Презентація "Латинська Америка: особливості соціально-економічного та політичного розвитку регіону. Революція на Кубі".

Латинська Америка: особливості соціально-економічного та політичного розвитку регіону. Революція на Кубі. Всесвітня історія 11 клас

1.1. Соціально-економічний розвиток. Латинська Америка - спільна назва територій, розташованих у південній частині Північної Америки, на південь від ріки Ріо-Браво-дель-Норте, у Центральній та Південній Америці.

У ході Другої світової війни великі постачання продовольчо-сировинної продукції, насамперед до Європи, забезпечили латиноамериканським країнам накопичення валютних запасів. У цих умовах почала здійснюватися ідея імпортозамісної індустріалізації, тобто створення машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення власних потреб економічного розвитку. Загальний обсяг промислового виробництва в країнах регіону за 1945-1960 рр. виріс у порівнянні з довоєнним періодом у 2,5 рази. Найвищі темпи розвитку були в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі, Венесуелі, Колумбії. На початку 1950-х рр. США зайняли домінуюче становище за розмірами капіталу, вкладеного в економіку країн Латинської Америки.

1.2. Політичний розвиток країн регіону. У 1944-1945 рр. у країнах регіону намітився поворот до демократизації. У цей період були скинуті диктаторські режими в Еквадорі, Гватемалі, Сальвадорі. У Бразилії й Аргентині були амністовані політичні в’язні та відновлені основні громадянські свободи. Уряди Болівії, Венесуели, Гватемали, Аргентини проводили прогресивні економічні заходи на захист національних природних ресурсів, активно взялися за вирішення соціальних проблем. З іншого боку, уже наприкінці 1940-х рр. у багатьох країнах Латинської Америки відбувся перший наступ правих сил.

У 1948 р. на черговій Міжамериканській конференції в Колумбії була створена Організація американських держав (ОАД), що діяла під безпосереднім впливом США. Цілями ОАД декларувалися військове і політичне співробітництво її учасників для забезпечення миру і безпеки. Для запобігання «комуністичній загрозі» передбачалися заходи, включаючи колективну інтервенцію в країну, що опиниться під впливом міжнародного комунізму.

Наприкінці 1940-х - у першій половині 1950-х рр. суспільно-політичний клімат у країнах Латинської Америки погіршився. Почалося переслідування діячів профспілок і лівого демократичного руху, відбулась нова серія державних переворотів. Законно обраних президентів Перу і Венесуели змістили диктатори. У 1954 р. у Парагваї встановилася диктатура генерала А. Стреснера, що була повалена лише в 1989 р. У 1954 р. у Гватемалі за підтримки найманців був скинутий президент-реформатор X. Арбенс Гусман. Військові перевороти відбулися в Бразилії, Панамі, Гондурасі. У 1955 р. в Аргентині військові усунули від влади популярного президента Х. Д. Перона. Хуан Домінґо Перон і Єва (Евіта) Перон

У другій половині 1950-х рр. економічна ситуація в країнах Латинської Америки погіршилася. Це відбулося внаслідок падіння цін на світовому ринку на сировину та товари, вироблені у регіоні. Ресурси для здійснення імпортозамісної індустріалізації закінчувалися. На цьому тлі активізувалися революційний і демократичний рухи. У 1956 р. під натиском народних виступів залишив президентську посаду генерал М. Одрія в Перу. У 1957 р. був повалений режим Г. Р. Пінільї в Колумбії. На початку 1958 р. унаслідок загальнонаціонального страйку була повалена диктатура П. Хіменеса у Венесуелі.

2.1. Кубинська революція. У 1952 р. владу на Кубі захопив диктатор Ф. Батіста. Корумпований режим загострив становище в країні. Боротьбу проти диктатури почали молоді кубинські революціонери на чолі з Ф. Кастро.1 січня 1959 з невеликим загоном прихильників Кастро здійснив висадку на узбережжі Куби. Він скинув режим Батісти і захопив владу в країні. Незабаром Кастро став прем’єр-міністром. Своє завдання як глави уряду Ф. Кастро бачив у зміцненні незалежності Куби від США. Він націоналізував усю американську власність у країні. У 1961 р. керівництво Сполучених Штатів фінансувало спробу збройних кубинських емігрантів скинути режим Кастро, але вона закінчилася невдачею. Після Карибської кризи (1962 р.) США ввели заборону на торгівлю з Кубою. Фідель Кастро Рус (1926-2016)

Лідер кубинської революції проголосив Кубу державою, що стала на шлях побудови соціалізму. Він пішов на зближення із СРСР, що сприяло швидкому перетворенню Кастро в прибічника комуністичних ідей, а Куби - у типову тоталітарну соціалістичну державу. СРСР став основним торгово-економічним партнером «острова Свободи» і його головним кредитором. У країні почалися «соціалістичні перетворення». На селі ліквідувалися приватні господарства, націоналізувалися всі підприємства кустарної промисловості, торгівлі та сфери обслуговування. Уся економіка підпорядковувалася державному плануванню та регламентації. Упроваджувалася зрівнялівка в оплаті праці.

