Презентація для 10 класу. Українська література. Тема: "Характеристика героїв п'єси «Мартин Боруля» Івана Карпенко-Карого"

Характеристика героїв п'єси «Мартин Боруля» Івана Карпенко-Карого. Комедія «Мартин Боруля» Іван Карпенко-Карого залишається однією з найзначніших п'єс світової драматургії, адже її герої розкривають глибокі людські характери та актуальні соціальні проблеми. Марне прагнення. На основі фактів з історії родини Тобілевичів — батька драматурга, який доволгий час служив управителем поміщицьких маєтків, — письменник створив произведение, що висміює намагання простої людини вибитися у дворяни, хибно вважаючи цим можна вивищитися над іншими. Образи героїв. Характеристика головних героїв твору дозволяє глибше зрозуміти авторський задум. Кожен персонаж — це не просто роль, це внутрішній світ, система цінностей, конфлікт особистих прагнень із суспільними реаліями. Герої п'єси неординарні: серед них є позитивні персонажі, комічні образи та романтичні натури. Проте всі вони служать єдиній цілі — донести до читача та глядача головну думку автора про справжні людські цінності. Народна мораль. Через призму сімейних відносин, побутових сцен та соціальних конфліктів Карпенко-Карий утверджує здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставлення людини до своєї рідної землі, своїх прадідівських коренів, праці та народних звичаїв. Головне не титул чи статус — головне вміння залишатися порядною, високоморальною людиною у всіх життєвих ситуаціях. Презентація: Куц Дарини

Мартин Боруля — головний герой комедіїМартин Боруля — багатий шляхтич, чиншовик та головний герой п'єси. Це людина із заможної верхівки села, не засліплена жадобою збагачення, не позбавлена рис гуманності. Однак його натура скалічена духовно нездоланним прагненням вийти «на дворянську лінію». Його мотивація проста та поверхова одночасно — він бажає захистити людську гідність як свою, так і своїх дітей, прагне оберегти їх від тяжкої селянської праці. Характер Мартина БоруліВін не є скнарою і не знущається з бідніших за себе. У домі панує порядок і достаток, він має авторитет і гроші. Однак герою якимось чином необхідно дворянське звання, яке, на його думку, зробить його справжнім паном. Його комізм полягає у глибокій невідповідності між дворянськими звичаями та його мужицьким вихованням, освітою, характером. Боруля марить тим, щоб хоч його онуки «були дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!»Дворянські звичаї в домі БоруліУ своєму домі цей «міщанин-шляхтич» заводить дворянські порядки. Він велить своїм дітям називати себе не татом, а «папінькою», а маму — «мамінькою». Довго вранці вилежується в ліжку, як пан, хоча від довгого лежання йому болять боки. Дочку Марисю хоче віддати заміж за «образованого чоловіка», сина Степана мріє бачити знатним чиновником. Смішно дивитися, як «правила» дворянського побуту суперечать традиційним порядкам сім'ї, викликають нерозуміння і подив членів родини. Прототип та світова традиція. За прототип Мартина було взято батька автора. У світовій літературі прототипом став французький персонаж — пан Журден з п'єси Мольєра. Карпенко-Карий показує своє ставлення до прагнень батька через іронію та сатиру, демонструючи комізм ситуації, коли людина утрачає здоровий глузд в прагненні офіційно стати дворянином.

Палажка — дружина Борулі1 Покірна дружина. Палажка — дружина Мартина Борулі, яка розділяє долю свого чоловіка та стала жертвою його безглуздих амбіцій. Вона змушена адаптуватися до «дворянських порядків», що її чоловік намагається запровадити у домі. З комічним сумом спостерігаємо сцену, де Мартин наказує їй навчитися правильно подавати чай і каву гостям, бо вона цього не знає.2 Вірна селянка. Палажка уособлює просту селянку, яка хаапється за здорові народні традиції і звичаї. Вона розуміє, що бажання Мартина не можуть змінити їх суть, але піддається його волі з любові та відданості. Ця персонажка допомагає читачу та глядачу прочувати комедійність ситуації, бо саме через її невпевнені спроби наслідувати дворянський дресс-код розкривається абсурдність замислів Мартина Борулі.3 Традиційна жінка. Палажка — це втілення традиційної української матері та дружини, яка цінує родину, працю і честь, але змушена перебудовуватися з огляду на фантазії чоловіка, який напевно, якщо його спитати, навіть не зміг би належно пояснити своє дивне бажання мати дворянський титул.

