Презентація до поеми М. Вороного "Євшан-зілля"

Микола Вороний. Поема «Євшан –зілля»

«Євшан-зілля» — поема українського письменника Миколи Вороного, написана в Полтаві 1899 р., навіяна літописною легендою про чудодійну траву-зілля євшан, яка повертає людям втрачену пам'ять.

Актуальна для денаціоналізованих українців, ця легенда надихнула Вороного, і не тільки його, на поетичне відображення пробудження самосвідомості людей, які втратили своє національне коріння. Що таке євшан?Євшан-зілля – назва рослини «степовий полин». Вважається, що воно здатне пробудити пам'ять про домівку, про давно забуту старовину, про історичне коріння.

У Галицько-Волинському літописі під 1205 роком літописець помістив половецьку легенду. Порівнюючи князя Романа з Володимиром Мономахом, він згадує, як цей князь розгромив половців, як вигнав хана Отрока в Обези за Залізні Ворота, а брата його — Сирчана — за Дон. Після ж смерті Володимирової лишився у Сірчана один Співець — Орев, і послав він його в Обезя, кажучи: „Володимир умер уже, то ж повертайся, брате, назад в землю свою“. Перекажи ж ти йому ці слова мої, заспівай йому пісень половецьких. А як не схоче послухати, то дай йому понюхати зілля, яке зветься євшаном. А як той відмовився повертатись і слухати, дав він йому зілля. І понюхавши, заплакав той і сказав: „Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині славному бути“. І прийшов він у землю свою...

Чому саме полинові судилося навертати людську душу і розум до священної, обітованої, рідної землі? Не оспіваній за красу з давніх-давен дикій рожі, не романтичній калині, навіть не сонцеликому соняшникові, а саме полинові — євшан-зіллю? Мабуть, лише душевні страждання, гіркота життя навертають людину до джерел — до початків, до спільноти — народу-нації. Непам'ять — це павутина, яка засотує в безчинність розум і серце, сестра байдужості до правди і добра, до кривди й зла. А ми ж сьогодні — лише частка, ми — лише місток між вчора й завтра, ми в ланцюгу буття — лише одне маленьке коліщатко, якому нема права заіржавіти, зламатися, упасти долилиць у чорний подих відчаю й зневіри. Бо там — за нами — сотні поколінь, уся Планета в присмерку чекання, уся Планета в розмаїтті мов, культур, народів, націй. Кожна несе свій цвіт у тисячне суцвіття, свій неповторний і єдиний цвіт. І вся краса, і вся мета, весь смисл вчорашній і насущний у тому розмаїтому цвітінні...

З'єднала пісня половецька душу руського літописця з душею половецького співця. Гіркоту землі найдорожчої, полинний смак несходжених доріг, чуття свободи, що єднає душі, поклав у серце мандрівним сюжетом і залишив у рядках літописного сувою на безсмерття. Гортаючи старі літописні сторінки, зупинилось на тій легенді око не одного українського поета. В 1899 році Микола Вороний написав поему „Євшан-зілля“

Теорія літературиЄ твори, які поєднують ознаки лірики(віршована форма, почуттєвість, емоційність) й епосу (події, герої, наявність сюжету). Отже, ліро-епічним називають віршований твір, що має сюжет, героїв, у ньому розгортаються події. Поема-ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображено значні події та яскраві характери.

М. Вороний «Євшан-зілля»В давнiх лiтописях нашихЄсть одно оповiдання,Що зворушує у серцi. Найсвятiшi почування. Не блищить воно красою. Слiв гучних i мальовничих,Не вихвалює героїв. Та їх вчинків войовничих. Нi, про інше щось говорить. Те старе оповiдання…Мiж рядками слiв таїться. В нiм якесь пророкування. I воно живить надiю,Певну вiру в iдеали. Тiм, котрi вже край свiй рiдний. Зацурали, занедбали…

М. Вороний «Євшан-зілля»Жив у Києвi в неволi. Ханський син, малий хлопчина,Половецького б то хана. Найулюблена дитина. Мономах, князь Володимир,Взяв його пiд час походу3 ясирем в полон i потiм. При собi лишив за вроду. Оточив його почотомІ розкошами догiдно —І жилось тому хлоп’ятiІ безпечно, i вигiдно. Час минав, і став помалу. Рiдний степ вiн забувати,Край чужий, чужi звичаїЯк за рiднi, уважати. Та не так жилося хану. Без коханої дитини. Тяжко вiку доживати. Пiд вагою самотини.

М. Вороний «Євшан-зілля»Зажурився, засмутився... В день не їсть, а серед ночi. Плаче бiдний та зiтхає,Сну не знають його очi. Нi вiд кого вiн не маєНi утiхи, нi поради. Свiт увесь йому здається. Без краси i без принади. Кличе вiн гудця до себе. I таку держить промову,Що мов кров’ю з його серця. Слово точиться по слову.«Слухай, старче, ти шугаєш. Ясним соколом у хмарах,Сiрим вовком в полi скачеш,Розумiєшся на чарах. Божий дар ти маєш з неба. Людям долю вiщувати,Словом, пiснею своєю. Всiх до себе привертати.

