20 травня о 18:00Вебінар: Формування комунікативних навичок у дітей шкільного віку

Позакласний захід "Стежинами любові і добра" ("Жива газета")

Про матеріал

Мета. Познайомити школярів із життєвою стежиною В.О. Сухомлинського. На матеріалі його казок і притч спонукати замислюватися над красою та своєрідністю рідного краю. Виховувати почуття гідності, співчуття, милосердя.

Перегляд файлу

Мета. Познайомити школярів із життєвою стежиною В.О. Сухомлинського. На матеріалі його казок і притч спонукати замислюватися над красою та своєрідністю рідного краю.

Виховувати почуття гідності, співчуття, милосердя.

 

Вчитель. Доброго дня, дорогі діти, батьки, гості!

На нашому святі ми познайомимося з життєвою стежиною великого душею і талантом вчителя, закоханого в дитину, в землю, в мову, народ і з його творами.

«Ходімо, діти до школи, – сказав загадковим голосом учитель і помандрував у сад вузькою стежиною. – Так, наша школа буде тут, під голубим небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею. Скиньмо ось тут черевички і підемо босі, як звикли ви бігати ціле літо...»

Незвичайна школа, незвичайний учитель.

Хто ж він, цей учитель?

 

1 -й учень.

Заквітчався святково

Рідний край наш Новоукраїнський.

Усміхнулася дітьми

Наша рідна земля,

Бо сьогодні у гостях

Сам Василь Сухомлинський,

Який світлу дорогу

У світ знань нам проклав.

 

2-й учень.

І шануємо ми

Його імя величне.

Він навчив поважати

Казковий цей світ дітвори.

Він так вміло відкрив

Найцікавішу книжку

І у душі дитячі так глибоко проник.

 

3-й учень.

Він не тільки навчав,

Він був другом надійним.

Він не тільки до знань,

А в життя нам дорогу проклав.

І сьогодні над нами

В ореолі осіннім

Його образ навіки зоставсь.

 

 

4-й учень.

Для дітей він віддав

Своє серце гаряче.

Він навчив нас любити

Споришеві стежки,

Слухать спів соловв,

З полем вчив розмовляти,

І під небом прозорим

Світлий клас він відкрив.

 

1 -й учень.

І поклав тоді нам

Тепле сонце в долоні,

Закохав назавжди

В черешневі сади,

І відкрилися душі,

І почулися співи пташині,

І заставив він всіх

Добру пісню свою вже творити.

 

2-й учень.

Мовчать каштани

Стомлені і мляві.

Та ось під них у царство тишини

Ввірвались дітки смуглі і біляві,

Блакитноокі дочки і сини.

І їх обняв ласкавий цей учитель,

І показав, де радість і краса,

Навчив з каштанами їх говорити,

Маленькі ці замурзані серця.

 

3-й учень.

У маленьких очах відбивається світ,

Гамірливий, гучний і великий,

Буйна радість зелених дібров,

Білі хмари, моря і ріки.

Сухомлинський в них бачив печаль,

І світанків красу незабутню.

Він в руках для них сонце держав

І проміння направив на стежку майбутню.

 

 

 

 

4-й учень.

І Сухомлинського вагоме слово

У серці нашім колосом зросло.

І не струхнявіє воно ніколи,

Бо несе в серце щастя і добро.

 

Вчитель. Так, це серце несло добро, щастя і радість усім, хто з ним спілкувався: і дорослим, і дітям, і зовсім старим людям.

І я пропоную вам, діти, і вам, шановні дорослі, помандрувати усім разом «стежинами любові і добра». А супроводжувати нас у цій мандрівці буде добре слово В.О. Сухомлинського і його твори.

Вирушаємо у мандрівку!

 

Учень.

Стежинко, стежинко,

Ти нас проведи,

Ми йдем за тобою –

Показуй, куди.

Веди через поле,

У ліс і байрак,

Та тільки веди

Не петляй лиш ось так!

 

(Звучить пісня «Стежинка» М. Шаповаленка на слова М. Ткача).

 

Вчитель. Тепла і лагідна осінь стоїть у Василівні, розкинувши високо над землею блакитні небеса. По садах достигають яблука та груші, та ще срібне павутиння літає у повітрі, снує свою дивну пряжу над перелазами. Стоїть лагідна пора бабиного літа.

Веде стежинка нас до сільських хатин, де дбайливі господині розвішали золоті качани під стріхами. А он, здалеку стоїть хатина, як молода в осінньому вінку. Стоїть, жде, що хтось загляне до її оселі. Підходимо ближче, прислухаємося:

Десь, за полями широкими,

Десь, за морями глибокими

Вже спочиває сонечко.

Не загляда у віконечко.

Слухай мою порадоньку

Рідний синок чубатенький.

Цвіте мій, любий Василечку,

Спи, засинай, синочку.

Та це ж оселя Олександра і Оксани Сухомлинських. Це у них народився синочок і дали йому імя Василь, це йому молода мати співає колискових і ніжно називає сина Василечком.

Спи, дитиночко кохана,

Баю-баю, люлі-бай.

