Презентація-дослідження з історії ріднокраю, школи

Про матеріал

У матеріалі "Легендарна школа" проведено дослідження історії становлення легендарної, кращої у Солонянському районі Військової середньої загальноосвітньої шеоли. Матеріал підготовлено до її 6-річчя.

Перегляд файлу

Легендарне село – легендарна школа

(Незабутні сторінки історії села Військового та

Військової середньої загальноосвітньої школи)

Село Військове – дуже гарне. На березі Дніпра буяють сади. Будинки селян – ошатні, охайні, укриті шифером, черепицею або залізом. За останні десятиліття населення значно збільшилося за рахунок дачників та приїжджих з інших населених пунктів, бо їх привабив надзвичайної краси ландшафт, Дніпро та легендарна історія самого села Військового. Велику роботу по благоустрою села та поліпшення культурно-побутового обслуговування здійснює сільська рада.

На території, де виникло село Військове та населені пункти Вовніги, Дзвонецьке. Микільське-на-Дніпрі, знайдено пам’ятки давніх часів: крем’яні вироби середнього палеоліту (понад 40 тисяч років тому), неолітичні поселення та могильник із 130 похованнями (У – ІУ тисячоліття до нашої ери, поселення та поховання доби бронзи ІІ – І тисячоліття до нашої ери та поселення черняхівської культури – ІІ – УІ століття нашої ери.) рідкісною пам’яткою початку доби бронзи є Микільський кромхель. В селі Микільському-на-Дніпрі на береговій скелі – частині Дніпровського порогу Ненаситець – збереглася чавунна дошка, встановлена на вшанування пам’яті київського князя Святослава, який, за переказами, загинув тут у 972 році в нерівній битві з печенігами, які підступно напали на його, ослаблену боями у Болгарії, дружину з 300-стами воїнами. Князя Святослава Ігоревича було підступно вбито в спину, а з його черепа хан Куря зробив собі золочену чашу, з якої пив вино сам та його наближені з надією одержання такої сили та хоробрості і мудрості, які були притаманні Святославу. .. Вся дружина загинула (за винятком кількох воїнів), а з поранених, вбитих, та ще живих спорудили загарбники напівживу стіну. На отій стогнальній піраміді тіл звитяжних українських воїнів печеніги всілися пити вино, яке краплями, червоними, як кров, стікало на вистраждану землю.

Князь Святослав був сонцепоклонником і не прийняв християнства, як його мати, княгиня Ольга, але шанував християнську віру. Якщо вірити переказам, то хтось з ворогів князя розповсюдив неправдиві чутки, що ось повернеться Святослав з походу і поспалює християнські храми… Це була справжня облуда, щоб влаштувати пастку для мудрого і сміливого, шанованого всім народом князя. Так що цілком можливо, що вояки-печеніги послугували зброєю в руках недругів князя. Але правду знає лише історія, яка закрита від нас тисячами років.

Після ліквідації Катериною ІІ Запорізької Січі, на території, де тепер розташоване Військове, почали оселятися колишні запорізькі козаки.. царський уряд також щедро роздавав ці землі поміщикам. В 1780 році І. М. Синельников, перший генерал-губернатор Катеринославського намісництва, одержав у власність Ненаситецький поріг з прилеглими до нього землями на обох берегах Дніпра і заснував тут кілька селищ. Одне з них, на честь свого сина Миколи, Синельником назвав слободою Миколаївкою (пізніша вона стала називатися Микільською). На землях, які належали дружині Синельникова, виникло село Військове. Воно дістало цю назву тому, що тут селилися ті, хто раніше служив у запорізькому війську. В 1794 році в слободі Військове було 58 дворів. В ній проживало 141 чолові і 134 жінки. Основним заняттям населення було землеробство, рибальство та виробництво сільськогосподарських продуктів.

Військовчани пережили часи кріпацтва, масових стихійних заворушень. Терпіли селяни від безземелля і після реформи 1861 року. Та все ж, вони одержали земельні наділи – в середньому по одній десятині на ревізьку душу. За даними на 1898 рік поміщиці Леоновій (правнучці Синельникова) належало 3205 десятин. Тим часом із 185 господарств села Військового 178 мали наділи. 121 господарство мало по 1 десятині землі, 53 – від 1 до 3, три – від 3 до 5 десятин і лише одне господарство мало 10 десятин землі. Загалом у селі на той час було всього 308, 5 десятин землі. Такої кількості землі було явно недостатньо.. селяни мусили орендувати або купувати землю у найбідніших за безцінь.

Значна частина населення Військового займалася рибальством або працювали на сплаві лісу. Дніпровські водоймища належали поміщикам, які здавали їх в оренду підрядчикам, а підрядчики, в свою чергу, на кабальних умовах, здавали ділянки селянам-рибалкам, примушуючи їх віддавати їм рибу за безцінь.

Експлуатувала селян і церква, накладаючи на них численні побори. До того ж «святі отці» захопили вздовж Дніпра десятки десятин землі, пасовища і здавали їх в оренду селянам. Про повне політичне безправ’я жителів села свідчить те, що з 939 чоловік в 1884 році лише 154 мали право голосу на сходках. В грудні 1905 року мешканці села Військового разом з селянами Микільського-на-Дніпрі повстали проти визисків поміщиць Леонової та Малами. Вони вчинили самовільну вирубку лісу. Але виступ села було придушено.

Селянська реформа спричинила дальше обезземелення селян. Щоб запобігти новим сутичкам з селянами, поміщиця Леонова пожертвувала земству 50 тисяч карбованців і виділила 10 десятин землі на будівництво лікарні у селі Військовому. В 1907 році в селі було відкрито лікарню на 15 ліжок.

Більша частина селян була неписьменною. В 1998 році з 590 чоловіків письменних налічувалося лише 152, а з 543 жінок – всього 4.

В 1902 році в селі Микільському-на-Дніпрі відкрилася початкова школа. Вчилося у ній дуже мало дітей. У Військовому діяли свої школи, які розміщалися у окремих хатках. В 1921 році у Військовому було створено сільськогосподарську школу. В ній вчилися колишні вихованці дитбудинків та діти бідняків. У червні 1922 року при школі утворився комсомольський осередок, до складу якого увійшли учні школи І. Андрійченко, О. Цимбал, Л. Олійник. Секретарем обрали М. Шурапій. Вивчали марксистську літературу.. впродовж століть жителі Військового не змирялися з пригніченням, боролися за своє визволення, бо від роду були свободолюбивими і мужніми.

Історія свідчить, що колись, в часи народження життя на земній кулі, на побережжях нашої ріки росли ліанові та папоротникові ліси, водилися різнотипні іхтіозаври, динозаври. З розвитком життя, з виникненням перших поселень, чільне місце належить племенам антів, які започаткували розвиток всієї індо-європейської раси. Приблизно 60 тисяч років тому на території нашого краю росли види дерев, які збереглися до наших днів, такі як: граб, дуб, платан, сосна, ялина та не характерні для нас кипариси, лавр, секвойа. Приблизно 17 мільйонів років тому наша головна річка Дніпро, двічі змінюючи своє русло,, попрямувала саме в те, яке відоме нам і сьогодні. Притоки Дніпра зайняли долини, близькі сучасним руслам. Від останнього зледеніння минуло лише 10 – 15 тисяч років. Оцінюючи можливість нового похолодання, вчені дійшли висновку, що наступний період активізації зледеніння припаде на 4300 рік нашої ери.

Первісні поселення на території, де нині знаходиться наше рідне село, припадають від раннього палеоліту (1 млн. – 100 тисяч рр.. тому) середнього (100 – 35 тис. рр.. тому) та пізнього палеоліту 935 – 10 тис. рр.. тому), коли людина здійснювала перехід від людиноподібної мавпи до сучасного типу: австралопітек, пітекантроп, неандерталець, кроманьйонець. У Солонянському районі у кам’яному віці, мезоліті, - 10 – 6 тис. рр.. тому, - знайдено могильник, у якому захоронено до 90 чоловік. В цей період панував на всіх територіях матріархат (від 1 мільйона років тому до бронзового віку, епохи Трипільської культури, від якої бере початок патріархат, тобто головну роль у родині було відведено чоловіку. Стоянки в період неоліту (нового кам’яного віку) – 6 – 4 тис. рр.. тому – знайдено на територіях Військове- Вовніги. Проживали скотарські племена, після яких лишилися перші кургани-насипи. Енеоліт (бронзовий вік, коли запанувала у виробництві мідь), припадає на розквіт Трипільської культури. Населення займалося землеробством. В цей час (ХХ – Х ст.. до н. е.) почастішали наїзди скотарів-кочівників. Житла в той час наші предки будували кам’яні чи дерев’яні. Після себе полишили кургани та святилища, в яких поміщали стели із зображенням богів та прабатьків. В цей період зафіксовано виникнення піктографії (письмо знаків та малюнків).

УІІІ – УІІ ст.. до н. ери в Азії, як стверджує Геродот, в наші краї прийшли кіммерійці. Дехто із вчених вважає кіммерійців корінним населенням України, а їхню культуру – продовженням трипільської. Найближчі їхні поховання знайдено у Звонецькому. Язичники-скіфи витіснили кіммерійців. Поховання свої вони робили у високих курганах, на їхніх верховинах встановлювали «кам’яних баб», які століттями вражали рідких подорожніх своїм величним спокоєм.

Ніколи не забути мені 1967 – 1968 роки, коли у Військовому, на побережжях Дніпра, велися розкопки скіфських могил. Якось я опинилася на місці розкопок. Була місячна казкова ніч. Під величним повним Місяцем все, що я побачила, було схожим на сон: у неглибокій ямі, яка служила могилою-похованням, археолог знайшов золоті прикраси, глиняний посуд, скелети невеличких людей та домашніх тварин. Ці розкопки велися на галявині біля оселі жителя Івана Івановича Романченка…

Скіфи були дуже войовничими. Пізніше вони відійшли до Чорного моря. Нижче порогів знаходилися величезні кургани, справжні степові піраміди – до 18 – 21 метра заввишки, розкопки яких принесли українській археології всесвітню славу. Не зважаючи на безжальне пограбування багатьох курганів, до нас дійшли унікальні шедеври скіфського мистецтва.

У ІІІ столітті до нашої ери на нашу територію прийшли з Казахстану сармати. Назва Скіфія змінилася на Сарматію. Сарматські племена роздiлилися на язиків, роксоланів, аланів, амазонок. У них була дуже розвинена торгівля, різні ремесла, тому перебували під римським впливом. На нашій території збереглося багато сарматських курганів. Панування сарматів припинилося під тиском готів та гунів. Пізніше частина їх увійшла у гори Північного Кавказу та Криму, частина лишилася у рідних краях.

Деякі вчені вважають, що назва «Русь» походить від назви сарматського племені роксоланів, тобто «світлих аланів», від давньоіранського «равксена» - світлий.

Про прихід та походження слов’ян існує декілька теорій: прийшли із Західної Європи, перша їхня вітчизна – райони рік Дністер та Дніпро – на правобережній території, і третя, азійська теорія – що вони прийшли з Азії.

Перші наукові дослідження про східних слов’ян подав Геродот, який у четвертій книзі своєї багатотомної «Історії» подав докладний опис краю, який на довгі століття лишився головним джерелом історичного пізнання України. Скіфів характеризує, як типових скотарів-кочівників, але поряд з цим він докладно описує землеробне населення Правобережжя Дніпра, як окремі племена «скіфів-орачів», «скіфів-хліборобців», неврів, агафірсів, будинів та «борисфенітів»-дніпровців. Різні дослідники саме ці народи вважають нашими далекими пращурами, які були підкорені «царськими» скіфами-кочівниками та відстоюють автохтонну (тобто місцеву) теорію походження слов’ян.

Біля села Привільне нашого району були виявлені залишки двох осель-землянок, які були поєднані між собою переходами, що дає підставу пов’зати ці помешкання як з найдавнішими скіфськими землянками, так і зі слов’янським житлом більш пізнього часу.

Після Геродота тільки в І столітті до нашої ери та в І – ІІ століттях нашої ери римські автори серед безлічі племен, які жили тоді в Європі, згадують слов’ян під іменем венедів. В УІ столітті вирізняються між ними окремі групи племен -- склавинів на заході і антів на сході. Вчені досі не знайшли належного пояснення слова «анти», але більшість з них вважають це слово іранського походження, що перекладається як «край», «кінець» і пов’язують його з сучасною назвою нашої держави – Україною.

Слов’янські поселення були по всьому Солонянському району, а найбільше городище було знайдено в селі Башмачка.

Повернемося до пояснення «анти». Словени і анти були подібні за своїм способом життя. Анти селилися в лісах, коло річок, боліт та озер. Вони витривалі, легко переносять холод та спеку, дощ, наготу, нестатки в їжі. Антів ніяким чином не можна схилити до рабства або підкорення у своїй країні. Тих, хто знаходиться у них у полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, а пропонують їм вибір: або за певний викуп повернутися додому, або залишитися у стані вірних і друзів.

Битися із ворогами анти люблять у порослих густим лісом місцях, у міжгір’ях, на кручах, з вигодою для себе користуються раптовими нападами, хитрощами, і вдень, і вночі винаходячи багато способів. Вони не визнають військового устрою, показуватися на відкритих і рiвних місцях…Справжні тобі козаки запорізькі!

Загалом нараховується 14 слов’янських племен. Наші родичі – угличі.. на честь них була названа річка (зараз Оріль). Слов’яни, словени – це люди, які прийшли із землі «венедів». У УІ столітті назва «венедів» зникає, даючи окремим слов’янським племенам, типу «поляни», «деревляни», а які опанували нові території – «уличі», «радимичі». Загальною назвою для всіх колоністів мала назва «словени», що означало появу людей із землі венедів.

Наш край являє собою південний кордон розселення слов’ян. У ІХ – ХІІІ ст.. н. е. стоянки їхні були в селах Вовніги, Військове, Волоське. Через край, як вузлове місце, проходив славнозвісний шлях «з варяг у греки».

Зупинимося трохи на назвах нашого Дніпра. Вперше річку назвав Геродот Борисфеном. Невідомий автор твору «Плавання округ Понта Евксинського ( Чорне море) та Міотичного озера (Азовське море) в ІУ столітті назвав нашу річку Данапрісоом, що перекладається, як «вода, що тече», але ніхто не згадував про дніпрові пороги. Перші відомості про них подає в середині Х століття імператор Костянтин Багрянородний. Та ні в яких давніх літописах немає ні кількості порогів, ні їх назв. Повний список дніпрових порогів з’явився у ХУІ – ХУІІ ст.. н. е. Пороги були дуже небезпечні під час їх проходження та значно заважали судноплавству до будівництва Дніпрогесу (30-і роки ХХ століття). До їх затоплення водами Дніпра вони йшли у такому порядку: Кодацький, Сурський,, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовніговський, Будильський, Лишній і Вільний. Існує легенда, що святий апостол Андрій Первозванний, подорожуючи з проповіддю про Ісуса Христа землями слов’ян, зупинився на Монастирському острові, поставив там хрест, спускався по Дніпру до місць нашого проживання. Тут же подувала і княгиня Ольга, подорожуючи до Візантії та великі князі Святослав та Володимир.

Яких тільки народів-загарбників не бачили наші пращури! І завжди виходили вони переможцями! Майже два століття панували на наших землях готи, у УІ столітті завітали авари, потім їхні союзники алани та угрі, болгари, хазари. У ІХ- Х століттях виникає і швидко розвивається Київська Русь, яка мужньо боролася і виходила переможцем у славних боях з печенігами, а потім з половцями. Зазнав наш край і знущань монголо-татарського іга (ХІІ – ХУ ст.), і утисків Великого князівства Литовського, майже 300 років перебували під гнітом турків, Османської імперії. З часом українці протиставили грізному ворогу власну войовничу силу – козацтво.

То ж пройшовши такий складний еволюційний шлях становлення у боротьбі за звання Людини, не могли ми терпіти і утиски царської Росії, постійно боролися українці за свободу українського слова, думки, за високо моральність нації, яка сягає своїм корінням у далеку давнину до наших непокірних пращурів. Судилося нам, українцям перемогти утиски царизму і у 1918 році, після пролетарської революції, в селі відкрили загальноосвітню школу. Першими вчителями тут були Д. К. Ярошенко та його дружина. Як і інші педагоги, вони брали участь у проведенні культосвітньої роботи на селі. Газета Катеринославського губвиконкому «Селянська правда» від 21 липня 1920 року в замітці «Учительство прокидається» писала, що «в повітовий партійний комітет більшовиків приходять групи з проханням дати їм літературу і часописи для ознайомлення з будівництвом Радянської влади». З 1920 року активну діяльність розгорнула хата-читальня, при якій працювали гуртки: лекторський, літературний та хоровий. З 1923 року розпочалася робота по ліквідації неписьменності, до якої була залучена вся інтелігенція. З 1924 року у Військовому було відкрито санаторій для дітей на 50 місць.

Зараз дизайн центру – привабливий, витончений , як і сам ландшафт. А окрасою села, як архітектурною, так і духовною є Військова середня школа, триповерхова, поміж каштанів, лип та беріз гармонійно вписалася у неповторної краси краєвид. З вікон школи видно спокійноплавний Дніпро. Легендарна історія Військового та навчального закладу, як говорилося вище, сягає у далеке минуле. А у 2008 – 2009 навчальному році, Військовій середній загальноосвітній школі виповнився славетний ювілей – 50 років, зараз їй уже 55. Біографія школи була насиченою та неповторною, як і сама історія виникнення від самого початку її функціонування.

До 1891 року у Військовому не було навчального закладу. Лише кілька чоловік відвідували школу у сусідньому селі Микільському-на-Дніпрі. Майже все населення було неписьменним.

А у 1891 році, нарешті, було відкрито школу і у Військовому, яка містилася у тісній селянській хаті. Було всього три класи і навчалося у них 20 чоловік. Навчання вів безграмотний дячок Роман Павлович Іванівський. Такими ж були і його наступники Дяковський та Трохимовський. У 1894 році було збудовано приміщення лише з однією класною кімнатою. А у 1898 році побудували земську школу. На початку ХХ століття село Військове належало праправнучці графа Синельникова – Леоновій Ользі Іванівні, яка своїм власним коштом збудувала лікарню у 1906 році, а потім почала будувати школу. Це приміщення збереглося і сьогодні - будова нашого сільського клубу( без кінозалу). В ній знаходився клас початкової школи, 2 кімнати для вчителів і коридор, де на перервах відпочивали діти. У 1915 році земство розбудувало школу на дві класні кімнати. У 1916 році був останній випуск четвертокласників.

Зовсім іншою стала школа після 1917 року. В ній почали вивчати природознавство, арифметику, історію, географію.

У 1935 році було відкрито семирічку, яка аж до 1958 року розміщалася по хатках.

До 1. 11. 1938 року директором школи був Коцюба Овсій Кузьмич, про якого у старожилів лишилися світлі та доброзичливі спогади, як про мудрого і знаючого педагога.

З 1. 08. 1938 по 1. 08.1941 рік директором школи був Дрозд Василь Сергійович. Працювала школа у дві зміни і навчалося у ній 124 учня. Життя школярів було цікавим та різноманітним. Одна тільки шкільна бібліотека налічувала 3000 книг. При школі було 0, 5 га землі. Але жорстока війна припинила і навчання. В окупованому німцями селі лишилося більше 40 дітей, які, як могли, шкодили окупантам. При відступі німецької армії з села, приміщення школи, де під час окупації зберігалося зерно, фашисти спалили.

Війна перервала будівництво нової вільної держави, яка, на жаль, була основана на атмосфері мрії досягти висот, відцуравшись від Бога. Завдяки безстрашшю та героїзму українського та всіх народів, які билися пліч-о-пліч з фашистами, перемогла справедливість. І хоча ми оплакуємо жертви війни до сьогодні, та здобуту перемогу нічим не оцінити. З перших післявоєнних днів сільрада разом з парторганізацією дбала про дітей-сиріт, про сім’ї воїнів, якщо батьки загинули на фронтах. Дбали про повноцінну роботу школи.

З 1943 – 44 н. р. по 1958- 59 н. р. класні кімнати Військової семирічки були розташовані по будинках села. Дітей ставало більше і більше. І шкільний бібліотекар Пісоцька Євдокія Федорівна почала писати листи з проханням – виділити кошти для будівництва нової школи в селі Військовому. Прохання було почуте і держава виділила гроші на будівництво.

Замість зруйнованої в роки війни школи виріс новий світлий будинок триповерхової школи, в якій у 1966 році навчалося 229 учнів і працювало 23 учителя. Силами батьків та учнів споруджено кращі в районі шкільні майстерні.

Настав, нарешті, час, коли у центрі почалося радісне будівництво триповерхової сучасної школи-красуні. І у 1958- 1959 н. р. Військова семирічка була реорганізована у загальноосвітню середню школу з виробничим навчанням, яка розмістилася по вул .Садовій 18( нині вул. ім. Хомутини). Багато старань до появи цього прекрасного навчального закладу доклала завуч Гречуха Олена Іванівна. Спочатку будівлю задумували як двоповерхову. Але згодом вирішили добудувати і третій, зі спортивним залом ( проект перероблявся пізніше).

О, з яким ентузіазмом зводилася школа! Окрім будівельної бригади на будівництві працювало багато селян. 86-літня ,,старенька Омельченко Наталія Григорівна, яка разом з іншими односельцями працювала на будівництві, згадує про той важкий, напружений і водночас радісний час з великим хвилюванням. Важко було, не вистачало будівельних матеріалів, робочих рук, але будівництво не припинялося і у вечірні часи, і скоро неподалік шумливого Славути гордо піднялася школа, яка стала на сьогоднішній день однією з кращих у Солонянському районі за показниками у навчанні та вихованні.

У 1967 році в одній із класних кімнат засновано шкільний музей. Працювала також вечірня середня школа, де колгоспники без відриву від виробництва набували освіту.

Школам села Військове у різні періоди свого існування доводилося переживати багато труднощів. Але у легендарному селі і школа легендарна, бо має не тільки свою яскраву історію, але і легендарних, неповторних, справді неперевершено народних вчителів, які сьогодні сяють світлою пам’яттю своєї звитяжної праці у наше сьогодення, надихаючи сучасне вчительство дбати про майбутнє покоління, про майбутнє нації і України.

Як це було радісно – вперше в новобудові, в 1958 році, зафункціонували кабінети: фізичний, хімічний, капітальна майстерня для виробничого навчання та багатотомна бібліотека. У школі був трактор. Діти навчалися майстерності тракториста у вчителя трудового навчання Омельченка Олексія Тимофійовича, у якого за плечима був немалий стаж роботи тракториста та комбайнера, праця по підняттю Цілини у Казахстані, за що мав ряд урядових відзнак і був делегований на Всесоюзну виставку сільського господарства у Москву. Школа була оснащена (новітніми на той час) таблицями, гербаріями, приладами, які збереглися частково і до сьогодні. Першим директором школи був Лисицький Іван Михайлович. Тоді вчителем фізкультури та військової підготовки працював Стовповський Іван Тихонович, який зараз працює у Солонянській СШ.

Не забути ніколи нам, військовчанам, прекрасних вчителів тієї легендарної доби, чия майстерність педагогів та вихователів навічно лишилася з нами. Ось строгий і водночас добрий, завжди усміхнений завуч, математик від Бога, на честь якого названа пришкільна вулиця – Хомутина Данило Кирилович. Тільки-но переступивши поріг класу ,вчитель починав урок, який завжди був неповторним, цікавим. Здавалося, в той час математику любили всі, бо умів так пояснювати, що і дома лишній раз не потрібно було вчити. Його дружина, строга вчителька молодших класів Ольга Василівна, до останку віддавала своє серце дітям, як і Галина Миколаївна Соломка, Валентина Данилівна Пісоцька, Надія Миколаївна Липка, ветеран Великої Вітчизняної війни ,учасник бойових дій, Мусій Мифодійович Кавун.

Пам’ятає старше покоління і прекрасні уроки вчителя української мови та літератури, директора школи Гречко Максима Васильовича, вчительки російської Харченко Євгенії Марківни, яка згодом стала завідуючою Криворізьким райво. Багато директорів лишили по собі світлі згадки: Лисицький Іван Михайлович, Гречко Олена О., Лобань Петро Іванович, Нуждаєва Віра Данилівна, Даниленко

Анатолій Єгорович. Його дружина Лідія Микитівна викладала історію та географію. В цей час, у 1972 році, до нашої школи був направлений на роботу вчителем фізики Галата Михайло Кирилович, який пізніше надовго очолить Солонянський відділ народної освіти, а у Військовій СШ з 1972 по 1977 роки працюватиме завучем. Віра Михайлівна Галата, його дружина, викладала математику. Все село пам’ятає їхнє щасливе весілля, яке святкувалося у приміщенні їдальні. А ось впевнена у собі, красива та всезнаюча вчителька української мови та літератури Прядко Віра Іванівна. З 1961 році став викладати російську мову та літературу красивий, веселий , дотепний і мудрий

Красношапка Борис Іванович, улюблений вчитель не одного покоління учнів. Крім вчительського таланту мав ще талант співака, очолював вчительський хор, який неодноразово ставав переможцем різноманітних оглядів художньої самодіяльності. А з 1977 року по 1978 - був директором школи. У 1963 році за направленням прибув вчитель хімії Щусь Андрій Іванович. Про його строгість та вимогливість до цього часу ходять легенди. Але хімію в ті часи знали всі учні. Разом з Красношапкою Борисом Івановичем став душею учнівського колективу. Скільки екскурсій, поїздок у інші міста вони провели! Ніколи не забути, як діти їздили з ними на двох вантажівках до Москви, ночували в палатках біля озера під Нижнім Тагілом, як вранці вмивалися крижаною озерною водою, як ночували прямо на матрацах у коридорі однієї з московських шкіл...А скільки вражень було від екскурсій по столиці!

