19 серпня о 18:00Вебінар: Ментальна арифметика: розвиваємо обидві півкулі головного мозку

Позакласний захід на тему: "Минуще все, любов лиш вічна"

Про матеріал

Сценарій позакласного заходу "Минуще все, любов лиш вічна", проведений з учнями 10-11 класів на основі творівукраїнських та зарубіжних поетів. Мета заходу: Ознайомити учнів з поетичними та прозовими творами про кохання; формувати почуття прекрасного; виховувати пошану до літературного спадку народів світу.

Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОХАТИ – ЦЕ ЗНАЧИТЬ КОХАННЯ ТВОРИТЬ…

Мета: Ознайомити учнів з поетичними та прозовими творами про кохання; формувати почуття прекрасного; виховувати пошану до літературного спадку народів світу.

Юнак і дівчина читають на фоні вальсу лист Тетяни до Онєгіна з роману О.С.Пушкіна «Євгеній Онєгін»

Звучить пісня.     Ведучі запалюють свічки

І.  Доброго вечора, дорогі наші гості!

ІІ.  Ми гостинно відчиняємо  двері для людей, які небайдужі до прекрасного, знають і цінують щире українське слово, талант рідного народу.

І.  У наш нелегкий час, коли такі поняття, доброзичливість, чуйність, милосердя, любов  стали дефіцитом, коли все частіше руйнуються сім’ї через брак загальної культури,  відповідальності, невміння пронести через все життя високе почуття кохання, ми хочемо поговорити саме про неї – про її  Величність Любов.

ІІ. Тисячі років вчені, поети, мислителі намагаються дати відповідь на питання: Що таке ЛЮБОВ? І нікому поки ще це не вдалося.

ІІ. Бо любов над усе терпелива,

Любов лагідніша за все,

Не заздрісна любов, не спесива,

І пихи вона не несе.

І. Нечемною бути не може,

Останнє віддасть для людей,

Не мстить,  не лютує вороже,

Любов незлобливо іде.

 

Виходить ІІІ ведучий з квітами  в руці.

ІІІ. Поет Василь Симоненко сказав про неї  так:

Мені здається, може, я не знаю, -

Було і буде так у  всі  часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє

І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає

                                                                             Звучить пісня «Сіла птаха..»                    

І. Слухаю і думаю, який талановитий наш народ! Як уміє він оспівати кохання у своїх піснях.

Та в такого народу не може не бути поетів, що самі вміли кохати і піднесли кохання на небувалу висоту своїм поетичним словом.

ІІ. Інтимна  лірика! Чи є на світі такий поет, який би не оспівав кохання – одне з найсильніших людських почуттів: Данте й Петрарка, Шекспір та Байрон, Пушкін та Міцкевич. А поряд з ними – Тарас Шевченко і Леся Українка, Іван Франко та Андрій Малишко, Василь Симоненко та Олександр Олесь.

                                                                                                    (Звучить серенада Шуберта)

 

І Читець:

Вона  прийшла непрохана й неждана,

Та я її зустріти не зумів,

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

 І я не чув, як жайвір в небі тане, кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана –

Ну як мені за нею не піти?

ІІІ читець

Я і в думці обняти тебе не смію,

А  не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто – отак, без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвених  слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе! Мені більше й не треба,

 адже й так ти мені стільки щастя дала.

 

Звучить мелодія «Ніч яка місячна».. виходять хлопці і дівчата.

Він:  Дівча моє любе, чи вірно ти любиш?

         Чую, як в грудях – тьох та тьох…

         Час так швидко плине, і ніхто не винен,

         Кожен поцілунок лиш один на двох.

         Скоро вже світання… поцілуй востаннє….

        Зоре моя ясная, дай зіп’ю красу!

        Очі твої – свічечки із цієї ніченьки

        Через дні  і роки в серці пронесу.

Вона:

Нащо, нащо тобі питати,

Чи люблю тебе чи ні…

О, легше серце розірвати,

ніж знати відповідь мені.

Чи я люблю тебе – не знаю –

Спитай вночі у срібних зір,

Спитай у чайки, що голосе,

Спитай у хмар, що сльози ллють,

спитай, бо я сказать безсила…

Я знаю, знаю тільки те,

Що підеш ти і вирита могила,

І згасло сонце золоте.

 

Ведучий І: Любов буває різною! Щасливою, нещасною, взаємною і без взаємності, зрадженою і навіть трагічною.

Ведучий ІІ      Любов всевладна й переборна,

                        Любов у ревнощах і муках.

                         Любов у радостях й зітханні,

                         любов у горі  і розлуках.

Ведучий ІІІ. Це так! Але мені здається, що саме висока трагічна любов найбільше хвилює душу, піднімає людину на небувалу висоту, вчить всепрощення, доброти. 

