Презентація "7 чудес сівту"

Піраміда Хеопса. Піраміда Хеопса (Хуфу) — найбільша з-поміж єгипетських пірамід, єдине з «Семи чудес світу», яке збереглося до наших днів. Входить до трійки найвідоміших пірамід на плато Гіза — Хеопса, Хефрена і Мікерина. Піраміда розташована на західному березі Нілу, в некрополі міста Гіза і є комплексом стародавніх пам'ятників, які в часи єгипетських фараонів були частиною стародавнього міста Мемфіс (сьогодні частина Великого Каїру). За монументальністю і обробкою вона перевершує всі інші піраміди на території Єгипту. Більшість єгиптологів вважають, що піраміда була побудована близько 2560 року до н. е. і є гробницею єгипетського фараона IV династії Хуфу (Хеопса). Проте не вдалося знайти жодного напису відносно дати створення цієї грандіозної споруди, тому існують й інші теорії щодо датування і призначення Великої піраміди. Радіовуглецевий метод вказує на період спорудження від 2840 до 2680 рр. до н. е.

За геометрією споруда є чотиригранною рівносторонньою пірамідою. Грані піраміди чітко зорієнтовані на чотири сторони світу з точністю до 3 хвилин. Піраміда, складена з 2,3 млн кам'яних блоків загальною вагою близько 7 млн тонн, висотою 146,6 м (що дорівнює висоті п'ятдесяти-поверхового хмарочоса) і довжиною основи у 233 м.[1] Спочатку піраміда мала довжину сторони квадратної основи 233 м, площу його 54 289 м2 і висоту 146,6 м.[2] Тепер в результаті зняття облицювальних плит (давно поцуплених для повторного використання) і верхньої частини внутрішньої кладки вершини піраміди, а відчасти і внаслідок підйому рівня піску, ці величини складають 227,5 м, 51 756 м2 і 137 м, довжина похилих граней — 173 м, а об'єм піраміди — 2,6 млн м3.[2]На горі лежав цілісний шматок граніту — пірамідіон. Ймовірно, він впав під час землетрусу. До 13 століття (коли був збудований Лінкольнський кафедральний собор) це була найвища будівля на Землі. За рахунок наступу пустельного піску і вітрової ерозії піраміда стала нижчою майже на 10 м. Зараз на її верхівці є майданчик, який у роки Другої світової війни британський експедиційний корпус використовував як пост протиповітряної оборони. Цей майданчик є квадратом з вапнякових блоків площею 10 м². Кожен блок важить в середньому 2,5 тони, ширина найбільших — 0,90 м, середня висота — 0,68 м, але були блоки заввишки до 1,5 м. Ними викладено верхню частину піраміди[3].

Сам процес проектування і будівництва такої грандіозної споруди вимагав від давньоєгипетських інженерів неабияких знань і досвіду. До планування і будівництва були залучені найкращі архітектори, і каменярі Стародавнього Єгипту. Піраміда стоїть на спеціально вирівняній скельній площині, яка по горизонталі дає відхилення менше двох сантиметрів[4]. Ця площина зроблена з природного скельного виходу еоценових вапняків, висота якого в центрі близько 9 м. Основа піраміди квадратна з довжиною однієї сторони 230 метрів Початкова площа основи була близько 53 тисяч м². Для будівництва було використано близько 2,3 мільйони блоків середньоеоценового нумулітового глинястого вапняку, укладених в 210 ярусів (нині 203). Середня вага одного блоку становить 2,5 тони. Найважчий — 7,5 тон. Загальна вага піраміди — 5,7 мільйонів тон. Облицювання піраміди із полірованого декоративного білого вапняку не збереглось, так само як і вкрита листовим золотом вершина споруди. У 1168 візир Шавур наказав спалити Каїр, щоб він не дістався хрестоносцям. Каїрці вимушені були зняти облицювальні камені з піраміди, для того щоб збудувати нові будинки. Архітектором піраміди вважається Хеміун, візир і племінник Хеопса. Він також носив титул «Керівник всіма будівництвами фараона».

«Хеопс змусив працювати на себе весь єгипетський народ, розділивши його на дві частини. Першим він наказав зайнятися доставкою до берегів Нілу блоків із каменоломень в аравійських горах. Інші займались їх подальшим транспортуванням до підніжжя лівійських гір. Постійно працювали 100 000 чоловіків, які змінювали один одного кожні три місяці. За десяток років праці була побудована дорога, по якій блоки доставлялись до річки. Дорога була завдовжки 5 стадій (923,5  м), 10 оргій завширшки (18,47  м) і в найвищому місці мала підйом 8 оргій (14,78  м).» «Ця піраміда спочатку була збудована у вигляді великих східців, складених із того, що одні називають зубцями, а інші ступенями. Така форма дозволяла піднімати інші камені за допомогою, що була зроблена із коротких балок. Коли камінь був покладений на перший східець, його перекладали на іншу машину, що там стояла, звідки камінь піднімався на наступний східець, де його розміщували на третю машину, оскільки машин було стільки ж, скільки було східців. Або це була переносна машина, яку переміщували з поверху на поверх, звільнивши від каменю. Таким чином, спочатку закінчували вершину, потім переходили за поверхами вниз і закінчували основу піраміди. На цій піраміді є написи, в яких вказано скільки коштів було витрачено на придбання хрону, цибулі і головок часнику, щоб прогодувати робітників. Сума витрат доходила до 6000 талантів срібла,»На основі своїх єгипетських вражень, Геродот розповів про будівництво піраміди наступне:

Оскільки серед написів на стінах всередині піраміди відсутні офіційні тексти, багато сучасних дослідників ставлять під сумнів загальноприйняту версію, що це була дійсно гробниця для фараона Хуфу. У Великій піраміді вбачають астрономічну обсерваторію, мегалітичну культову споруду, космодром інопланетних прибульців, стародавню енергетичну установку, Храм посвячення або спадок надраси, яка прибула з Атлантиди, інформаційне «послання» людству від попередньої цивілізації, що мала місце на Земл. Однією з найбільших загадок Великої піраміди є питання про проектування і будівництво настільки грандіозної споруди. Яким чином великі кам'яні блоки доставлялись на місце будівництва, піднімались і так акуратно вкладались один на одний?Дещо про методи будівництва пірамід у Стародавньому Єгипті розповіли рельєфні малюнки на гробниці чиновника Ті із Саккари часів IV династії (2489—2345 роки до н. е.). На ній зображена група робітників, які для установки великих обелісків і статуй використовують мотузки і спеціальні сани. Сучасні гіпотези

Сади Семіраміди. Висячі сади Семірамі́ди — одне з античних семи чудес світу, що було, згідно зі стародавніми джерелами, розташоване у Вавилоні (сучасна Хілла). Назва пов'язана з легендарною царицею Семірамідою, для якої сади і були збудовані. Це єдине з чудес світу, точне розташування якого невідоме. Прообразом Висячих садів могли бути реальні верхові сади та іригаційні споруди в Вавилоні та Ніневії.

За однією з античних легенд їх побудова була пов'язане з Семірамідою, прообразом якої є ассирійська цариця Шаммурамат IX століття до н. е.[9][10]За іншою легендою їх побудували для дружини вавилонського царя Навуходоносора II Амітіс (Amytis of Media[en]), яка сумувала за горами та лісами своєї батьківщини. Цар Навуходоносор II] (605—562 р. до н. е.) для боротьби проти головного ворога — Ассирії, війська якої двічі руйнували столицю держави Вавилон, уклав військовий союз із Ціаксар, царем Мідії. Перемігши, вони розділили територію Ассирії між собою. Військовий союз був зміцнений одруженням Навуходоносора II із дочкою мідійського царя. Запорошений і шумний Вавилон, розташований на пустельній піщаній рівнині, не радував царицю, яка зросла в гористій і зеленій Мідії. Щоб утішити її, Навуходоносор наказав звести «висячі сади»[11]. Історичні свідчення, однак, не підтверджують цю легенду

В ассирійській традиції сади мали особливе символічне значення, втілюючи мудрість царя, його всепроникну владу, здатність керувати природою, давати життя, не зважаючи на сезонні зміни. Сади висаджувалися в царських палацах, на похованнях і в храмах. Лишається неясним чи були Висячі сади справжньою спорудою чи поетичним описом, оскільки в тогочасних вавилонських джерелах їхні описи відсутні. Також немає згадок про дружину Навуходоносора Амітіс (або будь-які інші дружини), хоча політичний шлюб з мідійкою або персидкою не був би незвичайним]. Існує багато записів про роботи Навуходоносора, але його довгі та детальні написи не згадують жодного саду]. Однак сади описували пізніші письменники, і деякі з цих розповідей вважаються похідними від вражень людей, які відвідували Вавилон[17]. Геродот, описуючи Вавилон у своїх «Історіях», не згадував Висячі сади[18], хоча можливо, що на момент його візиту вони ще не були добре відомі грекам. У Вавилоні не знайдено жодних археологічних доказів існування Висячих садів. Проте під Євфратом, русло якого з часом змінило розташування, можливо, є їхні залишки. Річка текла на схід від свого нинішнього положення за часів Навуходоносора II, і про західну частину стародавнього Вавилону мало що відомо.

Висячі сади залишаються єдиним з античних чудес світу, розташування якого достеменно не відоме. Роберт Роллінджер припускав, що жрець Берос приписав Сади Навуходоносору з політичних міркувань, а насправді вони розташовувалися в іншому місціОксфордська вчена Стефані Деллі припустила, що так звані Висячі сади Вавилону насправді були добре відомою спорудою, побудованою ассирійським царем Сін-аххе-ерібою (правив у 704—681 рр. до н. е.) для свого палацу в Ніневії; Даллі стверджує, що протягом кількох століть Вавилон і Ніневія сплуталися, тож великі сади в палаці Сін-аххе-еріби були приписані вавилонському правителю Навуходоносору II. Археологічні розкопки виявили сліди величезної системи акведуків, приписуваних Сін-аххе-ерібі за написом на їхніх залишках, які, як припускає Деллі, були частиною 80-кілометрової мережі каналів, дамб і акведуків, які використовувалися для доставки води до Ніневії. Водопіднімальні гвинти використовувалися, щоб зрошувати верхні рівні садів

Зевс (дав.-гр. Ζεύς), також Діос (дав.-гр. Διός), (грец. Δίας)   — у давньогрецькій міфології головний з богів-олімпійців, бог грому і блискавок. Третій син титана Кроноса і титаніди Реї. Брат Аїда, Гестії, Деметри, Гери і Посейдона. Дружина Зевса — богиня Гера. У римській міфології ототожнювався з Юпітером. Традиційним є уявлення про Зевса як верховного бога давньогрецької міфології, котрий відає усім світом, знає майбутнє, є засновником законів, захисником справедливості. Такі уявлення сформувалися у пізні періоди античності, яким передували шанування місцевих богів, злитих у єдиний образ Зевса. Найбільш відомий з них — Зевс Олімпійський. Основними атрибутами Зевса вважаються: щит і двостороння сокира (лабрис), іноді орел; місцем перебування — гора Олімп.

Одне з античних Семи чудес світу — давньогрецька статуя Зевса роботи Фідія, встановлена в центрі Храму Зевса в Олімпії на півострові Пелопоннес (Західна Греція)Зевс зображався хризелефантовою скульптурою — виконаною зі слонової кістки та золотих панелей на дерев'яному каркасі. Жодної достеменно точної копії в мармурі чи бронзі не збереглося, хоча є приблизні зображення на монетах сусідньої Еліди, а також на римських монетах і різьблення на дорогоцінних каменях[2]. Висота складала близько 12 м[3]. Географ Страбон на початку I століття до н. е. зазначив, що статуя справляла «враження, ніби коли Зевс встане і випростається, то проб'є дах храму»[Ста́туя Зе́вса Олімпі́йського

За словами римського історика Тіта Лівія, римський полководець Емілій Павло, завойовник Македонії, бачив статую на власні очі та «був зворушений у своїй душі, ніби він бачив бога особисто»[9]. Оратор Діон Хризостом стверджував у I ст. н. е., що один-єдиний погляд на статую змусить людину забути всі свої земні біди. Павсаній також розповідав, що статую постійно покривали оливковою олією, щоб протидіяти шкідливому впливу «болотистості» Альтіського гаю на слонову кістку. Підлога перед скульптурою була вимощена чорною плиткою та оточена вивищеною мармуровою окантовкою, щоб олія не розтікалася[7]. Цей резервуар з олією також виконував роль дзеркала, яке візуально подвоювало висоту статуї. Легенда стверджує, що Фідій, бувши в захваті від Пантаркеса, юного переможця змагань з боротьби серед хлопчиків на 86-й Олімпіаді, вирізьбив напис «Пантаркес прекрасний» на мізинці Зевса, а також помістив барельєф хлопчика, що увінчує себе, біля ніг статуї

«Вони наклали руку на вашу особу в Олімпії, мій володарю Верховний Громовержцю, і у вас не було снаги розбудити собак або покликати сусідів; вони, безсумнівно, могли б прийти на допомогу і зловити посіпак до того, як вони закінчили пакувати награбоване»Статуя Зевса була замовлена елейцями, хранителями Олімпійських ігор, у другій половині V століття до н. е. для встановлення в нещодавно збудованого храмі Зевса. Прагнучи перевершити своїх афінських суперників, елейці найняли скульптора Фідія, який раніше створив масивну статую Афіни-діви (Афіни Парфенос) у Парфеноні[15]. Конкретніший час створення — третя чверть V століття до н. е., вказує знайдена в1954–1958 роках майстерня Фідія, розташована приблизно там, де, за словами Павсанія, була побудована статуя Зевса. Археологічні знахідки включали знаряддя для обробки золота та слонової кістки, стружки слонової кістки, дорогоцінне каміння та теракотові форми. Більшість форм були використані для створення скляних бляшок, а також для формування мантії статуї зі скляних листів, натуралістично драпірованих і складених, а потім позолочених. На цьому місці була знайдена чаша з написом «ΦΕΙΔΙΟΥ ΕΙΜΙ» (Я належу Фідію)За записами Светонія, близько 40 року н. е. римський імператор Калігула хотів перенести статую Зевса в Рим аби переробити на зображення самого себе: «Він розпорядився привезти з Греції зображення богів, прославлені і вшануванням і мистецтвом, у тому числі навіть Зевса Олімпійського, — щоб зняти з них голови і замінити своїми», коли ж розпочали виконання наказу, то «статуя Юпітера, яку він наказав розібрати і перевезти до Риму, вибухнула раптом з таким гуркотом, що машини затряслися, а працівники розбіглися». У 391 році християнський римський імператор Феодосій I заборонив участь в язичницьких культах і закрив їхні храми. Обставини остаточного знищення статуї невідомі. Візантійський історик XI століття Георгій Кедренос записав переказ, що статую вивезли до Константинополя, де вона була втрачена під час великої пожежі палацу Лавса в 475 році н. е. За іншою версією статуя загинула разом із храмом, який сильно постраждав від пожежі в 425 році н. е. На ранішу втрату або пошкодження статуї натякає Лукіан із Самосати наприкінці II ст