М. Вороний «Євшан-зілля»Ти пiди у землю руську,Ворогiв наших країну —Вiдшукай там мого сина,Мою любую дитину. Розкажи, як побиваюсь. Я за ним i днi i ночi,Як давно вже виглядають. Його звiдтiль мої очi. Заспiвай ти йому пiсню. Нашу, рiдну, половецьку,Про життя привiльне наше,Нашу вдачу молодецьку. А як все те не поможе,Дай йому євшану-зiлля,Щоб, понюхавши, згадав вiн. Степу рiдного привiлля!»I пiшов гудець в дорогу,Йде вiн три днi i три ночi,На четвертий день приходить. В мiсто Київ опiвночi.

М. Вороний «Євшан-зілля»Крадькома пройшов, мов злодiй,Вiн до сина свого пана. I почав казати стиха. Мову зрадженого хана. Улещає, намовляє…Та слова його хлопчину. Не вражають, бо забув вже. Вiн i батька, i родину.І гудець по струнах вдарив!Наче вiтер у негоду,Загула невпинна пiсня —Пiсня вiльного народу: Про славетнiї подiї —Тi подiї половецькi,Про лицарськiї походи —Тi походи молодецькi!Мов скажена хуртовина,Мов страшнi Перуна громи,Так ревли-стогнали струни. I той спiв гудця-сiроми!

М. Вороний «Євшан-зілля»Але ось вже затихаєБренькiт дужий, акордовий. I замiсто його чути. Спiв народний, колисковий. То гудець спiває тихо. Пiсню тую, що спiвала. Мати синовi свойому,Як маленьким колисала. Наче лагiдна молитва,Журно пiсня та лунає. Ось її акорд останнiй. В пiтьмi ночi потопає... Aле спiв цей нiжний, любий,Анi перший — сильний, дужий,Не вразив юнацьке серце;Вiн сидить нiмий, байдужий. I схилилася стареча. Голова гудця на груди —Там, де пустка замiсть серця,Порятунку вже не буде!..

М. Вороний «Євшан-зілля»Але нi! Ще є надiя. Тут, на грудях, в сповиточку!I тремтячими руками. Розриває вiн сорочку. I з грудей своїх знiмаєТой євшан, чарiвне зiлля,I понюхать юнаковi. Подає оте бадилля. Що це враз з юнаком сталось?Твар поблідла у небоги,Затремтiв, очима блиснув. I зiрвавсь на рiвнi ноги. Рiдний степ — широкий, вiльний,Пишнобарвний i квiтчастий —Раптом став перед очима,3 ним i батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана!Рiднi шатра, рiднi люди…Все це разом промайнуло,Стисло горло, сперло груди.

М. Вороний «Євшан-зілля»«Краще в рiднiм краї милiм. Полягти кiстьми, сконати,Нiж в землi чужiй, ворожiй. В славi й шанi пробувати!»Так вiн скрикнув, і в дорогу. В нiчку темну та пригожу. Подались вони обоє,Обминаючи сторожу. Байраками та ярами. Неутомно прохожали —В рiдний степ, у край веселий. Простували, поспiшали.

М. Вороний «Євшан-зілля»Україно! Мамо люба!Чи не те ж з тобою сталось?Чи синiв твоїх багато. На степах твоїх зосталось?Чи вони ж не вiдцурались,Не забули тебе, неньку,Чи сховали жаль до тебе. I кохання у серденьку?Марна рiч! Були i в тебе. Кобзарi — гудцi народнi,Що спiвали–вiщували. Заповiти благороднi,—

М. Вороний «Євшан-зілля»А проте тiєї сили,Духу, що зрива на ноги,В нас нема i манiвцями. Ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти,Того зiлля-привороту,Що на певний шлях направить,—Шлях у край свiй повороту?!

Джерела інформаціїhttps://www.google.com/search?client=firefox-b-d&sxsrf=APw. XEdebv4 ZO2 Ya. Rt. QEvn. BGESc. Hu. Lzs. Ijw:1687340720859&q=%D0%BC+%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%B9+%D1%94%D0%B2%D1%88%D0%B0%D0%BD-%D0%B7%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%8 F&tbm=isch&sa=X&ved=2ah. UKEwiup. KCCit. T_Ah. UG_io. KHcj_B3 MQ0p. QJeg. QIDh. AB&biw=1342&bih=710&dpr=1.25#imgrc=3 Cq. NTKz15fo. Za. Mhttps://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=466https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B2%D1%88%D0%B0%D0%BD-%D0%B7%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%8 F_(%D0%BF%D0%BE%D0%B5%D0%BC%D0%B0)