ", вступ до поеми "Єретик". Завершені твори 1843-1845 років Шевченко об'єднав у альбом "Три літа". Наприкінці листопада поет їздив до Києва, а незабаром його офіційно затвердили співробітником Київської Археологічної комісії. Наприкінці грудня тяжко хворий Шевченко приїхав до Переяслава, там він написав "Заповіт". У січні-лютому поет їздив на Чернігівщину. Навесні деякий час жив у Києві, познайомився із членами Кирило-Мефодіївського товариства Костомаровим, Гулаком, Посядою, Марковичем, Пильчиковим, Тулубом, зустрівся із Білозерським. У вересні Шевченко виїхав на Поділля й Волинь збирати перекази і пісні та описувати історичні пам'ятки. У кінці жовтня повернувся до Києва.

 У січні 1847 побував у Борзні, Оленівці. У березні жив у Седневі, у А. Лизогуба. Наприкінці березня 1847 р. почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Т. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, та відібрали збірку "Три літа".

 17 квітня 1847 року Т.Г. Шевченка привезли до Петербурга і ув'язнили в казематі "Третього відділу". Тут він створив цикл поезій "В казематі" ("В. Костомарову", "Чи ми ще зійдемося знову?", "Мені однаково...", "Садок вишневий коло хати"). Його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена, але документом для обвинувачення був альбом "Три літа". Згодом Т. Шевченка заслали рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу, заборонивши писати й малювати. 8 червня 1847 його доставили в Оренбург, а незабаром відправили в Орську фортецю. Цей шлях він описав у повісті "Близнеці".

 В Орській фортеці із-під пера Т. Шевченка з'являються нові вірші: "Думи мої, думи мої...", "Згадайте, братія моя...", поеми "Княжна", "Сон", "Москалева криниця", поезії "N. N." ("Мені тринадцятий минало"), "Іржавець", "А.О. Козачковському", "Полякам". У кінці 1847 р. він відновлює листування з друзями і знайомими, зближується з багатьма польськими засланцями: Фішером, Завадським, Крулікевичем, Вернером.

 У першій половині 1848 р. в Орській фортеці Шевченко написав чотири твори: "А нумо знову віршувать", "У бога за дверми лежала сокира", "Варнак", "Ой гляну я, подивлюся...". У березні 1848 р. Т.Г. Шевченка як художника включили до складу Аральської описової експедиції. Тут він виконав малюнки "Пожежа в степу", "Джангисагач", "Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар'ї", "Урочище Раїм з заходу", "Укріплення Раїм", "Спорядження шхун" (два малюнки), "Пристань на Сирдар'ї", та інші.

Восени 1849 р. експедиція повернулася до Оренбурга, і Шевченко залишився опрацьовувати її матеріали. 23 квітня 1850 року Т. Шевченка заарештували за доносом офіцера Ісаєва, поета відправили до Орська і там допитували, згодом його перевели у віддалене Новопетровське укріплення. Тут Шевченко читав періодичні видання, зустрічався з ученими й мандрівниками, які відвідували укріплення, листувався зі знайомими.

 Улітку 1851 р. Т. Шевченка як художника включили до складу Каратауської експедиції, де він здобув деяку можливість малювати. Після смерті Миколи Першого на Шевченка не була поширена амністія політичним в'язням і засланцям. Лише 1857 року, завдяки клопотанню друзів, поета звільнили із заслання. Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести "Щоденник".

 2 серпня 1857 року Т.Г. Шевченко відбув із Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Дорогою Шевченко малював краєвиди і портрети. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в'їзд до обох столиць. Доброзичливий медик засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити усю зиму у Нижньму Новгороді. За зиму 1857-1858 рр. Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у "Більшу книжку" свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза", "Слава". Одержавши дозвіл на проживання у столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.

 27 березня Шевченко прибув до Петербурга, де познайомився із М. Чернишевським. Жив поет спочатку в Лазаревського, а потім в Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. Як художник Шевченко після заслання найбільшу увагу приділяє гравіруванню. У жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії. 1856 року почали з'являтися у пресі переклади деяких його творів. На початку 1859 року вийшла збірка "Новые стихотворения Пушкина и Шевченко". У травні 1859 року Шевченко одержав дозвіл виїхати в Україну і за поетом встановили суворий таємний нагляд. Т. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними. У цей період він написав чимало поезій та малюнків. Поет мав намір купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися.

 15 липня поблизу с. Прохорівки його заарештували, звинувативши у блюзнірстві. Згодом поета звільнили, але наказали виїхати до Петербурга. 7 вересня 1859 року він прибув до Петербурга. На початку 1860 року вийшов друком "Кобзар", двома накладами вийшов альманах "Хата" із дев'ятьма новими поезіями Шевченка, об'єднаними під редакційною назвою "Кобзарський гостинець". У журналі "Народное чтение" як лист до його редактора опубліковано автобіографію поета.

 Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні сили Шевченка були невичерпні. 2 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. 1861 року Шевченко видав підручник для недільних шкіл, назвавши його "Букварь южнорусский". Поет дбав про поширення освіти серед народу. На початку 1861 року поет почував себе дедалі гірше.

 13 січня Т. Шевченко одержав від Білозерського два примірники першого номера журналу "Основа", де на перших десяти сторінках було вміщено його поезії під назвою "Кобзар". У рецензії "Современника" на цей номер журналу підкреслено першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове значення його творчості. У своєму останньому вірші "Чи не покинуть нам, небого" поет висловив впевненість, що його творчість не потоне в річці забуття.

 10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. 26 квітня 1861 року домовину із тілом поета поїздом повезли до Москви. На Україну труну везли кіньми. До Києва прах Шевченка привезли 6 травня увечері, а наступного дня його перенесли на пароплав "Кременчуг". 8 травня пароплав прибув до Канева, й тут, на Чернечій (тепер Тарасова) горі, поета поховали. Над ним насипали високу могилу, вона стала священним місцем для українського та інших народів світу.

 

5 клас

ЗА СОНЦЕМ ХМАРОНЬКА ПЛИВЕ

 

      За сонцем хмаронька пливе,

      Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З Богом заговорить...

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш його, того світу,

Мов матері діти.

 

Аналіз вірша “За сонцем хмаронька пливе” :

Тема: зображення мінливості природи в зміні дня й ночі.

Ідея: нерозривний зв’язок почуттів з природою, сподівання на краще майбутнє.

Мета: надія на краще майбутнє.

Рід літератури: лірика.

Жанр: вірш.

Тематика: пейзажна лірика.

Художні засоби.

Епітети: червоні поли, рожевою пеленою, малую годину, хмароньку рожевую, туман сивий, тьмою німою.

Порівняння: «покриває рожевою пеленою, мов мати дитину», «ніби серце одпочине», «ждеш його, того світу, мов матері діти», «туман, неначе ворог».

Метафора: «за сонцем хмаронька пливе», «червоні поли розстилає», «туман ...тьмою німою оповиє тобі душу».

Персоніфікація:«хмаронька ...сонце спатоньки зове», «серце одпочине, з Богом заговорить».

Зменшувальні суфікси (пестливі слова): хмаронька, спатоньки, годиночку.

Єдинопочаток (анафора): «І хмароньку рожевую, І тьму за собою».

Кількість строф – чотири.

Вид строфи: шестивірш (секстина), чотиривірш (катрен), п'ятивірш (пентина).

Віршований розмір: тристопний ямб: тристопний  - у рядку повних три  стопи,  закономірність – ненаголошений склад чергується з наголошеним (U_). 

За   |сон|цем| хма |ронь|ка    |пли|ве, 

Чер |во  |ні  |по   |ли    | роз |сти|ла |є 

І     |сон|це | спа |тонь  |ки   | зо |ве 

У    |си  |нє |мо   |ре:   | по   |кри|ва |є 

Ро   |же |во |ю    | пе   |ле    |но  |ю, 

Мов | ма |ти | ди  |ти    |ну. 

Схема ненаголошених (U) й наголошених (__) складів, стоп (/).

U_ /U_ /UU/ U_/ 

U_ /U_ /UU/ U_/U 

U_ /U_ /UU/ U_/ 

U_ /U_ /UU/ U_/U 

U_ /UU /UU/ U_/

U_ /UU /UU/ 

 Рими:  пливе – зове, розтилає – покриває, дитину – годину, собою – німою, дітись – діти.

Зорові образи: сонце, хмаронька, море, пелена, мати, дитина, туман. 

Слухові образи: з Богом заговорить.

Образи кольору: червоні, синє, рожевою, сивий. 

 

САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ

 

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дaє.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

Аналіз вірша “Садок вишневий коло хати” :

Тема: зображення щасливої родини працьовитих селян серед природної гармонії.

Ідея: уславлення людини праці та природної гармонії.

Мета: працьовиті люди заслуговують гарного життя.

Рід літератури: лірика.

Жанр: вірш

Тематика: пейзажна лірика.

Художні засоби:

Персоніфікація: зіронька встає.

Пестливі слова: зіронька, маленьких, діточок, соловейко.

Кількість строф – три.

Вид строфи: п'ятивірш (пентина).

Віршований розмір: тристопний ямб: тристопний  - у рядку повних три  стопи,  закономірність – ненаголошений склад чергується з наголошеним (U_). 

Са |док |виш|не  |вий   |ко  |ло   | ха    |ти, 

Хру|щі  |над |виш|ня    |ми  |гу    |дуть, 

Плу|га   |та  |рі   | з плу|га  |ми   | йдуть, 

Спі |ва  |ють  | і   |ду     |чи |дів   |ча    |та, 

А   | ма |те   |рі  | ве    |че  |рять| ждуть.

Схема ненаголошених (U) й наголошених (__) складів, стоп (/).

U_ /U_ /UU/ U_/U 

U_ /U_ /UU/ U_/ 

UU /U_ /U_/ U_/ 

U_ /UU/ U_/ U_/U

UU /U_ /U_/ U_/ 

Рими:  хати – дівчата, гудуть – йдуть – ждуть, хати – научати, встає – подає – дає, хати

дівчата, своїх – їх – затих. 

Римування: АББАБ

Садок вишневий коло хати, 

Хрущі над вишнями гудуть, 

Плугатарі з плугами йдуть, 

Співають ідучи дівчата, 

А матері вечерять ждуть.

Зорові образи: садок, хата, хрущі, вишні, плугатарі, плуги, дівчата, матір, зіронька, соловейко, діточки.

Образи – символи: «садок вишневий», «вечірня зіронька», «соловейко», «родина за вечерею», «плугатарі», «пісня дівчат».

Слухові образи: хрущі гудуть, плугатарі з плугами йдуть, співають дівчата, затихло все, соловейко не затих. 

 

6 клас

ДУМКА

 

Тече вода в синє море,

Та не витікає,

Шука козак свою долю,

А долі немає.

Пішов козак світ за очі;

Грає синє море,

Грає серце козацькеє,

А думка говорить:

«Куди ти йдеш, не спитавшись?

На кого покинув

Батька, неньку старенькую,

Молоду дівчину?

На чужині не ті люде —

Тяжко з ними жити!

Ні з ким буде поплакати,

Ні поговорити».

Сидить козак на тім боці,

Грає синє море.

Думав, доля зустрінеться —

Спіткалося горе.

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак — шляхи биті

Заросли тернами.

 

Аналіз вірша “Думка”:

Жанр: вірш.

Тема : зображення туги за рідним краєм.

Ідея: співчуття козакові, що не знайшов своєї долі.

Основна думка: наймиліше у рідній стороні.

Сталі епітети: синє море, неньку старенькую, молоду дівчину, шляхи биті.

Порівняння: тече вода в синє море, та не витікає.

Персоніфікація: грає море, грає серце, думка говорить.

Гіпербола: «пішов козак світ за очі».

Метафора: грає серце козацькеє, а журавлі летять собі додому ключами, шляхи биті заросли тернами.

