Презентація "Рух афро-американців США за громадянські права"

Рух афроамериканців США за громадянські права. Молодіжні виступи кінця 1960-х рр. Рух хіпі. Прояви етнонаціоналізму (проблеми Квебеку, Ольстеру, «баскське питання»). Боротьба за права конфесійних, мовних і сексуальних меншин. Розділ 2. ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ ТА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ: ФОРМУВАННЯ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА

У результаті навчально-пізнавальної діяльності учні/учениці зможуть: Знати:– час виступів афроамериканців за громадянські права у США; Розуміти:– основні тенденції розвитку політичних систем країн Заходу у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.;Уміти:– встановити послідовність і синхронність подій, пов’язаних з утвердженням у Західній Європі ліберальної демократії та соціальної ринкової економіки;– схарактеризувати етнонаціональні проблеми Заходу та оцінити шанси на їх розв’язання у найближчому майбутньому;– визначити причини та наслідки руху афроамериканців за громадянські права, боротьби за права конфесійних, мовних і сексуальних меншин у країнах Заходу;– висловлювати обґрунтовані судження про громадсько-політичну діяльність Мартіна Лютера Кінга, П’єра Трюдо.

Рух афроамериканців США за громадянські права. Наприкінці 1940-х років у США за президентства демократа Гарі Трумена дедалі гучніше лунали вимоги афроамериканців покласти край расовій дискримінації. Фактів ставлення до них як до людей «другого сорту» в США було достатньо: відмова в наданні роботи, роздільне навчання дітей у школах, окремі місця в громадському транспорті. Траплялися випадки лінчування. Реакцією на расистські акції ку-клукс-клану став екстремістський рух афроамериканців «Чорна сила» («Чорні пантери»). Особливо напруженим було становище в південних штатах країни. Справжнім детонатором активізації руху за права афроамериканців став інцидент у 1 грудня 1955 р. в м. Монтгомері – чорношкіра громадська діячка Роза Паркс відмовилась звільнити місце в автобусі білому пасажирові. Її вчинок надихнув афроамериканців штату Алабама вдатися до бойкоту місцевих автобусів і звернутися до суду з позовом про порушення громадянських прав.

Рух афроамериканців США за громадянські права. У листопаді 1956 р. суд постановив, що сегрегація в автобусах є неконституційною відповідно до 14-ї поправки до Конституції США (про рівність у правах). Долаючи опір впливових конгресменів із Півдня, Гаррі Трумен підписав указ про заборону всіх форм расової дискримінації. Президент Дуайт Ейзенхауер продовжив курс щодо викорінення расової дискримінації. Зокрема, він наполіг на спільному навчанні дітей у школах. У 1957 р. до південного містечка Літл-Рок в Арканзасі було навіть уведено федеральні війська, аби кілька школярів-афроамериканців могли зайти до школи. Того ж року конгрес ухвалив закон про захист виборчих прав афроамериканців. Пік боротьби афроамериканців за громадянські права припав на 1960-ті роки. Хоча рух, очолюваний Мартіном Лютером Кінгом, сповідував ненасильницькі методи боротьби, у молодіжному середовищі лунали заклики до більш рішучих дій.

Рух афроамериканців США за громадянські права. У квітні 1963 р. під час акції протесту в м. Бірмінгемі Мартіна Лютера Кінга заарештували, однак під тиском громадськості через тиждень звільнили. 28 серпня 1963 р. школярі й студенти афроамериканського походження організували «марш на Вашингтон». Понад 200 тис. демонстрантів зібралися перед Меморіалом Лінкольна, де Мартін Лютер Кінг виголосив свою знамениту промову «Я мрію». Унаслідок широкого громадського руху американська влада прийняла Акт про громадянські права (1964р.), що забороняв сегрегацію в громадських місцях, і Закон про виборчі права (1965 р.), що встановлював рівні права на виборах для афроамериканців. Кінг виступав проти війни у В’єтнамі, оголосив необхідність боротьби з бідністю. У 1964 р. М. Кінга удостоїли Нобелівської премії миру, а в 1968 р. лідер афроамериканського руху загинув від руки найманого вбивці.

Молодіжні виступи кінця 1960-х рр. Рух хіпі1968 рік ознаменувався масовими молодіжними виступами в різних частинах світу, що переросли в справжню студентську революцію. Молодіжні виступи були зумовлені не лише економічними причинами, адже ситуація в економіці була відносно стабільною. У 1968–1969 рр. у Франції, Німеччині, Італії, Великій Британії та США учасники молодіжних акцій протестували проти війни США у В’єтнамі, засуджували імперіалізм, нерівність і несправедливість, критикували систему освіти, виступали проти расової та гендерної дискримінації, за збереження довкілля. У багатьох країнах організовували протестні акції проти вторгнення совєтських військ у Чехословаччину. У другій половині ХХ ст. формувалися різні напрями молодіжної субкультури: моди, скінхеди, хіпі (у 1960-х роках), панки, репери, готи (у 1970-х роках), емо (у середині 1980-х років) тощо. Очевидно, найбільший слід у культурі та масовій свідомості залишили хіпі.

Молодіжні виступи кінця 1960-х рр. Рух хіпіХіпі (англ. hippy, hippie) — молодіжний рух, що сформувався у Великій Британії та США й був одним із символів своєї епохи. Деколи його представників називали «дітьми квітів». Багато хіпі полишили вищу освіту та шукали шляхи «виходу» з технократичного, матеріалістичного суспільства. Хіпі перейняли низку аспектів буддизму, індуїзму й індіанських вірувань Америки, заперечували «грабіжницький і споживацький капіталізм», закликаючи жити в єдності з природою, скромно і без насильства, виступали проти війни у В’єтнамі та пропагували вільне кохання, що сприймалось як своєрідна «сексуальна революція». Хіпі закликали також до життя в «комунах» — аграрних поселеннях, мешканці яких вирощували екологічно чисті продукти. Ключовим гаслом хіпі були слова: «Мир, любов, свобода» («Love, Peace, Freedom»). Антивоєнні заклики («Займайтеся коханням, а не війною» («Make love not war») з пісні Джона Леннона стали крилатими.

Молодіжні виступи кінця 1960-х рр. Рух хіпіУ Франції в середині 1960-х років опозиція критикувала внутрішню політику президента Шарля де Голля за націоналізм, зневагу до демократії і схильність до авторитаризму. У травні 1968 р. в Парижі розпочалися масові протести студентської молоді, відомі як «Червоний травень». Заворушення, барикадні бої, страйки профспілок відбувалися як у самому Парижі, так і в інших великих містах Франції. Приводом до виступу студентів стало закриття одного з університетів, де переховувалися студенти-анархісти, звинувачені в підбурюванні до насильства.

Молодіжні виступи кінця 1960-х рр. Рух хіпіСитуацію додатково загострив страйк робітників. Париж уперше з 1930-х років був охоплений наймасовішими заворушеннями. Протестувальники вимагали не тільки звільнити затриманих поліцією учасників акції, а й висували інші вимоги: поступитися комуністам у В’єтнамі й припинити там війну, усунути від влади президента Шарля де Голля, надати жінкам більше прав, підвищити соціальні стандарти для працівників, демократизувати вищу освіту, дозволити сексуальну свободу в гуртожитках університетів. Події «Червоного травня» підірвали позиції Шарля де Голля у французькому суспільстві й призвели до його відставки. У результаті молодіжних бунтів 60-х років ХХ ст. відбулися значні соціальні зміни. Протестний рух підштовхував розвиток світової молодіжної культури, поширилися ідеї толерантності.

Прояви етнонаціоналізму (проблеми Ольстеру)Конфлікт між католиками (корінне населення) і протестантами (вихідці з Англії та Шотландії) переріс у справжню міжетнічну й міжконфесійну війну в Ольстері (Північна Ірландія). Причиною виникнення конфлікту стала суперечка про конституційний статус Північної Ірландії. Мета юніоністів — збереження нерозривного зв’язку з Великою Британією. Натомість націоналісти — католицька меншина — прагнули ввійти до складу Республіки Ірландія. Упродовж тридцяти років (1968–1998) насильство на вулицях Північної Ірландії було звичним явищем. У 1968 р. підпільна організація «Ірландська республіканська армія» (ІРА) розпочала збройну боротьбу за возз’єднання Ольстеру з Ірландією. Основним методом боротьби ІРА був терор. За період протистояння загинуло кілька тисяч осіб, ще десятки тисяч було поранено й травмовано.

Прояви етнонаціоналізму (проблеми Ольстеру)Наприкінці 1960-х років ситуація загострилася настільки, що до Ольстеру було введено війська. Через кілька років уряд припинив повноваження парламенту Північної Ірландії та запровадив пряме правління з Лондона. Тривалий час ІРА не погоджувалася на компроміс щодо питання приєднання Ольстеру до Ірландії, однак завдяки включенню в переговорний процес політичної організації «Шинн фейн» у середині 90-х років ХХ ст. вона оголосила про припинення вогню. У 1998 р. у м. Белфасті, столиці Північної Ірландії, між британським та ірландським урядами було підписано «Угоду Страсної п’ятниці». Цей документ відновив самоврядування в Північній Ірландії. Період протистояння закінчився. У 2005 р. керівництво IРА заявило про остаточну відмову від збройних методів боротьби за об’єднання Ольстера й Ірландської Республіки. Новий поворот Ольстерської проблеми був викликаний брекзитом — виходом Великої Британії з ЄС. На думку Деклана Кірні, лідера націоналістичної партії «Шинн Фейн», це є підставою для проведення референдуму про возз’єднання з Ірландією, щоб «гарантувати членство Північної Ірландії в ЄС у майбутньому».

Прояви етнонаціоналізму (проблеми Квебеку)Канада належить до найрозвиненіших і багатих країн світу, проте в 1960—1970-ті роки в країні гостро постала проблема провінції Квебек, більшість населення якої становлять франко-канадці. На підприємствах, де переважала англійська мова, без її знання неможливо було одержати роботу. Середня зарплата франко-канадців була на 40 % нижчою, ніж в англо-канадців. У провінції з’явилися сепаратистські організації. У 1968 р. була створена Квебекська партія, шо об’єднала навколо себе прихильників відокремлення провінції від Канади. Деякі з них у своїй діяльності почали використовувати методи терору. У 1963 р. Рух Визволення Квебеку підірвав бомби в Монреалі. Розв’язати квебекську проблему намагався П’єр Трюдо, який у 1968 р. став прем’єр-міністром Канади. З ініціативи нового прем’єр-міністра в 1969 р. канадський парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної мови на федеральному рівні. Трюдо пропагував ідею формування в країні єдиної канадської нації. Однак квебекський парламент у 1974 р. ухвалив закон про єдину державну мову в провінції— французьку.

Прояви етнонаціоналізму (проблеми Квебеку)Цьому передувала Жовтнева криза 1970-го, під час якої войовничо налаштований «Фронт визволення Квебеку» викрав англійського дипломата Джеймса Кроса і міністра праці Квебеку П’єра Лапорта. Коли Лапорта вбили сепаратисти, федеральний уряд як останню міру був змушений увести в провінції воєнний стан. У 1976 р. на виборах Квебекська партія прийшла до влади. На порядок денний було поставлене питання про вихід провінції зі складу Канади. Але на референдумі в 1980 р. тільки 40 % виборців провінції висловилися за надання незалежності Квебеку. У 1995 р. новий референдум про надання незалежності Квебеку вирішила провести федеральна влада. З мінімальною перевагою (50,58 % проти 49,42 %) знову перемогли прихильники єдиної Канади. П'єр Е́ліот Трюдо́ — 15-й прем'єр-міністр Канади (20.04.1968 - 03.06.1979, 03.-03.1980 – 30.06.1984), лідер Ліберальної партії Канади. П'єра Трюдо вважають «батьком» сучасної Канади — зокрема її двомовності, безкоштовної системи медичного забезпечення та політики мультикультуралізму, єдності країни.

Прояви етнонаціоналізму (проблеми Квебеку)Квебек сьогодні перетворився на одну з найбагатших провінцій Канади. За економічною потужністю окремо взятий Квебек, де виробляється близько 25 % усього ВВП країни, приблизно дорівнює Австрії або Швеції. Столиця Квебеку — Монреаль — є четвертим за кількістю населення франкомовним містом світу. У політичному житті Квебеку на початку XXI ст. простежуються дві тенденції. З одного боку, серед сепаратистів активізуються так звані «непримиренні» націоналісти, які прагнуть повної незалежності Квебеку. З іншого — ідеї сепаратизму та відокремлення втрачають популярність серед жителів провінції. Якщо на виборах до Національної Асамблеї Квебеку у 2012 р. сепаратисти з Квебекської партії виграли та сформували уряд, то у 2014 р. сепаратисти здобули 30 місць із 125 у Національній Асамблеї Квебеку, а за результатами виборів до парламенту провінції в жовтні 2018 р. Квебекська партія зазнала провалу, отримавши лише дев’ять мандатів, і жодного з них у Монреалі. За даними на 2022 р., лише 37 % франкомовних жителів Квебеку (і лише 33 % усіх жителів Квебеку) вважають, що треба робити більше для збереження «самобутності місцевої культури». 30 років тому так вважали понад 60 % мешканців Квебеку. Стабільний економічний розвиток, вирішення соціальних питань у Квебеку — фундамент, що дає можливість зберігати єдність Канади.

Прояви етнонаціоналізму (проблеми Квебеку)Якою є позиція автора цієї карикатури, на якій усі написи зроблено англійською та французькою мовами?Канадська карикатура. 1990-ті роки

Прояви етнонаціоналізму («баскське питання»)Країна басків, або Басконія — це етнічна територія народності басків, що жили на межі сучасних Іспанії та Франції, коли обох країн ще не існувало. У 1959 р., за часів диктатури Ф. Франко, націоналістично налаштовані баскські студенти створили угруповання ЕТА (баск. Euskadi Та Askatasuna, «Басконія та Свобода», скорочено ЕТА). ЕТА спершу обстоювало національну автентичність басків і протистояло режимові Франко. Пізніше методи почали включати викрадення людей, грабунки й тероризм. Демократизація Іспанії, що розпочалася після смерті диктатора Франсіско Франко, ознаменувала собою істотні зміни в політиці Мадрида щодо басків. Утвердження нової демократичної конституції Іспанії (1978 р.), зокрема, надало Країні Басків такий обсяг прав і свобод, якого вона ніколи не мала у своїй історії. У неї є власний парламент, поліція, радіо, два телеканали, двомовна система освіти, своя податкова система. Басків визнали як національність. Однак ЕТА не захотіло й не зуміло відшукати гідне місце в новій політичній системі суспільства. Ворогом розглядалася саме Іспанська держава. У 1960-1970 рр. ЕТА у ході «революційного терору» здійснило низку диверсій і вбивств. За час своєї діяльності, яка тривала майже пів століття, ЕТА вбило майже 850 осіб. Навесні 2018 р. угруповання ЕТА оголосило про саморозпуск.

Прояви етнонаціоналізму («баскське питання»)Проте політичні проблеми, пов’язані із сепаратизмом, не зникли. У 2017 р. влада Каталонії (найбагатшого іспанського регіону) на чолі Карлесом Пучдемоном провела референдум про незалежність, а згодом і проголосила її. Центральна влада Іспанії зуміла відстояти єдність країни; лідери сепаратистів були засуджені та отримали довгі терміни тюремного ув’язнення. Утім вже невдовзі засуджені були помилувані. А у 2023 р. лідер Соціалістичної партії Педро Санчес для отримання більшості в іспанському парламенті пішов на угоду з каталонськими та баскськими націоналістами, запропонувавши законопроект про амністію сепаратистам. Масові протести іспанців проти цього охопили всі великі міста країни. Єдність країни базується на її демократичному устрої. А в самій Каталонії, заданими опитування 2023 р., кількість прихильників незалежності регіону впала до 41 % порівняно з 49 % у 2017 р.

Боротьба за права конфесійних, мовних і сексуальних меншин. У всіх країнах у всі часи культурні, конфесійні, етнічні чи інші меншини прагнули зберегти свої мову, віру й традиції. Створена в 1945 р. ООН розробила певні механізми на захист меншин. Першим таким післявоєнним документом стала Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 р., набрала чинності в 1951 р.). Згідно з Конвенцією, геноцид — це злочин, скоєний із метою знищення групи осіб за національними, етнічними, расовими або конфесійними ознаками. ООН, Рада Європи, ОБСЄ прийняли низку постанов і рекомендацій щодо національних меншин та їхніх мовних прав. Зобов’язання держав були сформовані в ході конференцій в Копенгагені (1990 р.), Гельсінкі (1992 р.), а рекомендації — на конференціях у Гаазі (1996 р.) та Осло (1998 р.). Особливе значення для «мовного питання» мала Конференція ОБСЄ в Осло, яка подала рекомендації щодо мови національних меншин у різних сферах, що включають освіту, релігію, громадську діяльність у неурядових організаціях, засоби масової інформації, економіку, адміністративні інституції та публічні послуги, незалежні крайові інституції, виступи перед юридичними інституціями та захист під час позбавлення волі. Конференція окреслила право представника національної меншини користуватися власною мовою.

Боротьба за права конфесійних, мовних і сексуальних меншин. Важливе значення в збереженні мов національних меншин Європи має «Європейська хартія регіональних мов або мов меншин», прийнята Радою Європи в 1992 р. Хартія розроблена для захисту і сприяння розвитку регіональних мов і мов меншин, а також для забезпечення можливості носіям регіональних мов або мов меншин користуватися ними в приватному та суспільному житті. Новим викликом для переважно християнської Європи стало зростання еміграції з мусульманських країн, представники яких намагалися зберегти свою культурну ідентичність. Мотиви еміграції були різними, але домінували дві: європейські економіки потребували більше робочих рук (ФРН, Швейцарія), а вихідці з мусульманських країн шукали кращої долі на тлі постійних соціальних проблем і військових конфліктів у себе вдома. Повоєнна еміграція мала ще одну особливість: населення європейських країн зростало за рахунок мешканців колишніх колоній.

Боротьба за права конфесійних, мовних і сексуальних меншин. На початку ХХІ ст. у Європі проживало понад 40 млн мусульман, з них приблизно 25 млн у країнах Європейського Союзу. Після терактів 11 вересня 2001 р. у США, вчинених ісламськими радикалами, в усьому світі стрімко зросла ісламофобія. У 2009 р. швейцарці проголосували за заборону будівництва мінаретів; у 2010 р. у Франції заборонили жінкам-мусульманкам прикривати обличчя нікабом у громадських місцях тощо. Але вже у 2015 р. Європу сколихнула міграційна криза, спричинена масовим напливом біженців з охоплених війною країн.Іншим викликом для західних суспільств стала сексуальна революція 1960-х років, яка, з-поміж іншого, привернула увагу до прав сексуальних меншин. Релігійні застереження проти статевих стосунків між особами однієї статі сформували негативний образ таких людей. З часом, у контексті боротьби за громадянські права, добровільні гомосексуальні зв’язки між дорослими вилучили зі сфери кримінального права в більшості країн Заходу. У 2013 р. Верховний суд США визнав право одностатевих пар на шлюб. У Європі питання легалізації одностатевих шлюбів викликало суспільні суперечки. Водночас у США, Канаді і країнах ЄС були прийняті закони, що забороняють дискримінацію на основі сексуальної орієнтації.

Домашнє завдання. Опрацювати §4 Виконати завдання на вибір: Чому рух за громадянські права афроамериканців має загальнолюдське значення? Що стало поштовхом до розгортання боротьби за громадянські права афроамериканців?Позитивні й неприйнятні для особистості ідеї у піснях «Уявіть...» Дж. Леннона, «Застигла в повітрі» Бобі Ділана, «Усе, що тобі потрібно, це любов» гурту «Бітлз», «Вулиця кохання» Дж. Моррісона. Спільне і відмінне у причинах і методах розв’язання проблем Квебеку, Ольстера, басків

Джерелаhttps://pidruchnyk.com.ua/3027-vsesvitnia-istoriia-shchupak-11-klas-2024.htmlhttps://pidruchnyk.com.ua/3026-vsesvitnia-istoriia-vasylkiv-11-klas-2024.html https://pidruchnyk.com.ua/3025-vsesvitnia-istoriia-polianskyi-11-klas-2024.html