Ведучий І. Яким  би не було кохання – воно святе. Тема вірності жінки – вічна. Минають роки, століття, але вічною буде любов, відданість, вірність жінки коханому, тим, хто готовий віддати своє життя батьківщині. Яскравим доказом цього є Ярославна – святий, незабутній образ.

Плач Ярославни

Ведучий ІІ. Вірність кохані людині притаманна не лише жінкам.

 

Ведучий ІІІ. Ті, хто так поетично писав про кохання і самі вміли любити. Кохання допомагало їм жити, боротися, перемагати.

 

______  Я хочу розповісти  історію кохання.

Важкий хрест недолі випало нести Павлу Грабовському. Були хвилини, коли він загнаний у глухий кут хворобою і нелюдськими в’язничними обставинами, хотів накласти на себе руки. Кришталево чистий і чесний у всьому, поет не ховає від читача отих скрутних хвилин. І нам по-людськи зрозумілі туга і розпач його серця за рідною Україною, за друзями, за втраченою молодістю.

Важкий шлях на заслання в Сибір для Павла Арсеновича був окрашений щирими почуттями дружби і кохання до Надії Костянтинівни Сигиди, людини великої душі, вчительки , активної учасниці організації «Народна воля», засудженої до каторги. Надії Костянтинівні присвятив Грабовський кращі поетичні рядки, вписав яскраву сторінку в розвиток інтимної лірики:

Я кохаю тебе, а не знаю за що,

Я коханню тому все життя присвячу,

Бо я з його ожив; ти одна на умі,

Я кохаю тебе, і я знаю за що:

Ти мене підняла на важкому шляху;

Так ходім же і дальш: двом не страшно ніщо,

Хоч доводиться йти нам у північ глуху.

Страшна, нелюдська трагедія відбулася 6 листопада 1889 року в місті Кара, забайкальського краю: за наказом амурського генерал-губернатора барона Корфа покарано стома ударами різок жінку. То була політична ув’язнена – каторжанка Надія Костянтинівна Сигида, яка посміла вдарити свого жорстокого ката – коменданта тюрми Мисюкова. 11 листопада Надія померла, на що Грабовський написав:

І пекло мук, і  крові море,

Якого, може, не знайду,

І найлютіше в світі горе

Я бачив – гіршого не жду.

 

_________ Важко знайти у світовій літературі більш хвилюючу поетичну розповідь про страждання людської душі, зраненої нещасливим коханням, як збірка «Зів’яле листя» Івана Франка. Поезія зворушує нас силою свого почуття до дівчини, яка на вроду – «з горіха зерня», а серцем – «колюче терня», уста її  - «тиха молитва», а слово – «гостре як бритва». Збірка поділяється на три цикли, або «жмутки», а вірші в них – «зів’ялі листочки».

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Чого уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне у тьмі.

Як я люблю тебе без тями,

 як мучить довгими ночами, 

і як літа вже за літами

свій біль, свій жаль, свої пісні

у серці здавлюю на дні.

 

  _______Вражає інтимна лірика Ліни Костенко. Вона пише про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об’єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінально. Наприклад. Скільки сказано, що нерозділене кохання – нещасливе. А тим часом ця думка хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи її люблять, чи не відповідають на її почуття. Мабуть, вперше Ліна Костенко змістила спектр у світлу сторону у вірші «Світлий сонет»

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

В сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але так не слід.

Вона росте ще, завтра буде вишенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

Що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась є неприємністю:

Хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

А вірність має душу неподільчиву

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!..

 

_______ Ліна Костенко віртуозно описує не тільки передчуття любові, а й вершини щастя. Лавина почуттів у цьому випадку могутня і сильна:

Спини мене отямся і отям –

Така любов буває раз в ніколи.

Вона промчить над зламаним життям,

За нею будуть бігти видноколи…

Вона ж порве нам спокій до струни,

вона ж слова поспалює вустами.

Спини мене спини і схамени

Ще поки можу думати востаннє.

Ще поки можу, але вже не можу –

Настала черга й на мою зорю.

 Чи біля тебе душу відморожу,

Чи біля тебе полум’ям згорю.

 

Ведучий ІІ. Тему кохання не обійшли своєю увагою і письменники-сатирики. Згадайте тонкий, блискучий гумор Івана Котляревського, Карпенка-Карого, Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Григорія Квітки-Основ´яненка…

Ведучий ІІІ   Зустрічайте, будь ласка, героїв комедії  Михайла Старицького «За двома зайцями»…

Проня. Господи, чи все ж у мене на своїм місці? Чи по-модньому, ой, мамо моя, брансолета забула надіть!              (біжить до шухляди й надіває) Чи шалю, чи мантилю? Не знаю, що мені більше до лиця?.. Або може те й друге…Так! Нехай бачить! А книжки й нема! Коли треба, то й на злість! І, певно, знов ота каторжна Химка  занесла до кухні, щоб пироги на листках саджати! Ось, слава Богу, знайшла якийсь кавалок.. Все одно! Ху, Господи, як у мене тіпається серце. Аж по грудях скаче!  (Дивиться у дзеркало) Як  би його прийняти; чи сидячи, чи стоячи, чи сидячи? Ні краще, лежачи, як і наша мадама в пансіоні приймала свого любезного (Бере книжку й лягає).       Ей, Химко, проси.

Химка. Чого просити?

Проня. Панича клич.

Химка. Так би й казали.

Голохвастий (входить) Честь імею, за великое щастя одрикамендоваться у собственном вашем доме!

Проня мовчить.

Нікого нету! Ні Проня Прокоповна тут! (кашляє) Мой найнижчий поклон тому, хто в цьому дому, а перед усього вам, Проня Прокоповна (До себе) що вона, не спить часом?(кашляє) Горю, пилаю од щастя і от такого разного, милая мамзеля, што виджу вас!

Проня. Ах, це ви! А я так зачиталась! Мерси, что пришли…

Голохвастов. Звольте! Закуріть. Пардон! Нєту лі іногда тут огню, бо я свого забил!

Проня. Химко!Химко! Падай вагню!                         (входить Химка з жаровнею жару)

Проня. Ти б цілий віхоть принесла! Сірників дай!

Химка. так і казали б, а то «вагню»!

(закурюють)

Проня. Ваша папіроска шкварчить.

Голохвастий. Ето в груди моєй!

Проня. Чего?

Головастий. Од любви!

Проня. Ах, што ви!

Головастий. То єсть тут у нутрє у меня такая стремительность до вас, Проню Прокоповно, што хоч крозь огонь готов простить!

Проня. Починається, починається! Ах, єто ви кавалерські надсмєшки… может, по кому другому: у вас сталько баришень…

Голохвастов. Єто  ви пущаєте критику; я своєї душі, Проню Прокоповно, не покину лиш би гдє. Развє-хіба там, гдє ваша душа, - і більше в нікотрому мєстє.

Проня. А ви знаєте уже. Яка моя душа?

Головастий. Ах, Проню Прокопівно, не рвіть меня, как пуклю! Потому відітє, какой я погібший єсть человєк.

Проня. Чего ж погиблий?

Голохвастий. Потому что у меня здесь такоє смертєльноє воспалениє завелось, что аж шипить.

Проня. Коли ж можна було б вам заглянуть у серце..

Голохвастий. То ви б там увиділі. Што золотими слов’янськими буквами написано: Проня Прокоповна Сєркова.

Проня. Ах, коли б єто била правда (убік) чого ж він навколішки не стає?

Головастий Да пущай мене скорчить., когда брешу. (набік) Ну, сміливіше! (стає навколішки). В грудє моєй Везувій так і клекотить! Рішайте мою судьбу нещасную: прошу  у вас руку і серце!

Проня. Ой мамо моя! Я так стривожена.. так сталось все несподівано…я..я  вас, ви знаєте…. Чи ви мене не обманюєте, чи любите? Я ще молода… не знаюсь у цім ділі..

Голохвастий. Ви не вєритє? Так знайте ж, що я реєшітєльно нікого не люблю і не любитиму, окромя вас! Без вас мнє не жити на свєтє. Да єслі б я любив так Братську ікону, то міня б янголи взяли живим на небо!

Проня. Так любите?

Голохвастий. То єсть говорю вам – кипяток.

Проня. Ой страшно.

Голохвастий. Не безпокойтесь… понімаю…

Проня. І я вас люблю! Душка моя! Я согласна буть вашою половиною.

Ведучий І.

Що ж є любов? По літері збиратиму

До слова – слово – доки не знайду!

Ведучий ІІ

«Люблю», «Кохаю» - я боюсь цих слів,

Занадто їх зачовгали і стерли.

Ведучий ІІІ.

Але вони живуть, живуть – не вмерли

І, як із твані витягнені перла,

Блищать в оправі щирих почуттів.

Ведучий І.

 Любов. Спробуй осягнути її,

Коли вона, як світ, велика й давня.

Що кличе до життя нас на землі?

Ведучий ІІ

Говорить розум « Боротьба і праця»

Ведучий ІІІ.

Та серце знову хоче сперечатись: «А де любов?»

Ведучий І

Кохати – це значить життя творить.

То будьмо ж достойні цього покликання.

РАЗОМ

Нехай до останку у серці горить

Безсмертний вогонь кохання.                      

 

docx
Додано
30 жовтня 2018
Переглядів
213
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку