Презентація "Стендаль. Червоне та чорне"

Стендаль “Червоне та чорне” Матеріали до вивчення роману Бойко І.М. – для учнів 10-го класу

Анрі Марі Бейль (Фредерік Стендаль)

“Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер’єрі: давати прибуток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.” “Отруйна атмосфера дрібних грошових інтересів”. “Тиранія громадської думки … така сама тупа в провінційних містечках Франції”

Ви бачите теслю Сореля, “упертого і грубого селянина”. Мер Вер’єра месьє Реналь. В ньому “неприємно вражає вираз самозадоволення й зарозумілості, змішаною з якоюсь посередністю та обмеженістю.”

Мсьє де Реналь вирішив взяти для своїх трьох синів гувернера – Жульєна Сореля, який знав добре латинь (всю Біблію напам'ять). “Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив. Але в його дітей немає гувернера… Це обійдеться мені в якусь сотню екю, але ця витрата необхідна для підтримки нашого престижу”. Месьє Реналь, мадам де Реналь та їх 3 синів

Жульєн дуже любить читати. Його вчив (чого сам знав) відставний полковий лікар та абат Шелан. “Щоки його палали. Це був невисокий на зріст юнак 18 чи 19 років, невисокий на зріст, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем…” “Усі домашні зневажали його і він ненавидів своїх братів і батька”.

“З самого раннього дитинства… Жульєн марив військовою службою”. “Протягом багатьох років не було, здається в житті Жульєна жодної хвилини, коли б він не повторював собі, що Бонапарт, нікому не відомий бідний лейтенант, зробився володарем світу з допомогою тільки своєї шпаги.” Історія з будівництвом нової церкви у Вер’єрі, коли молодий священик налякав поважного мирового суддю й примусив танцювати під свою дудку, привела Жульєна до думки: “Треба стати попом”. Він таїв “непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу”

Одного разу Жульєн випадково торкнувся руки мадам де Реналь. “Вона в ту ж мить відсмикнула руку; але тут Жульєнові спало на думку, що його обов'язок – домогтися, щоб надалі її рука не уникала його дотику.” І він досяг цього. Але не зупинився на цьому. “Мій обов'язок перед самим собою стати її коханцем”. І вночі він приходить до неї в кімнату…

“Минуло кілька днів, і Жульєн закохався з усім запалом юності.” “Тепер любов його була вже не тільки захопленням її красою, а й гордістю володіння” (с.162)

“Він у глибині душі відчував лише ненависть та відразу до вищого товариства”. Поступово він навчився поводитись в цьому товаристві, не виявляючи свого презирства до нього. “Він добре підбирав речення, пройняті хитрим і обережним лицемірством”.”Цей юнак, для якого лицемірство і відсутність будь-якої прихильності до людей були звичайним способом пробивати собі дорогу.” “Як? Прогаяти марно 7 чи 8 років?... А в цих літах Бонапарт вже здійснив свої величні діла!” Під матрацом він ховає портрет Наполеона..

Верєр збирається відвідати король. Мадам де Реналь з любові до Жульєна “добилась…, щоб Жульєна призначили до почесної варти” та купила йому гарний військовий мундир (червоного кольору). Молодого епископа агдського, що мав проводити церемонію поклоніння св. мощам, мав супроводжувати абат Шелан. “Пан Шелан зажадав та отримав запрошення для Жульєна, що мав супроводити його як іподиякон”.

Поспішаючи переодягнутись з мундира в стихар, Жульєн забув зняти шпори почесного вартового з чобіт… Жульєн пішов шукати молодого єпископа агдського. Єпископ стояв біля дзеркала та відпрацьовував, як буде роздавати благословення. “Принесіть мені мою митру… Чи добре вона сидить? Не зсунута надто назад?” “Всього можна досягти спритністю”, -- думав Жульєн.

Через якийсь час захворів найменший син м-м де Реналь Станіслав-Ксавє. Вона вирішила, що це – кара за її гріх, відмовляється від любові до Жульєна, хоче у всьому зізнатись чоловікові, але після одужання дитини все продовжується як і було… Покоївка Еліза, яка мріяла вийти за Жульєна заміж, зрозуміла почуття м-м де Реналь та з ревнощів розповіла про все пану де Вально, який свого часу марно домагався любові Луїзи де Реналь… Месьє де Реналь отримав анонімку. Ще деякий час м-м де Реналь переконує чоловіка, що це – наклеп, але Жульєну довелось поїхати з міста.

Їдучи, він провів кілька днів у свого друга Фуке, А потім вночі забрався до кімнати м-м де Реналь. Там він провів і весь наступний день…

Жульєн приїхав вчитись в семінарію в Безансон. Його зустрів похмурий абат Пірар. “Він розглядав цих 321 товариша як ворогів”. “На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам, замість того, щоб сліпо коритись авторитетові”. “Я оточений ворогами. Яке безмежно важке це безнастанне лицемірство”. (с.249)

Абат Пірар оцінив старанність та успіха Жульєна, який був одним з кращих учнів (за що його й ненавидять інші). Він казав: “Я бачу в тобі щось таке, що ображає ниці душі. Тебе скрізь переслідуватимуть заздрощі та наклепи”. (с.273)

Абат Пірар призначив Жульєна репетитором з Нового та Старого завіту. “Він побачив, що його тепер менше ненавидять” Змушений покинути семінарію, абат Пірар запропонував Жульєну місце секретаря маркіза де ла Моля в Парижі.