Вчителькою молодших класів працювала і Миргородська Любов Миколаївна, яка зараз працює завучем Солонянської школи № 1.

Пузиренко Петро Якович, спокійний, врівноважений ерудит,вчитель української мови та літератури, займався ще і роботою з обдарованими дітьми. Він став моїм першим наставником у поезії, першим критиком. Сам писав гарні вірші, любив музику, як і вчитель географії Ялошинський Володимир Петрович, природжений художник і мистецтвознавець. Його уроки були цікавими подорожами. Вів також ізостудію. Ми часто виходили на етюди до Дніпра, до лісу, і Володимир Петрович вчив нас помічати всюди прекрасне, прививав любов та розуміння до класичної музики. Ці дві калоритні особистості власним прикладом виховували в учнів високодуховні моральні якості. Ми пишалися ними. І хоча їх давно забрало небуття, та вони – завжди живі, з нами своїми звитяжними і водночас простими людськими гармонійними принципами і світобаченням. Справді, Військовій середній школі завжди щастило на калоритних особистостей, непересічних мудрих педагогів, які водночас були прекрасними людьми.

А як не згадати улюбленицю всіх дітей Загубиногу( Швець) Валентину Іванівну, вчительку німецької мови. Пропрацювавши всього рік, вона назавжди полишила по собі нетлінну пам’ять доброти у серцях дітей. Такою ж доброю і водночас строгою та вимогливою була і вчителька іноземної мови Гладченко Галина Олексіївна. Красуня..., а її коса до пояса та чарівна усмішка зводили з розуму чоловіків.

У 60-х роках викладав співи та керував хором школярів Сміюха Михайло Григорович. В ті часи військовський хор не раз посідав перше місце у обласних оглядах художньої самодіяльності. Вчитель грав прекрасно на баяні, багатьох музичних інструментах, чим завоював ще більший авторитет серед учнів. Уявіть тільки, як хор співає акапельно «Полонез Огінського « на 4 голоси! Це було фантастично, захоплююче!

Калоритною постаттю була вчителька фізичної культури Триодіал Ольга Якимівна, яка запам’яталася усім своєю веселою вдачею та життєлюбством.

З 1978 року директором школи став Штомпель Григорій Якович, вчитель фізичної культури та трудового навчання. Викладав у школі з 1969 року. Його попередники-директори не мали такого довгого директорського стажу. Тільки смерть 28 січня 2004 року забрала його від нас назавжди, але ніколи їй не відібрати його у історії, не викреслити з нашої любові та поваги, бо зробив він дуже багато для рідної школи, для села. Односельчани неодноразово обирали його депутатом сільської ради. До нього йшли за порадою, за допомогою. 27 років очолював він школу. Його дружина, вчителька молодших класів, Людмила Луківна – до цього часу навчає дітей.

Заступники директорів були знаючими, висококваліфікованими педагогами та керівниками. Це: Омельянов О.А., Хомутина Д.К., Галата М.К., Сорокін О.Я., та Клешня Н.С., яка працює завучем і зараз.

Серед легендарних вчителів нашого села незабутні імена: Хомутина Данило Кирилович (математик), вчитель географії Ялошинський Володимир Петрович, вчитель української мови і літератури Пузиренко Петро Якович, активний позаштатний кореспондент районної газети, вчитель російської мови і літератури Красношапка Борис Іванович, вчитель хімії Щусь Андрій Іванович та багато інших.

Сьогодні педагогічний колектив налічує 15 вчителів, 8 з них – випускники Військової середньої школи. Навчається нині 98 учнів. На заслуженому відпочинку – вчитель фізкультури, музикант, автор пісні про Військове, Кавун Анатолій Васильович, вчителька німецької мови Носова Ніна Федорівна, вчитель географії, завуч, мудра і прекрасна людина, Сорокін Олександр Якович,строгий і самодостатній Щусь Андрій Іванович, мудра і завжди оптимістична Гладченко Галина Олексіївна.

За 50 років свого існування школа випустила до 1230 учнів,з них було 27 золотих та 20 срібних медалістів.

Більшість випускників нашої славетної школи стали видатними людьми України, гордістю нашого краю, досягнувши у своїх життях не лише високих професіональних успіхів, а і ставши високоморальними людьми. Якби перелічувати зараз усіх – не вистачило б шпальт газети.

Найголовніше те, що кожен з вихованців Військової середньої школи шанобливо несе у своєму серці звання випускника нашої школи, примножуючи Добро і Любов в Україні.

Вчителі, які працюють у школі зараз, бережуть і примножують традиції школи, працюючи творчо та натхненно під девізом: У кожній дитині – сонце. Допоможемо йому засіяти!

Не вистачить паперу описати гідності наших вчителів. Кожен – самодостатній, творчий, мудрий, високоморальний. У легендарній школі справді і вчителі легендарні. І колись, і тепер вони сяють звитяжною працею у наше сьогодення, дбають про майбутнє покоління, майбутнє нації і України.

Учителі...Ви різні і різнобічні, юні та з досвідом роботи, пломінкі і спокійні. Але всіх вас об’єднує щира любов до дітей та до своєї професії, яку скоріше можна було б назвати даром Божим.

Уроки Савченка Сергія Анатолійовича, вчителя хімії та біології, завжди цікаві, захоплюючі, сповнені педагогічних сюрпризів. А якими мудрими, новаторськими є уроки вчителя зарубіжної літератури, методиста , «Відмінника народної освіти», яка була в свій час директором школи Богдан Єви Михайлівни. Вона уміло поєднує в собі талант керівника та педагога. Вчителем з великої літери можна назвати і вчителя математики, методиста, відмінника народної освіти Говоруху Валентину Сергіївну, чия творчість є невичерпною. Вона постійно у пошуку новаторського підходу до викладання математики. Щиро люблять діти уроки вчительки української мови та літератури Максименко Наталії Володимирівни, яка несе дітям свою неповторну майстерність та винахідливість. Вчитель німецької мови, член НСПУ та НСЖУ, автор шести книг, лауреат премії ім.. І. Сокульського, член правління Дніпропетровського відділення НСПУ, керівник літературної студії «Віконечко», член творчої групи викладачів іноземної мови району, член асоціації українських германістів при інституті Гете, Омельченко (Козлова) Олександра Олексіївна, люблячи свою професію та дітей, постійно у пошуку вдосконалення педагогічної майстерності та самовдосконалення.

На плечі завуча Наталії Семенівни Клешні лягло багато шкільних турбот , але вона завжди оптимістично дивиться на ситуації. Доброзичлива і весела, строга і вимоглива, безперечно, є улюбленцею колективу. Вона – незамінний методист та помічник вчителям в усіх справах.

Історію та географію викладає Чуприна Валентина Петрівна, батько якої Петро Якович Пузиренко віддавав також серце дітям. Вчителька користується заслуженим авторитетом як у дітей, так і у вчителів та односельчан. Мудра і далекоглядна, наша Петрівна – профорг школи, багато робить добра для всіх.

Справжній вчительський талант має і вимоглива вчителька молодших класів Майя Миколаївна Осініна. Наші молоді спеціалісти Тетяна Володимирівна Бабалик та Олена Сергіївна Янчук гармонійно влилися в педколектив, примножуючи своєю творчою працею славу школи. Тетяна Володимирівна, прекрасно вишиваючи сама, розвиває цей талант і у дітей, вчить їх майстерності вишивання бісером, прищеплює любов до прекрасного.

Неможливо уявити школу без налагодженої роботи у напрямі фізичного виховання. Вчитель першої категорії Валентин Анатолійович Клешня проводить на високому рівні не лише уроки. Учні постійно беруть участь у районних спортивних змаганнях, у школі проводяться традиційні спартакіади на честь визволення села, спортивні естафети, дні здоров’я, факельні дійства.

Традиційними святами стали у школі свята лісу та осені, огляди-конкурси юних талантів, художньої самодіяльності.

А на чолі з вчителем трудового навчання Олександром Михайловичем Литвином діти вчаться випалювати по дереву, конструювати, адже і сам вчитель – творча особистість. Цього вчить і школярів.

Важко уявити нашу школу без історико-краєзнавчого музею бойової та трудової слави села, який започаткували Даниленко Л.М. та Даниленко А.Є. Валентина Сергіївна Пшенічнікова, запальна і творча вчителька фізики , закохана у свою справу, гідно продовжує роботу по збагаченню та розвитку музею, який на сьогодні – кращий у районі. Нею та її пошуковцями зібрано безліч безцінних експонатів про війну, про живих свідків війни, остарбайтерів, рабів фашистської неволі, про славетну Переправу у 1943 році. Лише одних фотографій учасників та ветеранів війни більше 400. Є багато листів з фронту від воїнів, які не повернулися, створено фільмотеку із записами спогадів учасників форсування Дніпра. Творча пошукова група багато подорожує, залучаючи багатьох школярів. Побували в м. Синельникове, у Києві,, у Софіївському Уманському парку, у Асканії Новій, Полтаві, Криму та ін.

Традиційними для школи стали зустрічі з цікавими людьми, зокрема з народною артисткою України, режисером театру ім.Шевченка Кушковою Лідією Стефанівною, яка стала нашим другом, як і член НСЖУ Дора Василівна Калинова, члени Національної Спілки письменників України.

На високому рівні поставлено у школі оздоровлення школярів у літній період. Учні забезпечені прекрасним харчуванням, змістовним відпочинком , багато подорожують.

