Презентація "Легенди про птахів"

ГОЛУБИ Голубка виступає як священна птиця Афродіти, яку вона постійно супроводжувала. В “Іліаді” Гомера в образі голубок зображуються Гера і Афіна. В Аркадії з голубом в руці зображували Деметру, яка вважалася творцем птахів. Існують дані про існування культу голубки до якого відносилася трьох лика богиня Діана або Діона. З голубами пов’язано багато перетворень міфологічних персонажів. На голубку перетворилася Еврінома, яка знесла Світове яйце, з якого з’явився Всесвіт. На голубок було перетворено богами цнотливих супутниць Артеміди Плеяд, образи яких були поміщені серед зірок. Потім вони носили Зевсу їжу богів – амбросію. Також на голубок Діоніс перетворив доньок царя-жерця з острова Делос Анія – Елаїду, Спермо і Ено, коли їх намагався захопити Агамемнон, щоб вони годували його військо під Троєю, тому що все до чого вони торкалися перетворювалося на масло, зерно і вино. Після цього голуби знаходилися під захистом богів на батьківщині сестер – острові Делос.

ГОРОБЕЦЬ Серед птахів є він найгірший злодій. Він потрафить знайти найменшу дірку, залізти через неї до комори чи куди інде, наїстися і шкоду зробити. Так велося, що через горобця усіх пташок злодіями стали називати, Злетілися усі птахи на раду і вирішили, що треба злодія покарати. Зловили горобця, закували і кинули у тюрму. Але і тут йому хитрість допомогла. Недовго відбував кару — потрафив якось вкрастися на волю. Але ноги не було кому розв’язати. Тепер дехто дивиться і питає: — Чого горобець скаче, а не ходить, як усі птахи? Тому, що ниньки має лапки зв’язані, що в тюрмі зв’язали, Є ще така приповідка: скаче, як горобець.

ДЯТЕЛ Раніше він був людиною. Пішов раз чоловік у Великдень до лісу рубати дрова. Підійшов до нього старий дід і питає, чому саме сьогодні він це робить. Чоловік відповів, що жінка, діти голодні, заробітку нема, а затопити і зварити треба. Сказав йому дід, щоб йшов додому, а сам зник. Приходить чоловік додому, а там на столі повно грошей. І мав він цілий рік усе, що хотів. Наступного Великодня знову той чоловік пішов у ліс рубати дрова, хотів стати ще багатшим. Але дід прийшов і сказав: "Відтепер будеш цюкати по деревині до кінця світу". І став з того чоловіка дятлик, який усе скаче по деревах і стукотить, як той чоловік цюкав сокирою. Є й переказ, що дятел виник із землі, а що від землі, то від самого Бога. Кажуть, що якби послухати біля гнізда дятла, то можна було б виразно почути, як він стогне: болить його голова, що безперестанку довбає дерево. Якщо дятел стукає в ріг чийогось дому – передвістя смерті – з сивої давнини його вважали зловісним птахом.

Розповідають, що, коли Див створив землю, він хотів скликати всіх небесних богів, щоб ті помилувалися на справу його рук. Кликав їх Див знизу, навіть втомився, а вони все не чують. Тоді підняв він камінчик і кинув його так високо, що докинув до самого неба. І у вишині камінчик раптом перетворився на маленьку сіру пташку, яка дзвінко заспівала - і привернула увагу богів. Глянули вони на землю - і захопилися справою рук Дива. Почали так голосно кричати від захоплення, що пташка каменем впала з висоти - якщо б не крильця, розбилася б вщент! З тих пір жайворонок то парить високо-високо, то різко опускається з пронизливим криком. Але там, у блакитній височині, він співає так солодко, що навіть Боги не можуть залишитися байдужими до цього співу. А про людей і говорити нічого! ЖАЙВОРОНОК

ЖУРАВЕЛЬ      В той час, коли ще люди вільно спілкувалися з Богом, жив один чоловік. І доручив йому Господь віднести до краю землі важкий мішок. "Неси швидко, не роззирайся! І ні в якому випадку не відкривай мішка. А як донесеш його до краю землі, кинь мішок у прірву і швидко повертайся додому", - сказав Бог. Чоловік послухав наказу й пішов зі своєю ношею. Та цікавість не давала йому спокою. "Напевне там є багато золота..." - думав він.    Далеченько вже зайшов та й спокусився. Розв'язав мішок. Хотів лише глянути,    а звідти почали виповзати змії, вужі, ящірки. Кинув чоловік зі  страху мішок, й утік … А земна нечисть розлізлась усюди.   Побачив це Господь, розгнівався за непослух і вимовив "Будеш тепер, чоловіче, великим по землі, а за його сумну пісню назвали його люди журавлем ...

ЗОЗУЛЯ Зозуля стала з матері. Були собі чоловік та жінка і мали вони четверо дітей. Жили вони з рибальства. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та якось вона застудилася і залягла хвора. Лежить в постелі, в горлі їй пересохло. Стала вона просити дітей, щоб принесли води напитися. Та діти відповіли, що нема в хаті води, а до річки вони не підуть, бо в старшого нема чобіт, у дочки нема хустки, у меншого Івася нема в що вдягнутися. Так ніхто і не приніс хворій матері води. Пішли діти на двір, граються, а мати в хаті ледве-ледве з ліжка підводиться, обростає пір’ям. А найменший саме зайшов до хати, бачить – мати вже стала зозулею, став кричати, щоб брати і сестри несли води. Схопили діти хто дзбанок, хто горнятко, хто відро, дають мамі напитися, та вона вже обросла пір’ям, стала зозулею, відлітає від хати: "Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, діти. Пі-зно... Ку-ку..." А малі за нею бігли, збиваючи ноги до крові. І досі в лісах, на полях стелеться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали з дитячих ніг. Так мати назавжди покинула дітей і донині літає зозулею.

КРУКИ, ГРАКИ, ГАЛКИ Круки, граки і галки, що посідають чільне місце в усних поетичних творах та повір’ях різних народів, українськими легендами надто обійдені. Крука вважають проклятим за те, що вирив в копиці Ісуса Христа, коли спаситель ховався. Чорним кольором його покарав Бог за те, що він не повернувся до ковчега Ноя. В деяких місцевостях крук користується повагою і служить віщуном. Пташат він висиджує не пізніше березня, поки нема ще мурашок, бо м’ясо молодих круків є для них особливими ласощами. Кажуть, що колись крук узяв своїх маленьких діточок, поніс їх до річки й посадив одного на березі, а з другим злетів над річкою й питає: "Годуватимеш мене хлібом – перенесу". "Годуватиму, але своїх пташат". Тоді крук випустив його у воду, А друге пташа без догляду саме втопилося. Ці птахи живуть стадами, тому існує вірування про громадський суд.

ЛАСТІВКА Ластівка – Божа пташка, створена Богом із землі. Благословив їх Господь за те, що , коли розіп’яли Христа, ластівки крали цвяшки. Якщо ластівка в’є під стріхою гніздо, то це передвіщає щастя тій родині. Розоряти гніздо ластівки, або драти її яєчка – гріх: все обличчя у винних всіється веснянками, подібно до цяток на ластів’ячих яєчках. А ластівка, щоб помститись, попсує корову: пролетить під нею тричі і молоко почервоніє, зменшаться надої. Хто розорить гніздо чи вб’є пташеня, тому вона хату спалить вогнем з поля. Щоб вивести ряботиння, треба, як вперше побачиш ластівку навесні, вмитися молоком і витертися тим рушником, що паску світиться – не лише зійде ряботиння, а й стане білолицим. Або треба сказати тричі: "Ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки". Якщо ластівка "напаскудить" на голову, голова вкриється шолудями. Якщо ластівки раптово втікають з якоїсь місцевості, буде мор на людей.

