Презентація "ОЛЕНА СТЕПАНІВ: з любові до України"

ОЛЕНА СТЕПАНІВЗ любові до України…

Жінки на війні – це завжди історія подолання. Навіть у ХХ столітті їхня присутність на фронті вимагала надзвичайних зусиль. Медсестри, розвідниці, зв’язкові – такі ролі суспільство ще приймало. Але коли йшлося про командування чоловіками, про офіцерські погони – це здавалося неможливим. Це було лише для надзвичайної жінки. Мабуть, такою жінкою була українська Жанна д’Арк – Олена Степанів, яка воювала, командувала, пройшла полон і табори, і все ж залишилася прикладом сили духу. Своїм життям і діяльністю, вона показала, що ні стать, ні вік, ні інші люди не можуть стати на заваді того, чого людина прагне.

Можна лише уявити 1914 рік, на фронтах – мільйони чоловіків, і раптом – українка у лавах, нарівні з чоловіками. Виникає питання: Хто вона? Як добилась цього привілею?Олена Степанів народилась 7 грудня 1892 року в сім’ї священика. Вже в десять років почала жити окремо від батьків, навчаючись у Львові, любила музику і танці. Студентський період у неї був не просто активним, а надзвичайно діяльним. У 1910 році Олена вступає до вчительської семінарії Українського педагогічного товариства «Рідна школа», де одразу потрапляє до таємної організації середньошкільників. Це був гурток для самоосвіти. Олена Степанів із братом Ананієм

Дівчина реально багато читає, знайомиться з європейськими письменниками, шукає в книгах відповіді на питання жіночого рівноправ’я, філософські проблеми, вивчає психологію, політичні течії. Стає членкинею «Пласту» — скаутського об’єднання, яке всіляко сприяє патріотичному розвитку молоді. Долучається до Жіночого гуртка Українське педагогічне товариство ім. Ганни Барвінок. А ще була спортивної статури тому стала моделлю для підручника з гімнастики українського ентузіаста спорту Івана Боберського – Олена демонструвала правильне виконання різних вправ. Легше сказати, в яких гуртках чи організаціях Олена Степанів не брала участі. Її цікавило чимало усього: від науки до спорту та музики. Олена Степанів – учениця, 1903 рік

У 1912 р. вступила до Львівського університету, на філософський факультет, де слухала лекції М. Грушевського. Олена Степанів могла похвалитися знанням щонайменше трьох європейських мов. Були в неї спроби вивчити й східні — арабську, санскрит. У студентські роки брала активну участь у роботі товариства «Сокіл», очолила його першу жіночу чоту, паралельно долучається до Українського студентського союзу, «Академічної громади», Просвітнього кружка, Студентського союзу ім. Драгоманова. На одному із студентських зібрань Олена Степанівна зустрічає Романа Дашкевича — майбутнього полковника армії УНР та свого чоловіка. Закохані вже думали про весілля, проте Перша світова війна зруйнувала всі їхні плани. Олена Степанів – студентка Львівського університету, 1913 р.

Була активною учасницею січового стрілецького руху, співзасновницею товариства «Січові стрільці — II» (провідниця жіночої чоти). У 1914 році увійшла до складу комітету об’єднаних стрілецьких товариств. Виїхала на фронт у складі жіночої чоти Легіону українських січових стрільців. Проте жіночій підрозділ вирішують просто не брати, бо не можуть «погодитися з тим, щоби жіноцтво виконувало активну військову службу». Тоді Олена Степанів самостійно приймає рішення і вирушає на фронт у складі сотні Івана Чмоли. «Я з любові до України взяла кріс і пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все», — без пафосу казала Степанів про своє рішення йти на фронт. Олена Степанів – під час проходженнявійськового вишколу, 1914 р.

Брала участь у битвах під Комарниками та біля гори Маківки. За мужність у боях під Комарником у листопаді 1914 року її нагороджують срібною медаллю «За хоробрість». Як отримала медаль, розповідала сама Степанів: «… наш відділ виконав окружну атаку на москалів коло горбка Комарника. Москалів побито, в чому велика заслуга Українських січових стрільців. Після цієї битви мене представлено до відзначення, і генерал Фляйшман, виголосивши урочисту промову, вручив мені медалю за хоробрість, а приявні під час того військові відділи віддали мені честь дефілядою. Зі зворушення я мало не розплакалась, але власне тому, що я жінка, я всіми силами здержала сльози і подякувала за віддану пошану лише військовим салютом полковникам». Срібна медаль «За хоробрість. Австро-Угорська імперія.

