Презентація "ГЕОГРАФІЧНА НАУКА"

Географічна наукаІсторія формування географічних уявлень, ідей, теорій

Географічна наука виникла ще за часів ранньої античності, приблизно з VI ст. до н.е. Із розвитком цивілізації вона інтенсивно вдосконалювалась, істотно змінювалась її сутність, об’єкт і предмет дослідження, а також структура, основні завдання та місце в системі наук.

Всім ходом історії географії їй було зумовлено виявитися в самій гущавині проблем взаємодії природи і суспільства. Добре відомо, яку гостроту ці проблеми набули в сучасному світі. Менш відомо, що географія краще інших наук підготовлена ​​до розробки наукових основ оптимізації наших відносин із природним середовищем, до вироблення стратегії раціонального використання природних ресурсів і збереження життєвого середовища людства.

З часом створився розрив між величезним науковим потенціалом географічної науки і її соціальною значимістю, з одного боку, і її невисоким суспільним авторитетом («престижем») - з іншого. Одна з причин такого розриву в тому, що географи погано популяризують ідеї та практичні досягнення своєї науки.

Географічне мислення - це не тільки вміння орієнтуватися в земному просторі за допомогою карти (хоча і це необхідно). Головне полягає у виробленні комплексного погляду на навколишнє, на природу і в розумінні найтіснішої взаємної залежності між людиною і природним середовищем.

Погляди на сутність географії висловлювали в своїх працях вчені різних епох. Особливої уваги заслуговують праці Страбона - одного з основоположників науки, Б. Вареніуса, А. Геттнера, А. Гумбольдта, Дрепера та інших видатних вчених та мандрівників.

Серед українських вчених сутність географії найбільш повно висвітлена в працях С. Рудницького, П. Тутковського, В. Кубійовича, К. Воблого, А. Синявського, О. Маринича, М. Пістуна. Питання трансформації географічної науки у контексті формування гуманістичної парадигми розглядаються в працях Д. Замятіна, Ю. Голубчикова.

Дослідження історії поглядів на географію проводили Д. Анучін, Ю. Саушкін, О. Ісаченко, Н. Мукітанов. Однак, комплексного історичного аналізу формування, розвитку поглядів на географію, її об’єкт і завдання дослідження та розвитку української наукової думки у світовому контексті ще детально не проведено.

Відомо, що географія як наука веде свій початок від філософів античної Греції (Аристотеля, Ератосфена, Стратона, Птоломея), хоча окремі розрізнені географічні знання дослідники знаходять ще в державах стародавнього Сходу.

Походження назви науки виводиться від грецьких слів "γέα" – земля і "γράφω" – пишу означає, за тлумаченням Дмитра Анучіна, розуміння цієї науки як "опису" або "зображення" Землі. Саме в останньому значенні цей термін широко використовувався у стародавні часи.

У кожній епосі одночасно співіснували різні погляди на географію, і багато витоків сучасних розбіжностей між сучасними нам фахівцями йдуть у глибоку старовину. Перша наукова праця під назвою «Географія» належить давньогрецькому вченому Ератосфену (III ст. до н. е.).

Географія Ератосфена включає три основні частини: 1) опис природи земної кулі (її форма, розміри, спостережувані на її поверхні природні явища, зміни рельєфу Землі);2) опис окремих частин земної поверхні;3) складання карти Землі (точніше, її відомої населеної частини - ойкумени). Ератосфенова географія послужила мов би еталоном, надовго визначивши зміст географічних праць.

У трьох розділах книги Ератосфена неважко впізнати гілки сучасної географії: загальну фізичну географію (загальне землезнавство);країнознавство (регіональну географію);картографію.

Вже два інших найбільших представника античної географії - Страбон (I ст. до н.е. - I ст. н.е.) і Клавдій Птолемей (II ст. н.е.) вкладали в слово «географія» різний зміст.

Страбон бачив сутність географії в описі лише відомої частини ойкумени, причому основну увагу приділяв народам, містам, різним пам'яткам. Таким чином, за його поданням, географія чисто описова наука, зміст якої вичерпується тим, що згодом стало називатися країнознавством. Що ж стосується вивчення природних явищ Землі та їх тлумачення, тобто фізичної географії, то займатися цим Страбон віддавав право філософам.

Птолемей же бачив сенс географії в тому, щоб визначати географічні координати різних пунктів і обриси берегової лінії. За його визначенням, географія є лінійне зображення всієї відомої частини Землі, з усім тим, що на ній знаходиться, за допомогою ліній і умовних знаків. Отже, він ставив знак рівності між географією і картографією. Опис Землі в дусі Страбона Птолемей називав не географією, а хорографією (тобто описом просторів; від грецького «хорос» - простір).

В Середні віки сам термін «географія» вийшов з наукового ужитку, і тільки в результаті Великих географічних відкриттів XV-XVI ст. інтерес до географії став знову і небувало рости. При цьому головним своїм завданням географи вважали створення карти Землі, і найбільшим авторитетом для них залишався Клавдій Птолемей. 

