Презентація на тему: "Про це не забудьмо! Про це пам'ятаймо!"

Про це не забудьмо! Про це пам’ятаймо!Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 р. р. в Україні

Учні та вихователь 8 класу Білогруд О. М. Львівської загальноосвітньої санаторної школи №1 презентують роботу над проектом «Про це не забудьмо! Про це пам’ятаймо!»

Їм — неоплаканим і невідспіваним, їм — похованим без труни й молитви, позбавленим могили й шани — присвячуємо. Пом'янімо мільйоннії жертви, Які голодом винищив кат В тридцять третьому році, що вмерли І лишились лежать коло хат. В історії не тільки України, а й світу мало знайдеться таких трагедій, як Голодомор 1932-33 рр. в Україні. Він став національною катастрофою, за один рік загинула п'ята частина сільського населення України.

Голодомор, ой, як це страшно. Це помирали люди із села. Все це було на Східній Україні,Де влада будує нове їм життя.І люди вступали у їхні колгоспи,А хто не вступав — виганяли із сіл,В Сибір, до Уралу, геть на чужину,Назавжди покинувши рідну Вкраїну. Там люди гинули в нужді і в злиднях,Мільйони із них не вернулись назад. Ті люди страждали, ті люди вмирали:І мати і батько, і донька і брат

З 1925 року в Україні розпочалась активна українізація. Це було міцною базою, що справді забезпечувало в найкоротший строк нечуваний розвиток української національної форми. Все це породило тривогу у Москві. Там зрозуміли, що продовження цього процесу означатиме кінець московської домінації в Україні. Найталановитіші автори і діячі 20-их років прийшли із села — це була могутня 40 мільйонна база українізації. З неї пливла густа, насичена українством кров і наливалася в жили українських структур, що день за днем формувались у місті. Було видно, що ця свіжа, буйна сила задавить московську домішку. Всі розуміли, що без України Москва сходить автоматично на рівень допетровського князівства 16 століття. У Москві зрозуміли: якщо це потриває ще десятиліття, імперія розлізеться на клапті, як це сталося недавно з Австро-Угорщиною. І ще одну істину зрозуміли у Москві — аби зберегти імперію, потрібен тоталітаризм у всьому. Сталін добре розумів що “селянство являє собою основну армію національного руху”

Плануючи штучний голод 1933 року, Москва хотіла смертельно поранити село в першу чергу не як соціально “невигідну” групу, а як основний ресурс для зросту національної стихії. Трагедію 33 року Москва розглядала як етап у боротьбі з українським національним відродженням. Якраз весною 33 року, коли мільйони селян вимирали з голоду, в Україні проводилися масові розстріли. Числові порівняння переписів 1926 і 1939 років показують, що кількість українців за цей час зменшилася на 10%, кількість же росіян збільшилася на 27%. Причину цієї статистики добре пояснюють слова одного зі свідків голоду 33 року: “На кордоні Української РСР і Російської РФСР два села: з українського боку забирали все, на російському існували нормальні планові хлібозаготівлі. Українці обсідали на дахах поїзди і їхали в Росію купувати хліб”.

Вже в 1930 році українські селяни не мали достатньої кількості зерна для посівів на наступний рік. В 1931 році Україна повинна була здати знову 7,7 млн. тон зерна, не зважаючи на те, що врожай зернових знизився майже до 5 млн. тонн. Навесні наступного року з України вивезли 7 млн. тонн зернових. Селянам залишилось по 112 кг. хліба на рік. Вже наприкінці 31 року стало очевидним, що Україні загрожує страшний голод. Навесні 32 року всі запаси хліба, що ще залишались у селян забрали для посівного фонду. Сіяти не було чим і не було кому. Багато селян, щоб прогодувати родини, покидали свої села і йшли на пошуки хліба. Насувався голод... Ще можна було спробувати уникнути його: знизити плани хлібозаготівель, дати зерно для сівби із загальносоюзного фонду, допомогти голодаючим районам продуктами з інших областей та республік Союзу, де справи із хлібом стояли краще. Можна було б знизити темпи будівництва підприємств важкої промисловості, яке велося за гроші, одержані за продаж селянського хліба і припинити процес колективізації. Але нічого цього не було зроблено.

В серпні 1932 року було введено смертну кару за “розкрадання” колгоспної власності, чим санкціоновано вбивство голодних селян, що збирали колоски на колгоспних полях. На станціях та дорогах, що вели у міста, куди селяни намагалися втекти від голоду, були виставлені спеціальні охоронні загони. Кордон з Росією був перекритий військами НКВД, які стріляли в натовпи українських селян, що втікали від голоду. Втікати було нікуди, їсти було нічого, лишалося одне — помирати. Спершу помирали діти і старі. Помирали вдома, на полях, серед хлібів нового врожаю, що починали зеленіти, на дорогах. У багатьох районах вимерло за зиму і весну 33року до половини всього населення. Цілі села вимирали і заростали бур'янами. Ті, кому все ж пощастило через облогу прорватися до міст, помирали на вулицях. Кожного дня робітники міст України, вирушаючи на працю, повинні були переступати через трупи. В селах почалося людоїдство.

Свідок, який пережив те пекло, розповідає, як в одному селі гробар, який приїхав визбирувати трупи, запропонував одній дитині: “Давай, я тебе сьогодні відвезу на кладовище. Тобі однак помирати, а мені потрібно буде ще раз за тобою завтра коні ганяти”.  Дівча плаче. На возі з мерцями. Вона, людоньки, ще ж бо жива… А везуть вже до смертної ями. Забарилася десь перезва. І нема кому косу розплести. Повмирали і дружби, й дружки. Отака Українська сієста. Отакії московські стрічки.