Артем́іда (/ˈɑːrtɪmɪs/; грец. Ἄρτεμις) — грецька богиня полювання, диких земель та тварин, Місяця та цнотливості. Її римським еквівалентом була богиня Діана. Артеміда — дочка Зевса і Лето, сестра-близнючка Аполлона. Вона була покровителькою і захисницею маленьких дітей та жінок. Також вважалося, що вона та яка приносить жінкам та дітям хвороби так само і позбавляє їх від них. Артеміду шанували як одну з основних богинь пологів і акушерства разом з Ейлейтією. Подібно до Афіни та Гестії, Артеміда вважала за краще залишатися цнотливою і дала присягу ніколи не виходити заміж. Артеміда була однією із найбільш шанованих давньогрецьких богів, а її храм в Ефесі був одним із семи чудес стародавнього світу. Діану, її римського еквівалента, особливо шанували на Авентінському пагорбі в Римі, біля озера Немі в Альбанських пагорбах і в Кампанії.

Перший мармуровий давньогрецький храм, що знаходився в Іонії на егейському узбережжі Малої Азії поруч з античним містом Ефес (поблизу сучасного містечка Сельчук у Туреччині) та був присвячений давній місцевій формі богині Артеміди. Протягом своєї історії храм двічі повністю перебудовувався — в VII ст. до н. е. (після руйнівного потопу) і в IV ст. до н. е. (після підпалу Геростратом). В остаточному вигляді набув слави одного з Семи чудес світу. Храм сильно постраждав під час навали готів у 262 році й остаточно знищений як місце поганського культу у 401 році константинопольським архієпископом Іваном Золотоустим, під час його візиту до Ефесу. Місце розташування храму було віднайдене у 1869 році експедицією, організованою Британським музеєм. Станом на сьогодні на місці храму знаходяться лише залишки фундаменту та одна колона, символічно складена з різних фрагментів, знайдених під час розкопок.

Теменос (дав.-гр. τέμενος — священне місце, святилище) поруч з Ефесом існував задовго до зведення тут першого Артемісіона. Павсаній був упевнений, що святилище існувало ще задовго до появи в цих місцях іонійців і було навіть старіше за оракульне святилище Аполлона в сусідній Дідімі, споруджене приблизно в VII столітті до н. е.[4] Він вважав, що до прибуття іонійських греків мешканцями цих міст були лелеги та лідійці. У своєму Гімні Артеміді Каллімах приписував створення першого теменосу в Ефесі амазонкам, які, на його думку, поклонялись Артеміди, що була їх богинею-покровителькою. Згідно з Павсанієм, Піндар вважав, що амазонки-засновниці святилища брали участь у облозі Афін. Тацит також вірив в заснування першого храму амазонками, проте сам Павсаній вважав, що святилище навіть передувало часам амазонок. Сучасна археологія не може підтвердити амазонок Каллімаха, але розповідь Павсанія про давнину цього місця здається цілком обґрунтованою, оскільки є підтвердження, що це місце було заселене ще з часів Бронзової доби. Перший храм Артеміди, що існував на цьому місці був зруйнований повінню в VII ст. до н. е., внаслідок чого над первинною глиняною підлогою храму утворився шар мулу і піску завтовшки до 0,5 метра. Перший храм

Будівництво другого храму, що розпочалось біля 550 року до н. е., фінансував лідійський цар Крез (Кросус), засновник Лідійської імперії, до складу якої входило зокрема і місто Ефес. Проект храму розробив і реалізував грецький архітектор Херсіфрон з Кноссу та його син Метаген. Херсіфрон запропонував будувати храм, оперезаний подвійним рядом колон, але справа ускладнювалась тим, що поруч не було джерел мармуру. Допоміг випадок. Другий храм. Другий храм був зведений у вигляді прямокутної будівлі з мармуру та дерева завдовжки 115 метрів (377 футів) та завширшки 46 метрів (151 футів), оперезану з усіх боків подвійною колонадою з висотою колон близько 13 метрів і, вірогідно, був першим в історії грецьким храмом, збудованим з мармуру. Унікальним був сам спосіб побудови храму. Він був зведений на болотистому ґрунті. Незвичність вибору місця пояснювалася прагненням будівельників уникнути руйнування храму внаслідок частих землетрусів і пожеж[джерело?]. На думку архітектора Херсифрона, м'який болотистий ґрунт слугував амортизатором при землетрусах, а щоб запобігти осіданню величезної кам'яної будівлі, було вирішено заповнити котлован сумішшю деревного вугілля і вовни. Будівлю прикрашали бронзові статуїПастух Піксодор пас стадо на пагорбах біля Ефеса. Два барани почали бійку, під час якої один з них з розбігу вдарився об скелю, від якої відлетів білий уламок. Коли пастух зрозумів, що в нього в руках мармур, він поспішив до міста, де зраділі мешканці міста нагородили його дорогими подарунками.

Аналіз барельєфів, якими були прикрашені найнижчі барабани храмових колон, показав, що для будівництва другого храму використовувалися колони попередньої версії храму, які мали відповідний декор. Мабуть, про це не знав Пліній Старший, який у своїй «Природничій історії» стверджував, що архітектори нового храму вирішили побудувати його на болотистій місцевості щоб захистити від землетрусів (тоді як насправді храм було зведено на цьому місці, оскільки там розташовувався його попередник. Храм став важливою визначною пам'яткою, яку відвідували правителі, торговці та мандрівники, багато з яких віддавали шану Артеміді у вигляді підношення дорогоцінностей, прикрас та різноманітних товарів. Храм також пропонував притулок тим, хто тікав від переслідування чи покарання. Ця традиція була пов'язана з міфом про амазонок, які двічі втікали до святилища Артеміди, шукаючи захисту богині спочатку від Діоніса, а згодом — від Геракла. У 356 р. до н.е храм було знищено Геростратом, який підпалив дерев'яні балки даху, прагнучи отримати славу за будь-яку ціну. Саме від цього вчинку постав термін «слава Герострата». Обурені мешканці Ефесу засудили Герострата до смерті та заборонили будь-кому згадувати його ім'я, проте пізніше історик Феопомп зазначив його в своїх записках і Герострат таки отримав свою славу. У грецькій та римській історичній традиції руйнування храму збіглося з народженням Александра Македонського (близько 20/21 липня 356 р. до н. е.). Плутарх зауважив, що вочевидь Артеміда була занадто зайнята народженням Александра, щоб врятувати її палаючий храм. Після пожежі, під уламками храму ефесці знайшли майже непошкоджену статую Артеміди, що слугувало для них чудесним знаком до відновлення будівлі.

Третій храм. Коли через 25 років вже дорослий Александр Македонський під час війни з персами на чолі зі своїм військом підійшов до Ефесу, він повідомив мешканцям міста про своє бажання відновити зруйнований храм власним коштом. Але Александр забажав, щоб на відновленому храмі, поряд з ім'ям Артеміди було увіковічене також і його ім'я, на що мешканці Ефеса йому дипломатично відмовили:«Не личить одному Богу будувати храми іншим Богам». На що Александр посміхнувся і відповів: «Як бажаєте…»Щоб не образити Александра Македонського своєю відмовою, ефесці замовили для храму його портрет художнику Апеллесу, який зобразив полководця подібно Зевсу з блискавкою в руці. Коли замовники приймали полотно, вони були вражені бездоганністю картини та оптичним ефектом (рука з блискавкою начебто виступала за рамки картини) та заплатили за роботу 25 золотих талантів, що в ті часи було найвищою оплатою за одну картину. Врешті-решт ефесці відбудували храм за свій власний рахунок вже після смерті Александра. Роботи розпочались у 323 р. до н. е. і тривали протягом багатьох років. Третій храм був більший за другий: 137 м. завдовжки, 69 м. завширшки і 18 м. заввишки з більш ніж 127 колонами. Афінагор з Афін вказує, що скульптором головного культового образу Артеміди в новому храмі був Ендой, учень Дедала. Багато прославлених тогочасних майстрів прикрашали новий храм Артеміди. Витончені барельєфи, що вінчали частину колон, створив скульптор Скопас, статуї у внутрішніх приміщеннях — Праксітель. Чимало багатих римлян дарували храму золоті й срібні скульптури. Реконструкція плану третього храму Артеміди в Ефесі (ліворуч) і його співвідношення з планом Парфенону в Афінах (праворуч)

Після шести років пошуків, місце храму було заново відкрито 31 грудня 1869 року експедицією під проводом Дж. Т. Вуда, яка спонсорувалась Британським музеєм. Внаслідок розкопок, проведених англійськими археологами, у болоті, на передбачуваному місці знаходження святилища, була знайдена опорна плита споруди і численні підношення в храм. Ці розкопки тривали до 1874 р. Ще кілька фрагментів скульптур було знайдено під час розкопок 1904—1906 рр. під керівництвом Д. Дж. Хогарта. Віднайдені скульптурні фрагменти перебудови IV століття до н. е. та декілька фрагментів попереднього храму були зібрані та виставлені в «Ефеській кімнаті» Британського музею. Крім того, у музеї є можливо найстаріший скарб монет у світі (600 р. до н. е.), які були заховані в горщику в фундаменті першого храму. Сьогодні місце храму, що лежить недалеко від Сельчука, позначене єдиною колоною, складеної з роз'єднаних фрагментів, виявлених на цьому місці. Знамениті рельєфи колон Артемісіону нині перебувають у Британському музеї в Лондоні. У середині XX століття були знайдені залишки майстерні Фідія, де збереглися три зменшені копії статуї Артеміди. Вони зберігаються в музеях Туреччини.

