Презентація на тему:"Італія"

Італія. Автор: Петрина Анастасія Петрівна. Доменіко Сейсміт-Дода та Джованні Джолітті міністр фінансів і міністр фінансів, зображений із порожніми кишенями, сатирична карикатура, 1889 року.

Італія після завершення процесу об’єднання У жовтні 1871 р. Рим увійшов до складу Італії, завершивши об’єднання країни, що коштувало виснажливих війн, утримання армії та флоту й фінансових труднощів. Країна мала слабку промислову базу, низький рівень сільського господарства та високу неписьменність населення, але правляча еліта прагнула перетворити Італію на велику державу. Італія була конституційною монархією: законодавча влада належала королю та парламенту (сенат призначався довічно, палата депутатів обиралася), виконавча — монарху, який командував військами, оголошував війну й призначав прем’єр-міністра. Голосувати могли лише чоловіки 25 років із певним статком і грамотністю — 2 % населення. Конституція гарантувала рівність перед законом та основні права й свободи громадян. Гарібальді та Кавур створюють Італію у сатиричній карикатурі 1861 року. Віктор Еммануїл II, перший король Об'єднаної Італії.

Мультфільм, Рим. 1871. (Італійське об'єднання)Захоплення Риму. Королівство Італія у 1870 році, що показує Папську державу перед захопленням Риму

Важливу роль у політичному житті Італії відігравала католицька церква: у 1871 р. папу римського визнано священною та недоторканною особою, а його територія обмежувалася Ватиканом; він мав право підтримувати дипломатичні відносини. Політичну боротьбу вели два основні блоки: Історична права («праві»), що представляла аристократію та фінансистів, і Історична ліва («ліві»), що захищала інтереси промисловців. Розбіжності були здебільшого у внутрішній політиці, але обидві сторони прагнули перетворити Італію на велику державу. Наприкінці XIX — на початку XX ст. з розширенням виборчих прав з’явилися нові партії: Італійська соціалістична партія (1895 р.), Італійська республіканська партія (1895 р.) та радикальні рухи. Після сходження Пія X церква активно долучилася до політики. Нові партії істотно не змінили баланс між «правими» та «лівими». Папа Пій XКоролівство Італія у 1871 році

Економічний розвиток. Протягом перших 20 років темпи розвитку були низькими, але відбулися структурні зміни в економіці та соціальній сфері, що стали основою промислового піднесення наприкінці XIX — на початку XX ст. У сільському господарстві великі поміщицькі господарства втягувалися в ринкові відносини, відбувалася спеціалізація та виділялися три галузі: зернова, виноградарство і вирощування цитрусових і маслин, скотарство. Наприкінці XIX ст. держава почала активно втручатися в економіку: будувала залізниці, надавала дотації та державні замовлення, частину підприємств підпорядковувала військовому міністерству, запроваджувала монополії. Завдяки цьому на початку XX ст. виникли монополістичні об’єднання, банки контролювали галузі промисловості. Завод Pirelli, 1895 Перший завод із виробництва еластичної гуми компанії «Піреллі»

Розвиток був нерівномірним: Північ була промислово розвиненою з високим рівнем життя, а Південь залишався аграрним із низьким рівнем життя та експлуатацією селян позаекономічними методами. Протягом 1900–1914 рр. промислова продукція зросла на 90 %, Італія перетворилася на аграрно-індустріальну країну, але все ще відставала від провідних держав за доходами на душу населення. Трудова еміграція — явище економічного життя, яке характеризується від’їздом працездатного населення з районів аграрного перенаселення чи економічного занепаду для заробітку або постійного проживання до інших територій, країн. Перший автомобіль «Фіат», модель 1899 р.

Трудова еміграція. Надлишок робочої сили спричинив масову трудову еміграцію до США, Німеччини, Франції, Швейцарії, Бразилії та Аргентини — загалом 7,7 млн осіб. Це не вирішило проблеми безробіття та бідності, особливо на Півдні та Сицилії. Еміграція стала націо­нальною трагедією, втратою працездатного населення, але приносила додаткові капітали від переказів емігрантів. Злиденне становище викликало невдоволення: страйки робітників (Мілан, 1898 р.) і селянські повстання (Сицилія, 1893–1894 рр.). У помсту за тяжку долю співвітчизників емігрант-анархіст Гаетано Бреші вбив короля Умберто І. Гаетано БрешіБританська ілюстрація вбивства

Вбивство короля Умберто І

Ліберальна ера Дж. ДжоліттіПодії кінця XIX ст. змусили правлячі кола Італії розпочати реформи. На початку XX ст. вони увійшли в історію як Ліберальна ера або «Ера Джолітті», названа на честь політика Джованні Джолітті. Ставши прем’єр-міністром у 1903 р., він започаткував масштабні реформи, що вивели італійське суспільство на новий етап розвитку.1911 року описує політику Джолітті: з одного боку, одягнений у елегантний костюм, він заспокоює консерваторів; з іншого, у менш елегантному одязі, він звертається до робітників.

Обкладинка 1921 року про XVII з'їзд Італійської соціалістичної партії. Верхня частина карикатури читає: «Ленін: Я нарешті переміг! Італійська соціалістична партія розкололася...»; нижня: «Джолітті: Найбільший успіх моєї політики! Італійська соціалістична партія розкололася...»Карикатура в сатиричному журналі L'Asino у 1893 року, з Джованні Джолітті (праворуч) та голови банку Бернардо Танлонго (ліворуч). «Заощадження та кредити: переворот вдався». В економічній сфері Дж. Джолітті стимулював розвиток торгівлі й підприємництва, розширення внутрішнього ринку та посилення ролі держави в економіці (зокрема націоналізацію залізниць і державну підтримку бізнесу). Це сприяло впорядкуванню фінансів і забезпечило швидке економічне зростання, передусім на Півночі Італії, де сформувалися потужні індустріальні центри.

Зовнішня політика. Прагнення Італії до статусу великої держави зумовило колоніальну спрямованість її зовнішньої політики та нарощування армії й флоту. У 1880-х рр. експансія була спрямована на Північно-Східну Африку: захоплення Массауа (1885) започаткувало колонію Еритрею, а в 1888 р. Італія встановила обмежений протекторат над частиною Сомалі. Спроба завоювання Ефіопії завершилася поразкою італійської армії при Адуа (1896), що змусило тимчасово відмовитися від планів колоніальної імперії. У Європі Італія орієнтувалася на союз із Німеччиною та Австро-Угорщиною (1888), спрямований проти Франції. Лише у війні 1911 р. Італії вдалося здобути Лівію та острови Додеканес у Османської імперії. Битва при Адві (1896)

Листівка, присвячена Лівійській війні (1911)Висадка у Массаві (1885)Італійські кораблі біля Массави

Дякую за увагу!