ЛЕБІДЬ Найпоширенішим є образ білосніжного (білого) лебедя. За міфами, у нього перетворювався Зевс, син Аполлона Кікн. Сам Аполлон їздив на колісниці, запряженій лебедями. Один із найголовніших божеств староіндійців Варуна також ставав лебедем. У євреїв лебідь вважався "нечистим" птахом. Священним птахом-тотемом був він і в бурятів, якутів. Лебеді завжди були в упряжці Купайла. Один із найголовніших язичницьких богів Білобог, за повір'ями, міг перевтілюватися у білого лебедя, тому волхви під страхом смертної кари забороняли полювання на нього. Лебеді завжди були в упряжці Купайла. Стародавній слов'янський фольклор знає прекрасні образи дів-лебедів. Поширеними мотивами було перетворення лебідки-королівни у дівчину-красуню і навпаки. Давньоруський переказ знає могутню Білу лебідь, що володіла живою водою, молодильними яблуками. Праукраїнська легенда про заснування Києва, окрім Кия, Щека та Хорива, називає ще й сестру їхню, Либідь.

ЛЕЛЕКА Якось Господь одному чоловіку Безумцю! Ти порушив слово Дав повний міх на спину З цікавості, забувши про обіт. І попередив так: З цих пір збиратимеш Неси його і не розв’язуй, Ти вічно це поріддя, А скинь у прірву, добрий сину. Допоки існуватиме цей світ! Той чоловік занадто був цікавий, Перетворився чоловік в лелеку Щоб стриматись. Через цікавість, гордість Порушив він господній заповіт, І непослух нашому Творцю. І розв’язав мішок той раб лукавий, Тепер постійно ходить по болоту А з нього різна нечисть розповзлась. І все збирає нечисть всю. Як лелеки дітей рятували. Давно колись нападали на нашу землю орди кочівників. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок та дітей, а малюків покинуть напризволяще на згарищах. Побачили це лелеки, стали стукотом дзьобів кликати козаків на допомогу. Але козаки були далеко, не почули. Тоді птахи підхопили малюків на крила, підняли високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів, а лелеки вказували їм дорогу. З того часу лелекам на Україні завжди раді.

ПАПУГА Посол римського імператора Максиміліана привіз у подарунок російській княгині Софії прекрасного, раніше не баченого птаха, якого назвав «папагал», бо такий звук видавав дивовижний птах. Батьківщиною птаха є Індія, звідки Олександр Македонський привіз його до Греції, а вже звідти птах потрапив до Риму. Через те, що папуги вміли говорити, папа Римський оголосив їх найближчими до Бога і навіть ввів посаду наглядача за папугами. Араби називали цих птахів «бабагаа», співзвучне з «папагалло», що в перекладі з італійської означає «папський півень».

СИНИЧКА Кажуть, що синичка зустрічає весну особливою пісенькою “синь-синь”, тому так її й назвали. За іншою легендою, слово “синій” у давньоруській мові означало відтінок чорного з синюватим відливом. А в синички “шапочка” саме такого кольору.

СНІГУР Жила на світі мала пташка, яка хотіла мати червоне пір’ячко на грудях. До кого вона не зверталася за допомогою, до яких хитрощів не вдавалася, але пір’ячко на грудях залишалося сірим. Одного разу в Єрусалимі вона почула гомін, на страту вели трьох людей. Їх розіп’яли на хресті, а на одного з них одягли терновий вінок. Колючка тернового вінця впилася нещасному в чоло. Жалібна пташка підлетіла і витягла колючку. А то був не звичайний чоловік, а Син Божий – Ісус. Забруднила пташка груди кров’ю, і залишився цей колір їй назавжди, так з’явився снігур.

СОВА Сова – сич, пугач є в народній поезії найзловіснішими птахами. Такої репутації ці птахи зажили майже в усіх народів, як птахи нічні, хижі, що відрізняються до того ж потворною зовнішністю. Особливо це стосується сови, яка стала символом всього темного, похмурого. За віруванням сови пішли від кішок, тому в них котячі голови, і навіть крик нагадує кішку. Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу і смуток на всіх жителів. Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів сім’ї. У народі кажуть: коли сова "сміється", віщує заміжжя, а коли кричить —народження дитини.