Марися — дочка Мартина, втілення народної мораліМарися — найбільш стійка до змін персонажів п'єси, бо має міцну моральну основу. Юна, працювита та розумна дівчина, вона шанує народні звичаї і традиції. Вона не прагнула стати дворянинкою, вона хотіла просто жити як усі, мати свою сім'ю та виконувати чесну роботу. На рівні підсвідомості Марися розуміє, що в неї тече селянська кров, яка не допускає гордовитого запиччення та помилкових цінностей. Виховання та моральні принципи. Батько колись казав їй нічого не робити і поводити себе як дворянка, називати його «папінькою», але Марися не може бути дворянкою. Справді, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова: «Перше батько казав, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє». Ці слова демонструють глубокие глубини батьківської муддрості, яку він пробував потім забути в умовах охопленості дворянськими амбіціями. Практична мудрість. Марися — вправна хазяйка, не може сидіти без роботи. Вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Через цей персонаж автор показує, як молоде покоління, виховане на здорових принципах, здатне опиратися моральній деградації та чужим химерам, навіть якщо ці химери виходять від рідного батька.

Степан — син, жертва батьківських амбіцій. Степан — син Мартина Борулі, канцелярист земського суду. Він виступає повною протилежністю до своєї сестри Марисі. На відміну від неї, яка опирається батьківським амбіціям, Степан активно прагне добутися чиновницької посади. Однак його прагнення не виникає з бажання розвитку та самовдосконалення через щоденну старанну працю та інтелектуальні зусилля.1 Засоби досягнення мети. Степан намагається вибитися у люди обманом і хитрістю — так, як у чиновницькому колі було заведено. Батько навчає його цій прогнилій системі: «Ну, тепер з Богом! Прощай. Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять… трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!» Ці слова показують моральний занепад головного героя, який передає своєму синові умови адаптації до системи, заснованої на хабарництві та лицемірстві.2 Розірвання із простим походженням. Батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо той, на думку Борулі, уже нерівня їхньому роду. Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько говорить: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми іншого коліна… глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!» Цей радгост показує, як материальні амбіції кореніють у душі не лише батька, але й його дитини.3 Крах ілюзій. Син Борулі служить канцеляристом у місті, батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби той виглядав як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. Вихор міста з веселими гуляннями та пиятиками приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Це все — наслідки бездумної гонитви за дворянством.

Тренделєв — повірений, уособлення корупції та махінацій. Тренделєв — яскравий сатиричний персонаж, повірений, чиєю спеціалізацією є махінації з документами. Він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Іван Карпенко-Карий постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав їх до глибини душі. Письменник майстерно розкривав характери таких персонажів через діалоги та монологи, особливо через внутрішні монологи, де виявляється хижа сутність суспільного типу.«Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, — і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате — вдаришся до секретаря… Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати!»Система махінацій. Цей монолог розкриває всю моральну порожнечу системи, у якій працює Тренделєв. Він веде справи обох сторін одночасно — і Борулі проти Красовського, і Красовського проти Борулі. Його доход залежить не від справедливості рішення чи якості роботи, а від кількості справ та величини сум, які він може витягти з довірливих клієнтів. Він корупціонує чиновників, спілкується з секретарями, домовляється про виписування потрібних документів, незалежно від реальних фактів справи. Роль у п'єсіТренделєв — це не просто окремий персонаж, це символ прогнилої бюрократичної системи, яка робить Борулю жертвою власних амбіцій. Він наївно довіряє Тренделєву, сподіваючись досягти дворянського статусу через судові махінації, але врешті-решт стає жертвою неправди та фальші, що панує в державних установах того часу.

Омелько та Трохим — наймити, втілення народної мудростіОдин із найколоритніших образів п'єси — Омелько та Трохим, наймити Борулі. За їхньою простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрійливість, гумористично-філософське ставлення до мирської суєти та водночас практичний життєвий розум. Ці персонажі служать контрастом до деморалізованого світу вищого суспільства. Омелько — містик та філософ. Омелько уособлює селянина, який практикує давні звичаї, але водночас здатний до глибокого розмислу про смисл життя. Він зберігає людську гідність, не будучи связаним матеріальними амбіціями. Через його образ автор показує, як простая людина може бути набагато більш культурною та моральною, ніж той, хто прагне офіційного дворянського титулу. Мартин і Омелько — два світи. Мартин Боруля і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи. Перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними цінностями, метушливістю та трагікомічними стресами. Другий — гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, природним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою та ліричною вдачею.

