Презентація "Чому діти не хочуть вчитися"

«ЧОМУ ДІТИ НЕ ХОЧУТЬ ВЧИТИСЯ»

Це найчастіша скарга, яку чують психологи і від батьків, і від учителів. Батьки бачать причини негараздів “у вчителях та школі”, а вчителі, відповідно, – “у батьках та сім’ї”. У результаті маємо класичну ситуацію взаємних звинувачень, яка жодним чином не сприяє дитячому бажанню вчитися.

По-перше: спробувати зрозуміти, з якою метою дитина ходить у школу, що її там тримає найбільше: друзі, саме навчання, можливість демонструвати розум та кращість, бути лідером, поціновування вчителів і однолітків, можливість порадувати батьків чи, навпаки, уникнути критики…

Також важливо зрозуміти, й що відштовхує, відвертає від школи – марні спроби сподобатись однокласникам, занадто гостра критика з батьківського чи вчительського боку, неможливість мати, а отже і хизуватись крутими забавками, зайва вага, неоковирні окуляри або інше, через що дитина зазнає кепкувань, принижень або й агресії у свій бік.

Гарна ідея – побудувати такий собі рейтинг дитячих мотивів, усього, що назбиралося “за” і “проти” школи. Найцікавіше, що дитячі бажання ходити / не ходити до школи часто мають дуже опосередкований зв’язок із самим навчанням, і “смердючі бутерброди” сусіда можуть нашкодити навчальній успішності не менше, ніж будь-що інше. 

Тож, перше, що робимо – намагаємося з’ясувати зміст та значимість того, що привертає чи відвертає дитину від школи. Власне це і є так зване широке цільове поле, те, на що варто звертати увагу під час першого наближення. Звісно, ситуація в кожному разі унікальна, і дещо можна вирішити просто “тут і зараз”

По-друге: гляньмо на саме навчання як на діяльність. Звісно, вчитись – набувати нових знань та вмінь, а також розвивати різні компетентності – річ важлива і потрібна. Запитання лише в тому – кому?

Спробуйте написати основні складові навчання котроїсь з дисциплін (наприклад тієї, щодо якої дитина найбільш демотивована), кожен на окремому стікері чи папірці. А потім розклеїти ці стікери на три групи – “насправді потрібно дитині”, “потрібно школі та вчителю”, “потрібно батькам та родині”. Після цього – підрахуйте співвідношення цих папірців. Якщо ви були максимально чесними, то, у випадку стійкої дитячої демотивації, – марних для дитини завдань та активностей буде набагато більше, ніж тих, які їй видаються справді потрібними.

Поки потрібність діяльності (будь-якої, а навчальної й поготів) не стане для дитини відчутною та очевидною – рано чи пізно ми наштовхнемося на демотивацію – стійке небажання цю діяльність здійснювати.

Спочатку можуть допомогати якісь зовнішні стимули – оцінки, похвала, критика (бажання її уникнути), ситуації конкуренції (бажання перемогти)… Так само на початку замість учбової мотивації можуть працювати інші речі, на яких тримається бажання ходити у школу, – спілкування з друзями, смачні сніданки, можливість подражнити чергових чи вигуляти нову зачіску. Але з часом, і, на жаль, ми це спостерігаємо доволі часто, з кожним навчальним місяцем, семестром, роком – мотивація вчитись спадає й інколи до нуля.

Запускає все вчительська чи батьківська вимоги щось зробити на уроці чи вдома (написати диктант, вивчити вірш, запам’ятати тригонометричну формулу…). Ця вимога провокує в дитячій голові цілий натовп думок-демотиваторів (“дістали, знову тиснуть”, “я не впораюсь, я не розумний”, “це нудно, нецікаво”, …). Потім ці думки провокують почуття-демотиватори (сум, нудьгу, роздратування, злість, сором…). Якщо ми спробуємо уявити це замкнене коло дитячої демотивації узагальнено, то виглядатиме воно приблизно так:

Такі цикли є в кожного з нас, незалежно від віку. Усе, чим вони відрізняються – змістом. Змістом обридлої діяльності (згадайте, що ви не хочете робити найбільше), змістом думок, які приходять в голову (спробуйте зловити, що саме приходить вам у голову, коли цю обридлу діяльність треба робити), змістом емоційної реакції (який саме спосіб емоційного реагування є типовим для вас у відповідь на демотиваційні думки) та змістом поведінки (що ви робите або не робите у відповідному емоційному стані).

По-третє: варто зрозуміти, які демотиваційні думки має кожна окрема дитина, які почуття ці думки викликають у неї та на яку поведінку її штовхають. Власне, розуміння змісту думок і є ключиком для виходу із зачарованого кола демотивації.

