Презентація "Німецьке просвітництво та його вплив на розвиток Європи"

Німецьке просвітництво та його вплив на розвиток Європи. Йоганн Вольфганг Гете "Фауст", останній монолог Фауста. Віхи життя та значення діяльності Гете для світової культури. Історія створення трагедії "Фауст". Особливості композиції. Проблематика. Підготувала вч. зарубіжної літератури Вільногірського ліцею №5 Данилюк Тетяна Зиновіївна2025

XVIII століття ввійшло в історію як доба Просвітництва, або «Доба розуму», — епоха змін і оновлення, які стосувалися релігії її політики, освіти її виховання, культури її мистецтва, науки її техніки. Назва доби — Просвітництво — походить від слова «світло». Французькою мовою це Siècledes Lumières — дослівно «століття світла».

Назва доби закріпилася після виходу статті німецького філософа Іммануїла Канта (Immanuel Kant; 1724 - 1804) «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?» (1784).

«Просвітництво — це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона знаходиться з власної вини. Неповноліття є неспроможністю користуватися своїм розумом без стороннього керівництва. Неповноліття з власної вини — це таке, причина якого полягає не у відсутності розуму, а у відсутності рішучості й мужності користуватися ним без стороннього керівництва. Май мужність користуватися власним розумом! — таким є гасло Просвітництва...» - Кант

Виникнення німецького просвітництва завдячує філософії Готфріда Вільгельма Лейбніца (Gottfried Wilhelm Leibniz; 1646—1716), провідного німецького філософа, логіка, математика, фізика, мовознавця та дипломата. Лейбніц переконував, «що найкращий із можливих світів» обов’язково розумний і гармонійний.

Центральна постать німецького Просвітництва — Готгольд Лессінг (Gotthold Ephraim Lessing; 1729—1781), теоретик мистецтва, поет і драматург, театральний критик, який створив тираноборчу трагедію «Емілія Галотті». Першим переклав твори Лессінга українською мовою Іван Франко.

До покоління старших просвітників належав філософ і письменник Йоганн Готфрід Гердер (Johann Gottfried Herder; 1744—1803). Гердер підкреслював роль почуттів у житті людей та стверджував самобутність національної культури та мови. Його основний твір «Ідеї до філософії історії людства» (1784—1791) став першою ґрунтовною класичною працею, з якою Німеччина вийшла на арену світової історико-філософської думки.

«Буря і натиск»«Буря і натиск» (нім. Sturm und Drang) — період в історії німецької літератури (1767–1785), пов'язаний із відмовою від культу розуму, притаманного класицизму, на користь яскравої емоційності та опису крайніх проявів індивідуалізму, інтерес до яких характерний для передромантизму. Назва літературного руху походить від назви однойменної драми німецького письменника Фрідріха Максиміліана фон Клінгера. Письменників, що відносили себе до руху «Буря і натиск», називають штюрмерами (від нім. Stürmer — «бунтар, забіяка»).

«Буря і натиск»Ідеологом цього бунту проти раціоналізму виступив німецький філософ Йоганн Георг Гаман, який поділяв погляди французького письменника і мислителя Жана-Жака Руссо. Діячі «Бурі і натиску» високо цінували п'єси Шекспіра, «Оссіанових поем» і «природну» поезію англійського поета Едуарда Юнга. У цей же час в Європі зародився новий літературний рух під назвою сентименталізм. Його прихильники, як і штюрмери, виступали проти раціоналістичних постулатів класицизму. Головними осередками руху були міста Франкфурт, Страсбург та Геттінген. За належності до певного осередку діячів «Бурі й натиску» ділили на три літературні групи:геттінгенська (Л. Гелті, Г. Бюргер, С. Геснер. І. Форс. Й. Мюллер);страсбурзька (Гете, Я. Лепц, Ф. Клінгер. Г. Вагнер);швабська (Фрідріх Шиллер, Д. X. Шубарт).

Йо́ганн Во́льфганг фон Гете. Або Йо́ганн Во́льфґанґ фон Ґете (Johann Wolfgang von Goethe; 1749-1832) - поет, драматург, прозаїк, науковець, державний діяч, театральний режисер і критик. Серед його творів — епічні та ліричні вірші, проза та віршові драми, мемуари, автобіографія, літературна та естетична критика, трактати з ботаніки, анатомії та кольору, чотири романи.

У перших віршах і драмах Гете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. У 1770–1775 рр. він захоплювався демократичною естетикою Йоганна Готфріда Гердера, був тісно пов'язаний з рухом «Буря і натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури. Лірика Гете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо вагомий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми «Гец фон Берліхінген» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут уперше в німецькій драматургії XVIII ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.

Світову славу Гете приніс роман «Страждання молодого Вертера» (1774 рік), у якому відбилася глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, здебільшого автобіографічний, має величезний успіх. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування.

Веймарський період. З 1775 року Гете назавжди оселився у Веймарі, став міністром в уряді герцога Карла-Августа. У Веймарі Гете брав активну участь у політичному житті герцогства, управляв військовою колегією, керував дорожнім будівництвом. Розчарувавшись в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Гете мріяв про мирні суспільні реформи. У Веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду.

«Фауст»«Фауст» (нім. Faust) — філософська трагедія, твір всього життя Гете. У його основі лежить найвідоміший варіант легенди про доктора Фауста. Над поемою Гете працював упродовж 60 років; вона є його «твором життя». Першу частину (нім. Faust: der Tragödie erster Teil) написано ще в 1790-ті роки, закінчено 1806 року, опубліковано 1808 року. Кілька разів Гете переробляв і перевидавав її (останнє перевидання 1828 року). Над другою частиною (нім. Faust: der Tragödie zweiter Teil) автор працював уже наприкінці життя (вона побачила світ вже після його смерті 1832 року).

«Фауст» — плід роботи письменника, яка тривала практично все його життя. Природно, що твір «ріс» разом з його автором, він увібрав у собі систему поглядів європейського суспільства протягом півстоліття. Історію німецького чорнокнижника Фауста, який реально існував в 16 столітті в Німеччині, брали за основу своїх творів багато письменників, поетів, композиторів, художників. Однак, Йоганн Гете зробив цей образ максимально живим, чутливим, мислездатним, визначив його, як людину, що прагне до істини.

Проблематика твору. Сенс людського життя, устрій світу, любов, влада, гроші, необмежені бажання та їхні наслідки — це лише частина тем, які зачіпає автор «Фауста». Виділити основну думку в такому масштабному творі досить складно. Трагедія Гете вчить тому, що абсолютне знання не завжди на благо, людина занадто слабка істота, щоб пройшовши диявольські випробування зберегти душу неушкодженою і чистою.

Композиція та жанр. Фауст за своєю формою можна віднести до драми для читання, далеко не всі його сцени підходять для постановки в театрі. Твір має прозору композицію: посвята, пролог на землі (в театрі), пролог на небесах, зав'язка дії, розвиток подій, кульмінація і розв'язка. Друга частина «Фауста» дуже абстрактна, в ній складно виділити явні структурні композиційні елементи. Головною особливістю композиції «Фауста» є її багатошаровість, спрямованість на читання з візуальним представленням того, що відбувається «на сцені». Перша частина складається з 25 сцен, у другій — 5 дій. Попри складність п'єси, вона досить цілісна в смисловому і художньому плані.

Фінал трагедіїЗ моменту укладення угоди з містичними силами Фауст пізнав багато задоволень, навіть уклав законний шлюб з найкрасивішою античної жінкою Оленою Прекрасною. Але по-справжньому щасливого моменту так і не відчув. Прозріння до нього приходить несподівано, коли він раптом розуміє, що проблема була в його егоїзмі. Фауст вирішує побудувати місто для людей, щоб вони жили там щасливо. Але на той час герой уже старий і майже повністю сліпий. Мефістофель обманює свого підопічного і тільки створює видимість, що допомагає створити місто мрії. Насправді біля Фауста вже кружляють страшні міфічні істоти лемури. Мефістофель смакує свою перемогу в суперечці. Він думає, що душа Фауста скоро буде належати йому. Однак коли приходить то «прекрасна мить», душа головного героя відлітає на небо, її забирають ангели, кажучи, що душа врятована.

На небі герой зустрічає свою справжню кохану – Маргариту, яка теж була прощена ще в першій частині поеми. Такий відносно щасливий фінал – це ода людської сутності Фауста і Маргарити. Автор піддає свого героя великим випробуванням, різним спокусам, проводить його через пекло, чистилище і рай, вважаючи, що тільки випробувана душа здатна усвідомити всі таємниці буття. Гете стверджує велич людини шукає, вільного духом і відкритого серцем до нового в житті. У фіналі поеми Фауст розуміє, для чого варто жити. Допомога іншим, а не тільки собі – ось що важливо. І тому він нарешті по-справжньому щасливий.

Дякую за увагу!Підготувала вч. зарубіжної літератури Вільногірського ліцею №5 Данилюк Тетяна Зиновіївна. Вільногірськ 2025