Проте індустріалізація не принесла очікуваних результатів. Збереглася традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але тепер не в США, а в СРСР і країни Східної Європи. Уже наприкінці 1960-х рр. довелося ввести карткову систему для забезпечення населення продуктами харчування і товарами першої необхідності. З 1975 р. на Кубі затвердилася однопартійна система. Уся влада в країні була зосереджена в руках Комуністичної партії Куби (КПК) на чолі з Ф. Кастро. Опозиція жорстко придушується, порушуються права людини. Після розпаду СРСР комуністичний режим опинився у важкому стані. У середині 1990-х рр. у країні почали здійснюватися ринково орієнтовані реформи. Через старість та хвороби Ф. Кастро уступив владу в країні своєму брату Раулю, який із квітня 2011 р. очолює партію та державу. Кубинці на острові та ті, хто живе в США, пов’язують з цим сподівання на лібералізацію режиму.

Країна імпортує до 80% продовольства, економіка страждає від низької врожайності, дефіциту палива та санкцій США. У 2023 році зростання ВВП склало лише 1,5%, при цьому інфляція досягла 42%. З 2018 року Куба переживає складний період, що характеризується зміною поколінь у керівництві (Мігель Маріо Діас-Канель), спробами обмежених економічних реформ, значним спадом економіки через пандемію та санкції США, високою інфляцією, стрімкою девальвацією песо та зростанням соціального невдоволення, що посилюється еміграцією.

2.2. Прихід до влади в Чилі блоку «Народна єдність». У 1964 р. президентом цієї країни був обраний християнський демократ Е. Фрей. Він почав обачливо впроваджувати соціальні реформи, однак його уряд не зміг приборкати інфляцію. Ліві партії та рухи — соціалісти, комуністи, радикали та їхні союзники - об’єдналися в передвиборчий блок «Народна єдність», який очолив лідер Соціалістичної партії Чилі С. Альєнде. У 1970 р. він став першим у світі демократично обраним президентом-соціалістом. У країні був сформований уряд блоку «Народна єдність» на чолі з президентом Альєнде. Його програма передбачала націоналізацію, вирішення аграрного питання, підтримку середніх і дрібних національних підприємців, демократизацію державного апарату. Перехід у перспективі до соціалізму планувалося здійснити в рамках багатопартійності, збереження демократичних свобод і різних форм власності. Проте націоналізація підприємств, проведення радикальної аграрної реформи, непослідовність перетворень призвели до кризи. Украй ворожу позицію стосовно перетворень уряду Альєнде зайняли США, іноземні компанії, праві сили. Наростали розбіжності всередині самого лівого блоку.

У ході військового перевороту, що відбувся в країні 11 вересня 1973 р., уряд Альєнде було скинуто, і до влади прийшов генерал А. Піночет. Військова хунта на чолі з А. Піночетом (1973-1989 рр.) зуміла стабілізувати економічне становище в країні. За темпами зростання ВВП Чилі стала лідером у Латинській Америці, значно скоротилося безробіття, зросла відкритість економіки країни. Крім того, вдалося реально підвищити рівень життя населення, скоротити розрив у соціальному становищі громадян країни, але позитивні результати досягалися політикою «сильної руки» при зневажанні основних демократичних принципів. Хунта (з ісп. Junta) - назва об’єднань, державних органів, військових урядів в іспаномовних країнах. Нині поняття здебільшого використовується для позначення військової диктатури, що приходила до влади внаслідок військового державного перевороту.

У 1980 р. президент Піночет ініціював прийняття конституції, що відновила інститути демократії. Проте на референдумі в жовтні 1988 р. більшість громадян проголосувала проти продовження президентських повноважень генерала Піночета. На президентських виборах у 1989 р. перемогу здобув лідер Християнсько-демократичної партії П. Ейлвін. У березні 1990 р. Піночет передав йому владу. На президентських виборах у січні 2000 р. перемогу здобув кандидат від лівоцентристської коаліції «Згода» Р. Лагос. Саме при ньому, завдяки успішним реформам у політичній і економічній сферах, Чилі стала стабільною й процвітаючою країною. Августо Піночет

У січні 2006 р. президентом Чилі була обрана М. Бачелет. Уперше в історії країни пост глави держави здобула жінка. Курс її коаліції, спрямований на зміцнення демократичних принципів керування державою після військової диктатури Піночета, мав широку підтримку серед населення країни. У 2010 р. президентом був обраний С. Піньєра. який пообіцяв не руйнувати політичної спадщини попереднього лівоцентристського уряду. Чилі з 2018 року переживає період значних політичних та соціальних зрушень: від правління правого Себастьяна Піньєри до приходу до влади молодого лівого лідера Габріеля Борича у 2022 році. Країна пройшла через масові протести (2019-2020), спроби прийняти нову Конституцію та залишається поляризованою щодо оцінки епохи Піночета.

3. КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ НА РУБЕЖІ СТОЛІТЬВідмінна риса розвитку регіону в цей період - зростаючий тягар зовнішньої заборгованості. Зовнішні кредитори (МВФ, МБРР та інші), котрі бажали мати гарантії повернення боргів, вимагали глибоких реформ у неоліберальному дусі. Паралельно із завданням реформування економіки в Латинській Америці гостро постала проблема здійснення політичних реформ, демократизації всього суспільного життя. Перехід від диктатури до демократії в більшості випадків відбувався мирним шляхом. У 1980-ті рр. військові диктатури припинили своє існування в Аргентині, Бразилії, Чилі, Перу, Болівії, Уругваї, Гватемалі, Суринамі, Парагваї, ряді інших країн.

У 1991 р. Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай сформували Спільний ринок країн півдня Латинської Америки (МЕРКОСУР). Договір передбачав митний союз і координацію економічного розвитку. Він став найбільш ефективним економічним об'єднанням Південної Америки, що включає найпотужніші економіки регіону: бразильську й аргентинську. Ефективність МЕРКОСУР проявилася в роки економічних криз у Бразилії та Аргентині наприкінці 1990-х рр. До того ж союз урятував від занепаду економіки Уругваю та Парагваю. Економіка останнього показує значні темпи розвитку (до 10 % на рік) і наближається до більш розвинених партнерів. Успіхи Парагваю вирішили повторити Болівія та Еквадор, висловивши бажання вступити до союзу. Зрештою 1 липня 2004 р. відбулося об'єднання країн МЕРКОСУР та Андської групи.

Бразилія. У березні 1985 р. закінчився період військової диктатури, що тривав 20 років. Влада перейшла до цивільного президента Т. Невіса. У 1990 р. главою держави був обраний Ф. Коллор. Головні напрямки його курсу полягали в тому, щоб скасувати державне регулювання економіки, зменшити частку державного сектору, заморозити ціни і зарплату, відкрити двері для іноземного капіталу, однак після обвинувачень у корупції Коллор був змушений залишити свою посаду. У 1994 р. президентом країни був обраний лідер Партії бразильської соціал-демократії Ф. Е. Кардозу. За роки свого президентства (1994-2002 рр.) Кардозу багато зробив для ліквідації наслідків диктаторських режимів, утвердження принципів демократії в бразильському суспільстві, лібералізації економічної діяльності.

На початку XXI ст. в Бразилії особлива увага приділяється розвитку сучасних галузей промисловості на базі нових технологій. В останні роки країна наполегливо прагне активізувати свої зусилля по освоєнню космосу та вийти на світовий ринок космічних послуг, активно ведуться роботи з розвитку ядерного потенціалу. Бразилія почала відігравати провідну роль в інтеграційних процесах у Латинській Америці. Країна - не без підстав - претендує на постійне представництво в Раді Безпеки ООН. У жовтні 2002 р. президентом Бразилії був обраний Л.І. Лула да Сілва - перший за всю історію країни представник лівих сил. З лютого 2003 р. почала втілюватися в життя одна з його передвиборних обіцянок - програма «Немає голоду!». Ціль програми полягала не стільки в одномоментній роздачі продовольства, скільки в тому, щоб сприяти впровадженню нової економічної моделі, орієнтованої на економічне зростання, створення нових робочих місць, підвищення заробітної плати й збільшення купівельної спроможності населення.

Важливим кроком на шляху реалізації соціальних програм стало створення міністерства у справах міст, міністерства у справах жінок, міністерства соціальної допомоги, спеціального закладу із забезпечення расової рівності. У 2004-2005 рр. уряду вдалося вивести країну на шлях поліпшення макроекономічних показників. У 2010 р. на президентських виборах перемогла Ділма Руссефф, представниця правлячої партії трудящих і глава апарату лідера Бразилії Л.І. Лула да Сілви. Руссефф заявила про намір продовжувати економічний курс свого попередника. У зовнішній політиці Ділма назвала серед пріоритетів інтеграцію в блок БРІК - Бразилія, Росія, Індія і Китай.

З 2019 року Бразилія перебувала під керівництвом правого президента Жаїра Болсонару, відзначившись глибокою поляризацією суспільства, економічною рецесією. Високий рівень нерівності, боротьба з бідністю та злочинністю. Країна зіткнулася з екологічними проблемами (вирубка лісів Амазонії), а у 2022-2023 роках перейшла до зміни влади, повернувши до президентства лівого лідера Лулу да Сілву, що ознаменувало зміну курсу. Жаїр Болсонару“бразильський Трамп”

Венесуела. З 1999 до 2013 рр. президентом Венесуели був соціаліст Уґо Чавес, якого підтримувала більшість бідного населення країни. Чавес здійснював у Венесуелі інтенсивні соціалістичні перетворення, що спричинили в країні глибоку економічну кризу. На міжнародній арені Уґо Чавес був непримиренним критиком політики США, підтримував режим на Кубі і особисто Фіделя Кастро, якого вважав своїм другом. Уряд Венесуели надавав допомогу колумбійським партизанам. Чавес оголосив Росію головним союзником Венесуели в боротьбі проти США. У 2009 р. він заявив, що Венесуела визнає незалежність Південної Осетії та Абхазії, що окуповані Росією. Тоді ж у відповідь на збройну операцію проти ХАМАСу у секторі Гази назвав дії ізраїльтян агресією і оголосив про розрив дипломатичних відносин з Ізраїлем.

У 2012 р. Уґо Чавес призначив віцепрезидентом і своїм наступником Ніколаса Мадуро. За час його першої каденції ВВП Венесуели впав на 45 %, інфляція сягнула двох мільярдів відсотків, а мінімальна зарплата не перевищує 10 дол. США. Понад 90 % громадян страждають від недоїдання, з країни вже втекли більш як 3 млн осіб. У середині 2018 р. Мадуро переобрали на другий термін. Світ ці вибори не визнав, адже на них було не допущено опозицію, а та, яку допускали, — бойкотувала голосування. Міжнародна спільнота легітимність Мадуро не визнає, він перебуває під санкціями ЄС та США. Ніколас Мадуро

Наприкінці січня 2019 р. венесуельці вийшли на багатотисячні мітинги, під час яких голова опозиційного парламенту Хуан Гуайдо оголосив себе тимчасовим президентом. Як лідера Венесуели його визнали майже всі країни Південної Америки і Організація американських держав, а також США, Канада та ЄС. Про свою підтримку парламенту Венесуели, який очолює Хуан Гуайдо, заявила Україна. Водночас легітимність Мадуро відстоюють Росія, Туреччина, Іран, Мексика та Китай. Ніколас Мадуро зі свого боку заявив про розірвання дипломатичних відносин зі Сполученими Штатами. Криза у Венесуелі дестабілізує політичну й економічну ситуацію в усій Латинській Америці та впливає на міжнародні відносини у світі.

5. УКРАЇНЦІ В КРАЇНАХ РЕГІОНУУкраїнці в Аргентині. Перша невелика група українських іммігрантів прибула до Аргентини в 1897 р. Сьогодні 300 тис. українців живуть у 43 районах майже всіх провінцій країни. Більшість із них зайняті в сільському господарстві. Другою за чисельністю групою серед українців є індустріальні робітники. Деякі є власниками невеликих промислових підприємств. Українці працюють учителями шкіл, викладачами у вишах, служать у поліції й армії. В Аргентині є чимало українських громадських організацій: «Просвіта», «Відродження», «Український національний клуб» та ін. У 1947 р. уперше був скликаний Конгрес українців в Аргентині, на якому утворена Українська центральна репрезентація (УЦР).

Українці в Бразилії. На рубежі століть у Бразилії живе близько 350 тис. етнічних українців, більшість із них (310 тис.) — у штаті Парана. Значна частина українського населення Бразилії займається сільським господарством. Близько 30 % живуть у містах, де працюють робітниками, інженерами, службовцями на підприємствах. Українське походження має ряд відомих учених, професорів і викладачів університетів. Українська мова широко використовується в побуті і громадському житті бразильців українського походження. У конституції штату Парана є стаття, що гарантує вільний вибір вивчення мови. У 1989 р. розпочалося викладання української мови і літератури, історії України в університеті штату Парана. Відомим аргентинсько-бразильським кінорежисером є українець за походженням Гектор Бабенко, автор фільму «Карандіру», що став гімном свободи на континенті.

Українсько-бразильські відносини особливо успішно розвиваються в аерокосмічній галузі (українські ракети-носії використовують на бразильському космодромі Алкантара), енергетичному машинобудуванні, паливно-енергетичному секторі, металургії.