Презентація "Бій під Крутами"

Вчитель Зарічненського ліцею N1 Войтович Катерина Анатоліївна. БІЙ ПІД КРУТАМИ

- це яскрава сторінка нашої історії, символ героїзму і жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну. Довгі роки подробиці крутянського бою залишалися невідомими і скоріше нагадували позбавлений конкретики міф: виступ проти багатотисячного більшовицького війська необстріляної української молоді - студентів та гімназистів. Вони хоробро билися, але всі загинули у нерівному бою. Проте документи та свідчення очевидців сьогодні дозволяють відтворити реальні події. Ми розкажемо про них мовою історичних фактів. Крути

Метою неоголошеної війни, яку радянська Росія вела проти Української Народної Республіки, було встановлення в Україні більшовицької влади.

4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх роззброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 

Витяг з ультиматуму Раднаркому:“Рада народних комісарів ставить питання до Української Центральної Ради. Чи зобов'язується Рада відмовитись від спроб дезорганізації загального фронту?Чи зобов'язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що направляються на Дон, Урал або інші місця?Чи зобов'язується Рада сприяти революційним військам в справі їх боротьби з контрреволюційними кадетсько-каледінськими повстаннями?Чи зобов'язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків та робітничої Червоної гвардії і повернути негайно зброю тим, у кого вона була віднята? У разі відмови Раднарком вважатиме Центральну Раду у стані війни проти Радянської влади в Росії і на Україні.”

4 грудня 1917 р. у Києві розпочав роботу І Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот та захопити владу. Проте з більшості діючих в Україні рад так і не були представлені на з’їзді, а ті, хто приїхали, становили лише незначний відсоток і тому не могли оволодіти владними важелями. До того ж, з’їзд підтвердив волю українського народу, виявлену на виборах до установчих зборів і висловив довір’я ЦР. Більшовики, розуміючи, що все йде не за їх сценарієм, залишили Всеукраїнський з’їзд рад і перебралися до Харкова, який був форпостом більшовизму в Україні.

Саме в Харкові 11 – 12 грудня 1917 р. альтернативний перший Всеукраїнський з’їзд Рад, який не відображав волю українського народу, бо спирався на незначну частину виборців – в основному на російське населення. З’їзд проголосив встановлення радянської влади в Україні та обрав Центральний виконавчий комітет рад України. ЦВК затвердив перший радянський уряд України – Генеральний  Секретаріат.

Склад Генерального Секретаріату

Винниче́нко Володи́мир Кири́лович  український політичний та державний діяч, прозаїк, драматург та художник;голова секретаріату та генеральний секретар внутрішніх справ.

Барановський Христофор Антонович  відомий громадський і державний діяч на Наддніпрянській Україні; кооператор і фінансист; член Української Центральної Ради (УЦР)(безпартійний) - генеральний секретар фінансових справ;

Єфре́мов Сергі́й Олекса́ндровичукраїнський громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист. Генеральний секретар міжнаціональних справ

Мартос Борис Миколайович. Український, громадсько-політичний діяч, учений-економіст, Кооператор, педагог, голова Ради Міністрів УНР. Генеральний секретар земельних справ

Си́мон Васи́льович Петлю́раукраїнський державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Генеральний секретар з військових справ

Валенти́н Васи́льович Сад́овськийгромадський і політичний діяч, географ, економіст, журналіст, педагог, науковець, член «УСДРП», член «Центральної» і «Малої Рад», генеральний секретар судових справ, народний міністр праці УНР,

Стеше́нко Іва́н Матві́йовичукраїнський Громадський, політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник, Перекладач. Генеральний секретар освіти

Христюк Павло Оникійовичукраїнський кооператор, політичний діяч, публіцист.генеральний писар

5 (18) грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, більшовицький російський уряд Леніна-Троцького оголосив війну УНР. 

Після відхилення ультиматуму з 5 грудня 1917 р. розпочався наступ більшовиків на війська ЦР.

Військові сили УНР у Києві налічували кілька тисяч вояків, але боєздатних серед них було небагато. Деморалізовані і втомлені, воювати вони йшли неохоче і навіть проголошення IV Універсалом державної незалежності УНР не підняло бойового духу армії. Частина українських формувань під впливом більшовицької пропаганди оголосила нейтралітет і не брала участі в боротьбі. В критичний момент опорою української влади стали загони Вільного Козацтва, Гайдамацький Кіш Слобідської України С. Петлюри і Галицький курінь українських Січових Стрільців Є. Коновальця. На заклик Центральної Ради відгукнулась і патріотично налаштована молодь - студенти і гімназисти. На початку січня з них було створено допоміжний курінь імені Січових Стрільців.

