Позакласний захід "Тарас Шевченко: знаний і незнаний"

Тарас Шевченко  знаний і незнаний

(маловідомі факти з життя Тараса Шевченка)

 

«Він був сином мужика – і став велетнем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.

Доля не пошкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу силу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори…»

Так писав про славетного Кобзаря, Вірного Сина України, її Пророка Тараса Григоровича Шевченка наш земляк Іван Франко.

У березневі дні ми вшановуємо Тараса Шевченка: 204 роки тому 9 березня 1814 року Кобзар прийшов у цей світ, а 10 березня 157 років тому відійшов із нього.

Усього 47 років подарувала Шевченку доля… Багато це чи мало? На 47 років його життя  24 були кріпацькими, 10 каторжних років солдатчини минули під наглядом фельдфебеля, 4 останні роки – на поруках і під опікою жандармів. Тарас мав тільки 9 років волі – коли був учнем Академії мистецтв у Петербурзі і 3 літа пекучих дум на рідній землі.

Він міг мати прекрасну кар’єру, якби забув про Україну і не плакав над її

 долею та не закликав націю спам’ятатися і скинути ярма неволі. Але свою українську Голгофу Кобзар вибрав свідомо.

Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки – останньої мрії. Не судилося… Та мав Кобзар своїх дітей – це його поезії, поеми, балади, драматичні твори, «Буквар южнорусский», повісті та щоденник, написані російською мовою, і, звісно, його доробок художника.

А якою ж людиною був Тарас Шевченко? Яким сприймали його сучасники? Як про нього відгукувалися? Яким він запам’ятався простим селянам, представникам збіднілого дворянства, інтелігенції?

Ось як описують сучасники зовнішність 29-річного Шевченка (1843 рік): «Молодий, здоровий, середнього зросту, широкоплечий, міцно збудований. Його кругле виголене обличчя було прикрашене бакенбардами, волосся вистрижене по-козацькому, але зачесане назад. Він був темний блондин, з його лиця пробивалася відвага, в темно-сірих невеличких очах світилися розум та енергія. Голос у нього був м’який, в ході й рухах – зосередження. При першій зустрічі із ним не примічалося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватим, сухим, хоч і простим, приступним. До людей ставився спершу недовірливо і перед першим-ліпшим не відкривав своєї душі, особливо бував замкнутий супроти тих, хто добивався викликати в нього одвертість та щирість. Зате коли пізнавав чоловіка й відкривав у нім бодай одну гарну рисочку, прив’язувався до нього, а як знаходив у тій людині взаємність, віддавався їй цілим серцем. Примітними рисами його характеру були доброта, м’якість, навіть делікатність, що суперечило його суворій масці, незвичайна простота, природність, безкорисливість, навіть саможертовність. На кривду й несправедливість його серце запалювалося гнівом і вибухало, немов вулкан, - тоді він міг бути й несамовитим. З бідним ділився останнім».

Василь Маслій, учень Першої київської гімназії, знайомий Шевченка, один із перших його біографів (критико-біографічний нарис «Тарас Григорьевич Шевченко» (1874)), дещо доповнив цей словесний портрет: «Шевченко був кремезний, середній на зріст чоловік… Обличчя його на перший погляд здавалося звичайним, але очі його світилися таким розумним і промовистим світлом, такою спокійною свідомістю своєї гідності, що мимоволі привертали до себе увагу кожного. В його голосі, в розмові була дивовижна м’якість, у ході і в усіх рухах – зосередженість. Одягався він не вишукано, але чисто;любив носити народне українське вбрання.

Відмінними рисами його вдачі були надзвичайна доброта і лагідність, навіть ніжність, що так суперечила його суворій зовнішності, дивовижна правдивість і прямота, безкорисливість і самовідданість.

За складом характеру і розуму Тарас Григорович був щирий українець.

