Презентація краєзнавчо - пошукового проєкту "Сторінки історії мого села"

Великоканівецький НВКПідпроєкт «Пишаємось тобою, рідний краю» “Сторінки історії мого села”Координатори проєкту : учні 8 класу. Консультанти: Кикоть Н. М., педагог – організатор, Филь О. М., класний керівник 8 класу

Обов’язкове відселення. У січні 1991 року з села Малахівка , Лугинського району, Житомирської області переїхало дев’ять сімей-переселенців, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, і наразі проживають у селі Великі Канівці по вулиці Набережна.

Серед них: Герасимчук Юрій Григорович, його дружина Марія Федорівна та троє доньок: Олена, Наталія та Оксана. До катастрофи Юрій Григорович працював теслею, і після переїзду працював у будівельній бригаді СТОВ “Канівці”. Марія Федорівна у Малахівці працювала дояркою,а після переїзду на комплексі по відгодівлі ВРХ. Довбня Петро Кіндратович, дружина – Валентина Степанівна та син Микола. Петро Кіндратович у Малахівці працював трактористом, а у с. В. Канівцях – комбайнером. Валентина Степанівна на Батьківщині була продавцем, а після переїзду працювала у будівельній бригаді. Рябчук Григорій Тимофійович, його дружина Ольга Мусійовна та діти: Тетяна, Микола. В рідному селі, а потім у Великих Канівцях, Григорій Тимофійович працював шофером. Ольга Мусійовна працювала на різних роботах.

Рябчук Федір Тимофійович,дружина Марія Семенівна,мають двох доньок: Валентину і Людмилу. До та після переїзду Федір Тимофійович працював шофером. Марія Семенівна у Малахівці працювала у рільничій бригаді, після переїзду була дояркою. Власюк Володимир Денисович, дружина Марія Адамівна та їхні діти: Сергій та Наталія. У Малахівці та Великих Канівцях Володимир Денисович працював трактористом. Марія Адамівна до переїзду працювала у ДЕРЖ страху, а після катастрофи працювала у місцевій теплиці. Старовойт Михайло Петрович та його дружина Надія Адамівна. До переселення Михайло Петрович був трактористом,а після переїзду працював комбайнером. Надія Адамівна працювала у рільничій бригаді, а після переїзду на комплексі по відгодівлі ВРХ.

Рябчук Григорій Дмитрович його дружина Ганна Василівна, та їхні діти: Олеся і Сергій. До та після переїзду Григорій Дмитрович працював трактористом, а Ганна Василівна учителем фізики. Свиденюк Іван Петрович та дружина Катерина Іванівна, та їхні діти: Інна, Сергій та Анатолій. До переїзду Іван Петрович був шофером та після переселення також продовжував займатися улюбленою справою. Катерина Іванівна на Батьківщині була бригадиром, а у Великих Канівціх працювала бригадиром на цегельному заводі. Хом’як Володимир Іванович та його дружина Людмила Степанівна мають двох синів: Антона і Артура. У Малахівці Володимир Іванович працював прапорщиком у ракетних військах, а наразі працює кранівником. Людмила Степанівна на Житомирщині працювала інструктором по спорту, у Великих Канівцях працювала у рільчій бригаді, а потім - листоношею.

Добровільне відселення. Невелика кількість переселенців прибула до Великих Канівець із села Липники, Лугинського району, Житомирської та Рівненської областей, що наразі проживають на вулиці Житомирська.

Серед них: Кобилинський Василь Сергійович та Валентина Миколаївна та їхні діти: Наталія, Олег та Геннадій. Плечко Віктор Володимирович та Марія Володимирівна та їхні діти: Максим, Олександр,Вікторія, Юлія,Євгеній. Букатін Федір Іванович , Надія Іллівна. Мають двох дітей: Івана та Лілію. Шишук Валерій Іванович та Раїса Аркадіївна. Діти: Віталій та Павло. Хлопенко Валерій Олександрович та Марія Андріївна. Мають двох дітей : Юлію та Віталія. Крупич Іван Федорович та Марія Миколаївна. Мають трьох дітей: Олександра, Аллу та Інну. Мирончук Григорій Родіонович та Любов Дмитрівна. Мають трьох чудових доньок: Людмилу, Оксану та Наталію. Бобровник Микола Олексійович та Надія Радіонівна. Мають сина Бориса.

Вони відійшли у вічність. Свиденюк Іван Петрович20 березня 2017р. Букатін Федір Іванович грудень 2017р. Рябчук Ганна Василівнавересень 1992р.

Спогади Свиденюк Катерини Іванівни26 квітня 1986 рік. Була тепла весна. У цей день був вихідний і вся молодь зібралась надвечір біля клубу. Я прийшла перевірити ферму, тракторний парк, на той час я працювала бригадиром. Запитала як справи в молоді, що нового. Всі мали веселий та жартівливий настрій. Ми побачили як до нас їдуть жінки та діти, які щойно приїхали потягом із Чорнобиля. Всі вони мали дуже сумний вигляд. Та раптом вони сповістили тривожну новину – щось сталось на ЧАЕС! Ми були приголомшені звісткою. Тоді ще ніхто не знав, що чорна хмара Чорнобиля впаде і на наше село Малахівку. Невдовзі через декілька днів над селом почали кружляти гелікоптери, виявилось, що рівень радіаційного забруднення був надзвичайно високий і наше село віднесли до зони обов’язкового відселення. Почали проводити медичні обстеження. Люди були збентежені тим, що в селі не можна було жити. Враз замовкли пісні та жарти. Молоді сім’ї першими почали виїзджати хто – куди. Важко було залишати роками обжиті обійстя, рідний поліський край…

Зберігся написаний у ті дні віршІз рідного краю нам треба тікати,Як сиротам бідним притулок шукати,А тут наші предки лежать – спочивають,Тут корені наші, вони не пускають. Свиденюк К. І

Спогади Власюк Марії Адамівни. Так сталося, що нам з вами випало пережити страшне лихо ХХ ст. , аварію на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. Ми та наші діти, на мою думку, на все життя стали заручниками небезпечного експерименту. Минає 32 рік з дня трагедії, а у пам’яті й досі свистить той сухий спекотний вітер, що розніс біду на тисячі кілометрів і десятки країн. Як жити далі, як уберегти дітей?! Село підлягало до зони безумовного обов’язкового відселення. За показниками лікарів повинні були відселятися із-за дітей, тому що діти хворіли, непритомніли в школі, на вулиці із носа йшла кров. Але куди? І в газеті “Аргументи і факти” надрукували перелік сіл, які відселяють. І до нас із с. В. Канівець приїхав Хмарський Володимир Іванович(нині покійний), запросив подивитись на село, умови праці, недобудовані будинки,в яких на той час ще стояли стіни і крокви. В 1990 р. ,в середині літа, переїхали в основному чоловіки, але ніхто не працював за професією, а всі пішли у будівельники добудовувати будинки. А потім, пізніше переїхали сім’ями, і жили в гуртожитку, як солдати в казармі. Тут діти пішли до школи і ніхто не цурався їх, прийняли як рідних. Тепер у наших дітей є вже свої діти, а в нас онуки. Покинули все нажите роками: побудовані будинки, посаджені сади, а як здавали худобу, то і вона все розуміла і плакала – який це був біль! Підірване здоров’я, поламані долі людські, цього всього не передати на словах, це все треба відчути і пережити. Рідні домівки, краї Полісся часто сняться у снах… Чорнобильська трагедія розкидала сім’ї, людей по всьому світу, але в поминальний день всі збираються у рідному селі Малахівка. Згадуємо разом минулі роки і розповідаємо як і хто живе тепер.

Власюк М. АВесна кругом, а на душі – тривога. Куди веде неходжена дорога?Лікарень стіни і халатів білизна. Невже отут закінчиться вона?І знов цей квітень - вже 32 рікІ невідомо скільки квітнів промайнеІ згадую життя до замороки. Біда Чорнобиля ніколи не менеІ ми підем з життя як ті дерева,Яких дістали промені бідиЇх не врятуєш вже, їх поливать не треба. Не трать дарма цілющої води. А молоді росточки, як же з ними,Як дітям нашим жити в забутті?О, милий Боже, за які провини. Ці муки мусять переносити вони?Аби ж змогла б – взяла всю біль на себе. Щоб квітень був квітучий і веселий Щоб тіло і душа не знало болю. Щоб більш ніхто не зміг зламати їхню долю. Болить душа, як згадуєш дітей Чорнобиля,Вони страждають за гріхи батьків своїх. Вони, як квітка,що не розквітла зірвана зав’яне, кинута додолу без води Чорнобиль – це страшна билина часу. Чорнобиль – це трагедія віків!

Проходять роки. Чорнобильське лихо розчинилося у мальовничій природі України, у її селах та містах, у її духмяному повітрі, у білосніжному цвітінні садів, у джерельних криницях, річках. Життя триває… Дякуємо за увагу!