Степ із давніх часів був прихистком для кочовиків. Їхні племена формувалися головно в монгольських, середньоазійських просторах. Однак недостатня кількість пасовищ при розростанні стад та бажання поживитися за рахунок інших народів спонукали кочовиків вести грабіжницькі війни із сусідами й вирушати в далекі походи для захоплення нових земель. Вершники стали загрозою для всіх оточуючих їх племен і держав. Час від часу вони з’являлися в Північному Причорномор’ї. Східними сусідами східнослов’янських племен тривалий час були хозари. В VII столітті вони утворили одну з перших держав кочовиків на території сучасної України — Хозарський каганат.
Згодом довкола зимовищ — сезонних поселень кочовиків, де вони мешкали взимку, почали виникати міста як центри ремесла й торгівлі. Зокрема, із зимовища-фортеці кагана, правителя держави, в гирлі річки Волга виросла столиця Хозарії — місто Ітіль. Великим населеним пунктом був Саркел. На чорноморському узбережжі почали відроджувати зруйновані гунами грецькі міста. В провінціях розвивали хліборобство і скотарство. Мешканці каганату були втягнуті в міжнародну транзитну торгівлю, позаяк контролювали шляхи, які зі Сходу і Візантії вели на землі балтів, фінів та слов’ян. Серед населення держави поширилися різні вірування: поряд з язичниками мешкали християни, мусульмани та іудеї. У ІХ столітті каган та столична знать прийняли іудаїзм як державну релігію.
У ІХ столітті Хозарський каганат поступово слабшав. З-під його впливу вийшли слов’яни. Мусульманське населення держави мігрувало на північ, осідаючи на берегах Волги. В 965 році київський князь Святослав Ігорович розбив хозарську армію, зруйнував Ітіль і захопив стратегічно важливу фортецю Саркел. До Київської держави відійшло також місто-фортеця Тмуторокань. Остаточно знищили Хозарський каганат хвилі нових кочовиків — печенігів і половців.
Печеніги — тюркомовні племена. Літописець оповів, що вперше на кордонах Київської держави вони з’явилися в 915 році. Князь Ігор уклав з печенігами договір. Проте вже в 920 році князь воював із ними, а в 944 році печеніги брали участь у поході Ігоря на Візантію. В 972 році печеніги розбили біля Дніпрових порогів дружину Святослава Ігоровича, котрий загинув у цьому бою. Основою їхнього війська була легка кіннота, зброєю — луки. Про стрімкість пересування степовиків згадували візантійські автори, називаючи кінноту печенігів летючими людьми.
Етнос печенігів утворився між Аральським морем і середньою течією річки Сирдар'я. Центр їхніх земель лежав поблизу сучасного міста Ташкент (Узбекистан). Там вони вели відносно осілий спосіб життя: брали активну участь у торгівлі Великим шовковим шляхом, мали тісні зв'язки з тюркськими племенами.
Відтак, у відкритому зустрічному бою військо кочовиків зупинити було важко. Втім, взаємини з печенігами не зводилися тільки до боротьби. Русь-Україна була їхнім торговельним партнером, купуючи в печенігів овець і коней. У 1036 році печенізьке військо розгромив Ярослав Мудрий. Після цього одні з них відкочували за Дунай і на Балкани, а ті, що залишилися на попередніх кочів’ях, через два десятиліття змушені були звернутися за допомогою до Києва, бо в приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі — половці.
Кочові тюркські племена кипчаків у Русі-Україні називали половцями. Вийшовши з теренів сучасних Киргизстану та Казахстану, вони згодом з’явились у Причорномор’ї. Відступаючих звідси печенігів було прийнято на поселення в прикордоннях Київського та Переяславського князівств. Їхня чоловіча частина збройно служила київському князю. За цією захисною лінією зі «своїх» кочовиків пролягло Половецьке Поле. Воно було розподілене між окремими родами, кожен з яких кочував у визначених межах, облаштовуючи тут зимовища. Перший удар половців на Київську державу припав на 60-і роки XI століття: в 1061 році вони вступили в Переяславську землю, перемігши князя Всеволода Ярославича, а в 1068 році, як ви вже знаєте, завдали поразки Ярославичам у битві на річці Альта. До початку XIII століття степовики здійснювали грабіжницькі напади на руські землі. Половці
Проте з половцями руси не тільки воювали. До пом’якшення протистояння привели територіальна близькість, торгові контакти, династичні шлюби між князями й ханами. У битві на річці Калка в 1223 році проти монголів руси й половці воювали разом. Після нападу монголів на чолі з Батиєм на Русь-Україну і половецький степ, доля цих кочовиків склалася по-різному. Одні з них перейшли до Угорщини й Болгарії; інші були переселені в далекі монгольські степи та Волзьку Булгарію. Деякі зосталися на місцях свого проживання. До сьогодення дійшли сакральні пам’ятки цих степовиків — половецькі баби — намогильні кам’яні статуї. Вони символізували предків. Їх ставили в спеціально споруджених святилищах, які зводили зазвичай на вершинах високих курганів або пагорбів.
Крим у складі Візантійської імперіїДо Візантійської імперії в Криму належала вся прибережна зона від Боспора до Херсонеса. Інші землі були під впливом кочовиків, котрі змінювали тут один одного впродовж століть. Головні заняття мешканців візантійського Криму — хліборобство, скотарство, ремесло. Боспор став центром закупівлі в степовиків хутра для Константинополя, а згодом — портом, через який вивозили сировину для «грецького вогню». Наприкінці Х століття Боспор увійшов до складу Тмутороканського князівства. Згодом ці землі захопили кочовики: спочатку половці, а потім — монголи.
Місто Херсонес було спостережним пунктом за степами Північного Причорномор’я, через який Візантійська імперія прагнула впливати на степовиків. Тому тут вона утримувала тисячний військовий гарнізон з місцевих жителів. Як ви пригадуєте, в Херсонесі (у давньоруських джерелах це місто називали Корсунь) охрестився Володимир Великий.
Наприкінці ХІІ століття на Південному Березі Криму утворилося князівство Феодоро. Його столицею було місто Мангуп. Важливими пунктами були фортеця і порт Каламіта (сучасна назва — Інкерман), замок і поселення Фума біля міста Алушта та замок на горі Садик-Кая поблизу Бахчисарая. Тут жили місцеві готи, греки, алани, татари, караїми (нащадки хозар). Князівство підтримувало дружні стосунки із Візантійською імперією, а ворогувало із генуезькою колонією в Криму містом Кафа за контроль над чорноморською торгівлею. Розмовною мовою держави Феодоро була готська. Водночас для культурного та релігійного спілкування, ведення державних справ користувалися грецькою. Населення князівства сповідувало православ’я.