Презентація "Арабський Халіфат"

Арабський халіфат

Аравійський півострів поділяється на кілька різних за природними умовами областей. Ємен Неджд Хіджаз НедждЄмен. Хіджаз. Аравійський півострів. Більшість населення Аравійського півострова складали кочовики бедуїни, які розводили кіз, овець і верблюдів. Через Хіджаз, уздовж Червоного моря, пролягав старовинний торговельний шлях із Середземномор’я до Африки та Індії, на якому з’явилися великі центри торгівлі, що згодом перетворилися на міста, — Мекка, Ятриб та інші. Особливо велике значення мала Мекка, що виникла в головному місці зупинки караванів. Бедуїни («жителі пустелі») жили племенами, які поділялися на роди й сім'ї. У них існувала знать — шейхи й саїди, які мали великі отари овець, багато рабів та отримували більшу частину здобичі під час війн. Усі представники одного племені вважали себе родичами. Араби поклонялися різним племінним богам: єдиної релігії в них не існувало. Уособленнями арабських богів були рукотворні кам'яні ідоли та природні кам'яні стовпи. Наприкінці VI ст. кількість населення півострова збільшилася, бракувало землі. Торгівля занепала через напади іранців, які прагнули, щоб торговельні шляхи проходили узбережжям Перської затоки та збагачували їхню країну. Араби вирішили об’єднатися, щоб разом вести боротьбу за краще існування, але на заваді цьому стояли різні племінні вірування.

Об’єднанню арабів сприяла поява нової релігії — ісламу (у перекладі з арабської — «покірність»). Людей, які сповідують іслам, називають мусульманами. Засновником цієї релігії став Мухаммад (570—632). Це ім’я означає «натхненний», «пророк». У Європі його називали Магометом. Мухаммад стверджував, що основні положення нової віри йому передав Аллах («Бог»). Учні й послідовники записували слова Мухаммада, а після його смерті всі ці записи було зібрано в одну книгу — Коран («читання»). Основною релігійною вимогою Мухаммада до арабів була відмова від поклоніння різним племінним богам і визнання існування єдиного бога Аллаха. «Немає бога, крім Аллаха, і Мухаммад — пророк його» — головна релігійна настанова ісламу. Вплив на іслам юдейської та християнської релігій проявлявся у визнанні Мойсея та Ісуса пророками й попередниками Мухаммада. Священне місто юдеїв і християн — Єрусалим — визнавалося й мусульманами. Житель Мекки Мухаммад у шість років залишився сиротою і став пастухом. Згодом Мухаммад улаштувався вести торговельні справи багатої вдови Хадіджи. Потім він одружився з нею і розбагатів. Через деякий час Мухаммад почав розповідати, що чує голос Бога, який наказує йому стати «посланцем Аллаха на Землі». У 610 р. Мухаммад проголосив вчення ісламу, а через три роки почав його проповідувати. Проте не всім жителям Мекки сподобалися заклики Мухаммада віддавати своє майно бідним і звільняти рабів, тому він був змушений перебратися до міста Ятриб. Його жителі в 622 р. прийняли Мухаммада та почали називати Ятриб Мединою — «містом пророка». Відтоді, із року хіджри, як називають його мусульмани, ведеться відлік часу в мусульманських країнах. Могила Мухаммада в Медині є однією з найбільших святинь мусульман. Виникнення ісламу та об'єднання арабів

Мухаммад виклав і «заповіт священної війни». Він виділив юдеїв і християн як людей, що володіють писанням (Святим Письмом), із якими треба вести шляхетні суперечки, а язичників закликав знищувати. На початку свого проповідництва Мухаммад засуджував багатіїв, але згодом відмовився від цього. У Корані зазначено, що нерівність серед людей установлена Богом, і мусульманин не має заздрити тому, хто багатший за нього. Після вигнання з Мекки Мухаммад почав виступати за об’єднання всіх арабів у єдину громаду мусульман. Між Мединою і Меккою розпочалася війна. Більшість простих жителів підтримували пророка, тому знать була змушена впустити Мухаммада до міста. У 630 р., після повернення пророка до Мекки, арабські племена здебільшого визнали владу Мухаммада та прийняли іслам. Цим завершилося організаційне перетворення громади мусульман у Медині на державне утворення. На час смерті Мухаммада в 632 р. під прапором ісламу об’єдналася більшість племен Аравійського півострова. Для того щоб бути мусульманином, потрібно було визнати та виконувати п’ять основних положень:1) Вірити в існування єдиного бога — Аллаха.2) П’ять разів на день виконувати обов’язкову молитву.3) Раз на рік дотримуватися обов’язкового посту — рамазану, не вживаючи воду та їжу від світанку до заходу сонця.4) Витрачати п’яту частину прибутку на милостиню, щоб звільнитися від гріхів.5) Один раз за життя здійснити паломництво до Мекки й Медини. Виникнення ісламу та об'єднання арабів

