«Золота доба» мистецтва. Розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни чотирьох основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму і декадансу. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли вираження у всіх видах мистецтва, але насамперед — в літературі.
Класицизм — художній напрям у мистецтві та літературі XVII — початку XIX століть. Слово класицизм походить від латинського слова classicus, що означає зразковий. Зразковим визнавали античне мистецтво (мистецтво Давньої Греції і Давнього Риму). Класицизм узяв його за еталон, зразок для наслідування,що й визначило його назву.style.colorfillcolorfill.typestyle.colorfillcolorfill.type
Веймарський класицизм. Йоган Вольфганг Гете. Фрідріх Шіллер. Вони бачили завдання мистецтва в тому, щоб підносити душу, піднімати людину над убозтвом навколишнього світу. П'єси Шіллера «Розбійники», «Підступність і кохання» і особливо пізні драми «Марія Стюарт», «Вільгельм Телль» сповнені героїчного пафосу. Гете використав сюжет середньовічної німецької легенди про життя, безбожні діяння вченого-чорнокнижника і чародія Фауста, який ціною союзу з дияволом повернув собі молодість і пізнав заповітні таїни природи. У фіналі геніальної трагедії «Фауст», яку О. Пушкін охарактеризував як «найвеличніше творіння поетичного духу», як гімн, звучать слова:
Романтизм. Романтична література рішуче відмовляється від культу розуму, який проповідувався Просвітництвом і класицизмом. Романтики висували нових героїв — самотніх бунтівників, індивідуалістів, непримиренно ворожих своєму середовищу, які йшли за нестримними стихійними поривами пристрастей, зневажали всіляку холодну розсудливість. Сюжетами творів частіше за все обиралися виняткові події, романтичні герої діяли або в умовах фантастично зображеного середньовіччя, або в екзотичних заморських краях, далеких від буржуазної цивілізації. «Незвичайні герої у незвичайних обставинах» — так можна охарактеризувати основний принцип романтичного мистецтва.
Неприйняття буденності («романтична іронія») та звеличення “життя духу”. Людина і світ сповнені нерозгаданих таємниць (захоплення містикою, ірраціональним). Провідні мотиви самотності, світової скорботи (національної туги) і романтичного бунту, нескореності.Історизм творів і захоплення фольклором. Утвердження високих ідеалів: гармонії з природою та людством, кохання. Характерні художні прийоми романтизму – символіка, контраст, іронія, алегорія, гротеск, антитеза. Яскрава, барвиста мова, що розкриває сильні пристрасті, могутні характери, драматичні конфлікти.
Романтизм проголошує абсолютну свободу творчості. Поет та й взагалі митець для романтиків — це людина не лише вільна, а й цілком особлива та незвичайна, він є провидцем, талант його не підкоряється ніяким законам, встановленим звичайними людьми, — він вищий за них. В романтизмі завжди існує ідеал, що знаходить собі місце поряд з реальністю. Згідно з цим прийнято говорити про романтичні «два світи» — світ реальний, дійсний, та світ ідеальний, фантастичний. Романтики наголошували на первинності ідеалу, мрії.
Філософське підґрунтя романтизму. Романтизм охопив майже всі сфери духовної культури: музику, літературу, театр, живопис, гуманітарні науки, пластичне мистецтво. У першій половині XIX ст. існувала романтична філософія, яскравими представниками якої були Фрідріх Шеллінг, Йоган Готліб Фіхте, Артур Шопенгауер, Серен Керкегор. Фрідріх Шеллінг. Йоган Фіхте. Артур Шопенгауер. Серен Керкегор
Романтизм. Романтики цікавляться національною історією, етнографією, збирають та вивчають фольклор. У фольклорі вони вбачають відбиття незахмареної народної свідомості, духу нації. Біля витоків наукової фольклористики стояли німецькі філологи брати Грімм, які зібрали та видали декілька збірок народних казок та сказань. В Україні на цій ниві уславилися Микола Цертелєв, який у 1819 році видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», Михайло Максимович, який зібрав том «Малороссийских народных песен» (1827 р.)Брати Грімм. Михайло Максимович. Микола Цертелєв
Романтизм. Романтизму найближчою є поезія. Саме в жанрі романтичної поеми він досяг свого розквіту, оскільки в ній, крім діючого персонажа, присутній і ліричний герой, авторське «я». Найбільш яскраво поєднання героїв з особистістю автора виявилося у творчості видатного англійського поета Джорджа Байрона. У ліро-епічній поемі «Паломництво Чайльд Гарольда» він викривав реакцію, прославляв боротьбу Іспанії, Італії, Греції. У цьому розчарованому в світському товаристві герої, легко пізнати горду і непохитну особистість» самого поета. Подібні герої захоплювали уяву сучасників, які бачили в них борців за звільнення людської особистості. Завдяки цьому виникло своєрідне явище у суспільних настроях, яке отримало назву «байронізм».
