Презентація "Панас Мирний. Життєвий і творчий шлях"

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) український письменник великого епічного таланту, публіцист, драматург автор і основоположник першого соціально-психологічного роману «суворий літописець епохи» Олесь Гончар «найвизначніший український повістяр» Іван Франко

«З появою романів і повістей Панаса Мирного в українську художню прозу ринула повінь народного життя з усім розмаїттям людських характерів, із істинністю народного мислення, з незвичайно багатим емоційним світом простих людей». Олесь Гончар«Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тієї слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава – Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені й була слава, я більшої не хочу». Панас Мирний

13 травня 1849 р.місто Миргород на Полтавщиніродина бухгалтера повітового казначейства народився другий хлопчик, якого при хрещенні нарекли Афанасієм

Батько – Яків Григоровичбухгалтер повітового казначейства дуже любив свою роботу і добре її знав з дітьми (а їх у родині було п'ятеро: четверо синів і дочка) тримався на відстаніта все ж у зрілому віці всі сини поважали батька за його любов до роботи й однакове ставлення до всіх. Мати – Тетяна Іванівна вела домашнє господарство, захоплювалась кулінарією і народною медициною з дітьми спілкувалась тільки українською мовоюуміла розповідати бувальщини й історичні оповідки. Батьки Панаса Мирного – Яків і Тетяна Рудченки. 1857 рік.

У родині шанували традиції, мову, християнську мораль та релігійні свята, дотримувалися постів. Дітям змалку прищеплювали віру в Бога, слухняність, чесність та порядність, не відгороджували їх від простих людей. Малеча полюбляла слухати казки своєї няньки баби Оришки. Малий Чіпка з бабою Оришкою. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Згодом баба Оришка стала прообразом бабусі Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»; її устами розповість письменник «Казку про Правду і Кривду» тощо.

Обидва брати Рудченки, Іван (згодом фольклорист, літературний критик та письменник Іван Білик) та Афанасій навчались у Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищах. Обидва за старанність і відмінні успіхи у навчанні нагороджувалися «похвальними листами». На жаль, за браком коштів продовжити освіту вони не змогли. Панас Мирний (праворуч) та Іван Білик. 1881 рік. Гадяцьке повітове училище

У 14 років Афанасій іде працювати до Гадяцького повітового суду, потім до повітового казначейства помічником бухгалтера. Якийсь час він працює у Прилуках, потім у Миргороді на тій самій посаді. Перебуваючи на службі, він водночас займається самоосвітою та, за прикладом брата, збирає фольклорний матеріал. На цей період, під впливом творів Т. Шевченка, припадають перші спроби пера. Пізніше частину зібраних братом фольклорних матеріалів Іван Білик опублікує у збірниках «Народные южнорусские сказки» та «Чумацкие народные песни». Гадяцький повітовий суд

У 1871 році Панас Якович отримує призначення в Полтавську губернську казенну палату і переїздить до Полтави, де й прожив до кінця своїх днів. За багато років роботи в палаті і казначействі він дослужився до статського радника, що відповідало військовому званню генерала. А брат Іван дослужився до посади члена колегії Міністерства фінансів, став видатним фахівцем податкової справи і має друковані праці в цій галузі. Будинок Полтавських губернських державних установ, початок ХХ століття У цьому будинку розташовувались губернське правління, казенна палата, наказ суспільного піклування і генеральний суд. Казенна палата вирішувала питання, пов'язані з надходженням доходів у скарбницю, сплати повинностей (податків) і контролем усіх губернських документів.

Панас Якович був дуже старанним у праці, дбайливо до неї ставився. Він знайшов у службі таке місце, що забезпечувало матеріальний добробут, але дало змогу бути чесним, не робити людям зла. Проте чиновницька кар’єра зовсім не захоплювала Рудченка.«Задумався я над життям свого брата-чиновника, — писав у щоденнику молодий Афанасій Рудченко. — Непривітне воно саме по собі те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те поставлення усяких сведєній і відомостів, само тоді в'їдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш заради куска хліба, — о, яке невеселе і тяжке таке життя! Часом і начальник знічев’я налає тебе — то треба мовчать, коли хоч м’який шматок хліба їсти… Серце моє наливалося огнем, у грудях ходили прибої гніву… О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське!»

У цей час виходять друком твори Івана Нечуя-Левицького, які вказали скромному бухгалтерові шлях, яким треба йти, щоб знайти собі «втіху і корисну роботу»: він повинен писати про долю рідного краю, про українців та про людей «неситих», жорстоких. Праця літератора стає для Афанасія тією відрадою, до якої він повертається майже щовечора, просиджуючи за письмовим столом до ночі. Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного у Полтаві. Робочий кабінет (служив також спальнею). За кількістю особистих, меморіальних речей господаря садиба-музей Панаса Мирного – найбагатший літературний музей України.

Його перші твори, вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав», підписані псевдонімом Панас Мирний, були надруковані у львівському журналі «Правда» в серпні 1872 року. Через два роки вийшли у світ нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та повість «П'яниця». Критики побачили в цих творах «свіжий і сильний талант». Невдовзі Панас Мирний написав повість «Чіпка», чернетку якої надіслав брату Івану Білику, який високо оцінив його письменницький талант і зауважив, що суспільство «тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність – злочини – є лише протестом проти мерзенного устрою людської сутності. «Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Іов)». Так біблійна метафора стала назвою майбутнього роману, концепцію якого брати Рудченки кардинально змінили. Вони показали прірву, в яку може затягти людину цілковита руйнація старого світу та побудова нового «раю», філософія вседозволеності й насилля. Так, задовго до революції 1917 року письменники попереджали суспільство про загрозу соціалістичних утопічних теорій, що ґрунтуються на класовій ненависті.

У 1874 році Панас Мирний їде до Києва на ІІІ Археологічний з'їзд, де виступали українські, російські та закордонні вчені. Тріумф української науки не сподобався українофобам та шовіністам. Посипалися доноси та арешти української інтелігенції. Це лихо не минуло й Панаса Мирного. Дім письменника обшукали, а його самого викликали на допит через приналежність до таємного товариства «Унія». На допиті Рудченко пояснив свою причетність до Київського етнографічного відділу Російського імператорського географічного товариства. Цей прикрий інцидент досить швидко забувся.

У 1880 році титулярний радник Афанасій Рудченко за зразково-сумлінну службу був нагороджений орденом Станіслава ІІІ ступеня, а письменник Панас Мирний побачив свій перший роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», виданий у Женеві Михайлом Драгомановим. Це була свого роду «ведмежа послуга» письменнику, оскільки на той час у Росію з-за кордону ввозилась соціалістична література, у тому числі й українською мовою. У зв'язку з цим у травні 1876 року Олександр ІІ підписав так званий Емський указ про заборону публікації творів українською мовою та ввозу з-за кордону українських видань. Тому твори Панаса Мирного, видані за кордоном, у Російській імперії та Наддніпрянській Україні довгий час не друкуються, і він мало відомий українському читачеві кінця ХІХ – початку ХХ століть.

Уперше легально роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» публікується у 1903 році в журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила». Другим великим твором письменника став роман «Повія», про який він писав так: «Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут у селі – перша частина, у місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив людей без пристановища, а найбільше всього проституток». Твір друкувався частинами, а повністю був виданий після смерті письменника у 1928 році.

У середині 80-х років ХІХ століття побачили світ два оповідання з циклу «образків з життя» – «Як ведеться, так і живеться», комедія «Перемудрив» та збірка творів «Збираниця з рідного поля», в західноукраїнських часописах друкуються твори «Лови», «Казка про Правду та Кривду», драма «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве» тощо, а оповідання «Морозенко» вразило навіть Михайла Старицького. Проблемам викриття кріпацтва і пореформеної дійсності (після реформи 1861 року про відміну кріпацтва) присвячено повість «Лихо давнє й сьогочасне», а в повісті «Лихі люди» письменник уперше в українській літературі показав розмежування серед української інтелігенції.

Справжнє взаємне кохання – Олександру Шейдеман – Панас Мирний зустрів у 40 років у Полтаві. Познайомилося майбутнє подружжя Рудченків на суботніх літературних вечорах у полтавського етнографа Віктора Василенка. 26-річна Олександра Шейдеман була капітанською донькою та генеральською сестрою. Вона закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат та Харківське музичне училище, була начитаною, знала кілька іноземних мов. На момент зустрічі з Панасом Яковичем не збиралася надовго залишатися в Полтаві, адже мала багатого нареченого лікаря в Петербурзі. Панаса Яковича дівчина одразу ж вразила у саме серце. Його зачарувала не тільки її молодість та глибокі блакитні очі, а й знання літератури та музики. Крім того, на нього вплинуло й те, що майбутня обраниця жила не за батьківські кошти, а сама заробляла на життя, викладаючи музику в Полтавському інституті благородних дівчат. На той час серед панночок таке траплялося не часто. Панас Мирний з нареченою Олександрою. 1889 р.

У квітні 1889 року Афанасій Рудченко і Олександра Шейдеман одружилися, але подружнє життя виявилося нелегким. Олександра часто хворіла. У родині народилося троє синів: Віктор, Михайло і наймолодший Леонід. Для літературної творчості часу залишалося дуже мало, тож починаючи з 1890-х років Панас Мирний пише все менше і рідко друкує свої твори. У березні 1903 року письменник придбав будинок на околиці Полтави. Будинок-музей Панаса Мирного Панас Мирний з дружиною та дітьми

30 серпня 1903 року відбулось урочисте відкриття пам'ятника Іванові Котляревському у Полтаві. До міста приїхало чимало діячів української інтелігенції та культури, зокрема Леся Українка, Олена Пчілка, Христя Алчевська, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник та інші. Панас Якович вітав їх у своїй гостинній оселі. У центрі вітальні – овальний стіл, накритий плюшевою скатертиною. На столі – гасова лампа, оскільки електрики тоді ще не було. Навколо стола – крісла, у правому кутку – піаніно та етажерка з нотами, на піаніно зазвичай грала дружина або хтось із гостей. Вітальня

Свої спогади Михайло Рудченко передав у Київ і замовив картину «У колі друзів», яка відтворює засідання в будинку Панаса Мирного: у вітальні за круглим столом сидять усі присутні. Картину виконав художник Київської спілки художників Юрій Баланівський. Зараз картина експонується в літературній частині музею Панаса Мирного. Юрій Баланівський. «У колі друзів». 1955 Про ці гостини син Панаса Мирного Михайло Рудченко згадував: «Мені було тоді 10 років. Я вперше був прийнятий до гімназії і вперше одягнув учнівську форму. Бажання подивитись на приїжджих, послухати їх промови, а головне – показатися в новій формі примусили мене упросити матір дозволити мені розносити чай гостям. Одержавши дозвіл, я з великим задоволенням почав частувати всіх присутніх у нас у залі чаєм».

Їдальня. Спальня дружини

Держава належним чином оцінила працю Афанасія Рудченка: він отримує орден Станіслава ІІ ступеня, а згодом – орден Анни ІІ ступеня, а в 1914 році – чин дійсного статського радника (чин цивільного генерала, що прирівнювався до губернаторської посади). Крім того, Панас Якович був членом Полтавської громади. Як член комісії міської думи, він брав активну участь у спорудженні пам'ятника І. Котляревському. орден Станіслава ІІІ ступеня орден Станіслава ІІ ступеня орден Анни ІІ ступеня

У 1915 році з нагоди 66-річчя Афанасія Рудченка вшановують як високого за рангом, талановитого й сумлінного чиновника. Водночас полтавська жандармерія розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного. Однак через те, що Афанасій Рудченко писав під псевдонімом і жодного разу не опублікував своє фото, не шукав людської слави, його особа була не відома жандармерії.

Останні роки письменника затьмарені багатьма трагічними подіями. Старший син Віктор, батьків улюбленець (адже успадкував письменницький талант), випускник юридичного факультету Московського університету, був мобілізований на фронт. 17 вересня 1915 року батькам принесли телеграму: «Сын Ваш убит 16 7 утра. Тело в полевом подвижном госпитале Ровно». Для шістдесятишестирічного Панаса Яковича це був удар, він дедалі частіше думає про смерть і купує на цвинтарі в Полтаві одразу два місця – для себе і для сина. Середній син Михайло, студент Варшавського політехнічного інституту, теж попросився добровольцем на фронт, і у складі Грязовецького 296-го піхотного полку дослужився до офіцерського чину. Найменший син Леонід навчався в гімназії і мріяв про кар'єру військового, хоч батько і не схвалював цього. Віктор. Михайло. Леонід

Після жовтневого перевороту в Петрограді влада в Полтаві перейшла до Ради революції, куди входили представники різних політичних течій. Через місяць полтавську Раду робітничих і селянських депутатів розігнали війська Центральної Ради. Ще через місяць Полтаву захопила Червона армія і встановила більшовицьку владу. Через два місяці місто окупували німці і трималися тут аж до кінця листопада, коли в Полтаву вступили війська Директорії. У січні 1919 року їх на кілька днів вибили партизани. 18 січня в Полтаву вступила армія Симона Петлюри, а вже наступного дня місто знову захопила Червона армія. 29 липня почалася денікінщина і тривала аж до початку зими: 10 грудня 1919 року в місті вчергове встановилася радянська влада.

Бурхливі події струснули і родину Рудченків. Михайло через хворобу вибув з армії, однак згодом вступив у Добровольчу армію Денікіна. Після розгрому "Вооруженных сил Юга России" він зник, з батьком вони вже не побачилися. Леонід, на противагу братові, вибрав Українську Народну Республіку і пішов в армію Симона Петлюри. Він загинув у квітні 1919 року десь на Єлисаветградщині, достеменно так нічого й невідомо. Таким чином, старший син Віктор віддав життя за «веру, царя и Отечество», а молодший Леонід поліг за самостійну Україну. Михайло Рудченко, середній син, відступив із денікінцями, а потім у вирі громадянської війни приєднався до Робітничо-селянської Червоної армії і повернувся в Полтаву більшовиком уже по смерті батька.

Перемогу більшовицької влади Панас Мирний зустрів песимістично, але погодився працювати завідувачем II відділу податків Полтавського губернського фінансового відділу й на власні очі бачив, як більшовики обдирали й пролетаризували українське село. Найбільше письменникові боліло те, що культурні надбання багатьох віків нова влада називала «буржуазними пережитками», тому бездумно нищила. У вірші «До волі» Панас Мирний із сумом зауважував: Та знищити все захотіли, Що наживалося віками, Що здобувалося кров’ю і потом І з примусу, і по охоті Дідами нашими й батьками. Бо то було майно “буржуйне”, А ми усі соціалісти...

В особовій справі колишнього дійсного статського радника, класика української літератури за 57 років служби вперше з'явився документ українською мовою – про вибуття його з числа службовців у зв'язку зі смертю.19 січня 1920 року Панас Якович прийшов зі служби, повечеряв із родиною й ліг спати. Під ранок дружина почула гуркіт, кинулась до нього і знайшла на підлозі непритомним. Земський лікар констатував інсульт – крововилив у мозок. Письменник помер морозного 28 січня 1920 року. Провести Панаса Яковича в останню дорогу прийшли тисячі полтавців. Від соборної Успенської церкви до кладовища за старовинним звичаєм труну під червоною китайкою і прапорами везли на санях двома парами волів.

Вшанування пам'яті 1940 р. – у будинку, де з 1903 року жив письменник, утворено літературно-меморіальний музей. Садиба відновлена майже такою, якою була за життя Панаса Яковича. У 1951 році у дворі перед будинком встановлено пам'ятник. Понад 20 років музеєм завідував середній син – Михайло Панасович Рудченко. Бюст біля меморіального музею у Полтаві 1999 р. – відзначалось 150-річчя від дня народження письменника. З цієї нагоди було випущено пам'ятну монету та поштову марку, а також засновано щорічну обласну премію імені Панаса Мирного, яку вручають 13 травня у день народження письменника. Ювілейна монета НБУ «Панас Мирний» номіналом 2 грн

Екранізації за драмою радянський кінорежисер Василь Лапокниш поставив кінокартину «Лимерівна» (1954) за однойменним романом письменника український кінорежисер Іван Кавалерідзе створив фільм «Повія» (1961). У головній ролі Людмила Гурченко.

Театральні постанови. Київський театр на Подолі: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (2019), автор – Віталій Жежера. Львівський академічний обласний музично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (2022), автор – Віталій Жежера. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка: «Лимерівна» (1968); «Лимерівна» (2019), режисер-постановник Іван Уривський.

Проблемне запитання Життєпис Панаса Мирного дуже індивідуальний, як і кожного з нас. Чи є щось, на вашу думку, у його життєписі таке, що можна наслідувати?Чому твори письменника за його життя були мало відомі широким колам читачів? Про що це свідчить?Яким особисто ви побачили письменника? Створіть хмару слів, за допомогою якої вам буде зручно розповісти про життєвий і творчий шлях Панаса Яковича.

У літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного зберігається чимало цікавих експонатів. Серед них і спогади сучасників про письменника. Наприклад, сусід Панаса Яковича Панас Григорович Латиш, який товаришував із синами письменника, згадував, що Панас Якович мав напрочуд урівноважений характер: «Найбільший осуд з його боку – це пильний і, можливо, трохи невдоволений погляд його темно-карих очей. Про нього в народі говорили, що це людина, яка вміє очима лаятися». Поміркуйте, такі риси характеру допомагають чи заважають кар'єрі службовця, менеджера? Аргументуйте свої міркування. Виявляємо літературну, соціальну та громадянську компетентності