Ми беремо участь у всіх районних предметних олімпіадах і щороку маємо призові місця. Так, перші місця за останні два роки вибороли учні: Кац Андрій( німецька мова), Плахота Вітана (німецька мова), Денисова Ксенія(німецька мова), Сорокіна Марина (математика), Романченко Дарія (зарубіжна література), Латиш Богдан (математика), Плахота Вітана (інформатика) та багато інших.

Слід відзначити щороку зростаючу активність та якість творчо-наукових дослідницьких робіт учнів з ряду предметів. Вчителі всебічно заоохочують дітей до наукових досліджень, до поглиблення самоосвіти. Ми – постійно у пошуках. Немає таких районних, обласних та республіканських конкурсів, у яких би наші учні не брали участь та не ставали переможцями. Так, Світлана Судак у 2007 році завоювала 2 місце у конкурсі «Собори наших душ» ,Артеменко Олена – 1 місце у конкурсі « Літературна спадщина рідного краю», Ольга Полякова – 1 місце у районному конкурсі юних поетів, Марія Козлова у 2005 році посіла призове місце у обласному конкурсі «Шевченко у моєму серці» та отримала Подяку Кабінету Міністрів України за дослідницьку працю «Раби фашистської неволі» , Олександра Чорноштан отримала у 2005 році Грамоту Львівського національного університету за наукову творчу роботу «Франко – геній українського народу», а Катерина Глущенко у 2010 році стає переможницею обласного конкурсу «Собори наших душ» ( її оповідання «Печенізька стріла» друкується у альманасі «Собори наших душ», а у 2010 р. вона посіла 3 місце у Всеукраїнському конкурсі «Я і Україна», який проводила Львівська політехніка серед 28 країн світу. У 2012 році К. Глущенко входить у фінал Всеукраїнського літературного інтернет-конкурсу у Дрогобичі та стає переможницею обласного конкурсу читців «Співуча Україна».

Життя у нашій школі вирує. Важливу роль у вихованні та високодуховному загартуванні школярів відіграють всі члени педколективу, бібліотекар Сорокіна Ніна Іванівна. Два роки був директором школи Валерій Петрович Марченок, життя якого трагічно обірвалося у 2013 році. На зміну йому прийшла нова, енергійна директор, вчитель нашої школи Максименко Наталія Володимирівна…І так безперервно – одне закінчується, інше починається, але ніколи не зникає головне – Військова середня загальноосвітня школа, світла і тепла, зі своєю історією і продовженням.

Якби хтось завітав у школу після уроків, то був би приємно вражений тим, що робочий день для вчителів не закінчується, а продовжується інколи дотемна у напрацюванні розробок для наступних уроків, у виготовленні новітньої наочності, карток, роздаткового матеріалу, нових експонатів для кабінетів.

Мабуть, щирий вислів Пшенічнікової В.С.:»Я вчителькою мріяла стати ще з дитинства. Не уявляю, що б я робила без школи!», - можна віднести до більшості нашого творчо-потенціального колективу.

Міліють річки, утворюються болота, висихають степи та нетлінними лишаються у літописі історії звитяжці освіти на селі, з рук і сердець яких стартують у майбуття наші випускники, які виростають, наснажені сяєвом учительського серця, у видатних, великих, геніальних майстрів своєї справи. І зараз, коли школі виповнюється 50, їй є про що сказати до людей, адже її нетлінна праця – це ми, сьогоднішні, натхненні і прекрасні люди, її випускники, і вона у серці кожного – назавжди, як родина, як батьківщина. З роси ж тобі та з води, рідна Військова середня школа, колиско нашого дитинства і юності. Ти дала випускникам міцні крила для польоту. Зі святом тебе, школо! Зі святом вас, випускники всіх років! Нехай ще многії щасливії літа творчого натхненного польоту розквітають для тебе.

***

Як швидко час летить у майбуття.

І нашій школі 50 вже літ.

Та наче вчора квітло те життя,

Коли звелась триповерхова в світ,

Легка, прекрасна, повна таїни,

Що наповнялась щебетом дитячим.

Знання і сили набирались ми,

Вбирали світ у серденько гаряче.

Моя ти рідна школо Військова,

Тополі тобі арфами бриніли,

А ти гордливо вийшла до Дніпра,

І хвилі вод тебе благословили:

Стань оберегом, пристанню, добром,

Нехай в тобі зростають дужі крила!

І вихованці вийшли за село,

І їх життя на крила підхопило.

О, скільки ти талантів підняла,

І скільки душ сьогодні творять днину.

Усіх ти обігріла й обняла,

Усім дала непереборну силу.

Квітуй завжди над лагідним Дніпром,

Колиско знань, духовності перлино!

Ти – наша гордість, духу джерело,

Ти – наша юність, віра і родина!

Міліють річки, утворюються болота, висихають степи, та нетлінними лишаються у літописі історії звитяжці освіти на селі, з рук і сердець яких стартують у майбуття наші випускники, які виростають, наснажені сяйвом вчительського серця, у видатних, великих і геніальних майстрів своєї справи.

Олеся Омельченко, випускниця Військової СШ, вчитель вищої категорії, член НСПУ, член НСЖУ.

Матеріал підготовлено на основі опрацювання статей, нарисів із історії рідного краю, статті Пузиренка П. Я. «Військове» із книги «Історія міст і сіл України» та за матеріалами із архівів області, взятими у 2006 р.