Паралелізм: «Тече вода в синє море, та не витікає, шука козак свою долю, а долі немає»;

«Грає синє море, грає серце козацькеє»;

«Сидить козак на тім боці, грає синє море. Думав, доля зустрінеться – спіткалося  горе»;

«А журавлі летять собі додому ключами. Плаче козак — шляхи биті заросли тернами».

Звертання: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?».

Оклики: Тяжко з ними жити!

Анафора:  Грає синє море,

                   Грає серце козацькеє.

                   Ні з ким буде поплакати,

             Ні поговорити.

 

Іван Підкова

      Чорна хмара з-за Лиману

Небо, сонце криє.

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

Дніпра гирло затопило.

«Ануте, хлоп’ята,

На байдаки! Море грає —

Ходім погуляти!»

Висипали запорожці —

Лиман човни вкрили.

«Грай же, море!» — заспівали,

Запінились хвилі.

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

Серце мліє, а козакам

Того тілько й треба.

Пливуть собі та співають;

Рибалка літає...

А попереду отаман

Веде, куди знає.

Похожає вздовж байдака,

Гасне люлька в роті;

Поглядає сюди-туди —

Де-то буть роботі?

Закрутивши чорні уси,

За ухо чуприну,

Підняв шапку — човни стали.

«Нехай ворог гине!

Не в Синопу, отамани,

Панове молодці,

А у Царград, до султана,

Поїдемо в гості!»

«Добре, батьку отамане!» —

Кругом заревіло.

«Спасибі вам!»

Надів шапку.

Знову закипіло

Синє море; вздовж байдака

Знову похожає

Пан отаман та на хвилю

Мовчки поглядає.

Аналіз вірша “Іван Підкова”:

Жанр: ліро-епічна поема.

Тема: зображення морського походу запорозьких козаків під проводом Івана Підкови проти турецьких завойовників.

Ідея: уславлення мужності та героїзму запорожців та Івана Підкови.

Головна думка: мужністю та героїзмом здобувається у боротьбі незалежність.

Художні засоби.

Епітети: високії могили, козацьке біле тіло, чорна хмара,синє море, чорні уси.

Порівняння: високії ті могили чорніють, як гори; синє море звірюкою то стогне, то виє; кругом хвилі, як ті гори; не в Синопу, а у Царгород, хвилі, як ті гори; ні землі, ні неба;

Персоніфікація: ревіли гармати, лягло спочити тіло, могили говорять, лихо танцювало, журба кружала, серце спочине, море,стогне, виє, грає, серце мліє.

Метафора: внук косу несе в росу; синє море звірюкою то стогне, то виє; могили з вітрами говорять; свідок слави розмовляє.

Анафора: "Було колись...", "високії ті могили...".

Гіпербола: «Чорна хмара з-за Лиману небо, сонце криє», «Висипали запорожці — Лиман човни вкрили», «Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба».

Сталі епітети: «біле тіло», «синє море», «високі могили».

Контрасти: «Було колись — запорожці вміли пановати». «Минулося — осталися могили на полі».

Звертання: «Ануте, хлоп'ята», «отамани, панове молодці …», «Добре, батьку, отамане»;

Риторичне звертання: «Грай же, море».

Оклики: «Ануте, хлоп'ята, на байдаки!», «Море грає – ходім погуляти!», «… поїдем у гості!», «Добре, батьку отамане!», «Спасибі вам!»

Риторичні оклики: «Грай же, море!», «Нехай ворог гине!».

Паралелізм: «Чорна хмара з-за Лиману небо, сонце криє». «Висипали запорожці – лиман човни вкрили».

 

7 клас

МЕНІ ТРИНАДЦЯТИ МИНАЛО

      Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

1 Пай – частка заробленого чи трапеза, коли їжа поділена на частини.

2 Плоскінь – волокно, призначене для прядіння, що отримують способом вимочування у водоймі.

3 Бредня – безглузді думки, химери.

4 Юродивий – божевільний.

 Аналіз вірша «Мені тринадцятий минало …»

(тема, головна думка, художні засоби, рими)

Тема: спогади ліричного героя (поета) про своє кріпацьке дитинство, коли він пас худобу.

Головна думка: засудження кріпацтва, коли людина не була вільною; кожна дитина має право на щасливе життя, любов та піклування.

Художні засоби:

Епітети: небо голубеє, тяжкі сльози, господнє небо, малого віку.

Метафори: «сонце гріло, не пекло», «сонце… не довго молилось», «сонце запекло, почервоніло і рай запалило», «село почорніло», «небо помарніло», «ягня … веселилось», «серце плаче та болить».

Порівняння: «…любо стало, неначе в Бога..», «мов прокинувся, дивлюся», «…поцілувала… наче сонце засіяло, неначе все на світі стало моє…».

Риторичні оклики: «Господнє небо і село, ягня, здається, веселилось!», «І сонце гріло, не пекло!», «Поглянув я на ягня — не мої ягнята!»; «Обернувся я на хати — нема в мене хати!», «Не дав мені бог нічого!», «І хлинули сльози, тяжкі сльози!», «…лани, гаї, сади!», «Бридня!», «…Не був би в світі юродивим, людей і [Бога] не прокляв!».

Риторичні запитання: «Чи то так сонечко сіяло, чи так мені чого було?», «Чого маленькому мені тоді так приязно молилось, чого так весело було?».

Антитеза (протиставлення): «І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось... Запекло…», «Не дав мені Бог нічого!... Неначе все на світі стало моє... лани, гаї, сади!..І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води».

Контраст (антонімічні пари): «...сонце гріло, не пекло! — Та недовго сонце гріло...», «Тоді так приязно молилось — недовго молилось», «Чого так весело було— хлинули сльози, тяжкі сльози».

Повтор (тавтологія): «Мені так любо, любо стало…», «хлинули сльози, тяжкі сльози».

Повтор (епіфора): «Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята!», «Обернувся я на хати — Нема в мене хати!», «І хлинули сльози, Тяжкі сльози!..».

Рими: минало – сіяло, було – стало, паю – знаю, бур'яні – мені, молилось – веселилось, було – село – пекло, гріло – почервоніло, почорніло – помарніло, вибирала – привітала – поцілувала, засіяло – стало, сади – води, згадаю – раю, болить – дожить, знав – прокляв.

Поезію умовно можна поділити на чотири частини:

• хлопчик пасе овець, ясно «так сонечко сіяло», що він заспокоєний красою природи, частиною якої є він сам;

• та недовго радіє сирота-кріпак, бо розуміє, що суспільне життя жорстоке і несправедливе, адже «не дав мені Бог нічого!..»;

• та прийшла сусідська дівчина, така ж як, він, «привітала, утирала мої сльози і поцілувала...» -  знову діти радіють.

• роздуми дорослого поета в засланні про те, що колишній стан — це рай, в порівнянні з тими випробуваннями, які лягли на його долю за те, що він виступив проти несправедливості існуючого ладу.

Рід літератури: ліро-епос.

Жанр: балада.

 

Тополя

       По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий

Марне зеленіє.

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить,

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться — серце ниє:

Кругом ні билини.

Одна, одна, як сирота

На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Постривайте — все розкажу.

Слухайте ж, дівчата!

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила — не спинила:

Пішов — та й загинув...

Якби знала, що покине —

Було б не любила;

Якби знала, що загине —

Було б не пустила;

Якби знала — не ходила б

Пізно за водою,

Не стояла б до півночі

З милим під вербою.

Якби знала!..

І то лихо —

Попереду знати,

Що нам в світі зострінеться...

Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю!..

Само серце знає,

Кого любить. Нехай в’яне,

Поки закопають,

Бо не довго, чорнобриві!

Карі оченята,

Біле личко червоніє —

Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав’яне,

Брови полиняють.

Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає.

Защебече соловейко

В лузі на калині,

Заспіває козаченько,

Ходя по долині.

Виспівує, поки вийде

Чорнобрива з хати,

А він її запитає,

Чи не била мати.

Стануть собі, обіймуться —

Співа соловейко;

Послухають, розійдуться,

Обоє раденькі...

Ніхто того не побачить,

Ніхто не спитає:

«Де ти була, що робила?»

Сама собі знає...

Любилася, кохалася,

А серденько мліло —

Чуло серце недоленьку,

Сказати не вміло.

Не сказало — осталася,

День і ніч воркує,

Як голубка без голуба,

А ніхто не чує...

Не щебече соловейко

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою,

Не співає — сиротою

Білим світом нудить:

Без милого батько, мати —

Як чужії люди,

Без милого сонце світить —

Як ворог сміється,

Без милого скрізь могила...

А серденько б’ється.

Минув і рік, минув другий —

Козака немає;

Сохне вона, як квіточка;

Мати не питає:

«Чого в’янеш, моя доню?»

Стара не спитала,

За сивого, багатого

Тихенько єднала.

«Іди, доню, — каже мати, —

Не вік дівувати!

Він багатий, одинокий —

Будеш панувати».

«Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки заплачуть,

Легше, мамо, в труні лежать,

Ніж його побачить».

Не слухала стара мати,

Робила, що знала —

Дивилася чорнобрива,

Сохла і мовчала,

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити,

Чи довго їй одинокій

На сім світі жити?..

«Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько,

Скажи мені щиру правду,

Де милий-серденько?

Чи жив-здоров, чи він любить?

Чи забув-покинув?

Скажи ж мені, де мій милий?

Край світа полину!

Бабусенько, голубонько!

Скажи, бо [ти] знаєш...

Мене мати хоче дати

За старого заміж.

Любить його, моя сиза,

Серце не навчити!

Пішла б же я утопилась —

Жаль душу згубити...

Коли не жив чорнобривий,

Зроби, моя пташко!

Щоб додому не вернулась...

Тяжко мені, тяжко!

Там старий жде з старостами...

Скажи ж мою долю».

«Добре, доню! Спочинь трошки.

Чини ж мою волю.

Сама колись дівувала —

Теє лихо знаю;

Минулося — навчилася:

Людям помагаю.

Твою долю, моя доню!

Позаторік знала,

Позаторік і зіллячка

Для того придбала».

Пішла стара, мов каламар

Достала з полиці.

«Ось на тобі сього дива.

Піди до криниці,

Поки півні не співали,

Умийся водою,

Випий трошки сього зілля —

Все лихо загоїть.

Вип’єш — біжи якомога;

Що б там не кричало,

Не оглянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.

Одпочинеш; а як стане

Місяць серед неба,

Випий ще раз; не приїде —

Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,

Будеш ти такою;

А за другий — серед степу

Тупне кінь ногою, —

Коли живий козаченько,

То зараз прибуде...

А за третій, моя доню!

Не питай, що буде...

Та ще, чуєш, не хрестися —

Бо все піде в воду...

Тепер же йди, подивися

На торішню вроду».

Взяла зілля, поклонилась:

«Спасибі, бабусю!»

Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..

«Ні! Вже не вернуся!»

Прийшла... Вмилась, напилася,

Тихо усміхнулась,

Вдруге, втретє напилася

І не оглянулась.

Полетіла, мов на крилах,

Серед степу пала,

Пала, стала, заплакала

І... і заспівала:

«Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю —

Рости, рости, тополенько!

Все вгору та вгору,

Рости гнучка та висока,

До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я,

Чи не діжду пари?

Рости, рости, подивися

За синєє море:

По тім боці — моя доля,

По сім боці — горе.

Там десь милий чорнобривий

Співає, гуляє,

А я плачу, літа трачу,

Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце!

Що сміються люди,

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде!

Сама хоче мене мати

В землю заховати...

А хто ж її головоньку

Буде доглядати?

Хто догляне, розпитає,

На старість поможе?

Мамо моя!.. Доле моя!..

Боже милий, Боже!..

Подивися, тополенько!

Як нема — заплачеш,

До схід сонця, ранісінько,

Щоб ніхто не бачив...

Рости ж, серце-тополенько,

Все вгору та вгору;

Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю».

Отак тая чорнобрива

Плакала, співала...

І на диво серед поля

Тополею стала.

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

 

Аналіз вірша «Тополя»

Тема: відображення трагічного кохання молодої дівчини.

