Позаурочний захід "У Шевченківський слід ступаючи..."

КАРАВАНСЬКА ГІМНАЗІЯ

ЛЮБОТИНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

(присвячений життю та творчості Василя Стуса)

Матеріал підготувала

 учитель української мови та літератури

Ірина СОЛОВЕЙ

Сценарій позаурочного заходу

 «У Шевченків слід ступаючи…»

(У центрі слайда  портрет В. Стуса, Т. Шевченка,  прикрашені кетягами калини з чорними стрічками, крізь них видніється колючий дріт. Ліворуч і праворуч  вишивані рушники на них дати життя поетів, запалена свічка, на фоні музики Баха звучить вірш)

Всіх не злічити, всіх не розстріляти!

Але за що? Не можу зрозуміти,

За те, що Україну звали мати,

Що не цуралися її рясних суцвіть?

Любили слово рідне до загину,

Не йшли в мовчальники , в юрбу глухоніму.

І боронили рідну Україну,

Немов мадонну – матінку саму.

Учитель: Епоха не цінує геніїв за життя – вона згадує  про них занадто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його безсмертний, схиляється в пошані і каятті.

Не пройти нам повз трагедію знищеного таланту, повз трагічну долю замордованого в концтаборах видатного нашого поета-сучасника Василя Семеновича Стуса.

(хлопчик і дівчина із свічками)

 Українська поезія тісно пов'язана з життям нашого багатостраждального народу. Така вже доля України, що найкращим її дітям судилося несправедливо коротке життя: 47 - Тарасові Шевченку, 47 - Василю Стусу. Із 47 років життя в обох поетів вкрадено роки, які провели вони на засланні та в ув'язненні. Багато горя зазнали і Стус, і Шевченко. За що? Вони любили рідну землю, свій край, Україну, і довгий час змушені були жити поза її межами. Вони хотіли писати, творити, давати своїми творами людям радість і підтримку, а змушені були виконувати важку роботу на засланні. Та ніщо - ані виснажлива праця, ані мізерна зеківська пайка, ані знущання наглядачів, ані ностальгія за рідною Україною - не зломило митців. Вони все витерпіли, дивуючи усіх незламністю вдачі та силою духу. Силу вистояти давала їм переконаність у тому, що правда – за ними, що живуть гідно, як Люди!

"...Я жив, любив і  не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття" писав В. Стус.. І зразу ж згадуються слова Кобзаря, з якими звертався він до своєї долі:

«Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою.»

Стус і Шевченко... Їх ріднить сила патріотизму, любові до України, незламність духу.

Різними словами великі поети далеких одна від одної епох утверджували справедливість обраного і пройденого ними шляху. Кожний по-своєму висловлює упевненість: народ зрозуміє й оцінить їхній подвиг.

Український народ високо цінує творчість цих митців; їхні слова ніколи не підуть у небуття, бо покоління за поколінням зберігатимуть у пам'яті щиру любов свою й доземно вклонятимуться найвидатнішим поетам України Василеві Стусу та Тарасові Шевченку.

При такій разючій схожості доль ішли вони кожен своїм шляхом.

Дівчина:    Ярій , душе, ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України,

А ти шукай –червону тінь калини,

На чорних водах тінь її шукай

Бо –горстка нас. Малесенька шопта

Лише для молитов і сподівання

Застерігає доля нас зарання,

Що калинова кров – така  густа

Така крута, як кров у наших жилах,

у білих стужах наших голосінь.

Це гроно болю, що впаде в глибінь,

На нас своїм безсмертям окошилось.

Хлопець: 19 листопада 1989 року. Неділя. Цього дня  українська земля прийняла у своє лоно вимучене тюрмами і таборами тіло свого вірного сина – Василя Стуса свічки горіли чистим, мерехтливим світлом, наче зимові проліски. Безкінечна жалобна  процесія повільно йшла через місто до Байкового кладовища поряд із Стусом на вічний спочинок лягли його побратими Олекса Тихий, Юрій Литвин. Лягли у рідну землю, щоб хоч цим запізнілим поверненням на Батьківщину пригасити на якусь мить тугу рідних та друзів, а нашу совість розбудити. З далекого Уралу в цинкових домовинах повернулися в Київ троє політв`язнів, правозахисників, які загинули в неволі мученицькою смертю в 1984-1985 рр. Велелюдна процесія з Софійського майдану до Байкового кладовища, перепоховання ще не реабілітованих «особливо небезпечних державних злочинців» стало великим кроком у нашому поступі до незалежності. Багато хто пробудився тоді до національного самоусвідомлення і став у лави борців за волю України.