Доброта його не мала меж. З убогим, з жебраком він був радий поділитися останнім, хоч і сам завжди бідував… Багато хто з Шевченкових знайомих доброзичливо радили йому берегти гроші і бути більш розбірливим у допомозі іншим. «Я й сам знаю, - відповідав… у таких випадках Тарас Григорович, - та нехай тричі одурять мене, а все-таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, й шматка хліба».

Готовність Шевченка зарадити в біді всякому ближньому підносилася до християнської доброчесності. Якось він знайшов у яру покинуту п’яною нянькою дитину і повернув матері, що вже була впала у розпач; іншим разом, перебуваючи проїздом у Ніжині, врятував од пожежі халупу єврея і, виносячи його мотлох, докоряв… у байдужості до людського лиха…

Друга  євангельська доброчинність Шевченка полягала у його любові до дітей, особливо селянських…

Він співчутливо ставився не лише до людського страждання, але навіть до тварин, особливо безпорадних, як наприклад, цуценят та котенят, брав їх під свій захист від нападів вуличних хлопчаків…

Самотнє… життя Шевченка примушувало його часто шукати розради у товаристві. Іноді, через наполегливі запрошення, він відвідував аристократичні доми, але робив це завжди неохоче і, незважаючи на те, що його приймали там з пошаною… це товариство… було для нього обтяжливим.

Найбільше любив Шевченко простоту родинного побуту, і де його приймали… щиро, там він бував дуже веселий, балакучий, розповідав анекдоти, смішні пригоди і неодмінно що-небудь з минулого…» 

У червні 1843 року у Києві Тарас Шевченко познайомився із Пантелеймоном Кулішем. Їхня зустріч відбувалася в надзвичайно дивних обставинах, про які автор першого українського історичного роману пізніше розповість так: «Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. «Здорові були. А вгадайте хто?» - «Хто ж як не Шевченко» (А Куліш до того не бачив автора «Кобзаря» і намальованого) – «Він і є!»

У П. Кулішеві Т. Шевченко відразу ж відчув рідну людину. Це згодом вони стануть літературними суперниками за славу, а поки що вони зріднилися настільки, що Куліш запрошує Шевченка бути старшим боярином у нього на весіллі.

Зі спогадів  П. Куліша: «Шевченко на моєму весіллі став співати. Позакладавши назад руки, почав ходити по залі, мов по гаю, і заспівав: «Ой зійди, зійди ти, зіронько, та вечірняя. Ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная…»

Доволі було тоді гостей у тім поважнім здавна домі. Гули вони по всіх кутках, мов ті джмелі… Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так,

наче зостався він один під вечірнім небом…

Як у ту пору свого життя співав Шевченко… як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. Порвались разом всі розмови між старими й між молодими. Посходились із усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, мов у темному лузі, серед червоної калини.

Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля… в національну оперу, яку, може, ще не скоро чуватимуть на Вкраїні…» 

Варфоломій Шевченко, родич Тараса Григоровича («його брат Осип

оженився з моєю сестрою») теж згадував про особливу любов поета до

вкраїнської пісні: «Я не знаю, котрий би любив наші пісні більш, ніж Тарас. Оце було як тільки ввечері вернуся я з роботи додому, зараз Тарас і веде мене в садочок і давай співати! А співаки з нас були безголосі: добрих голосів у нас не було, але Тарас брав більш  чувством: кожне слово його в пісні виливалося з таким чистим, щирим чувством, що ледве який артист-співак виразив би краще від Тараса! Найлюбішою піснею Тараса була: «Ой зійди, зійди, зіронько вечірня…». Скінчивши цю пісню, він зараз починав другу: «Зійшла зоря ізвечора, не назорілася, прийшов милий із походу, я й не надивилася».

