Повідомлення на тему : "Біографія Бориса Грінченка"

Про матеріал
Це повідомлення про цікаві факти з життя Бориса Грінченка, його учителювання в селах Харківщини, Сумщини та Катеринославщини, і те що сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але не слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, один з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.
Перегляд файлу

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й грунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала до творчості. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починає писати і сам. Він створює «самвидавівський» рукописний журнал, який заповнює власними оповіданнями та віршами. З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками.

За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї шевця. Допитливий і працьовитий, він скоро навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себе у всьому, Борис таким чином заощаджував гроші на книги. Здобута самоосвіта дозволила Б.Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Вчителював він у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Зовнішній бік його біографії в цей час маловиразний, але внутрішньо це були неймовірно багаті й насичені роки.

Учителювання Б.Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами. Багато пише. У цей час його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П.Вартовий, Василь Чайченко, Б.Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкуються в журналах та альманахах. Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи»(1895 р.),«Хвилини» (1903р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала в письменника майже весь вільний час. Творчі миті потрібно було викроювати за рахунок сну й відпочинку. «На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці — часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської. Моя пісня — то мій ро-бітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія», — зізнавався митець. За час роботи у земстві Б.Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.), і «Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.). Б.Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895—1899 рр.), «З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777—1900)» (1901 р.). У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного «Словаря української мови»(1907—1909рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією. Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії, але запізно — 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892-1893 рр., він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література. Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови, культури, традицій. Саме через призму формування національної свідомості формує він і спадщину деяких українських письменників та істориків (зокрема Г.Квітки, М.Костомарова та ін.), з болем підсумовуючи їхню безпорадність або ж аморфність у цьому плані. Віддаючи належне своїм попередникам, він не може не втриматися від їдкого зауваження, констатуючи, що в тодішньому українському діячеві все ще сиділо «дві душі: одна українська, а друга — російська», а тому «хотілося і рідному краєві послужити», і не прогнівити того, хто може пожалувати «Станіслава на шию». Працюючи на ниві просвітництва, Б.Грінченко наочно постійно пересвідчувався у тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікатор-ська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі — таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя». Митець надзвичайної працездатності, емоційний, палкий, людина дужого інтелекту, Б.Грінченко свідомо клав на вівтар ідеї і своє життя, і свою подвижницьку творчість: Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу робить її мав…

Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але не слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, один з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.

 

 

 

docx
Додано
14 січня
Переглядів
10
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку