Презентація "Дикоративно - прикладне мистецтво. Петриківський роспис"

“Народ – це все одно, що залотошукач, він відбирає, береже і несе, протягом багатьох десятиріч, відбирає, береже і несе, тільки найцінніше, найгеніальніше.” М. І. Калінін

Співуча, чутлива душа українського народу найяскравіше відбивається у мистецтві народного розпису. Хати розписували там, де вони були вибілені, готові до розпису. У Карпатах та на Поліссі такого не зустрінеш — там хати рублені з дерева, тому й нема на чому писати. А ось Хмельниччина, Катеринославщина, Полтавщина — тут мистецтво розпису хат розквітло багатим цвітом. А ще цікаво, що розписи навіть сусідніх сіл відрізнялися, мали якісь особливості суміші фарб, манери писання квіток, дерев тварин. Крім того, українець просто не міг не розмалювати все навколо себе, весь світ зробити цікавим, яскравим, сонячним.

Традиція настінного розписування виникла давно, але точних вказівок, якщо не брати до уваги билинні розповіді про житла, розписані зображеннями небесних світил, та археологічні розкопки київських помешкань IX—XII ст. із залишками фрескових картин, немає. Про широке розповсюдження цього виду народного мистецтва XIX — початку XX ст. свідчать численні дослідження у різних регіонах України та літературні джерела про селянський побут.

Фарби були переважно природного походження: сажа, сік лободи, ягоди бузини, відвар цибулиння, сік вишень, Рослинний сік змішували часто з білою перетертою глиною, товченими вуглинами чи сажею,. Це давало можливість майстриням одержати цілу палітру різноманітних кольорів та їх відтінків при розписуванні, тому розпис двома-трьома фарбами майже не зустрічався. Як в'яжучу речовину до саморобних барвників додавали яєчний жовток чи молоко, фарба із таким додатком була тривкішою і не линяла. Пензлі робили із кошачої шерсті, а щітки використовували будь-які, залежно від необхідності, зрештою малювали і просто ганчіркою. Для правильного зображення геометричних фігур та ліній використовували посуд, шнурки або ж виготовляли певні фігури із картоплі.

Село Петриківка, в якому малювала майстриня, відоме всьому світові. Реліктове село, в якому збереглися майже всі види декоративно-прикладної ф творчості. Тут займалися усіма видами розпису, місцеві народні художники малювали олійними фарбами чудові народні картинки — такі можна побачити тільки у музеях та альбомах старовинного мистец тва. Цілими лантухами виносили петриківчани на ринок свої яскраві мальовки на папері, особливо перед великими святами, коли білять хати. Усі кольори райдуги тріпотять на цих чарівних папірцях — квіти, орнаментальні фризи, довгі зубчасті «лиштви» для оздоблення поперечних дощок стелі. Хати жителів Петриківки — музей народного мистецтва, який живе своїм життям. Розмаїття квітів, ягід, листочків захоплює, тягне роздивлятися й роздивлятися. Мов у райському садку сидиш — нащо кудись йти?

Розпис на папері, як і писанка, символізує зародок життя, циклічність розвитку живого, цвітіння. У розписах цієї форми, як і у настінному розписі, постійно розробляються певні теми уславлення життя. Це букет, кущ чи вазон, які теж символізують «древо життя». Особливістю петриківського розпису є те, що, змальовуючи центральну квітку, плід чи ягоду, розташовують їх так, щоб зобразити найпривабливіше. Характерними для петриківки є розгорнені до глядача листочки і профільне зображення квітки, чітке окреслення контурів різнобарвними лініями. Розпис виконується густими фарбами, і кожний мазок відтіняється від сусіднього, у ньому все гранично виражене через форму, лінію, колір. Жоден елемент не накладається на інший, скажімо, листок не затуляє квітку, стебло або сусідній листок. Така впорядкованість йде від особливостей народного побуту, де ні в чому не допускається зайвого нагромадження.

Малюнок створювався без попередніх ескізів, без розподілу на етапи, здійснювався одразу, а найчастіше просто поновлювався. Це робилось двічі на рік — після нового мащення перед весняними й осінніми святами. Займались розписом лише жінки.

Чарівні петриківські малюнки дарують людям святковий настрій вже близько трьох століть. Традиційні квіти, ягідні грона та жар-птиці, що у минулому зародилися як настінний хатній розпис, нині прикрашають дерев’яний та порцеляновий посуд, шовкові хустинки, сторінки книг, декоративні прикраси з дерева.

. Багатство відтінків червоного та жовтогарячого, відтінене розмаїттям зеленого листя, є особливими відмінними рисами Петриківського розпису. Орнаментні мотиви, де переважають яскраві, насичені тони, привертають увагу не тільки колоритом, але й надзвичайною цілісністю творчої ідеї

А простий, на перший погляд, малюнок насправді приховує довгу й копітку роботу художника, який філігранно зобразив дрібні деталі картини. Очевидно, саме так і повинно народжуватися диво, яке має сприйматися не очима, а душею й серцем. Майстерно створений петриківський розпис символізує щедрість краси рідного краю.

асортимент посуду, прикрашеного петриківським розписом, виконаним сучасними українськими майстрами. Такі яскраві багаті сувеніри стануть прекрасним подарунком як для іноземних гостей, так і для українських цінителів справжнього народного мистецтва.

Чарівна петриківська квітка розцвіла на чудовій фарфоровій вазі, прегарним візерунком лягла на шовкову тканину, коштовним самоцвітом загорілася на лаковій поверхні сувенірної шкатулки. Історія розпису сягає далеко до нашого народження, ще за часів Запорізької Січі. Петриківський орнамент має багатовікову традицію і тісно пов’язаний з мистецькою культурою Запорізької Січі .

Виник він, та дістав свою назву в селищі Петриківка на Дніпропетровщині. В свою чергу Петриківка була заснована в 1772 році останнім кошовим отаманом Петром Калнишевським, та названа на його честь. Село Петриківка була центром Протовчанської округи. Тут знаходилась місцева влада і стояв невеликий гарнізон. Після ліквідації Запорізької Січі Петриківка стала “казенною, державною” слободою. Звичайно, саме те, що петриківчани не зазнавали постійного кріпацького гніту і сприяло розвиткові народного мистецтва.

Традиції народного розпису і народного малярства розвиваються і в наш час. Усьому світу відомі майстрині села Петриківка, «наївний живопис» Катерини Білокур, Марії Приймаченко та інших народних художниць здобув світове визнання.