Презентація " Королівство Руське"(Галицько-Волинська держава)

«Королівство Руське»(Галицько- Волинська держава)

Галицько-Волинськадержава

Галицько-Волинське князівство відігравало важливу роль не тільки в історії України, але й впливало на розвиток інших європейських держав. Не дарма воно славилося своїми могутніми правителями. Галицько-Волинське князівство існувало рівно півтора століття – з 1199 по 1349 рік. На чолі держави були князі трьох династій – Рюриковичі, П’ясти та Гедиміновичі.

У 1199 р. Романові Мстиславичу вдалося об’єднати Волинь і Галичину в єдину Галицько-Волинську державу. Утворення такої держави мало в той час велике значення. Літописець називає Романа «царем на Русі», «самодержавцем всієї Русі». Це означає зміцнення позицій великого князя і те, що йому вдалося приборкати і взяти у свої руки непокірні боярські угрупування.

У зовнішній політиці Роман зосередив увагу на поширенні своєї влади. Приблизно у 1202–1203рр. він завдав поразки суперникам із Суздаля й утвердився в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і навіть відчинили йому Подільські ворота міста. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського і Новгород – Сіверського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Територія усієї Правобережної України та частина Лівобережжя на якийсь час увійшли до єдиної держави – Галицько-Волинського князівства.

Найбільшу славу Романові принесли його успіхи у війнах із традиційними ворогами. Щоб захистити українські землі, князь провів кілька небачених досі успішних походів на половців і литовців. Галицько-Волинський літопис із захопленням розповідає про «великого князя Романа, вікопомного самодержця всеї Русі, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих». Роман мав добрі відносини з Візантійською імперією. Є згадки про те, що у Константинополі було його посольство. Відносини з Візантією були основними у зовнішній політиці галицько-волинського князя. В останні роки свого життя Роман встановив тісні взаємини з іншою світовою імперією Середньовіччя – Німецькою (Священною римською).

Улітку 1205 р. Роман Мстиславич розпочав військовий похід на Польщу. Метою виступу стало очевидно намагання князя припинити напади польських князів на галицькі землі, зміцнити західні кордони Галицько-Волинської держави. За іншою версією, метою походу Романа була не Польща, а участь у загальноєвропейській боротьбі між прибічниками папи Римського і його ворога – німецького імператора.

Ідучи через Польщу, князь Роман потрапив у засідку і загинув у червні 1205 р. під Завихостом. Після його смерті розгорілися чвари між руськими князями, боярські інтриги, посилилось чужоземне втручання.

У 1205 р. володарями стали малолітні сини Романа: галицьким – Данило (1201–1264) і волинським – Василько (1203–1271; регентом при них була мати. Але боярські угрупування не допустили Романової вдови та її малолітніх синів до влади. Кілька років князі поневірялися за кордоном, поки підросли і почали боротьбу за престол.

Бояри запросили трьох синів Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», на престол у Галич. Матір’ю Ігоревичів була відома з цього твору Ярославна – дочка Ярослава Осмомисла. Таким чином, по материнській лінії Ігоревичі могли претендувати на галицький престол. Галицькі бояри сподівалися, що новгород-сіверські князі будуть слухняним знаряддям в їхніх руках. Але через деякий час Ігоревичі почали самостійно управляти землями, вийшли з-під опіки бояр. Розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Ігоревичі вчинили розправу над боярами, понад 500 з них стратили, багато інших змушені були втікати. У ході війни, що розгорілася між непокірним боярством та Ігоревичами, перемогли бояри. Із помсти вони у 1211 р. повісили захоплених у полон Ігоревичів. У Галичі на якийсь час «вокняжився» боярин Володислав. Галицькі бояри сподівалися, що новгород-сіверські князі будуть слухняним знаряддям в їхніх руках. Але через деякий час Ігоревичі почали самостійно управляти землями, вийшли з-під опіки бояр. Розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Ігоревичі вчинили розправу над боярами, понад 500 з них стратили, багато інших змушені були втікати. У ході війни, що розгорілася між непокірним боярством та Ігоревичами, перемогли бояри. Із помсти вони у 1211 р. повісили захоплених у полон Ігоревичів. У Галичі на якийсь час «вокняжився» боярин Володислав.

Випадок страти боярами своїх князів і факт посідання боярином князівського престолу є унікальними, в жодній іншій частині Русі небувалими. Це зайвий раз свідчить про могутність, економічний та політичний вплив на суспільне життя галицького боярства.

У 1214 р. бояри пішли на зговір з угорцями, і ті захопили Галич та проголосили п’ятирічного угорського королевича Калмана «королем королівства Галицького». Це була справжня іноземна військова окупація. Від неї галичан визволив у 1219 р. новгородський князь Мстислав Мстиславич Удатний, який по материнській лінії також був нащадком Ярослава Осмомисла.

У північній «півотчині» – Волині – Романовичі поступово відновили свої позиції. У боротьбі за батьківський престол вони спирались на волинських бояр, із середовища яких можливо походила їхня мати. З 1214 р. Данило Романович утвердився на Волині і почав шукати союзників для боротьби за Галич. Таким союзником став князь новгородський Мстислав Удатний, з дочкою якого одружився Данило. Більше 30 років Романовичі боролися за свою отчину. Старшим князем був Данило, якого згодом історики прозвали Галицьким, його соратником і помічником усі роки залишався Василько.

Данило Романович зумів організувати добре військо. Важко озброєну кінноту становили волинські бояри, а піхоту він набрав із селян. Данило зумів також заручитися підтримкою селян і городян у Галичині, які потерпали від боярського свавілля і безперервних воєн і в 1233 р. на якийсь час оволодів Галичем. Проте невдовзі змушений був знову його залишити. У березні 1238 р. князь Данило розгромив німецьких рицарів-хрестоносців, які захопили місто Дорогочин. Данило постійно тримав у полі зору Галич і при нагоді, коли його суперник у боротьбі за Галичину князь Ростислав, син Михайла Чернігівського, рушив у похід на Литву, «вийшов Данило з воями із Холма, і був він на третій день у Галичі, і радо його прийняли городяни…І Данило увійшов у город свій, і взяв стіл отця свойого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов свою». Таким чином, наприкінці 1238 р. Данило остаточно утвердився в Галичині, Василько отримав Волинь.

Роки правління (1238- 1264) Данила Романовича були наповнені боротьбою проти зовнішніх ворогів та розбудовою держави. Після повернення галицького престолу Данило зайняв Київ і укріпився там. Так Данило Романович повністю відновив територію Галицько-Волинської держави, якою володів його батько. Об’єднання батьківських земель відбулося незадовго до походу монголів на землі нинішньої України. У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, зруйнованої монголами Русі. Данило не дав нападникам зі Сходу знищити свою державу: об’єднав її землі, готувався до нової відсічі орді.

У серпні 1245 р. відбулася битва між галицько-волинським військом та об’єднаним польсько-угорським військом біля міста Ярослава на річці Сян. У ній Данило Галицький отримав блискучу перемогу, підтвердивши свою славу хороброго воїна і мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичне значення. По-перше, вона надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат; по-друге, піднесла міжнародний авторитет Галицько-Волинської держави. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом і навіть одружив свою дочку з його сином Левом. Данило Романович прагнув утворити антимонгольську коаліцію європейських держав. Однак створити сильний союз проти ординців йому не вдалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення монголами, він змушений був зимою 1245-1246 рр. поїхати на переговори до хана Батия в його столицю м. Сарай, що стояло поблизу гирла р. Волги. Хан прийняв князя Данила з почестями.

Політика Данила була спрямована на те, щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Князь звернувся до папи римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголів. За це він погоджувався на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. Також Данило встановив дружні відносини з Польщею, Угорщиною і Литвою. У 1253 р. він отримав від папи Інокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині. З того часу всі західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько-Волинську державу – Руським королівством. Але Папа римський не надав Данилові реальної допомоги в боротьбі проти орди, тому взаємини між ними не переросли у стійкий союз.

У 1252–1253 рр. Данило Галицький втрутився у боротьбу за Австрію. Він одружив свого молодшого сина Романа зі спадкоємицею австрійського престолу герцогинею Гертрудою Бабенберґ. Однак монгольська загроза не дала йому змоги послати значні військові сили в центр Європи й утвердити за сином австрійський престол.

Наприкінці 50-х років XIII ст. монголи направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати себе васалом Золотої Орди. За вимогою монгольського воєводи Бурундая були знищені всі укріплення навколо міст, зруйновані декілька фортець. З тих пір галицько-волинські дружини змушені були брати участь у військових походах монголів на сусідні держави. Однак вбити чи усунути Данила з престолу, як це робилося в інших руських князівствах, монгольські хани не посміли. Не було в Галицько-Волинській державі, як у східних руських князівствах, і монгольських намісників – баскаків.

Король Данило проявив себе як здібний державний діяч. Він здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки на феодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широко використовувати ополчення – селян і міщан. Реформував державний апарат. На зміну великим боярам, які були в князівському оточенні, він почав висувати своїх прибічників із нижчих верств. Так формувалося дворянство – шляхта.