Презентація "Етнографічний музей "Бабусина світлиця"

Етнографічний музей для вчителів та учнів є осередком освіти і виховання, який сприяє формуванню у молодого покоління національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, забезпеченню духовної єдності поколінь.

Опис роботи музею Етнографічний музей при Білківській ЗОШ І-ІІІ ступенів засновано на базі народознавчої кімнати зусиллями педагогічного колективу й учнів закладу та їх батьків, жителів села. Профіль музею – етнографічний. Експозиція відображає особливості побуту та культури краю. Серед експонатів чільне місце посідають предмети селянського побуту, меблі, зразки одягу, посуд, знаряддя праці, рушники тощо.  

У центрі експозиції – інтер'єр селянської хати кінця 19 - початку 20 століття. Селяни завжди з великою любов'ю ставилися до хати, адже вважали її не лише дахом над головою, а й колискою свого роду, що зберігає старовинні традиції. Як і в давні часи, на чільному місці в музейній кімнаті розміщено піч-годувальницю. Вона – центр житла, його душа. Де тепло – там і добро, і достаток, і злагода. Поряд із піччю – рогачі, коцюба, хлібна лопата,, стіл, покуть із образами у вишитому рушникові, дідух, скриня, мисник із посудом, ліжко.

Мельник Людмила Степанівна Керівник і головний хранитель фондів музею Фах – учитель історії

Ласкаво просимо до нашого музею!

Я люблю свою хату, і подвір'я, й садок. Де і сонця багато, і в жару — холодок. Тихо й затишно. Квіти коло хати цвітуть. І невтомно все літо бджоли в цвіті гудуть. Все для мене тут рідне: стіни — білі, як сніг, і віконце привітне, і дубовий поріг. І ряденця строкаті, й рушники на стіні,— Навіть дим в нашій хаті рідно пахне мені. Доброго дня! Я радо запрошую Вас до етнографічного музею Білківської ЗОШ І – ІІІ ступенів “Бабусина світлиця”. Хата, як і людина, може бути пихата й засмучена, весела й сумна, вона вміє плакати і радіти. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає. То ж загляньмо в це затишне домашнє помешкання, переступімо поріг старої української хати, адже саме в ній залишився дух народних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси Душу.

Щоб визначити місце для нового житла, ходили до ворожок та питали поради в старих людей. У деяких випадках на вибраному місці сіяли жито, якщо воно росло гарно, то вважалося, що ділянка гарна. Так само відповідально ставилися й до вибору часу для закладин житла. Це вважалося однією з найважливіших умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку. Починалися закладини рано-вранці. У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або на покуті (південно-східний куток) ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: «Господи, допоможи», — і починав роботу. 

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів — це була «квітка». Вивершення хати «квіткою» було своєрідним сигналом до того, що господареві слід розрахуватися з майстром, а господині — накривати стіл.

Екскурсовод 3. «Піч» Піч займала майже четверту частину хати і розміщувалась у правому або лівому кутку від дверей. Вона здавна готувала для людей страви, обігрівала їх у холод. Піч будували із цегли-сирцю пічники – люди, які навчились цьому ремеслу. Її розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що нечиста сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло.

За чистотою печі пильнували господині й підмазували тоді, як прибирали в хаті, тобто до Вербної неділі або в Чистий Четвер, перед Великоднем; напередодні Зелених свят; між Пречистими, щоб нечисть не водилася. Не мазали піч у пятницю або якщо в хаті був хворий гарячкою; не мажуть комин і припічок, коли там горить вогонь (бо осліпнути можна). Люди вірили, що Домовик любить жити в печі, через що в хаті остерігались говорити лихі слова: «Сказав би, так піч у хаті». Якщо до нього добре ставляться, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають, він шкодить. Коли родина переселялася до нової оселі, обов’язково брали із собою із старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити нове вогнище в новій оселі. А також кликали свого Домовика на нове помешкання.

Складається вона із комина (широкий перед, який виходить на хату), припічка (коротка прибудова спереду топки), підпіччя або підприпічка (низ печі), челюстей (навіс над припічком, куди збирається дим), черіня (ним називається місце, де ставлять варити їжу, а також верх печі, де грілась сімя, сушили хліб). Часто будували і грубу, що виходила на кімнату, лежанку.

