Правові механізми забезпечення інформаційних прав громадян та інформаційної безпеки

ПРАВОВІ  МЕХАНІЗМИ  ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ  ІНФОРМАЦІЙНИХ  ПРАВ

ГРОМАДЯН  ТА  ІНФОРМАЦІЙНОЇ  БЕЗПЕКИ

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Правове забезпечення інформаційних прав громадян

2. Механізми забезпечення інформаційної безпеки

ВИСНОВКИ

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Основний Закон України закріпив цілий комплекс прав і свобод людини і громадянина, що визначають її правовий статус у сфері інформаційних відносин. Разом із тим, не можна не зазначити на той факт, що при реалізації вищенаведених конституційних норм виникають значні труднощі. У зв’язку з чим, на сучасному етапі все частіше висловлюються міркування з приводу необхідності проведення конституційної реформи шляхом прийняття нової редакції Конституції чи внесення суттєвих змін до змісту усіх розділів Конституції.

Зважаючи на те, що Указом Президента України «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї» від 21 лютого 2011 року було нормативно затверджено започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища з метою забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень є актуальним напрямом наукової діяльності є визначення і подання авторських пропозицій щодо удосконалення напрямів правового регулювання інформаційних прав і свобод людини та громадянина з урахуванням тенденцій глобалізації, трансформацією геополітичної конфігурації та зміни ролі держави як сучасної політико-територіальної організації громадянського суспільства.

Інформаційних права та свободи вважається непорушними та невідчужуваними. В основі положень розділу ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України лежить ряд міжнародних нормативно-правових актів: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права тощо.

2.  ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ

        ГРОМАДЯН

Всяке монопольне володіння інформацією, що характерно, насамперед, для тоталітарних держав, «бумерангом б’є» і по самій державі, заводячи суспільство в економічну, політичну і правову безвихідь на основі, у тому числі, безвиході інформаційної. Адже ущербність, однобокість, зрізаність інформації, тобто довільне дозування прямого зв’язку, що, на перший погляд, вигідно для суб’єкта управління, зрештою, призводять до зрізаної, «дозованої» інформації, що надходить по каналах зворотного зв’язку. Це, природно, виводить найважливішу стадію управління - прийняття рішення - із нормального режиму. Досвід нашого суспільства дуже красномовно підтверджує це. Достатньо нагадати, що більшість нормативних актів, що стосуються прав і свобод громадян СРСР, у тому або іншому ступені до останнього часу носили закритий характер. В результаті цього людина була позбавлена можливості повною мірою використовувати свої конституційні й інші права і свободи, ускладнювалася боротьба зі свавіллям, створювалися перешкоди для оскарження неправомірних дій державних органів та посадових осіб. Подібний стан справ обмежував правовий статус особистості, ставив його в залежне положення від державного апарату, чиновництва, бюрократії. Проте, і сьогодні проблема реалізації права на інформацію значною мірою не вирішена позитивно.

Надання все більшій кількості відомств права засекречувати свої документи, створення спеціальних структур «із захисту інформації», жорсткість режиму доступу до архівних матеріалів - усе це укладається у певну систему. Тим самим порушується одне з найважливіших прав людини - право на інформацію. При цьому ігнорується істотний демократичний принцип - принцип відкритості та публічності влади. Для нас це має особливе значення, тому що давня традиція недовіри до влади може бути переборена тільки одним: загальнодоступністю інформації про роботу державного апарату у всій можливій повноті. Співвідношення статусів громадянина і держави повинні змінитися, владу необхідно перерозподілити між громадянським суспільством і його політичною організацією.

Право громадян на інформацію - самостійне конституційне право, що дозволяє людині вільно шукати, одержувати, передавати, створювати і поширювати інформацію будь-яким законним засобом. У літературі висловлюються точки зору, у яких право громадян на інформацію - лише складова частина свободи слова і преси, або, навпаки, свобода інформації - умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що має суспільне значення; свободи поширення інформації. Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатіше, змістовніше і має власну субстанцію, грає свою роль у задоволенні певних інтересів суб’єктів; тому зрізаність даного найважливішого права необгрунтовано. Зрозуміло, права громадянина на інформацію - дуже не просте суб'єктивне право, бо воно складається з ряду юридичних можливостей. Серед них можна виділити право на безперешкодне ознайомлення з нормативними актами. Частина 3 ст. 57 Конституції України спрямована саме на здійснення даної можливості: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними». Крім того, універсальне право громадянина на інформацію може містити в собі такі конкретні правомочності:

право знати про створення і функціонування всіх конкретних інформаційних систем, що будь-яким чином торкаються сфери особистого життя громадянина або інформації про нього, а також інформації про інші сфери життєдіяльності громадянина;

право давати згоду на збирання особистої інформації для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей;

право доступу до такої інформації з метою її перевірки, одержання необхідних довідок;

право знати про використання цієї інформації у відповідних цілях і відповідними користувачами систем;

право на громадський код (позначення громадянина у відповідній інформаційній системі);

право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища;

право на достовірну фінансову інформацію й ряд іншіх прав.