Дочекалася свого весілля. Мертві хлопці…Усі женихи!Наречена поверх, як неділя. А ще вище – чужії гріхи. Серед білого дня стало темно. Що, гробарю, ти Богу сказав?!Покотилась, як сонце, на землю. Та остання дівоча сльоза.

В січні 1933 року в Україну прибув спеціальний посланець Сталіна — Постишев. Керівники України благали його зробити останню спробу врятувати людей від неминучої загибелі — видати колгоспникам відібраний у них хліб, що ще залишався в елеваторах, та в коморах України, звідки його вивозили за кордон. У відповідь Постишев сказав: “Не може й бути мови про допомогу держави доставками зерна для сівби. Зерно повинні знайти та засіяти самі колгоспники, та одноосібники”. На зміну українізації прийшла русифікація. Селяни далі помирали від голоду.

Українська нестерпна сюїта... А навколо – одна сон-трава. Умирать починали... У квітні. Коли всюди і все ожива. Ні живої води... ні порому,Що єднає життя на порі. Чи ж то легко вмирать молодому. На ранковій веселій зорі?!Вже і проліски, і блавати... Ще би трохи – і сад би зацвів!Як було тим очам закриватися. Під лункий солов’їний спів?!... Умирать починали у квітні.

Із спогадів очевидиці Людмили Яскал із Вінничини: “... Люди дуже пухли. Лежали покотом. На вулицях було багато жебраків, трупи скрізь валялися. Дітей пускали до школи, аби там щось гарячого з'їли, бо вдома їли тільки зілля. Та діти самі не йшли, не могли підвестися, та й боялися, аби їх хто не з'їв,бо людоїдів багато було. То вчителі приходили, піднімали їх і так заводили до школи. Часто діти не верталися. Помирали дорогою зі школи, але й багато завдяки вчителям вижило”.

Бозю! Що там у Тебе в руці?!Дай мені, Бозю, хоч соломинку…Щоб не втонути в Голодній Ріці,Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка. Та ж підрости хоч би трохи бодай. Світу не бачив ще білого, Бозю. Я – пташенятко, прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір’їночку дай. Тато і мама – холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю, що там у Тебе в руці?

За розповідями Дарії Епик із села Шолудьківка, що на Харківщині.“Влада забрала все до зернинки. Мама вимітала віником підлогу, і всі зметені зернятка з'їдались. Ми, діти, ловили в річці жаб і варили із них суп у консервних банках. Ноги пухли, і ми рвали на них шкіру, аби витікала рідина. Тато наші померли. А тоді і два мої братики за ним. Ми з братом ходили, як сновиди. Нігті в нас на руках були зломані й чорні — черв'яків у землі шукали. Одного разу побачили, як у сусідів через три хати дим чорний з комина йде. І пахло варивом так. А в тій хаті семеро дітей було. То й пішли, думали, що їсти дадуть. Дядько Микола накидав кісточки зі супу на стіл і каже до нас: “Їжте, дітки, їжте. У мене ще м'яса багато”. Та й повів нас до погреба показати. А там його діти мертві лежать. Брат мій їв той суп, і я їла” Цю історію Дарія довго не могла нікому розповісти. Кирян Уманець із села Жемчужне на Київщині: “Коли Любчину матір заарештували за те, що з'їла двох своїх дітей, божевільна жінка рвала на собі сиві коси й кричала на все село”.

Із медичної довідки:“Тривале голодування призводить до апатії і деморалізації людської свідомості, відбирає сили для боротьби. Дистрофія нищила, розум, свідомість людей, перетворювала їх на тварин. Кожен голодуючий думав лише про те, якби врятуватися від смерті”. Хоч яким очевидним був голодомор в Україні, правду про нього ретельно приховували. Широкий розголос про голодомор в Україні зробив Микола Лемик, вчинивши постріл в більшовицького консула. На суді Микола Лемик стверджував, що прийшов до консульства вбити представника московської влади, яка силою загарбала Українську державу, нищить українську культуру та терором і голодом нищить українську націю. Таким чином він привернув увагу світу до голодомору в Україні. Микола Лемик на суді

Висновки Міжнародної комісії по розслідуванню голодомору в Україні в 1932-1933 роках:1. Причини голодомору:а) вивезення з України урожаю 1932 року до останнього кілограма;б)колективізація;в)розкуркулювання;г)денаціоналізація;д) геноцид.2. Наслідки голодомору:а) внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло 12 мільйонів чоловік;б) вивезено з України до Сибіру, на Урал, райони Крайньої Півночі 3 млн. Осіб;в) щохвилини помирало 17 людей, а щодоби — 25 тисяч;3. Відповідальність:а) головні ідеологи голодомору — Ленін, Сталін;б) керівники — Каганович, Молотов;в) виконавці — Баліцький, Чубар, Косіор, Петровський, Постишев.4. Комісія вважає:а) Сталін та ВКП(б) намагались через голод нанести смертельний удар по Україні, по українській нації;б) злочини, здійснені під час голодомору в Україні беззаперечно були злочином проти людства.

Ні труни, ні хрестів, і ні тризни!Прямо в яму. Навіки-віків!Чорна сповідь моєї Вітчизни,І її затамований гнів. Ні віночка. Ні навіть барвінку…Наче падалиць – під вітрюган!То причастя твоє, Українко !Українцю, то твій талісман!Ні могили, ні хресного знаку. Щоби пам’ять розтерти на дерть!Це тобі, Україно, подяка. Щоб на всі покоління. Ущерть!

Вже скільки років минуло відтоді,Та біль той не вщухне, і рани болять. Про це не забудьмо!Про це пам'ятаймо!Ми мусимо всі ті часи пам'ятать!

27 листопада 2021 року