Презентація " ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА ВИГОВСЬКОГО: 1657 - 1659 рр"

369 років тому – у вересні 1657 року – Іван Виговський став гетьманом козацької держави. Насамперед він запам’ятався тим, що, розірвавши угоду з Московським царством, хотів повернути Україну в лоно Речі Посполитої. Проте Гадяцька унія, ініціатором якої він виступив, виявилася невдалою. А тепер про це все детальніше.

За два місяці до смерті Богдан скликав у Чигирині козацьку раду з метою обрання нового гетьмана. Ко­заки зробили невдалий вибір, обравши наступником Богдана його сина Юрія. «Хай хоч слава у нас буде, що гетьманом у нас Хмельницький!». Богдан, керуючись суто батьківськими почуттями, затвердив цей вибір, хоча й розумів неготовність сина до такої посади.

Попервах Богдан Хмельницький хотів, щоб його спадкоємцем став старший син Тимофій, але той загинув. Ставка на Юрія була зроблена вже в останні роки, і навесні 1657 року, коли гетьман Хмельницький відчував, що в нього залишаються лічені дні, він вказав на сина Юрія як на свого спадкоємця. І тут генеральний писар Іван Виговський мав виступити в ролі своєрідного регента.

Чому саме на Виговського випав вибір Богдана? Іван Виговський, по суті, був правою рукою Богдана Хмельницького. Він був керівником Генеральної канцелярії, відповідав за дипломатичні відносини. Іноземні посли, які прибували до Чигирина, називали Івана Виговського канцлером Війська Запорозького. Він тримав у своїх руках усі ті важелі влади, які Богдан Хмельницький вже підпустив через свою хворобу на початку зими 1657 року.

Юрій був дуже молодим – йому було лише 16 років. Крім того, близьке оточення знало, що за своїм характером він не був рішучою людиною й погано видавався на керівника козацької держави, яка переживала дуже складні часи. Тому роль порадника при керманичі козацької держави ввижалася Богданові абсолютно нормальною. Але не треба забувати про те, що клан Хмельницьких – а це всі родини споріднені із родом Хмельницьких – виношували власні плани.

Дехто з сподвижників Хмельницького ще пам’ятав, що Іван Виговський, воюючи на боці поляків, у битві під Жовтими Водами 1648 року потрапив у татарський полон, і був викуплений Хмельницьким. Хоч на початку їхні погляди розходилися, згодом Виговський почав служити у гетьмана, Хмельницький навіть був посаженним батьком Виговського на його весіллі з Оленою Стеткевич, а в 1650 році призначив генеральним писарем свого уряду. Це призначення дало можливість Виговському очолити дипломатичний корпус Гетьманщини. Олена Стеткевич

Крім того Хмельницький одружив своїх двох доньок з родичами Виговського - племінник Виговського, Самійло був одружений із Оленою, донькою Богдана Хмельницького. Це робило Івана Виговського та Богдана Хмельницького фактично сватами. А брат Виговського Данило був одружений з іншою донькою гетьмана — Катериною. Та все ж багато хто зі старшини, які мали власні політичні амбіції, так і не довіряли шляхтичеві.

Частина старшини вважала Юрія занадто молодим, а Виговських — «чужинцями», які через шлюби просто хочуть привласнити здобутки Богдана. Причиною стало надмірне просування Виговським своїх родичів на ключові посади (полковницькі пірначі отримували переважно брати та свояки), що викликало лють у старої козацької еліти та рядового козацтва. Це дало привід опозиції звинуватити Виговського у «зрадництві козацьких вольностей» заради інтересів власної родини. Багато хто зі сподвижників Хмельницького мав політичні амбіції, наприклад, Павло Тетеря та Петро Дорошенко.

Брати третьої дружини Богдана, Ганни Золотаренко, мали величезний вплив на Лівобережжі. Після смерті Богдана вони не захотіли підкорятися Виговському (хоч він і був «свояком»), що призвело до перших серйозних міжусобиць і фактичного початку Руїни. Отже, родинна мережа, яка мала б цементувати державу, навпаки — стала причиною внутрішнього вибуху, оскільки особисті амбіції зятів та братів переважили державні інтереси.

Єднати народ в гетьмана Виговського не дуже виходило. Проти нього повстала опозиція: Сірко, Богун, Джеджелій, Яким Сомко, Мартин Пушкар, Василь Дворецький. Вони стали гуртуватися й виступати збройно проти Виговського.

Свою негативну роль зіграла і друга дружина самого Івана Виговського – Олена Стеткевич, шляхтянка з давнього русько-литовського роду. Вона була православна, усіляко підтримувала віру і протидіяла греко-католицькій церкві. Але, після обрання Виговського гетьманом, почала впроваджувати свої закони і порядки.

Ці нововведення зовсім не сподобалися козацькій старшині, бо вихована й ерудована гетьманша заборонила гулянки в гетьманській резиденції, що були так популярні при Хмельницькому. Це було зроблено, щоб підняти престиж гетьманської влади, але відразу поставило значну частину старшини у ворожий Виговським табір.

Внутрішня політика Івана Виговського була спрямована на зміцнення козацької держави, але вона ж стала причиною глибокого розколу в суспільстві. Зовнішня політика Івана Виговського була спробою вивести Україну з-під опіки Москви та знайти нове місце для держави в європейській політиці. Попри дипломатичний хист Виговського, його зовнішній курс на зближення з Польщею не знайшов підтримки серед простого народу, що врешті призвело до його відставки.

Основні напрямки внутрішньої політики Івана Виговського. Орієнтація на еліту: Виговський прагнув перетворити Гетьманщину на державу західного типу з міцним привілейованим станом. Він робив ставку на шляхту та козацьку старшину, роздаючи їм землі, посади та державні привілеї.

Основні напрямки внутрішньої політики Івана Виговського. Спроба реформування устрою: У зовнішній політиці це вилилося в Гадяцький договір, але внутрішньо він хотів бачити Україну як рівноправну частину федерації, де панує закон і стабільність, а не «військова демократія».

Основні напрямки внутрішньої політики Івана Виговського. Обмеження прав низового козацтва: Гетьман намагався приборкати свавілля Запорозької Січі та обмежити політичний вплив рядових козаків («сіроми»), що викликало їхнє сильне незадоволення.

Основні напрямки внутрішньої політики Івана Виговського. Конфлікт із Запорозькою Січчю: Запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем не визнали обрання Виговського на вузькій раді в Чигирині, вважаючи його незаконним, що переросло у відкрите збройне протистояння.

Основні напрямки внутрішньої політики Івана Виговського. Соціальне протистояння: Політика Виговського призвела до загострення конфлікту між «багатими» (старшиною) та «бідними» (міщанами, селянами та рядовим козацтвом). Це вилилося у відкриті повстання, зокрема під проводом Мартина Пушкаря та Якова Барабаша.

Основні напрямки внутрішньої політики Івана Виговського. Політика Виговського, попри його інтелектуальні здібності та досвід дипломата, виявилася занадто аристократичною для тогочасного українського суспільства. Це призвело до: Громадянської війни. Втрати підтримки населення. Війни з Московією.

Основні напрямки зовнішньої політики Івана Виговського. Зовнішня політика Івана Виговського була спрямована на вихід Гетьманщини з-під опіки Московії, пошук нових союзників у Європі та утвердження України як рівноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Основні напрямки зовнішньої політики Івана Виговського. Гадяцький договір (1658 р.): Найважливіший крок Виговського, що передбачав створення Великого Князівства Руського. Україна мала увійти до складу Речі Посполитої як третій рівноправний член федерації (разом із Польщею та Литвою), зберігаючи власну армію, фінанси та судоустрій.

Основні напрямки зовнішньої політики Івана Виговського. Союз зі Швецією: Виговський продовжував політику Богдана Хмельницького, уклавши 1657 року союзний договір зі шведським королем Карлом X Густавом. Метою було визнання незалежності України та спільна боротьба проти Польщі (на ранньому етапі) та Московії.

Основні напрямки зовнішньої політики Івана Виговського. Відносини з Кримським ханством: Гетьман поновив воєнно-політичний союз із Кримом та Османською імперією. Татарська кіннота стала вирішальним фактором у боротьбі проти внутрішньої опозиції та московської агресії.

Основні напрямки зовнішньої політики Івана Виговського. Розрив із Московією: Через втручання Москви у внутрішні справи України та підтримку нею заколотників (Пушкаря і Барабаша), Виговський офіційно розірвав відносини з царем. Це призвело до московсько-української війни 1658–1659 рр.

Ключова військова перемога. Конотопська битва (червень 1659 р.) стала апогеєм зовнішньої політики Виговського. Об'єднане козацько-татарське військо вщент розбило елітні частини московської армії князя Трубецького. Ця перемога зняла безпосередню загрозу московського наступу, проте через внутрішні чвари гетьман не зміг скористатися її плодами.

Причини невдач зовнішньої політики Івана Виговського1. Соціальне несприйняття: Значна частина козацтва та селянства вбачала у Гадяцькому договорі повернення польського гніту.

Причини невдач зовнішньої політики Івана Виговського2. Дипломатична ізоляція: Річ Посполита зволікала з ратифікацією Гадяцької унії, а Швеція була виснажена війнами.

Причини невдач зовнішньої політики Івана Виговського3. Внутрішня опозиція: Промосковські настрої серед частини старшини та "черні" підірвали тил гетьмана.

У 1659 році військо проголосило гетьманом Юрія Хмельницького й послало до Виговського вимогу покласти булаву, що той і зробив. Трубецькой, що повернувся в Україну з новим військом, на­поліг на тому, щоб Хмельницький прибув до ньо­го для перегляду статей Переяславської угоди. Мос­ковський воєвода скликав раду з представників полків, що були вороже настроєні до старшини, й привів з собою на раду велике військо.

Наляканий московськими погрозами, Юрій Хмельницький підписав невигідний варіант статей, за якими московські війська розташовувалися в усіх великих містах Ук­раїни, а козакам заборонялося вести війни та прово­дити зовнішні відносини, а також обирати гетьмана та старшину без дозволу царя. Це було, по суті, по­вне занедбання завоювань Богдана Хмельницького.

«През незгоду всі пропали, -Самі себе звоєвали…»Іван МАЗЕПА

Дякую за увагу!Світлана ІЛЬЧЕНКО