Опинившись в Парижі, Жульєн звелів візникові відвезти себе в Мальмезон (палац біля Парижа, що належав Жозефіні Богарне, дружині Наполеона. Мальмезон символізує діяльність N. в період, коли він очолював республіку). “Я утримаюсь від опису Жуьєнового захоплення в Мальмезоні. Він плакав.” ( с.323)

“Ви будете жити в маркіза, одного з найбільших вельмож Франції. Ви носитимете чорний костюм… Щодня опівдні ви з'являтиметесь у бібліотеку маркіза: він має намір доручити вам листування”…

“Там сидів сухенький чоловічок з жвавими очима, в білявій перуці. Це був маркіз” Жульєнові досить скоро вдалось сподобатись маркізові своєю старанністю та гострим розумом.

Бібліотека була надзвичайна. “Покінчивши з роботою, Жульєн насмілився підійти до книжок. Він мало не збожеволів з радощів, побачивши видання творів Вольтера”. Тут він час від часу бачив, як Матильда де ла Моль потихеньку бере книги з батьківської бібліотеки. Вона теж захоплювалась Вольтером.

Довелось Жульєну взяти участь й у дуелі – він викликав шевальє Бовуазі.

“Він побачив молоду особу, надзвичайно світлу блондинку, дуже струнку. Вона зовсім не сподобалась йому;…він подумав, що ніколи не бачив таких гарних очей, але вонивідбивали велику душевну холодність. Потім Жульєн помітив у них вираз нудьги.” “Вони іскрометні”,– подумав він. Матильді 19 років. “Як мені не подобається ця довготілеса дівиця”… “– Безумовно, вона королева балу, -- казав юнак з вусиками.” “Коли, на думку цих манекенів, вона є такою незвичайною, варто до неї придивитись,”– подумав Жульєн. Матильда освічена, дотепна, має власну думку щодо всього, нестандартна. Вона починає привертати увагу Жульєна.

“Боже, яка ж вона гарна! Як мені подобаються ї великі блакитні очї…” (с.424) Матильда носить жалобу по свому далекому предку Боніфацію де ла Молю, якого було страчено на Гревській площі 30 квітня 1574р. Він був коханцем королеви Маргарити Наварської і вона власноруч поховара його відрубану голову. Жульєн теж привернув увагу Матильди. Він їй подобається. Вона вважає, що буде дуже сміливо закохатись в нього. “Є щось величне і сміливе в тому, щоб наважитись кохати людину, таку далеку від мене своїм становищем в суспільстві” (с.430) “Ну що ж, я оволодію нею і потім покину цей дім, і горе тому, хто стане мені на дорозі”, -- думав Жульєн.

Одного разу Матильда передала Жульєнові листа з освідченням в коханні. “Нарешті я, бідний селянський хлопець, дочекався освідчення від знатної дами!” Матильда пропонує Жульєнові залізти вночі у ікно її кімнати. “Жульєн спянілий від щастя й почутя своєї могутності… Він почував себе богом” (с.451) Але кохання Матильди через кілька днів змінюється холодністю, потім знову спалахує, і знову затухає… Жульєн страждає.

Маркіз де ла Моль разом з ще деякими вельможами бере участь у підготовці змови. На його прохання Жульєн вивчив напам'ять текст звертання до “важливої особи” та передав його в Страсбург.

За порадою князя Коразова Жульєн починає дражнити Матильду, роблячи уигляд, що залицяється до удовуи пані де Фервак. Це дало свої наслідки. “Ах, прости мене, друже мій, -- скрикнула вона, падаючи на коліна. – зневажай мене, коли хочей, але кохай мене, я не можу жити більше без твого кохання.” “Ось вона, ця гордівниця, біля моїх ніг!” – подумав Жульєн. Він вирішує тримати кохану у постійній напрузі. “Тримати в страху! – скрикнув він.– Ворог коритиметься мені тільки доти, доки боятиметься мене”. “А тут – справжній демон, і його треба приборкати, отже, -- будемо приборкувати”.

Закохана Матильда змогла вмовити батька дозволити їй одружитись з “батьком її сина”. Маркіз спочатку був розлючений, а потім з любові до дочки розпустив чутку, що Жульєн – незаконний син шляхетного батька, купив йому чин гусарського поручика, дав дочці гроші. А ще – написав у Вер’єр до мадам де Реналь листа з проханням дати Жульєнові характеристику. Мадам де Реналь під диктовку свого духівника написала, що Жульєн полює на багатих спадкоємиць… Маркіз заборонив Жульєну навіть бачитись з Матильдою.

“Жульєн увійшов у нову вер’єрську церкву. Він опинився за кілька кроків позаду крісла мадам де Реналь. … Він вистрелив з пістолета і промахнувся; вистрелив удруге – вона впала”.

“Пані де Реналь була поранена не смертельно. Перша куля прострелила її капелюшок…друга куля влучила в плече…”

Його відвели в тюрму Матильда, взявши паспорт у покоївки, приїхала в Безансон. Вона намагається врятувати Жульєна. “Невже ви не бачите, що я обвинувачую себе. Ви матимете приємність засудити мене”. (с.624) “Всі честолюбні надії, одну по одній, доводилось йому виривати з свого серця” (с.625) “Він тепер дивився на все іншими очима; у нього вже не було ніякого честолюбства” (с.629)

У в'язницю до Жульєна приходить і мадам де Реналь. Вона його пробачила. Вона його кохає. І він починає розуміти, що весь цей час кохав лише її. “Близькість смерті зробила Жульєна поряднішою і добрішогю людиною, ніж він був на протязі свого життя, і його мучили тепер докори сумління…” (с.646) Але Жульєна засуджено до страти.

Жульєн загинув на гільйотині. Тіло його, на прохання Жульєна, було поховано в чудовому гроті. Матильда сама поховала голову коханого, а на його могилі поставила мармурову скульптуру. Мадам де Реналь померла через три дні після страти Жульєна.

Література Стендаль. Червоне та чорне. – К., 2000