Мечеть Аль-Харам та Священний Каабм. Мекка

Після смерті Мухаммада між його давніми прихильниками й мединською знаттю почалися суперечки про спадкоємність. Справа була не тільки в тому, хто буде релігійним вождем, а й у тому, хто очолить створену ним державу. Урешті вирішили, що державою керуватимуть халіфи — «заступники пророка». Надалі кожен правитель арабів називав себе саме так. Перші чотири халіфи, які правили в 632—661 рр., були близькими друзями або родичами Мухаммада. Халіф — «заступник пророка», титул правителя й водночас духовного глави мусульман. Халіфи закликали людей вирушати в похід за поширення ісламу, обіцяючи кожному винагороду як за життя, так і після смерті. Розпочалася доба арабських завоювань. Найзначніші загарбання було здійснено за правління другого халіфа — Омара (634—644 рр.). Араби відвоювали у Візантії Сирію, Палестину, Єгипет і Лівію, а в Ірану — значну частину його західних земель аж до Закавказзя. У завойованих країнах араби насамперед захоплювали майно багатіїв й оголошували вільними всіх, хто приймав іслам, тому більшість поневолених вбачали в них визволителів. Унаслідок арабської експансії виникла величезна держава — Арабський халіфат. Завоювання арабів та халіфати. Експансія — розширення сфери панування, впливу, поширення чого-небудь за початкові межі. Розрізняють територіальну, економічну, політичну, воєнну, культурну, мовну експансію. Арабський халіфат — арабо-мусульманська держава, що існувала в 632—1258 рр.; виникла внаслідок арабських завоювань та очолювалася халіфами.

династія Омейядів. Уже за перших халіфів в Арабському халіфаті розпочалася боротьба за владу. Вона особливо посилилася за третього халіфа — Османа (644—656 рр.) і четвертого — Алі (656—661 рр.). Їх обох убили змовники. Після цього престол захопив намісник Сирії Муавія, який заснував нову династію Омейядів. Своєю столицею він зробив Дамаск. Дамаський халіфат Омейядів проіснував близько 90 років (661—750 рр.). За цей час араби значно розширили свої володіння. До кінця VII ст. вони підкорили частину Вірменії, Південний Азербайджан і частину Північної Африки. До 711 р. араби захопили всі африканські володіння Візантії на захід від Єгипту (сучасні Лівія, Алжир, Туніс, Марокко) і дали їм арабську назву Магриб — «Захід». У 711 р. араби розпочали завоювання Іспанії, де жили вестготи. Полководець Тарік ібн Зіяд із військом у 7 тис. кіннотників переправився через протоку Геркулесові стовпи, названу на честь нього Гібралтар («скеля Таріка»), і швидко підкорив майже всю Іспанію. Араби спробували підкорити і Франкську державу, проте зазнали поразки під Пуатьє. На сході арабські полководці просунулися в глиб Середньої Азії, оволоділи Хівою, Бухарою, Самаркандом, завоювали Афганістан і північно-західну частину Індії до річки Інд. Араби кілька разів намагалися захопити візантійську столицю Константинополь, але так і не змогли це зробити. Унаслідок завоювань кордони халіфату Омейядів простяглися від Атлантичного океану на заході до Китаю та Індії на сході. За своїми розмірами Арабський халіфат перевищував Римську імперію за часів її розквіту або державу Александра Македонського.

династія Аббасидів. У 750 р. Омейядів скинула іранська та іракська знать, невдоволена засиллям сирійсько-арабських можновладців. Халіфом став Абул-Аббас Кривавий, за наказом якого було знищено всіх Омейядів. Він заснував нову династію Аббасидів, що правила до 1258 р. Столицю халіфату перенесли до Багдада. Багдадський період історії халіфату називають «золотою добою ісламу», або «ісламським відродженням». Досягнення тогочасних ісламських вчених, письменників і діячів мистецтва були відомі в середньовічній Європі та дали поштовх розвитку її культури. Арабський халіфат був однією з наймогутніших імперій тогочасного світу. Вона поділялася на головні області та провінції. За формою правління це була теократична монархія, сутність і зміст якої визначалися ісламом і незаперечним авторитетом глави держави — халіфа. Йому належала вся вища влада — законодавча, виконавча, судова. Він також вважався представником Аллаха на Землі та «заступником пророка». Як і всі інші імперії, створені в результаті завоювань, Арабський халіфат із часом занепав і розпався. Причин було кілька: Халіфат силою об’єднав племена й народи, які мали різну історію та культуру. Влада халіфів, що жили в розкоші, а управління державою доручали своїм наближеним, усе більше слабшала. Еміри (намісники халіфів), які управляли на місцях, намагалися зробити свої володіння і владу спадковими, щоб бути незалежними від халіфа. Активізувалися нові завойовники. У 1258 р. війська монгольського правителя Хулагу захопили й пограбували Багдад. Більшість жителів міста загинула. Цей рік вважають і датою розпаду Арабського халіфату.