А вже 3 березня 1915 року Олена Степанів офіційно отримує звання підхорунжої, яке прирівнюється до молодшого офіцерського. Підхорунжа Степанів — справжня знаменитість, її світлини розлітаються по всьому світу. Це опосередковано сприяє розвитку жіночого руху, ламає стереотипи консервативного суспільства як приклад. Про Олену, як колись про Сагайдачного, складають вірші, легенди й пісні:І там приступом до боюІшла Степанівна. Не найдеться в цілім світіДівчина, їй рівна.Іде сміло, в руках зброя,Панна, як лелія:«Ідім вперід, стрільці мої!Вся на вас надія!»

Маківка — найважча ділянка австрійсько-російського фронту. Особливо себе проявила наша героїня в боях за Маківку — гору, що була стратегічною височиною. Битва за неї та перемога австрійських військ зірвали плани російського командування на наступ та змусили його відступати. Нечуваною відвагою тоді відзначилися частини українських Січових Стрільців. Серед них і Олена Степанів, яка за свої вправні дії отримує офіцерське звання хорунжої. Після Маківки ще більше зростає популярність Олени як офіцерки, сміливої та безстрашної командантки стрільців. Про неї багато пишуть журналісти. Зокрема те, що Степанівна часто червоніє та соромиться похвали, проте військовий мундир, у якому має вигляд молодого симпатичного хлопця, носить «природно».

Наприкінці травня 1915 р., під час битви під м. Болеховом, потрапила до російського полону. Газетні заголовки за лінією фронту: «Полонена баришня-офіцер розділила участь полонених австрійців. Родом галичанка, за переконаннями — мазепинка». Російська імперія називала її справжнім своїм ворогом. Адже у той час, коли чоловіків мобілізували в Австрійську армію, аби воювали проти східного ворога, то Олена пішла у військо добровільно. До табору військовополонених у Ташкенті їх везли, а більше гнали, через Київ, Вольськ, Оренбург. Той самий, де колись на засланні перебував Тарас Шевченко. Мабуть, тому згадувалися полонянці повсякчас його вірші.

В полоні було всяке: і легенева кровотеча, і брак засобів для життя. Важким був і побут, адже присутність дівчини серед суто чоловічого колективу була тягарем для всіх. Якось вона хотіла втекти, але дивовижну бранку пильно стерегли. У хаосі революцій життя полонених стає легшим: створені гуртки, курси, можна читати книги. В 1917 році після більшовицького перевороту в Росії Олені щастить: вона опиняється на волі й тріумфально повертається через Європу додому. Але тут її раптово звільняють із лав УСС. Вона вбачає у тому «якісь інтриги». Хоча насправді стрільці рятували Олену, яка тільки-но перехворіла на тиф і взагалі була після полону фізично і емоційно виснажена. Олена Степанів у стрілецькій уніформі.

Після повернення до Львова жінка продовжувала активну громадську діяльність. Вона була серед організаторів Листопадового повстання 1918 року, пізніше стала четарем Української Галицької Армії, а потім - референтом преси в державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР. У 1919 р. працювала пресовим референтом Держсекретаріату закордонних справ ЗУНР, а потім — у міністерстві закордонних справ УНР у Кам’янець-Подільському. Восени 1919-го Олена виїхала до Відня, де в 1921 році закінчила університет зі ступенем докторки філософії. Вже тут, у Відні, вона нарешті вийшла заміж за коханого Романа Дашкевича, полковника армії УНР. 13 грудня 1926 року в них народжується син Ярослав, Дашкевич, який згодом став відомим істориком, сходознавцем та археографом. Олена Степанів з військовим.

Повернулася до Львова, до 1935 року вчителювала в гімназії сестер Василіянок. Вона відразу полюбилася своїм ученицям: була вимогливою, проте турботливою, мала глибинні знання. Одна з них згадує: «Олена Степанів-Дашкевичева була дійсним світлом — не уявленим, не виідеалізованим, але реальним, і ми всі хотіли, хоч би частинку, бути подібними до неї». З 1925 року зовсім відійшла від політичних справ. У грудні 1926-го народила сина Ярослава. На допиті 1950 року Степанів розповіла, що 1926-го розлучилася з чоловіком і більше з ним не жила. Написала понад 75 наукових праць. Зокрема, Олена Степанів досліджувала загальну економічну географію України. Олена Степанів-Дашкевич, 1920-ті рр

Спектр діяльності Олени Степанів у міжвоєнний період широкий. До 1939 року займалася організацією лікарняних кооперативів, до 1941-го вчителювала в середній школі, потім була керівницею статистичного бюро у Львові, викладала в гімназії. У 1944–1946 роках старша наукова співробітниця і завідувачка сектора економіки промисловості Львівського відділу економіки Академії наук, потім два роки працювала старшою науковою співробітницею відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук. Олена Степанів-Дашкевич, 1930-ті рр.

Із 1945 до 1949 року Степанів була доцентом Львівського університету, також завідувала сектором економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР та науковою співробітницею Природничого музею. Стає одною з ініціаторів утворення Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Робота в НТШ була пов’язана з виробленням українських національних концептів, передовсім у галузі географії. Спогадів про цей період життя Степанів не залишила. А у своєму «таємному» житті співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО). Із пластунами Олена Степанів влаштовувала вечори пам’яті героїв Крут, жертв Голодомору, репресованих у радянській Україні митців. Олена Степанів-Дашкевич, 1940-і рр

Перед приходом радянських військ на Захід Олена не виїхала, і ніколи про це не шкодувала, хоча багато страждала. Напередодні Нового року (30 грудня 1949 року) Олену Іванівну заарештували за “зраду батьківщини”. Її звинуватили в зберіганні націоналістичної літератури, такої як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість врем’яних літ”, “Галицько-Волинський літопис” тощо. До того інкримінували таємні зустрічі з Романом Шухевичем і публікації антирадянських статей. Олена провини не визнала й усе заперечувала. Тюрма на Лонцького, щодені допити й тортури… Прокурор вимагав 25 років позбавлення волі. Степанів засудили на 10, проте, як особливо небезпечну державну злочинницю, відправили до Мордовського табору.«Справа» Олени Степанів

Вона потрапила 6-й табірний пункт у Мордовії, де працювала на торфорозробках. Тяжка праця зламала фізичне здоров’я 58-річної жінки, вона стала інвалідом, її перевели в палітурниці. В ув’язнені Степанів писала листи своєму сину Ярославу, який також перебував у засланні. У таборі Степанів кілька разів подавала скаргу і вимагала переглянути справу, писала Хрущову, але всі скарги відхилили. Звільнили Олену 1956 року, як вказано у звіті, за хорошу поведінку і добросовісне ставлення до праці. Можливо, цьому посприяла і хвороба — дистрофія. Проте звільнили її лише після розвінчання культу особи Сталіна. Лист Олени Степанів до М. Хрущова

У 1956 році Олена Степанів разом із сином повернулася додому. Проте їхній будинок і все майно було давно конфісковане. «Визволителі» забрали у неї все: квартиру, родинні пам’ятки, документи, раритетні книги. Заборонили друк її наукових праць.  Степанів довелося винаймати малесеньку кімнату на околиці міста. Там Олена Іванівна й дожила свого віку. Смертельну хворобу — рак — їй перемогти не вдалося. Померла Олена Степанів 11 липня 1963 року. Похорон був велелюдним: львів’яни йшли прощатися зі славетною галичанкою. Похована на Личаківському цвинтарі. Могила Олени Степанів

Із життя Олени Степанів можна винести багато уроків, для кожної людини вони будуть різні. Біографія Олени Степанів — приклад того, як людина змінює себе, свої погляди, сферу діяльності, інтереси протягом усього життя. Якось 23-річна Олена сказала в інтерв’ю: «Величаєте мене героїнею і тому ніяково мені. Не сповнила я досі нічого геройського. Я сповняю лише обов’язок свій… Я з любов’ю до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все».

Дякую за увагу!Світлана ІЛЬЧЕНКО