Гервасій Гуляницький та його син Микола — дружба проти амбіцій. Гервасій Гуляницький — друг Мартина Борулі та батько Миколи. Це люди, які репрезентують простий селянський світ, світ природних людських відносин, де дружба цінується вище за матеріальний добробут та соціальний статус. Гервасій залишається вірним традиційним цінностям, незважаючи на метаморфози свого друга.2 Микола — жертва соціального розшарування. Микола — син Гервасія, парубок, друг дитинства Степана. Цей персонаж стає трагічним символом того, як матеріальні та соціальні амбіції можуть розірвати найпрочніші узи дружби. Степан, слідуючи порадам батька, змушений порвати з Миколою, бо той, за словами Мартина, «нерівня» новому соціальному статусу сімї Борулів.3 Символічна трагедія. Розрив між Степаном та Миколою демонструє, як хибні амбіції батька проникають у душі дітей, спотворюючи їхні моральні цінності. Того, хто був найбільш близьким другом, вони змушені трактувати як людину нижчого рівня. Цей конфлікт показує, як система, засадована на фальшивих соціальних розрізненнях, руйнує природні людські зв'язки та почуття вдячності за дружбу та довіру.1

Другорядні персонажі — система бюрократії та пристосуванництва. П'єса також містить низку другорядних персонажів, кожен з яких репрезентує певну грань суспільної системи, яка підтримує і спотворює амбіції людей на кшталт Мартина Борулі. Ці персонажі діють як каталізатори розпаду морально системи. Націєвський - регістратор з ратушіНацієвський — чиновник із ратуші, через помилку якого («Беруля» замість «Боруля») руйнується мрія Мартина про дворянство. Мартин прагне видати за нього свою доньку Марусю, вважаючи цей шлюб вигідним і шляхетним. Проте Націєвський, запідозривши, що Маруся вагітна не від нього, у панічному страху тікає, чим остаточно викриває свою нікчемність і лицемірство. Протасій Пеньонжка та Матвій Дульський — чиновники. Ці персонажи представляють апарат влади, який функціонує виключно з огляду на хабарництво, корупцію та зв'язки. Вони — шестерні бюрократичної машини, яка переробляє людські мрії в приватні дохідні схеми. Через їх образи автор показує системність корупції в царській бюрократії. Красовський — антагоніст з вищого світу. Красовський — шляхтич, з яким судиться Боруля. Він репрезентує справжній дворянський клас, якому нема справи до амбіцій простого чиншовика. Саме через конфлікт із ним розгортаються судові драми, у яких беруть участь махінатори, подібні до Тренделєва. Красовський ілюструє той клас, до якого так дико прагне потрапити Боруля, але який принципово його не визнає.

Висновки та ідея п'єси — смішна та трагічна доля людини, яка соромиться бути собою. Основна ідея п'єси «Мартин Боруля» відображає універсальну людську проблему: смішна та водночас трагічна доля людини, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями і з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди та суспільних конвенцій, затримуючись за химерні уявлення про статус та гідність.«Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала»Трагікомічна еволюція Мартина. На початку п'єси герой виглядає комічно через спроби втиснути себе у калиф дворянських звичаїв. Але наприкінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мартина — він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою. Його внутрішній розвиток показує авторе впевнення у перемозі здорової народної моралі над хворобливими суспільними амбіціями. Універсальність проблеми. П'єса залишається актуальною понад сто років тому, що проблема, яку вона порушує — це проблема не лише конкретного історичного моменту, а людської природи взагалі. Люди й у ХІХ столітті, й у ХХI столітті схильні до того, щоб порівнювати себе з іншими, хотіти бути «вищим» за своє походження, забувати про справжні цінності у гонитві за статусом. Театральна слава. Сам І. Карпенко-Карий блискуче грав роль Мартина Борулі в Театрі корифеїв. Завдяки добродушному народному гуморові, упізнаваності, психологічній переконливості образів, гострій злободенності проблематики п'єси ось уже понад сто років з успіхом іде на сценах вітчизняних театрів. Кожне нове покоління глядачів розпізнає себе та своїх сучасників у образах, створених Карпенко-Карим.