Презентація "Райнер Марія Рільке"

Райнер Марія Рільке

Поет, прозаїк , драматург, переклада, автор поетичних збірок “Книга картин”, “Книга годин , ”Нові поезії”, “Дуїнянські елегії”, “Сонети до Орфея”

“Поезія Рільке - це плоди такого внутрішнього дозрівання, прозріння світу через людську доброту, через болісний процес осягнення радості зі світом на ти”Василь Стус

Райнер Марія Рільке. Народився в Празі. Походив із небагатої чиновницької родини. Рання лірика Рільке типова для поезії неоромантизму. Його збірка «Вінчання снами», наповнена неясними мріями з відтінком містицизму, виявила яскраву образність та володіння ритмом, розміром, прийомами алітерації й мелодикою мови. Нещасливе дитинство та 5 років навчання в військовій школі поселили в ньому почуття самотності. Дві поїздки до Росії та України, на його «духовну Батьківщину», вилилися у збірку «Часослов». Поетові імпонував Київ, який був для нього «містом, близьким до Бога», особливо його зачарували Софійський собор та Києво-Печерська лавра

Враження від побаченого втілено в збірці «Книга годин». Одним із найяскравіших віршів є поезія «Згаси мій зір…»Ліричний герой Рільке переживає враження, одержані водночас від кількох органів чуття, що спричиняє синтез відчуттів. Синестезійні метафори передають особливості образу ліричного героя:якщо його позбавити зору, він усе одно знайде об’єкт поклоніння, позбавити слуху – чутиме голос у своїй голові, думкою зможе домандрувати в будь-який куточок світу. А щоб скласти обітницю, йому не потрібні уста, бо любов до Бога в його серці . Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,Замкни мій слух — я все ж тебе почую,Я і без ніг до тебе домандрую,Без уст тобі обітницю складу. Відломиш руки — я тоді тебе. Впіймаю серцем. Наче між долонь,А спиниш серце — мозок запульсує;Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,Тебе в крові палючій понесу я. Переклад М. Бажана

Ліричний герой у поета зливається з Богом. І ніхто не може вплинути на його безмежну віру в спасителя. У поезії автор натякав на те, що коли в людини забрати відчуття й почуття, думки, плоть, то залишиться лише Бог. Рільке розуміє, що тільки в духовній єдності з Творцем можливо віднайти опору в неосяжному світі. Адже саме Творець постає тим життям, яке нуртувало в речах та істотах - і є виявом стихійної життєвої сили. Вірш написаний у формі звернення чи то до коханої, чи то до вищих сил. Традиційно вважають, що ліричний герой звертається до Бога-Творця світу.

Натомість у своїх спогадах німецька письменниця Лу Андреас-Саломе стверджувала, що вірш присвячений їй

Обмеженість у статках і художні пошуки привели поета до Парижа, де Рільке мав можливість спілкуватися зі скульптором Огюстом Роденом

Поет працював секретарем видатного скульптора. Під впливом Огюста Родена, а також французького імпресіоністичного живопису і символічної поезії малюнок поезій Рільке став пластичнішим, а форма поетичних творів – довершенішою, кожна поезія – «маленька скульптура душі або дійсності». Збірка «Нові вірші» (1907-1908 рр.) позначила новий період у творчості поета. Клод Моне Враження. Схід сонця

У цей час Рільке звернувся до образу Орфея , який став для нього уособленням поезії та її високої мети. Уперше образ співця було вжито у вірші «Орфей, Евридика, Гермес». В основу поезії покладено давньогрецький міф про Орфея . Пророчою є думка твору:не лише мистецтво має бути рятівним виходом із пітьми й порятунком від духовної смерті. Якщо людство не дослухається до своїх «орфеїв», воно приречене на вічний морок забуття.

Вірш починається із символічного зображення царства смерті, де перебувають душі померлих. Цей сумний пейзаж, де немає жодного руху життя, викликає відчуття невтомного трагізму й безмежного розпачу. Перед читачем постає обличчя смерті, він відчуває її холодний подих. Була це душ копальня дивовижна,-у ній, як жили тихих срібних руд,тяглись вони крізь тьму. Поміж коріннямструміла кров, що до людей пливла;тяжким порфіром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрянець. Там булиурвисті скелі, і ліси безлюдні,і зведені над пусткою мости,і той сліпий, великий, сірий став,що над своїм глибоким дном повиснув,як небо дощове над краєвидом.І поміж піль, полога і сумирна,виднілася бліда стяга? дороги,простелена, мов довге полотно.

Імена героїв протягом твору не згадані – вони залишилися на землі, в іншій реальності, куди немає вороття. Ті, хто прямує до страшного царства, позбавлені людських рис, вони нагадують слабкі тіні, серед яких вирізняється одна жива постать – Орфей ,цитата «стрункий мужчина в киреї голубій», . Попереду ішов стрункий мужчинав киреї голубій; він нетерплячеі мовчазливо в далечінь вдивлявся,і крок його жадібно жер дорогувеликими шматками; в нього рукизвисали з-під киреї тяжко й хмурно,немов забули вже про легкість ліри,яка отак була вросла в лівицю,як віть троянди у гілки оливи. Чуття у ньому начебто двоїлись,бо мчався зір, неначе пес, вперед,вертався, і спинявся, і чекавна повороті ближчому дороги,-а нюх і слух позаду залишались.

Голубий колір киреї символізує земне життя, любов, надію на світле майбутнє. Він контрастує з художньою реальністю царства мертвих , де «струміла кров, що до людей пливла, тяжким порфиром в тьмі вона здавалась». Сповнений любові, Орфей поспішає до виходу, але не може думати про тих, хто йде позаду, цитата: «нюх і слух позаду лишилися».

Боги не дозволили йому озиратися, проте він чутливо прислухається до кроків Гермеса – бога мандрівок, який супроводжує Евридику. Поступово на перший план виходить саме ця жінка, Тепер вона ступає поруч бога,хоч довгий саван заважає йти,невпевнена, і ніжна, і терпляча. Вона неначе стала при надії,не думала й про мужа, що простуєпопереду, не думала й про шлях,що приведе її назад в життя.

Однак смерть накладає на неї своє тавро – відбирає почуття й пам'ять“Вона в собі вся скупчилась, посмертямнаповнена по вінця. Як плід вбирає солодощі й тьму,вона ввібрала в себе смерть велику,таку нову, що й не збагнути їй.”Отже, Евридика перебуває на межі двох світів – реального й потойбічного. Вона вже перебуває під владою смерті – як у фізичних, так і у духовних вимірах. Відчуженість Евридики від земного існування,її зв'язок із підземним світом Рільке передає за допомогою символічного образу кореня ( «вона – вже корінь»), який Орфей прагне витягти з холоду підземного царства.

Навіть коли Орфей, порушивши заборону богів, озирається, вона нічого не розуміє і на слова Гермеса, цитата: «А він таки озирнувся, – безтямно запитує: Хто?Вона — вже корінь,і коли наразїї спинив і з розпачем промовивдо неї бог: "А він таки оглянувсь",-безтямно й тихо запитала: "Хто?"

Отже, Рільке трансформує традиційний погляд на відомий сюжет і надає йому нової свіжості в плані репрезентації образів. Тепер увага поета зосереджена не на душевних переживаннях Орфея, а на спостереженнях за подіями з погляду бога Гермеса.

Свою місію як поета – Орфей ХХ століття – Р.-М. Рільке вбачав у тому,щоб вивести людство зі стану духовного змертвіння, небуття, допомогти йому пробудитися й прозріти.

Перша світова війна змусила поета на якийсь час залишити Францію. У цей час геній Рільке – самотній. Його сприйняття життя, його творчість були трагічними. Вірші цього періоду – свідчення абсолютної вірності поезії. Вірші є зразками італійської форми сонета.

Головним героєм збірки є Орфей, який уособлює високу місію поета. На думку Рільке, сила справжньої поезії здатна перетворювати хаос на космос,звірячі серця на осердя духу, зближувати одухотворені сили мистецтва й земні сили «хижих» інстинктів. Рільке повертає в поезію образ Бога; тепер Творець постає поетом-співцем, Орфеєм та провідником людини до храму духовності.

В останній збірці поета Орфей – центральний образ циклу. Він співець і містик, і чарівник, і засновник орфічної релігії . Він уславлює красу земного, красу людських цінностей. Ліричний герой цих віршів радісно й спокійно приймає буття, зізнається в любові до життя. Це свого роду здобуття гармонії особистості й світу.