презентація "Мертві не простять, живі не забудуть"

Мертві не простять, живі не забудуть…

Коли дослідники говорять про голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 р. по листопад 1933 р. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня

Найбільш постраждали від голоду Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська області. На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів. У Донбасі – у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках. Пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ці хвилини. 

1923-1929-ті були найщасливішими роками для України за останні століття. Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про землю», який дав селянам найголовніше – землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов’ю обробляли землю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка – у селян силою забирали хліб. По селах нишпорили продзагони.

X з’їзд замінив продрозкладку продподатком. Щоб жити краще потрібно було єдине – трудитися. Та цим не злякаєш українського хлібороба. Працювати, хай навіть каторжно, але бути господарем на своїй землі – тільки цього він прагнув віками. І земля-годувальниця своїм дітям-хранителям віддячувала сторицею. Жити стало краще. Вчорашні незаможники відчули себе господарями.

Але над непом нависла загроза. XVI партконференція у квітні 1929 року проголосила початок масової колективізації. У селян забирали все: реманент, тягло, у багатьох навіть дрібну худобу і птицю. В результаті селяни стали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів’я майже на 15 млн. голів. Це була одна з передумов майбутнього голоду. Найуміліших хазяїв, які повсякденною працею досягли певного достатку, «розкуркулили», тобто фактично пограбували

Особливо страшною була доля дітей «розкуркулених». Люди розуміли, що маленькі не витримають тяжких випробувань і намагалися залишити їх на рідних, знайомих людей.Та більшість «розкуркулених» спіткало ще більше лихо – каторга. їх вивозили на поселення в Сибір цілими сім’ями, без засобів до існування.

Матері, залишаючи своїх дітей на рідній землі, сподівались, що їх виростять односельчани або держава. Сільські активісти збирали дітей з усієї округи і розміщували в одній із сільських рад, звертались із запитом відносно малят до партійних керівників обласного та республіканського рівнів. Відповідь була така: безпомічних малят ні в якому разі не годувати, тому що ці малята «класово ворожі». Якийсь час маленькі діти плакали і, врешті-решт, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах. Так радянська влада розпочала експерименти голодом на немовлятах.

Людям, яких не розкуркулили, було не легше. їх перетворили, по суті, на рабів, примусивши працювати в колгоспах від сходу до заходу сонця. Щоб упокорити селян мерзенна кліка зважилась на сатанинський злочин – планомірне винищення за одну зиму мільйонів людей. Розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли у них просто забрали всю їжу, і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках помирають із голоду.

Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя. Саме тоді бригади активістів, райкомівські і політвідділівські керівники забирали у селян все до зернини. Витрушували із торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там якийсь пуд-два збіжжя.

. В 1932 році на полях почали з’являтись селяни, яким нічим було годувати сім’ю, і ножицями зрізали ще зелені колоски. Незабаром це явище набрало масового характеру. 7 серпня Сталін власноруч написав закон «Про охорону соціалістичної власності», який в народі назвали «законом про п’ять колосків», згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився розстріл чи позбавлення волі строком на 10 років. Так було відкрито шлях масовим репресіям– і одночасно головної в 1932-1933 роках безкровної, «мирної» зброї – голоду. Подвірні обшуки супроводжувались конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, сала та інших запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало: жителів тут вже немає.

Трохи в кращому становищі було місто. Там був не вигідний мор, адже сталінський режим прагнув пожерти світ, а для цього необхідно було створити військовоіндустріальну могутність. Ще в 1929 році у містах було запроваджено карткову систему. Люди вистоювали за хлібом по кілька діб. Згодом для робітництва на великих заводах відкрили фабрики-кухні. Вперше в історії село вимирало, а місто мало харчі.

Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. І виявляється такі сліпі були. Ці сліпі свідомо дезорієнтовували, з відома радянського керівництва, світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. Дипломатичні служби західних держав загалом володіли інформацією про ситуацію в Україні в 1932-1933 роках. Проте страхітливі його масштаби замовчувалися.

. Через понад півстоліття комісія Конгресу СІЛА у своїх висновках зазначить, що американський уряд мав достатню і своєчасну інформацію про голод в Україні, але не зробив будь- яких кроків, щоб поліпшити ситуацію. У 1988 році Конгрес СІЛА офіційно визнав голодомор 1932-1933 років актом геноциду проти українського народу.

Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні: на світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі, лиця майже немає, одні зуби зверху. Сидить дитина, чогось гойдається всім тілом: назад-вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня пошепки: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи: ні від батька, ні від матері, а так - у простір, у світ: їсти, їсти, їсти. 

Цей сніг, як сон, прийшов – Ростане Здимить і хмару перейде... Весна.  Село лежить в тумані.  Голодний рік, голодний день. Іде - не йде, повзе по мертвих,  Й хвалити Бога - хоч повзе.  Весняний дух живий - нестерпний  До сонця зводить все живе.  Й воно і молиться, і плаче.  Й радіє сонцю і воді.  Якби він знав, коли б побачив –  Сини ростуть на лободі.  Сини Радянської держави!..  Та знає вождь, усе він зна...  У вус всміхається лукаво:  В Москві весна. Його весна! 

В селі весна повзе на ліктях,  Повзе по мертвих і живих.  В долині сонце ловлять діти,  Що дзвінко капає із стріх.  І п'ють опухлими вустами  Оту живицю молоду.  їм жить і жить, та над полями  Знов ворон каркає біду.  Забрали тих, хто із комори  Пашню останню вимітав,  Хто ще активним був учора, -  Сьогодні ворогом ставав!  Голодний рік! Жорстокий світе.  Дай хоч надію для живих.  Весна. І сонце ловлять діти.  Що дзвінко скапує із стріх. 

Письменника Василя Барку дуже тривожило, що радянська влада змушувала українців забути і не згадувати про страшний 1933-ій. У тридцяту річницю голодомору Василь Барка звернувся з відкритим листом «До радянських письменників в Україні», у якому просив підняти наболіле питання у художніх творах, а також дивувався їхній мовчанці стосовно реабілітації одного з керівників штучного винищення українців П. Постишева. Барка не жив в Україні в 1932-1933 роках, але й Кубань, де мешкало чимало українців, теж морили голодом у ті часи. Основою для роману «Жовтий князь» послужили особисті спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини

. Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3,5 до 5 млн чоловік, є й інші дані – 8-9 млн чоловік. Голодомор позначився на майбутньому нації: третина умертвленних голодом - діти, які не народили нащадків, не дали потомства

. Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі. Ми живемо в інший час і не причетні до тих страшних часів. Тому так важко достукатися до сердець нині сущих.

Не дай нам, Боже, таку лиху годину… Збережи, Боже, Мати-Україну… (пісня “За синєє небо, за жовте колосся)

Хліб… Скільки приємного щему появляється в душі кожного при згадці про Тебе. Святий Хлібе, про Тебе не сміли згадувати жертви тридцять третього. Ти являвся їм уві сні рожевою мрією. Скільки померло з Твоїм іменем на вустах. Іменем жертв тридцять третього року благаю вас – бережіть цей святий хліб. І нехай смак цього хліба не дозволяє нам забувати, що Хліб – це Життя.