Мавзоле́й — храм-гробниця і надгробний пам'ятник царя Мавсола (грец. Μαύσωλος), споруджений між 353 і 350 роками до н. е. за наказом його дружини Артемісії III в Галікарнасі (сучасний Бодрум, Туреччина), одне з семи античних Чудес світу. Споруда виконана за проєктом грецьких архітекторів Сатироса і Піфея Прієнського. Внаслідок землетрусів між XI та XV ст. Мавзолей зруйнувався, а його залишки були використані для місцевих будівництв. Слово «мавзолей» стало загальною назвою для монументальних поховальних споруд. Мавзолей слугував не лише нагадуванням про царя Мавсола та місцем його поховання, а також уособлював велич і силу всієї династії Гекатомнідів, до якої Мавсол належав. Точний опис Мавзолею відомий завдяки працям Плінія Старшого. Споруду оточувала стіна заввишки 2 м, утворюючи прямокутне подвір'я 242,5 м завдовжки та 105 м завширшки. Всередині розташовувалася платформа з кам'яними зображеннями левів, на яку вели сходи. На платформі височів сам Мавзолей, поділений за вертикаллю на чотири частини. Власне гробниця була 13 м заввишки, на ній стояла колонада заввишки 12 м, вона підтримувала дах заввишки також 12 м, який увінчувала 6-иметрова скульптура квадриги (колісниці, запряженої чотирма кіньми). Оздобленням кожної з чотирьох сторін Мавзолею займався інший скульптор: Леохар, Браякс, Скопас і Тімотей

Гробниця була виконана в формі усіченої піраміди з невеликим нахилом граней. Її основа мала майже квадратну форму: 38,4 м на 32,5 м. Нижню та верхню частини прикрашали фризи із зображенням битви кентаврів, лапітів і амазонок. Між ними стояли статуї божеств і вершників[9]. Мавсола було поховано в камері всередині, перед якою в спеціальному святилищі за традицією культу героїв приносилися в жертву бики, вівці, ягнята й птахи. Також ці жертви могли бути поховальним частуванням на честь померлого[8]. Святилище сполучалося з поховальною камерою, але прохід був замалий, аби пронести крізь нього труну. Вона вносилася через ширший прохід із західного боку, котрий потім замуровувався[11]. Над гробницею височіла колонада з 36-и колон, віддалених одна від одної на 3 м. Вона оточувала кам'яну основу, що підтримувала масивний дах. Між колонами стояли статуї людей[9]. Дах, виконаний у формі ступінчастої піраміди, налічував 24 уступи. Низ прикрашав ряд зображень левів, а увінчувала дах скульптура квадриги[9], якою керував сам Мавсол і Артемісія, висічені з мармуру[12]. Мармурові статуї на Мавзолеї були барвисто розфарбовані, фризи мали композитну будову: висічені з мармуру, а зброя та кінська упряж були металеві[8]. В архітектурі Галікарнаського Мавзолею вперше в грецькій архітектурі поєдналися всі три класичних ордери: доричний, іонічний і коринфський. Нижній поверх підтримувався п'ятнадцятьма доричними колонами, внутрішні колони верхнього поверху були коринфськими, а зовнішні — іонічними. У Мавзолеї поєднувалася сувора геометричність, масивна простота, виконана внутрішньою силою, і прагнення до декоративності й легкості форм, плавності ліній[11]. Мавзолей був облицьований плитами зі строкатого проконесійського мармуру, укладеними на вапняному розчині. Стіни його з сирцю «являли зразок видатної міцності і таким вилощеним штукатурним [внутрішнім] оздобленням, що справляли враження дзеркальної поверхні»[13].

Мавсол був правителем Карії — країни що входила до складу Перської імперії, з 377 по 353 рік до н. е. Бувши сатрапом Перської імперії Ахеменідів, він проте правив як цар 24 роки. Столицею його володінь було місто Галікарнас (перед цим Мілас). Мавсол прагнув запровадити грецьку культуру, працював над низкою проєктів з прикраси міста, включаючи будівництво великого палацу для себе. Мавсол завдяки грамотній політиці додав кілька сусідніх міст до свого царства. Він одружився зі своєю сестрою Артемісією, а в 353 році до н. е. помер. Дружина найняла найкращих скульпторів і архітекторів задля будівництва гробниці Мавсола. Споруду було названо Мавзолеєм на ім'я царя, і це слово стало означати всяку значну і величну гробницю. Артемісія померла в 351 році до н. е. та була похована в тому ж Мавзолеї, коли він ще не був завершений[12]. Кожен із найнятих скульпторів відповідав за певну частину Мавзолею: Браякс — північна сторона, Скопас — східна сторона, Тімотей — південна сторона, Леохар — західна сторона. Колісницю на вершині створив Піфей[12]. Майже неушкодженим Мавзолей простояв 1800 років. Та в XV ст. землетрус зруйнував його до основи. Мармур з руїн використали для будівництва нових споруд[12]. У 1494 році християнські лицарі-іоанніти використали його уламки для замку святого Петра, який вони зводили неподалік[8]. Частину скульптур використали для прикрашання цього замку. Крипта, де був похований Мавсол і Артемісія, уціліла, проте в 1522 році її пограбували невідомі. На місці чуда світу з часом виникли інші споруди і первісне розташування Мавзолею забулося[12]. Британські розкопки 1850-х котрими керував Чарльз Томас Ньютон, виявили частини основи Мавзолею, а також статуї левів, коней, і рельєфи. Серед них виявилися величезні статуї, що зображали, як вважають археологи, царя і царицю. Ці знахідки були пізніше перевезені в Британський музей у Лондоні[8]. На первісному місці лишилися фундамент і фрагменти колон[14]. Більшість артефактів з Бодрума перебувають у Лондоні. Місце розкопок відкрите для відвідувань, там також облаштовано кімнату, в якій демонструються відновлені основні елементи оздоблення Мавзолею, такі як фрагменти фризів

