Презентація "Легенди про дерева та кущі"

ЛЕГЕНДИПРО ДЕРЕВА ТА КУЩІ

ЛІСОВІ ДЕРЕВА На лісову галявину заніс вітер насіння. Воно припало до землі, прикрилося опалим листом від снігу. А згодом зросли з них молоді деревця – берізка, дуб, липа та клен. Струнка береза горнулася до кремезного дуба, який захищав її від вітру. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він радів, коли міг захистити її від градобою та ломивітру своєю кроною, як парасолькою. А коли листочки клена торкалися довгих кіс берези, він був найщасливішим деревом в усьому лісі. Бачив він, що береза любить дуба, і вирішив привернути її увагу різними нарядами: навесні крона обліплена маленькими листочками, а з черешків виділяється сік, солодший у чотири рази від березового, ще й прикрашений зеленувато-жовтими суцвіттями; влітку листя стає темно-зеленим і великим, як долоня людини; а найкраще він виглядає восени, коли вдягається в золото. Люди милуються ним, але берізка все ж горнеться до дуба. Сум клена побачив дуб і розказав про своє кохання – липу, без якої він жити не може. Зітхнув заспокоєний клен, простяг свою вдячну руку – обняти справжнього друга. Ростуть собі мирно два вірні друзі – дуб і клен, а поруч їх подруги – липа і береза. Щороку клен вдягається в різнобарвні шати, щоб привернути увагу берізки, а вона й далі задивляється на дуба. Клен від цього сумує і скидає додолу свої барвисті листки і вірить, що знову прийде весна і все зміниться на краще.

БУЗИНА Жив старий-пристарий чоловік. Жив самотньо. Мав тільки одного-єдиного сусіда – бузька на стрісі своєї хати. Бузько жив із своєю бузьчихою. Вони виводили троє-четверо бузченят і вчили їх літати. Одного разу молоде бузченя, не розрахувавши своїх сил, упало в глибоку прірву, зламало собі ніжку і крило пошкодило. Бачив це нещастя старий чоловік. Підібрав зраненого птаха і приніс його до себе. Місяць виходжував його, а коли ніжка і крило зовсім зажили, виніс на двір і відпустив до пташиної родини, яка вітала його радісним клекотанням. Восени полинули бузьки в далекий вирій. Минула зима. А коли із за гір повіяли теплі весняні вітри, повернулися птахи знову до хатини старого: той, якого врятував дід від загибелі, і його молода бузьчиха. І кожен з них приніс у дзьобі по зернині. Поклали ті зернята на долоню старому, і зрозумів він, що вони чарівні. Бузькову зернину посадив старий біля самої хати, а бузьчишину - над кручею. Поливав їх водою з джерела. І зросли з тих зерен небачені тут кущі. Зацвіли вони в травневу пору пахучими квітами. Бузьків кущ – фіолетовими кетягами, а бузьчишин – білими, схожими на парасольки, суцвіттями. Тоді і назвав той вдячний чоловік бузьків кущ бузком, а бузьчишин бузиною. Бузок веселив зір своїм цвітом, а бузина дарувала старому цілющі ліки від багатьох хвороб.

Верба, калина та журавлик Напали на нашу землю вороги, спалили село, отруїли криниці. Залишилося тільки кілька стареньких хат. В одній хаті жила жінка з двома дітками. Не знали вони, що вода в криниці отруєна. Вийшла з хати дівчинка Наталочка. Була вона дуже красива, мала довгі коси, на шийці носила намисто з коралів. Набрала дівчинка у відро води тай напилася. Але не змогла отрута вбити дівчинку. Сталося диво: перетворилася Наталочка на красивий кущ, а її намисто на червоні ягоди. З того часу біля криниці і росте калина. Вийшов з хати хлопчик Іванко. Він був стрункий і вродливий, носив сірий полотняний одяг. Напився хлопчик води тай перетворився на журавлика. З того часу воду з криниць дістають "журавлі". Вийшла з хати мати. Побачила, яке лихо сталося з дітьми, - завмерла з горя і посивіла тай перетворилася на сріблясту вербу. З того часу біля криниць стоїть срібляста вербичка – мати коло своєї доньки – калини та синочка - журавля. Всі разом вони зберігають криницю від забруднення.

КАЛИНА Дівчина Калина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги - татари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо кинулись до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів - спалили село, а Калину - дівчину-красуню у полон взяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім'ям дівчини Калиною нарекли. Люблять і пам'ятають люди Калину, а калина стала своєрідною пам'яткою про рідну землю, оберегом українців. Існує й інша легенда. Було це дуже давно, на Україну напали монголо-татари. В одному селі було весілля. Дівчата-красуні веселились. І раптом напали на село вороги. Вони хотіли викрасти дівчат, але ті почали тікати в болото. Вороги побігли за ними. Так і загинули дівчата-красуні й вороги у болоті. Де загинула красуня – там кущ калини, де загинув ворог – там купа гнилі. І з того часу красу порівнюють з калиною.

ЛИПА Жила собі козачка Горпина і мала вона двох синів. Ніби від серця їх відривала, виряджаючи на Січ: "Дуже гірко мені виряджати вас, але йдете ви на святе діло – боронити нашу землю. Не осоромте ні пам’яті батька, ні землі, яка вас виростила. А щоб пам’ять про вас залишилась, посадіть поруч з батьковою і ви по липці, я буду приходити до них і молитись за вас. Коли будуть в’янути листочки, то знатиму, що вам важко, коли пробиватиметься сік із котроїсь з них, буду знати, що поранений один із вас, як стануть всихати, знатиму, що немає вас на світі. Поливатиму сльозами своїми, щоб ожили. Скільки посаджено лип, стільки хоробрих мужів пішло на війну. Приготувала я торбинки цвіту з батьківської липи. Чи застуда, чи ще якась хвороба, у пригоді стане липовий цвіт. Під липою нікого ще не вбило грозою. Заварений липовий цвіт допоможе від застуди, головного болю, нерви заспокоїть, вгамує біль в животі. Давайте присядемо під батьківським деревом, і в дорогу..."

ПЛАКУЧА ВЕРБА У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матерів старший: — Благословіть, мамо, за свій край боротися. Стиснулося в мами серця, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала: — Не пущу! — скрикнула. — Один ти у мене залишився! — А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я? Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала. Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти. Отак на світі з’явилася плакуча верба.

СОСНА За давньою грецькою легендою жила колись чарівна німфа Пітіс. Була вона молода, вродлива і весела. За щиру вдачу сподобалась вона богові нічних вітрів Бореєві. Надумав він заволодіти дівчиною і перенести її з квітучих нив на снігові простори. Злякалася Пітіс і почала благати лісового бога Пана сховати її. Укрив лісовик зеленим гіллям німфу, а сам пішов по своїх справах. У цю мить налетів Борей. Дерева розхитує, кущі гне, між ними красуню шукає. Та вона міцно тримає свої шати. Від холодного вітру померзли трави, опало листя, лише шати Пітіс зеленіють, не вмирають. Не витримала німфа, задерев’яніла від холоду, завмерла деревом-красунею з вічно зеленими голками. А сльози її стали прозорою смолою на стовбурі.

ТОПОЛЯ У полянина Жития та його дружини Добрини народилася вродлива донька Поляна. Багато красенів-парубків сваталися до неї, та Поля була вірна Стрибі - найпрудкішому з усіх юнаків округи. Щасливі були і Поляна, і Стриба, і стали вони до весілля готуватися. Та на заваді став грізний громовержець Перун з Вирію, бо захотів з Поляною одружитися й оголосив про це полянам. На весіллі Поляна стояла горда, як богиня, - у золотому осяяні. - Прощай, кохана моя Полю! - скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткого мисливського меча і вгородив собі в серце. Жалібно зойкнула Поля, залившись слізьми. Спохмурнів Перун і сказав: - Ні, не хочу, щоби на шлюбі моєму лилися кров і сльози. Хай же ти, чарівна Поляно, нікому не дістанешся! Сліпуче сяйнули блискавки, вдарив грім. У неймовірному страхові люди припали до Землі. А коли підвели голови, то не побачили красуні Полі. Замість неї виросло дерево - високе й струнке, як дівчина. - То - Поля! - вжахнулися передні. - Що то за дерево? - допитувалися задні. - Тополя,- відказували їм. Так і пристала до дерева назва - ТОПОЛЯ. А Перун злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу Живої Води, бризнув на лице мертвому Стрибі, ожив юнака й перетворив його на бога вітру СТРИБОГА. 

ШИПШИНА Колись, згідно з легендою всі квіти шипшини були білі. Та ось одного разу рано-вранці, коли природа прокидається від сну, Афродіта, гуляючи в саду, побачила квітку дивовижної краси. Це була шипшина. Ніжні пахощі квіток поширювалися на значну віддаль. Богиня нахилилися над кущем, щоб понюхати диво-квітки і, захоплена їх витонченою красою, хотіла нарвати букет, та лише сильно поколола пальці. Білі пелюстки квіток зросилися кров'ю богині і з того часу вони зберігають цей божествений колір.

ЯЛИНА, СОСНА ТА ЯЛІВЕЦЬ Давно це було. Всі пташки вже полетіли у вирій, а одна зосталася, бо мала зламане крильце. Попросила вона притулку на зиму в берези, та білокора відповіла, що мусить пильнувати свої листочки взимку і не має часу на чужих пташок. Бідолаха пішла до дуба, та він сказав, що не покине своїх жолудів ради пташини. Звернулася по допомогу до верби, та відповіла їй красуня, що не базікає з незнайомцями. Вже зібралася виходити пташина з лісу, як ялина спитала про її долю, а далі сама запропонувала залишитися в довгому гіллі до весни. А сосна сказала, що берегтиме пташку від зимових вітрів, бо більша за ялину. Ще й ялівець запропонував її годувати. За це батько Мороз залишив їх зеленими на цілу зиму, коли підступився холодний Північний Вітер.