Вперше на міжнародному рівні про право на інформацію було продекларовано в ст. 19 Загальної декларації прав людини, що в принципі відтворено і в ст. 34 Конституції України.

Найбільш повна інформація для громадянина потрібна з тієї ж причини, що і для законодавця і правозастосовника - для прийняття рішень, але, природно, на своєму рівні. Існують три основні стадії управлінського циклу: збирання та обробка інформації, оцінка її з позицій визначених норм і прийняття рішення, які характерні і для особистої саморегуляції як однієї з різновидів управління. Тому людина також прагне мати максимум цінної інформації для прийняття припустимого рішення, яке вигідне для нього. Реалізація такого прагнення - свідчення свободи громадянина.

Звідси конституційне закріплення даного права - це крок вперед у розширенні інформаційних можливостей, а значить і свободи особи, у розвитку нових інформаційних відносин між людиною і державою. Водночас, щоб воно стало «живим» і діючим правом, необхідні відповідні гарантії, що складаються з умов, які забезпечують безперешкодне здійснення цього права і створюють, по суті справи, механізм його реалізації. Зупинимося більш докладніше на політичних, законодавчих та організаційно-технічних заходах.

Політичні гарантії пов’язані з подальшим проведенням демократичних перетворень, що, безсумнівно, буде сприяти найбільш повній реалізації права на отримання інформації. У свою чергу, використання персональних комп’ютерів у політичній сфері все більш буде впливати на практику демократії, буде змінювати відносини між владою держави і громадянським суспільством. Інформатизація забезпечить широкий доступ до інформації і тим самим полегшить «функціонування» суспільства, привертаючи до участі в його управління будь-яку зацікавлену сторону, полегшить більш повне здійснення народовладдя.

Відповідно до ст. 32 Конституції України право громадянина на інформацію так само, як і всяке право, можна захищати в суді, що є ще однією істотною законодавчо-юридичною гарантією. На це ж націлені ст. 10 («Гарантії права на інформацію»), ст. 31 («Доступ громадян до інформації про них»), ст. 45 («Охорона права на інформацію»), ст. 47 («Відповідальність за порушення законодавства про інформацію») Закону України «Про інформацію». Крім того, з метою забезпечення закріплених ст. 34 Конституції України інформаційних прав громадян, дотримання їх законних інтересів у цій галузі варто вивчити питання щодо можливості створення в складі Верховного Суду України або Вищого арбітражного суду України колегії з інформаційних спорів. Про це вже йшлося раніше, наприклад, згадувалось у Рекомендаціях учасників парламентських слухань «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи».

З огляду на тенденцію до інтеграції правової системи України з іншими правовими системами розвинутих країн, важливо створювати загальні механізми реалізації права людини на інформацію та його захисту. До них, зокрема, можна віднести і положення ст. 55 Конституції України, де встановлено, що «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна». Дійсно, інформація грає першорядну роль у реалізації прав і свобод людини. Наприклад, право власності не може найчастіше цілком здійснитися в умовах невизначеності, відсутності необхідних знань. Так, під час проведення приватизації багато комерційних банків пропонували населенню свої акції, обіцяючи привабливі дивіденди. Практично у всіх країнах світу регулярно публікуються рейтинги банків. Вважаємо, що й в Україні є необхідність в такому роді інформації. Якщо взяти права споживача, то вони також не можуть перетворюватися в життя без достатніх і достовірних відомостей про якісні та неякісні товари, без реклами й антиреклами, без правдивої інформації в галузі порівняльного тестування однотипних товарів, сертифікації продукції і т.ін. Для цього Міжнародна конференція товариств споживачів організувала спеціальну інформаційну службу, де формується банк даних про якість продукції, її виробників і імпортерів тощо.

Генеральна Асамблея ООН 9 квітня 1985 р. прийняла Керівні принципи для захисту інтересів споживачів, на базі яких Міжнародна організація Спілок споживачів сформувала вісім основних прав споживачів, у тому числі і право на інформованість (право одержувати відомості, які необхідні для того, щоб робити обгрунтований вибір). Закон УРСР Про захист прав споживачів» у ст. 18 зобов’язує продавця, виробника, виконавця своєчасно надавати споживачу необхідну достовірну інформацію про товар (роботу, послуги) у доступній, наочній формі, яка б забезпечувала можливість компетентного вибору.

Від своєчасної, повної і достовірної інформації залежить і реалізація права на сприятливе навколишнє середовище (ст. 50 Конституції України). Більш конкретно це закріплено в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», де сказано, що громадяни мають право на отримання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього середовища та його вплив на здоров’я людей, а також на участь у проведенні громадської екологічної експертизи. Правовою гарантією цих прав є забезпечення їх правом на об’єднання в громадські природоохоронні формування й участь цих об’єднань у діяльності щодо охорони навколишнього середовища. Кодекс України про адміністративні правопорушення (ст. 1885) передбачає адміністративну відповідальність у випадку ненадання посадовим особам органів, що здійснюють державний контроль в галузі охорони навколишнього середовища, необхідної інформації або надання неправдивої інформації. Що ж стосується прав громадян у цьому питанні, то це не передбачено в чинному законодавстві.

Об’єктивна потреба побудови інформаційного суспільства в Україні як головної умови її політичного і соціально-економічного прямування вперед призвела до усвідомлення необхідності здійснення державної інформаційної політики. В контексті державної інформаційної політики мова повинна йти не тільки про права громадян, юридичних осіб і держави на вільне одержання, поширення і використання інформації, але і про необхідність захисту та раціональне використання державних інформаційних ресурсів, захист конфіденціальної інформації та інтелектуальної власності.

      2.  МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Одним з основних напрямків державної інформаційної політики повинно бути врахування вимог забезпечення інформаційної безпеки як однієї із складових системи забезпечення національної безпеки, а також інформаційної екології як необхідної умови усталеності суспільного розвитку. Для забезпечення інформаційної безпеки необхідно встановити зважений правовий режим з усіх видів інформації. В умовах демократії свобода інформації повинна бути нормою, проте, державні інтереси, а також інтереси суспільства й окремої особистості потребують захисту, вимагають від держави накладати певні обмеження на свободу інформації. В цьому зв’язку необхідно зрозуміти і сформулювати державні інтереси, чинники і погрози в інформаційній сфері, провести оцінку ефективності існуючої системи безпеки та намітити першочергові заходи щодо її удосконалювання. З урахуванням вищевикладеного стає очевидним, що в стратегічних інтересах безпеки держави і суспільства необхідно створення не тільки розвинутої інформаційної сфери, але і вирішення питань її захисту. Адже саме через інформаційну сферу в основному здійснюється погроза безпеки України в різноманітних сферах її діяльності.

Одним з першочергових завдань щодо створення надійної системи забезпечення інформаційної безпеки і захисту інформаційної сфери є своєчасний розвиток законодавства. І в цьому зв’язку необхідно враховувати накопичений міжнародний досвід. У найбільш розвинутих країнах світу розробка правових заходів у боротьбі з комп’ютерною злочинністю і захисту інформаційного простору ведеться вже більш 20 років. З метою уніфікації національних законодавств Рада Міністрів Європейського Союзу в 1989 р. розробила список правопорушень у сфері комп’ютерної інформації, що рекомендований країнам - учасницям ЄС для створення кримінально-правової стратегії розробки законодавства. Так, у лютому 1996 р. на VII пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав - учасниць СНД був прийнятий «Модельний Кримінальний кодекс». Він має рекомендаційний характер для країн, що входять до СНД. Велика робота проводиться й в Україні. Вченим необхідно досліджувати наявний зарубіжний досвід, адаптувати його до нашої дійсності і рекомендувати законодавчим органам використовувати під час розробки кримінального законодавства. «Безпека» нормотворення, із точки зору захисту інтересів особистості, держави і суспільства, а також можливість їх повної реалізації може припускати: єдині правила «безпечної» діяльності суб’єктів законодавчої ініціативи; «безпеку» правової інформації; безпеку інформаційних систем, що використовуються у нормотворчій і правозастосовній діяльності.

Важливим для інформаційної безпеки держави є досягнення стану її захищеності, тобто створення і підтримка відповідних інженерно-технічних потужностей та інформаційної організації, що відповідають реальним і потенційним загрозам, а також демографічному й економічному становищу країни. Питання забезпечення інформаційної безпеки актуальні тою або іншою мірою для всіх держав. Однак питома вага інженерно-технічних і апаратно-програмних методів забезпечення національної безпеки в різних держав неоднакова і залежить від цілого комплексу умов, пов’язаних із імовірністю внутрішніх і зовнішніх загроз, характером відносин із суміжними державами й геополітичними центрами. За своєю загальною спрямованістю загрози інформаційній безпеці України можна поділити на такі види:

1. Загрози конституційним правам і свободам людини і громадянина у сфері духовного життя й інформаційної діяльності, індивідуальній, груповій і суспільній свідомості, духовному відродженню України.

2. Загрози інформаційному забезпеченню державної політики України.

3. Загрози розвиткові вітчизняної індустрії інформації, включаючи індустрію засобів інформатизації, телекомунікацій і зв’язку.

4. Загрози безпеці інформаційно-телекомунікаційних систем на території України, як діючих, так і тих, що створюються.

Загрозами конституційним правам і свободам людини і громадянина у сфері духовного життя й інформаційної діяльності, індивідуальній, груповій і суспільній свідомості, духовному відродженню України можуть бути:

прийняття органами державної влади нормативних правових актів, що обмежують конституційні права громадян у сфері духовного життя й інформаційної діяльності;

створення монополій на формування, отримання й поширення інформації в Україні, в тому числі з використанням телекомунікаційних систем;

протидія, зокрема з боку кримінальних структур, реалізації громадянами своїх конституційних прав на особисту і сімейну таємницю, таємницю листування, телефонних переговорів і інших повідомлень;

нераціональне, надмірне обмеження доступу до суспільно необхідної інформації;

протиправне застосування спеціальних засобів впливу на індивідуальну, групову і суспільну свідомість;

невиконання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, організаціями і громадянами вимог українського законодавства, що регулює відносини в інформаційній сфері;

неправомірне обмеження доступу громадян до відкритих інформаційних ресурсів органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, відкритих архівних матеріалів, іншої відкритої соціально значущої інформації;

дезорганізація і руйнування системи накопичення, збереження й охорони культурних цінностей, включаючи архіви;

порушення конституційних прав людини і громадянина у сфері засобів масової інформації;

витіснення українських інформаційних агентств, засобів масової інформації з внутрішнього інформаційного ринку й посилення залежності духовної, економічної і політичної сфер громадського життя України від закордонних інформаційних структур;

девальвація духовних цінностей, пропаганда зразків масової культури, заснованих на культі насильства, духовних і моральних цінностях, що суперечать цінностям, прийнятим в українському суспільстві;

зниження духовного, морального і творчого потенціалу населення України, що істотно ускладнює підготовку трудових ресурсів для впровадження і використання новітніх технологій, зокрема інформаційних;

маніпулювання інформацією (дезінформація, приховування або перекручування інформації).

Загрозами інформаційному забезпеченню державної політики України можуть бути:

монополізація інформаційного ринку України, його окремих секторів вітчизняними і закордонними інформаційними структурами;

блокування діяльності державних засобів масової інформації з інформування української і закордонної аудиторій;

низька ефективність інформаційного забезпечення державної політики України внаслідок дефіциту кваліфікованих кадрів, відсутність системи формування і реалізації державної інформаційної політики.

Загрозами розвитку вітчизняної індустрії інформації, включаючи індустрію засобів інформатизації, телекомунікацій і зв’язку, можуть бути:

протидія доступу України до новітніх інформаційних технологій, взаємовигідній і рівноправній участі українських виробників у світовому поділі праці в індустрії інформаційних послуг, засобів інформатизації, телекомунікацій і зв’язку, інформаційних продуктів, а також створення умов для посилення технологічної залежності України в галузі сучасних інформаційних технологій;

закупівля органами державної влади імпортних засобів інформатизації, телекомунікацій і зв’язку за наявності вітчизняних аналогів, що не поступаються за характеристиками закордонним зразкам;

витіснення з вітчизняного ринку українських виробників засобів інформатизації, телекомунікацій і зв’язку;

відтік за кордон кваліфікованих фахівців.