Мотиви балади: оспівування невмирущості справжнього кохання; уславлення вірності в коханні; співчуття до молодої дівчини, розлученої з коханим; засудження зневіри та звертання за допомогою до ворожіння.

Ідея: невмирущість справжнього кохання та вірності.

Проблематика: кохання та розлука, батьки і діти, вірність та зрада, добро і зло, задоволення та страждання, щирість в почуттях та відсутність почуттів.

Композиція:

Експозиція: «По діброві вітер виє…».

Зав’язка: «Полюбила чорнобрива козака дівчина..».

Розвиток дії: «Любилася, кохалася, а серденько мліло..», «минув і рік, минув другий козака немає…», «мати хоче дати за старого заміж», «пішла вночі до ворожки», «тяжко мені, тяжко!».

Кульмінація: «Випий трошки сього зілля все лихо загоїть».

Розв'язка: «Взяла зілля, поклонилась», «Вмилась, напилася, Тихо усміхнулась.

Вдруге, втретє напилася І не оглянулась», «Отак тая чорнобрива плакала, співала... І на диво серед поля тополею стала».

Ознаки балади «Тополя»:

• одна подія з життя героя (розлука з коханим); нетривалий час дії (три роки).

• невелика кількість дійових персонажів (дівчина, мати, ворожка);

• незвичайність і загадковість подій (ворожбитство, дівчина перетворилась на тополю);

• напружений сюжет та трагічність у розв’язанні конфлікту (дівчина, розлучена з коханим, без материної підтримки звертається до ворожіння);

• похмурий колорит (використання символіки тужливих пісень);

• ліризм (віршована форма, багато художніх засобів, висока емоційність).

Фольклорні ознаки балади:

• використання образів-символів (калина, верба, рушник, соловейко, треті півні, місяць, голубка, зілля, тополя, лебедонька, могила);

• використана метаморфоза народної пісні «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…» («Мала мати сина, восени женила…»);

• звертання до давніх звичаїв, традицій (сватання, ворожіння);

• відтворення давніх вірувань (душа людини може переселитися в рослину);

• наявність пестливих слів, постійних епітетів, риторичних складових, метафор, порівнянь, повторів тощо.

Образи-символи балади.

Вітер (життєві обставини), поле (земля-матір), море (прірва, душевний неспокій), билина (одинокість), тополя край дороги (дівочі страждання через розлуку), дорога (життєвий шлях), могила (вічність), верба (родинне вогнище), соловейко (співець добра), калина (дівоча врода), долина (невизначеність), голубка (закохана дівчина), голубка та голуб (любовна пара), треті півні (передвісники біди), зілля (смерть і відродження), місяць (світло в пітьмі), рушник (захист), лебедонька (вірність), могила (вічність), криниця (життя), вода (початок і кінець, очищення), сльози (печаль), пісня (душа).

Художні засоби.

Епітети: стан високий; лист широкий; море широке; марне зеленіє; викохав тонку, гнучку; тихо усміхнулась, по синьому морю, серце-тополенько, щиру правду.

Постійні епітети: чорнобрива дівчина, біле личко, карі оченята, милий чорнобривий.

Персоніфікація: «вітер виє, гуляє, … гне», «серце ниє», «само серце знає», «серденько знає,… мліло,… б'ється», «чуло серце недоленьку, сказати не вміло, не сказало…», «стане місяць серед неба».

Метафора: «личко червоніє», «до полудня, та й зав'яне, брови полиняють», «сиротою білим світом нудить», «сохне вона», «чорнобрива сохла», «без милого скрізь могила», «душу згубити», «дівувала», «зілля лихо загоїть», «лихо знаю», «все піде в воду», «рости … до самої хмари», «літа трачу», «хоче мене мати в землю заховати», «торішню вроду», «зілля все лихо загоїть».

Порівняння: «поле, як те море», «одна, як сирота», «воркує, як голубка без голуба», «батько, мати як чужії люди», «сонце світить — як ворог сміється», «Сохне вона, як квіточка», «Легше… в труні лежать, ніж його побачить», «Пішла стара, мов каламар», «За перший раз, як за той рік», «Полетіла, мов на крилах».

Повтори (тавтологія): «одна, одна», «любилася, кохалася», «Минув і рік, минув другий», «Позаторік знала, позаторік і зіллячка», «Серед степу пала, Пала …», «Плавай, плавай …», «Рости, рости…», «Все вгору та вгору», «До схід сонця, ранісінько»

Повтори (анафора, єдинопочаток): «Полюбила …», «Якби знала…», «Не співає…», «Скажи …»

Повтори (рефрен, приспів): «Плавай, плавай, лебедонько! По синьому морю», «По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу».

Повтори (епіфора, єдинозакінчення): «…Вмилась, напилася, … Вдруге, втретє напилася».

Риторичний оклик: «Одна, одна, як сирота На чужині, гине!», «Край світа полину!», «Бабусенько, голубонько!», «Тяжко мені, тяжко!», «Ні! Вже не вернуся!», «Мамо моя!», «Доле моя!».

Риторичне звертання: «Плавай, плавай, лебедонько!», «Рости, рости, тополенько!», «Скажи йому, моє серце!», «Боже милий, Боже!..», «Подивися., тополенько!», «Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору».

Риторичне запитання: «Хто ж викохав тонку, гнучку В степу погибати?», «Чи довго їй одинокій на сім світі жити?..», «Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..», «А хто ж її головоньку Буде доглядати?», «Хто догляне, розпитає, На старість поможе?»

Пестливі слова: серденько, личко, козаченько, раденькі, недоленьку, бабусенько, голубонько, лебедонько, тополенько, головоньку, ранісінько

Антитеза (протиставлення): «День і ніч воркує», «чи діжду я, чи не діжду пари», «По тім боці — моя доля, По сім боці — горе»

Контраст (антонімічні пари): «Полюбила — не спинила: Пішов — та й загинув...», «воркує,…а ніхто не чує...», «Нехай попи заспівають, а дружки заплачуть», «біжи якомога; Що б там не кричало, Не оглянься, поки станеш», «милий чорнобривий Співає, гуляє, А я плачу», «плакала, співала».

