Презентація. Бернард Шоу (1856–1950). «Пігмаліон». Особливості світогляду Б. Шоу. Специфіка втілення античного міфу в п’єсі «Пігмаліон».

Бернард Шоу (1856–1950). «Пігмаліон». Особливості світогляду Б. Шоу. Специфіка втілення античного міфу в п’єсі «Пігмаліон». Зарубіжна література 9 клас

Джордж Бернард Шоу – видатний англійський драматург, театральний критик, громадський діяч. Послідовник новаторських ідей Г. Ібсена в галузі драматургії і театрального мистецтва, один із засновників «нової драми». Я пишу п’єси з наміром прищепити народу свої переконання. Дж. Б. Шоу

Будинок на Сінг Стріт в Дубліні, в якому пройшло дитинство і юність Б. Шоу. Джордж Бернард Шоу народився в Дубліні 26 липня 1856 в родині Джорджа Шоу, торговця зерном, і Люсінди Шоу, професійної співачки. У нього було дві сестри, Люсінда Франсес, театральна співачка і Елінор Агнес, яка померла від туберкульозу на 21 році життя. Дублін, столиця Ірландії

Середню освіту юнак здобув у Дубліні. Навчався в католицькій і протестантській денних школах Між 1865 і 1871 роками він змінив чотири школи, і всі їх зненавидів. Про протестантську школу в нього залишилися болючі та важкі спогади, адже там застосовували тілесні покарання. У жовтні 1871 року покинув школу, навчатися в університеті він не міг через брак коштів. В п'ятнадцять років почав працювати молодшим клерком у дублінській земельній конторі. Там він старанно працював і його швидко підвищили до головного касира. За 5 років службової кар’єри Б. Шоу помітно просунувся по службі, а ще – самотужки вивчився грати на фортепіано п’єси Бетховена і Моцарта. У цей час хлопця знали як «Джорджа Шоу», а з 1876 року він опустив «Джордж» і підписувався «Бернард Шоу»

В1876 році, після чотирьох років роботи касиром, зненавидівши цю роботу, переїхав в Лондон до матері, яка жила там після розлучення з батьком. Йому було 20 років і він вирішив зайнятися самоосвітою. Відвідував столичні бібліотеки та музеї, багато читав. Цікавився журналістикою, літературою, живописом, музикою.

Наприкінці 70-х років Бернард Шоу остаточно обирає шлях професійного літератора  У 1870-і роки фаворитом у публіки був роман. Б. Шоу пише їх безупинно й посилає свої рукописи до всіх англомовних редакцій, навіть у далеку Австралію. Рукописи здебільшого повертали, тож юнак повною мірою пізнав, що таке злидні.

Успіх прийшов до Б. Шоу, коли йому було вже під 30. На початку 1885 р. відомий літературний критик і перекладач Ібсена В. Арчер звернув увагу на високого і худого рудобородого чоловіка, що сидів неподалік від нього в читальному залі Британського музею. На столі в чоловіка лежали французький переклад «Капіталу» К. Маркса та партитура опери Р. Вагнера «Тристан та Ізольда». А невдовзі Б. Шоу був уже літературним, художнім, музичним і театральним оглядачем кількох провідних англійських періодичних видань. Саме як критик він і здобув уперше популярність.

1885 році Шоу створює свою першу п’єсу «Дім удівця», з якої почалася «нова драма» в Англії. Потім з'явилися «Волокита» (1893) і «Професія місіс Воррен» (1893-1894),- всі вони ввійшли до циклу «Неприємних п'єс». У передмові до збірки «Неприємних п'єс» Шоу писав, що глядач «стикається в них із жахливими і потворними виявами суспільного устрою Англії». Такими ж гостросатиричними були й п'єси наступного циклу – «П'єс приємних»: «Зброя і людина» (1894), «Кандида» (1894), «Обранець долі» (1895), «Поживемо – побачимо» (1895- 1896).

Новаторство Шоу в царині театру «ідей»- форма п´єси-дискусії, в якій широко використано парадокс як засіб відкриття невідповідності між видимістю й сутністю суспільних та особистих стосунків; немає зіткнень абсолютного добра з чорним злом;- «відкритий фінал», щоб у глядача не виникло думки, що справу закінчено й проблеми вирішені за них драматургом;- парадокс як головний художній прийом драми;- втручання автора в дію (наявність великих ремарок, коментарів, передмов і післямов, не властивих для драматичних творів);- відтворення людських почуттів;- поділ персонажів на ідеалістів, які жили фальшивими ідеалами, і реалістів, які скептично споглядали світ;- пропонування нової структури п´єси: розв´язка - розвиток дії - дискусія (тобто перебіг подій повинен готувати фінальну розмову - суперечку, упродовж якої головна проблема (проблеми) п´єси не розв´язувана, а навпаки, ще більше загострювалася);- поєднання комедії і трагедії;- намагання наблизити нову драму до сучасних проблем суспільного та інтелектуального життя.

