Презентація: "КУЛЬТУРА СХІДНИХ СЛОВ’ЯН: … і свого не цурайтесь"

КУЛЬТУРА СХІДНИХ СЛОВ’ЯН… і свого не цурайтесь

На межі III і II тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виокремлюється германо-балто-слов´янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов´янської історії. Впродовж тривалого часу на українських землях формувалася праслов´янська культура, і в цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонного етносу, з іншого – культурні зв´язки із сусідніми народами.

Суттєві зміни в історії давніх слов´ян відбуваються у І тис. н.е. Це пов´язано з їхнім великим розселенням, що стало вагомим фактором формування етнокультурної та політичної карти слов´янських народів на території Центральної та Східної Європи.

Пам'ятки найдавніших історичних східних слов'ян належать до двох послідовних у часі археологічних культур, відомих під назвою культур полів поховань. Назва їх походить від характеру поховальних пам'яток — могильників без будь-яких зовнішніх ознак — полів поховань. Поховання в них — переважно трупоспалення в глиняних урнах, тому такі могильники, на думку археолога І. Шовкопляса, називають інколи також полями похоронних урн.

Останнім часом стали відомими й поселення ранньослов'янських племен. Більш рання з цих культур називається зарубинецькою (зарубинецько-корчуватівською), а пізніша — черняхівською. Ця культура одержала назву від могильників біля села Зарубинці на Середньому Дніпрі. її пам'ятки — поселення і могильники — поширені в лісостепових та лісових областях Подніпров'я, на Волині, у Білорусі та деяких районах Росії. Початок її в цілому належить до ІІ ст. до н. е., а кінець до II ст. н. е.

Поселення зарубинецької культури були невеликими і розташовувалися здебільшого на підвищених ділянках берегів річок. Деякі з них розміщені на давніших городищах. Так, одне з поселень, на думку вже згаданого археолога І. Шовкопляса, розташовувалося в Каневі, на високому пагорбі правого берега Дніпра — Пилипенковій горі, а два з них поблизу Києва — на городищах в Ходосівці та Пироговому. Житла на поселеннях переважно наземні — з дерева та глини, з вогнищами з каменю.

Племена зарубинецької культури займалися орним землеробством у лісостепових та вирубним у лісових районах. Слов´яни традиційно розвивали землеробство – провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся в VIII ст. у зв´язку з поліпшенням клімату і збільшенням народонаселення.

Прогрес у землеробстві супроводжувався вдосконаленням знарядь праці. На межі нової ери носії зарубинецької культури користувалися дерев´яним ралом, а черняхівці – плужним ралом із залізним наральником і череслом. На VIII-X ст. припадає масове використання жорен. Широке використання плуга із залізним лемешем підвищувало продуктивність праці, якість обробітку землі та сприяло освоєнню цілини.

Складовою землеробства було тваринництво й птахівництво. Уже в перших століттях нової ери з´явилися пружинні ножиці для стрижки овець. Серед промислів, що посідали вагоме місце в господарстві, було мисливство. Від нього мали доповнення до продуктів харчування та отримували хутра й шкіру для шиття одягу чи взуття. За свідченням східних авторів, у І тис. н.е. хутро було одним із ходових товарів, яким торгували слов´яни на причорноморських і прикаспійських ринках. Одним із найдавніших занять було бортництво – збирання меду диких бджіл.

Розвиток землеробства визначив прогрес інших ремесел: металургії, ковальства, гончарства, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтва, виноробства, борошномельного виробництва. Провідним у східних слов´ян було залізоробне ремесло, що одним з перших виділилося в окрему галузь. Вражає асортимент виробів, їхній високий технічний рівень. Давньослов´янським металургам була відома сталь та різні способи ливарництва. У VII-IX ст. з´являються спеціальні поселення металургів.

Археологи знайшли на їхніх поселеннях залізні сокири, серпи та зернотерки. Також у них були розвинуті скотарство, полювання, рибальство та збиральництво. Глиняні пряслиця та грузики від верстатів свідчать про прядіння і ткацтво.

Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну із чорної глини, а черняхівської – із сірої глини за допомогою гончарного круга. З II ст. н.е. гончарне виробництво стає масовим, орієнтуючись на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначалась черняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити близько сотні виробів). Їй була притаманна висока художня якість в оформленні виробів. Вони прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали естетичний та магічний зміст.

Глиняний посуд — ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору. За формами — це горщики, банкоподібні посудини, миски, глечики тощо. Племена зарубинецької культури мали також торговельні зв'язки з південними районами — римськими провінціями, античними містами та сарматами. Внаслідок обміну вони отримували посуд, римські монети, сережки, намисто та інші прикраси.

Поряд із зарубинецькою культурою була пшеворська культура, поширена в басейні р. Вісли. В різних місцях її пам'ятки існували від III ст. до н. е. до IV ст. н. е. Назва культури походить від могильника в м. Пшеворськ у Південній Польщі. її вважають культурою західних слов'ян — нащадків племен лужицької культури. Залишки її пам'яток трапляються на території України, зокрема, у Львівській та Волинській областях.

Назва "черняхівська культура" походить від могильника в с. Черняхові Кагарлицького району Київської області. Вона поширена на території від Середнього Придніпров'я до Карпат, охоплюючи лісостепову та частину степової зони України. Особливістю черняхівської культури є наявність місцевого глиняного посуду, виготовленого на гончарному крузі, а також привізних римських товарів: скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких металевих прикрас і побутових речей.

Виготовлення кружального посуду свідчить про значний розвиток місцевого гончарського ремесла у племен черняхівської культури. Такий посуд досконалий, тонкостінний, сірого та чорного кольорів, з добре лощеною поверхнею, прикрашений рельєфними валиками, прилощеними прямими і хвилястими лініями, відбитками різних штампів. За формами — це миски різних розмірів, вази з трьома вушками, глечики з високими шийками, чаші тощо.

Зовсім окрему групу становлять великі посудини, близькі до античних піфосів, призначені для зберігання зерна та інших припасів. Досить багато є прикрас (намисто, підвіски) та побутових предметів (кістяні гребінці, фібули) місцевого виробництва.

У племен черняхівської культури розвивалося місцеве ремесло, воно навіть виділялося в окрему галузь господарства. Значного розвитку набули гончарське і ювелірне ремесла, зокрема виготовлення різноманітних прикрас із срібла і бронзи. Найбільш цікаві бронзові прикраси з візерунками, вкриті емаллю, яку заливали в невеликі виїмки на поверхні виробів. їх називають виробами з виїмчастими емалями.

Провадилася зовнішня і внутрішня торгівля. На думку вже згаданого І. Шовкопляса, засобом грошового обміну на внутрішньому ринку були римські монети, які потрапляли сюди, як і деякі скляні та металеві вироби, з римських провінцій на Дунаї та античних міст Північного Причорномор'я в обмін на різні товари, насамперед на хліб і худобу.

Поселення черняхівської культури розташовані в основному в річкових долинах, зручних для землеробства і скотарства. Житла переважно або трохи заглиблені в землю; будували їх з дерева і глини. Печі робили глинобитними. Були й відкриті вогнища з каменю. Житла на поселенні розміщували рядами. Поруч з житлами були розташовані господарські будівлі та ями для зберігання зерна.

Животворним джерелом духовної культури слов´ян була усна народна творчість. У чудових поетичних творах – історичних і обрядових піснях (весільних, поховальних тощо), у казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах – народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, непримиренність до несправедливості, виливав радість і тугу. Особлива сторінка духовної культури слов´ян – міфологія. Життя слов´ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями.

Міфологічні персонажі за важливістю поділялися на декілька рівнів. До найвищого належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). Головний бог у слов´ян-язичників – Сонце, або Дажбог. Пізніше цю роль набуває Хорс (володар світла білого, сонячного або місячного). На честь Сонця слов´яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, вітру – Стрибог, покровителем скотарства – Велес, богом вогню та ковальства – Сварог, богинею мудрості й краси – Лада.

До наступного рівня відносились божества, пов´язані з господарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це – Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Мокоша. Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був найабстрактнішим, адже характеризував загальні поняття: Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість цих міфологічних персонажів входила до казкових сюжетів. Казкові герої, імовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їхньому образі: баба-яга, кощій, чудо-юдо тощо.

Найнижчий рівень представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням. Вони просторово співіснували з людиною й уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо. Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак із міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю й небо. Це була світова вісь, втілення світу в цілому.

У складних умовах слов´янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Слов´янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу; у цьому процесі значну роль відігравали традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого боку – зв´язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Дякую за увагу!Світлана ІЛЬЧЕНКО