Коло́с Ро́доський (грец. Κολοσσός της Ρόδου, лат. Colossus Rhodi) — величезна статуя грецького бога Сонця Геліоса, споруджена між 292 та 280 роками до н. е. на вході до гавані острова Родос, Греція, учнем Лісіппа  Харесом із Ліндоса. Статуя вважалася одним із Семи Чудес Античного Світу: за час свого існування вона була найвищою статуєю світу, висотою 70 ліктів (близько 30 м). Колос зруйнувався у 226 році до н. е. внаслідок землетрусу. Античні джерела вказують на надзвичайно великі розміри Колоса, проте жодне не описує зовнішність скульптури. Згідно з Плінієм Старшим, як він згадує у «Природничій історії», статуя була заввишки 70 ліктів — від 32 до 33 м. Пальці її рук були такі великі, що обхопити навіть один могли хіба що кілька людей. Страбон, близький сучасник Плінія, також писав про статую у своїй «Географії». Проте обидва автори жили за два століття після зруйнування Колоса і могли судити про нього лише з залишків[1]. У II столітті н. е. Лукіан жартував, що Колоса Родоського, як і Александрійський Фарос, можна побачити з Місяця[1]. Філон і Пліній вказували, судячи із залишків статуї, що всередині вона мала основу з заліза та кам'яних блоків. Філон також згадував, що всередині статуя складніша, ніж ззовні, а Пліній писав, що після зруйнування вона виявилася порожнистою. За європейського середньовіччя та Відродження Колос часто описувався як статуя, що стоїть, широко розставивши ноги: кожна спирається на розділені водою пристані. Сучасні історики вважають, що така конструкція неможлива. Якщо висота Колоса справді була близько 30 м, то ноги мали би бути розставлені на 198 м. А вищу статую розставлені ноги не могли б утримати. До того ж вона не вистояла б супроти сильних вітрів свого регіону. Той факт, що багато джерел свідчать про злам статуї в колінах після землетрусу, дає підстави вважати, що Колос стояв на одному березі

На можливе розташування Колоса вказують кругле коло блоків з пісковику в основі форту святого Миколая, та мармурові блоки в ньому[3]. Археолог Урсула Веддер припускає, що Колос розташовувався не в гавані, як його зазвичай зображають, а стояв на пагорбі, що був частиною Родоського Акрополя, звідки відкривався вид на порт. Руїни великого храму, який традиційно вважався присвяченим Аполлону, розташовані на найвищій точці пагорба. Веддер вважає, що споруда насправді була святилищем Геліоса, а частина її величезного кам’яного фундаменту могла б слугувати опорною платформою для Колоса[4]. Використовуючи відомі зображення Геліоса як зразок, історики мистецтва вважають, що Колос, ймовірно, був фігурою оголеного чоловіка, з голови якого виходять промені. Неможливо встановити в якому положенні перебували руки, хоча римські статуї пізнішого часу зображають Геліоса з піднятою правою рукою, що іноді тримає смолоскип. Більшість художніх зображень статуї розміщують її в гирлі порту як орієнтир для судноплавства. Цілком імовірно, що Колос був побудований поруч із храмом, присвяченим Геліосу, проте на острові не знайдено жодних залишків храму чи святилища цього бога[1].

У порівнянні з іншими Чудесами Світу Колос Родоський простояв небагато — лише 54 роки. У 226 році до н. е. він був зруйнований землетрусом: від сильних поштовхів надламалися коліна статуї, вона звалилася вниз. Частини бронзового тіла бога Сонця протягом сторіч покоїлися на землі, породжуючи різні легенди. В 654 році н. е. арабський намісник, який правив на острові, продав уцілілі частини бронзового облицювання статуї до Сирії. Для їх перевезення було потрібно 900 верблюдівІталійський паломник Ніколас де Мартоні, який відвідав Родос між 1394 і 1395 роками, записав місцеву розповідь про Колоса: «У стародавні часи було велике диво, гігантський ідол, настільки величний, що, як кажуть, він однією ногою стояв на пристані, де тепер церква святого Миколая, а другою — на кінці іншої пристані, де вітряні млини». Вірогідно, що саме звідси походить поширене уявлення начебто Колос стояв, розставивши ноги, а між ними пропливали кораблі[1]. В районі 1464-1467 років хрестоносці збудували на місці церкви святого Миколая форт[9][10], у конструкції якого можливо зберіглася кам'яна основа Колоса