12 грудня 1917року Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові проголосив Українську Народну Республіку Рад і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в УНР. 

 Бойові дії розпочалися в середині грудня 1917 року

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний Секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати).

Вирішальні події розпочалися 25 грудня (7 січня), коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ 30-тисячному радянському війську про наступ проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ.

Під командуванням  Антонова- Овсєєнка  більшовицький загін прямував на схід України.

Володимир Антонов-Овсієнко (1883-1938) – більшовицький військовий діяч, командуючий військами Раднаркому Росії

З північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Попри те, що загін названо Східним фронтом, він становив більше ніж шість тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.

Наприкінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією захоплення столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею Харків - Полтава - Київ, друга у напрямі Курськ - Бахмач -Київ.

 З проголошенням IV Універсалу  Центральною Радою, 9 (22) січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією.

IV Універсал Центральної Ради9 (22) січня 1918 р. Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат - Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад - волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.-

Прийняття IV Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом – проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і сприятлива нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної ради.

УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;Держава має встановити контроль над торгівлею та банками. Умови IV Універсалу:

Формування арміїУ Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету Cв. Володимира і Українського Народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студентства.

Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-„большевицька“ грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували - Українській державі! Записуйтесь до „Куреня Січових Стрільців“, який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…Звернення «До українського студентства»:

4 січня 1918 р. у командира куреня Юнацької Школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав від'їхати негайно до Бахмача з наказами. По одержанні двох секретних паперів отамана Тимченка було призначено комендантом оборони Бахмача. Більшовики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач - Київ. Наказ забрати решту Юнацької Школи і потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий.

Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель - Бахмач і Харків - Ворожба - Бахмач. На оборону цього надзвичайно важливого вузла командуючий військами отаман Капкан вислав «Першу імені гетьмана Богдана Хмельницького Київську Юнацьку Військову школу». У складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 16 кулеметів та 20 старшин. Школа складалася з юнаків колишніх російських військових шкіл, з освітою не менше як 6 класів гімназії, а переважно з закінченою середньою школою.

Юнацька Школа мала 2 курси: молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8. ХІІ.1917 в команді генерального штабу сотника (з російського війська капітан) Носенка виїхав до Бахмача. Бахмач адміністраційно належав до Чернігівщини, де військово-адміністраційну справу провадив сотник (капітан) Тимченко. Сотник Тимченко не мав ніякого війська і навіть, щоб сформувати собі якийсь відділ для свого штабу, просив дозволу у начальника школи.

12 (25) січня 1918 року надійшло повідомлення, що вислано з Києва Студентську Сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була добре знана, бо в ній були студенти 3-го курсу медицини Університету Св. Володимира. Студенти уміли вже стріляти. Повідомлення про виїзд Студентської Сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а враження, викликане її приїздом, було таке, ніби приїхала ціла дивізія.26 січня прийшло повідомлення від командира цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що нападають.

14 (27) січня штаб сотника Тимченка раннім ранком від'їхав у напрямі Ніжина, де стояв полк імені Шевченка, щоб з цим полком приїхати на поміч. Студентська Сотня в числі 115-130 людей прибула на ст. Крути о 4 годині ранку 27 січня 1918 року. 27січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидко сформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, уже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.

Не наважуючись зустріти противника в Бахмачі, де перебувало до двох тисяч робітників, налаштованих по-більшовицькому, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду - насип залізничної колії, на лівому - студентська сотня в складі вже наявного там загону почала рити окопи й споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні близько чотирьох сотень бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 - 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Наступного ранку 29 січня, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримували ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов радянськиий бронепоїзд, що розпочав обстріл оборонців із тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів та юнкерів закінчувалися набої й скінчилися снаряди для гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників із лівого флангу - настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про збройне повстання на заводі «Арсенал», Петлюра покинув позиції в Крутах і рушив на Київ, оскільки, на його думку, саме там була найбільша небезпека.

Центром підготовки до збройного повстання став київський завод «Арсенал».