У XVI-XVII ст. географами частіше називали тих, хто займався складанням або коментуванням карт. І навіть в першій половині XVIII в. французький учений Жозеф Ніколя Деліль, що працював в Петербурзькій Академії наук, писав, що географом зазвичай називають «будь яку особу, яка опублікувала карту від свого імені». Однак поряд з картами велику популярність мали і країнознавчі описи, хоча їх зазвичай іменували не «Географія», а «Космографія».

Нарешті, третій, загально землезнавчий напрям також відродився в рамках географії Нового часу, особливо після виходу в 1650 році знаменитого твору молодого нідерландського вченого Бернхарда Вареніуса (1622-1650 рр.) «Генеральна географія». Предметом географії, за Вареніусом, є «земноводна куля», розглянута як в цілому, так і по частинах. Звідси випливав поділ географії на загальну (загальне землезнавство) і часткову (або регіональну географію чи країнознавство).

Сам Вареніус трактував географію як науку природну. За його уявленням, і загальна і часткова географії мають справу з вивченням природи «земноводної кулі». «Людські властивості» Вареніус не відносив до географії і вважав, що вони включаються в географічні описи більше за традицією, для додання їм захопливості. Нам Вареніус залишив тільки першу частину задуманої праці та не встиг написати другу, присвячену частковій географії. Та погляди Вареніуса поділяли далеко не всі вчені.

Методологічну основу для об'єднання настільки різнорідного конгломерату знань в одну науку видатний німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804) знайшов у так званій хорологічній концепції. За Кантом, географія заповнює весь обсяг наших знань простору (на відміну від історії, яка описує хід подій у часі), у неї немає власного предмета дослідження, вона може займатися різними предметами, і тому область охоплених нею явищ воістину безмежна.

Фактично в рамках географії стали уживатися досить мало пов'язані між собою напрямки науки і викладання. При цьому обсяг географічних знань усе зростав і посилювалася диференціація географії. Поступово стало загальноприйнятим не тільки ділити географію на загальну і часткову, але і розрізняти різні «географії»: фізичну, математичну, політичну, історичну, комерційну, церковну і т. п. Концепція І. Канта є не що інше, як варіант «страбонізму», тобто описово-хорологічного напряму, що заповнює простір різними предметами і явищами без глибокого аналізу причин, зв'язків і закономірностей.

З середини XIX ст. помітно посилилося прагнення осмислити сутність географії та вивести її зі стану аморфного зібрання всіляких відомостей на рівень справді наукового знання. При цьому достатньо чітко визначилися дві головні точки зору. Найбільший німецький географ позаминулого століття Олександр Гумбольдт (1769-1859 рр.) вважав географію природничою наукою. Він називав її «фізичним землеописом» і ставив перед нею завдання - дослідити загальні закони і внутрішні зв'язки природних явищ.

Співвітчизник Гумбольдта Карл Ріттер (1779-1859) вважав, що географія повинна розглядати Землю як житло роду людського і служити як би підсобною наукою для історії. За Ріттером, природа цікавить географа лише остільки, оскільки вона впливає на долі людства, в центрі ж його уваги повинна бути саме людина. Таким чином, Ріттер розвивав антропоцентричний погляд на географію, притому з сильним хорологічним відтінком, в його ідеях простежується лінія, що йде від Страбона.

Як у Гумбольдта, так і у Ріттера були свої гарячі прихильники. Суперечка між ними пронизує всю подальшу історію географії. У XIX в. багато вчених вважали географію природничою наукою і тому доводили, що в університетах її місце на природничих або фізико-математичних факультетах. Таку думку висловив, зокрема, і В. В. Докучаєв (1846-1903 рр.).

Ф. Ріхтгофен конкретизує це тлумачення Докучаєва: "Завдання географії – дослідити тверду земну поверхню у зв’язку з гідросферою та атмосферою за чотирма принципами: за формою, речовим складом, неперервним перетворенням і виникненням, при цьому провідною лінією є взаємні відношення трьох царств природи між собою та земною поверхнею; дослідити рослинний покрив та тваринний світ у їх відношеннях із земною поверхнею, що базується на тих самих принципах; дослідити людину і її матеріальну та духовну культуру з того самого погляду і за тими самими принципами".

На рубежі минулого і нинішнього століть географія, за висловом В. В. Докучаєва, розпливалася в усі сторони. Під «дахом» географії поєднувалися різні, мало пов'язані між собою наукові дисципліни, які групувалися у дві головні гілки, що додавали цій науці двоїстий характер. Основне протистояння полягало між природничо науковим напрямком, який прагнув охопити всю земну поверхню як ціле, і гуманітарним, або антропоцентричним напрямком, в рамках якого почала формуватися економіко- соціальна географія.

П. П. Семенов-Тян-Шанський ще в 1856 р. визнавав, що географія являє собою цілу групу самостійних дисциплін. Пізніше, в 1892 р., про це ж говорив Д. Н. Анучін, який вважав, що кожна з часткових географічних наук здатна розвиватися самостійно. Однак деякі теоретики не втрачали надії утримати географію від «розповзання» і знайти для неї об'єднуючий фундамент. Оскільки загального предмета дослідження для всіх географічних дисциплін не виявилося, критерій єдності найчастіше шукали в особливому підході до всіляких об'єктів, що потрапили в поле зору географів.

А. Геттнер писав, що географія має не лише обмежуватись описом окремих територій, вона має встановлювати також причинні зв’язки між процесами і явищами, розглядати аспекти "співіснування та взаємодії різних царств природи та їх різноманітних форм". Отже, концепція Геттнера не є суто описовою, як її намагалися представити деякі радянські вчені, вона містить елементи аналізу та синтезу, що базуються на логіці та ідеях системної парадигми. Цю ідею поділяли такі відомі вчені, як В. Бунге, Ф. Шеферк та інші.

Геттнер неодноразово наголошував на естетичних якостях та мистецькому аспекті географічного дослідження. Вчений наголошував на тому, що естетичні та мистецькі сторони географії не повинні бути спрямовані проти її науковості, а перш за все, мають за мету уникнення надмірної уваги до практичної (прикладної) сторони дослідження. Такі твердження пов’язують праці Геттнера з уявленнями Страбона, Гумбольдта та інших вчених, які визначали сутність географії як науки "про щастя" (Страбон), "про людину" (Гумбольдт), "про місце людини в світі" (Ріхтгофен).

В українській науці хорографічні та гуманістичні ідеї географії Геттнера та його попередників знайшли своє відображення у працях В. Антоновича, П. Тутковського, С. Л. Рудницького, К. Г. Воблого, В. Кубійовича, А. С. Синявського. Вони були спрямовані на широкий краєзнавчий аналіз території, її природниче та економіко-географічне вивчення.

Так, фундатор української географії С. Рудницький говорить про сутність географії як загальної «простірної» науки про Землю. Хорологія, на думку Рудницького, «має для географії велику вартість, бо вона вдало поєднує абстракцію з конкретним описом так, що вони взаємно доповнюються». У своїх працях він писав, що «географія є наукою, яка подає нам відомості про землі, про нарід і про все, що на землі знаходиться».

В своїх працях Рудницький відстоює ідеї Гумбольдта щодо єдності та цілісності географії, наполягає на її пограничному положенні між природничими і гуманітарними науками. До речі, ці позиції сприймаються та відстоюються в зарубіжній географії й до цього часу. Позиції С. Рудницького як гуманіста знайшли вираз у розвитку вчення про антропогеографію як науку, що "досліджує причинні зв’язки людини до всіх головних географічних явищ: твердої поверхні, вод, атмосфери, підсоння (клімату), рослинного і тваринного світу».

Хорологічна концепція та гуманістичні ідеї про сутність і значення географії складали також основу наукового вчення Павла Тутковського. На його думку, завдання географії полягає у «пізнанні Землі в цілому, вивченні обличчя Землі в її сучасному стані у всіх його галузях з точки зору розподілу сучасних фактів і явищ у просторі та аналізу їх генезису». На думку Тутковського, географія є цілісною наукою, певною системою знань про простір, що перебуває у внутрішній єдності і взаємопов’язаності.

Продовжувачем справи С. Рудницького став академік Володимир Кубійович. Суть географічної науки він вбачає в описі окремих земель та їх частин як з природничої, так і з економічної точок зору. Географічні наука включає в себе, на думку Кубійовича, аналіз "природних феноменів, промисловості, сільського господарства, лісового господарства, транспорту, торгівлі, людності і селищ людських". Будучи видатним картографом, Кубійович працював як над окремими картами українських земель, так і над "Атласом України і сумежних країв".

Ідеї Рудницького, Кубійовича та Тутковського знайшли своє відображення в працях фундатора української економічної географії К. Г. Воблого та видатного економіко-географа Антона Синявського. Вчені підтримували хорологічний напрямок досліджень географії, відстоювали ідею єдності науки, необхідності дослідження причинно-наслідкових зв’язків географічної реальності, передумов і факторів, територіальної структури та організації господарства. К. Г. Воблий. А. Д. Синявський

Окремий погляд на сутність географії має М. Д. Пістун. Аналізуючи попередні дослідження, він відновлює цілісність науки, вказуючи на її подвійний природничо-суспільний характер, а також говорить про необхідність аналізу процесів взаємодії між суспільством і навколишнім середовищем на основі уявлення про їх комплексність. Географія «є природничо-суспільною наукою, що вивчає територіальну комплексно-пропорційну організацію обміну речовини, енергії та інформації між суспільством і навколишнім середовищем».

Гуманізація географії, як це не парадоксально, можлива за умови широкого застосування сучасних методів обробки інформації на ЕОМ. Варто тільки не обмежувати її механістичним принципом кількісного аналізу, а поєднувати його методи із подальшими гуманітарними дослідженнями.

Отже, сучасна географія мусить спиратися на імператив гуманістичного мислення. Її значний філософський, культурологічний та світоглядний потенціал посідає значне місце серед гуманітарних наукових досліджень, як і системні дослідження простору – серед природничих.

Дякую за увагу! ©Світлана МАЄВСЬКА