Якщо дитина не певна в собі та своїх силах – підтримайте її, нагадайте час, коли все вдавалось, підкажіть, як зробити швидше та якісніше, давайте підказки, хваліть за успіхи, будьте поряд і будьте опорою. Якщо ж це думки про інших людей, їхній тиск чи знецінення – продемонструйте, що це не так, дайте більше часу, скажіть щось добре та особисте, підкресліть те, наскільки ви цінуєте дитину та її зусилля. Якщо школяр вважає завдання нудними чи беззмістовними – допоможіть знайти в них цікаве, покажіть, як та де можна застосувати здобуті знання та вміння.

Теорія самодетермінації Едварда Десі та Річарда Раяна (Ryan & Deci, 2017) Дослідники, а також їхні учні та колеги, провели безліч експериментів з дорослими та дітьми, в яких вивчали мотивацію діяльності, а також ставлення та задоволення від неї, якість, продуктивність тощо.

Демотивуватимуться, втрачатимуть інтерес до діяльностей та знижуватимуть якість виконання завдань зовнішньомотивовані діти та підлітки, які:отримують зовнішні винагороди за свою працю, наприклад гроші, подарунки, чи навіть оцінки; мають забагато тиску та контролю, а також обмежень, правил, інструкцій та зразків під час виконання завдань не вірять у себе та свої здібності, не почуваються компетентними та вправними; відчувають своїх вчителів як холодних і недружніх, а також ті, хто не почуваються в психологічній безпеці вдома та в школі

“Я сам”, “Я можу!”, “Я відчуваю підтримку!”Результати цих та багатьох інших досліджень привели авторів до розуміння трьох так званих, “базових психологічних потреб” – умов, за наявності яких людина (і тут вік не має значення) здатна працювати якнайкраще та ще й почуватись щасливою й самомотивованою.

Йдеться про потребу в автономії, коли людина має можливість обирати, що та як робити, контролювати процес своєї діяльності, самостійно ухвалювати рішення і реалізовувати їх; потребу в компетентності – відчуття того, що завдання їй по силах, що вона має або може здобути знання та навички для його виконання та потребу в значимих взаєминах – наявність осіб, які здатні підтримувати і цінувати її досягнення на шляху оволодіння діяльністю.

Якщо дитина не почувається автономною, а натомість стикається з тиском, обмеженнями, жорсткими правилами та єдиноправильними зразками – її свідомість неминуче наповнюватиметься демотиваційними думками про саму діяльність, яка видаватиметься нудною, тупою, нетворчою та нецікавою…Якщо страждатиме потреба в компетентності, коли замість впевненості у власних силах та можливостях впоратись із завданням є переживання про “криворукість”, “гіршість за інших”, “відсутність здібностей”, то і думки, які приходитимуть у голову, стосуватимуться себе нерозумного та своєї нездатності щось робити. Незадоволена потреба в значимих стосунках, у підтримці, зацікавленості, участі в житті дитини – провокуватиме демотиваційні думки про інших і, на жаль, ці інші – дорослі, які оточують дитину, батьки та вчителі.

Кілька простих прийомів на задоволення кожної з потреб: в автономії, у компетентності та значимих стосунках: давайте простір для самостійності (умови, за яких дитина може зробити завдання сама) та креативності, творчості, різних варіантів дій та рішень (не наполягайте на зразку, дозволяйте експериментувати);

створюйте ситуації успіху (умови, за яких дитина здатна виконати завдання якісно) та ситуації, в яких помилки є нормою, частиною процесу засвоєння знань (частиною досвіду, гри, необхідною умовою для того, щоб навчитись);радійте успіхам, підтримуйте в невдачах та орієнтуйте на пошук виходу (давайте емоційну підтриму без докорів та “тебе ж попереджали”), а ще – діліться власним досвідом невдач та способів впоратися з ними (“я теж переживав подібне”).

Конфлікти. У середній школі діти вчаться не тільки українській та математики, а й взаємодії з однолітками і дорослими. У процесі навчання помилки неминучі, і саме вони призводять до нерозуміння і конфліктів - як з однокласниками, так і з учителями.«+Кілька причин»

Мало відпочинку. Коли школяр приходить зі школи додому, йому необхідний відпочинок протягом 1-2 годин. Інакше через втому він не зможе зосередитися на домашньому завданні і, звичайно, не захоче його виконувати.

Сварки в родині. Дитині взагалі не до навчання, коли мама з татом кожен день сваряться, нехай навіть формально причина сварки - як раз його навчання. Багато дітей починали відповідальніше ставитися до навчання після того, як в результаті роботи з психологом батьки налагоджували стосунки між собою.

Несприятливий вплив ззовні. Підлітки, як відомо, прагнуть бути «своїми» в компанії. А якщо це компанія прогульників і хуліганів, значить, стати в ній своїм можна, тільки ігноруючи школу. Для того щоб знати, з ким дружить дитина, потрібно налагодити з ним довірчі відносини. Це не так-то просто, але це працює.

Гіперактивність. Коли у школяра занадто багато енергії, він не в змозі зосередитися на часи дієслова, які не виплеснув її. Запишіть його в спортивну секцію: і для навчання корисно, і для здоров`я.