 У 1925 р. шведська Академія присудила Бернарду Шоу Нобелівську премію з літератури. Проте він пожартував з цього приводу: «Припускаю, що премію мені присудили за вдячність, що я полегшив у 1925 році ситуацію всього світу, нічого не опублікувавши цього року». Він подякував за честь, яку йому надали, проте відмовився від грошей, пояснивши тим, що гроші для нього - це «рятувальне коло, що кинули плавцю, який щасливо дістався берега». Письменник привернув увагу публіки не лише як талановитий драматург, а й як неординарна особистість. Люди, що були з ним знайомі, стверджували, що спілкуватися з ним було просто і напрочуд легко. Його гострий розум і злегка іронічний тон цінували і друзі, і шанувальники, і прихильниці.

Письменник був вегетаріанцем і дожив до 94 років. У 70 років на питання «Як ви почуваєтеся?» він відповів: «Чудово, тільки мені докучають лікарі, стверджуючи, що я помру, якщо не буду їсти м’ясо». У 90 років на те саме питання він відповів:«Прекрасно, більше мене ніхто не турбує: ті лікарі, які мене лякали, що я не зможу прожити без м’яса, вже померли.»На дев'яносто п'ятому році життя він обрізував дерева саду і випадково зламав ногу. Ця травма виявилася для нього фатальною: через місяць, 2 листопада 1950 року, Шоу помер

П'єса «Пігмаліон» Роботу над п’‎єсою було завершено 1912 р., а поставили її 1913 р. у Берліні та Відні. На початку 1914 р. п’‎єсу також поставили в Лондоні. Головна роль призначалась для знаменитої актриси Стелли Патрік-Кембел, і ця 47-річна дуже красива жінка блискуче зіграла 17-літню квіткарку. Успіх п’‎єси був колосальним. Бернарда Шоу назвав п'єсу «Пігмаліон» «романом у п'яти актах».

Роль античного міфа в п'єсі Бернарда Шоу «Пігмаліон» В основу твору покладено античний міф про скульптора Пігмаліона, який вирізьбив із мармуру Галатею. Будучи узагальненням усіх жіночих чеснот, вона вразила свого творця. Пігмаліон закохався в Галатею і ублагав Афродіту оживити камінь. Богиня любові зважила на почуття Пігмаліона і статуя ожила. Провокативна спрямованість п’єси виявляється вже в тому, що її сюжет є іронічною, а подекуди пародійною модернізацією давньогрецького міфу про Пігмаліона і Галатею. Взявши за основу міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варіант цієї історії.

Порівняльна характеристика сюжету античного міфу та п'єси Б. Шоу «Пігмаліон»{5 C22544 A-7 EE6-4342-B048-85 BDC9 FD1 C3 A}Античний міф про Пігмаліона. П’‎єса Б. Шоу «Пігмаліон»За велінням богів Пігмаліон створює статую прекрасної дівчини. Професор випадково зустрічає дівчину-квіткарку. Здійснення бажання Пігмаліона залежить від волі Афродіти. Перетворення відбувається завдяки людським діям. Пігмаліон — єдиний образ людини-творця у творіНа роль «творців» Елізи претендують і Хігінс, і Пікерінг, і батько, і навіть сама дівчина (її бажання, сила волі, здібності активно сприяли перетворенню)Галатея — «пасивний» персонаж у творіЕліза кмітлива, підприємлива, здатна на рішучі вчинки, прийняття важливих рішень. Відсутня інформація про характер Галатеї, її ставлення до Пігмаліона. Статичність опису зовнішності героїніЧітко визначені особистісні риси героїні, що виявляються протягом розвитку дії, зображено процес її внутрішньої еволюціїЗавершення історії щасливим шлюбом героїв. Відкритий фінал. Ключова проблема: утвердження залежності долі й щастя людини від волі богів. Багатогранність проблематики твору: соціальна, філологічна, особистісного саморозвитку, ролі мистецтва й освіти для формування особистості

Порівняння героїв античного міфу та п'єси Б. Шоу «Пігмаліон»Пігмаліон і Хіггінс – самітники. Галатея – кам’яна статуя, яка не має почуттів, Елайза – жива людина, має почуття, але їй бракує манер і пошани оточення. Пігмаліон закохується у своє творіння, сам змінюється, Хіггінс змінив Елайзу, але сам не збирається змінюватися заради Елайзи чи будь – кого іншого;Пігмаліон дарує Галатеї любов, людське тепло, Хіггінс дає Елайзі лише знання і навики.

П’єса «Пігмаліон» не про кохання, а про силу творчості, про духовне пробудження людини під впливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси й свободи. Драми Б. Шоу, різні за жанром і тематикою, об’єднані спільною ідеєю та соціальною спрямованістю – викрити лицемірство суспільства, утрату духовності, утвердити внутрішню свободу людини й справжні людські цінності.

Домашнє завдання: знати зміст п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон»