Презентація: "ГЕТЬМАНИ РУЇНИ: вересень 1657 — липень 1687 рр".

вересень 1657 — липень 1687 рр. ГЕТЬМАНИ РУЇНИ

Характерними рисами цього періоду були: постійні війни; заколоти; поділ Української держави на дві частини — Правобережну і Лівобережну (від 1663 р.); переходи гетьманів і старшин із російського боку до польського і навпаки; взаємна боротьба пропольських і промосковських угрупувань старшини; нищівні турецькі і татарські напади тощо.

В історіографії існує декілька точок зору щодо початку цього періоду: Руїна почалася ще за гетьманування Б. Хмельницького (в останні роки його життя); особливо посилився розбрат між старшиною після укладення Переяславського договору 1654 року і Віленського перемир’я 1656 року.

В історіографії існує декілька точок зору щодо початку цього періоду: Відлік указаного періоду слід вести від 1660 року, з моменту укладання Ю. Хмельницьким Слободищенського трактату.

В історіографії існує декілька точок зору щодо початку цього періоду: Руїна розпочалася з 1663 року (найпоширеніша точка зору), коли на Лівобережжі обрали свого гетьмана — І. Брюховецького (1663–1668), а на Правобережжі свого — П. Тетерю (1663–1665). Завершилася Руїна, як наголошує більшість істориків, початком гетьманування І. Мазепи в 1687 році.

Загибель під час молдавського походу сина Богдана Хмельницького Тимоша перешкодила здійсненню планів гетьмана. На ситуації не позначилося й рішення старшинської козацької ради у квітні 1657 року про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Богдана Хмельницького його молодшому сину Юрію. Тиміш Хмельницький

Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 року Юрія Хмельницького від влади: генеральний писар Іван Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.Іван Виговський

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Юрія Хмельницького. Реальними ж причинами — погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо.

Після визнання гетьманом у жовтні 1657 року в Корсуні Генеральною козацькою радою Івана Виговського, він розгорнув активну державницьку діяльність: укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагався шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти автономію Української держави, а головне втриматися при владі.

Зневірившись у союзі з Московщиною й розуміючи загрозу суверенітету козацької держави, гетьман спробував повернутися під протекцію польського короля. З цією метою 16 вересня 1658 року Виговський уклав Гадяцький договір з Річчю Посполитою.

За умовами договору Україна як формально незалежна держава під назвою Велике князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Кандидата на гетьмана мали вибирати спільно всі стани українського суспільства (козацтво, шляхта, духовенство). Україну продовжували роздирати внутрішні чвари.

У листопаді 1658 року російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Весною 1659 року під м. Путивлем до нього приєдналися загони під керівництвом князя О. Трубецького та С. Пожарського. Загальна чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для Московії (козацькі загони зазнали поразки під містами Ромнами та Лохвицею).

Вирішальна битва відбулася 28–29 червня 1659 року під Конотопом (тепер Сумська область), у якій московська армія була вщент розгромлена українським військом під проводом гетьмана Виговського. Перемога відкривала козацько-татарському війську шлях на москву.

Проте гетьман не зміг скористатися результатами перемоги: проти нього виступила промосковськи налаштована старшинська опозиція, яку очолили полковники І. Безпалий, Т. Цюцюра, В. Золотаренко та інші. Скориставшись цим виступом проти гетьмана, московські війська під командуванням Г. Ромодановського захопили Лівобережну Україну. За цих обставин І. Виговський у жовтні 1659 зрікся булави й виїхав до Польщі.

Старшина, сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти, обрала гетьманом Юрія Хмельницького (1659–1663). Під тиском московських воєвод гетьман змушений переглянути статті Переяславської угоди й підписати 17 жовтня 1659 року вкрай невигідні для України нові Переяславські статті. Юрій Хмельницький

Це змінило статус держави з політичної автономії зі власним внутрішнім самоуправлінням на жорстко обмежену адміністративну автономію без права зовнішньополітичних зносин. Збільшувалася кількість царських військ (крім Києва, вони розміщалися ще в п’ятьох містах України) тощо.

17 жовтня 1660 року Юрій Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат, за яким Україна відновила союз із Річчю Посполитою на умовах Гадяцького договору 1658 року, за винятком пункту про створення Великого князівства Руського.

На підставі цього договору Україна отримувала лише автономію з гетьманом на чолі, була зобов’язана воювати разом з польським військом проти Москви й не нападати на Кримські володіння. Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки на чолі з Якимом Сомком залишилися вірними Москві й виступили проти Юрія Хмельницького.

На козацькій раді у м. Переяславі Яким Сомко був обраний переяславським полковником і наказним гетьманом Лівобережної України. Навесні 1662 року на раді в Козельці Сомка було обрано гетьманом усієї України, але він не отримав затвердження царем московським. Яким Сомко

Йшлося про початок поділу українських земель на дві сфери впливу: пропольську — Правобережну та московську — Лівобережну частини, включно з Києвом. Неспроможний опанувати ситуацію і покласти край внутрішнім конфліктам, Юрій Хмельницький на початку 1663 р. зрікся гетьманської булави й постригся у ченці під іменем Гедеон.

Козацька держава, створена Богданом Хмельницьким, втратила територіальну єдність, розкололася на два гетьманати, з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, що перебували у стані війни: Правобережжя обрало гетьманом Павла Тетерю (1663–1665), а Лівобережжя — Івана Брюховецького (1663–1668). Таким чином, територіальний розкол України доповнився політичним.Іван Брюховецький. Павло Тетеря

Розмежування українських земель по Дніпру було закріплене домовленостями між Московією та Річчю Посполитою, зокрема Андрусівським договором (січень 1667 року): Лівобережжя і Київ (на 2 роки) відійшли до Московського царства, Правобережна Україна (без Києва) — до Речі Посполитої; Запорозька Січ потрапила під спільний протекторат обох держав.

Наприкінці травня – на початку червня 1665 р. унаслідок антигетьманського повстання на Правобережжі Павло Тетеря покинув Україну, прихопивши з собою військовий скарб, клейноди, гетьманський архів і артилерію. Разом з ним відійшли і коронні війська, польські залоги залишилися тільки у Білій Церкві, Корсуні та Чигирині.

Єдиним, хто утримав владу в цих місцях був Медведівський сотник Степан Опара. Він виявився єдиною особою, в якої у підпорядкуванні були війська. 1 червня (22 травня) 1665 р. він вийшов з Медведівки, маючи у підпорядкуванні козацькі піший і кінний полки та союзників – татар. 11 червня він підійшов до Умані, де була невелика московська залога – гарнізон з 80 осіб на чолі з Михайлом Свіньїним. Степан Опара

В Умані Степан Опара проголосив себе гетьманом, чи, як писав він в листах та універсалах «братом Війська Запорозького старшим». Генеральним обозним призначив Петра Дорошенка, який в цей час перебував у Чигирині. Успіхи недавнього бранця не на жарт налякали гетьмана Брюховецького. У червні 1665 р. в черговому листі до Москви він пояснює свою поразку під Білою Церквою діяльністю «клятвопреступного изменника Опары».

На запрошення самопроголошеного гетьмана в Україну прибули 22 тисячі кримських, ногайських і білгородських татар. 17 липня 1665 р. козаки Опари і татари були вже під Мотовилівкою, Фастовом і Васильковом. 18 липня під Богуславом татари запросили Опару на раду, але там же і заарештували, пред’явивши йому звинувачення в намірі зрадити союзників. Наступного дня татари змусили козаків визнати гетьманом Петра Дорошенка. Степана Опару доправили в Польщу, де його було страчено у Варшаві.

Боротьбу за об’єднання України очолив черкаський полковник і гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665–1676). Свого часу Дорошенко підтримував гетьмана Виговського, воював проти російської армії під Конотопом. Петро Дорошенко

Після підписання поляками Андрусівського миру, у пошуках найбільш прийнятного союзника, Петро Дорошенко проводив політику зближення з Османською імперією та Кримським ханатом з метою отримання військово-політичної допомоги для возз’єднання етнічних українських земель в межах незалежної держави.