Александрі́йський маяк або Фаро́ський маяк — одне з Семи чудес стародавнього світу, що знаходилося на острові Фарос (сьогодні мис у межах міста Александрія в Єгипті). Завдяки своїй висоті й системі вогнів, маяк гарантував морякам безпечне плавання у Велику гавань Александрії. Упродовж всього існування маяк був третьою найвищою спорудою на Землі (після пірамід Хеопса та Хафри). Використовувався як за античності, так і за часів мусульманського панування. Внаслідок низки землетрусів маяк поступово руйнувався і після 1303—1323 років остаточно перестав функціонувати. В XV ст. на місці маяка збудували фортецю Кайтбея. Александрійський маяк був найбільшим маяком з усіх, збудованих доти. Він виконував подвійну функцію: вказував кораблям шлях у гавань, і попереджав про підводні камені. За сучасними оцінками, висота маяка складала від 100 до 140 м. Найдавніші античні джерела описують маяк як просто вежу, завдяки своїй висоті добре помітну здалеку. Пізніші ж писемні пам'ятки, такі як праці Плінія Старшого, зазначають про вогонь, який горів на верхівці, вказуючи шлях кораблям уночі[1]. Стацій порівнював його світло з місяцем, а Йосип Флавій стверджував, що його було видно за 300 стадій, ще за день до прибуття корабля в гавань[2] (тобто, за майже 70 км). Згідно зі Страбоном, Маяк був роботою архітектора Сострата з Кніда, але він, можливо, був лише фінансовим спонсором проєкту. Споруда розташовувалася на самому краю вапнякового острівця Фарос, поєднаного з материком дамбою під назвою Гептастадіон завдовжки близько 1,2 км. Маяк, як повідомляє Посейдіпп, був присвячений двом богам: Зевсу Сотеру (Завсу Рятувальнику) та Протею[1][2]. Сострат же стверджував, що споруда присвячена всім богам-захисникам, над яким Зевс головує[2].

Більшість джерел погоджуються, що маяк був білий і поділявся на три частини: нижня — прямокутна, середня — восьмикутна (символізуючи вісім напрямків вітрів), а верхня — кругла[1][2]. Географ аль-Балаві у 1165 році виконав найдетальніші заміри споруди, якою вона була на той час (середня та верхня частини в той час вже не існували), та визначив висоту нижньої частини в 77 м, і оцінив середню — в 37 м, і верхню — в 10 м (до маяка було додано купол заввишки ще 7 м)[2]. За античності споруду увінчувала статуя Зевса Сотера[1][2]. Оскільки в Єгипті було мало дерева, для підтримання вогню спалювали коріння папіруса та нафту. Дим від горіння слугував додатковим вказівником кораблям[2]. Середньовічні арабські письменники описували великі проходи всередині, якими міг пройти навіть вершник[3], та пандус, що піднімався навколо нижньої частини вежі, ведучи до входу, і внутрішні сходи, які вели до верхніх поверхів. Це суперечить зображенням із монет, на яких вхід до вежі знаходиться біля основи. Згідно арабських джерел, світло сонця та вогню відбивало в далечінь дзеркало (ймовірно, виготовлене з полірованої бронзи)[1]. Аль-Ідрісі, географ, який відвідав Александрію в 1154 році, прокоментував фундамент Фароса, що він складений з каменів, скріплених свинцем[2]. Китайський мандрівник XII — початку XIII ст. Чжао Жугуа оцінив висоту маяка в 200 чжанів (660 м, що очевидно є перебільшенням), він описував складне влаштування вежі та її оборонні функції. На його думку, дзеркало на верхівці дозволяло бачити наближення ворогів[4]. Таку думку поділяли Генріх Вільгельм Йосіас Тьєрш і Бенедикт Ґотхелф Тойбнер, котрі в 1909 році виказали думку, що маяк міг слугувати величезним телескопом[5].

Зображення маяка карбувалося на імператорських монетах міста (від Доміціана до Коммода, 81-192 рр. н. е.), на яких чітко видно велику вузьковіконну вежу, увінчану монументальною статуєю та двома меншими фігурами бога Тритона, що дме в мушлю. Фарос також з'являвся на античних мозаїках і саркофагах, що підтверджує його широку славу. Фароський маяк діяв понад 1500 років. Потужні підземні поштовхи в 796, 950, 1303 і 1323 роках н. е. частково зруйнували будівлю. Проте маяк регулярно ремонтувався та розширювався. Хоча після землетрусу 796 року він втратив середню та верхню частини, до залишків у 865 було добудовано дерев'яний купол[2]. Велика реконструкція відбулася близько 1161 року за династії Фатімідів. Деякі історики припускають, що вежа вплинула на арабську архітектуру мінаретів[1]. У районі 1227 року маяк використовувався вже як тільки спостережна вежа. Дамба зникла, унеможлививши доступ до нього по суходолу. Одним із останніх авторів, що писав про Фароський маяк, був Аль-Макрізі[2]. До 1480 року маяк остаточно перестав діяти[6], перетворившись на руїни[2]. Гранітні основи вежі були повторно використані при будівництві фортецю Кайтбея у XV ст.[1], збудованої на його місці[7]. У 2016-2018 роках частину прибережних вод було засипано задля розширення суходолу, й тим самим, можливо, поховано ще невідомі археологічні цікавинки