(на екрані висвітлюються кадри перепоховання)

19. листопада 1989р. Байкове кладовище.

Перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого

Дівчина: Три домовини,  привезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями-уральцями та поетом Олегом Орачем були поставлені у Свято-Покровській церкві, накриті червоною китайкою. На трунах у головах круглі хлібини з тонкими золотистими свічками. У ногах – тернові вінки, з яскравими калиновими кетягами. Сумні обличчя рідних і друзів. Сліз уже немає – виплакано, висушено  гірким, німим болем, спалено непоправністю втрати.

Хлопець: вітер гойдає пелюстки свічок у руках людей на Софіївському майдані. На катафалку з прахом Василя Стуса – на чорному тлі напис: «Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому…».

 І згадується його пророче:

Hаpоде мій, до тебе я ще веpну!

Я в смеpті обеpнуся до життя,

своїм стpажденним і незлим обличчям.

Як син тобі доземно уклонюсь,

І чесно гляну в чесні твої вічі,

І в смеpті з pідним кpаєм поpіднюсь

Дівчина: Верни до мене, пам’яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою

Моя журба з рахманною журбою,

Хай сходить співом горло солов’я

В гаю нічному. Пам’яте, верни!

Із чебреця, із липня жаротою,

Хай яблука осіннього достою

В мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

Бодай у сні, у маячні почує

Верни до мене, памяте моя.

Дівчина: «Ще й до жнив не дожив, зелен жита не жав, ані долюбив. І не жив. І не жаль.» ці слова належать Василеві Стусу. Його поезія – то сама правда в її істотних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна доля.

(на екрані портрет В. Стуса)

1959 рік

Викладач: Життя В. Стуса – це дорога через терни до зірок, до посмертного повернення до рідного народу. Ще недавно ім’я його було відоме хіба що друзям, колишнім побратимам по перу та в’язниці на Україні твори В.Стуса не друкували протягом 20 років

Високий, худорлявий, трішки сутулуватий молодий чоловік, допитливий погляд карих очей, широкі розкрилля темних брів, кругле підборіддя людини з міцною волею. Хто ж він Василь Стус?

Учениця: 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району вінницької області в селянській родині Семена Дем’яновича та Ілини Яківни Стусів у Свят-вечір народилася четверта дитина, яку назвали Василем. Перші уроки були мамині. Найбільший слід залишився од маминої пісні.

(на екрані фото матері В. Стуса; звучить українська пісня)

Ілина Стус

Учень: «Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра та любові, але було дуже важким. Голодним був, як пес. Пам’ятаю коржі із жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. Усе дитинство моє було з тачкою: то везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи, рвав траву чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля. Тяжко жили.»

Учениця: «Ще до шести років він пішов до школи. Якось приходить до мене вчителька Зоя Петрівна й питає: «Чому Василько ходить до школи босий, уже холодно?» « Як ? То  він до школи ходить? Не пущу! Малий ще!» Я тоді на заводі працювала, його вдома лишу, якусь роботу загадаю, він зробить, тай до школи. Отак він до шести років став школярем, а до шістнадцяти – студентом». Вищу освіту Василь Стус   здобув на історико-філологічному факультеті Донецького державного педагогічного інституту.

(на екрані  висвітлюються кадри)

Учень: Уже в 5-6-х класах знав напам’ять майже весь «Кобзар». У цей час щось римував про собаку. Жартівливе. Скоро минулося. Відродилося у старших класах, коли прийшла любов. Інститутські роки – трудні. Учителювати поїхав на Кіровоградщину»

В. Стус. (третій ряд знизу, крайній справа)

В. Стус . Крайній зліва

Університет, де вчився В. Стус

Учитель: Учителював всього два місяці – до призову в армію. Після армійський час був часом поезій, бо тоді всі нею жили. Наступила епоха «шістдесятників» учителює в Горлівці на Донбасі, співробітничає в пресі. Та з другої половини шістдесятих років в житті країни відбулися зміни. З усуненням від влади Хрущова розпочався мертвотний період застою, переслідування всіх, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами, їм чіпляли ярлики «націоналістів», «дисидентів», заарештовували, кидали до в’язниць та гулагівських таборів. Кращі представники інтелігенції утворили клуб творчої молоді, до якого входили художники, літературознавці й письменники  Вони протестували проти арештів, гонінь на національну інтелігенцію, проти переслідувань за прогресивні переконання. І самі ж перші зазнали переслідувань.

 У 1961 році вступає до аспірантури Інституту літератури  ім.. Т. Шевченка. У цей час багато пише.