Щоб забезпечити підтримку козацьких мас, він погодився регулярно скликати Військову Раду, а щоб зменшити залежність від всесильних полковників, підпорядкував безпосередньо собі наймані сердюцькі полки. Восени 1667 року під тиском об’єднаних козацько-турецьких військ король Ян Казимир визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. П. Дорошенко вторгся також на Лівобережжя і після вбивства Івана Брюховецького у 1668 року був проголошений гетьманом всієї України.

Проте гетьманування Петра Дорошенка на Лівобережній Україні було нетривалим. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні, сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка. Під час його відсутності на Правобережжі запорожці за підтримки кримських татар проголосили гетьманом запорозького писаря Петра Суховієнка (Суховія), а невдовзі поляки підтримали уманського полковника — Михайла Ханенка. Петро Суховієнко. Михайло Ханенко

Вирушаючи на приборкання самозваних конкурентів, Петро Дорошенко залишив на Лівобережній Україні тимчасовим гетьманом Дем’яна Многогрішного (1668–1672). Проте Лівобережжя зайняло російське військо, і Дем’ян Многогрішний змушений був присягнути в 1669 році московському цареві. У березні 1669 року його було проголошено гетьманом. Поділ України на дві частини відновився. Дем’ян Ігнатович (Многогрішний)

Восени 1668 року Петро Дорошенко уклав союзний договір з Туреччиною, який був затверджений генеральною військовою радою у Корсуні в березні 1669 року і визнав турецький протекторат. У 1672 році його війська приєдналися до турецько-татарської армії, здобули Поділля і рушили в Галичину, на початку вересня 1672 року взяли в облогу Львів.

За умовами укладеного 18 жовтня 1672 року Бучацького договору, Подільське воєводство відходило до Туреччини, передбачалося визнання Польщею Української держави у давніх кордонах і саме цього року в офіційних документах вперше зустрічається така назва козацької України. З її території виводилися всі польські залоги. Козаки Михайла Ханенка одержали право або виїхати за межі козацької України, або залишитися на певних умовах.

Підписання Бучацького договору й визнання Річчю Посполитою незалежності Української держави істотно міняло міжнародну ситуацію в Східній Європі. Відмову Речі Посполитої від претензій на Правобережну Україну відповідно до договору Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя.

У червні 1672 року замість усуненого з гетьманства Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича (1672–1687), а в березні 1674 р. його проголошено гетьманом усієї України. Проте фактичне об’єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося тільки після зречення гетьманства Дорошенка в жовтні 1676 року.Іван Самойлович

Туреччина швидко знайшла заміну Петрові Дорошенкові, проголосивши Юрія Хмельницького гетьманом з титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Столицею гетьман обрав Немирів. Почався новий етап збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям, епіцентром якого став Чигирин. Юрій Хмельницький

Захопивши і зруйнувавши колишню гетьманську столицю, Юрій Хмельницький розраховував на подальше розширення своєї влади на Лівобережжі, але опір лівобережного гетьмана Івана Самойловича посилився, і бойові дії набули затяжного характеру.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у 17 ст. між сусідніми державами було поставлено підписанням у травні 1686 року «Вічного миру» між Московським царством та Річчю Посполитою. Текст договору формувався на основі умов Андрусівського перемир’я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю.

Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Річчю Посполитою і Московським царством. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини а в 1699 році було приєднане до Польщі. «Вічний мир» набував чинності відразу після підписання, однак польський сейм ратифікував його тільки в 1710 році.

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана Івана Самойловича. До того ж сам гетьман зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його авторитет. Безмежне користолюбство Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

25 липня 1687 р. на річці Коломак у поході козаки обрали гетьманом Івана Степановича Мазепу (1639-1709), позбавив­ши гетьманства І. Самойловича. Іван Мазепа – найвидатніший гетьман України, тонкий політик. Він гетьманував 21 рік, з 1687 до 1708 р. Період його правління характеризувався відродженням гетьманської України, передусім Києва – її духовного центру, розвитком культури, а також піднесенням соціального та релігійного життя і закінченням Руїни.Іван Мазепа

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!Світлана ІЛЬЧЕНКО