Метаморфоза: «Отак тая чорнобрива …серед поля Тополею стала».

Віршований розмір: коломийковий вірш з розбивкою на два рядки (8 + 6 = 14 складів)

Рими: полю – тополю – долу, зеленіє – синіє, билини – гине, погибати – дівчата, покине – загине, любила – пустила, водою – вербою, знати – дівчата, знає – в’яне, оченята – дівчата, червоніє – знає, соловейко – козаченько, калині – долині, хати – мати, обіймуться – розійдуться, спитає – знає, мліло – вміло, кохалася – осталася, воркує – чує, водою – вербою – сиротою, нудить – світить, сміється – б'ється, немає – питає, спитала – єднала, дівувати – панувати, мамо – яму, заспівають – заплачуть, лежать – побачить, знала – мовчала, поворожити – жити, голубонько – ненько – серденько, покинув – полину, навчити – згубити, пташко – тяжко, знаю – помагаю, знала – придбала, полиці – криниці, неба – треба, такою – ногою, прибуде – буде, хрестися – подивися, воду – вроду, бабусю – вернуся, усміхнулась – оглянулась, пала – заспівала, лебедонько – тополенько, хмари – пари, море – горе, мати – заховати – доглядати, поможе – Боже, вгору – морю, співала – стала.

Коломийковий особливий розмір, рими, внутрішнє римування (виє – гуляє, полюбила – спинила, високий – широкий тощо), багатство художніх засобів створює музикальність балади «Тополя».

Вступ до балади «Тополя» став популярною народною піснею. Музику до фрагментів цього твору написали Микола Лисенко, Кирило Стеценко та інші композитори.

План.

1. «Вітер… гне тополю».

2. «Кругом ні билини».

3. «Полюбила чорнобрива козака».

4. «Якби знала, що покине…»

5. «Само серце знає, кого любить»

6. «Кохайтеся ж, любітеся»

7. «Чуло серце недоленьку, сказати не вміло»

8. «Без милого скрізь могила... »

9. «Мати … за багатого тихенько єднала»

10. «Рушниками, що придбала, спусти мене в яму»

11. «Чорнобрива… пішла вночі до ворожки»

12. «Скажи мені щиру правду»

13. «Тяжко мені, тяжко! »

14. «Твою долю… позаторік знала»

15. «Ось на тобі сього… зілля»

16. «Взяла зілля, поклонилась»

17. «Рости, рости, тополенько!»

18. «По тім боці — моя доля, по сім боці — горе»

19. «Доле моя!..»

20. «Чорнобрива… тополею стала»

21. «Гне тополю … до самого долу»

Цитатна характеристика дівчини.

Гарна, вродлива	«Чорнобрива дівчина» «Карі оченята. Біле личко»
Повністю віддається почуттям	«Полюбила чорнобрива козака дівчина» «Якби знала, що покине було б не любила» «Чуло серце недоленьку, сказати не вміло»
Щира в почуттях	«Обоє раденькі... » «Легше, мамо, в труні лежать, ніж його побачить».
Страждає від розлуки	«Не співає — сиротою білим світом нудить», «Без милого сонце світить — як ворог сміється» «Дивилася чорнобрива, сохла і мовчала»
Зневірена, засліплена горем	«Сохне вона, як квіточка» «Тяжко мені, тяжко!»
Не має розуміння зі сторони матері, одинока	«Чи не била мати» Ніхто не спитає: «Де ти була, що робила?» «Чого в'янеш, моя доню?» стара не спитала» «Мене мати хоче дати за старого заміж»
Вірність почуттям	«Не хочу я панувати, не піду я, мамо!»
Привітна, ввічлива	«Бабусенько, голубонько, серце моє, ненько»
Любляча донька	«А хто ж її головоньку буде доглядати? «Хто догляне, розпитає, на старість поможе?»
Забобонна, втратила віру, почуття обов’язку, занижена самооцінка	«Пішла вночі до ворожки»
Емоції переважають над осмисленням дійсності	«Без милого скрізь могила...» «Скажи йому, що загину, коли не прибуде!»
Розгублена, невизначеність поступків	«Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..»
Не бачить виходу з ситуації, безпорадна перед незгодами	«Пішла б же я утопилась жаль душу згубити... » «Ні! Вже не вернуся!» «Там десь милий чорнобривий співає, гуляє, а я плачу, літа трачу, його виглядаю»

Цитатна характеристика матері

По-своєму розуміє щастя для дочки	«Стара … за сивого, багатого тихенько єднала» «Він багатий, одинокий — будеш панувати»
Переймається доччиними стражданнями	«Іди, доню, — каже мати, Не вік дівувати!»
Вперта, не намагається порозумітися	«Не слухала стара мати, робила, що знала».
Дотримується традицій	«Рушниками, що придбала»
Свавільна	«Мене мати хоче дати за старого заміж»

Цитатна характеристика ворожки.

Пережила страждання	«Сама колись дівувала — теє лихо знаю» «Минулося — навчилася»
Привітна	«Добре, доню! Спочинь трошки»
Володіє магією, передбаченням	«Твою долю, …позаторік знала, позаторік і зіллячка для того придбала»
Служить темним силам	«Пішла стара, мов каламар достала з полиці» «Та ще, чуєш, не хрестися бо все піде в воду...»
Має вплив на зневірену дівчину	«Чини ж мою волю»
Переконана, що допомагає іншим	«Людям помагаю» «Ось на тобі сього дива» «Випий трошки сього зілля все лихо загоїть»

 

ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

[25.12.1845 р., Переяслав]

Аналіз вірша «Заповіт»

Тараса Шевченка (тема, мотив, художні засоби, рими, віршований розмір)

Тема: зображення власного ставлення поета до важкого кріпацького життя на Україні.

Вірш умовно можна поділити на три частини, кожна з яких має свій мотив: заповіт поета поховати його на батьківщині, спонукання народу скинути пута неволі, палкий заклик побудувати вільну країну в сім'ї народів.

Провідний мотив: заклик до українського народу визволитися від гніту заради щасливого майбутнього. 

Основна думка: «і мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, не забудьте пом'янути незлим тихим словом».

Ідея: віра поета у краще майбутнє для свого народу.

Рід літератури: лірика.

Жанр: вірш.

Вид лірики: громадянська.

Художні засоби.

Епітети: «лани широкополі», «злою кров'ю», «сім'ї великій, …вольній, новій», «незлим тихим словом».

Постійні (сталі) епітети: «степу широкого», «Вкраїні милій», «синєє море», «вражою кров'ю».

Індивідуально-авторський епітет: «Дніпро ревучий».

Персоніфікація: «Дніпро реве …, понесе … кров».

Метафора: «полину до … Бога», «кров'ю волю окропіте».

Повтори (епіфора, єдинозакінчення): «… Бога».

Повтори (тавтологія): «реве ревучий», «…в сім'ї великій, сім'ї...».

Повтори (анафора, єдинопочаток): «Як …».

Алітерація (звук [р]): «реве ревучий», «І вражою злою кров'ю волю окропіте».

Звукопис: «Дніпро реве».

Контраст: «полину до самого Бога молитися... а до того я не знаю Бога».

Тлумачення контрасту сучасними дослідниками творчості Т. Шевченка: «Після смерті поета його душа не буде допущена до Бога, аж доки Україна не стане вільною».

Кількість строф: шість.

Вид строфи: чотиривірш (катрен).

Віршований розмір: чотиристопний хорей.

Що́б лани́ широ́копо́лі,

І́ Дніпро́, і кру́чі

Бу́ло ви́дно, бу́ло чу́ти,

Яќ реве́ реву́чий.

Що́б  | ла  |  ни́ | ши | ро́  |ко  |по́  |лі,

І́  |Дніп | ро́, | і  |кру́  |чі

Бу́  | ло  | ви́д | но, |  бу́ |ло | чу́  | ти,

Яќ  | ре |  ве́  | ре | ву́  |чий.

Схема ненаголошених (U) й наголошених (__) складів, стоп (/).

_U/ _U / _U/_U/

_U/ _U / _U/

_U/ _U / _U/_U/

_U/ _U / _U/

Рими: могилі - милій, кручі – ревучий, море – гори, порвіте – окропіте, великій – новій.

Образи-символи: степ (воля), на могилі – кургані (козацька доблесть), Вкраїна (батьківщина), лани – поля (земля-матір), Дніпро (доля українського народу), море (прірва), кров (боротьба), кайдани (гніт), сім'я (майбутнє).

Слова «поховайте мене на могилі» означає бути похованими на кургані – символі козацької доблесті, тобто повторити долю захисників свого краю.

 

8 клас

ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

Вірш невільницької поезії (написаний на засланні)

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З киргизами убогими.

Вони вже убогі,

Уже голі... Та на волі

Ще моляться Богу.

Прилітайте ж, мої любі,

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

[друга половина 1847]

Аналіз поезії "Думи мої, думи мої" 

(тема, мотив, художні засоби, рима, віршування)

Назва: «Думи мої, думи мої»

Автор: Тарас Шевченко

Вид літератури: лірика

Жанр: вірш

Вид лірики: особиста

Тема: поетичне оспівування творчості, що поєднує поета з народом і Батьківщиною

Провідний мотив: творчість як єдина втіха на засланні

Мотиви: самотність поета-засланця, Батьківщина – моральний стержень поета в засланні, свобода особистості, вірність своєму творчому покликанню, воля та неволя, життя на чужині

Художні засоби

Епітети: лихій годині, сизокрилі голуб’ята, Дніпра широкого, киргизами убогими, тихими речами

Рефрен: «Прилітайте…»

Повтори: «думи мої», «убогими… убогі»
Риторичне звертання: «Думи мої, думи мої, ви мої єдині, не кидайте хоч ви мене при лихій годині», «Прилітайте ж, мої любі, …»

Порівняння: «привітаю вас, як діток»

Вид строфи: 14-складник (строфа є римованим двовіршем, де чергуються два рядки з 14 складів, розбиті на підрядки з 8-ми і 6-ти складів)

Віршований розмір: коломийковий (з великою паузою після восьмого складу та короткою паузою після четвертого складу)

Ду – ми  мо – ї /, ду – ми мо – ї,//

Ви мо – ї  є – ди – ні,

Не ки – дай – те/ хоч ви ме – не //

При ли – хій го – ди – ні.

Тип віршування: народнопісенне силабічне

Римування: суміжне, або парне (АА)

Рими жіночі (на передостанньому складі):єдині – годині, голуб’ята – погуляти, убогі – богу, речами – вами

 

В КАЗЕМАТІ (уривок)

VI

Ой три шляхи широкії

докупи зійшлися.

На чужину з України

брати розійшлися.

Покинули стару матір.

Той жінку покинув,

А той сестру. А найменший

молоду дівчину.

Посадила стара мати

три ясени в полі.

А невістка посадила

високу тополю.

Три явори посадила

сестра при долині…

А дівчина заручена –

червону калину.

Не прийнялись три ясени,

тополя всихала,

Повсихали три явори,

калина зов'яла.

Не вертаються три брати.

Плаче стара мати,

Плаче жінка з діточками

в нетопленій хаті.

Сестра плаче, йде шукати

братів на чужину…

А дівчину заручену

кладуть в домовину.

Не вертаються три брати,

по світу блукають,

А три шляхи широкії

терном заростають.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

 

«Ой три шляхи широкії...»

Аналіз уривку з поеми «В казематі»

Назва: «Три шляхи широкії..»

Автор: Тарас Шевченко

Рід літератури: лірика

Жанр: балада (пісня літературного походження)

Вид лірики: філософська

Тема: зображення трагедії родини, коли рідні змушені були покидати домівки

Провідний мотив: роздум про долю України (трагедія поневоленого народу в неможливості родинного щастя)

Мотиви: страждання через розлуку; розпад роду; недосконалість суспільства

Ідея: засудження поневолення одного народу іншим, бо це веде до страждання

Художні засоби

Епітети: шляхи широкії, молоду дівчину, стара матір, нетопленій хаті, дівчина заручена

Сталі епітети: червону калину, високу тополю

Паралелізм: «Ой три шляхи широкії докупи зійшлися. На чужину з України брати розійшлися», «Не вертаються три брати, по світу блукають, А три шляхи широкії терном заростають»

Анафора (єдинопочаток): «Плаче … Плаче…», «Не вертаються три брати…»

Повтори (тавтологія): «покинули… покинув», «посадила…посадила… посадила», «…всихала, повсихали…», «три»

Епіфора: «Ой три шляхи широкії … А три шляхи широкії»

Метафора: «шляхи … до купи зійшлися», «по світу блукають»

Контраст: «Розійшлися … Посадила …» – «Не прийнялись… Не вертаються»

Інверсія: «Три явори посадила сестра при долині»

Елементи фольклору:

● магічне число казок: три шляхи, три ясени, три явори, три брати;

● використання символів: шлях, ясен, калина, тополя, явір, терен, домовина тощо;

● за наявністю композиції наближається до історичної пісні;

● будовою нагадує коломийковий вірш

Композиція

Експозиція: «На чужину з України брати розійшлися».

Зав’язка: рідні висаджують рослини-обереги від лиха («Посадила стара мати три ясени в полі… А невістка посадила високу тополю. Три явори посадила сестра при долині… А дівчина заручена – червону калину»)

Кульмінація: не приймаються посаджені дерева-обереги, рідні страждають, відчуваючи лихо

Розв’язка: «Не вертаються три брати»

Вид строфи: 14-складник (строфа є римованим двовіршем, де чергуються два рядки з 14 складів, розбиті на підрядки з 8-ми і 6-ти складів)

Віршований розмір: коломийковий (з великою паузою після восьмого складу та короткою паузою після четвертого складу)

Не – вер – та – ю/ – ться три – бра – ти //

Пла-че ста – ра ма – ти

Пла – че жін – ка/  з  ді – то – чка – ми //

В не – то – пле – ній ха – ті 

Тип віршування: народнопісенне силабічне

Римування: суміжне, або парне (АА)

Рими жіночі (на передостанньому складі): зійшлися – розійшлися, покинув – дівчину, полі – тополю, долині – калину, всихала – зов'яла, мати – хаті, чужину – домовину, блукають – заростають

 До цього вірша писали музику Яків Степовий, Сидір Воробкевич, Роман Купчинський. Згодом поезія стала вважатися народною піснею.

 Ця поезія – це філософський роздум про людську долю. Сам автор, будучи ув’язненим самодержавством та перебуваючи в казематі, глибоко співчував усім знедоленим. Розмірковував про одвічні цінності: любов та розлуку, надію та розпач, пам'ять та забуття…

Автор не говорить нам, чому саме три брати покинули родину (стали козаками, визволителями своєї землі; змушені були піти в солдати для самодержавства; призвані на війну тощо). Спочатку було родинне щастя: мати виростила трьох синів (ясени – молоде покоління), сестра мала трьох братів (явори – молоді парубки), невістка збудувала власну сім'ю з дітьми (тополя – жіноча доля), дівчина заручилась з одним із братів (калина – молода дівчина). Потім розлука зруйнувала гармонію в житті кожного з них: мати залишилась без синів («не прийнялись три ясени», «плаче стара мати»), невістка з дітьми позбулась годувальника («тополя всихала», «плаче жінка з діточками в нетопленій хаті»), сестра самотня без братів («повсихали три явори», «сестра плаче, йде шукати братів на чужину»), заручена дівчина не стане дружиною («калина зов'яла», «дівчину заручену кладуть в домовину»)

 Поезія відображає гірку долю рідного народу в часи поневолення, в цілому засуджуючи це суспільне явище. Останніми рядками «А три шляхи широкії терном заростають» Великий Кобзар застерігає, що терпеливе споглядання будь-якого поневолення може призвести до забуття.

 

МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Аналіз вірша «Мені однаково, чи буду…»

Рік написання: 1847 Літературний рід:

Лірика. Жанр “Мені однаково”: Ліричний вірш (медитація).

Вид лірики: Громадянська (медитативна).

Провідний мотив: Патріотичні почуття відповідальності за Батьківщину.

Віршовий розмір “Мені однаково” — ямб.

Тема “Мені однаково”: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю.

Ідея “Мені однаково”: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України. 

Основна думка: Т. Шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу.

Художні засоби «Мені однаково, чи буду…» :

Епітети – люди злії, лукавії, славній Україні, окраденую (Україну).

Метафора – злії люди Україну присплять.

Оксиморон – Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі.

Композиція «Мені однаково, чи буду…» Вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга. Побудований твір на протиставленні, функцією зв’язку й протиставлення між частинами наділений сполучник та. «Мені однаково, чи буду…» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні Її,

окраденую збудять…

Ох, не однаково мені.

 У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.

 Історія написання «Мені однаково, чи буду…» Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію «Мені однаково, чи буду…», тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у роботі Кирило-Мефодіївського братства дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинили появу вірша «Мені однаково, чи буду…». Дана поезія написана під час перебування письменника в казематі у 1847 р.

Використана література:

1. «Відомості про Т.Шевченка...»http://www.univ.kiev.ua/ua/geninf/osobystosti/shevchenko/
2. «За сонцем хмаронька пливе» Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 243;
3. «Садок вишневий коло хати» http://poetyka.uazone.net/kobzar/sadok_vyshnevyi.html 
4. «Думка» ...«Кобзар» 1860 с. 34 — 35
5. «Іван Підкова».....першодрук у «Кобзарі» 1840 с. 97 — 105
6. «Мені тринадцятий минало»...Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — 1867. — Т. 2. — С. 223-224
7. «Тополя»...Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 113-118; С. 620-623.
8. «Як умру, то поховайте»...Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 371; С. 750-752
9. «Думи мої, думи мої»...Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 124-126; С. 631-633
10. «Ой три шляхи широкії» «Кобзар» 1866  ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 234 — 235
11. «Мені однаково, чи буду» Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — Т. 1. — С. 252 — 253