Презентація "Поезія Ліни Костенко"

Страшні слова, коли вони мовчать,коли вони зненацька причаїлись,коли не знаєш, з чого їх почать,бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучивсь, болів,із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів,а ти їх маєш вимовити вперше!Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія – це завжди неповторність,якийсь безсмертний дотик до душі. Страшні слова, коли вони мовчать

Дощ полив, і день такий полив'яний. Все блищить, і люди як нові. Лиш дідок старесенький, кропив'яний,блискавки визбирує в траві.  Струшується сад, як парасолька. Мокрі ниви, і порожній шлях... Ген корів розсипана квасолькадоганяє хмари у полях. Дощ полив, і день такий полив'яний

Красива осінь вишиває клени Червоним, жовтим, срібним, золотим. А листя просить: – Виший нас зеленим! Ми ще побудем, ще не облетим. А листя просить: – Дай нам тої втіхи! Сади прекрасні, роси – як вино. Ворони п'ють надкльовані горіхи. А що їм, чорним? Чорним все одно. Красива осінь вишиває клени...

Вечірнє сонце, дякую за день!Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едемі за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт,і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть,за те, що вчора встигло оддзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх,котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день,за цю потребу слова, як молитви. Вечірнє сонце, дякую за день!

Розкажу тобі думку таємну, дивний здогад мене обпік: я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, — на сьогодні, на завтра, назавжди! — ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема, на яку ти мене прирік. То все разом, а ти — окремо. І сьогодні, і завтра, й навік. Розкажу тобі думку таємну...

Які щасливі очі у казок! Я прокидаюсь, серце калатає. Зима стоїть персидська, як бузок, і жоден птах її не хилитає. Мої палаци, вежі крижані, я в першу мить не знаю навіть, де я,— чи там, в дитинстві, чи іще у сні, чи в Ірпені, чи в царстві Берендея. Я в першу мить не знаю, що це — я. Сосновий світ здивовано вивчаю. Я прокидаюсь. І твоє ім'я наповнить душу сонцем і печаллю. Які щасливі очі у казок!..