СОЙКА Колись був такий час, що всі звірі й птахи розмовляли людською мовою. Ключі від вирію тоді були у ворони. Та якось вона прогнівала Бога, і звідтоді ключі від вирію перейшли до сойки. Сойка летить до вирію раніше за всіх птахів, одмикає його, а сама повертається назад. За іншим варіантом, сойка щороку літає у вирій, та ніколи не долітає до нього: пролетить день, і відразу ж їй хочеться дізнатися, скільки пролетіла. То вона й повертається назад. І так сойка даремно літає туди й сюди, поки випаде сніг.

СОКІЛ В українських казках згадується "сокіл-виднозор", який мав "яснії очі і бистрії крила". Сокіл є посередником між світами, він рятує мертвих героїв з допомогою живої води, а також знає "всю правду і неправду". Один із видів цієї пташиної родини — сокіл-сансан (у варягів він називався Рюриком), який став династичним символом князів Рюриковичів, а пізніше увійшов до гербів України. Деякі дослідники символіки припускають, що й український Тризуб — стилізоване зображення сокола, який атакує здобич.

СОЛОВЕЙ Назва цієї маленької співочої пташки походить від давньоруської славій – той, хто співає пісню-славу Богам. Соловей – провісник Богині Весни: його спів завжди сприймається як щасливий Божий знак, а відсутність співу солов’я свідчить про передчуття біди. Його вважають «святою пташкою». Усі слов’янські народи шанували солов’я, весняними вечорами виходили на вулиці, в садочки, щоб послухати спів цього улюбленця Богинь Лади і Лелі, співця любові і щастя. На Київщині, існують перекази, що відомий у билинах Соловей-розбійник – це язичницький жрець, який жив у Броварському лісі під Києвом. Він мав надзвичайно велику силу і був загрозою заїжджих християн. Жрець Соловей мав свої укріплення, контролював переправи на Дніпрі, звідки нападав на християнських попів і охрещених княжих дружинників. Соловей збирав своїх воїнів у Добрянському яру, де поруч на Лисій горі було язичницьке капище.

СОРОКА Існує приказка про те, що сорока "на хвості вісті приносить". Давнє свято Сорочини (9 березня) за етимологією пов'язане з сорокою, але якимось чином виявляє свою символіку і через число сорок. У цей день ще до схід сонця випікають сорок "пташок-жайворонків". "буслів" або варять сорок вареників, щоб роздати їх дітям. Така пташина магія має забезпечити приліт пташок із Вирію. Отже, сорока виступає символом пташиного свята взагалі, вона ж є і зв'язківцем зі світом Предків. Сорока створена чортом і править йому за коня, тому застрелену сороку прив’язують у стайнях, щоб нечиста сила не заїздила коней. 20.03 вона кладе гніздо із 40 галузок, на Похвалу Богородиці – знесеться. Крик сороки на хаті - до звістки, гостей, лайки господаря начальником.

ЧАЙКА Чайка плаче над морем ніби дівчина милого шукає... Був собі козак Ясюк, великий гультяй, п’яниця, один у матері. А з одинака яка користь? Наїсться, нап’ється і гайда на вечорниці всім допікати. Почалися обмови. Мати й стала думати, як би сина придержати дома, та й вирішила його оженити. Він згодився, але з найкращою дівчиною навколишніх сіл. Заслав сватів, а дівчина й каже, що вийде за нього лише коли прославиться в битвах з татарами і додому повернеться вчасно з подарунком. Мати заплакала гірко, а Ясюк зібрав славних хлопців та й поїхав до Криму. Вогнем і мечем здобував славу у землях далеких поганських. От розгніваний хан послав відділи, щоб впіймали Ясюка живим. Довелося й самому ханові летіти з військом. Велика січ була, аж земля просочилася кров’ю. Кинулися на знесиленого Ясюка ординці, зв’язали його та кинули у море. Розгойдались хвилі по синьому морю і вість донесли до Лиману. Довідалась мати, заплакала гірко і у незмірній розпуці прокляла дівку, щоб та стала птахою – чайкою і шукала у хвилях тіло козаче.

ШПАК В Україні цей птах зветься шпак, а в Чехії – шпачек, що в перекладі означає «сало» (шпик). Його пісня справді схожа до шкварчання сала на сковороді.