Презентація "Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі"

Ліна Костенко — це мужність і зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, непоступливість у принципових, доленосних питаннях, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім — то могутня опора потужного дару.

Моя любове! Я перед тобою Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, Не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, І не приспи, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним Важкого серця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, Не розміняй на спотички доріг, Бо кості перевернуться в гробницях Гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене. І від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, Та що поробиш, - тільки до воріт. А там, а там... Жорстокий клекіт бою І дзвін мечів до третьої весни… Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

Світлий сонет Як пощастило дівчинці в сімнадцять, В сімнадцять гарних, неповторних літ! Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Вона ридає, але все як слід. Вона росте ще, завтра буде вишенька. Але печаль приходить завчасу. Це ще не сльози – це квітуча вишенька, Що на світанку зрушує росу. Вона в житті зіткнулась з неприємністю: Хлопчина їй не відповів взаємністю. І то чому: бо любить іншу дівчину, А вірність має душу неподільчиву. Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Надумано, негадано… Надумано, негадано Забігла в глухомань, Де сосни пахнуть ладаном В кадильницях світань. Де вечір пахне м’ятою, Аж холодно джмелю. А я тебе, А я тебе, А я тебе, Люблю! Ловлю твоє проміння Крізь музику беріз. Ловлю до оніміння, До стогону, до сліз. Без коньяку й шампана, І вже без вороття, - Я п’яна, п’яна, п’яна На все своє життя!

Я дуже тяжко Вами відболіла Я дуже тяжко Вами відболіла. Це все було як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даніла, А розум спав, довірливий Самсон. Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли міражі. І як ми будем, як тепер ми будем?! Такі вже рідні і такі чужі. Ця казка днів – вона була недовгою. Це світлий сон – пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! – Воно лишилось на усе життя.

Спини мене Спини мене, отямся і отям. Така любов буває раз в ніколи, Вона ж промчить над зламаним життям, За нею ж будуть бігти видноколи. Вона ж порве нам спокій до струни. Вона ж слова поспалює вустами. Спини мене. Спини і схамени, Ще поки можу думати востаннє. Ще поки можу, але вже не можу, Настала черга й на мою зорю. Чи біля тебе душу відморожу, Чи біля тебе полум’ям згорю!

* * * Двори стоять у хуртовині айстр. Яка рожева й синя хуртовина! Але чому я думаю про Вас? Я Вас давно забути вже повинна. Це так природно — відстані і час. Я вже забула. Не моя провина,— то музика нагадує про Вас, то раптом ця осіння хуртовина. Це так природно — музика і час, і Ваша скрізь присутність невловима. Двори стоять у хуртовині айстр. Яка сумна й красива хуртовина! 

Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось... Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось! І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі. Не проміняйте неповторне на сто ерзаців у собі! Минають фронди і жіронди, минає славне і гучне. Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине, Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрашнього дня, вечірню в попелі жаринку, шляхетну інохідь коня. Згадайте в поспіху вагона, в невідворотності зникань, як рафаелівська Мадонна у вічі дивиться вікам! В епоху спорту і синтетики людей велика ряснота. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.