Учень: Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя – одне тернисте поле, але перейти – не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзом – дарма,

Душу хай обшмульгаю об камінь –

Все одно милішої нема…

Учитель: І ось 15 вересня 1965 року Наказ №180 по Інституту літератури: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20 вересня цього року відрахувати з аспірантури інституту» В. Стус на цьому аркуші написав: «Читав. Хай все залишиться на вашій громадянській і партійній совісті».

Безпосереднім приводом для цього звільнення став виступ В. Стуса  в кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків». Поет запропонував у залі встати всім, хто протестує проти арештів, що розпочалися серед київської інтелігенції. Усі встали. Цей випадок і був початком його шляху на табірну Голгофу.  Вигнали з аспірантури, влаштувався кочегаром - звільнили,  пішов на роботу в метро – там побоялися приймати.

1968 рік. Розпач затис поета у своїх лещатах: дружина потрапила до тубдиспансеру, малий син також хворий на запалення легень. Василь відвіз хвору дитину до батьків в Донецьк, а сам з високою температурою повертається в Київ до хворої дружини.

1966рік. В. Стус з дружиною та сином

Учитель: Однак, незважаючи на утиски та переслідування, В. Стус продовжував і поетичну творчість, й активну громадську діяльність, виступав на захист прав людини, проти свавілля й беззаконня брежнєвських років. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув «сховатися од долі». Знервований, знесилений, без копійки грошей і без роботи, Василь починає писати політичні заяви. Він сказав одного разу: «Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так».  І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований і звинувачений у тому, що, як говориться у вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року, «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі».

Судова комісія в кримінальних справах Київського обласного суду оголосила вирок: « Василя Стуса позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки». Парадокс: за кордоном його вірші схвалювали і друкували, висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі – він державний злочинець. Особливо важко переживає Стус розлуку з дружиною та маленьким сином.

Учень: Ти є в мені, і так пробудеш вічно,

Свічо моя пекельная. У біді

Вже напівмертвий, я в тобі єдиній

Собі вертаю певність, що живий

І жив, і житиму, щоб пам’ятати

Нещастя щасть і злигоднів розкоші,

Як молодість утрачену свою,

Жоно моя загублена

В. Стус з дружиною та сином

Викладач: 1979 року він повернувся до Києва після ув’язнення в Мордовії і колимського заслання. Та через пів року судовою колегією в кримінальних справах Київського міського суду йому оголошено новий вирок: 10 років позбавлення волі і 5 – заслання.

 Усього — двадцять три роки неволі за сорок сім — як сорок сім і у Т. Шевченка — життя. Тільки ж Кобзареві судилося відбути десять років солдатчини, Стусові — десять років гулагівських таборів і померти в неволі. Хоч на захист поета, за його звільнення виступала прогресивна громадськість цілого світу, в тім числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров, який сказав, що навіть на трагічному тлі тогочасних беззаконь «вирок українському поетові В. Стусові вирізняється своєю нелюдяністю» і закликав скасувати його. Зверталися з проханням звільнити поета і інші .

Концтабір, у якому перебував В.Стус

Барак, у якому загинув Стус

Учень: Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По Соловках, Сибірах, Магадана.

Держава напівсон ця, напівтьми,

Ти крутишся у гадину, відколи

Тобою неспокутий трусить гріх

І докори сумління дух потворять.

Учень: сховатися од доля – не судилось.

Ударив грім – і зразу шкереберть

Пішло життя.

І ось ти –все, що снилось,

Як смерте існування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

Коханих, рідних, друзів і дітей:

А чи підуть крізь сто твоїх смертей тобі услід?

А чи твою подобу збагнуть -

Бодай в кінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

На цих все бідах? О, коли б знаття…

Табірний зошит В. Стуса

Викладач: 4 вересня 1985 року. Карцерна камера №3.

Карцерна камера, де помер  В. Стус                            Син В. Стуса Дмитро біля дверей камери

Тут під час сухої голодовки на знак протесту проти брехливого наклепу наглядача, за яким Василя посадили до карцеру, - помер В. Стус.

«Прощай, Україно, моя Україно, Чужа Україно, навіки прощай».

(звучить пісня «Лелеченьки», на екрані портрет Стуса)

Учитель: У березні 1991 року постановою Ради Міністрів України Василеві Стусові присуджена Державна премія ім. Т.Г. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (посмертно)

Ми перегорнули останню сторінку життя поета. Його немає серед нас, але він живе своїми безсмертними творами, своєю беззавітною вірою в нові часи, які наближав своїм життям-подвигом В. Стус.

(звучить пісня «Україно моя, Україно! Я для тебе на світі живу!»)

2009 рік