Основні шляхи і напрями реалізації концептуальних положень інформаційної безпеки держави мають бути зазначені в науково обґрунтованій доктрині інформаційної безпеки, якої на сьогодні в Україні немає. Вона, як правило, розробляється на визначений період. Доктрина інформаційної безпеки держави є не тільки системою офіційно прийнятих поглядів щодо інформаційних та інших питань. Вона насамперед є керівництвом до дії. На основі доктринальних положень здійснюється широке коло політичних заходів і дій у зовнішній і внутрішній політиці держави. Доктрина інформаційної безпеки, будучи логічним продовженням Стратегії національної безпеки, розробляється законодавчими органами і політичним керівництвом держави. Її основні вимоги деталізуються в законодавчому й іншому нормативно-правовому актах, висвітлені в стратегії розвитку держави у вигляді цільових державних програм і проектів.

Державна політика національної безпеки в інформаційній сфері має створювати умови для реалізації конституційного права громадян своєї держави вільно отримувати і використовувати інформацію для вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, включення його до світового інформаційного простору на засадах забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки і формування демократично орієнтованої свідомості.

Головною метою державної політики національної безпеки в інформаційній сфері є створення необхідних економічних і соціокультурних умов, правових і організаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності особи, суспільства і держави як органічного організму.

ВИСНОВКИ

Якщо основні інформаційні права і свободи людини і громадянина закріплені у всіх перерахованих документах і однакові за своїм змістом, то підстави їх можливого обмеження і прямі обмеження, що визначені там же, найчастіше не збігаються між собою.

В результаті порівняльного аналізу галузі інформаційної безпеки інформаційної сфери з урахуванням положень Доктрини інформаційної безпеки та норм інформаційного законодавства в цій області можна виділити три основні напрями правового захисту об'єктів в інформаційній сфері             (правового забезпечення інформаційної безпеки).

  Укладаючи розгляд правових проблем інформаційної безпеки, відзначимо, що інформаційну безпеку можна розглядати як аспект або ракурс вивчення та формування системи інформаційного права, підготовки і вдосконалення норм і нормативних правових актів цієї галузі. Використовуючи результати дослідження в галузі інформаційної безпеки, законодавець і дослідник галузі інформаційного права отримують додаткові можливості вдосконалення засобів і механізмів правового захисту інформаційної безпеки в інформаційній сфері. Тим самим істотно підвищуються якість і ефективність правового регулювання відносин в інформаційній сфері.

  У цьому зв’язку структура правового регулювання відносин у галузі інформаційної безпеки як би повторює структуру самого інформаційного законодавства, акцентуючи увагу на питаннях захищеності об’єктів правового регулювання, виходячи з вимог інформаційної безпеки. У підсумку можна побудувати деяку модель основних напрямків захисту об'єктів інформаційної сфери та інститутів інформаційного законодавства, за допомогою нормативних приписів яких вирішується проблема правового забезпечення захисту їх інформаційної безпеки.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ:

1. Арістова І.В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності ОВС України: організаційно-правові засади : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / І.В. Арістова. – Х., 2002. – 408 с.
2.     Беляков К.И. Управление и право в период информатизации. монография / К.И. Беляков. – Киев : Изд-во «КВІЦ», 2001. – 308 с.
3.     Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : навч. посіб. / В.А. Ліпкан, Ю.Є. Максименко, В.М. Желіховський. – К. : КНТ, 2006. – 280 с.
4.     Скрипнюк О.В. Курс сучасного конституційного права України : акад. вид. / О.В. Скрипнюк. – Х. : Право, 2009. – 466 с.
5.     Державотворення і правотворення в Україні : досвід, проблеми, перспективи / Ю.С. Шемшученко, О.В. Скрипнюк, І.О. Кресіна та ін. – К. : Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 2001. – 632 с.
6.     Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол. :      В.Я. Тацій, О.В. Петришин, Ю.Г. Барабаш та ін.; Нац. акад. прав. наук України. – 2-ге вид., переробл., і доповн. – Х. : Право, 2011. – 1128 с.
7.     Максименко Ю.Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис... канд. юрид. наук : 12.00.01 /               Ю.Є. Максименко. –  К., 2007. – 188 с.
8.     Кормич Б.А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України : монографія / Б.А. Кормич. – Одеса : Юрид.  літ-ра, 2003. –       472 с.
9.     Кормич Л.І. Права людини: від декларацій до гарантій / Л.І. Кормич // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : Юрид. літ-ра, 2001. – Вип. 12. – С. 8-9.
10. Шлома Г.О. Місце інституту службової таємниці в діяльності державних органів України / Г.О. Шлома // Наук. вісник Львівського держ. ун-ту внутрішніх справ. – Львів, 2006. – Вип. 3. – С. 157–168.