Покуть – священне місце в хаті. Тут перебувають хатні боги, тут садовлять найпочеснішого гостя, тут сидять наречені, тут стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), тут були божниці, прикрашені вишитими рушниками.  Екскурсовод 4. «Покуть»

На покуті розміщувались домашні предмети найвищої духовної цінності: священні книги, вишитий рушник, різні гілочки, паперові та живі квіти, засушені у пучках васильки, м'ята, барвінок, любисток. За християнських часів за образами, що висіли на стіні над покуттю, тримали свячену воду, клали клечання (рослини, зібрані на зелені свята, якими прикрашали житло). На покуті, починаючи із зажинків і закінчуючи обжинками, стояв пучок колосків «дідух» — обрядовий сніп, прикрашений стрічками, як символ добробуту й достатку, пам'ять про предків.

Особливу роль у хаті відігравав стіл: за столом на обід чи вечерю збиралася уся сім’я, а на свята – велика рідня; почесне місце за столом займали найстарші: батько чи дід, як глава роду. На столі, застеленому скатертиною (з полотна в буденні дні, вишитою – у свята) завжди лежав хліб, накритий рушником.   Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати. На стіл гріх сідати, класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник, а пізніше – скатертину, щоб на нього класти їжу. Незастелений стіл – символ бідності або скупості господарів. 

Скриня — традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово на­повнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скри­ня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя.

Мисник був у кожній хаті і знаходився навпроти печі. Хоч стояв там і буденний посуд, але святковий яснів поливою, візерунками, притягував погляд. Посуд господиня купувала на ярмарку, найчастіше – перед святами. Треба було вміти вибирати горщик чи макітру, чи глечик: стукаючи горщик об горщик, прислухалися: якщо передзвін чистий – то горщик можна купувати, він прослужить багато років. 

Мисник — це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати.

Для спання в Україні здавна використовували дерев’яні ліжка, лави, полики. Піл або  полик – це дерев’яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті. Ліжко було зазвичай дерев’яне, зроблене хазяїном власноруч. Лава – теж дерев’яна, на ній не тільки сиділи, на ній і тісто замішували, і спали, з неї в останню путь проводжали.

- Хата без рушника — що сім'я без дітей, - говорили в народі. І в кожній оселі їх було багато. Рушник на стіні – то наш давній український звичай. Якою б не була хата – тісною чи просторою, бідної вдови чи заможної родини – всюди милували око рушники.

Рушник був обличчям оселі: ніщо так не говорило про жіночу майстерність, вправність, працьовитість, як вимережані хрестиком, гладдю рушники. Рушник створював настрій, сприяв естетичному вихованню молодого покоління, він був взірцем працьовитості. А які різні були рушники за своїм призначенням! Утирач – для рук і обличчя; стирок (або стирач) – для посуду, лави, столу; плечовий – для пов’язування сватів; подарунковий вручали і на весіллі, і на родинах, і на новосіллі. 

Оберіг «Підкова з крупами» є поєднанням двох оберегів в один. Наші предки з давніх-давен вірили в силу оберегу. Вони вважали, що своє помешкання необхідно оберігати від злого духа, недоброго ока. Оскільки наші пращури споконвіку були землеробами, то й за допомогою вони зверталися до всього, що родить матінка- земля.

Писанка - символ нового життя, воскресіння Бога, і відродження природи. Відтоді кожне творіння писанки, - ніби пробудження-перетворення засніженої, замерзлої землі в яскраву, весняну, радісну Сяду собі скраєчку І розмалюю яєчко. Хрестик, зоря, віконце – І стане воно, мов сонце

Лялька-мотанка відома з незапам’ятних часів і була оберегом в українській родині. Головне призначення ляльки – берегти душу свого власника від зла й нечистих помислів. Це могутній магічний талісман та символ зв’язку між поколіннями, знана в багатьох культурах земної кулі. В давнину такі ляльки використовувалися як ритуальні, обрядові, а потім колекційні.

Ласкаво просимо відвідати нашу «Бабусину світлицю», доторкнутися серцем і душею до витоків, наших коренів, адже кожен із нас, напевно, пам’ятає красу українського села, природи, тому що всі ми родом від рідної нашої матінки землі України