28 січня 1918 року загони Вільного козацтва вилучили з «Арсеналу» велику кількість зброї, провели обшуки на підприємствах міста і заарештували низку більшовицьких діячів, що було вкрай необхідно зробити з огляду на більшовицький наступ. У Центральній Раді, безумовно, добре знали стан справ на підприємстві, робітники якого відверто співчували більшовикам, тож не зупинились лише на вилученні зброї. Особливим наказом УЦР було закрито орган Київського комітету РСДРП(б) - газету «Голос соціал-демократа». Також з «Арсеналу» планувалося вивезти запаси вугілля, що повинно було привести до зупинки виробництва і закриття заводу.

Слід сказати, що київські більшовики заздалегідь готувалися до повстання, яке планувалося розпочати з наближенням до міста радянських військ. Подібну тактику більшовицька партія використовувала і раніше. Це робилось для відтягування лояльних до УЦР сил з антибільшовицького фронту, а також для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР в очах світової спільноти. Тактика полягала у тому, що при наближенні російських революційних загонів, в українських містах спалахували повстання, керовані більшовиками. Не вдаючись у довгі дебати, більшовики у Петрограді просто стверджували, що радянську владу встановлювали українські трудящі за братньої допомоги революційного російського війська. У такий спосіб уже була встановлена радянська влада у Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлизаведграді (Кіровограді). Тепер настала черга Києва

Ранком 15 (28) січня 1918 р. більшовики провели серед робітників «Арсеналу» мітинг, на якому підбурили людей на опір владі. За допомогою солдатів Шевченківського полку, який охороняв склад конфіскованої зброї, озброєння було повернуто на завод. Того ж самого дня на спільному засіданні Київського комітету РСДРП(б) з міською Радою робітничих і солдатських депутатів у приміщенні Комерційного інституту було запропоновано розпочати повстання негайно. Його метою було повалення влади УЦР і об'єднання з більшовицькою Росією. Присутні на засіданні делегати від двох полків пообіцяли підтримати повстання. Збори обрали для керівництва революційний комітет у складі більшовиків Яна Гамарника, Олександра Гурвіца, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга і ще кількох осіб.

бій відбувся 16 (29) січня 1918 року біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам'ятне, за 10 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина.

Повстання розпочалося о 3-й годині ночі виступом радикально налаштованих більшовицьких осередків на заводі «Арсенал». Уже вранці представники Київських Рад робітничих і солдатських депутатів вручили Центральній Раді вимогу повсталих передати їм владу у Києві. УЦР вимогу повсталих рішуче відхилила. З вечора в місті розпочалися збройні сутички. Головні сили більшовиків зосереджувалися навколо «Арсеналу» на Печерську, осередки повстання з окремим керівництвом виникли також на Шулявці, Деміївці, Подолі.

Близько 17-ї години зібралися всі українські підрозділи, і з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, зі 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли[11]. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.Існує декілька версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Існує версія, начебто командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацького кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події в Києві.

Окрім цього повстанці захопили залізничну станцію Київ-Товарний, мости через Дніпро, Київську фортецю та кілька складів зброї. На Подолі загони червоної гвардії взяли під свій контроль Старокиївську поліцейську дільницю та готель «Прага» неподалік від будівлі Центральної Ради. Вже наступного 17 (30) січня повстанці зайняли центр Києва, в місті почався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.

З перших днів УЦР виявилася неспроможною навести ладу столиці. Це пояснюється тим, що в місті майже не було лояльних до Центральної Ради військ, тож з більшовиками воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, а також Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців і підрозділи Вільного козацтва. Ускладнювало ситуацію те, що частина українських вояків, піддавшись на пропаганду більшовиків, виступила на їхньому боці, а ще більша кількість дотримувалась нейтралітету. Не було також єдиного командування - силами УЦР керували два штаби - коменданта Михайла Ковенка і командувача Київського військового округу Миколи Шинкаря. Великою помилкою УЦР стало й те, що у Києві перебувало до 20 тисяч солдатів і офіцерів старої російської армії, які лишались сторонніми спостерігачами, але українська влада не зробила жодного кроку, щоб залучити їх на свій бік. Проте, навіть з огляду на всі ці прорахунки, ситуація швидко змінювалась на користь УЦР.

Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Тіла 28[5] вояків-студентів було перевезено до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним. Після цього про подвиг молоді під Крутами було забуто на більш ніж 70 років. Натомість, про бій під Крутами завжди пам'ятали українці, які проживали за кордоном. Відзначаючи дату проголошення незалежності України, вони згадували й про крутян.