А ти, місяцю, до рана

Василечка забавляй.

Стану я казки казати

Та співать пісні.

Щоб ти щастя міг зазнати

Хоч в дитячім сні.

 

(Звучить «Колискова» В. Івасюка на сл. М. Івасюка).

 

Розповіді батьків про життєву стежину В.О. Сухомлинського.

Народився Василь Олександрович Сухомлинський'у селі Василівка на Кіровоградщині в незаможній сім’ї. Батько його, Олександр Омелянович, орав, працював столяром і теслярем у поміщицьких економіях і селянських господарствах, майстрував колеса і музичні інструмент. Пізніше був сільським активістом, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (з деревообробної справи), був сільським кореспондентом. Мати, Оксана Юдівна, працювала в колгоспі, займалася домашнім господарством, а зимовими вечорами сиділа над своїм шитвом і розказувала дітям казки (у сім’ї, крім Василя, було ще троє дітей – Іван, Сергій і Меланія). Батьки ніколи не карали дітей, не вживали лайливих слів, дотримувались традицій народної педагогіки.

Дуже близькими людьми для Сухомлинського були в дитинстві його дідусь і бабуся. З великою любов’ю і теплотою згадує він про свою бабусю Марію у книзі «Як виховати справжню людину»: «Найближчою людиною в роки ранньої юності була для мене бабуся Марія – чудова людина, якій я зобов’язаний усім, що ввійшло в мою душу гарного, чесного, мудрого. Вона померла напередодні війни, коли їй було сто сім років! Вони відкрила переді мною світ казки, рідного слова і людської краси... Усе найскладніше вона вміла пояснювати казкою». Бабуся так цікаво, вдумливо і захоплююче розповідала казку, що Василькові здавалось, ніби вона її бачить і він просив показати йому ту казку. І не дивно, що словами прощання бабусі Марії зі своїм дорослим онуком, уже вчителем В.О. Сухомлинським, були саме слова з казки «Про працьовитого і ледачого»: «Людина вмирає, а роки її доброї праці залишаються, якщо тільки вона справжня людина».

Дуже любив і поважав Василь Олександрович свого діда Овдія, який, переказуючи цікаві оповідання на історичні теми, розкрив йому красу людської праці, прищепив любов до рідної природи, батьківщини. У сімї Сухомлинських поважали старших, їх повчання, про що свідчать слова мами Василя Олександровича Оксани Овдіївни: «У нас всі поважали працю, добре памятали дідівське прислівя: «Не будуть руки в гною – не буде й губа в лою».

Крім того, дід умів ще писати й читати і понад усе любив книги. Збирав їх і зберігав, як реліквію. Дуже цікаво описує про це Іван Цюпа у книзі «Василь Сухомлинський: Добротворець», побудованій на автобіографічних фактах: «Була у діда невеличка пасіка, кілька вуликів, а головне, було чимало книг різних. Старий ще в революцію з панської економії набрав. Люди реманент тягнуть, а дід Овдій цілу хуру книг привіз, хоча й сам не дуже то й грамотний був. Сусіди часом сміються. А він їм у відповідь: «З посміху люди бувають. Постривайте, ось підуть онуки, грамоти навчаться. Для них добром запасаюся». Всі ці книги й перейшли дітям у спадок.

Батько зумів передати своєму синові деякі секрети відомого народного ремесла – різьблення по дереву. Тому хлопець ще в дитячі роки умів зробити собі сопілку з бузини, бо дуже захоплювався грою на народних інструментах. Ніхто з колгоспних пастухів не вмів змайструвати таку сопілку, як він. Його сопілка звучала чистіше, ніжніше, хвилювала серця підлітків. Це захоплення музикою залишилося в нього на все життя.

Надзвичайно захоплювала Василя Сухомлинського в дитячі та юнацькі роки народна пісня, красу і багатство якої зуміла розкрити перед ним його мама Оксана Овдіївна.

Літом Василько разом з батьками працював у колгоспі: помагав скирдувати солому, збирав колоски. Ріс хлопчик жвавим і допитливим. Змалку любив малювати. Але зошити, фарби і пензлі можна було придбати тільки за лікарські рослини. Та бажання малювати було таке сильне, що хлопець цілими днями пропадав у лісі. За скланку насіння акації одержував два зошити, а за фарбами ходив пішки аж у Кременчук (тридцять пять кілометрів). У навчанні був старанним і здібним, мав чудову память. Любив і розумів жарти, був хорошим товаришем. У школу приходив задовго до початку уроків і займався з учнями, яким важко давалася математика.

Одного разу, повертаючись зі школи, василь побачив гурт дітей (десь із двадцятеро) віком три-сім років. Йому захотілося погратися з ними, він почав учити їх ліпити снігову бабу. Усі веселилися, сміялися, викрикували на радощах. Наступногго дня малюки під школою вже чекали свого друга. І так продовжувалося кожен день. Він спеціально не організовував дітей, щоб їх зацікавити, це виходило в нього само собою. Мабуть це й був початок його учительського шляху.

Сімнадцятирічним юнаком Сухомлинський – учитель мови і літератури – переступив поріг школи і залишився в ній до кінця свого життя. Хіба що війна відірвала його від улюбленого заняття. У бою під Ржевом був тяжко поранений. Ворожий осколок упявся йому в груди і сховався біля серця. Понад чотири місяці політрук Сухомлинський лікувався в госпіталях. Він ще більше зненавидів війну, все погане й нелюдське.

Війна підірвала здоровя Василя Сухомлинського. Тяжким було поранення в руку. Хірурги боялися, що руку потрібно буде ампутувати. Перед операцією повідомили про це Василя Олександровича. «Ой, ні, що ви! Будь що, а руку треба залишити». «Навіщо тобі рука, ти що артист?», – запитав його старенький хірург. «Ні, я вчитель!» І в цьому слові було його життя. Операція була складною, хірурги зробили все можливе, щоб залишити руку.

Після перемоги Василь Олександрович знову повернувся до школи. Його любили батьки і діти. Ще б пак, такого вчителя не любити! За два тижні до початку навчального року він вирішив познайомитися зі своїм шостим класом.

Пройшовся по домівках, але нікого не застав. Матері знизували плечима, мовляв, хто його знає, де носить їхні чада. Можливо, біля річки, за селом. Так і є. Ватага хлопчаків грала у «війну». Молодий вчитель зразу ж і собі поринув у гру. А коли всі натомилися, заполонив юні душі захоплюючими розповідями про Хмельницького, про героїв громадянської війни. Так і подружилися. Навіть сам директор дивувався: невже це шостий клас завжди такий непосидючий, так старанно працює на пришкільній ділянці? І що наговорив дітям цей Сухомлинський?

Понад тридцять пять років працював Василь Олександрович учителем і директором школи. Тридцять два роки вів педагогічний щоденник, у якому записушв свої спостереження за поведінкою дітей. А потім його роздуми виливалися на папір і ставали книгами, статтями. Для наймолодших він написав біля 1500 художніх мініатюр-казок, оповідань, легенд, притч, новел. Найчастіше звертався Сухомлинськии до жанру казки, може, ще й тому, що любив у казковій формі про всі речі оповідати своїм дітям – Сергійкові й Олі.

«Казка – це свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки і мови», – казав Василь Олександрович. Отже, давайте підемо зачарованою стежиною, яка поведе нас у дивну країну казок.

 

1-й учень.

Казку в гості кличем нині –

Так ведеться споконвік.

День, який почнеться з чуда,

Буде щедрим цілий рік.

 

2-й учень. Але де ж знаходиться ця дивна країна? Хто нам підкаже?

 

3-й учень.

Веди, стежинко, нас туди,

Ми йдем, лісами, лугом

І пісню просимо «Ходи,

Будь нашим вірним другом»

Ти з нами трішки погуляй,

І будемо вертатись,

Від нас, стежинко, не тікай,

Ми не дамо сховатись.

 

 

 

 

Шана педагогу

Вересень квіти зібрав

Скрізь, де вони пломеніли,

Тихо пройшов і поклав,

Їх на високій могилі.

В ній Сухомлинський лежить,

Вчитель народний по-праву,

Як нам його не любить!

Він наша гордість і слава.

Вчитель, герой і поет,

З серцем палаючим Данко

Справжній борець-гуманіст

Щастя творив до останку.

Світлі ідеї його

Вічні, як води Дніпрові.

Наш видатний педагог,

Повен добра і любові.

Дітям життя присвятив,

Все їм віддав без вагання,

Він їх безмежно любив,

Знав їх сердець поривання.

В спадщину нам залишив

Чисті джерела науки,

Нас з тих джерел напоїв

Духом безмірно високим.

Він залишив назавжди

Слід після себе у світі,

Слід той не зможуть знести

Сиві і славні століття.

Шану творцю віддає

Юних творців покоління,

Як в Сухомлинського, є

В нас і талант, і горіння.

В школах дитинство дзвенить

Щастям яскравим, як спалах,

Вересень тихо бринить

Росами срібними в травах.

 

 

Вчитель:

Осіння тиша, ліс, туман,

І ніжні звуки, мов сонати,

Пробачте, що до вас прийшли,

Хоч нас, напевне, не чекали.

Пробачте, що неждані ми,

Не прошені, а в гості завітали.

Але так добре, коли з нами ви,

І було б краще, коли б ви повчали.

Я хочу запитати вас, колего,

Я хочу попросити мудрої поради:

Ну, як навчити оті душі юні

Любити щиро рідний край

І хату батьківську,

Й зелений гай,

І квіти, й сонце,

І пташиний спів,

Навчити чути ніжну музику полів!

Я навіть хочу повернути час,

Щоб завітали ви сюди, до нас!

Та непідвладні нам секрети неба.

Немає вас,

Та як поради вашої нам треба.

Стежко-мережко,

Веди знов до школи,

Вчителя свого стрічай!

Осінь-чаклунко, зажди, зачекай,

Память про нього повік зберігай!

 

(Звучить пісня «Учителю», муз. і сл. С. Богайчук,  в обр. В. Скорохода).

1

 

Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку