Презентація " Технології і техніки створення виробів деко­ративно-ужиткового мистецтва. В'язання спицями"

в'язання спицями. Головко Тимофій , Голобородько Микита

В’язання спицями — один з найдавніших і досі найбільш поширених видів декоративно-ужиткового мистецтва. Популярність його зумовлена простотою техніки виконання, що доступна кожному охочому оволодіти нею, та зручністю виробів, які, завдяки еластичності в’язаного полотна, не утруднюють рух. Але, мабуть, найпривабливіше в цьому захопливому виді рукоділля — необмежені можливості для творчості. Воістину дивовижно, як нескладні, зовні одноманітні рухи народжують найрізноманітніші візерунки — від гладкого, рівного полотна до строгих геометричних фігур і ажурних переплетень. Володіючи технікою в’язання спицями і певною часткою фантазії, можна створювати їх на свій розсуд. З цієї точки зору в’язання — справжнє мистецтво, яке дає змогу створювати неповторні вироби, що задовольняють вимогам моди та індивідуальним смакам.

Історія в’язання спицями. Варто відразу зазначити, що досі невідомо, як саме було винайдено в’язання на спицях. За непрямими даними, можна припустити, що воно зародилося задовго до нашої ери. Ясно, що таких достовірних даних, як скам’янілості або скелети, годі й шукати, адже в’язані вироби не мали можливості зберігатися стільки часу. Основними джерелами інформації про історію в’язання є стародавні зображення та старовинні в’язані речі різних епох, знайдені археологами. З пряжі набирають петлі, в’язання кує дружбу, ремесло пов’язує покоління.

Одними з найдавніших в’язаних речей, які дійшли до нашого часу, є знайдені в Єгипті в’язані шкарпетки, що збереглися завдяки сухому клімату. Ці шкарпетки, датовані 1500—1200 рр. до н. е., виконано круговим в’язанням технікою переплетення пряжі двох кольорів — білого та індиго (темно-синього). Вони прикрашені різними візерунками — від зигзагів та інших простих геометричних фігур до написів і складних візерунків з ромбів.

Приблизно до 300 року н. е. можна віднести знайдені в гробницях Німеччини (Тюрінгії) спиці з кісток і довгі вовняні штани з пришитими до них в’язаними шкарпетками. Цікавим фактом є те, що в Перу археологи знайшли в’язаний пояс із зображенням колібрі, який належить до 3 ст. н. е. Отже, в’язання було відоме й у Новому Світі. Усі ці знахідки старовини є свідченням того, що культура одягу і майстерність в’язання, а також складання візерунків, уміння поєднувати кольори були високо розвинені віддавна. У 5 ст. н. е. в’язання стало дуже популярним на Сході. Наймайстернішими в’язальниками в давнину вважалися араби. Фрагменти дуже гарного й оригінального арабського в’язання (приблизно VII—IX ст. н. е.) зі складними геометричними орнаментами різних кольорів було знайдено в Єгипті.

У Європу в’язання привезли єгипетські християни-копти в IX ст., а вже у XII ст. в’язати навчились іспанці й італійці, у XIII ст. — французи, шотландці, англійці. Слово «в’язати» з’явилося в англійській мові лише в XIII столітті. Перші в’язані речі в Європі виготовили для іспанської королівської родини мусульманські в’язальники, спеціально найняті для цих цілей. Ці вироби були знайдені в королівських монастирях у похованнях. Серед них — речі найвищої якості, наприклад, гарні наволочки і рукавички.Імовірно, у кінці XIII ст. в Швейцарії або Італії винайшли в’язальну машину, за допомогою якої виготовляли в’язане полотно у вигляді труби. З такого полотна викроювали і шили одяг та панчохи. Також здобули популярність головні убори з Англії та Франції — берети грубої в’язки.

У XIV—XV ст. почали в’язати ковпаки (капюшони) і перші моделі верхнього одягу. Деякі європейські картини XIV ст. зображують за в’язанням Богоматір, що є доказом важливості та поширеності цього виду рукоділля серед перших осіб держав того часу. Предмети в’язаного одягу коштували дуже дорого і були доступні переважно аристократам. У Німеччині зберігається Букстехудський вівтар, розписаний близько 1390 р. художником Бертрамом з Мідена, на якому зображена Діва Марія, котра в’яже на чотирьох спицях сорочку для немовляти. У XV—XVI ст. в’язання доволі активно поширилося в Європі й перетворилося на домашню роботу і водночас прибуткову галузь: в’язали панчохи, шкарпетки, рукавички, капюшони, кофти, капелюшки. З’являлися цілі в’язальні цехи. Набули поширення в’язані панчохи, які були дуже популярними серед знаті та вважалися вишуканим предметом одягу. В Англії їх носили королі Генріх IV, Генріх VIII, у Франції — Карл IX. У XIV—XVII ст. на українських землях ремесло в’язання існувало як допоміжне в цехах шапкарів і рукавичників.

Цікаво, що ручне в’язання спочатку було суто чоловічою справою, і лише після його поширення ним почали займатися жінки.1589 року помічник парафіяльного священика Вільям Лі винайшов в’язальний верстат, який використовували для в’язання все тих же панчіх. Принцип роботи цього верстата і його найважливіший елемент — голка з гачком на кінці — усе це збереглося в сучасних моделях в’язальних машин. З моменту винаходу в’язального верстата виробництво в’язаного одягу набуло промислового масштабу. Почали з’являтися цілі підприємства. Зв’язані на верстатах вироби і коштували дешевше, і давали змогу протягом короткого часу виробляти більше продукції. Однак і ручне в’язання не зникло зовсім. Адже жодна зв’язана на верстаті річ не могла повторити візерунок, створений руками за допомогою спиць. Та й у сучасному світі з новітніми цифровими технологіями предмети ручного в’язання цінуються як ніколи високо.

Починаючи з XVI ст., британці почали експортувати в’язані речі в інші країни —Німеччину, Іспанію, Нідерланди. Це був уже справжній бізнес. Королева Англії Єлизавета І замовляла собі панчохи зі спеціальної шовкової пряжі, яка була м’якою, дуже тонкою і набагато приємнішою до тіла, ніж груба вовна. У ту епоху в’язання мало неабияке значення не лише для осіб королівської крові, а і для простого населення. Виготовленням в’язаних вовняних панчіх і продажем їх за кордон займалося багато британців. Створювали навіть спеціальні школи в’язання, щоб забезпечити роботою представників нижчих верств населення.

Дякую за увагу