Пишучи оці споминки через шістнадцять літ, я наче тепер чую, як Тарас увечері при місяці у мене в садочку співає… Наче тепер бачу, як інколи, було, під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса його скотяться з очей сльози»

Олександр Афанасьєв-Чужбинський не раз згадував про надзвичайне вміння поета спілкуватися з дітьми: «Велику втіху приносили Шевченкові селянські діти, які в селах звичайно цілі дні проводять на вулиці. Тарас Григорович не раз сідав з ними в коло і, підбадьоривши полохливе товариство, розповідав їм казки, співав дитячих пісень, яких знав безліч, серйозно робив пискавки і невдовзі завоював прихильність усіх дітлахів. Ніколи не забуду однієї пригоди. Пішов він якось рано-вранці малювати руїни Золотих воріт… і сказав, що повернеться увечері… Я одержав записку, якою нас запрошували на чай. Підходжу до Золотих воріт і що ж бачу? Тарас Григорович розстелив… квітчасту хустку, на неї посадив трирічну дівчинку і з клаптиків паперу майструє їй якусь іграшку».

Михайло Чалий, автор однієї із перших біографій Тараса Шевченка, наводить такий приклад особливої дитячої безпосередності уже зрілого Шевченка. Живучи в 1859 році в Києві на Пріорці, поет дуже здружився із дітворою. «Кого люблять діти, - казав Шевченко, - той, значить, ще не зовсім поганий чоловік».

Якось наймичка Оришка, перучи одяг, знайшла гроші, про які Шевченко забув. «На ці гроші, діждавшись неділі, він задумав якнайкраще пригостити дітлахів, їх набігло з півсотні. Тарас Григорович … пішов на базар і накупив стільки ласощів, що насилу доніс до квартири. Подвір’я притрусили свіжонакошеною травою, діти качалася і перекидалися, сповнюючи околиці дзвінкими веселими голосами. Та на цьому ще не закінчилось: після обіду перекупка привезла повний віз яблук, груш, пряників, бубликів…Це друге частування було влаштовано вже за містом, на вигоні… Тарас Григорович був сам не свій: бігав, метушився, реготався, пустував. Дорослі люди дивилися збоку на це гульбище й голосно казали, що «старий, мабуть, теє… трошки божевільний!»

«Гуманність його виявлялася в кожному вчинку, в кожному рухові; навіть на тварин поширювалася його голубяча ніжність. Не раз захищав він кошенят і цуценят від злих намірів вуличних хлопчаків, а пташок, прив’язаних на шворці, купував іноді у дітей і випускав на волю» – згадував Олександр Афанасьєв -

Чужбинський.

Тарас Григорович мав багато знайомих у Петербурзі. Серед них – Іван Сошенко, з яким доля звела талановитого кріпака «білої ночі» у Літньому саду. Сошенко першим помітив талант юнака, доклав чималих зусиль, аби викупити його із кріпацтва, познайомив із відомими людьми, сприяв навчанню в Академії мистецтв – і не схвалював захоплення Тараса поезією.

Художник Сошенко любив пізніше розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидше здобути славу художника:

- Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в такому ж стані, як і тиждень тому, а він скоренько заховує у шухлядку папір із своїми віршами.

«Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб кінчати картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками».

«Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!»

Отак, бувало, відбріхується. А якби менше писав свої «Катерини» та «Наймички», добрий би з нього маляр був».

Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з’явився потяг до модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша, які тільки-но з’явилися в Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців – сума на той час досить велика (в археологічній комісії Тарас Григорович працював за 150 карбованців на рік).

Навіть під час вимушеної військової муштри Шевченко не втратив смаку до життя – один із записів «Журналу» присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам, що були подарунком.

 Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам виглядав, ніби

 збирається на свято.

До речі, на багатьох зображеннях Шевченка після його повернення зі солдатчини поет в шапці і кожусі. Пояснення просте: у кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу «пустила» моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися столицею в кожусі. У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг. Приятель Шевченка Олександр Афанасьєв-Чужбинський згадував, що Тарас Григорович неохоче відвідував представників вищого світу, бо ж треба було обов’язково одягати фрак.

Нелегким було перебування поета у Новопетровському укріпленні та в Орській фортеці. Однак і на чужині він зустрів співчутливих людей.

Є. Литвинова, онука коменданта Новопетровської фортеці Іраклія Ускова,  записала спогади своєї бабусі Агафії  Ускової, яка згадувала, що «всі його дуже любили й, звісно, всякими способами намагалися полегшити йому тягар неволі. Та й не можна було його не любити. Він був такий добродушний, ласкавий, такий простий і такий добрий з усіма…

Коли його особливо діймала журба, він блукав сам один навколо фортеці,

 безумно мріючи про волю й втуплюючи безнадійно сумний погляд у море, чи не з’явиться на обрії пароплав… чи не привезе йому листа або якоїсь звістки…

Тарас Григорович палко любив природу, музику й співи. Співи він міг слухати годинами, в якомусь вдячно-молитовному настрої. Слухаючи сумні мотиви України, він плакав… Усе обличчя йому мінялося, серце билося, як пташка в клітці, він готовий був, як брата, обняти й притиснути українця до своїх грудей.

А як він любив квіти! Прості польові маки, ромашку, волошки, дзвіночки. Вінки, букети й цілі кошики незабудок, що їх приносили йому…, захоплювали його. Він встромляв у них своє пройняте захватом обличчя й на повні груди

 вдихав їх ніжні пахощі.

Коло своєї улюбленої альтанки він насадив багато соняшників. Їхні яскраво-жовті віночки нагадували йому хутірці на Україні».

Цікавий факт: коли Шевченка переводили в Новопетровськ, у дорозі він опирався на вербову палицю, яку пізніше встромив у землю на солдатському городі, і з неї виросло перше дерево у Новопетровську. Згодом Шевченко з ініціативи коменданта форту Ускова вибрав місце для саду і зробив його план, а восени 1853 року його засадили. У 1857 році форт Новопетровський перетворено на місто Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка.

 Траплялися з Тарасом Григоровичем і кумедні випадки. Про один із них розповів  Варфоломій Шевченко: «Сидячи в кріпості, Тарас запустив бороду, не голився і з бородою прибув за Арал. Раз ходить він понад Аралом і стрічає козачого офіцера з уральських козаків; офіцер підійшов до нього і став просити благословення, вважаючи його за попа «розкольників». Тарас став змагатися і запевняти, що він не піп; але офіцер став божитися і заприсягати, що про його благословення ніхто в світі не знатиме; далі дістав з кишені бумажку 25 карб. і тиче Тарасові в руку, просячи прийняти на молитви. Тарас не взяв грошей і не дав благословення, одначе ж офіцер не запевнився і не повірив, що Тарас не піп…»

 

Одного разу Костомаров мав необережність не прийняти Шевченка, передавши, що він дуже зайнятий. Тоді Шевченко зайшов до ресторану і попросив грати йому безперестанку арії з опер Верді (Костомаров жив за стіною ресторану). Костомаров не витримав, прибіг до ресторану і став благати Шевченка припинити музику. Та Шевченко не здавався і вигукував:

•       Ні, ні, шкварте з «Трубадура», «Ріголетто», «Тривати», я це дуже люблю!

Якось до панів Лизогубів, у яких гостював Шевченко, приїхала в гості сусідська панночка. Бажаючи сподобатись відомому поетові і художнику, вперше в житті одягла селянську вишиту сорочку, знявши її зі своєї служниці. Той одразу помітив, що на дівчині не своє вбрання, але змовчав. Панночка довго розказувала, як вона любить Україну, одяг простого народу, пісні, хвалила поезії Шевченка. А потім раптово спитала:

- Тарасе Григоровичу, скажіть, чи гарна з мене українка?

- Справді, ви красива дівчина, та ще й у вишитій сорочці, - відповів поет. – Саме такі носять селянські дівчата. Але запам’ятайте: вони ніколи не здирають їх з чужих пліч.

У радянському літературознавстві утвердилася думка, що Шевченко люто ненавидів усіх панів. Щось подібне можемо прочитати і сьогодні. Однак Андрій Козачковський, лікар, випускник Петербурзької медико-хірургічної академії, який познайомився з Шевченком у 1841 році, згадував, що «в кожній людині, незважаючи на стан і суспільне становище, він поважав насамперед гідність, в усіх верствах суспільства у нього було багато цінителів його таланту і друзів. Він щиро був відданий, наприклад, сімейству Репніних, яке радо його приймало…».

«Наскільки Шевченко міг захоплювати навіть незнайоме товариство, може свідчити випадок, про який розповіли… двоє його знайомих, - писав у спогадах Андрій Козачковський, - на самому початку приїзду Шевченка в Малоросію один з… приятелів завіз його до генеральші Т. Г. Волховської. Здається, це був день її іменин, на який, крім місцевого товариства з кількох повітів, з’їжджалися знайомі з Петербурга й Москви – близько двохсот осіб. У це світське товариство Шевченко з’явився майже нікому не відомий. Не минуло й години після його приїзду, як серед російської і французької мови чулася вже й українська, а через кілька годин припинилися танці, і господиня, поважна старенька, років за шістдесят, захоплена… загальним настроєм гостей, протанцювала з Шевченком

 народну українську метелицю».

Ще за життя Тараса Григоровича про нього почали складати різноманітні легенди. У 1859 році М. Максимович писав до свого друга: «А на правой стороне Днепра Вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен». На жаль, Максимович не повідомив, які  саме «баснословия» про Шевченка ходили на той час у народі. Перші відомі нам записи легенд про Шевченка були зроблені у 1861 році Григорієм Честяхівським, а наприкінці 1910-х років їх було вже чимало.

Найпоширенішими наприкінці ХІХ століття були два типи фантастичних оповідей та легенд про могилу Шевченка: про подальше життя Кобзаря, який нібито не помер 1861 року, і про неупокорений дух Тараса, що виходить з могили і закликає народ до боротьби.

Народні чутки швидко «канонізували» Шевченка. Під час життя в Києві він мав звичку гуляти Подолом у білому костюмі. Його почали називати «білим паном», а після арешту пішла чутка, що «білий пан» хотів волю дати, а пани його в тюрму просадили. Після смерті Шевченка, коли українська інтелігенція почала відвідувати його могилу в Каневі, серед подільських міщан з’явилася чутка, що могила «білого пана» зцілює від хвороб і навіть почалося паломництво.

Добрий, привітний, милосердний, щирий, щедрий… Таким запам’ятався Тарас Григорович Шевченко родині, друзям, знайомим. Однак були й такі, хто боявся його за життя, боявся і після його смерті.

То цар Микола І, який прислухався до висновків жандармського слідства у справі кирило-мефодіївців, що «з огляду на бунтівничий дух і зухвальство… треба визнати його (Шевченка) за одного з найважливіших злочинців». Начальник ІІІ відділу граф О. Орлов «підказав», що такого «злочинця» варто відправити в Окремий Оренбурзький корпус солдатом «з правом вислуги». А вже Микола І власноручно дописав: «…под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать».

Боялися Т. Шевченка і по смерті. Коли скульптор Михайло Микешин, працюючи над проектом пам’ятника тисячоліттю Росії, вніс прізвище Шевченка до списку тих діячів, яких варто було би зобразити у камені, це прізвище цар викреслив. Коли митець написав йому листа, в якому доводив, що Шевченко – надто помітна постать в літературі, щоби нею нехтувати, у відповідь отримав догану за «неуместность непосредственного его обращения к царю».

Та минули роки. Шевченковим  ім’ям названо вулиці, площі, проспекти міст і сіл України, у кожному великому місті нашої держави є пам’ятник Кобзареві, університет у Києві носить його славетне імя, не заростає стежина до поетової могили на Чернечій горі.

Знайдімо час розгорнути «Кобзар», пригадати вивчені і не забуті «Садок вишневий коло хати…», «Думи мої, думи…», «Мені тринадцятий минало…», перечитаймо «Сон», «Кавказ», роздумаймо над безталанням «Катерини», «Наймички», «Марії»… Це й буде виконанням Кобзаревого «Заповіту»:

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

1. Верба Тетяна. Маловідомі факти. // lelekanews.blogspot.com/2013/03/blog-post
2. Деко О. Український (Леонардо) Тарас да Моринці. // Голос України. – 2013. - № 66/5 квітня/. – С. 10-11.
3. Длужанська Олеся Розсекречені сторінки з життя великого Кобзаря. // Рідний край. – 2009. – 20. березня.
4. Зайцев П. І. Життя Тараса Шевченка. – К.: Мистецтво, 1994. – 352с.
5. Лисенко В. Легенди про Тараса. – Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2004. – 136с.
6. Назаренко М. Легенди про Шевченка у новітніх записах.// Шевченкознавчі студії. Зб. Наукових праць. – Вип.. 8. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2006. – С. 84 – 91.
7. Спогади сучасників Тараса Шевченка.// Степанишин Б. Українська словесність від прадавніх часів до середини ХІХ століття. Посібник для учнів 9 класу загальноосвітніх шкіл, гуманітарних гімназій, ліцеїв, коледжів та студентів-філологів вищих шкіл. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. – с. 168 – 179.
8. Шевченкознавчі студії. Зб. наукових праць. – Вип. 7. – К: ВПЦ «Київський університет», 2005. – С. 149 – 156.
9. Я дуже щиро Вас люблю…»: Шевченко у розповідях сучасників / Упоряд., передм., прим. О. В. Ковалевського. – Харків: Прапор, 2004. – 352 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток

 

Легенди про Т. Шевченка

 

Тремтіть, пани

Якось зібралися до пана Лукашевича гості з усієї округи. Прибули князі, графи, барони. Грають музики, аж надриваються, вино ллється рікою.

Коли це заходить до зали чоловік в кожусі, в гарній смушевій шапці, в чоботях. Глянули пани – завмерли: Шевченко! Першим отямився Лукашевич і каже тремтячим голосом:

- Та ви ж, Тарасе Григоровичу, давно померли…

- Не вмер я, недолюдки, - озвався Шевченко, - і ніколи не вмру! Чуєте? Прийшов я оце до вас сказати: дайте кріпакам волю… Не дасте, поведу на вас селян – і кров ваша потече в синє море рікою чорною…

Пани сидять ні живі ні мертві. Тільки очима кліпають та тремтять, як у пропасниці.

Повернувся Шевченко і пішов з маєтку. Довго сиділи пани, не могли отямитись. А тоді як зарепетують:

- Справника! Жандармів! Тут був Шевченко… Ловіть Шевченка!..

- Та він же вмер, - розводить руками справник, - і бум ага з печаткою є від государя.

- Ловіть, - гукають, як навіжені, пани, - бо нам тепер довіку життя не буде.

Довго полювали на Шевченка жандарми, нишпорили по селах, та так нікого й не знайшли. Зібралися тоді пани на раду й вирішили звільнити-таки селян від кріпацтва, бо дуже вже злякалися Тарасового гніву.

 

 

 

 

 

Священні ножі

Поховали Тарас Григорович Шевченко над широким Дніпром на високій горі. Звідси видно, як котить старий Славута могутні хвилі, як б’ють вони у піщані береги, немов хочуть вихлюпнутися на безкраї лани золотої пшениці. Приходили на Кобзареву могилу люди з усіх кінців України, виливали тут свої жалі, скаржились на панську кривду.

- Скажи нам, Тарасе, озвися хоч одним словом, - благали прибулі, - чи довго ще на цім світі катам панувати, чи скоро запалає земля і горе наше впаде страшною карою на панські голови?

І тоді всю Україну облетів шевченків невмирущий заповіт, що кликав знедолений люд повстати, порвати кайдани й здобути собі жадану волю.

Заметушились пани, збираються до гурту, радяться. Чують, кляті, що скупчуються над ними чорні хмари, вдарять громом, викрешуть страшні блискавиці. А ту по всій україні чутка пішла: всі, хто не хоче панам коритись, - йдіть до Тарасової могили. Там закопано священні ножі.

Ще більше занепокоїлися поміщики. Посилають телеграму губернатору, просять прислати військо для охорони, зброї вимагають. Зібрались якось на раду найбагатші поміщики – Лукашевич, Наєнко, Галаган та інші.

- Поки ми будемо війська чекати, - кричить Лукашевич, - мужики відкопають священні ножі й усіх чисто ви ріжуть.

- Та що ж робити? – питають злякано пани. – де шукати рятунок?

- Як де? – не вгамовується Лукашевич. – Давайте сьогодні вночі підемо на могилу цього заводія Шевченка й самі відкопаєм ті ножі. Мужики залишаться без зброї. От і порятунок.

- Правильно!– галасують пани. – мудре рішення!

Дочекались пани темної ночі – зібралося їх чимало – взяли лопати й рушили розкопувати Тарасову могилу. Темно навколо. По небу повзуть чорні хмари, ніде ні зірки, ні вогника. Прийшли пани до могили, вилізли на самий вершечок, стоять, трусяться від страху. Один Лукашевич не боїться, всіма верховодить, усім наказує:

- Давайте копайте, час не жде, скоро й світанок. А там прийдуть хлопи, перешкодять нам.

Розкопують пани могилу, шукають священні ножі. А внизу грізно гримкотить хвилями Дніпро, наче гнівається, - панам погрожує. Вітер несподівано піднявся, зашуміли дерева, пустився густий дощ.

- Не зважайте! – гукає Лукашевич. – розкопуйте могилу. Шукайте ножі.

Стараються пани, працюють. Коли це котрийсь пан як зойкне:

- Руки в мене відібрало, пальцем поворухнути не можу!

Хотіли пани тікати, та ніхто не може й кроку ступити. Ноги поприростали до землі, руки закам’яніли – ні підняти, ні опустити їх.

Всю ніч простояли пани, немов кам’яні ідоли, над могилою. Налітав на них вітер, засипав піском очі, періщив дощ, лупцювали гілками дерева. А пани стояли німі й непорушні.

Вранці, коли виглянуло сонце, поприходили до Тарасової гори люди. Схопили закам’янілих панів і поскидали у глибоке провалля. З того часу не наважувалися пани ходити на Тарасову могилу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Невмирущий Тарас

Рознеслася по Вкраїні сумна звістка, що помер Кобзар і тепер вже ніколи не озветься до народу своїми піснями. Пани повеселіли, справляють гучні бенкети, ллють вина рікою. Тепер, мовляв, знущатимемось над селянами, як захочемо. Нема вже їхнього заступника, нема оборонця… А люди посмутніли, ніде не почуєш ні пісні веселої, ні слова жартівливого. І гаї похилились в глибокій зажурі, і верби кучеряві плачуть над ставами, розпустивши до самої води свої пишні коси…

Та невдовзі прийшла інша звістка. Не вмер кобзар. Це пани вигадали, що людей, і ліси, і степи широкі засмутили. Живий Шевченко. Тільки заслав його цар далеко в Сибір, за високі гори, прикував до кам’яного стовпа залізними ланцюгами. І лишив на поталу птахам і звірам. Але не кориться Тарас цареві. Напружує свою силу, пробує розірвати кайдани, вирвати зі землі кам’яний стовп. І вдень і вночі дзвенять ті ланцюги. Похилився вже стовп, скоро на землю звалиться. Спадуть незабаром кайдани з Кобзаревих рук. І тоді повернеться він на Україну до свого народу.

І ще говорили люди: впаде стовп – і тієї миті загинуть всі пани й цар їхній…