Романтизм. Духом революційної романтики в російській літературі пройнята поезія молодого Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, в польській — Адама Міцкевича, в угорській — Шандора Петефі, в німецькій — Генріха Гайне, у французькій — Віктора Гюґо. Адам Міцкевич. Шандор ПетефіГенріх Гайне. Віктор Гюго
Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був Вальтер Скотт. У романах Скотта, «шотландського чародія», як називали його сучасники, минуле ожило, заграло яскравими фарбами. У своїх романах та інших він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народу. Епоха романтизму відмічена багатьма блискучими витворами історичного жанру: Віктора Гюґо, Александра Дюма та інших. Молодий північноамериканський романтизм гідно представили романи Фенімора Купера, знаменита поема Генрі Лонгфелло. Вальтер Скотт. Александр Дюма. Фенімор Купер. Генрі Лонгфелло
Реалізм. У 40-ві роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм. Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Як і романтизм, реалізм критикував дійсність, але при цьому він виходив з самої дійсності, в ній же і намагався виявити шляхи наближення до ідеалу. На відміну від романтичного героя, герой критичного реалізму може бути аристократом, каторжником, банкіром, поміщиком, дрібним чиновником, але він завжди — типовий герой у типових обставинах.
Реалізм пов’язаний з подальшим розвитком буржуазно-капіталістичних відносин значним поширенням систем господарювання, що охопили весь світ, залучаючи різноманітні сфери діяльностіВидозмінюється головний об’єкт літератури й мистецтва – людина. На перший план виступає проблема її суспільних відносин, середовище, в якому вона живе. Витоки життєвих драм знаходять не в одвічній природі людини або втручанні якихось вищих сил, а, насамперед, у соціальній недосконалості суспільства. У реалістичному висвітленні життєві явища постають у всій своїй складності, багатогранностіГоловним принципом узагальнення стає типізація, показ типових характерів, що діють в типових обставинах
Письменники, художники, композитори реалістичного напряму шукають своїх героїв вже не серед поодиноких бунтарів, що встають на герць з усім світом, а поміж звичайних пересічних людей. Цікавість викликає «маленька» людина з її повсякденними проблемами й турботами. Реалізм збагачується тонким аналізом внутрішнього світу людини, її фізичної природи, атмосфери, що оточує героїв. Культура реалізму пронизана пафосом соціальної критики. Вона спрямована на викриття ідеологічних міфів та ілюзій. Тому класичний реалізм другої половини XIX ст. отримав ще назву критичного
Чарлз Діккенс, Вільям Теккерей, Стендаль, Оноре де Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людини від людини. Прикладом «тонкого психологізму» може служити «кар'єра» Жульєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі; психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Лева Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. стає соціально-психологічний роман. Чарлз Діккенз. Вільям Текерей. Стендаль. Лев Толстой
Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя його епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення.
Блискучі зразки соціального роману дали Стендаль, Гюстав Флобер, Гі де Мопассан у Франції, Чарлз Діккенс, Вільям Теккерей в Англії. У Росії до реалізму прийшов Олександр Пушкін, який «романтизму віддав честь», за ним — Микола Гоголь, Лев Толстой, Федір Достоєвський, Антон Чехов. Гюстав Флобер. Гі де Мопассан. Микола Гоголь. Антон Чехов. Федір Достоєвський
Декаданс. У 80-ті роки XIX ст. кризові суспільні явища дістали своєрідне відображення в літературі. Заявила про себе нова течія, яка отримала назву декадентство, або декаданс (в перекладі з французького — занепад). У 1886–89 рр. у Парижі видавався журнал «Декадент», в якому друкувалися поети Шарль Бодлер, Артюр Рембо, Поль Верлен. Декаданс не був чимось єдиним і розпадався на ряд напрямів: натуралізм, символізм, проповідь «чистого мистецтва». Їх об'єднувала опозиція до загальноприйнятої «міщанської моралі», настрій безнадійності, втоми і відчаю, переконаності в занепаді і загибелі культури.
Ідейним главою і теоретиком натуралізму напряму став Еміль Золя, автор двадцятитомної епопеї «Ругон-Маккари», його послідовниками — брати Гонкури, Гергарт Гауптман. Вони підходили до життя як вчені-експериментатори і виходили з положення, що доля, воля і духовний світ людини повністю залежать від соціального середовища, побуту, спадковості і фізіології. Брати Гонкури. Гергарт Гауптман
Символізм. Символізм як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя, але коріння його заглиблюється в творчість великого французького поета Шарля Бодлера. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Туга і страждання — тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси — відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути «таємниці світу».
Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає «до повної свободи особистості». Його представники — Поль Верлен, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Олександр Блок, Андрій Бєлий — стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.
Мистецтво для мистецтва. Близькі до символістів й представники напряму, які проповідували самоцінність художньої творчості, її незалежність від соціальних умов життя, від політики і суспільних рухів. Мабуть, найталановитішим представником цього напряму «мистецтва для мистецтва» на Заході можна вважати англійського письменника і поета Оскара Уайльда, який прославився романом «Портрет Доріана Грея».