Презентація "Десталінізація: зміст, ідеологічні обмеження"

Тема. Десталінізація: зміст, ідеологічні обмеженняІсторія України. Підготувала викладач загальноосвітньої підготовки ДПТНЗ "Свеський професійний аграрний ліцей"Оксана ТАРАСЕНКОПідрив пам'ятника Сталіну

1. Десталінізація: зміст, ідеологічні обмеження. 2. Суперечливість процесу реабілітації жертв політичних репресій. 3. Ліквідація ГУЛАГу. План уроку

Причини десталінізації: Продовження політичних репресій могло призвести до соціального вибуху. Тотальний контроль над усіма сферами життя, максимально жорстка цензура в культурі та мистецтві створювали непотрібну напругу в суспільстві, обмежували будь-які прояви творчості та ініціативи, в кінцевому рахунку гальмували матеріальний і духовний розвиток суспільства. Відверте ігнорування національної самобутності народів СРСР для радянського керівництва загрожувало появою потужних національних антирадянських рухів. Існувала потреба покращити міжнародний імідж СРСР, для успішної боротьби з США на ідеологічному фронті в рамках холодної війни. Економіка та система управління потребували реформування. Десталінізація — процес ліквідації та розвінчання культу особи, політичної та ідеологічної системи, створеної в СРСР Й. Сталіним. Один із елементів періоду відлиги. Суть кардинальних змін — часткова лібералізація суспільного життя. Десталінізація: зміст, ідеологічні обмеження

Для десталінізації характерні такі риси:припинення масових політичних репресій, зменшення чисельності репресивного апарату. Часткова реабілітація безпідставно засуджених;боротьба з культом особи Сталіна, яка активізувалась після відомої доповіді Хрущова «Про культ особи та його наслідки», виголошеної 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні депутатів ХХ з’їзду КПРС.обмеження цензури;припинення кампанії боротьби проти націоналізму;уповільнення процесу русифікації;розширення прав УРСР в економічній фінансовій, юридичній сферах; В першу чергу відбулося скорочення кількості союзних та збільшення числа республіканських та союзно-республіканських міністерств. Більшість підприємств союзного підпорядкування було передано під управління УРСР. Частка промисловості, підпорядкованої уряду УРСР, в економіці України збільшилась з 30 до 76 відсотків.активізація дій української дипломатії та активізація контактів з зарубіжними країнами.

Етапи десталінізаціїI етап: 1953–1956 рр. Початок десталінізації. Загальна критика культу особи. Прийнято важливі політичні рішення щодо реабілітації жертв незаконних репресій. Постановою ЦК КПРС від 04.05.1954 створювались центральні і місцеві комісії з перегляду справ осіб, засуджених 1934–1953 за політичними обвинуваченнями. Вже на початок 1956 комісіями переглянуто 377 тисяч справ, звільнено 153506 чоловік, в тому числі на 14 338 громадян справи повністю були припинені і всі вони у відповідності з законом реабілітовані. Реабілітація жертв репресій перебувала в полі зору Прокуратури СРСР. За її протестами з 1954 по лютий 1956 Військовою колегією Верховного Суду СРСР було реабілітовано 7679 осіб; за 1954–1961— реабілітовано 737182 особи. Процес реабілітації незаконно засуджених громадян поступово розгортався і в Україні. На 01.01.1955 обласні комісії по перегляду справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, створені відповідно до постанов ЦК КПРС від 04.05.1954 та ЦК КПУ від 11.05.1954, переглянули 37 416 справ щодо 61 366 осіб.

II етап: 1956–1961 рр. Посилення десталінізації. Критика сталінських методів керівництва державою, культу особи, практики репресій. На закритому засіданні XX з’їзду КПРС (25.02.1956) М. Хрущов виголосив промову «Про культ особи та його наслідки». У промові засуджувався диктаторський режим Й. Сталіна і створений ним культ особи, порушення принципів колективного керівництва в партії, зловживання владою. Наводилась статистика сфальсифікованих обвинувачень проти діячів партії у 1930-ті. М. Хрущов порівняв політику керівництва країною В. Леніним та Й. Сталіним. Також розкритиковано злочини, скоєні соратниками Л. Берії. Водночас спостерігалось дозування інформації про злочини сталінської доби та правда про сталінізм. Однак непослідовність і обмеженість процесу десталінізації, хиткість і незавершеність демократичних перетворень другої половини 1950-х в СРСР в цілому, і в Україні зокрема, обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства. Через кілька місяців після XX з'їзду КПРС вищим політичним керівництвом було прийнято ряд рішень, спрямованих на обмеження плюралізму думок і поглядів. Впродовж середини 1950 — початку 1960-х процес ліквідації наслідків сталінізму проводився у громадській сфері. Засідання депутатів ХХ з’їзду КПРСМикита Хрущов виступає на ХХ з'їзді КПРС в Кремлі. Фото: Укрінформ

III етап: 1961–1964 рр. Апогей та поступове згортання десталінізації. Процес десталінізації досяг піку в 1961 році: на ХХІІ з’їзді КПРС (жовтень) було ухвалено рішення ліквідувати всі прояви культу особи Й. Сталіна; про винесення саркофага з труною Й. Сталіна з Мавзолею на Червоній площі (м. Москва). Серед актів десталінізації цього періоду — перейменування населених пунктів, які носили його ім’я (м. Сталінград було перейменоване у Волгоград; процеси десталінізації охопили десятки інших міст, селищ, вулиць тощо). Відбувався демонтаж споруджених на його честь пам’ятників. Рішення XX з’їзду про подолання культу особи та його наслідків – основоположний крок у десталінізаціїДесталінізація ставала справою окремих представників інтелігенції, дисидентів. Хиткість і незавершеність демократичних перетворень, розпочатих у другій половині 1950-х, у середині 1960-х pp. спричинили в країні крутий поворот до сталінізму, зростання опозиційних настроїв поміж різними верствами населення, виникнення дисидентського руху в СРСР. Фактично 1962, а особливо після усунення М. Хрущова від влади (жовтень, 1964) політику «відлиги» було згорнуто. Поступово почалося відновлення образу Й. Сталіна.

Суспільна та економічна лібералізація в державі. Реабілітація і повернення репресованих додому (неповна). Перетворення режиму з тоталітарного на авторитарний. Збільшення республіканської автономності. Зростання національної свідомості (поява дисидентського руху, зокрема шістдесятників). Закладено міну уповільненої дії в підвалинах радянської комуністичної ідеології. Наслідки десталінізації в Україні

Реабілітація  – скасування правових наслідків судового вироку щодо особи, необґрунтовано притягнутої до судової відповідальності, визнання вироку недійсним, а особи, незаконно репресованої, невинною. Процес реабілітації почався одразу після смерті Й. Сталіна, а після ХХ з’їзду КПРС набув найбільшого поширення, почалася радикальна десталінізація. 60 тис засуджених членів ОУН, УПА було реабілітовано. Після з’їзду реабілітація носила масовий характер. Було створено 90 спеціальних комісій, які могли розглядати справи безпосередньо в таборах. Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. осіб. Із цієї кількості було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи. Загалом протягом 1956-1959 рр. було повністю реабілітовано лише 250 тис. осіб (переважно посмертно). Суперечливість процесу реабілітації жертв політичних репресій. Реабілітаційні заходи другої половини 1950-х — початку 1960-х мали досить обмежений та половинчастий характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права (поновлення на колишньому місці праці, повернення конфіскованого майна, компенсація за завдані збитки) не були цілком відновлені. Не підлягали перегляду кримінальні справи жертв політичних процесів, сфабрикованих у 1920-х — на початку 1930-х pp., активних діячів ОУН–УПА, партійних діячів та інтелігенції, репресованих за звинуваченнями «в причетності до українського буржуазного націоналізму».

На 1961-1964 рр. припадає поступове затухання процесу реабілітації (кількість переглянутих справ щороку зменшувалася, перевірки проводилися лише за особистою заявою громадян або їхніх родичів та ін.). Не виправдав сподівань репресованих народів і прийнятий 28.04.1956 Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків — громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни», який позбавляв їх права повернення на історичну батьківщину.

Ліквідація ГУЛАГу. Мапа розташування концтаборів ГУЛАГу. ГУЛАГ був невід’ємним елементом тоталітарного режиму, створеного Сталіним. Тому смерть «вождя народів» у березні 1953 року струсонула як радянську імперію, так і її потворну модель - імперію терору ГУЛАГ. 27 березня 1953 року газета «Правда», яка постійно інформувала жителів СРСР про боротьбу з ворогами народу, помістила несподіване оголошення про амністію. За кілька тижнів на волю вийшло більше мільйона в’язнів, переважно засуджених за дрібні проступки, господарські зловживання чи крадіжки. Табірне керівництво, відчуваючи наростання незадоволення серед в’язнів, вирішило посилити репресії. Навесні 1953 року почастішали випадки жорстокого побиття політв’язнів і навіть розстрілів охоронцями. Таким чином не просто сіяли страх, але й брутально ліквідовували потенційних організаторів бунтів. Крім того, адміністрація спробувала використати давній «заспокійливий засіб» проти політичних - кримінальних в’язнів. Також скасовувалось репресивне законодавство минулих років. Амністія засуджених за співробітництво з окупаційним режимом дозволила повернутись додому українським націоналістам. До 1957 р. повернулися 65 534 особи, засуджені за членство в ОУН чи УПА. Також було реабілітовано близько 58% загальної кількості засуджених в УРСР. Проте реабілітації не підлягали жертви політичних репресій до 1 грудня 1934 р., всі репресовані за звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі».

Наказом від 16 вересня 1954 року міністра внутрішніх справ СРСР С. Круглова були скасовані особливі табори, які були реорганізовані у виправно-трудові табори. У 1956–1957 роках було ліквідовано два найбільших і найпотужніших табірних комплекси СРСР – «Норильлаг» і «Дальстрой». Було закрито й інші табори. 25 січня 1960 року наказом МВС СРСР № 020 було ліквідовано систему ГУЛАГу. Після цього така «рабська праця» вже ніколи не відігравала важливої ролі в радянській економіці. З цього періоду розпочалася криза системи трудових таборів, спричинена масовими страйками та повстаннями, які прокотилися таборами наприкінці 40-х – на початку 50-х років. Знесилені виснажливою працею в умовах постійного нагляду в’язні таборів, серед яких було чимало українців, кинули виклик радянській машині терору.